д-р Любомир Ортинський, пор. 1 УД

ВИЛІМ З БРІДСЬКОГО КІТЛА   /УРИВКИ З СПОМИНІВ/

"Там за горбком польове авто. Зникай звідси, бо під'їжджають большевицькі танки. Може ще застанеш головний перев'язочний пункт в Олеському", - говорив, стискаючи на прощання руку, хор. Чучкевич, сотенний протитанкової сотні 29 полка. Він знову переглядав далековидом передпілля і видавав накази своїм гармашам, що з двома протитанковими гарматками становили одиноку запору большевицьким танкам на дорозі коло Загірець. Большевики від світанку старалися прорватися на Олесько, але, як дотепер, без успіхів. Свідчили про це нерухомі, перевернені в рові два большевицьких танки. Зараз знову під'їжджали два Т-34 й протитанкові гарматки приготовлялися їх прийняти.

Прощаюся з воєнним звітодавцем М. Л-им, що поміг мені після мого поранення зійти зі становищ, й з трудом всідаю в польове авто, що саме під'їхало, їдемо головною шосою в напрямі на Олесько. Пражить липневе сонце, млоїть повітря, насичене солодкавим запахом спаленого людського тіла й надпсованих-розгнилих, набряклих кінських туловищ по придорожніх ровах. Вздовж дороги сліди відступу. Поперевертані вози, порозкидані порожні амуніційні скрині, пасуться в збіжжях безпанські коні, деякі ще в упряжі.

В Олеську тихо. Тільки тут і там проходять вояки. Питаю за головним перев'язочним пунктом. - Перед годиною перенісся до Підлисся, - інформує санітар, що залишився спрямовувати ранених і просить взяти раненого в черево стрільця з 7/29. З трудом вдається вкласти важко пораненого на задньому сидженні й помалу ідемо до Підлисся. В половині дороги зустрічаємо розтягнену гусаком обабіч дороги німецьку сотню, що йде в напрямі Загірець, цебто до фронту.

На зарослих, давно вже немитих обличчях і в червоних від непроспаних ночей очах - виснаження й байдужість, їм теж припало те саме завдання, що й куреням нашої дивізії: якнайдовше тримати північний фронт, т.зв. брідського кітла, щоб таким чином уможливити решткам XIII Корпусу прорватися на південь. Незавидна доля арієрґардних відділів... З ліса, яких 1000 м від шоси, відзивається звільна большевицький скоростріл, т.зв. "максим". По полі розриваються гарматні стрільна, фонтанною летять вгору стовпи землі, в повітрі свистять тисячі залізних відламків стрілен.

Приспішуємо їзду. Стогне з болю ранений в черево, чую в моїй рані кожний камінь на дорозі, кожну ямку. З головної шоси з'їжджаємо на бічну дорогу в напрямі на Підлисся. Вже здалека видніє Маркіянова гора й залізний хрест на ній: Славна Біла Гора, святість Галицької Волости, місце рік-річних паломництв непроглядних мас українського люду, синів західної вітки великого народу, вдячних своєму пробудителеві й співцеві національного відродження. Нині - німий свідок смерти тисячів вояцтва Першої Української Дивізії.

Вже видно столітні дуби, а перед ними, на широкім оболонні непроглядні ряди возів, авт, гармат. Між ними гуртами порозкидане військо. Так, це майже і все, що осталося з XIII Армійського Корпусу, а втім і рештки І Української Дивізії. Головно її важка зброя, протилетунська артилерія, постачання. Замкнені на цім малім клаптику землі ворожим перстенем, що з кожною годиною стає все вужчий, їхній зір звернений на південь, звідкіля чекають помочі, вихід на волю, до життя.

НА ГОЛОВНОМУ ПЕРЕВ'ЯЗОЧНОМУ ПУНКТІ

Польовий жандарм спрямовує, кудою їхати до головногo перев'язочного пункту. Велика сільська хата, може школа, може громадський дім, перед нею велика яма метрів чотири на п'ять, а в ній вояцькі мертві тіла. Так, як постигла їх смерть в уніформі, так теж і складені. Над відкритою могилою, в уніформі й епітрахилі, читає німецький священик молитву, а санітарі помалу засипають могилу. "Ці вже мають спокій, а що ще чекає нас?" - говорить півголосом до себе мій сусід, німецький старшина, важко ранений в руку, з закривавленим обличчям, перев'язаним брудною ганчіркою. За чергою підходять чи підносять ранених до двох лікарів-операторів. Тільки важко ранені, а такими уважають тут поранених в голову, черево й легені, йдуть поза чергою. На двох операційних польових столах, майже на очах черги, відбуваються найскладніші операції ока, ампутації ніг і рук. Тих, що не видержують під ножем, несуть до недалекої ями, вже свіжої. Там теж черга, та тільки менша. Скінчили засипати одну яму, вже копають нову. Укладають тіла, священик поступається кілька кроків, знову відчитує молитву, знову закривають могилу...

Зарослі, виснажені обличчя хірургів. Щоб зберегти притомність духа і не впасти від виснаження, щораз підкріплюються коняком і чорною кавою. Вже ледви стоять на ногах, а черга все більшає. Хто з ранених ще може й має що, курить або попиває з польової пляшки. Тільки поранених у черево пильнують, щоб не пили. Зойки й стогони тут звичайна річ, ніхто на них навіть уваги не звертає. Кричить занадто голосно, - ін'єкція морфіюму й вже стих.

За параваном кінчить хірург якусь складну операцію, санітар каже, що операція ока. Після цього на чергу приходжу я. Оглянув ногу, похитав головою - "зараз годі оперувати, до лазарету".

Свіжо перев'язаного несуть до кімнати поруч, а тому, що вона переповнена, переносять до сусідньої хати.

ВИ НАШІ?

Простора, чиста, з двома великими вікнами українська селянська хата. Прикрашені рушниками образи, оправлені в рямці родинні знімки, вирізьблений стилевий тризуб. В куті на залізному ліжку лежить з перев'язкою на голові й на обличчі старшина. Годі впізнати, хто це. Але є на лівому рамені "лев", значить з нашої дивізії. "Де вас поцілило, хор. О.", чую захриплий голос раненого і впізнаю командира мойого 29 полка полк. Дерна. Переповідаю останні вісті з фронту, хто вбитий, хто ранений, де зараз головна бойова лінія, згадую про шофера Самбора, що лежить зараз розчавлений в ярі, де останньо був полковий командний пункт.

Полковника ранило якої півгодини переді мною. Відламок ґранати попав у щоку й йому важко говорити. Клеяться очі, хоч спати не дає біль, палить спрага. Ледви чутно входить до кімнати літнього віку господиня. На пальцях скрадається до мого ліжка, дивиться на лівий рукав уніформи й несміло питає шепотом: "Ви наші, пан?" Притакую головою. "Боже, Боже, стільки наших вже нині поховали, стільки ранених. Мій син теж пішов, стояв коло Кадлубиськ, може знали. Чи жиє ще моя дитина, а може вже в сирій землі?" - і дві великі сльози покотилися по шляхетному обличчі української селянки. "А може вам молока?" - і вже біжить принести. Вертається з горням теплого молока, п'ю жадібно до дна. "Дасть Бог якось то буде, все в Божих руках, витримав наш нарід стільки, ще й це перенесемо, а Україна таки буде", - каже усміхаючись селянка. - "Що вона каже?" - питає полковник; переповідаю - "хоробра жінка", - каже полковник, - "я вже її подивляю кілька годин, як вона помагає раненим, а яке інтеліґентне в неї обличчя, годі повірити, що це селянка. Як маєте багато таких матерів-селянок, осягнете вашу ціль". Перемагає сон і я засинаю.

ДА БУДЕТ ВОЛЯ ТВОЯ...

Дзенькіт розбитих шиб, звук від близького розриву стрільна, здригається в основах хата. Знову експльозія, отворами, що на місці розбитих шибок, вривається до кімнати дим. Летять відламки дерева, ревуть у прольоті над хатою літаки. Сухий, пронизливий тріск розривних стрілен бортових гарматок, знову детонація, клуби диму й пороху, і летять зі стін образи, трясеться в посадах хата... "О, Боже, хай вже кінчиться, ми пропали, ми не вийдемо звідсіля. Кінець". - Кричить полковник. Молюся, голосно повторяю такі звичні, а зараз такі цілющі і величні слова молитви "...да будет воля Твоя...". Котрі інші слова, які земські кличі і закляття в силі прошепотіти в годині смертельного жаху уста вояка? Його, тільки Його Святе Ім'я вимовляють в обличчі смерти тисячі і мільйони , байдуже, вірні визнавці вони Його Євангелії, чи перед хвилиною зарозумілі безвірники.

Щасливий той, хто ввесь час носить Бога у своєму серці і все сміло і повний віри може звернутися до Його милосердя.

В САНІТАРНОМУ АВТI

"Зараз рушає колона санітарних авт з важко раненими. На півдні, десь коло Золочева вдалося пробити прорив, прошу приготовитися до від'їзду", - зголошує санітарний підстаршина і додає: "Кажуть, що до Олеська прорвалися вже большевицькі танки". При допомозі санітарів виходимо перед хату, попрощавшись перед тим з господинею. Кидаю оком навкруги, де ще перед двома годинами стояла переповнена раненими хата, зараз велика яма-кратер, а довкруги звалища. Дотлівають рештки підліг, згребують до ями лопатами порозкидані експльозією навкруги куски вимішаного з болотом людського тіла. Тошнить від солодкавого запаху спаленого людського тіла. Чим скоріш сідаємо в санітарні авта. Два санітарні авта зсунулись в рів і затримують цілу колону. Гуде літак, все розбігається, залишаються тільки ранені. Тим разом це тільки перегляд заподіяних знищень і підготовка до нового налету. Знову рушає колона. Так з 15 санітарних авт, а в кожному двічі стільки ранених, скільки місця. Для полковника і для мене немає прічі і ми тиснемося в кутку авта. Третій, ранений в рам'я сотник вермахту, теж без прічі дотримує нам товариства. Щораз сковзаються ґумові автошини і авто опиняється в рові. Стогони ранених, немило дхне від давно неперев'язуваних ран. Трьох важко ранених в черево лежать на долішніх прічах. Один з них молодий не більше 19 років стрілець безугавку просить води.

Як немовля скиглить за крапелькою напитку, але ніхто йому не дає, бо це смерть для нього. В гарячці маячить середнього віку підстаршина. Розмахує руками, щось викрикує і нагло впихає брудні пальці під перев'язку в рану. Стихає. Наглим рухом схоплює дев'ятнадцятилітній у сусіда пляшку і вже проковтує холодної води, ще заки встиглося йому вирвати пляшку з рук. І цей втихає, може й навіки.

Крізь вузькі шибки санітарного авта видно вздовж дороги військо, що відступає, вози, авта. Щораз зупиняється колона, десь впереді затарасована дорога і треба чекати поки не витягнуть авта, або як це не вдається, не зіпхають його в рів і не зроблять проїзду. Знова зупинка. Налет. Все розбігається і вмить остається на дорозі тільки санітарна колона з раненими. Десь здалека чути такий добре відомий проразливий тріск від бортового обстрілу. Постояли хвилину, вертаються з криївок шофери і їдемо. Ми в якомусь селі. Сотник дивиться на мапу і каже, що це Білий Камінь. Всі городи й доріжки повні возів, авт, війська. Слимаковою ходою просувається колона. Знову все розбігається. Рев літаків, що пролітають понад нашими автами, експльозії легких бомб, розривні стрільна. Перед нами горить поцілений у збірник бензини санітарний віз. Викарабкуємося з авта. Крик, божевільний крик ранених, що горять у санітарному возі. Знову вертаються літаки і знову розривні стрільна. Заповзаємо з полковником у глибоку придорожну протипанцерну яму, - по пояс в воді, але сховали голови. Ще раз й ще раз завертають літаки, ще два санітарні авта стоять в полум'ї. Горить хата, сполошені з переляку коні скачуть з возами, замотуються в упряж, знову кидаються, перевертають вози. Кругом стогони, кров, калюжі крови, а в них з повириваними від розривних стрілен глибокими ранами на тілі, конають вояки.

СПАСАЙСЯ, ХТО МОЖЕ...

І знову втихає на обрії. Вечоріє. Може вже більше не прилетять. Дотлівають вигорілі санітарні авта, а в них їхні жертви. Заки промостять дорогу мине година або й більше. При допомозі полковника й сотника волічусь до чола колони. Скупана в болоті ранена нога покищо не дуже й болить, тільки важко йти.

І знову все заворушилось. "Руські ззаду!". Стрімголов біжить усе вперед, на містку збились три авта й не можуть проїхати. Використовуємо момент і ми вже в полевому возі. Протестує підстаршина шофер, мовляв він має десь там забрати свого командира, підносить голос: "Висідайте". Витягнена пістоля полковника заспокоює його: "про мене" й їде дальше. Стемніло. Серед гамору просувається колона, флянкована обабіч дороги панцерними возами. Світять ракети, десь з боку чути завзятий скорострільний вогонь, напереміну тріскотить "Максим" і "42". Знову постій. Тим разом довший. Направляють міст, що заломився під тягаровим автом. Прийдеться зачекати з годину або й більше. Десь біля 1-ої вночі направили. Приходять наслідки купелі ноги - гарячка. При помочі добрих друзів дістаю місце у вигідному "Мерцедесі" і звільна, зупиняючись що хвилини, посувається вперед колона авт і вози.

В авті, крім мене, двох воєнних звітодавців і українець-шофер. Вже світає, коли виїжджаємо на край села Почапи й за колоною повертаємо направо. Там десь має бути це вимріяне місце пролому, куди вирвемось з кітла. Враз бачимо, як завертає чоло колони, біжать вояки. Що сталося? "Спереду руські танки, - говорить один, - тудою не проб'ємося". Грузнуть на оболоні важкі авта, їх серед поспіху покидають. Вже чути стріли від танків, є свіжі ранені. Обидва воєнні звітодавці, забравши свої наплечники, відходять. Прошу шофера, щоб не покидав авта і старався навернути воза. "Вже для вас це зроблю, так вас не лишу! Щоб хоч до села вдалося підвезти, може там хтось заопікується раненим". При допомозі кількох стрільців з нашої дивізії вдається врешті навернути авто, попри опустілу колону авт і возів виїжджаємо швидко на головну шосу.

В ПРИДОРОЖНОМУ РОВІ

На краю села Хильчич йде завзятий бій. Розривають ранню мряку ясні вистріли з большевицьких танків і нашої протилетунської артилерії, що б'є прямим прицілом; безперерви тарахкотить "Максим", гупає польова артилерія. Стаємо автом під дерева, оподалік хат зараз коло шоси. Більшими й меншими гуртами відходять в напрямі місця прориву наші й німецькі вояки. Коло одної хати гурт большовицьких полонених, людей з 20; недалеко біля мене йде голосна суперечка між німецькими вояками. "Кінець, кінець з війною. Бодай для мене. Не йду до наступу, здаюся". Вперше за два останні тижні боїв в кітлі чую такі слова вояка. Зле. Це початок розкладу військової дисципліни, без якої годі думати про прорив. Вертається з розвідки шофер. Про дальшу їзду нема мови. Мусить зірвати мотор й пробуватиме пробиватись. "Прикро мені - що вас так покидаю, але годі".

Сердечно прощаємося, вилажу з авта і волічусь до придорожнього рова. З гуком вилітає в воздух висаджений ґранатою мотор нового "Мерцедеса". Скінчилася для мене можливість рухатися, хіба рачки. Тут таки прийдеться й закінчити. Глупе закінчення: чекати в придорожньому рові того, що прийде. А що може прийти? Розривна куля, або бомба з большевицького літака. Це було б ще не зле. Ще є можливість попасти в руки большевикам. Весела перспектива. Щораз вище підходить сонце. Заповідається гарний день. На небі ні хмаринки. Десь зараз появляться літаки. Будуть мати жниво. А може таки вдасться зробити прорив, може надійдуть заповіджені з півдня танки. Може свої літаки заберуть, як це було під Сталінградом. Марні сподівання, ілюзорні надії. Кого ще можуть цікавити постріляні "кріплікаліки"? "Абґешрібен" от і все. Так, але хочеться жити, годі так вичікувати в рові певної смерти.

НЕМОЖЛИВЕ СТАЄ ДІЙСНІСТЮ

Сонце вже піднялося вгору, а літаків ще немає. З недалекого боєвища несеться дика симфонія запеклого бою. Рев гармат, громовий розрив стрілен танкових гарматок, клекіт протитанкових і летунських гарматок, фонтани землі й заліза і знов суха тріскотнява розривних стрілен, гахкання ґранатометів, гук ґранат і безперервне татакання "Максима". І все це спрямоване на вузьку шийку прориву. Як на долоні, бачу, як ідуть, стріляють, кидають ґранати й падають. А як часто падають, щоб більше не піднятися... Вже осягнули залізничну лінію. Скаженіє ворожий вогонь. Звідусіль: спереду, ззаду, зліва, справа сиплеться смертоносне залізо на тих нечисленних, що осягнули насип залізниці. А літаків ще не видко. Звідкілясь взялось на краю села польове авто зі знаком дивізії. Підношуся на коліні й махаю рукою.

Помітивши, під'їжджає молодий шофер з 13/29. Він дотепер стояв в селі і саме виїхав на його край, щоб, як промостять дорогу, виїхати з машиною й раненим товаришем. Молоденький бойко з Турчанщини, служив при сотні легкої польової артилерії 29 полка, зараз шофер. Конче хотів би вивезти з кітла машину й свого раненого друга, тішиться, що віднайшов свого старшину. "Може щось скомбінуємо, щоб вирватися звідси", - каже він, дивлячись мені у вічі. Хутко працює думка. Знову є авто, значить, можу рухатися, хоч в поле виїхати, як стануть бомбити. Рішаюся і, спершися на рам'я стрільця, всідаю до воза. "Їдь в напрямі отого села направо". Польовою доріжкою їдемо в поле. Обабіч високе, вже майже достигле жито. Перед нами видніє на віддалі 800 м село чи присілок; з краю - церква. Під'їжджаємо ближче. При в'їзді до села, зараз коло першої крайньої хати перевернені дві легкі большевицькі протитанкові гарматки, порозкидані амуніційні скрині, ані живої душі. Дивиться на мене переляканий шофер. До горла підлізає серце, я відбезпечую пістоля й ґранати. Що далі? Де ми і хто тут є, свій чи ворог? А може ми вже давно на мушці і зараз натисне на язичок "фінки" чи "Максима" замаскований в житі "боєць"? Минають хвилини, повні напруженого очікування. Що буде? Далеко, наліво від Хильчич, з непослабленою натугою йде битва. Перед нами - широка сільська вулиця, зараз без життя, перевернені дві гарматки. От і все. "Їдемо", - рішаю. Рве з місця польове авто. "Скрути на перше подвір'я праворуч, от там". Гострий скрут і ми коло стодоли. Поквапно вискакує шофер, щоб відчинити двері. Ми скрилися. "В стайні є люди, піду запитаю", - каже шофер. Вертається за хвилину. "Свої. Кажуть, що ще досвіта пішли большевики". Вилазимо з авта і йдемо до стайні. Кілька жінок, діти, старий дідусь. Переляканими очима дивляться на нас діти, шепоче молитву їхня бабуся. Просять сідати. З раненим стрільцем кладемось на солому. Розпитую про обстановку. Вдосвіта забралися звідси большевики. Де вони зараз, - не знають. "На другім кінці села", - каже одна жінка, - "а може вже знов підійшли". Прошу щоб хтось з жінок пішов розвідати. Стягаючись, іде на звіди старенька бабуся. Вертається. Була коло якогось там подвір'я. Не видно большевиків. Далі боялася йти.

Виринає питання, що далі? Чекати тут в стайні, доки не прийдуть? Їхати далі? Куди? Ще раз і ще раз передумую, і ніякої розв'язки. Розпитує шофер про большевиків, що робили, чи були наші полонені , що з ними робили. "Та що робили? Мучили", - каже одна з жінок й починає змальовувати жорстокі картини тортур, що їх завдавали нашим полоненим. "Була одна совєтська з ожелком на шапці, говорила по-польськи. Та найбільше збиткувалася над нашими". Мимоволі падає погляд на відбезнечену пістолю, і блискавкою мигнула думка: - "А може скінчити з собою? І так немає виходу, а проходити те, що ось почув так не хочеться..." Підношу пістолю, от тільки потиснути й вмить спокій; раз і назавжди. Перед моїми очима ще раз оживають жорстокі сцени щойно почутото оповідання. Може таки покінчити з собою? Не маєш права. Хай діється Його воля. І знову, як у Підлиссі, шепочу слова молитви. Ні, ніколи не піднесу на себе руки. Стає легше на душі. "Поручнику, в напрямі нашого села йде від Хильчич якесь військо і танки", - каже шофер. Зриваюся з соломи й далековидом переглядаю передпілля. Від сторони Хильчич посувається розстрільною група людей, біля 80, їде панцерне авто чи танк. Добре приглядаюся. Так, наші ешелони. Значить, свої.

Виринає думка: "А може долучитися до них і пробувати щастя?" Так і робимо. Виїжджаємо з села й долучаємось до групи. Вже здалека розпізнаю полкового секретаря м-ра М-ія. Разом із розстрільною посуваємося до насипу залізниці. Видно, ще не прийшли ми на чергу, бо тільки тут і там паде заблукане гарматне стрільно. Але не довго. Вже плює вогнем там з-поза кущів гарматка большевицького танка, густіше й густіше падають стрільна важкої зброї, татакає "Максим". Зіскакує з воза М. "Поручнику, це самогубство їхати автом, я ще хочу спробувати щастя й вам раджу: киньте авто". Кидати авто? А що тоді? Лишатись тут в житі і чекати, доки не прийдуть большевики? Мої ноги - авто. Нема його, - сиджу. "Їдемо, поручнику", - каже шофер і ми поволі посуваємось житом. Скородять поле большевицькі стрільна, залишаються за нами зойки ранених. Перед нами щораз ближче насип залізниці. Відриваємось від колони і ми вже на дорозі, що веде попід залізний міст. Ліворуч і праворуч розриваються ґранати. Знову ґранати. На щастя пролітають понад нами. Ще 200, ще 100 метрів, і ми під мостом. Метрів 300 ліворуч лізуть під гору ті, що саме пройшли коло залізничної будки.

Долучитися до них, а там ліс. Густі кущі. Може, вдасться. З'їжджаємо з польової доріжки і пнемось автом під гору. Від права б'є "максим". Блискає з кущів вогонь і вже прорізує повітря громовим ударом стрільно гарматки танка. Ще трохи, ще. Ні, не йде. Збираю рештки сил і вискакую з воза. Помагаємо раненому і підповзаємо до кущів. Тут вже є наші. "Петре, наш поручник, поможемо!" Спираюсь на кремезне рам'я вояка. Другий з шофером бере раненого, - і ми зникаємо в гущавині. Ще десь стріляє "максим", ще багато небезпеки, перешкод перед нами, але ж найголовніше зроблено: ми вирвались із брідського кітла.