Євстахій Ленько

П'ЯТЬ РОКІВ У РЯДАХ ВЕРМАХТУ   /СПОГАДИ КОМБАТАНТА/

Євстахій Ленько

... Ті 24 години чекання на станції на морозі і затягнені дротом вікна не одного переконали, що вибір між Сходом і Заходом зроблений правильно. Переселенці мали гори валіз, скринь, до нас підходили львів'яни, щоб почастувати шматком ковбаси, сала, гарячим чаєм чи навіть горілкою. А як буде з тими, кого завантажать у вагони, що поїдуть на схід?

Перемишль від Львова не далі як 102 км, проте наш поїзд долав її впродовж доби. Нам вже здавалося, ще їдемо на Сибір, а не на Захід, бо поїзд, мов навмисне, затримувався на кожній станції. Ми, переселенці, хотіли якнайскоріше покинути «рай робітників і селян», а совєтська влада не дуже поспішала прощатися з нами, не бажаючи, видно, втратити невільників, які на очах НКВД, цілком легально, вислизали з рук. Це єдиний випадок в історії Радянського Союзу, коли тисячі людей мали змогу свідомо вибрати свою долю.

Це переселення громадян хоч частково німецького походження до Німеччини маловідоме. А це був один з найбільш глибоко продуманих планів, які Гітлер здійснив на початку війни, взимку 1939-1940 року. Історія міграційних процесів останніх 50 років не знаходить аналогів цьому переселенню тисяч людей, яким дозволялося брати повністю все своє майно. Тим людям у воєнний час забезпечено не тільки дах над головою, а й грошову допомогу. Правда, пізніше було переселено, можливо, декілька мільйонів так званих ДП (переміщених осіб) з Німеччини до західних країн. Але скільки бюрократичних перешкод треба було подолати тим переселенцям. В яких страшних умовах здійснювалося переселення українців із Закерзоння в Україну. На німецько-совєтській комісії ніхто не вимагав доказів, що кандидат на виїзд справді німець. Вистачило вказати, що якийсь предок походить з німецької родини. Не проводилось медичне обстеження, що було обов'язковим при виїзді з допомогою УНРРА. А при виїзді до Канади чи США вимагались фінансові гарантії когось з американської сторони.

Після розміщення переселенців у таборах проводилась ґрунтовна перевірка, комісія вирішувала питання про надання німецького громадянства. Усі члени нашої родини отримали громадянство у січні 1940 року, а мій брат, у якого була своя сім'я, - тільки під кінець війни, коли до війська брали всіх і вже не мало значення, йти до Вермахту чи до так званого фольксштурму.

Може здаватися дивним, що тоді не було жодних переселенчих комітетів - сама німецька адміністрація турбувалася про поліпшення умов життя переселенців. Йде мова лише про німців-фольксдойчів. А поляків, євреїв, які перебували в таборах Вартегау, Шлеськ, Померанія чи на Мазурських землях, переселили в Генерал-Губернаторство з правом взяти з собою тільки особисте майно. Переселенці-німці мали право вибору - організувати власне підприємство, зайнятися сільським господарством чи працювати на заводі. Деякі за дозволом переселенчої комісії з початком війни з Радянським Союзом вертали на рідні землі.

Як склалася доля моя і моєї родини? Спочатку переселенців з мого району розмістили в околицях Лодзі, у приміщеннях текстильних фабрик, з яких забрали обладнання. В одній залі фабрики в Паб'яніцах жило близько 500 осіб. А було це взимку. В залі день і ніч горіли дві великі залізні печі, тепла і жодних вигод не було. Після морозів переселенці почали роз'їжджатися в різні райони Німеччини - найбільше до Баварії і Тюрінгії. Німецька адміністрація відбирала молодих хлопців, переважно блондинів, зростом щонайменше 175 см, і відправляла їх до добірних відділів СС. Так сталося з двома українцями-близнюками, котрих, без німецького громадянства, забрали до Ваффен СС, правдоподібно до дивізії "Вікінг", яку сформували здебільша зі скандинавців, балтів і, може, малого числа українців, які не дістали ще громадянства Райху.

Після перебування у кількох таборах у квітні 1940 року всю нашу родину перевезено в околиці Нюрнбергу, до нових бараків колишньої школи планерів на горі Гесельберг. Природа там чудова, переселенці почували себе добре, хоч дисципліна була суворою. Всі чоловіки, без огляду на вік, ставали кожного ранку й вечора до звіту, коли піднімали й опускали німецький державний прапор. Парадоксальним був факт, що звіт складали часто наші колишні січові стрільці і команду давали українською мовою. Після того майор давав звіт начальникові табору німцеві. На наказ «Ді фане гох!» німецький воєнний прапор ішов угору. Ми ще довго командували «Вправо глянь!», поки навчилися «Ді ауген рехтс!»

Чоловіки жили окремо від жінок. Старі чи молоді подружжя виходили на прогулянку в ліс, ходили до поблизьких сіл, щоб купити потрібні речі, очевидно, на картки. Жінок брали на кухню до чищення городини чи готування обідів. Проте ніхто не нарікав, бо все йшло згідно зі списками суворо за чергою. До червня табір почав порожніти, не ставало в ньому чоловіків, які знаходили роботу. Вперше наша родина розбилася на кілька груп. Мама з сестрою пішли працювати як прислуга до одного з більших підприємців в містечку Вассертрюдінген. Недалеко звідти на курячій фермі працював мій батько, брат - в молочарні, а я дістав роботу в старовинному місті Дюнкельсбіль.

Я став помічником якогось старого німця, при моторі пили. У великому шумі ми різали дубові колоди на різного роду й величини дошки. Робота не дуже подобалася мені, проте жити на свої зароблені гроші було приємно.

За два тижні я отримав повідомлення ставитися до призовної комісії в місті Ансбах, у Баварії. Пройшовши медогляд, я висловив бажання служити в танковій розвідці, куди, на моє здивування, мене й направили.

У танковій частині і в школі перекладачів

14-го червня 1940 року я прибув до Нордгаузена, малого містечка в Тюрінгії, біля стін Гарцу. Разом зі мною з поїзда зійшло до сотні молодих хлопців з невеликими валізками в руках. На станції нами заопікувалися військові підстаршини. Я побачив знайомого з гімназії. Хоч ми не товаришували, але тут, між чужими, ми стали вірними друзями. Це був Роман Туркало, котрий приїхав до Німеччини сам-один, маючи 21 рік. Його зразу ж взяли до війська. Сильний, кремезний, але невеликого зросту, то й не дуже годився на військового. Я не був міцним юнаком, як інші рекрути. Це були звиклі до праці сини селян переважно з Баварії і Тюрінгії, а хлопці з міст пройшли вже дворічну службу в Арбайтсдінсті (службі праці), де загартувались і отримали деяку військову підготовку. І я мав за собою три місяці табору праці ще в 1937 році, бо й поляки за німецьким зразком ввели такий вишкіл перед призовом до війська (т.зв. Junackie hufce pracy). Тепер, ставши рекрутом, я був уже дещо загартований, мав навички військової дисципліни. Нас оточували сильні, здорові, енергійні вояки. Німецький Вермахт був утворений щойно чотири роки тому. Тому це були одні з перших новобранців, цвіт німецької молоді. Слабких вибраковували під час медичного огляду.

Вермахт набув уже певного воєнного досвіду під час походу на Польщу і на північ Європи. 30-го квітня 1940 року німці зайняли Данію і Норвегію, відбили сильний десант польських і британських військ під Нарвіком. У той час, коли ми пройшли браму 4-го танкового розвідувального полку, закінчувалась війна у Франції, яка 1 червня підписала капітуляцію. Все це свідчило, що рекрутський період не буде для нас легким. Треба було показати німцям, що ми не слабші і фізично не гірші за інших. На маршах, муштрі, заняттях ми нічим не відрізнялися в інших німецьких громадян.

Ми з Романом спали в одній кімнаті. З нами було ще сім баварців і старший єфрейтор, який був відповідальний за нас, нових громадян Райху, піклувався про наше здоров'я впродовж усього рекрутського періоду.

Хоч це була танкова частина, спочатку наш вишкіл не мав до діла з танками. Кожного дня займалися муштрою як піхота. Казарма була майже нова. Коли пішли до складу за вихідними мундирами, я очам своїм не вірив - здавалось, неначе Перша світова війна ще не скінчилася всі мундири, які ми одержали, кольором і фасоном були саме з того періоду. Ми сподівалися дістати чорні мундири танкістів, а нас одягнули в кавалерійські однострої - такі, які досі можна було бачити на знімках з-перед двадцяти років.

Щойно після захоплення Франції, коли почав формуватися Африканський корпус генерала Роммеля, я побачив його парад у нових чорних одностроях, якими гордилися танкові частини Вермахту. Пам'ятаю той момент, коли танкісти виходили з казарм. Це був цвіт добре вишколеної молоді тоді ще сильної Німеччини. Вони від'їжджали до Африки. Полк перемарширував колонами, без танків, зате з піснею на вустах.

Танкова розвідка

Впродовж всього періоду рекрутської служби не було дня, щоб наш полк виходив на навчання без пісні. Гірше було, коли вертали з вправ, на обід - втомлені, голодні, брудні. Тоді хотілось швидше стати з чистим котелком за обідом. На чистоту в армії зверталась особлива увага. Цей період мав завданням привчити цивільних хлопців до дисципліни, перетворити їх у солдатів. Ми не виконували таких трудних вправ, як, наприклад, американські «маріне» на різних перешкодах із замаскованим лицем тощо. Але ті часті «гінлеген» і «ауф» могли не одного довести до розпачу, до втрати психічної рівноваги. Таке падання відбувалося на полковому подвір'ї, всипаному дрібними камінцями, які в'їдалися в коліна через дреліховий чи лляний одяг. А на голові рекрута була важка залізна каска, а також протигаз, багнет і карабін типу «маузер», вагою коло 8 кг. Багнетів на навчаннях не використовували, не було, як в американській чи совєтській арміях, проколювання солом'яних манекенів. Про навчання рукопашному бою не було й мови.

Протягом всього року я не чув про порушення рекрутами військової дисципліни в казармі, в кіно, ресторані чи іншому публічному місці, які часто відвідувала військова жандармерія. Не було бешкетів, пиятики. Йде мова про 1940 рік, бо пізніше, коли війна закінчувалась, траплялося різне. Але жандарми чи старшини не допускали приниження особистої гідності порушника дисципліни. До всіх вони зверталися на «ви», ніколи на «ти». У відповідь треба було звертатися «пане» (і звання, навіть якщо це був єфрейтор).

Під час тримісячного рекрутського вишколу інструктори стежили за строгим дотриманням особистої гігієни. Хоч я був здоровий, але худорлявий, за наказом отримував подвійну порцію, що мало мені допомогти набрати кілька кілограмів більше ваги. Муштра, добрі харчі, свіже гірське повітря дуже скоро перетворювали кволих у здорових, дисциплінованих солдатів. Так безжурно проходили дні. Була втомлююча муштра, був і відпочинок в кав'ярні, який ми називали «Дінст іст дінст, шнапс іст шнапс». Ані в казармі, ані під час відпочинку ніхто не торкався політики. І не тому, що боялися висловити свої думки на певні теми, зокрема, про Гітлера. Просто молодь не цікавилася політикою. Не було і схвалення політики німецького уряду. І все ж армії не подобалось одне в новому порядкові Третього Райху. Йшлося про військовий салют, що його віддавалось старшим за рангом. В усіх публічних приміщеннях, куди входили з відкритою головою, військові повинні були салютувати піднесенням руки, тобто фашистською манерою. Після замаху на Гітлера в липні 1944 року Націонал-соціалістична партія зміцнила свій натиск на Вермахт, і відтоді солдати Вермахту повинні були скрізь салютувати піднесенням руки, навіть в польовій формі, у касках. Після замаху проводились також, хоч часто, військові мітинги з політичною тематикою. Їх метою було зміцнити віру в те, що Німеччина далека від поразки, що нова зброя, яка вже незабаром з'явиться, змінить ситуацію на фронті на користь Райху. Але і тоді не вимагали, не пропонували в армії вступати в члени фашистської партії. Фашисти були в т.зв. «Ваффен СС» в адміністративних одиницях. Те ж торкалося і релігії. Вермахт ставився до віровизнань абсолютно нейтрально. В Україні адміністрація фронтів не боронила відкривань церкви.

Ми вдвох з Туркалом виховані були дещо інакше. Згадуючи минуле, думали і про майбутнє. Не один раз у наших розмовах проскакували думки, що війна з Совєтами неминуча, і нам воювати таки доведеться, хоч на той час Радянський Союз був союзником Німеччини. І тоді Україна стане суб'єктом історії, а не об'єктом політичних торгів, тоді буде вирішуватись її доля. Так думали ми, українці, вояки німецького Вермахту.

Літо 1940 року, яке ми провели в гарнізоні на мурах, польових заняттях, маршах, доходило до кінця. початку вересня завершився рекрутський вишкіл, після чого ми прийняли воїнську присягу. Наведу її текст: «Я урочисто складаю перед Богом цю святу присягу, що буду безмежно вірним вождеві німецького народу Адольфові Гітлерові. Так мені, Боже, допоможи». Отже, присяга складалась на вірність Гітлерові, а не німецькому народові Німеччині. Після прийняття присяги можна було дістати відпустку, щоб відвідати родину. Проїзд залізницею був безплатний. Я відвідав брата, який жив у Нюрнберзі, батьків і сестру. Хоч це був південь Баварії, всі міста були затемнені з огляду на те, що британські літаки вже тоді літали так далеко, щоправда, вночі, й робили чималі нищення. А тому, що з Нюрнберга і Мюнхена поширився фашизм у Німеччині, ці міста були особливим об'єктом для англійської авіації.

Мої батьки, як на час війни, жили непогано. Лише брат з дружиною і дитятком мали проблему з помешканням, проте адміністрація старалася з'єднати родину. Незабаром вони переїхали в околиці Брауншвайгу, де зайняли нові, навіть умебльовані, помешкання. Так дбала Німеччина про своїх нових громадян. Пишучи це, згадую, як переселялися українці в Сибір чи навіть лемки з Польщі в Україну.

Спокійний за стан своєї родини, я повернувся до 4-го полку розвідувальних танків, де саме тоді розпочинався справжній вишкіл на танках, вантажівках та легкових автомобілях «Опель». Для мене це було легшою справою, бо я мав права водія ще зі Львова. Тут треба було вправлятися переважно вночі, за умов повного затемнення, отже, автомобілі не мали ввімкнуте світло. Треба було добре вважати, щоб не в'їхати у рів або в дерево, бо скрізь по Німеччині вони росли обабіч доріг.

Наш полк мав два роди розвідувальних танків. Один був тритонний, з чотирма гумовими колесами, а другий мав шість коліс і три особи екіпажу, це був семитонний танк. Крім водія і стрільця, позаду танка сидів ще один водій, котрий мав завданням у випадку боїв у місті з вузькими вулицями, коли б була така потреба, - їхати танком назад, не роблячи повороту. Колеса були гумові, але у випадку попадання кулі з гвинтівки не випускали повітря. Їх важко було вести по шосе, бо механізм керма не мав підсилювача, зате в терені вони були знамениті, як і їхня оптика.

На тих танках я відбув лише одні маневри над Балтійським морем. Там терен дуже годився для таких маневрів, було багато пагорбків і піскових валів.

Одного дня вже після маневрів підстаршина прочитав наказ, згідно з яким мали зголоситися ті, хто знає чужі мови. Тоді в цілому полку тільки я і Роман знали інші, крім німецької, мови. Нас записали в полковій канцелярії на виїзд до школи перекладачів у Ляйпцігу для потреб усіх штабів Вермахту.

Іноді можна було чути твердження, що в німецькій армії була велика кількість українців. А було зовсім навпаки. Так, українців у цілій школі було лише три. Вона складалася з двох рот - Схід і Захід. У східній спеціалізувалися в слов'янських мовах, зокрема в російській, а в західній вивчали західноєвропейські мови. У нашій, тобто східній роті, найбільше було росіян, до двохсот осіб з викладачами включно. Другою за кількістю групою були поляки - близько 50 осіб.

Чеська, болгарська і югославська групи не нараховували навіть по десять осіб. Вчителем сербів був німець, який знав вісім чи десять мов. У західній роті були здебільшого англійці, французи, італійці і мала група, члени якої знали арабську мову.

Начальником школи був капітан Крегер, австрієць, котрий ставився приязно до нас, українців. Під час інспекції він питав: «Вас махен унзере бравен украінерн».

Нашою розрадою був щоденник «Краківські вісті», який ми отримували. Читали його після занять, аналізували ситуацію в Європі і місце в ній України. Інколи в казармі влаштовували свята, забави, ігри, як, наприклад, «День Вермахту». Тоді запрошували місцеве населення, кожна група мала своїм завданням представити свою країну, її життя, звичаї. Курсанти одягали національні костюми, грали, співали народні пісні.

Після занять у вільний час їздили до центру міста. Тоді в трамваї можна було почути різні мови, крім німецької. З цього приводу були на нас доноси, і капітан Крегер просив у громадських місцях послуговуватися тільки німецькою мовою. Він аргументував тим, що місцеве населення може подумати, що ми англійські шпигуни, і це можі закінчитися погано. Проте до вимог капітана не дуже прислуховувались. Навіть коли школа марширувала і лунала команда «Пісня!», то російська група, яка була найчисельнішою і тому йшла попереду, заспівувала російську пісню. Це суперечило офіційній расовій політиці Гітлера і Розенберга, проте курсанти не задумувались над такими тонкощами, а інструкторам це було байдуже. Здається, що Вермахт в той час не був під строгим контролем фашистської партії. Був навіть випадок, коли курсант з польської групи висловився образливо про Гітлера і за це дістав лише тиждень «бункера», правда, це вважалося досить важкою карою. Не проводилися жодні політичні заняття з і курсантами.

22-го червня, у неділю, я чергував у кімнаті. О 6-й годині (в неділю ми спали годину довше), взявши збанок, побіг до кухні за кавою. Тут замість чорної ерзац-кави, якої я дуже не любив, налили какао. Я думав, що б то могло статися, бо жодного свята не було. А тут такі витребеньки для солдатів. Ідучи, я прислухався до ритмічного стукоту коліс поїздів і звернув увагу на те, що транспорти один за другим рухаються тільки на схід. Цей незвичний рух щось означав. Я прибіг до нашої українсько-словацької кімнати і гукнув: «Увага, армія почала наступ на Совєтський Союз».

Після сніданку школа була повідомлена про це через гучномовці. Не було сумніву, що наказ вимаршу чекає нас в канцелярії. Упродовж тижня ми полагоджували свої справи - писали листи, прощалися зі знайомими. Припинено перепустки до міста, відпустки до батьків. Я спостерігав поведінку солдатів після перших успіхів німецької армії на Сході. Нікого не дивував факт, що Червона Армія відступає на цілому фронті. Не було якогось особливого ентузіазму, великої радості, все неначе так і мало бути. Не було також мітингів, промов, лозунгів у честь німецької армії. Усі читали в газетах чи слухали промову Гітлера, в якій він сказав, що Німеччина увійшла тепер у стадію смертельного бою зі вселенським ворогом людства - Совєтським Союзом. У своєму наказі до німецької армії Гітлер підкреслив, що доля Німеччини, доля Райху, як і взагалі майбутнє Європи, тепер у руках німецьких воїнів.

На нас, трьох українських хлопців, очі школи зверталися якось уважніше. Коли ми ставали до денного рапорту, нас постійно запитували: «Коли виїжджаєте, хлопці?» Бо й справді, в наших серцях панував неспокій. Найбільше нас бентежило те, що в школі тільки три українці-перекладачі для Вермахту, а росіян аж двісті. В розмовах ми зауважували, що тепер вже не та війна, що була 1914 року, коли пруська і австро-угорська армії мали в своєї складі величезну кількість українців, поляків, сербів, чехів, словаків та інших. Вермахт 1941 року - це чисто німецька армія, до неї не брали навіть так званих «фольксдойчів», тобто німців з громадянством інших, ніж Райх, держав. Нам було не зовсім зрозуміло, як це можна воювати проти Червоної Армії, проти Совєтського Союзу, в якого понад 80 мільйонів росіян і 40 мільйонів українців, без участі інших, ніж німецька, націй. Ми думали, що після зайняття німцями Волині, Галичини, прийде час, коли Вермахт звернеться до нас і до інших народів з маніфестом, проголошуючи їм волю, незалежність, і що саме тоді Німеччина почне брати до своєї армії хлопців інших національностей, щоб і вони взяли участь у боротьбі за своє визволення. Нам тоді здавалося, що таке прокламування волі інших народів давало б Німеччині гарантію на перемогу.

Весь тиждень, починаючи з 22-го червня 1941 року група «Ост» чекала з дня на день призначення до фронтових штабів. Тепер ми зрозуміли, чому Генеральний штаб Вермахту не вислав нікого з нас до фронтових частин перед 22-им червня. Вермахт маскував підготовку до війни.

І ось сталося. Під час денного рапорту, 27-го червня опівдні, наш гауптфельдфебель прочитав наші прізвища із своєї грубої книжки наказів. Ми мали зголоситися в канцелярії по «Маршбефель». В канцелярії начальник школи капітан Крегер, австрієць, подав нам документи, коротко за військовою звичкою побажав нам щасливої дороги і звернувся до нас з такими словами:

«Ви обидва призначені до штабів армій в Україні. Надійшла година визволення вашої вітчизни. Ваше завдання - здійснювати зв'язок з українським населенням. Приязна й щира співпраця з населенням, хоробрість і дисциплінованість солдатів і офіцерів можуть спричинитися до швидкого і переможного закінчення війни».

Ми пішли до військового магазину по нові уніформи і так званий «залізний пайок». Беручи, наплечник, я звернув увагу підофіцера-комірника, що чогось у ньому не вистачає. «Що вам потрібно?» - запитав він. Я пожартував: «В моєму наплечнику немає маршальської булави». Він засміявся: «Не оглядайся за маршальською булавою, а дивись, цоб не дістав дерев'яного хреста».

Вранці 28-го червня ми залишили нашу школу. За нами був чотиримісячний період рекрутства в полку танкової розвідки в Тюрінгії і школа перекладачів Вермахту. Ми залишали перекладачів із словацької групи, з якими жили в школі і яких вважали шкільними товаришами, а не членами якоїсь військової частини.

[..........]

Про ті акції совєтська розвідка, напевне, добре знала, 1939 року я був свідком масового виїзду євреїв зі Львова на схід за відступаючою польською армією. І це діялося тоді, коли есесівці ще не проводили ніяких акцій проти євреїв. Проте вони, як і поляки, розуміли, що після відходу Вермахту, до них добереться німецька цивільна адміністрація під керівництвом Гестапо та відділів СС. А якщо знала совєтська розвідка про ті німецькі методи, то хто тоді несе відповідальність за те, що євреїв не попередили про можливість їх ліквідації в Сімферополі, щоб вони мали змогу втекти до недалеких Кримських гір, в ліси, де організувалася згодом партизанщина.

Так ось, єврейське населення Сімферополя, залишене власним урядом німцям на поталу, одного листопадового дня, згідно з розпорядженням СС, зібралося в центрі міста, готове до маршу, з якого вже не було вороття. В той день я був в Сімферополі в час, коли колони євреїв були вже за містом. Ця картина мені й досі стоїть перед очима, не можу викинути її з пам'яті. Я бачу їх вдалині, на шосе, обсадженому високими тополями, їхнє живе десятитисячне тіло, що рухалося вперед, а обабіч тієї колони йшли вартові-конвоїри. Хто конвоював їх, не знаю. Знаю тільки, що були відділи, які після великих боїв ескортували полонених в тил німецької армії. Куди ту колону завели, де відбувалася ліквідація тих мешканців Сімферополя, про це ніхто не говорив, але місто мусило знати, що з ними сталося. Можна здогадуватися, що з-посеред тієї десятитисячної маси хтось утік, бо в конвоїрів не було собак. Декілька років тому я читав у монреальському часописі «Газета» передрук статті московської «Правди» такого приблизно змісту: влітку 1986 року, отже, 45 років після цієї трагедії, за кілька кілометрів на південь від Сімферополя, міліція викрила зграю мародерів, які розкопували місце заховання вбитих німцями мешканців (не сказано, що це були євреї). У зграї вилучено пограбоване золото.

Отже, місцеве населення було обізнане, де відбулась ліквідація цих жителів Сімферополя, знало місце, де вони були поховані, хоч, мабуть, трудно назвати похованням закопування трупів у спільній великій ямі. З якихось дивних причин німецьке СС Айнзац-командо не відібрало від убитих золото, воно залишилося при мертвих.

І знову повертаюся до питання: чому совєтська влада не дала наказу евакуювати євреїв з Сімферополя на південь? Чому вони самі не залишили своїх квартир, не ховалися в недалеких горах, звідки мали б змогу провадити партизанську війну проти німців? На теренах Польщі і Білорусії євреї почали лише після ліквідації гетта утікати в ліси, де й приєднувалися до більшовицьких партизанських загонів. Вони часто ждали майже до останнього моменту, виправдовуючись, що взимку 1942/1943 були великі морози і їх чекала неминуча смерть від холоду.

В Криму ситуація була зовсім інша - гори покриті лісом, а зима звичайно лагідна. Тієї зими вже й партизани діяли, в горах їх було чимало. Це були ті військові частини, котрим не вдалося прорватися з якихось причин до Севастополя. Вони проводили воєнні акції, щоб не допустити німців до блокади фортеці. В горах Ялти без великих труднощів організовували свої бази, куди совєтська авіація постачала з кавказького узбережжя зброю, медикаменти і харчі.

Якось я вертався конем з села. В ту пору, як і кожного дня, верталися з обіду офіцери штабу. Йшли вони широкою лавою, розмовляючи, мабуть, не про військові справи. А йти було їм легко, бо до обіду споживали «мозельське» вино, яке й розв'язувало язики. Раптово я почув за собою гул. Це летіла ескадра літаків, які, очевидно, поверталися з бомбардування совєтських позицій на Керченському півострові. Їхній аеродром був на захід від головного будинку штабу. Тому вони знизилися для посадки. Гул моторів літаків, свист вітру від крил сполохав мого коня, у нього з'явилася піна на губах, на шкірі. Це з переляку. Я не міг стримати його, і він гнав на групу офіцерів. Як я не намагався, а все ж мені не вдалося зупинити його чи спрямувати в інший бік. Вже недалеко групи штабовиків чую крики: «Ахтунг, гер генераль!» ("Увага, пане генерале!"). Усі повідскакували, зробили прохід, крізь який проскакав мій кінь, а далі перескочив придорожній рів і поніс мене в степ. Я намагався приборкати його дику силу, побороти його страх перед літаками, гул яких вже втих. Помалу кінь став слухнянішим, почав заспокоюватися, врешті зупинився. Я, весь у болоті, збентежений, думав, як стану до рапорту. З пристойного, зразкового солдата (я так про себе думав) перетворився в оферму. Почистившись, готовий до суворої догани, став до рапорту перед полковником. Доповів, попросив пробачення. Офіцери, які стояли біля нього, почали сміятися і розпитувати, звідки ж я взявся, такий кавалерист, що мало не розбив увесь штаб 11-ої армії і то в одному наїзді. Полковник повідомив, що генерал Манштайн сам хоче, щоб я йому про ту пригоду доповів наступного дні о 15.00 годині, коли він кожного дня тренується на своєму білому коні. Перед тим, як іти до генерала, я подбав про належний зовнішній вигляд. Ад'ютант обвів мене з голови до п'ят, не подобались йому мої неармійські чоботи, які я зробив собі з Сімферополі, але мусив пропустити до генерала. Надягнувши пілотку гак, щоб була два сантиметри вище над бровами, я став перед генералом, стукнув каблуками і відрапортував прибуття. Генерал усміхнувся і пожартував: «Смішно, але тепер у нашій армії два кавалеристи: я, генерал, і ви, оберєфрейтор. Де ви навчилися їздити верхи?» Я відповів, що їзда верхи на конях - це традиція моєї сім'ї. Мій батько служив в цісарсько-королівській австрійській армії, був ординарцем якогось генерала, я маю вдома його фотографію на генеральському коні. В родині залишилось щось з козацьких воєнних традицій, ми горнулися до їзди верхи. Далі пояснив, чому сполохався мій кінь. На питання, як я, з української родини, попав до його штабу, відповів, що є громадянином Третього Райху, а направлення в штаб маю зі школи перекладачів. Після цього генерал ще жартівливо сказав, що моє вміння кінної їзди не особливе, але, враховуючи умови, назагал добре. Вже відходячи, я звернувся згідно за регламентом: «Пане генерале, чи можна вас щось запитати?» Отримавши дозвіл, я запитав, чому до цього часу не мобілізують і українську молодь до Вермахту. Відповідь була така: ми не можемо брати в армію навіть німців-фольксдойчів, котрі хотіли б перейти з румунської армії до Вермахту, бо вони не є громадянами Третього Райху. Насмілившись, я зауважив, що у Вермахті служать і борються разом з німцями французи, норвежці, латиші, росіяни, вони служать у «Ваффен СС», чому ж не мають такої змоги українці. Генерал відповів, що ця ідея добра, і на найближчій нараді він запропонує її фюрерові. Він добре розумів важке становище з резервами, які постійно зменшуються, і додав, що про українську «Ваффен СС» говоритиме з генералами, котрі займаються «чужими арміями», тобто формаціями, які складалися з солдатів не німецької національності.

У липні, після здобуття Севастополя, Манштайн їздив на польову квартиру Гітлера, де з його рук отримав маршальську булаву.

[..........]

Я мав негайно прибути на аеродром Сталіно і разом з квартирмейстером майором Шторхом літаком полетіти до Запоріжжя, де ми мали підготувати квартири для армійської групи «Південь». Для мене все це було загадкою, чому такий поспіх, чому летіти літаком і чому маємо підготувати квартири для фельдмаршала Манштайна, а не для штабу зв'язку полковника Міллера?

Літак, що стояв на аеродромі і мав нас з майором Шторхом забрати, - це був особистий літак Гітлера. Довкола нього вешталися численні відділи СС з особистої охорони фюрера - Ляйбштандарте Адольф Гітлер. В літаку були вигідні сидіння, і ми з майором зайняли місця в першому ряді по ліву руку від кабіни пілота. За хвилину до майора Шторха підійшов один з офіцерів Ляйбштандарте і, хоч не був вищий за військовим званням, безцеремонно, навіть брутально, витурив його і мене із зайнятих місць, після чого сам всівся на них, ставлячи біля себе величезну довгу скриню, яку ледве втягнули до літака його вісім солдатів чи офіцерів. Майор Шторх не обізвався навіть словом, і ми перенеслися на задні сидіння. Під час польоту майор повідомив, що Гітлер мав прибути в Сталіно, тому й була там його особиста охорона.

В Запоріжжі ми з майором знайшли у Старому Місті велику, в доброму стані школу-десятирічку, в якій все було у найкращому порядку, навіть з туалетами, центральним опаленням і всіма потрібними меблями. Після висадки з літака наші «співтуристи» зайнялися своїми справами, оглянули всі будинки довкола школи - нашої нової штаб-квартири, фахово перевірили всі входи і виходи, які були в шкільному будинку.

Через день приїхав за нами увесь штаб армійської групи «Південь» і негайно розташувався, бо, як стало мені відомо, вже наступного дня, 17-го лютого, мав прилетіти Гітлер, щоб ніби візитувати штаб армій, а насправді з намаганням врятувати катастрофу. Того дня всі, в кого не було особливого заняття, вирушили на головну вулицю Запоріжжя, якою мав проїжджати фюрер. Було досить того вояцтва з штабу, але можна було втиснутися в перший ряд, щоб бачити, як проїжджатиме Гітлер. Всі сиділи в автах, ніхто не вставав, щоб вітати людей, але й ніхто не біг побіч автомобілів, як це роблять, наприклад, в Америці. Я навіть зробив знімок і послав його поштою додому, але хтось його вийняв, може, службовці з цензури.

Під час візити Гітлера всі службовці в штабі, від шофера до найвищих офіцерів, дістали спеціальні документи-перепустки і мусили їх показувати СС-манам при вході чи на коридорах, де відбувалася нарада, а торкалася вона справ надзвичайної ваги. Одним з результатів цієї візити було скорочення персоналу всіх штабів, бо забагато вешталося там без жодної користі для самої служби. Саме тоді і я дістав наказ перейти до КФЕ - «Командо фюр Ентціферунг», себто до радіорозвідки - відділу шифрів. Там я і почав зовсім інше життя.