Фелікс Кордуба, хор. 1 УД

ДИВІЗІОН ТЯЖКОЇ АРТИЛЕРІЇ ПІД БРОДАМИ

Гармати, гармати, жаль вас покидати...

ВИХІД НА СТАНОВИЩА

Від лютого 1944 р. дивізіон тяжкої артилерії Першої Української Дивізії перейшов під командування майора Палієнка. Дивізіон був організований з гармашів, вишколених в Оснабрюку і Бенешові. Він складався з одної штабової батерії, далі 10, 11 і 12-ої батерій по 4 польові гавбиці кожна. Дивізіон був кінної тяги. Командний склад його і окремих батерій був у руках українських старшин, а підстаршинський склад був за дуже малими винятками теж український. Гармаші пройшли твердий військовий вишкіл по окремих німецьких частинах і доповнили його опісля в Нойгаммері під командуванням українських старшин. Тому той дивізіон можна сміло назвати одним з найкращих артилерійських дивізіонів, які коли-небудь українська армія мала. Передусім цілий склад дивізіону відзначався зразковою дисципліною, і всі його члени, починаючи з старшинського складу й кінчаючи звичайними гармашами, творили зцементовану цілість.

Дивізіон тяжкої артилерії був тісно пов'язаний із своїм командиром майором Палієнком. Цей висококваліфікований старшина був з кожного погляду свідомим громадянином, який ніде не шукав ні кар'єри, ні особистої користи. Він на кожному кроці вщіплював своїм добрим прикладом в душі вірних його гармашів усі вояцькі чесноти. Він впливав на вирощення дружби, одночасно постійно намагаючись прищепити бажання дії й зрозум іння, що лише залізом і кров'ю можна відвоювати втрачену державність. Він був одним з тих учасників визвольних змагань 1917–1920 рр., що старалися передати свій військовий досвід своїм воякам. Вояцьке життя майора Палієнка знайшло своє завершення в його смерті на полі бою під Бродами.

* * *

Ми на станції Ожидів. Кулемети займають становища до протилетунської оборони, гармаші вивантажують гармати, вози, коней, колони постачання. Запрягають по чотири пари важких коней до ляфету і по чотири пари до підстав, на яких перевозяться дула гармат. Одночасно вивантажують всі припаси і амуніцію, після чого відбуваємо приспішений марш з віддаллю 50 м гармата від гармати і віз від воза. Напрям – ліс, щоб вийти якнайшвидше з-під повітряного спостереження. Коли починає западати вечірній присмерк, відбуваємо важкий нічний марш цілої колони гармат і постачальної валки за маршрутом Ожидів–Олесько–Підгірці. Горбкуватий терен дуже втомив коней. Над ранком наступного дня ціла валка прибуває на призначене місце постою в підгорецькому лісі. Чотиригодинна передишка, наказ запрягати коней до гармат і марш у білий день на бойові позиції коло Ясенева.

В підгорецькому лісі була розташована валка постачання з припасами і постій для коней цілого дивізіону до 16 липня 1944 р.

ВІДСТУП

Відступаючі колони частин дивізії перед переважаючим кількісно ворогом, большевиками, 16.07.1944 р. досягли лісу недалеко с. Білий Камінь. Від ранку до пізнього вечора колони були під сильним бомбардуванням большевицького летунства та обстрілом бортової зброї. Сонце в зеніті немилосердно обсмалювало рожеві обличчя дивізіонерів. Ніхто не зважав на те, що вже третій день підряд не мав у роті хліба. У всіх одне бажання: вирватися з пекла – вирватись із кігтів наступаючих большевицьких відділів. Нервове шукання за амуніцією, палення зайвих документів, нищення радіозасобів зв'язку і тяжкої зброї. Кожний готується до рукопашного бою з наступаючим ворогом.

Я в той час був приділений до 12-ої батерії тяжкої артилерії як бунчужний, рівночасно маючи в розпорядженні відділ зв'язку, зложений з 4-ох радіо- та 7-ох телефонних ланок. До мого обов'язку належало, передусім, давати зв'язок батерії зі спостережними пунктами та рівночасно піклуватися обозом цілої батерії. Завдання не легке до виконання. Піхотинець може заховатися від бомбардування в яку-небудь діру, але це неможливо для великого обозу з 250 шт. коней і валкою возів. Усе це в час відступу було під сильним обстрілом бортової зброї та під бомбами. До того обтяжував відступ брак добрих доріг. Дев'ятитонні гармати по осі врізувалися в чорнозем, а тяжкої ваги коні, вкриті грубою верствою піни, напругою всіх сил їх виривали.

Перед остаточним знищенням гармат, щоб не віддати їх ворогові в руки, на полях біля Підлисецької Гори 10, 11 й 12-та батерії вистріляли всю амуніцію, обстрілюючи ворожі наступаючі відділи та колони постачань. 16.07.1944 р. опівдні, в час сильного бомбардування т. зв. "проценштеллє" біля Підлисецької Гори в лісі, батерії понесли дуже тяжкі втрати коней і воєнного матеріялу. По бомбардуванні, під вечір того ж дня, валки постачання ще в маршовому порядку рушили до лісу біля Білого Каменя. Гармати залишено на місцях, замки повитягувано й закопано.

Була напрочуд хороша місячна ніч з 16 на 17.07.1944 р. У згаданому ліску отаборилися різні недобитки не тільки дивізії, але й частин Вермахту. Всім загрожувало одно – ворожий полон, звірські переслухання, розстріли або в кращому випадку повільне конання в совєтських таборах для полонених. Все нервово метушилося, нікому не збиралося на сон, незважаючи на ряд безсонних ночей та тяжких боїв. Ніхто чомусь не відчував змучення, у кожного було одне бажання – пробитись за всяку ціну крізь перстені оточення. Нічний приглушений гамір часами переривало бекання реквізованих Вермахтом в українських селян овечок та гук ворожих ґранатометних набоїв. В с. Білий Камінь гробова тиша. Наші стежі відважно пильнують трасу маршу Білий Камінь–Почапи. Усе лишилося без твердої командної руки. Кожний міг робити те, що йому подобалось. Організуються пробоєві малі числом відділи тільки з охотників. Такі відділи були організовані не тільки з дивізіонерів, а й із вояків Вермахту. Провідну ролю в організації пробою взяли на себе старшини Вермахту, нагороджені високими військовими відзнаками.

Ранком 17.07.1944 р. легка артилерія Вермахту в числі шістьох гармат відкриває вогонь по ворожих позиціях біля с. Почап, штурмові відділи під охороною чотирьох танків сміливим ударом прочищають шлях Білий Камінь–Почапи. Вояцька завзятість під гук власних гармат збільшується, сміливість переходить в очайдушність. На кожному кроці бракує нашим атакуючим відділам повітряної допомоги – розвідчого летунства, котре б вказувало, куди належить концентрувати найбільший удар, щоб вирватись з оточення. Вороже летунство вже від самого ранку безперервно бомбардувало пробоєві відділи з висоти 100 м. На землі було справжнє пекло. Ніхто з пробоєвиків уже не звертав уваги на ранених друзів, бо на це не було часу. Найперше головне завдання було пробитись з оточення.

Я з 58 гармашами з'явився до якогось майора Вермахту, котрий був відзначений Ріттеркройцом з мечами. З цим майором мені довелося відбути увесь маршрут під градом бомб до с. Почапи. До с. Почапи я із згаданим відділом гармашів прибув ранком 17.07.1944 р. У час нічного маршу доводилося зводити сути чки з ворожими частинами. До Почап ми прибули без втрат. По прибутті до Почап мій відділ був обстріляний з малої віддалі "фінкою". Тяжко було зорієнтуватись, звідки падають постріли, бо цьому перешкоджали налети. По якомусь часі мене повідомив один з гармашів, що нас ворог обстрілює з вежі селянської церковки. І дійсно, коли сконцентрованим вогнем з кулемета обстріляно вежу, обстріли припинилися. Вже вранці, по прибутті до Почап, я застав два наші танки, які завернули зі шляху в напрямі Почапи–Золочів та зайняли позиції на краю села від Білого Каменя. Коло 8-ої год. ранку 17.07.1944 р. до Почап прибув майор Палієнко, командир дивізіону тяжкої артилерії. О 10-й год. того ж дня ворог, підтягнувши сили, почав наступ на с. Почапи. Найперше село було обстріляне ґранатометами, а далі почалися вперті атаки піхотних ворожих з'єднань, котрі стало мали сильну повітряну допомогу. З кожною хвилиною бій розгорається. Наші малі відділи першу атаку відбили. За короткий час по черзі ворог приступив до дальших атак. В час шостої атаки під вечір 17.07.1944 р. наші відділи зробили відступ на поля в напрямі на Білий Камінь, рівночасно вдаряючи малими силами на ворога в Княжім. Вогнем двох танків в с. Почапах керував майор Палієнко, передусім обстрілюючи ворога в Княжім. На краю с. Княже вдалося знищити влучними пострілами з протитанкових гармат 6 совєтських танків "Т-34".

Бої в селі Почапи проходили з великою завзятістю та з очевидними великими втратами з нашого боку. Нашим відділам йшлося про те, щоб за всяку ціну втримати це село у своїх руках та звідти робити прорив. Ранені групувалися коло церкви. Окремої опіки над раненими не було. Хто з ранених мав підстрілені ноги або який інший тяжкий підстріл, той був змушений лежати на місці без найменшої лікарської допомоги та повільно конати під безперервним бомбардуванням, обстрілами з бортової зброї та під набоями ворожих ґранатометів. У боях за втримання с. Почапи наші частини понесли дуже великі втрати в людях і в матеріялі, бо головно тут проходив бій не на життя, а на смерть.

Ніч з 17.07 на 18.07, остаточний бій за прорив кільця оточення. Цілу ніч клекотіло, як у казані. В цьому нічному смертельному танку наші відділи "панцерфавстами" та "панцершреками" знищили кілька совєтських танків на полях біля с. Княже та змусили ворога до відступу, пробивши рівночасно щілину коло трьох кілометрів завшир. Цілий прорив відбувався крізь вогневу лявіну кулеметів, тріскотню ручної зброї та вибухи ґранатометних набоїв. Кожен на власну руку бився, щоб прорватися. Ця операція проводилася безпляново. Ранком, коли сонце своїм промінням освітило наступаючі відділи та сіножать від с. Княже в напрямі до залізничого і битого шляху, довелося в повному неладі продиратися крізь цю долину смерти. Не було вже з ким вести бою, бо ворог відступив і з різного калібру ґранатометів почав шаховим порядком обстрілювати цю сіножать.

Вже в с. Почапах з 58 моїх гармашів я втратив 32. В нічному наступі втрати збільшились. В час прориву праворуч від мене, у віддалі приблизно десятьох кроків разом зі мною проривався мій друг зі школи зв'язку Міхур. Нам обом щасливо вдалось перебігти цю долину смерти та через гори Вороняки скорим маршем дістатися 20.07.1944 р. до Ходорова. Того дня в Ходорові я бачив командира дивізії Фрайтаґа, який вирвався з котла бою тільки завдяки бойовій очайдушності українських вояків.

Майор Палієнко в часі наступу на Княже був тяжко поранений у ліве плече відламком з ґранатомету, тут він і загинув.

Почапи і Княже – це двоє сіл-побоєвищ та рівночасно й цвинтарищ наших братів-вояків, які в нерівному бою з наступаючими відділами большевиків віддали своє життя. Місця згаданих побоєвищ для майбутніх поколінь українського народу матимуть подібне значення, як бої за Маківку чи бої під Лисонею. На тих побоєвищах був зведений сміливий бій з переважаючими відділами большевиків вояками Першої Дивізії.