Дмитро Феркуняк,1 сотник 1 УД

УРИВКИ З ЩОДЕННИКА

Хай браття і сестри не тужать за мною.

27.06.1944 р. я одержав телеграму від командира дивізії з наказом приїхати до Львова і зачекати на сотн. Палієва, з яким маю виїхати на фронт до постою дивізії. 2.07.44 р. приїхав до Львова Паліїв, із ним я виїхав до Олеська (повіт Золочів).

По дорозі сотн. Паліїв заявив мені, що німці ухвалили знищити дивізію, на що вказує нагла зміна призначення її.

– Як тобі відомо, наша дивізія була призначена на фронт під Коломию, з пляном самостійного діяння й очищення Покуття від большевиків. Я певний, що тут вона мала б успіх і здобула б визнання, та в останній хвилі змінено цей наказ, мотивуючи тим, що заходила небезпека сутички з мадярами. Та я, – каже Паліїв, – у це не вірю, дійсні причини лежать, мабуть, у тім, що німці бояться, щоб дивізія не пішла в ліс до партизанів, яких, по суті, на цім відтинку Карпат немає. Відтинок, в якім зараз приміщено дивізію, не віщує нічого доброго. Дивізію приділено до ХІІІ корпусу, який складається з 4-х дивізій Вермахту і п'ятої нашої дивізії. Відтинок, що його займає корпус, має форму підкови чи трикутника між Бродами і Тернополем. Німці й зараз не хочуть змінити свого ставлення до нас, українців, яке, як тобі відомо, просто вороже. Ми загинемо, але це неминуче, бо інакше німці винищили б більше українського населення, якби ми відмовилися творити дивізію...

Доїхавши до Юськовичів, коло Олеська, я висів, бо мій відділ знаходився в Юськовичах. На другий день, 3.07.1944 р., пішов я до штабу дивізії, переглянув становище дивізії та німецьких і ворожих сил на цім відтинку. Справа виглядала так, як сотн. Паліїв говорив мені під час подорожі на фронт.

17.07 ворог розпочав наступ із усіх боків на оточений корпус. Наша дивізія, що займала становище як запас корпусу, опинилася 18.07 о 4-ій год. з трьох боків під ворожим вогнем. Де под ілися частини передової лінії, Бог його знає. Полки нашої Дивізії боролися хоробро, відбиваючи кілька разів ворожі наступи. Бій тривав цілий день і ніч з 18 на 19.07. Коло 7-ої год. 19.07 штаб дивізії одержав повідомлення, що полки не витримали й почали відступати. Метушня, крики і прокльони падають з уст знервованих німців. У цю хвилину командир дивізії ген. Фрайтаґ не знайшов нічого кращого, як сісти в авто, поїхати до командування корпусу й заявити, що складає обов'язки командира дивізії, бо українці розбіглися. Шеф генерального штабу нашої дивізії, майор Гайке кличе мене до себе й наказує виїхати, а всі частини, які будуть переходити головним гостинцем Броди-Красне, скеровувати на Підгірці, до нього. При цьому він заявив, що командир трохи передчасно зложив командування дивізії, але він не міг командира переконати, бо в його розпорядженні дуже малі запасні сили. 19.07 йшов дощ і було мрячно, що уможливлювало пересування наших відділів без перешкод з боку ворожих літаків. Таким чином, цей день можна назвати днем передишки, зате 19 і 20.07 відзначилися тяжкими боями з наступаючими ворожими силами. Коло 1-ої години я зустрів недалеко Юськовичів хор. Чучкевича з жменькою людей. Підходжу до нього й питаю:

– Чучело, друже, як стоїть справа на фронті?

– Зле, – відповідає Чучкевич. – Ми тримали наші становища так довго, доки можна було, обслуга гармат в рукопашному бою відкидала ворожі лави, а в свої гармати запрягалися самі та, замість коней, тягнули назад. Але забракло стрілива, і ми мусіли відступити.

– Слухай, Чучкевичу, чи ти маєш такі великі втрати вбитими й раненими, що так мало людей лишилося з твоєї сотні?

– Втрати є, але не такі великі, ми відступали вночі, і хлопці погубилися. Але за кілька годин будуть вони знову тут, бо я сказав, що відходжу до Юськовичів і тут буду на них чекати.

Під час нашої розмови надійшли зі своїми відділами пор. Козак і Бойцун, з їх уст довідався я те саме, що чув від Чучкевича, і про великі втрати українських старшин.

– Як тобі відомо, – каже пор. Козак, – наші сотні вийшли в поле тільки з одним старшиною, тобто командиром сотні. Як довго старшини були при житті, так довго трималися наші хлопці і добре билися. Коли старшин не стало, втратили відвагу, опанував їх страх, і вони почали розсипатися. Цей стан використав ворог, кинув танкові частини в наступ і посувається нестримно вперед. Вважаю, що сьогодні в пополудневі години ворожі танкові частини будуть на цьому місці, що ми тепер стоїмо, бо нема кому і нема чим їх стримати.

Коло 4-ої год. над'їхав командир куреня сотн. Бриґідер, питаю чись за штабом дивізії. Штаб дивізії, повідомив я, знаходиться в лісі, триста метрів на захід від села Підгірці. Далі я звернувся до сотн. Бриґідера:

– Слухай, капітане (я його так завжди титулував), що з твоїм куренем?

– Зле, Дмитре, – відповідає Бриґідер, – хлопці наші билися добре, але коли не стало старшин, заломилися і розпорошилися. На моє прохання приділити мені кілька старшин німців, які крутяться при штабі, я не одержав відповіді. Старшини мого куреня вибиті, не знаю, що тільки сталося з Козаком.

– Козак,– відповідаю я,– переходив уночі з своїм відділом тут. Я скерував його до Підгорець, з Козаком був також Бойцун і Чучкевич.

– Добре, – каже Бриґідер, – ще хоча тих кілька старшин лишилося при житті.

– Слухай, – кажу йому, – цієї ночі корпусне командування видало наказ наступати на Білий Камінь з метою прориву на пол.-захід, тобто в напрямі Перемишлян. Думаю, було б добре, коли б ти свої сили, не оглядаючись ні на які накази, відтягав у бік Білого Каменя, бо маю враження, що ми муситимемо самі пробиватися з цього перстеня. Наш Фрайтаґ зложив командування дивізії і повідомив у корпусі, що вона вже не існує.

Сотн. Бриґідер поїхав до Підгорець, а я до Ожидова.

На нещастя, дощ перестав падати, небо прочистилося від хмар, а схід сонця обіцяв на 20 липня гарний день.

Не довго треба було чекати на розвідчі ворожі літаки. На просторому полі невикошеної пшениці й жита розтаборився обоз майже цілого корпусу. Гостинцем в напрямі Білого Каменя з трудом протискалася валка санітарних авт з раненими вояками. Коло 7-ої год. надлетіла перша ескадра (40–50) літаків, обкладаючи бомбами і скорострільним вогнем віддану на поталу в чистім полі людську масу, що без проводу перлася в напрямі Білого Каменя. Не маю слів, щоб описати це явище; назвати пеклом було б дуже умірковано. Від цього часу майже щопівгодини надлітала одна ескадра за другою, змагалися, хто зуміє більше викидати бомб на безборонну, людську масу. А з німецької сторони ні один літак не показав носа для паралізування цього ворожого нищівного вогню. Тільки одна батерія зенітної артилерії нашої дивізії безупинно стріляла з усіх цівок, зсадивши того дня 27 ворожих літаків, доки, поцілена ворожими бомбами, не замовкла назавжди. При гудінні літаків, вибухах бомб, тарахкотінні скорострілів, зойках ранених людей і коней ми дотерли коло 2-ої год. до частинно зайнятого передовими частинами Білого Каменя. Тут мусіли знову зайняти очікувальне становище, бо ворожі укріплення над рікою Бугом в селі Попівці не можна було так скоро здобути. Цей час нашої затримки в Білому Камені використовують ворожі літаки і своїм нищівним вогнем завдають нам важкі удари. Коло 14-ої год. повідомлено нас, що ворожа лінія на Бузі проломлена і село Попівці зайняте. Виїздити з Білого Каменя (який повинен тепер називатися Кривавим Каменем) майже не було змоги. Санітарна валка з раненими, що знаходилася на гостинці, цілковито знищена. Гостинець затарасований розбитими возами, перемішаними з людськими тілами. Треба було очистити гостинець, зсуваючи все, що було на ньому. В Білому Камені я одержав від прибулого туди майора Ціґлера наказ їхати над ріку Буг в село Попівці і стримувати наших хлопців до спільного наступу на третю лінію перстеня. Я від'їжджаю до села Попівці, але стримування людей, що стратили віру в провід і самочинно постановили рятуватися, було рівнозначне стримуванню хвиль розбурханого моря, та дальша дорога втечі від ворога була ще замкнена третьою ворожою лінією, що займала залізничий шлях між Львовом і Золочевом, село Ясенівці та узгір'я 412 на південь від Ясенівець. За якийсь час наступають частини, займають села Хильчичі, Конятичі та Княже, і ми дістаємо змогу дійти до села Понятич, на віддалі 3 км від залізничого шляху Львів–Золочів, 4–5 км від Золочева на захід. В Понятичах захопила нас ніч, і командир куреня наступаючих частин дав наказ відпочинку до 3.30 год.

21.07.1944. Коли б ми вдарили вночі, напевно перейшли б третю лінію з меншими втратами. Та наказ наказом. За ніч над ійшло ще більше наших хлопців, а також пор. Чучкевич, Каратницький і майор Ціґлер. До 24-ої год. збираємо і формуємо наших людей. Про творення сотень чи куренів не було мови, бо не було старшин, творено групи по 200–300 людей. Дякуючи притомності нашого стрілецтва, що радше відкинуло наплечники з убранням і хлібники, ніж скоростріли і стріливо, можна було сформувати чотири відділи, а саме: відділ Чучкевича з 9 скорострілами, Феркуняка з 9 скорострілами, Каратницького – 7 скорострілів і майор Ціґлер – 5 скорострілів, разом коло 1000 чоловік і 30 скорострілів.

21.07.1944 о 3.30 год. видано наказ до наступу. Наступ наш підтримував один танк типу "Тиґр", дві протитанкові гармати та одна батерія легкої піхотної артилерії. Наступ у напрямі Княже–Ляцьке ворожі танкові частини і прибула вночі піхота відкинули. Лишився нам прямий наступ на село Ясенівці і узгір'я 412. Щоб здобути село Ясенівці і згадане узгір'я, треба було перейти багно, коло 3 км торфовища, що відокремлювало нас від залізничого шляху, далі коло 300 м рівного поля між залізничим шляхом і головним гостинцем Львів–Золочів, здобути село Ясенівці і узгір'я, обсаджене комсомольцями, що живими не хотіли залишити свої становища, та дістатися за узгір'я в ліс, що також не був чистий від ворожих відділів. Становище дуже тяжке, однак іншого виходу не було: або йти вперед і, кому Божа воля дозволить, остатися при житті, вийти з перстеня або згинути в багні, торфовищі, від ворожої кулі, тим більше, що зміцнений ворог вдарив із західнього напряму (Княже) на наші задні частини, проломив наш фронт між Попівцями і Понятичами та зосередив по наступаючих на село Ясенівці ґранатометний вогонь ззаду.

Хор. Чучкевич, більш ніж у критичнім становищі, рушає зі своїм відділом до наступу на залізничий шлях (насип височиною коло 3–4 м). Бравурним наступом здобуває згаданий шлях і переходить на поле між залізницею і головним гостинцем. Знеможений великими втратами (майже 50%), займає оборонне становище. В той час я із своїм відділом видираюся з торфовища, займаю становища на насипі залізничого шляху і відкриваю вогонь із усіх дев'яти скорострілів на село Ясенівці. Під охороною вогню скорострілів мого відділу хор. Каратницький переходить на правім крилі залізничий шлях, вривається до села Ясен івці з західнього боку, підпалює стодолу і під прикриттям диму присувається до села та скорострільним вогнем завдає нищівного удару ворожим частинам, що займають село. Майор Ціґлер, охороняючи наші зади, зазнав найбільше втрат від ґранатометів, що обсипали його відділ з села Понятич. Коло год. 7-ої перстень був проломаний, і останні ще живі, знесилені в лісі, опинилися за селом Ясенівці та узгір'ям 412. Тут вперше за весь час наших боїв під Бродами ми побачили німецького літака, який певно думав, що то ворожі частини, та почав обкладати нас скорострільним вогнем, на щастя, без втрат. Про відпочинок не було часу подумати, треба було приступити до дальшого охоронного маршу. Під час нашої мандрівки в лісі чомусь німецькі старшини, що були з нами, десь зникли, лишаю чи самих нас, українців. Командир танкової частини в Жуков і, до якого я з'явився, запропонував відійти з людьми до села Вишнівчик на спочинок, однак треба було бути в повній готовості, бо проти його одного танка, трьох легких ґранатометів і кількох скорострілів в селі Гологори (віддаленім від села Жуків на 3–4 км), стоять 6 ворожих танків. До 3-ої год., сказав командир танкової групи, він зможе триматися. Щойно стемніло, ми рушили до села Черемхова, куди прибули коло 3-ої год. Село безлюдне, жодна жива душа не лишилася в хаті. Де поділися його мешканці, Бог знає, і не було часу довідатися. Силою забрані мешканці, утікаючи полишили все своє майно, худобу та домашню птицю. Зголоднілі стрільці кинулися шукати харчів. Хоч ці вчинки суперечили карним приписам, я не забороняв їх, знаючи, що ніхто з собою не візьме нічого, крім харчів. Почався другий наступ, цим разом на полишені кури. Хлопці, без огляду на змучення, господарили, варили курей, пекли паляниці. Про спання не було мови. Кожний старався напхати шлунок, бо ніхто не знав, що чекає нас зі сходом сонця та коли знову матимемо змогу думати про харчі. О 3–4-й год. з напряму Жукова почулися гуки гармат і тарахкотіння скорострілів. Рівно часно приїхав на мотоциклі вістовий з повідомленням, що під натиском ворожих танків німці відступають з Жукова. Це повідомлення означало, що треба негайно відступити з Черемхова і відійти на пол.-захід в напрямі Перемишлян. Я підступив з Чучкевичем до командира танків і запитав про становище. Він заявив, що дві години тому проїхали з півночі ворожі танкові частини і зайняли Перемишляни.

– Ми, – сказав командир танкової частини, – йдемо в наступ на Перемишляни, але в місті затримуватися не будемо, тому не раджу вам із змученими людьми йти за нами до міста.

По такій відповіді нам треба було самим шукати виходу з цього другого оточення. По короткій нараді перевірено зброю й запаси стрілива і ухвалено йти далі на захід, оминаючи Перемишляни. Тут треба зазначити, що склад відділу, який по прориві перстеня під Ясенівцями нараховував понад сімсот людей і 52 скоростріли, зменшився до 430 людей і 28 скорострілів. З решти людей сформовано 3 сотні й рушено бойовим порядком далі на захід. В лісі, 3 км на південь від Перемишлян, наші передні частини, під командою Чучкевича, зустрілися з ворогом, та тут бою вже не було, тільки перестрілка. По кількох серіях скорострільного вогню, з голосним "ура" відкинуто ворога назад, і дорога на захід була вільна. Вийшовши з лісу, ми опинилися на рівнім шляху, серед чистого поля, яким переїжджав обоз відступаючої німецької армії. Ми перейшли з два кілометри цим шляхом і натрапили на малий гайок, де ухвалили відпочити. За якийсь час між переїжджаючим обозом зауважено відділ вояків. Коли цей відділ зблизився, так що можна було розпізнати людей, ми побачили, що це наші хлопці, а на чолі їх наш дивізійний священик о. Левенець із скорострільним пістолем на рамені. Було їх коло 120 осіб, що згуртувалися біля свого душпастиря-вояка, довірили йому провід над собою, вибилися з оточення і рухаються з ним на захід. Зустріч з о. Левенцем та свідомість, що він живий між нами, наповнила радістю всіх присутніх. Ми радо вітали свого улюбленого душпастиря-вояка, якого майже кожний в дивізії знав як щирого патріота і борця за волю свого народу, він ніколи, навіть у найважчих боях, не покидав своїх вірних. Відділ о. Левенця прилучився до відпочиваючих. Розпочалася гутірка та спомини з минулого дня, оповідали про тяжкий день 21.07 та з сумом згадували тих, яким не судилося лишитися в живих.

 

-----------------------------------------------------------------------

[1] Нар. 2.08.1892 в Косові, помер 23.07.1948, похований в Міттенвальді.