Спогад пережитого бою

Кривавий день добігає до кінця. Великі жнива зібрала сьогодні смерть. Оточені частини рештками сил боронили своє життя; на всіх фронтах відбивали один по одному атаки ворога. Ворожих вломів не вдалося відбити, їх тільки більш-менш ізольовано. Багато добрих друзів не пережили цього дня. Не всі спочили у вояцькій могилі – не один лежить там, де його трапила куля чи розшарпала ґраната. Страшне спустошення спричинили ворожі літаки цього дня. Майже всі дороги завалені порозбиваними возами та постріляними кіньми. Гаряче повітря тхне гнилим смородом набряклого кінського стерва. Куди оком не кинеш – горять села, стодоли, – свідки жорстоких боїв. У тьмяному присмерку розгортається рідкісна своїм страхіттям, страшна панорама битви, оживлена іржанням покинутих коней.

На другий день приходить наказ про прорив з оточення. Українці, разом з розгромленими німецькими частинами, мають завдання утримати північний фронт кітла, тоді як інші частини будуть пробивати його південну стіну, щоб промостити собі дорогу до волі і до життя. На всіх фронтах миготять світла ракет. Жорстокі бої тривають. Ворог наступає вночі під могутньою канонадою артилерії. У повітрі торохкотить «швейна машина» – повільний большевицький літак. В окопах рукопашні бої – на баґнети. Сильна детонація міни вказує, що десь там на неї напоролася ворожа патруля. Від численних вогнів видно, немов удень. Безперервно татакають кулемети і протитанкові гармати. Між ними дзвінко бухкають постріли совєтських танків. Усі дороги, стежки, мости, села – під сильним обстрілом ворожої артилерії. Колони – під градом бомб літаків. Смерте, який гострий твій спис, які багаті твої жнива! Не зажмуриться око, кожний нерв напружений до болю. Плач і лемент залишених жінок і дітей. Десь далеко чути – реве корова, виє собака.

Десь по півночі надходить вістка про прорив з кітла на півдні. Ворог вдирається на півночі. Світляні кулі, мов іскри, сипляться у темряві. Розпучливо борониться північний фронт, стримує ворога, щоб не допустити до знищення корпусу. Але до межі можливого натягнувся фронт у відступі. Нема як забрати возів, коней, важкої зброї. Всі шляхи, дороги, проїзди захаращені. До того прорив провадить на лісисті стрімкі схили, по яких з трудом продирається до краю змучена людина, торуючи собі дорогу рушницею чи пістолетом. Остання моторизована колона посувається в нічній темряві. Останній міст завалюється під тягарем дванадцятитонного вантажного автомобіля. Колона пробує об'їхати і застрягає в мочарі. Здобич для ворога. Відділи з північного відтинку відступають. Нема вже ні куренів, ні сотень. Залишилася горстка хоробрих вояків. Тут падає один стрілець – там влучає шрапнель гармати у групу піхотинців. Стогін і крик поранених: «Візьміть нас з собою! Не залишайте нас!» Чи можемо їм допомогти? Ні! Ми навіть не можемо попрощатися з ними. Тільки матері, дружині, дівчині – напишемо, що він вже ніколи не повернеться...

О, війно, яка ти жорстока! Яка ненависна ти!

Яскраво починається новий день. У сріблистому блиску сходить сонце на сході. Чи знає воно, яка тут відбувається драма? Повні журби звертаються стомлені, виснажені вояцькі обличчя на схід. Коли появляться смертоносні бойові літаки? Так, на обличчях багатьох видно страх – справжній страх за життя. Відтак очі, повні надії, повертаються на захід і на південь. Чи прилетять наші літаки? Надаремно вони їх очікують. Вони не прилетіли вчора. Не прилетять і сьогодні і завтра. Чи наша армія, наша група армій, поставила на нас хрест? Ні, вони хотіли б нам допомогти, але не мають чим. У них нічого не залишилося. Але на сході не з'являються смертоносні літаки. Тиск ворога з півночі слабне, а потім цілком припиняється. Чудо? Ми віддихаємо з полегшею. Але перед нами місце пролому. Ще 800 метрів. Там шаліє вогонь кулеметів, артилерії; сипляться постріли з танків; рисуються сліди куль легких протитанкових гармат, – пекло поза межами уяви! Сюди веде шлях до життя, до волі, – але після того, як смерть забере свою данину. А скільки ж не дійде до кінця цього шляху?

З кітла тільки на один кілометр прорив. З обох його флянґів б'ють всі роди ворожої зброї. У смузі пролому танки снуються сюди і туди, гатять з усіх цівок по густо збитій піхоті, розчавлюють усе, що попадає під їхні нещадні гусениці. Перед нами, по другому боці прориву, високий залізничий насип, а за ним, як мур, стрімкий схил, густо порослий чагарниками. Лише де-не-де світяться прогалини. На схилі бачимо поодиноких вояків, які дряпаготься вгору. По схилі стріляє ворог ззаду і з боків.

Тут же, перед місцем вилому, стоїть самітнє село. Ми мусимо пройти через нього, бо праворуч і ліворуч мочарі. Малий потік, розбите село. Вибухи набоїв збивають куряву. В хліві реве корова. В льоху повно жінок і дітей. Горять хати. Біля стодоли командуючий генерал корпусу з своїм начальником штабу заохочують вояків вперед, не зважаючи, як видно з їхніх запущених облич, на крайню втому. За кілька годин і цих старшин смерть візьме в свої обійми. По виході з села вояки знову розсипаються, щоб бодай дещо послабити наслідки пекельного вогню. Багато з них використовують болота праворуч, де думають знайти яке-будь прикриття. Даремно. Тут також смерть збирає свої рясні жнива. Через відкриту рівнину, без найменшого горбка чи долинки, просуваються відділи крізь пролом. Навколо ґранати збивають землю фонтанами, дзижчать кулі. Спочатку від близьких вибухів ґранат вояки шукають прикриття, а згодом опановує їх якась байдужість й апатія. Занадто велика втома тіла і душі... чотирнадцять днів боїв у кітлі роблять своє... Щораз то бачимо, як один по одному падають старі, добрі друзі. Деяких зустрічаємо повалених в траві. Безупинні благання – одних окликами, інших тільки поглядами – крають до болю душу. «Візьміть нас з собою... Не залишайте нас...». А ми не можемо нічого зробити. Знову підсуваються два ворожі танки, стріляючи куди попало. Один з них нищить сміливий український стрілець з Золочева.

Врешті ми добилися до залізничого насипу. Скрившися за ним, трохи відпочиваємо. Язик липне до піднебіння. З рук до рук іде польова пляшка. Несамовиту спрагу терплять поранені, які йдуть з нами. Але й тут небезпечно. По залізничому насипу під'їжджає танк. «Крийся!» У нас немає ніякої протитанкової зброї. Дехто намагається проскочити насип, але вогонь ворожого кулемета примушує знову ховатися. Танк їде назад. Він нас не побачив. Використовуємо водогони в насипу, щоб подолати перешкоду.

При переході рівнини поміж залізничою колією і лісистим схилом падають нові жертви. Густий загороджувальний вогонь бере свою данину. За нами один польовий автомобіль береться за божевільне діло: хоче переїхати залізницю. Підстрілений лишається на рейках.

Тепер дряпаємося вгору серед густих кущів. Це дуже важко, треба напружувати останні сили. До того мучить спрага від спеки цього липневого дня. Виткі ожини та інші кущі ледве дозволяють нам просуватися вперед. А ззаду б'є по наших лавах артилерія і зенітки. Тут паде один вояк у високу папороть. Там зойк – і другий валиться в гущавину з розірваною ногою. Там буде його гріб. Ці жорстокі картини навіки залишаться в пам'яті. А тут спрага, спрага, – а пляшки порожні. Багато з нас вибивається з сил; схил таки занадто стрімкий. Один одного підпихає, тягне. Усі допомагають один одному. Справжнє братерство. Старшина допомагає стрільцеві, стрілець старшині. Передо мною стрілець на засапаному з перевтоми коні. Це єдиний кінь, що так далеко зайшов. У ту мить голосний тріск – постріл з пістолета. Легкий рух в кущах зраджує замаскованого червоноармійця. З віддалі двох кроків він стріляв у коня – у руках ще димить пістолет. Наші вояки беруть його в полон. Ніхто не думає вживати зброї. Увага! Нова небезпека! Схил зайнятий майстерно замаскованим ворогом. Ми серед ворога, ззаду не вгаває вогонь, і палить спрага, спрага.

Досягаємо хребта височини. Мабуть, ми врятувалися. Сідаємо перепочити і оглядаємося назад. Бачимо велетенське, жахливе, у своїй повній жорстокости красі, зрошене кров'ю, поле бою, що простягається на кілометри. Серед ясного дня видно всі деталі наче на долоні. Там село, де відпочивав командуючий генерал. Там мочарі, місце прориву, залізничий насип. Там два ворожі танки. Далі – ворожа батерія артилерії, а збоку зенітки стріляють по наших лавах. Від вибухів земля прискає, як фонтани води. На наших очах смерть жне свої жнива. Горять хати, – і куди не глянеш, – наші вози й автомобілі. Залишені, погорілі або догоряють. Поміж ними бігають або спокійно пасуться, ніби й нічого не сталося, наші вірні друзі – коні. Деякі в упряжці, інші ще запряжені до возів. Над ними доля також не милосердиться. Багато з них важко поранені, то дриґають ногами, то знову підносять голови. Праворуч у Золочеві у сонячному сяйві купається церква. Бракує тільки гомону дзвонів – співу смерти...

Потік нашого вояцтва пливе далі на захід. Вояки сподіваються зустріти свої лінії. Ще одне розчарування, їх нема. Весь фронт у відступі. Щоб його наздогнати, треба маршувати, маршувати і ще раз маршувати. Нестерпна спека, ятраться рани, опухають ноги. Зацілілі села здаються нам оазами на цій спустошеній пустині. Треба поспішати. Нас зустрічають перелякані селяни. Зупиняємося коло повної холодної води криниці. Який це цілющий бальзам!

Розтягаємося у довгу шеренгу, маршуючи крізь тихі ліси. Спереду рушничні постріли. Ворог постійно заступає нам шлях або наскакує з боків. Один відділ, який маршує окремо, попадає під Гологорами у ворожу засідку. Вся група гине, а між ними командир корпусу. На якійсь галявині зустрічаємо наших вояків із розбитими черепами. Всюди небезпека. Всюди смерть. Короткий відпочинок. Я засипаю. Один з друзів будить мене. Мені не хочеться вставати. Якийсь доброволець приносить мені наказ негайно з'явитися до командира корпусу. Встаю, шукаю, не знаходжу. Він уже давно не живе. Вірний стрілець. Тільки підступом він міг спонукати мене до маршу. Хто лишається, той гине. Перед нами високий горб. На голому вершку видніє тригонометричний пункт. Видно далеко навкруги. На тлі чудового краєвиду видно всюди відступаючі рештки. Короткий відпочинок в ярку. Уже минуло кілька годин, як ми вирвалися з кітла. Раптово – приголомшливий гук! Кілька залитих кров'ю вояків. Недалеко, майстерно замаскований танк, стріляє прямою наводкою. Розскакуємося. Криємось. Звідусюди стріляє ворожа артилерія. Обходимо пробоїни від вибухів. Несподівано перед нами з'являються наші бронетранспортери. В наступному селі наша моторизована піхота. Це – задні частини фронту у відступі. Ми вже не самі, з нами добре озброєні друзі. Але надто рано ця втіха. У них дуже мало амуніції і пального. Вони у відступі. Нам залишається тільки маршувати, маршувати, маршувати. Хто лишиться, потрапить у ворожі руки. Ми ще не врятували свого життя. Не скоро встановиться фронт. Не швидко опинимося за ним. Без перепочинку, без затримки маршуємо цілими днями і ночами без теплої страви. Літунські нальоти тривають вдень і вночі. Ми на краю своїх сил. Тіло відмовляє послуху розумові. Безнадійність, непевність. Минаємо старі знайомі міста гарного Передкарпаття – Стрий, Дрогобич, Самбір. Ми нарешті добилися до своєї мети. Перший збірний пункт в карпатській долині біля лісничівки в селі Спас. Перед нами ще одно, останнє зусилля – перехід через Карпати.

Повертаємося до життя. Відчуваємо радість пробудження серед природи Карпатської України. Серед живих лишилася тільки горстка, невелика жменька вояків – усі інші впали вбиті, поранені, залишені на присуд долі. Вірні вояки, ми вас не забудемо!

Для нас доля була ласкава. За це ми їй вдячні. Перед не одним з нас постає питання: Чи там, у кітлі, смерть для багатьох наших друзів не була ласкавіша, аніж життя? Хто знає? Здаймося на ласку Провидіння. Як тоді, так і тепер воно керуватиме нами у важкий час!