Марш до полону

Дивізія мусить тепер відірватися від ворога, а це можна осягнути тільки поспішним маршем. Треба маршувати, маршувати, щоб увійти на територію, зайняту західніми альянтами. Аж до того часу заборонено робити перепочинки – треба маршувати день і ніч, бо все ще існує небезпека наступу Червоної Армії. 8 травня 1945 року начальник штабу ще раз повернувся через річку Мур і спонукував всі частини, головне тилові команди, до поспішного маршу.

З вишкільно-запасним полком, в якому перебував сотник Макарушка, Дивізія мала радіозв'язок аж до вечора 7 травня. Відтак зв'язок перервався. Проте, цьому полкові було відомо, що дивізійний збірний пункт призначений у його районі. Тому, що не вдалося наладнати радіозв'язку з запасним полком, Дивізія мусіла припустити, що з ним щось трапилося. З Дивізії післано до Фелькермаркту 1-го старшину для доручень, щоб він повідомив запасний полк про прибуття Дивізії.

Перехід усіх частин через річку Мур відбувався за пляном і без затримок. При переправі дуже придався збудований дивізійними саперами міст. У почті штабу Дивізії перебували генерал Шандрук, Вехтер і Арльт. Всі частини були достатньо забезпечені харчами. Зрештою, з великих складів на захід від Ґрацу вони зможуть поповнити свої припаси, якщо матимуть на них місце.

Вся Дивізія перебувала у постійному русі. Через велике розтягнення колони, нею було важко командувати. Щоправда, кінним і моторизованим возам у колоні ще можна було видавати накази, але піші вояки, не зв'язані з возами, підсідали до моторизованих частин і їхали на захід. Після того, як Дивізія відійшла від ворога і переправилася через Мур, командування Дивізії намагалося дістатися якнайскоріше на чоло колони, щоб знову перебрати над нею команду. Спочатку командування залишилося навмисне трохи позаду, щоб при деяких тактичних труднощах мати можливість командувати й допомагати українським воякам якнайшвидше йти на захід. Те, що українці змішалися з іншими частинами, не мало значення. Дивізії, як зрештою і всім іншим німецьким частинам, ішлося насамперед про те, щоб не попасти в руки большевикам. У цьому випадку швидкість мала більше значення, ніж затримання у сукупності поодиноких частин, бо й так десь спереду альянти затримають усіх вояків, і тоді буде час на збірку. Натомість кавалерійський корпус утримував суцільність своїх частин, але на це він мав досить радіоапаратів, а його частини – однорідні швидкі засоби пересування.

Большевицькі літаки ще кілька разів атакували маршову колону бомбами й бортовою зброєю, але не нанесли великих втрат. Останній їх наліт відбувся 10 травня.

Тим часом старшина для доручень, висланий до вишкільно-запасного полку, встиг ствердити, що в районі Фелькермаркту нема ніяких англійських частин, але зате там розмістився сильний полк партизанів Тіто. Вишкільно-запасний полк, підрозділи якого були розташовані здалека один від одного, попав у важкі бої і при великих втратах намагався пробитися на північ. Під час боїв полк розпався. Начальник штабу зустрів потім тільки командира цього полку, кілька командирів куренів та ще декого з його вояків. У такій ситуації старшина для доручень на власну руку – і зовсім правильно – на роздоріжжі на північ від Вольфсберґу спрямував Дивізію в північному напрямі, в якому зрештою маршували всі інші німецькі війська. Передові частини Дивізії безсумнівно були повідомлені про зміну напряму післанцем, висланим раніше Макарушкою. Таким чином Дивізія опинилася в головній маршовій колоні відступаючої німецької армії, що йшла через Твімберґ (Twimberg) – Юденбурґ (Judenburg) – Мурав (Murau) – Мавтерндорф (Mautendorf) у напрямі перевалу Радштадтських Таврів (Radstädter Tauern) – Радштадт. Те, що більше число українців не попало в руки тітовцям в районі Фелькермаркту, треба завдячувати самостійному рішенню старшини для доручень Міхелеві (Michel) та сотникові Макарушці (дивись схему ч. 16).

Тим часом генерал Фрайтаґ з своїм почтом поспішав на чоло колони, щоб наново перебрати командування з'єднанням. 10 травня 1945 року командний пункт Дивізії розмістився на ринку у Тамсвеґу по полудні, а увечорі перемістився до Санкт Андре, 3 кілометри на північ від Тамсвеґу. Увечорі прийшли відомості, що альянти затримують у Тамсвеґу всі чужонаціональні частини та всі частини зброї СС. Цю відомість перевірив і підтвердив адьютант Вехтера. Начальник штабу Дивізії, що був старшиною вермахту, поїхав автомобілем на пропускний пункт до Тамсвеґу, щоб довідатися, чи не можна б його якось обійти. Перед від'їздом він просив Вехтера, щоб на нього у всякому разі зачекали. Фрайтаґ ліг відпочивати, а Вехтер обіцяв чекати повороту начальника штабу. Начальник штабу без перешкод переїхав контрольний пункт, але не міг рушитися у затриманому русі великої колони. Відразу таки він післав до штабу Дивізії штабового писаря і ще раз прохав почекати на його поворот.

Коли пізно по полудні він прибув до Мавтерндорфу з великим запізненням, спричиненим затримкою в дорозі, щоб звідти поїхати до штабу Дивізії і подати новий маршрут відступу, він зустрів 1-го старшину для доручень, 1-го штабового писаря і командира саперного куреня. Від них довідався, що командир Дивізії, генерал Фрайтаґ, попав у розпуку в безнадійному загальному становищі і, правдоподібно, застрілився. Ця вістка згодом була підтверджена. Ще перед тим Фрайтаґ мав плян піти з вищеназваними старшинами в гори. Одначе, покинув цю думку, коли старшини заявили, що вони з Фрайтаґом не підуть, бо такий плян не має жадного глузду. Старшина для доручень повідомив ще, що генерал Шандрук правдоподібно поїхав до американців до Радштадту. Про Вехтера повідомили, що він пішов у невідомому напрямі в гори. На жаль, так передчасно штаб Дивізії сам ліквідувався. Вчинок командира Дивізії свідчив про його брак відповідальности супроти свого з'єднання. Він не повинен був так поступати, бо його обов'язки ще не були закінчені. Він надто рано скапітулював перед труднощами, що видавалися йому непоборними.

Через скупчення на шляху і на перевалі в Радштадтських Таврах, начальник штабу не мав можливости добитися на чоло колони Дивізії чи поїхати до генерала Шандрука. Він встановив зв'язок з штабом однієї англійської бриґади і зголосив йому деякі відділи Дивізії. Для вояків Української Дивізії англійці призначили на збірний пункт велике поле біля самого Тамсвеґу. На думку англійського бриґадира, відділам Дивізії в Радштадті не було причини турбуватися.

Команду над прибуваючими українцями до Тамсвеґу, зрештою виключно з дивізійних обозів, перебрав майор Побігущий. Начальник штабу Дивізії затримався у штабі 1-го кавалерійського корпусу і звідти допомагав українцям збиратися на вказаному пункті. Він ще кілька разів відвідував вояків Дивізії у їхньому таборі у Тамсвеґу, аж одного дня усіх їх перевезено у напрямі Шпітталю (Spittal). Німецький особовий склад Дивізії або сам відокремився від українців, або його пізніше відділили англійці.

У Мавтерндорфі начальник штабу ще зустрів полковника Бізанца. Вони обидва давали українцям свої поради та вказівки. Полковник Бізанц вважав, що його праця для української справи вже закінчилася і він подався у напрямі Радштадту. Начальника штабу перевезли до табору полонених, де він довідався від поліційного урядовця з громади Тамсвеґу, що Фрайтаґ дійсно застрілився. Його тіло знайдено і поховано на кладовищі у Санкт Андре (St. Andrä). При цьому виявилося, що затримання всіх чужонаціональних частин і з'єднань зброї СС було тимчасово спричинене провокацією якогось відділу СС. Контрольний пункт на шляху відразу другого дня ліквідовано. Тому самогубство командира Дивізії набуло ще більш трагічного характеру.

Згодом українців перевезено з району Шпітталю до Ріміні (Rimini) в Північній Італії і на тому участь українців у війні по німецькому боці закінчилася.