Кінцеві зауваження

З приходом німців 1941 року на Україну, нічого по суті не змінилося. Німці відразу почали вважати Україну своєю колонією, а українців – колоніяльним народом. Замість комунізму німці принесли українцям нацизм – нічого кращого за комунізм. Вони навіть не провели земельної реформи, а перетворили колгоспи на громадські двори. Збільшення присадибної землі селянам у два рази ще не відрізняло однієї системи від другої. Усі вияви незалежности були німцями брутально придушені, а носіїв тих ідей вкидувано до в'язниць. Засоби насильства німецького райхскомісара України були такі жорстокі, що Сталін використав цю обставину в боротьбі проти німців, а українські націоналістичні кола були змушені вести боротьбу проти німців, одночасно з боротьбою проти комунізму. Навіть назва найвищого німецького представника на Україні – «райхскомісар» була дуже невдала, бо нагадувала большевицьку систему.

Коли під час війни Україна знову попала під владу большевиків, Сталінові легко було запрягти українців до свого воза, тим більше, що він проголосив «Велику вітчизняну війну», надав значні привілеї офіцерському складові та ввів великі полегші на церковно-релігійному полі. Українець не перетворився на большевика, він далі залишився його ворогом, але сумний досвід з німцями на багато, багато років викликав його недовір'я до Німеччини.

В Українській Дивізії ця німецька політика виявилася ще яскравіше. Згідно з плянами, Українська Дивізія мала залишитися чужонаціональним з'єднанням, а не перетворитися на німецьке з українським поповненням. У безглуздій політиці щодо особового складу Дивізії полягав увесь корінь зла, що неґативно впливав на українців аж до кінця існування Дивізії. Також українські старшини в Дивізії повинні були мати більше можливостей на виявлення своїх здібностей. Ними треба було заміщати відповідальніші пости та довірити їм тактичне керування або принаймні брати їх до штабів на навчання. Принагідно треба ствердити, що українські старшинські й підстаршинські кадри здали бойовий іспит в Дивізії з дуже добрим результатом.

Також введення Дивізії в бойові дії було зроблене неправильно. Треба було звертати більше уваги на звіти командування Дивізії про її особливий характер та певні риси характеру українського вояка, що вимагало обережнішого трактування. А Дивізію безоглядно кинено на найважче випробовування, якого навіть добрі німецькі частини не витримали. Верховне командування сухопутних військ та група армій «Північна Україна» належно не доцінювали великого політичного значення Дивізії. Розвиток фронтових подій на відтинку на схід від Львова можна було передбачити. Введення Дивізії в бої відбулося на основі чисто німецького мислення, без найменшої уваги на її відмінні властивості. Через брак досвіду в модерному веденні війни, кинення українців у найважчий фронтовий пункт боїв мусіло заздалегідь бути приречене на невдачу.

Доброго командира для цього важливого з'єднання також бракувало. Ним повинна була бути людина здібна, великодушна, політичнo мисляча, а не честолюбний, неприємний, дрібничково-бюрократичний генерал Фрайтаґ.

Дозвіл на українські національні відзнаки, національний гімн, присягу на вірність Україні прийшов надто пізно, хоч українці постійно їх вимагали. Створення Українського Національного Комітету та Української Національної Армії, які очолив генерал Павло Шандрук, відбулося ще пізніше.

Врешті, модерна німецька піхотна дивізія зброї СС була для українців спершу занадто складна як з погляду організації, так і озброєння та бойового командування. Практичніше було б для них утворити спочатку простішу дивізію, поза нормами німецьких збройних сил, кінно-тяглову, яка відповідала б їхнім існуючим тоді старшинським і підстаршинським кадрам як щодо кількости, так і якости.

З перспективи часу, ми бачимо ще одну трагедію української визвольної боротьби. Доля вказувала кращі шляхи, але недосконала людська вдача все знівечила. Тільки будьмо справедливі. Не в усьому можна складати вину на німців. Деяких причин невдачі мусять шукати українці в себе самих.

Попри все, українські вояки Дивізії виправдали себе в найважчих обставинах жорстокої боротьби. Їм треба побажати, щоб їхні бойові діла не залишили у їхніх противників лише почуття ненависти. Українські вояки взяли в руки меч з доброю вірою і без ганьби боролися за шляхетну ідею свободи й незалежности. За моїми спостереженнями, вони завжди готові знову вступити в боротьбу за ті самі ідеали.

Українська Дивізія не існує. Жорстока доля не дозволила її воякам повернутися в Україну, де ще нема свободи, за яку вони боролися. Там панує російський комунізм, який вони самі пережили і який не дозволяє їм докласти своїх сил і знання до будови їхньої держави.

* * *

Тут я складаю подяку всім українцям і німцям, що з ними я працював в Українській Дивізії. Не менша подяка належить моїм тодішнім найближчим співробітникам у штабі, який я очолював. Моє перебування в Українській Дивізії відзначалося безперервною працею. В ній я провів також багато приємних і корисних, але й повних неспокою та небезпеки годин. Спогади про Українську Дивізію залишаться для мене найдорожчим скарбом назавжди.