Іван Полюлях, хор. 1 УД

НАЗУСТРІЧ ТАНКАМ

Середа, 19 липня. На небі повисли олив'яні хмари. В повітрі відчувається гроза й непевність. Повільно, втомлені дводенним відбиванням большевицьких атак, тягнучи за собою візки із ракетами до "офенрорів", ступають мої протитанкові стрільці. Це передова охорона 2-го куреня 29-го полку, що за його тверду поставу його командир, підполковник Дерн, отримав залізний хрест 1-ої кляси.

Зліва на обрії димиться догораючий замок в Підгірцях, праворуч і спереду чути вибухи ґранат. Короткий відпочинок в Ясеневі, і хлопці маршують чи, радше, крокують далі. Напрям: Олесько. 2–3 км за Ясеневом зустрічає передове забезпечення підполк. Дерн із своїм старшиною для доручень хор. Ортинським і вказує на приготовані заздалегідь окопи, які мав би зайняти 29-й полк. Поволі надходить 1-й курінь під командою сотн. Бриґідера, а за ним 2-й курінь. Скоро вияснюється, що полк настільки розбитий, що можна з нього ледве склеїти один курінь. Команду над цим куренем перебрав сотн. Бриґідер. Курінь зайняв становище на горі, праворуч шляху Олесько–Броди. З залишеного нами Ясенева прийшли чутки, що большевики підтягнули танки. Буде, значить, робота для танкових ловців. Із цілого полку нема ні одної протитанкової гармати. Всі вони із розірваними дулами або замками лишені большевикам. Єдине, що лишилось, це надщерблені дві чоти "офенрорів" під моєю командою. Оглядаю становища. Скоро рішаюся на т. зв. "висунені вперед становища" на схилі гори. Це одне, що доцільне, хоч і найбільше ризиковане. Хлопці вже в становищах. Чекаємо на большевиків у великій ямі й куримо цигарки. Тут сотн. Бриґідер, хор. Яремич, хор. Рудакевич і я. В одному моменті прибігає до нас кол. ад'ютант пполк. Дерна, а тепер командир неіснуючої вже розбитої полкової сотні, пор. Вайс.

– Наказ від командира полку для сотн. Бриґідера. Негайно вивести курінь із зайнятих становищ, перейти шлях і дати підмогу частинам Вермахту, які боронять доступ до Олеська.

– Наказ!

Сотн. Бриґідер передає наказ сотенним, і курінь залишає становища. Першим відходить із своєю сотнею пор. Герман. Ми бачимо, як він підсувається під гору, за якою кипить неустанний бій. Підходить на гору, що заслоняє перед нами поле бою. Ми за цей час підійшли під Хватів, щоб звідтіля підійти на нові становища і включитися в бій.

Тим часом прибігає зв'язковий від командира полку з запитом, чому цілий курінь залишив попередні становища, коли на підмогу мала піти лише одна сотня. Виходить, що пор. Вайс невірно передав наказ. Українця напевно за таке розстріляли б. Сотн. Бриґідер настоює, щоб вертатися на старі становища, але я пропоную зайняти нові на урвищі понад шляхом. Нарешті сотн. Бриґідер дає мені наказ зібрати людей і відійти на старе місце.

Збірка. Короткий наказ і відмарш.

По кількасот метрів назустріч нам над'їздять пполк. Дерн, хор. Ортинський, хор. Чучкевич, хор. о. Левенець і сотн. Аллеркампф.

– Ви куди, хорунжий?

– На старі становища...

Запізно вже!

В очах командира помітний відчай, вичуваються нотки зневіри.

– Не пізно! Займаймо становища тут, на горі. Негайно можемо окопатися. Я з "офенрорами" буду боронити шлях і пасовисько перед можливим наступом большевицьких танків. Піхота хай займає гору. Це тим більше доцільне, що на другій горі за нами є три десятисантиметрові гармати.

– Добре, – каже пполк. Дерн. – Робимо. Сотнику Аллеркампфе, ви перебираєте командування.

Командир від'їхав кількадесять метрів у село і покликав до себе старшин. Залишилось їх із цілого полку лише десять: хор. о. Левенець, хор. Ортинський, Чучкевич, Рудакевич, Яремич і я, пор. Вайс, Діце та сотн. Бриґідер і Аллеркампф. Вже опісля прийшов пор. Длябога, якому належали гармати. Коло них сидів "нововідкритий" із своєю протитанковою "7,5" гарматою дес. Дидерчук.

– Мої панове, – почав командир, – становище незвичайно поважне. Ми оточені. Сьогодні починає наступ ззовні одна німецька танкова дивізія, яка має прорвати перстень з боку Золочева. Це може статися щойно завтра. Наше завдання: ми мусимо витримати на наших становищах до завтра (четвер, 20.07.) до 12 год. дня. Ясно?

– Так!

– Прошу на становища!

Я відійшов до своїх танкових ловців і перевірив ще раз кількість ракет до "офенрорів" та показав становище кожній обслузі. Одну чоту поклав зиґзаґом по обох боках шляху, друга замкнула переїзд на пасовиську. Ліворуч і праворуч нас гори, які виключають можливість атаки танків. Видаю наказ:

– Один скоростріл, старший зв'язковий із двома своїми людьми займає зі мною становище на схилі урвища над шляхом, другий скоростріл як підмога проти піхоти. Команду над першою чотою обіймає дес. Н. Н.,1 над другою дес. Форма. Скоростріли і стрільці з ґвинтівками стріляють лише по піхоті. Люди Форми приймають таку тактику: на випадок переїзду шляхом більшої кількости танків висунені найбільше вперед пропускають перші танки і стріляють в останні, середні в середніх, а останні в перших. Ясно?

– Ясно.

Я повернувся до пполк. Дерна. Тут стояла група старшин. На горі перед нами сотн. Аллеркампф намагався повести в становища розпорошених стрільців. Я заявив Дернові:

— Підполковнику, мої люди в становищах. Я іду до сотн. Аллеркампфа.

Дерн похитав головою. Зі мною пішли Ортинський і о. Левенець.

За деякий час поспішили й інші. Внизу лишився лише ад'ютант Діце, хор. Чучкевич (який після ранення підполк. Дерна обняв команду над цілим відділом) і хор. Рудакевич. Цей останній недаром зраджував уже велику нервозність. Другого дня нерви не витримали, і він застрілився.

За деякий час стрільці лежали на вказаних місцях і окопувалися. Сотн. Аллеркампф приділив кожному старшині місце і певну кількість стрільців. О. Левенець ходив від одного стрільця до другого і додавав духу. В ньому відчувався заразом і душпастир і вояк.

Десь коло 18-ої год. пополудні прийшла вістка з задів ворога, що проти нас большевики сконцентрували 24 танки типу "Т-34". Треба було сподіватися атаки вже на світанку.

Ніч була спокійна. Було видно, що большевики підтягають сили. Та попри все нас зморив сон. Ранком розбудили нас постріли. Большевики підступили під край села. Наша піхота відкрила скажений вогонь. Большевики втекли. Це були, мабуть, перші стежі. Я поглянув на годинник: була 7,30 година. День мрячний. Було чути гуркіт літаків. Пролітають над нами досить низько. Крутяться над Олеськом і повертаються знову понад нами. За 20–30 хвилин дістаємо скажений вогонь артилерії. Большевики перестрілюють. Переплутали, мабуть, горби. Коло мене стоїть хор. Яремич. Старий вояка навіть не лягає на землю. Хіба-що часом криється за яблунею. Артилерія мовкне. На годиннику 8,30. Чути здалеку гуркіт моторів. Глухий, а потім щораз голосніший. Прикладаю до очей далековид. За хвилину подаю командирові зв'язкових наказ:

– Васюнець! Шляхом в нашому напрямі їдуть два "Т-34". Це розвідка, їх треба впустити в наші становища, щойно тоді стріляти. Наказ вогню подаю сам рукою!

– Так!

Наказ передано зв'язковим, ці чотовому при шляху. Ворожі залізні потвори досить швидко наближаються до нас. Вже в'їхали поміж наші "офенрори".

– Вогонь! – подаю командирам чот.

Повітря наповнили різкі вибухи протитанкових ракет. Обидва танки швидко проїхали попри нас.

– Пане поручнику! Не бере!!

– До чорта! — закляв я і побіг до становищ хлопців. Відбираю від одного з них "офенрор" і заряджаю ракетою.

Тим часом "Т-34" під'їхали під Олесько, яке лежало ліворуч за нами, постріляли дещо і повернули знову в нашому напрямі.

– Не стріляти! – наказую.

Перший проїхав знов попри нас. Другий наблизився вже до наших становищ. Стріл і скажений вибух. В одну мить із другого танка лишається на шляху палаюча пляма пального й порожня, непошкоджена залізна бочка. В ровах піхоти розлягається крик радости. Повертаюся з дороги й усміхаюся. Це було б справді жахливе: нова, ще не випробувана зброя, – і не бере! Кожний знає, що це значить. Кидай її до чорта, а сам хіба драла... А так уже інакше ...

Здалеку знову вже чути гуркіт моторів. Я поглянув у далековид.

– Ого, вже їх їде більше. Хочуть, мабуть, помститися за втрату. Один, два, три... вісім, дев'ять.– Васюнець! – Команда така ж сама, як і на початку. На танках сидить піхота. Скоростріл першої чоти б'є теж.

– Наказ!

Атмосфера дуже напружена й нервозна. Артилерія почала знову бити. Але цим разом вже по нас. Прошу пор. Яремича відкрити рушничний і автоматний вогонь по піхоті, що сидить на танках.

"Т-34" темпом вганяється в наші становища.

– Вогонь! – даю наказ.

– Вогонь по піхоті! – наказує своїм хлопцям пор. Яремич.

Перший танк став у полум'ї і загородив дорогу іншим. Інші зупинилися якраз в наших лініях і відкрили по нас кулеметний вогонь. Зав'язалася скажена стрілянина.

Вибух! Один, другий... Це знов два ворожі танки. І ще один.

Це робота Бучинського і Закали.2

– Славно, Закала, – кричу. На вишколі це була справжня закала, а тут вже другого "кропнув"!

Схиляюся по свого "панцерфавста". Націлився і – знов детонація. Поцілив бічний бак. В танку відкрилося віко, виліз якийсь червоноармієць і почав випускати пальне. Його справив Васюнець із штурмового автомата "44". За хвилину і цей танк охопило полум'я.

Із дев'яти прорвалось всього чотири. Три із них під'їхали під Олесько і відкрили по містечку гарматний вогонь. Четвертий попав під обстріл протитанкової гармати "7,5" дес. Грибовича3 і після довгого двобою, пошкоджений, мусів утікати.

В розгарі бою мене повідомлено, що на нашому правому крилі появився один "Т-34". Туди негайно вислано дес. Форму із одним "офенрором". За деякий час дес. Форма повернувся і зголосив, що танк знищено, але... наша піхота залишила 10 хвилин тому свої становища, а большевики обходять нас збоку. Ми поглянули на годинники: було 12.15.

– От точні ми, точні, – сказав я з іронією і дав наказ відступу в напрямі якогось села. Ми ішли останніми з пор. Вайсом під обстрілом "максимів". По дорозі зустріли ще підстаршину і двох стрільців, які робили одному раненому стрільцеві моєї чоти перев'язку. Ми взяли ранених на плахту і занесли в село. Виявилося, що в цьому селі був цілий штаб нашої дивізії. На подвір'ї однієї хати ми зустріли майора Кашнера, командира дивізійної протитанкової зброї.

Я повідомив його про бій. Кашнер вислухав мовчки й простягнув мені руку:

– Дякую і вітаю з успіхом. Я про це зараз повідомлю командира дивізії.

Стрілянина й вибухи в сусідньому Олеську ставали щораз частішими. За хвилину, взявши "офенрор" на плечі, з двома хлопцями, що несли 5 ракет, я перескочив перелаз і подався садами в напрямі Олеська. Одним із них був, мабуть, молодий гуцул Шаробурчак.

Два з танків, що прорвалися під Олесько, пішли на "гіммелькоманду". Третього не змогли докінчити, бо над'їхало ще сім, а відомо, що "пальцем маку не втреш".

 

-----------------------------------------------------------------------

[1] Прізвища його не пам'ятаю. Знаю лише, що він був у мене рахунковим підстаршиною, а потім добровільно зголосився до лінії.

[2] Кожний "офенрор" обслуговувало двоє стрільців.

[3] Грибович був вже тоді ранений у нижню щелепу, однак він не відступив і стріляв далі.