РОЗДІЛ ШОСТИЙ

ДУШПАСТИРЮВАННЯ НА ВИШКОЛІ В ГАЙДЕЛЯҐРІ

Моє призначення на духовника в Гайделяґрі

По кількаденній відпустці я одержав урядовий наказ від Начального духовника Дивізії прибути негайно до Львова в цілі нового доручення: їхати до вишкілъного табору в Гайделяґрі та починати там правильну душпастирську працю для всіх добровольців, які переходили свій початковий вишкіл у тому таборі.

До того часу о. Лаба час до часу сам відправляв там недільні Богослуження, але треба було сталого духовника і мене назначили на той пост. Подорозі до Дивізії я вступив до св. Юра у Львові й одержав від Начального духовника комплет священичого облачення, чашу з усіми додатками, обруси, пляшку літургічного вина та всі потрібні літургічні книги.

В розмові я просив о. В.Лабу, колишнього начального духовника Української Галицької Армії, чи він має якісь писані або друковані на машинці інструкції з конечними вказівками для початкуючих польових духовників, які можна б помножити на циклостилі для вжитку нас усіх.

- На жаль, не маю нічого і сьогодні прикро мені, що я не подбав про таку книжку для користування нового покоління духовників. Зрештою, в часах української держави чи в час польської окупації були інші обставини і вимоги, які сьогодні зовсім змінилися. Може вже хтось з вас на основі власної практики щось колись напише, - сказав він якби жартом.

- Ви - казав мені о. Лаба, - маєте призначення бути моїм заступником в Дивізії не лише на основі кваліфікацій з військового вишколу, але більше на основі минулої душпастирської практики і важких проб життя. Добре пригадую собі ваш кількамісячний арешт в час "пацифікації", ще як студент другого року Богословської Академії; потім ви видержали знущання в Березі Картузькій, як також шикани НКВД. Навіть ув'язнення ґестапом напередодні німецько-большевицької війни 1941 року вам дуже не зашкодить (все таки, як згодом побачимо, командир Дивізії зарахував мені це як "проступок" проти Райху).

- Таким чином, говорив о. В.Лаба, маєте потрібну психічно-бойову заправу і працюючи на самостійних душпастирствах Ви набули вже пастирське "благоразуміє" і маю надію, що українські старшини і стрільці співпрацюватимуть з Вами. Щодо німців, які є вже і ще більше їх прибуде до Дивізії, навряд, чи знайдете повну співпрацю з ними. Між ними не буде католиків, а як і будуть, то аґностики або атеїсти. Це тепер дуже модне в Німеччині. З ними матимете правдивого хреста. Ви діятиме в імені митрополита Андрія і нашої Церкви. Пригадую Вам Христові слова, сказані учням при висилці на апостольську працю: "Будьте лагідні, як голуби, а хитрі, як змії". І це моя перша інструкція для Вас, а решту дасть вам "пастирське благорозуміє". Щасливої дороги! Це було все, що дав мені Начальний духовник Дивізії.

По цій розмові я мусів ще вступити до Сл. Б. Митр. Андрія і просили його благословення для стрільців і моєї праці. На голос дзвінка при входових дверях палати вийшов знайомий мені монах-студит, і ми привіталися. Він зараз же пішов нагору до кімнати Митрополита Андрія і за якийсь час запросив до приватної бібліотеки, де митрополит сидів у своєму кріслі.

Він знав мене ще з часу богословських студій, особливо після мого повороту з України 1941 року я був у нього гостем, як також з відвідин перед виїздом на вишкіл.

- Слава Ісусу Христу! - я привітав його, Ваша Ексцеленція, призначили мене душпастирем добровольців у Гайделяґрі, і я прошу благословення для моєї молодої пастви і для мене.

- Я знаю про Ваше призначення і радий, що робите велику особисту жертву. Хай Бог благословить вас на важку працю і труди. Дбайте про наших добрих юнаків, бо вони надія народу. Ваше призначення дуже важке і відповідальне і маєте дбати про душі ідейних людей і хоронити їх перед впливом аґностиків. Я уділяю вам всі повновласті і привілеї, які даються духовним, що виконують обов'язки в небезпеці смерти. Не знаємо, що зарядить Боже Провидіння. Про свою працю подавайте мені свої звіти на письмі, а як буде можливо, приходьте сюди особисто, як тільки зможете. Хай Бог благословить вас на важну і відповідальну працю. Ми всі тут будемо молитися за вас усіх.

Я поцілував його праву, безвладну руку, він поклав свою ліву руку мені на голову. Дуже серйозний погляд з його синіх очей з-поза окулярів провадив мене аж до дверей бібліотеки.

Я хотів ще вступити до архиєпископа Йосифа Сліпого, який жив у сусідньому будинку, але його не було вдома. Не дивно, бо на його плечах лежали справи розлогої митрополії, Богословської Академії, Семінарії тощо.

У вишкільному таборі в Гайделяґрі

Табір у Гайделяґрі, як і в Зенгаймі був подібний до вулика бджіл - десятки стрілецьких груп, більших і менших, відбували основну муштру, чути було галасливі крики німецьких і подекуди вже своїх інструкторів, переплітувані час-до-часу вульґарними висловами, а часто карами за недбале виконання наказу. Звичайно карою було "падання" на землі і "вставання" на наказ: "Впадь!" ("Гінлєґен" і "авф"). Впасти і встати двадцять або й більше разів, ще до того в болоті, дуже докучлива кара, бо за кілька хвилин вичерпає всі сили, навіть молодої людини. Тому й найбільший "оферма" по кількох таких карах добре вважає, щоб докладно виконати кожний наказ підстаршини-інструктора. Була ще кара ходження або бігання з повним піску наплечником упродовж години або й довше.

Я відразу завважив, що найзвичайнішою причиною кар була німецька мова, яку не всі хлопці розуміли, а німецькі інструктори одержали наказ скінчити основий вишкіл майже вдвоє коротшому часі, як буває в мирних часах. Не треба забувати, що з тих рекрутів за нецілий рік мали бути підстаршини, а по кількох місяцях ще більш інтенсивного вишколу "юнкри" тобто старшини пруської дисципліни; тому інструктори витискали з молодої, слабо відживлюваної людини, максимум фізичних і умових спроможностей.

Мені призначили окрему кімнату в бараці посередині табору. Але, на даху мого бараку була споруджена алярмова сирена, що своїм ревом щодня будила мене зі сну й дуже нагадувала мені сирену в Березі Картузькій, тому дразнила нерви. Я ніколи не міг позбутися підозріння, що хтось з німецьких кватермайстрів хоче докучити українському священикові і навмисне призначив мені цю кімнату. Згодом я привик і до сирени.

Українські добровольці жили в різних бараках, між німецькими та іншонаціональними рекрутами. Не всі наші стрільці мали вже військові уніформи, а деяким ще не дали й рушниць, потрібних до вправ.

В перших кількох місяцях, як згадано, командантом усіх трьох полків був майор Е.Побігущий, але вишкільними інструкторами і старшинами були переважно німці, тому був помітний взаємний антаґонізм, який можна було відчути в розмовах з німцями та стрільцями. Треба також пам'ятати, що це була осінь 1943 року, коли вже й на галицькому терені були сильні впливи УПА. Тодішні настрої в Гайделяґрі дуже добре описав д-р Паньківський, один з організаторів Дивізії, коли сказав, що атмосфера у вишколі була важка і незвичні труди початкового вишколу видавались нестерпними. Але найприкріші були взаємни між німцями і нашими добровольцями. Німецький інструктор та український новобранець не творили такої спільноти, яка мусіла б бути між цими двома військовими групами. Німецький вишкільний персонал був панівний, звиклий до привілеїв, пройнятий духом нацизму і зневажливого ставлення до інших народів та втомлений довгою війною.

А наші добровольці, до яких приділили без вийнятку молодих юнаків і колишніх старшин, а разом з ними людей, які прийшли до Дивізії як професіонали, напр., лікарі, ветеринарі, а згодом і священики, були не підготовані; а крім того, багато між ними було таких, що все краще знають, тобто з критичним наставленням до всього, тільки не на себе самих, нетолерантні, важкий матеріял на вояка...

Очевидно, нелегка була справа вишколювати такий сирий, з критичною настановою елемент. Німецькі інструктори держалися стародавньої військової мудрости - що більше поту в школі, то менше крови в полі.

Цю важливу військову засаду, що призвичаює вояків до безоглядного послуху й дисципліни, не розуміли вповні українські добровольці, які у великій більшості мали середню або навіть високу освіту. Згодом, коли нові українські підстаршини покінчили школу і перебрали вишкіл рекрутів у свої руки, вони навіть ще більше тиснули навобранців, як німці.

Можна сказати, що українці були тямущі вояки. У вишколі вчили їх послуху та повсякчасної чуйности, і майже кожний з них відбув якусь докучливу кару, а найбільше: "гінлєґен" і "авф"! Отож раз трапилось, що німецький штабовий старшина забарився у знайомих у місті і вночі вертався додому. Надворі лив дощ, тому він спішив до своєї кватири. Він забув, що йтиме попри один барак, де вночі завжди був на стійці вартовий стрілець. Сподіваючись, що стрілець не здержить його, він почув голосний наказ: "Стій, бо стріляю!" Старшина зупинився і почув від стрільця: "Пароля!" (Кличка) - а її щодня змінювано в команді, і кожний дбайливий старшина чи стрілець міг її легко одержати. Згаданий старшина забув це зробити і почав вияснювати вартовому хто він і що його треба скоро впустити до табору, бо він змерз.

У відповідь вартовий зарепетував замок рушниці, спрямував їі до грудей старшини і крикнув "Гінлєґен!" - і поклав його в болото, де він пролежав аж до зміни варти. Дижурний підстаршина забрав його напівзамерзлого до вартівні, де ствердив його ідентичність і звільнив.

На другий день ген. Фрайтаґ при обіді весело оповідав про цей випадок і дуже хвалив українського вартового, мовляв, "з тих українців таки будуть колись добрі вояки". Я знаю, що на фронті німецькі старшини лякались українських стрільців більше, ніж ворожого вогню.

Від сильної дисципліни, почуття обов'язку і повсякчасної чуйности вояка дуже часто залежить виграна або програна битва. Хто з нас не пригадує одного епізоду з битви гетьмана Хмельницького з польським королем Яном Казимиром під Берестечком? Просто, не можемо вийти з дива, як химерний і зрадливий кримський хан, Іслям Ґерей, після одержання легкої рани втікав з поля битви і міг взяти гетьмана з собою та завезти його аж під Білу Церкву, саме тоді, коли його присутність на полі бою була необхідна для відбиття наступу польської армії. Відсутність "Батька Богдана", що звичайно сидів на своєму сивому коні на якомусь горбку захитала ряди козаків так, що навіть хоробрий Іван Богун не міг його заступити. Можна сказати, що невирішна битва під Берестечком була початком упадку козацької сили, що закінчилась угодою з москалями в Переяславі і повільним закріпощенням України Москвою. Чи було б це сталося, якби охоронна сотня гетьмана була придержала зрадливого хана і гетьман без помочі татар дав би собі раду з поляками.

В 1941 році я мав нагоду бути свідком дисципліни вояків. Одного разу я присів до кабіни шофера одного вантажника, що їхав до Луцька. Я завважив, що він весь час їхав скорістю сорока кілометрів на годину і запитав його, чому він не їде трохи скорше, адже жодного руху немає і ніхто його не бачить. На таку заввагу я одержав його відповідь, що він мусить їхати так, як кажуть йому придорожні вермахтівські знаки. Мусіла бути важлива причина цього, інакше їх там не було б, - відповів спокійно шофер. Я відчував велику пошану до дисципліни того шофера. То була тайна німецьких успіхів на східньому фронті в 1941 році і, врешті, розв'язка загадки, чому німці добились до Москви в грудні 1941 року, а відступали звідти до Берліну аж до весни 1945 року, дарма, що кількалітній відступ нищив цю дисципліну.

Недисциплінований вартовий зв'язку, що засне при телефонному апараті, і не передасть вістки з фронту до вищої команди, спричинить прорив фронту ворогом і доведе дивізію до катастрофи, коли не буде під рукою потрібної резерви, як було в тижнях перед капітуляцією.

Богослужби і виклади в таборі в Гайделяґрі

В цьому таборі Богослуження відбувалися на великій площі серед соснового лісу. Посередині було приготоване підвищення з дощок, а на ньому стояв звичайний стіл, застелений обрусами, і все інше за приписами українського обряду, і при ньому польовий духовник відправляв св. Літургію. Тисячі добровольців з піснею на устах маршували сотнями на призначене місце й уставлялись у формі букви "П", так що престіл стояв посередині.

Перед кожною важливою частиною св. Літургії сурмач грав мелодію і по закликах старшин стрільці ставали на "Струнко". Після співання св. Євангелії я щонеділі виголошував проповідь, призначену для молодих добровольців, щоб зміцнити їх у вірі й заохотити до практикування христянських честот. Мої прохання до ВУправи дістати мікрофон і голосники не мали успіху. Це й було причиною, що після кожної св. Літургії я був мокрий і захриплий. Богослуження відбувалися в погоду й негоду, увесь час під голим небом і навіть у тріскучий мороз ми ніколи не занедбали їх. Пригадую, як однієї неділі був дуже сильний мороз і віяв північно-східній вітер так, що в часі св. Причастя мої губи примерзли до чаші, і я відриваючи її поплямив кров'ю рушничок та обрус. Згодом дехто із старшин жартував, мовляв, наш духовник перебув уже першу "пробу крови".

Тієї осени великою подією табору був шлюб дивізійного дентиста д-ра Никорака. Його гарна, білява дружина викликувала подив усіх старшин і стрільців. При обряді вінчання був зі мною також о. С.Сапрун, який приїхав був у відвідини до табору. Пам'ятаю також, що був у Гайделяґрі один похорон стрільця, що згинув під час стріляння гострими кулями - не пригадую його імени.

Тієї осени прибув до табору український православний священик митрофорний о. протоєрей Олександер Новицький (згодом владика в ЗСА). Але через малу скількість православних добровольців у тому часі, він не відправляв Богослуження і скоро відїхав до Варшави.

Як згадано, крім душпастирських обов'язків у моїй великій і пестрій парафії, я в різних годинах і в різній порі щодня, крім неділі і більших свят, мав виклади на релігійні, історичні, національні й культурні теми. По кожному викладі були запити й відповіді. Я довідувався від стрільців, що їм лежало на серці, напр., грізний стан східнього фронту і доцільність організації війська в тому часі, журба про долю рідних, нарікання на німецький персонал тощо.

Я мав враження, що між добровольцями є УПівці, які впливають на хлопців покидати Дивізію й тікати в ліс, бо незабаром прийдуть большевики і треба буде боронити перед ними свої села й міста. Коли ж треба гинути, то краще на своїй рідній землі в обороні рідного народу і не йти Бог знає куди.

Інші відповідали їм: "Що ви зробите большевикам у лісі без важкої зброї, без уміння орудувати нею, без постачання амуніції й інших речей для вдержання війська. Правда, партизанську війну можна вести, але що партизани можуть зробити після закінчення війни, яку виграють большевики. Як довго можна втриматися в лісах?" У висліді перемогла думка, що треба залишитись у Дивізії і навчитися від німців якнайбільше воєнного ремесла бо, правду сказавши, досі вони виявилися її найбільшими майстрами.

Військове життя впливає на зріст громадських чеснот

"Чи народився і з'явився вже під сонцем такий чоловік, щоб міг приборкати й уярмити нашу силу? Ми звикли володіти над іншими землями, а не щоб хтось інший володів над нашою. І цього будемо певні поки існує меч і боротьба!"

"Племена антів звикли до свободи і в жадний спосіб не дозволяють себе ані підкорити ані уярмити, головно в своїй власній землі вони дуже хоробрі й витривалі".

Такі похвальні слова записали старовині грецькі історики и державні мужі про наших предків стародавньої України, які клали перші основи для славної колись на весь світ русько-української імперії в Київській та Галицько-волинській добі, що існувала до кінця 14 ст., а в 17 і 18-му століттях продовжувалася Гетьманською державою.

Минулися князі із своїми дружинниками... не стало гетьманів із завзятими козаками... Над Україною перелетів ангел смерти... Нарід опинився в неволі і став невільником на прадідній землі...

Але відвічний дух нації не вмер! В часі першої світової війни доля дала нам добру нагоду відновити свою державність, але наші батьки ще не були духово готові використати рідкісну історичну нагоду, - тому не могли її закріпити на довгі часи.

Друга світова війна вже не дала нашому народові такої нагоди. Західні союзники до останньої хвилини помагали московському большевизмові, найбільшому ворогові нашої самостійности, всіми своїми силами і засобами.

Кожної хвилини маємо бути готові до такого історичного моменту. Ми перш за все мусимо розвивати любов до нашої батьківщини. Це почування і Богу миле спасенне. З другого боку, не вільно нам уважати земну батьківщину якимсь "божком" та посвячувати йому навіть своє сумління, свою віру і свою душу. Ми недавно були свідками такої любови державних мужів, що виключили із своєї любови Бога і його Церкву та довели свій нарід до великої руїни, бо видавали закони, незгідні з Божими заповідями.

Це ми бачили в Німеччині і це бачимо сьогодні в Совєтському Союзі, який котиться до свого упадку, і на це ми мусимо бути готові.

Та буває інша катеґорія людей, які уявляють собі, що любов батьківщини полягає на всяких галасливих демонстраціях, на писанні великомовних статтей у газетах, якими вони нападають на своїх партійних противників. Це не згідне з вірою і Божими заповідями, це розбиває нас і послаблює нашу силу. Такі партії й партійки оточують себе "китайським муром" і марнують Богом дані таланти на взаємне поборювання. І таке поступовання зводить внівець всякий добрий почин щиро відданих рідній справі людей.

І в цьому випадку кол. дивізійники, навчилися на фронті великої правди: як не станемо проти ворога всі рам'я в рам'я, ніколи не зможемо відкинути його наступ, ані вигнати його з нашої землі.

В цьому допоможе нам правдива любов батьківщини, сперта на вірі й любові Бога; вона перетриває всякі бурі і згасить партійні сварні і крамоли, що атомізують наше громадянство.

Така любов батьківщини зродить у кожного з нас взаємне довір'я, любов і готовість до жертви, а за тим єдність і дисципліну. Всі ці прикмети притаманні державним народам.

Ми пригадуємо собі, що до Дивізії приходили іноди різних політичних орієнтацій і партій. Спершу була між ними незгода і сварка, але помалу все це заникало, бо стрільці переконувалися, що в боротьбі мусить бути взаємна любов і братерство зброї, єдність, послух і дисципліна. І ці чесноти залишаться в дивізійників на все життя, бо набуті в боротьбі за батьківщину громадські чесноти підсвідомо впливають на життя вояка, ветерана.

Древні і новітні чужинці про чесноти українського війська

Маємо записки арабського поета Нізамі з Х ст., що В своїй поемі "Іскандер наме" славить воєнні чесноти руських дружинників князя Святослава Завойовника під час його походу на Бараю над Каспієм. Нізамі хвалить їх благородність, сильний характер, дисциплінованість та вірність присязі. Він називає княжих дружинників відважними, мужними, звиклими до недостач і готовими в жорстоких боях боронити могутности своєї країни.

Подібно писав арабський письменник Ібн Міставейг з того самого часу - що цей нарід могутній і мужний. Ніхто з них не втікає, поки не вб'є ворога або сам не буде ним убитий.

Араби відчули силу давньо-української зброї, їх вояцької майстерности, військової організації і величезної відваги. І на таких вояцьких чеснотах росла й могутніла Київська Русь-Україна.

По упадку княжої держави після татарсько-монгольського наїзду під кінець ХІV ст. створилася польсько-мадярсько-литовська коаліція, яка намагалася такий стан втримати.

Але козаки створили Гетманську державу і відновили лицарську традицію, що з малими перервами вдержалась до половини ХVІІІ ст. Найбільший занепад тієї традиції бачимо в ХІХ ст., коли "понад Україною" перелетів ангел смерти. Але вже в першій чверті ХХ ст. український нарід відновив свою державність; найперше в Наддніпрянській, а зараз же і в Галицькій Україні. Проте, заражена бацилем соціялізму, молода ґенерація не створила своєї сильної армії, тому в січні 1918 року не було кому боронити Києва перед бандами Муравйова.

Натомість Галичина (Західня Україна) встигла змобілізувати 85 тисячну армію (УГА), яка злучившись з Дійовою армію що мала 14 тисяч козаків, 30 серпня 1919 року зайняла Київ. Але оточена з усіх сторін чотирьома ворогами - большевиками, денікінцями, поляками й румунами і бльокована західніми союзниками на Чорному Морі, не могла закріпити своєї держави.

Французький генерал Павло Проспер Анрі, який у 1919 році був військовим посланцем до Варшави і мав добру нагоду довідатись правду про Українську Галицьку Армію, так пише про її бійців: "Український вояк мусів мати глибоку патріотичну віру і разом з нею військові чесноти, щоб витримати всі недостачі, перенести стільки терпіння і так довго ставити опір усім цим ударам долі. Твердою і стійкою мусить бути душа цього народу, який завжди змагає до своєї волі і жде першої нагоди, щоб її відзискати.

"Нарід, який виявляє такі докази спротиву і патріотизму, нарід, який виявляє такі прекрасні героїчні чини, не може згинути в неволі. І ярмо, яке мусить тепер переносити, хочби незнати яке важке воно було, ніколи не задавить його. Ні гармати, ні стріли, ні переслідування ані вигнання невсилі знищити такої живучости".

Без війська жоден нарід не здобуде волі, а якби і здобув на якийсь час то невсилі буде закріпити ії на довгі сторіччя. Це аксіома довгого існування могутніх державних народів.

Такі і їм подібні справи були темою моїх гутірок з добровольцями.