РОЗДІЛ ТРЕТИЙ

ТІЛЬКИ СИЛА ЛАМАЄ ПУТА НЕВОЛІ

Творення збройної сили в Західній Україні зродилося з бажання відновити українську військову традицію визвольної війни в нових часах, яка почалась по розвалі трьох могутніх імперій Европи і була відновлена українська держава (1917-1923 рр). І для її оборони були створені військові формації. Історія українського народу з вдячністю заховує в пам'яті Українських січових стрільців, старшин і стрільців Української Галицької Армії; вояків Корпусу січових стрільців та козаків Дійової армії Української Народної Республіки, але їх було замало, щоб надовго закріпити свою державу.

У наших часах українські патріоти передбачували, що в другій світовій війні може повторитнся історія з-перед двадцятип'ятьох років. І тому організація більшої військової одиниці, вишколеної на модерний лад, ставала історичною конечністю, хоч часи, люди та воюючі сторони були інші.

З тих причин створення стрілецької дивізії "Галичина", що в останньому році війни стали першою дивізією Української національної армії, мала не емоційні, але інтелектуальні спонуки. Дивізію створив холодний розум та відчуття особистого патріотизму добровольців перед своїм народом і перед його історією. І саме тому між тисячами початкових добровольців було сімдесят п'ять відсотків людей з університетською і середньою освітою. Вони походили з усіх закутків нашої розлогої батьківщини. Між ними були ветерани: генерали, полковники і старшини всіх вище згаданих формацій; крім того, старшини і вояки польської армії, як і члени Української військової організації та Організації українських націоналістів. І врешті дивізія мала стрільців із Східньої України, вишколених на совєтський лад, які були в німецькому полоні, а в 1943 році вступили до дивізії. Загально кажучи, в дивізії були українські патріоти всіх наших земель, включно з Буковиною, Молдавією та Кубанню.

Таким чином дивізія була символом Соборної України, а всім добровольцям присвічувала одна велика мета: боронити свою батьківщину перед навалою московського большевизму, а в випадку його розвалу творити й боронити свою українську державу.

* * *

Український автономіст 18 ст. князь Безбородько, коли говорив про Україну своїх часів, мав звичку казати: "Знаєте, чому Україна пропадає? Бо замість відважного козацтва, намножилось у нас всяке школярство. І тепер українець у полі не вояк і вдома не господар".

Люди дивувалися, а може, ще дехто й сьогодні дивується, чому українські інтеліґенти, генерали, полковники, університетські професори, священики, студенти університету, ґімназійні учні, свідомі селяни й робітники міст задумали взяти в руки зброю в неясній політично-стратегічній ситуації, що існувала на весні 1943 року.

Цей автор пригадує, що не раз чув подібні питання від людей, які воліли сидіти вдома, коли треба було приготовляти силу до оборони. Вони забували про велику мудрість, що небагато варт такий нарід, який не має синів і дочок, готових голови свої покласти в його обороні.

* * *

Можна думати, що подібні думки мав великий гетьман Іван Мазепа, який написав вікопам'ятні слова грядучим поколінням для науки: "Нехай буде вічна слава, що през шаблі маєм права"!

Патріотичне сумління дивізійників до глибини душі тривожили справи, на які кожний український патріот мусів шукати відповіді й розв'язки. Чи може український народ вимазати зі своєї пам'яті зламання Москвою договору з гетьманом Хмельницьким у Переяславі, що довело до великої трагедії під Полтавою 1709 року і змусило гетьмана Мазепу вмирати на чужині? Чи можемо забути кривду, якої зазнав наш нарід від захланних царів Романових, що змагали до викреслення нашого народу із сім'ї культурних народів та скинути його до ролі парія? Чи може український патріот забути знищення української держави большевиками в часі Першої світової війни? Чи можна вимазати з пам'яті виморення вмисним голодом шість чи більше мільйонів наших братів і сестер спочатку 1930-х років? Чи можемо викинути з пам'яті тисячі змасакрованих і розстріляних НКВДистами жінок і чоловіків, навіть дітей по тюрмах міст Західньої України й Волині в 1941-м році? Чи можна забути, що по чотирьох роках наказаного Сталіном божевільного танку НКВДистів у 1930-х роках, коли заковано народ у ярмо колгоспної панщини, п'ятнадцять мільйонів українських господарів позбавлено людської гідности і скинено до ролі ізгоїв на своїй рідній землі або замучено на каторжних роботах в Сибірі?

Не можна було забути всіх тих кривд Москві, яка в 1943 році насилала в Україну хмари своїх жадних хліба людей. Нічого доброго не можна було від них сподіватися, бо їхні партизанські банди вбивали наших людей, палили селища й церкви, де живцем горіли наші чоловіки, жінки й діти під час богослужб. Вони по селах розстрілювали сотні й тисячі невинних селян і закопували їх мертві тіла в купах гною. Чи можемо все це забути?

Щоб хтось не посудив нас у шовінізмі, наведемо слова російського письменника, Олександра Солженіцина, який в часі останньої світової війни був большевицьким старшиною.

Отож, коли Солженіцин говорить про большевицькі вбивства жінок, чоловіків і дітей у містах України, то закликає російський нарід визнати перед судом історії всі свої злочини проти українського народу, інакше стріне його Божа кара.

Українці терпіли й терплять, - каже Солженіцин, - "бо ми, росіяни, нашими чобітьми толочимо їх душі і все, що їм наймиліше, тому їх біль мусить бути безмірний. І коли ми, росіяни, намагаємось за всяку ціну знищити українців, то вони мають повне право ненавидіти нас. Але росіяни уявляють собі, що за все це горе й нещастя, українці повинні бути вдячні своїм мучителям.

І в 1941 році вже зайвий раз всі переконалися, що ніде в світі й ніколи в людській історії не було такого нелюдяного, злочинного й кровожадного режиму, як московсько-большевицький.

* * *

Краще згинути вільним у боротьбі, ніж до смерти жити в чужому ярмі! І ця засада була кличем трьох ґенерацій української патріотичної інтеліґенції, що взялася творити збройні сили, щоб не пустити в Україну такого кровожадного ворога. І запитаймо, чи то було правильно? Про це хай свідчить тепер нищення нашої Церкви, знущання в тюрмах і висилання людей на каторжні роботи на Сибір. Маємо багато живих свідків у вільному світі, що довгими роками карались на каторзі і все це нам сьогодні розказують.

Отож всіх цих історичних фактів і подій вистачає для того, щоб зрозуміти почуття і дрижання душі дідів, батьків і внуків, що ставали в ряди стрілецької дивізії "Галичина". За загальним обчисленням вже першого місяця було їх понад вісімдесят тисяч - вистачальна кількість п'ятьох дивізій із запасним полком. Хто розуміє військове ремесло, той знає, що в даному моменті не можна було їх створити.

Хто уважно слідкував за однорічним вишколом і перевишколом старшин, підстаршин і стрільців різних родів зброї, той знає, якою великою людською машиною є 18 тисяч людей дивізії з її запасним полком. Не забудьмо, як кажуть тепер дивізійні ветерани, що з кожного "цивільного селепка" треба було зробити здисциплінованого вояка, щоб удень і вночі, в довгих маршах і на фронті, був завжди готовий до дії. Справа особистої дисципліни і готовости до дії зганяли сон з очей старшин, підстаршин, а також і польових духовників, бо за кожне недотягнення стрільця всі мали до них претенсії.

Буває, що дисципліна важливіша, ніж саме технічне знання зброї, бо нездисциплінований вояк, який у кадрі не виконає точно й негайно наказу, - зовсім певно не виконає його на фронті і в часі вогню впаде в паніку. Згадаємо, що за виявлення страху перед ворогом у дивізії був драконський закон: старшина вищий ранґою міг розстріляти кожного за непослух і страх.

* * *

Український історик Нестор з ХІ ст. оповідає, що Великий Київський князь Святослав Завойовник облягав болгарський город Переяслав із 10 тисячами дружинників. На поміч болгарам прийшла 100-тисячна армія греків. Почувши це дружинники затривожились. Тоді відважний князь промовив до них: "Тепер нікуди нам дітись, по-волі чи по-неволі мусимо стати до бою. Не посоромимо землі руської, але зложимо кости наші, бо мертві сорому не знають; коли ж утечемо з поля бою, сорому набудемо. Не можемо тікати, але будемо битись доки сил стане. Я йтиму перед вами, коли моя голова впаде, тоді думайте самі про себе". І перемогли завзяті русичі десять разів сильнішого ворога.

У грецькій хронографії Лева Диякона читаємо що руські дружинники не піддаються живими ворогові, але кидаються у завзятий бій, бо вірять, що хто з них впаде в неволю на цьому світі, то буде рабом і на другому світі.

Лев Диякон залишив нам пам'ятку: опис геройської особи князя Святослава в часі його зустрічі з імператором Іваном Цимісхесом над Дунаєм. Імператор прибув на бистрому коні, в золотій уніформі та в товаристві багатьох достойників в таких же уніформах. З другого берега надплив у "скитській" моноксилі Святослав, помагаючи своїм дружинникам веслувати.

Він був середнього росту. Мав густі брови, сині очі і кирпатий ніс. Він голив бороду, але мав довгі пушисті вуси; також голив голову, крім чуба збоку, на знак шляхетности свого роду. Мав товсту шию і широкі плечі, а вся його постава була дуже мила. Виглядав похмурний і жорстокий. З одного вуха звисала золота сережка, прикрашена двома перлами, а між ними рубін. Його білий однострій нічим не різнився від однострою дружинників, хіба чистотою.

Так виглядав завзятий будівничий української імперії, батько Володимира Великого, одного з найбільших полководців і володарів Европи всіх часів.