Филип Трач

ПРОТИНАСТУП ПІД ШТАЙНБАХОМ

Після того, як вся байка із роззброєнням закінчилась, ми покинули Словенію форсовним маршем, на північ, до Австрії. Подорозі, 5 квітня, наздігнав мене вістун з наказом зголоситись в команді полку. Я зголосився у полковника Форстройтера, який наказав мені наступного дня ранком, з чотою протитанкових гармат ставитись до розпорядження другого куреня під командою майора Віттенмаєра, який саме зайняв бойові позиції, нав'язав вогневий контакт з противником і зажадав підкріплень. Забрав я гарматню чоту із собою, відлучився від маршової колони і подався в напрямку на Штайнбах, де знаходився другий батальйон. Після безперервного нічного маршу ми наблизились над ранком до фронтової лінії менш-більш на засяг скорострільного вогню. Я залишив гармати з людьми й кіньми під охороною хатніх забудувань, а сам подався до командного пункту куреня. Стрільці показували мені шлях і я віднайшов Віттенмаєра трохи більше нервового, як я сподівався, і він пояснив мені на мапі загальне положення та вказав на широку дорогу з лівого боку його відтинка, звідкіля він сподівався атаки совєтських танків. Ми вирішили зачекати до вечора, щоб війти у вогневі позиції під охороною темряви.

- Я тільки пригадую вам, на всякий випадок, що наші 3,7 сантиметрові пукавки надаються тільки до чемного стукання в танки з проханням дозволу війти до середини.

Віттенмаєр скривився, ніби сміх.

- Я знаю, я знаю. Все, що я від вас очікую, це скріпити трохи духа моєї піхоти, а позатим навіть чемне стукання до танків трохи прискромить їх розмах, ні?

- Якщо вони їдуть з пляшками в руках, як звичайно, то ні, бо вони навіть не запримітять нашого стуку.

Так як ми договорились, після дня, що перейшов на фронті спокійно, вечором ми зайшли у вогневі позиції. Піхотинці усміхались до нас, не знаючи, що ми тут прийшли тільки на параду. Але наші гармати із розкладеними гальмами, замасковані зіллям та кущами виглядали на віддаль дуже бадьоро і піхота вже не лякалась далекої перспективи цієї широкої, відкритої дороги, що вела із сходу, з большевицької позиції, на захід, просто через наші становища. Стрілецькі сотні за дві попередні ночі встигли вже глибоко заритись в землю і за дня мусіли сидіти дуже тихо, тому, що ворог займав домінантні узгір'я на сході і бачив перед собою всю фронтову полосу дуже виразно, ще до того в світлі сонця, яке до полудня світило нам у вічі.

Дня 7-ого квітня 1945 року ми активно включились у фронтові дії. Другий Курінь був скріплений ще чотою піхотно-гарматної сотні ппор. Євгена Шипайла, який стояв недалеко від нас із своїми двома гарматами, однак запас його муніції був раціонований, бо це вже був шостий рік війни і це був далекий південний відтинок фронту, тоді, коли німці збирались рятувати Берлін за всяку ціну.

Большевики знали вже, якою зброєю володіє наша лінія, бо на віддалі 1200 метрів від нас дозволяли собі безлично на свобідний рух, "променаду" маршових і транспортових колон. Це була якраз границя засягу моїх "пукавок". Ця безличність нас дратувала. Віттенмаєр був занепокоєний, бо як командир відтинка і куреня, на ньому спочивала відповідальність за його долю, а ворог тимчасом на його очах робив собі насміх! Поговорив я з Віттенмаєром трохи, вернувся до нашої позиції і наказав підтягнути першу гармату до самої передньої точки піхотних становищ, де знаходилась дерев'яна стодола серед зелених дерев і це все давало незлу оптичну охорону. Під охороною цього будинку вбудували ми гармату і становище, примірили все, якслід і ще до того мусіли забавляти нашу піхоту.

- А що то ви, б'єте на Москву?!

- Добре міряйте там, де мавзолей Леніна, а парніть його в с...у!

- Слухайте, а ви маєте набої...?! - питав якийсь мудрагель.

- Бийте яблуками, як не маєте!

Але ми преспокійно наміряли гармату і я кивнув з-поза мого далековиду: вогонь. Піхотні підстаршини також приглядались фронтові противника. Там саме маршувала якась група вояків по своєму призначенні. Наша пукавка гримнула в саму середину. Колона розлетілась, як стадо сполоханих курей.

- Диви, диви!! - потакували піхотинці. - Вони таки тікають!!

- Гей, бийте більше!! - радили нам збоку. Нам не треба було радити. Ми стріляли швидким вогнем і по противному боці фронту всякий рух тепер завмер. Большевики вже не парадували нам перед носом. Віттенмаєр затирав руки.

- Ех, якби так у нас пару танків...!

- Ех, - кажу я, - якби так у нас не одна, а сто дивізій...!!

- Вас?!

- Якби так не одна, а сто українських дивізій, билися б ми сьогодні не в Австрії, а в Узбекістані!

Віттенмаєр потряс головою тільки, не сказав нічого. Очевидно, нам не обійшлося так легко. Про цю стодолу большевики знали теж. І в них були важчі гармати, як у нас, це певне. Після нашого обстрілу заговорила їхня артилерія і одне стрільно експлодувало так близько нашої пукавки, що зранило нам стрільця і пошкодило гарматку, про що пише десятник Роман Лазурко у своїх спогадах. Так пройшов цей день на фронті, весь час у нервовому напруженні, весь час у свідомості, що у нас немає відповідної зброї і виряду, щоб переможно стримати загальну ворожу атаку. Це не був фронт з Сорок Першого року, коли німецька армія мала ініціятиву у своїх руках, мала духа і чула, що перемога можлива і близька. Спали ми на зміну за дня і в ночі, так, що завжди якась частина обслуги при гарматі була свіжа й відпочата, як прийде гарячий час.

Наступного дня, 8-го квітня, вже на світанку противник відкрив сильний гарматній і ґранатометний вогонь по всьому відтинку нашого куреня. Вогонь не був цільний, але траплялись прямі поділи в самі окопи, де стрільна розривали і шматували найближчих стрільців. Ціла піхотна лінія відступила з-під прямого обстрілу назад, залишаючи терен безлюдний і приглядаючись, як большевики далі рвали порожні окопи своїми сальвами. Нам годі було відступати із гарматами під ворожим вогнем, і ми лежимо. Барабанний артилерійський вогонь нагло припинився і на полі зароїлось від ворожої піхоти у нагальному наступі. З нашого боку починають падати поодинокі цільні стріли. Піхота підсувається звільна назад до своїх становищ із поза-фронтових маневрів. Дивлюсь, а прямо на нас біжить ворожа пробойова група, сіючи перед собою автоматичним вогнем, за нею зараз же підтягають ворожого скоростріла. Думаю, якщо цей скоростріл зайде в позицію, то вся наша піхота, що ще на полі, за нами, попаде під його смертоносний вогонь, майже без прикриття. Пристанувши за вуглом хати, я уважно прицілився до ворога, що вже наблизився на віддаль, з якої можна було пізнати азійські черти облич. Оглянувшись, побачив я ппор. Шипайла і десятника Р. Лазурка, що хоч сам артилерист, але справно володів ручною зброєю. Е, я не самий тут залишився, думаю, друзі мої зі мною! Не знаю, що сталося, але я усвідомив, що біжу вперед з автоматом в руках і мій автомат цокотить, а люди падають передо мною, якби їх хто скосив. Раптом кінець. Автомат втих. Нема набоїв. Кинув я ним об ворожі голови і двома стрибками добіг до кулемета, якого ворожі бійці покинули, відплигнувши назад. Повертаю кулемет за ними і залігши за ним, сиплю, аж земля порохом дрижить передо мною. Не знав я тоді, що в тому власне моменті мій власний товариш зброї мало що не відібрав мені життя. Ппор. Угрин саме підбіг з піхотою і побачивши ворожий кулемет в дії, змірив до мене свого автомата і тільки в останній секунді натискаючи вже на язичок, запримітив мій однострій і мене. Розказуючи мені про це опісля, він ще довго не міг прийти до себе із зворушення. На цілій лінії знялись оклики "слава!". Частини Другого Куреня відбили большевицький наступ і уміцнили свої становища. Я теж сказав собі в душі "слава Богу", все скінчилось гаразд. Стрільці допомогли мені притягнути здобутий кулемет до нашого гарматнього становища. Нещастя хотіло, що вкоротці після того, демонструючи нашим стрільцям дію ворожого кулемета, я став жертвою захованого ворожого снайпера. Вечором того ж дня, їдучи до польового шпиталя, я вступив до штабу Полку, де мене зустрів полк. Форстройтер словами:

- Ґут ґемахт!

При тому повідомив мене, що майор Віттенмаєр переказав йому все телефонічно та що ініціятиву протинаступу приписав моїй скромній особі. До Полку я вже більше не повернувся, бо кінець війни застав мене в Кляґенфурті в шпиталі, в південній Австрії. Ппор. Барабаш повідомив мене вже листовно з Ріміні, що в часі мого перебування в шпиталі, до Полку прийшов наказ Дивізії про нагородження мене Залізним Хрестом за протинаступ під Штайнбахом.