Андрій Сек

ОСИП ХОМА – ЖИТТЯ БЕЗ НОКАУТІВ   /ТІНЬ ЗАБУТОГО ПРЕДКА/

… Важко писати про людину, яку ніколи не бачив, з якою ніколи не спілкувався, яка давно відійшла в інший світ. Важко писати й тому, що практично немає джерельної бази, немає свідків, а є лише розкидані рукою письменників-хронікерів своєї доби фрагменти. Фрагменти долі.

"Я побачив незвичайну постать. Людиною, яка звертала не лише мою увагу, але й увагу всіх людей, був високий, понад-нормального росту мужчина в чорному ґумовому плащі і спортивному кашкеті, з малою валізочкою у руці. З-під кашкету гляділи ясно-блакитні очі, а п'ястук (тобто кулак – авт.), що в ньому тримав велекан рукоять валізки, знаменував незвичайну силу". Так описав одну із своїх зустрічей, що відбулася десь у кінці сорокових років, з нашим героєм письменник і публіцист Олег Лисяк.

Осип Хома. Що ми знаємо про цю людину? Важко навіть збагнути, де ім'я, а де прізвище. Навряд чи про нього знають сучасні українські боксові експерти. А Осип свого часу боксував на найпрестижніших майданчиках Америки та Європи, перемагав олімпійських чемпіонів й американських професіоналів! Певно декому окремі факти з біографії Осипа видадуться дещо шокуючими, або такими, що потребуватимуть "домислення". Зважмо на часи, про які йтиме мова, на те лихоліття, у вирій яких він потрапив, і, звичайно ж, на громадянську українську чи то пак власне проукраїнську позицію самого Осипа.

Осип (або Йосип) Хома народився 1917 року у Відні, але незабаром родина переїхали до Станіславова (тепер – Івано-Франківськ). Якщо пересічна дитина росте, так би мовити, в пропорції 1 до 1 (тобто календарний рік до біологічних можливостей), то Осип за рік виконував свою трирічну "норму росту". В 13 років він уже виглядав ледь не 20-літнім парубком. А ще за кілька років це був понад двометровий велетень, з вагою, що перевищувала центнер.

Підростаючи, Осип незчувся, як в провінційному й затишному Станіславові йому стало тісно. Місцевих борців та боксерів він буквально втомився перемагати. Тут у нього суперників не було. "Мо' - Львів?" – подумав якось. Але галицька столиця також не змогла вдовольнити амбіцій молодого боксера.

У Варшаві під Осипом упав чемпіон Польщі всіх ваг Пілат. В середині тридцятих Хома виходив на ринг проти найкращих важковаговиків Європи, таких, наприклад, як олімпійський чемпіон 1936 року представник "вищої, надлюдської" раси німець Герберт Рунге.

Будапешт, Відень, Берлін, Варшава – практично в кожній європейській столиці Осип виходив на ринг й зазвичай ставав переможцем. Але переважна більшість цих змагань мали неофіційний характер. "Панська" Польща аж ніяк не хотіла у власних репрезентантах мати "гайдамаку-вар'ята". Але тим не менше, рівних Осипові в Східній Європі не було. Йому знову стало тісно. Так він опинився в портовому місті Гданськ, звідки одна дорога – на корабель.

Чи варто казати, що незабаром Осип Хома став чемпіоном усіх портів, куди його заносила доля? Гадається, ні. Сам Осип сміявся, що він напевно єдиний українець, якому вдалося скривдити своїм кулаком представників чи не всіх народів і націй. Й не одноразово замислювався, а хто я такий? – народився у Відні, корабель мій зветься ім'ям "Стефан Баторій", але ж я не поляк і не "руссо"…

Ясна річ, відвідини столиці світового боксу Нью-Йорку мали особливе значення для Хоми. 24 рази опинявся він тут. Спершу на нього ніхто не звертав уваги. "Звичайний портовий боксер. Велетень? Ну той що? Бачили ми таких!" Але незабаром про Хому… заговорили. Він таки пробився на професійний ринг. Осип нокаутував американського чеха Гавлічка, і його закидали пропозиціями. Але Хома мав зв'язані руки - відповідно до контракту з судновласниками він мусив ще протягом півтора роки вимірювати океанські простори. Битися він міг лише під час стоянок його судна в нью-йоркському порту. "Ти ж, чоловіче, гляди, не занапасти всій талант," – казали йому, коли тому доводилося залишати арени "Медісон сквер гарден" чи "Стенлі джімназіум" й вертатися на судно. Що він міг відповісти, знехтувати одним контрактом на користь іншого, нехай навіть вочевидь ліпшого? Ні, це не було в його правилах.

Врешті решт влітку 1939 року Осип підписав контракт з відомим бостонським менеджером Гудменом. А його тренером став восьмиразовий чемпіон світу (1917-25) знаменитий Бенні Леонард. Але Осип мав здійснити одне останнє плавання. Порозумілися, що за два три місяці він приїздить до Америки й повністю віддається боксові.

Повертаючись в Європу, Хома, звісно, не знав, що його там чекає, й був сповнений рожевих мрій на майбутнє. Йому думалося, що за кілька тижнів він одягне боксерські рукавиці й продовжить свою професійну кар'єру. Але ступивши на твердий грунт Гданська, Осип відразу потрапив у тенета мобілізаційної військової комісії – Польща готувалася до війни супроти Німеччини… Все скінчилося за якихсь 2-3 тижні. Польська держава задихнулася між двох мілітарних гігантів, що перли із Заходу, а опісля – Сходу.

Осип потрапив у німецький полон. За кілька тижнів, після того, як запізнали, хто він є, його звільнили. "Що робити? Вертатися в зайнятий більшовиками Станіславів? Вирушати до Америки?" – запитував себе Осип. З'ясувалося, що жодної можливості перетнути "Атлантичну калюжу", як він називав цей океан, практично не існує. В СРСР йому нічого було робити, тим більше, що Осип уже знав, що там ліквідовані всі спортивні товариства, які мали в своїх назвах слово "українське", до нього також долинали чутки про те, як там трактують полонених вояків польської Армії.

Отже Осип залишився в Польщі, точніше, на тій території, що від неї залишилося (офіційна тогочасна назва – Генерал-Губернаторство). Осип мандрував країною, мав навіть можливість пересуватися в мешах окупованих Німеччиною земель та країн – її союзників. Час від часу при тому, ясна річ, боксував.

Від 1939 року Осип активно контактує з українським підпіллям (ОУН) й, користуючись зі своєї можливості відносного вільного пересування, виконує різні доручення, здебільшого кур'єрські.

З початком радянсько-німецької війни Осип опиняється у Львові. У 1943 році він зголошується добровольцем до Дивізії СС "Галичина". "Коли українців збирають до купи для вояцького діла й дають до рук зброю з того варто користати," – казав Хома. Відбувши кілька вишколів (старшинський та артилерійський), Осип в червні 1944 року разом з дивізією опиняється в так званому "Брідському кiтлі", проривається з оточення, дістається Львова, але в його околицях таки потрапляє в радянський полон. За два місяці Осип уже в Сибіру, з якого, як відомо, можна втекти тільки в… Сибір. "Я завжди мріяв мандрувати світом й побачити якомога більше земних теренів, але Сибір ніколи не вабив мене," - згадував через багато років Хома.

Наприкінці війни радянське керівництво подекуди толерувало тих військовополонених німецької армії, які були громадянами довоєнної Польщі, аби ті встали в лави вояків червоної Варшави, створення якої проектувалося Москвою. (Це правило не розповсюджувалося на громадян Польщі тих територій, які у 1939 році захопив Радянський Союз.) То був єдиний спосіб, аби вирватися з полону. І Хома ним скористався. Але польські комуністи так і не дочекалися нашого велетня. Опинившись в рідних краях, Осип утік.

За кілька тижнів він уже на Лемківщині, в лавах Української повстанської Армії, під керівництвом командира Степана Хріна (Стебельського). Тут він став бунчужним поручиком й мав псевдо "Боксер". Повстанська громада була надто втішена приходом Осипа, про якого багато хто був начуваний ще десять років тому від часу, коли він був королем варшавських рингів.

Тут про нього склали віршик, неабиякий з точки зору поезії, але дотепний і характеристичний:

Боксер і моряк,
Мандрівник і вояк.
То "стара война"
Наш Йоську Хом'як.

Хому часто запитували, а що ж власне до боксу, чи не думає вирватися з цього пекла й згадати про старі часи, Америка ж бо, мовляв, чекає? На це той відповідав "Най чекає… Отут мій бокс. Дасть Боже ще під нашим прапором на рингу вийду".

Упівець Олекса Конопадський у своїх "Споминах чотового Островерха" (це не є власне мемуаристика в традиційному розумінні, оскільки цей твір – усна розповідь, яку занотовувала протягом 1947-48 років в межичасі боїв друкарка одного з відділів УПА Анна "Тетяна" Черешньовська; обидвоє загинули у 1948 році) так змальовує Осипа Хому:

"Бунчужний поручик Боксер – справжній велетень. Їв мало, але часто, щопівгодини. Любив співати голосно, хоч не мав ні голосу, ні слуху. Пісню "Ніна, Ніночка" вивчав цілий місяць і врешті співав зле. З нього був дуже добрий артилерист, мінометник. […] В хвилину, коли був голодний, лишив би все, аби тільки здобути кавалок хліба. Одного разу, саме коли на Лемківщині був голод, зайшов він до села Стежинці, до хати солтиса, де застав польського поручика уряду безпеки, застрілив його з пістоля, а сам утік. Прийшовши заспаний до повстанців, сказав: "Но-но-но-но, вже наївся. З'їв-їм одного поляка. Дайте бульби, бо-м голодний".

Є у Конопадського й такий штрих щодо фізичної постави Осипа: "[…] Зустрівся я з нашим знайомим бунчужним поручиком Боксером. Наш велетень схуд (але ще важив 120 кілограмів), змарнів, без шапки, в подертій маринарці, пошматованих штанях і однім великім черевику 52-го розміру". Виявилося, що той ніколи не шнурував взуття, тож опісля несподіваного наскоку польських військ залишився напівбосим і був тим надто засмучений, бо тепер мав перейматися пошуками придатного взуття – а річ це, як ми бачимо, не проста.

І знову процитуємо Олексу Конопадського: "[…] Сьогодні нашому велетневі Боксерові трапилася весела пригода. Командир Хрін і бунчужний Боксер виїхали на кінні перегони селом. Обминаючи подвір'я, з якого вони виїхали, його безхвоста кобила (хвіст втратила на фронті) раптово повернула, він вилетів з сідла з однією ногою, залишеною в стремені. Під загальний сміх глядачів волочився так кільканадцять метрів. То ще була добра кобила, бо таки вважала на свого командира. Поручик Боксер подер собі обличчя, потовк лікті, пошматував штани, а коли піднявся (іноді він трохи гикав) під загальний регіт сказав: "Гм… гм… гм… бубу… ла би мене роздерла! Дддивіться, у мене гггголий задок…"

У березні 1947 року Осип Хома брав участь у бойовій акції на теренах Лемківщини між Балигородом і Тисною, в якій загинув генерал Войська Польського заступник міністра оборони Кароль "Вальтер" Свєрчевські.

Наприкінці 1947 році Осип пробився з однією похідних груп УПА в Австрію, виконуючи завдання командування "нести в світ правду про події в Україні". Похід тривав три місяці через Польщу й Чехословаччину, які (плюс СРСР) підписали договір про спільну боротьбу проти УПА. Половина відділу Хоми до кінцевого пункту призначення не дійшла.

У Відні Осип знову одягає свої призабуті боксерські рукавиці й здобуває кілька перемог. Згодом Осип переїздить до Західної Німеччини й бере участь в своєрідній олімпіаді "переміщених народів". Були то українці, поляки, естонці, словаки, угорці, литовці тощо. Проти Осипа ніхто не наважився вийти на ринг. Так він і став чемпіоном "гнаних народів" тез жодного бою.

За легендою в Німеччині під час так званого скринінгу (допиту-переслуховування) він зустрів свого промоутера. "То ти є український партизан? – не було меж здивування американського майора. - О май Гад! Я ж хотів з тебе чемпіона світу зробити! А ти… тут… сидиш… партизан. Вісім років минуло…"

На початку 1950-х років Осип Хома опиняється в США. Бокс? Коли тобі за тридцять і ти виснажений війною, партизанкою, одним, другим таборами, полоном, бути реалістом не завадить. Осип знаходить (він вже був одружений) тихеньке місце – управителем маєтку якихось багатіїв.

Процитуємо Олега Лисяка: "Востаннє я бачив Осипа два роки тому, коли я відвідав його під час вакацій. "Знаєш, - говорив Хома, - я переїхав так багато світу, бачив Полярну Зорю і Хрест Півдня, знаю як то там "За Уралом сонце сходить" і як виглядають тропікальні джунглі, а все таки, хоч непогано нам і тут – в Америці, я не можу забути цієї малої, рвучкої Бистриці. Колись мене тягнуло від неї в світ, а тепер я дав би півсвіту за те, щоб побачити Бистрицю ще раз. От, хоч би поглянути на наші сторони й показати їх дітям… Чи дозволить нам Бог побачити ще раз нашу землю?"

Ми сиділи на борті швидкої моторівки Осипа, навколо була тиша зелених лісів і плюскіт хвиль озера, а сонце з-поза гір гляділо нам прямо в очі. "Не знаю, - відповідав сам собі мій друг Осип Хома, боксер і вояк, моряк і подорожник, - не знаю. А все таки не хотілось би тут назавжди лишитись…"

Осип Хома загинув в трагічному випадку в шпиталі після медичної операції. Було це 30 квітня 1958 року.