Останні фронтові бої

Врешті закінчився нервозний стан непевности, що загрожував Дивізії відібранням зброї чи переформуванням її у парашутну дивізію. 30 березня 1945 року начальник штабу на доручення генерала Фрайтаґа поїхав до начальника штабу 1-ої армії, якому з'ясував стан Дивізії, її готовість до боїв та прохав про підпорядкування її 2-ій армії. Начальник штабу армії схвалив всі дотеперішні заходи Дивізії та негайно підтримав пропозицію на включення її до 2-ої армії. Його армія давно вже не мала такої чисельно сильної і добре озброєної частини, як Українська Дивізія. Він повідомив, що при прийнятті пропозиції Дивізія дістане завдання закрити прорив фронту поміж 2-ою і 6-ою арміями в районі Ґляйхенберґу (Gleichenberg) та Фельдбаху (Feldbach). З великим полегшенням начальник штабу повернувся до свого командного пункту. Ситуація вияснилася і доля українців не була цілком безнадійна.

Наказом групи армій «Південь» від 31 березня 1945 року Українську Дивізію підпорядковано 2-ій армії. Згідно з цим наказом Дивізія мала розпочати 1 квітня 1945 року наступ з метою закриття прориву. 2-га армія підпорядкувала Дивізію 1-му кавалерійському корпусові.

Таким чином Дивізія уникла небезпеки ліквідації; її введено у фронтові бої, у яких вона зможе відзначитися. Дивізія не звертала уваги на все ще надходячі накази в справі роззброєння чи переформування її на парашутну дивізію. Їх Дивізія пересилала до вищих командувань, щоб вони з ними справлялися. Генерал авіяції, що постійно домагався зброї, дістав дещо із запасів Дивізії і від'їхав задоволений. Очевидно, Дивізія відкинула його пропозицію перетворитися на парашутну дивізію. Багато клопотів, хвилювань, даремної праці закінчилося. Командування Дивізії задоволене, бо завдяки тверезому думанню та спокійній настанові йому вдалося запобігти передчасного й безславного кінця Дивізії.

У той час до оперативного відділу штабу Дивізії прибув з польового командного пункту райхсфюрера Гіммлера один фюрер зброї СС. Він був в штабі 10 днів із завданням підшукати відповідного старшину на зв'язкового для свого командного пункту. З його поведінки виходило, що він ще мав додаткове завдання, якого він, одначе, не виявив. У начальника штабу створилося враження, що цей старшина прибув, щоб перевірити його наставлення і працю, бо він був єдиним старшиною з вермахту в усьому штабі Дивізії.

В наступі для закриття фронтового прориву Ґляйхенберґ – Фельдбах брали участь два полки (29-ий і 30-ий), кожний підсилений дивізіоном легкої артилерії. 31-ий полк підтягнено як резерву. Курінь саперів був ще зайнятий укріпленням Марібору, а курінь фюзилерів знаходився в районі Радкерсбурґу (Radkersburg) і був підпорядкований 23-ій танковій дивізії. На лівому крилі наступу йшов польово-запасний курінь, з границею ліворуч вздовж шляху Ґляйсдорф – Фельдбах. Праворуч наступали частини 3-ої кавалерійської дивізії, а ліворуч – зведені рештки розбитої СС-танкової дивізії «Вікінґ» (5. SS-Panzer-Division "Wiking"). Запасний полк залишився на своєму місці постою в районі Дойч-Лянсберґу і мав за завдання поборювати партизанські загони (дивись схему ч. 14).

Наступ почато 1 квітня 1945 року о 6.30 вранці і відразу ж досягнуто добрих успіхів. Частини, піднесені на дусі тому, що їм залишено зброю, виказали велику бойову готовість і рішучість. На всій лінії наступ просувався вперед, всюди ламаючи слабий опір ворога. Уже незабаром Дивізія зайняла висоту і село Штраден (Straden). Штаб Дивізії перенісся з Санкт Петер (St. Peter) до Ґнасу (Gnas), а далі до Штрадену, звідки мав добрий перегляд всього поля бою. Після завзятих боїв Дивізія здобула панівні верхи «Штраднер Коґель» (Stradner Kogel) і «Ґляйхенберґер Коґель» (Gleichenberger Kogel) разом з замком Ґляйхенберґ. Важкі й довгі бої велися за село Ґляйхенберґ. На короткий час виникла критична ситуація на відтинку 29-го полку, якого ворог відкинув назад, але негайно проведений наступ при підтримці легкої та важкої артилерії здобув втрачений терен.

Таким чином Українська Дивізія закрила фронтовий прорив поміж двома арміями й виконала своє завдання. Завдяки введенню Дивізії в дію, 1-ий кавалерійський корпус міг вивести свою 3-тю кавалерійську дивізію з фронтової лінії і залишити її в резерві. Усі частини Дивізії, що брали участь у цьому наступі, включно з польово-запасним куренем, виконали як слід своє завдання. Щоправда, на цьому відтинку фронту ворог не виявляв сильного опору, проте втрати одних й других були великі. У бої не втручалися – з обох боків – ні танки, ні літаки. Успіх Дивізії у перших боях підніс її на дусі та зміцнив у неї самовпевненість. Українці наступали в бою вперто й добре.

Але відразу же після успішного наступу прийшло значно важче завдання – утримати здобутий терен. Це завдання відчула Дивізія відразу в усій своїй гостроті. Від самого початку було ясним, що ворог старатиметься відібрати втрачений терен. І справді, большевики негайно почали протинаступи, які однак вдалося відбити. Тоді почалася плянова підготова ворога до наступу на панівні висоти «Ґляйхенберґер Коґель» і «Штраднер Коґель», супроводжувана сильним артилерійським бомбардуванням. Перші наступи вдалося відбити, а поодинокі вломи замкнути в протинаступах. При тому виявилося, що український вояк, порівняно з німецьким, дуже вразливий на сильний вогонь і його легко витиснути з оборонних позицій. Зате в протинаступах він виявляв свою перевагу й майже завжди здобував утрачений терен. На таких прикметах українського вояка командування Дивізії плянувало свої оборонні дії. Воно слабо обсаджувало позиції першої лінії, але зате тримало великі резерви поблизу фронту. Така тактика також заощаджувала великі втрати від сильного ворожого вогню. Очевидно, що застосування такої тактики вимагало частин з великою кількістю вояків, а Дивізія була чисельно сильна.

Тим часом наступи ворога посилилися. Артилерійська підготова збільшилася. Під сильним тиском виникли прориви крізь фронт на відтинку Дивізії. Дивізія не мала сили прочистити прориви власними частинами. В дію ввелося в резерві залишену 3-тю кавалерійську дивізію. Під час однієї такої критичної ситуації, на командному пункті Дивізії перебував командуючий генерал 1-го кавалерійського корпусу. Наспіваючі невідрадні повідомлення з фронтової лінії так вплинули на нерви Фрайтаґа, що він, так само, як у критичний момент під Бродами, заявив командуючому генералові, що відмовляється від командування Дивізією і відповідальности за її дальшу долю. Командуючий генерал не взяв до уваги резиґнації Фрайтаґа і наказав йому залишитися на своєму посту. За кілька годин ситуація на фронті поліпшилася і ворожі прориви очищено без більших труднощів.

За кілька днів ворог знову прорвався на відтинку одного полку, але становище не було таке вже важке. Проте Фрайтаґ покликав до себе Макарушку і різко скаржився на українців. На цей раз Макарушка у відповідь на закиди Фрайтаґа перейшов у протинаступ і пропонував командирові Дивізії дати доручення Військовій Управі негайно ліквідувати Дивізію. Крім цього, Макарушка сумнівався у точності зголошень щодо сили боєздатних вояків у Дивізії. Він просив дозволу на перевірку стану частин на місцях. При перевірці він зустрів деякі відділи, що перебували в русі, і тому вони зголосили тільки половину свого справжнього стану. З такими відомостями він повернувся до Фрайтаґа, який тоді відкидав дальший тиск Макарушки ліквідувати Дивізію.

Висоти «Штраднер» і «Ґляйхенберґер» кілька разів переходили з рук до рук. Також 3-тя кавалерійська дивізія мусіла кілька разів відсуватися назад. Бої за здобуття цих двох висот коштували обом сторонам багатьох втрат, однак більші втрати понесла німецька сторона, бо ворог переважав чисельно в 4-5 разів. Особливо його артилерійське бомбардування було дуже сильне. У його розпорядженні були також танки, проте літаків не було видно. По німецькому боці не було ні танків, ні літаків. До того бракувало амуніції для артилерії та важкої піхотної зброї.

Також на південному відтинку корпусу в районі Радкерсбурґу розгорнулися важкі оборонні бої, у яких брав участь курінь фюзилерів Дивізії в складі 23-ої танкової дивізії. У цих боях він відзначився, що підкреслив командир цієї дивізії.

Іще раз виявилося, що у випадку українського вояка найважливішу ролю відограють командири: там, де добрий і здібний командир, що вміє завоювати собі серед вояцтва авторитет, там український вояк виявляє найкращі бойові досягнення у витривалості та рішучості у наступі.

В наслідок постійної зміни у фронтовому положенні, були потрібні деякі перегрупування, які пересунули Дивізію на ліве крило корпусу. У ході боїв чималих втрат зазнав 29-ий полк, який відзначився при захопленні Ґляйхенберґу, та 30-ий полк. Обидва полки треба було витягнути з передової лінії для відпочинку та поповнення. Поповнення прибуло з польово-запасного куреня, але все ж таки кожний полк треба було зменшити з трьох до двох бойових куренів. Гірша справа була з вибулими командирами. В боях загинули два курінні командири – Кухта (Kuchta) і Подлеш (Podlesch), а кілька інших поранено. Крім цього, командири 29-го і 31-го полків Дерн (Deern) і Панір (Pannier) мусіли відійти до дивізійного шпиталю у Фелькермаркті. Замінити двох полкових командирів було нелегко, але після відіслання їх обох до шпиталю, треба було з тим погодитися. Призначені на місце вибулих нові полкові командири (Вільднер і Віттенмаєр) повністю виконали свої завдання і добилися добрих успіхів з своїми полками.

Після втрати висот «Ґляйхенберґер Коґель» і «Штраднер Коґель», їх не намагалися відбивати, щоб уникнути зайвих втрат. У загальному становищі здобуття цих двох висот не відогравало жадної ролі. Зате затримано положений на горбі замок Ґляйхенберґ, що розривав ворожу лінію і становив собою головний пункт опору в оборонній лінії Дивізії.

Врешті фронт устабілізувався і Дивізія дістала свій докладно визначений оборонний відтинок, який на правому крилі включав замок і село Ґляйхенберґ, а на лівому доходив до Фельдбаху (не включаючи міста). Головний оборонний пункт Дивізії становив замок Ґляйхенберґ, положений на горі, підніжжя якої вкривав густий ліс. Цей відтинок Дивізія успішно обороняла упродовж усіх боїв. Вона розмістилася на своєму відтинку так, що всі три полки стояли поруч, з чималою резервою позаду. Резерву Дивізії становив курінь фюзилерів та курінь саперів. До резерви можна було зараховувати також польово-запасний курінь, який був розміщений поблизу дивізійного штабу. Таким чином поступово заводиться порядок на відтинку Дивізії, та розчленовується його вглиб. Детально опрацьовано докладний вогневий плян з узгодженням обширу дії всієї важкої зброї. Правим сусідом була спершу 3-тя, а згодом 4-та кавалерійська дивізія, а лівим – СС-танкова дивізія «Вікінґ». Курінь саперів розбудував оборонні позиції вглиб і забезпечив їх численними міновими полями і різного роду заставами. Згідно з центральним пляном, пожвавлено працю усіх частин над розбудовою оборонних позицій, різних застав, а далі – другої та третьої ліній оборони. Поза тим, усі населені пункти приготовлялися до кільцевої оборони, а дивізійні відділи постачання також реорганізувалися і притягалися до оборонних робіт.

Українська Дивізія з успіхом обороняла призначений їй відтинок фронту. Усі ворожі наступи, що все далі слабнули, були відбиті, тут і там посталі проломи були прочищені у протинаступах. Усі частини зжилися з фронтовими обставинами і спокійно вичікували дальшого розвитку подій. Кожної ночі виходили у передпілля розвідувальні групи, розвідати про ворожі позиції і привести полонених. Штурмові групи нищили висунені вперед ворожі пункти опору, захоплювали зброю й амуніцію чи приводили полонених. У такі дії вояки йшли радо і з бойовим запалом. На своєму відтинку штаб Дивізії мав кожночасно ясну картину ворожих дій.

Навпроти Української Дивізії були розташовані частини так званого 3-го Українського фронту. Одні проти одних стояли східні й західні українці. Відношення сил було яких 3:1 на користь ворога, але відношення важкої зброї та артилерії були ще гірші для нас. Танки й літаки не вступали в бої. По большевицькому боці було багато українців. Цю обставину намагалися використати пропаґандивно обидві сторони. У жвавій пропаґанді большевики використовували гучномовці, летючки і перешептування на те, щоб до них переходили українські вояки Української Дивізії. Деякі сотні піддавалися впливам цієї пропаґанди і з них перейшли вночі до ворога кілька роїв. У протизаходах командування Дивізії часто зміняло частини на фронті резервами або пересувало їх з одного відтинку на інші, щоб таким чином перешкодити воякам у докладному ознайомленні з місцевістю. За весь час оборонних боїв аж до дня капітуляції в Дивізії занотовано 98 випадків переходу до ворога. Це – незначне число, якщо взяти до уваги велику кількість вояків у Дивізії, критичні часи загального розкладу та дезертирство і в німецьких дивізіях корпусу.

Після введення Дивізії у фронтові бої Вехтер від'їхав з Дивізії, щоб відвідати козачі частини та головнокомандувача німецьких військ в Італії генерал-полковника Гайнріха фон Фіттінґгоффа (Heinrich Freiher von Vittinghoff). Знову Бізанц поїхав до запасного полку в Фелькермаркті.

Ще перед своїм від'їздом Вехтер натякав на можливість капітуляції. Він, що був відповідальний за всі чужонаціональні частини в німецькій армії – козацький корпус, Українську Дивізію і східньо-турецькі частини – мав плян стягнути їх усіх до Північної Італії через Тольмеццо і там передати західнім державам. Що більше, Вехтер ще мав ідею приєднати Українську Дивізію до польської армії генерала В. Андерса, виходячи з принципу, що українці в Дивізії – це з юридичного погляду колишні громадяни Польщі. Тому він уважав за доцільне відновити давнішу назву Дивізії «Галицька ч. І», щоб підкреслити її територіяльне походження. На його думку, Дивізія повинна б забезпечитися вдосталь харчами, головне живою худобою, бо треба буде переходити Альпи. Для цього пляну дуже підходило розташування запасного полку в Фелькермаркті, через який вона мусіла б переходити до Італії, а в ньому можна б нагромадити досить харчів і худоби. У всякому разі Дивізія не сміє попасти в руки большевиків, а мусить перейти до англійців або американців. Ці справи Вехтер хотів обговорити з головнокомандувачем німецьких військ в Італії. Перед виїздом Вехтер ще заповів прибуття до Дивізії генерала Павла Шандрука, голови Українського Національного Комітету і головнокомандувача всіма українськими частинами.35

Десь у половині квітня 1945 року, з повітряних збройних сил приділено до Дивізії 2 500 вояків, які не мали жадного піхотного вишколу. У цій групі було близько 70 старшин – від хорунжого до сотника – а решта були переважно підстаршини, здебільша в ранґах старшого десятника й бунчужного. Це були техніки обслуговування аеродромів та деякі літуни, які в цю останню стадію війни вже довший час не мали жадного застосування і врешті були передані в розпорядження фронтових частин. Очевидно, що тепер важко було цих вояків будь-як використати, бо вони не мали ані піхотного вишколу, ані бойового досвіду. Раніше Фрайтаґ був би радий з такого зміцнення німецьким елементом, а тепер вони прийшли надто пізно і стали радше зайвим тягарем, ніж допомогою. До того вони ще не мали зброї. Дивізія мала заледве зброї для своїх вояків, а в запасному полку бракувало зброї. Та для Фрайтаґа кожний німецький вояк був добрий вояк і він за всяку ціну хотів їх затримати у Дивізії. Щоб їх включити до Дивізії, треба було б спершу відібрати зброю у 2 500 українців, загартованих у боях, і відправити їх до робочих батальйонів. На їх місце, головне на пости ройових і чотових, прийшли б у боях незагартовані, невишколені вояки, але німці. Очевидно, таке вирішення справи в останній стадії війни дуже принизило б українців. Після довгих нарад Фрайтаґ врешті залишив цей плян і вирішив, що всі новоприбулі вояки мусять спершу відбути піхотне бойове навчання. А тому, що недавно поповнений польово-запасний курінь міг прийняти на навчання тільки 1 200 вояків, решту розподілено поміж іншими частинами Дивізії на навчання. Деяку частину з них, головне радистів, телефоністів та інших техніків, відразу включено до відповідних відділів Дивізії. Що мало б статися з іншими вояками після 3-4 тижнів бойового навчання, ніхто не знав. Усе залежало від дальшого розвитку подій. Також командири поодиноких полків не були однієї думки щодо включення цих вояків до їхніх частин. Командир 29-го полку відразу відкинув пропозицію включення цих вояків до його частини. Тотожню думку відстоював начальник штабу. Зате командир 30-го полку був іншої думки. Він бажав якнайшвидшого й найчисленнішого включення цих вояків до його частини. Його бажання було задоволене як експеримент, і тим самим створено третій курінь у 30-му полку. Два інші полки вже перед тим одержали поповнення і створили треті курені. Варто ще згадати і про інший плян Фрайтаґа. Він хотів через перегрупування створити у кожному полку один чисто німецький курінь, але через незвичайні організаційні труднощі (адже всі частини перебували на першій лінії фронту) цей плян був відкинутий. Капітуляція унеможливила будь-яке застосування цих вояків з повітряних збройних сил. Крім включення більшої кількости до 30-го полку, решта їх перебувала останні дні війни на бойових вправах у запасному курені чи в окремих частинах Дивізії. Добре, що так склалося, бо таким чином уникнено ще одного нового напруження між українцями й німцями.

Тим часом розбудова укріплень відбувалася далі. Їх будувалося на накази армії, корпусу й самої Дивізії. Розбудова укріплень вимагала великого числа робітників, і тому рішено зменшити вишкільно-запасний полк, а частину вояків перевести з нього в робітничі батальйони. Цей плян пізніше схвалив також генерал Шандрук, як головнокомандувач усіх українських частин. Ці заходи не мали наміру приниження вояцької гідности, але тут ішлося про практичну потребу ведення дальшої боротьби навіть з лопатою, замість зброї, в руках. Одначе через брак знаряддя та будівельного матеріялу цього пляну не можна було повністю реалізувати.

Десь у половині квітня 1945 року Дивізію підпорядковано 6-ій армії, якою командував генерал танкових військ Г. Бальк (Herman Balck). 6-та армія передала її в розпорядження IV-му СС-танковому корпусові, під командування оберґруппенфюрера зброї СС Г. Гілле (Herbert Gille). Таким чином Українська Дивізія стала правим крилом 6-ої армії і дістала додатковий відтинок аж по Фельдбах, включно з шляхом і залізничою лінією, які проходили із заходу на схід. На новому відтинку Дивізія мала два головні оборонні пункти: один – в замку Ґляйхенберґ, а другий, стратегічно важливіший, – під Фельдбахом (дивись схему ч. 15). На устабілізованому фронті частини Дивізії виконували свої завдання з кожного погляду дуже добре. Постачання функціонувало нормально, харчування було аж до останнього дня війни дуже добре, бо Дивізія мала ще багато додаткових харчових запасів. Натомість, через поганий транспорт, стан амуніції був прямо катастрофічний, головне бракувало набоїв для артилерії та важкої зброї. Дивізія, що на початку мала досить амуніції, мусіла пізніше поділитися з іншими частинами, які вистріляли майже всю амуніцію. А проте, на день капітуляції на кожну гармату в Дивізії припадало пересічно 10-15 набоїв. З цього погляду Дивізія також стояла на першому місці поміж усіма дивізіями всієї армії. Поза тим, Дивізія ще віддала іншим частинам деякі припаси харчів. Начальник відділу I(b) та дивізійний інтендант добре виконували свої завдання.

 

--------------------------------------------------------------------

[35] В кінці 1944 року німці запропонували українцям створити Український Національний Комітет як репрезентанта українського народу. Але вони наполягали, щоб УНК був складовою частиною російського "Комитета Освобождения Народов России", який очолював російський совєтський генерал Андрій Власов і був командувачем так званої Російської Визвольної Армії, від чого українці катеґорично відмовились. Тому щойно 12 березня 1945 року Юлій Розенберґ, райхсміністер східніх земель, потвердив рішення німецького уряду щодо створення Українського Комітету "як єдиного представника українського народу". У тій деклярації він також обстоював думку, "щоб українські військові частини зібрати разом в українську визвольну армію". Головою Українського Комітету (УНК), на пропозицію президента УНР А. Лівицького і інших провідних українських діячів, став генерал Павло Шандрук (заступниками – професор В. Кубійович і адвокат Олександер Семененко), якого президія УНК призначила 17 березня 1945 року командувачем Української Національної Армії. Президія УНК видала свою деклярацію до громадянства (дивись додаток ч. 5), а генерал Шандрук видав окрему відозву до українських вояків.

Генерал Шандрук уважав своїм першим обов'язком перевести 14-ту ґренадирську дивізію зброї СС (українську ч. 1) в Українську Національну Армію. Він також робив заходи для створення 2-ої української дивізії, на командира якої призначив полковника Петра Дяченка. Вже 28 березня відбулася присяга близько 1 900 її вояків в Німеку під Берліном.

До Української Дивізії генерал Шандрук прибув разом з д-ром Фріцом Арльтом, референтом східніх справ у головному управлінні СС, 17 квітня до запасного полку у Фелькермаркті, а 19 квітня – до штабу Дивізії на фронті.

Попереджений д-ром Вехтером та д-ром Арльтом, командир Дивізії генерал Фрайтаґ зустрів генерала як свого начальника та прийняв і виконав формально його розпорядження щодо зміни назви Дивізії на "1-шу Українську Дивізію". Під час перебування в Дивізії генерал Шандрук провів вперше присягу вояків Дивізії "на вірність Українському Народові й Українській Державі", яку у його приявності здійснив о. М. Левенець. При настоюванні генерала Шандрука та підтримці Вехтера і Арльта, генерал Фрайтаґ видав 27 квітня розпорядження, в якому говорилося, що "на випадок офіційної капітуляції Німеччини... коли Східній фронт буде передано большевикам, Дивізія негайно пробивається якнайшвидше в тил до англо-американців".

Два дні перед капітуляцією, на доручення генерала Шандрука сотник Макарушка разом з д-ром Арльтом, який добре говорив по-англійському, виїхав назустріч англійцям і передав їм листа від генерала Шандрука у справі переходу Дивізії до західніх альянтів.

Pavlo Shandruk. Arms of Valor. Translated by Roman Olesnicki. Robert Speller & Sons Publisher, New York, 1959. П. Шандрук. Спомини про Дивізію "Галичина". "Вісті", червень 1963, ч. 110, Мюнхен. К. Паньківський. Від Комітету до Державного Центру. "Життя і мислі", Нью-Йорк – Торонто, 1968.