РОЗДІЛ СЬОМИЙ

ЇДЕМО ДО ЛЬВОВА ЗА ДОБРОВОЛЬЦЯМИ

Перша зустріч з командиром Дивізії

Одного дня до дверей моєї кімнати застукав дижурний підстаршина з наказом, що командир Дивізії хоче мене бачити. Це перший раз я мав нагоду зустрінутись із полк. Ф. Фрайтаґом.

Він мав мій життєпис в персональних актах Дивізії і він знав, що володію німецькою мовою, тому й не кликав перекладача. Коли я ввійшов і привітав його на військовий лад, він просив мене сісти біля свого стола й почав говорити своїм південнонімецьким діялектом. Перш усього він сказав мені, що я належу до штабу Дивізії, що був тоді в початковій стадії і просив мене, як впливову на українських добровольців людину співпрацювати з ним в тій справі. При цьому він запевнив мене про свою готовість прийняти мене колинебудь і послухати моїх порад та суґестій, коли справа йтиме про добро Дивізії.

Я запевнив його, що моїм завданням є працювати для добра стрільців, а тим самим для добра Дивізії, бо й на це призначили мене сюди. Водночас я просив його, щоб і він питав мене про мою думку, якби вийшла будь-яка трудність.

Командир був більш як середнього росту з масивним тілом і великою головою, яка міцно сиділа на такій же шиї. Зразу я думав, що він саксонець. Його темнаве волосся "з кутами мудрости" було гладко зачесане взад. В його заленоватих очах можна було бачити іскри енерґії, а ще більше жорстокости. Його мова була різка й шорстка, і він нічим не нагадував мені аристократичних старшин Вермахту, яких я мав нагоду пізнати вже в 1941 році. Загально бравши, полк. Фрайтаґ не зробив на мене доброго враження.

Мою опінію про нього потвердив не тільки шеф його штабу майор Гайке, але й український військовик і діяч, д-р К.Паньківський з ВУправи. Він пише, що, пізнавши Фрайтаґа, він ствердив, що його вибір на командира Дивізії не був найкращий. Відвідуючи Нойгаммер у квітні 1944 року, він був з ним майже дві доби і пізнав, що він був холодний непривітний, а як вояк - нуля. Він був колись вищим старшиною поліції і на швидку руку пройшов курс дивізійних командирів. Видно було в ньому відсутність військового виступу (манер військового старшини). Його постава не свідчила про старшину ознайомленого з вояками, а не говорити вже про фронт. До того приєднувалась його цілковита недостача політичного вироблення й обізнання з проблемами сходу Европи, а це мусіло бути прикметою командира української дивізії.

Полк. Фрайтаґ в розмові зі мною завжди називав мене "Гер Капелян" і заявив мені, що я належатиму до VІ Відділу при штабі Дивізії. Я зараз же вияснив йому, що цей відділ займається пропаґандою, а моїм завданням є душпастирська праця, у якій я буду керуватись директивами моєї вищої духовної влади. Дотепер я одержав інструкції від неї і буду виконувати свою працю самостійно, маючи зв'язок з командиром Дивізії безпосередньо, але згодом на цьому тлі були непорозуміння з ген. Фрайтаґом.

Я просив також, щоб усім польовим духовникам Дивізії було дозволено носити хрести, як мають німецькі польові духовники Вермахту. На це я одержав відповідь, що справу він сам не може вирішити, але мусить звернутись до вищих властей. Як відомо, ми одержали відповідь у травні чергового року і замість хрестів веліли нам носити ті самі відзнаки, які мали інші старшини, відповідно до ранґи.

Подорож до Львова по транспорт добровольців

Під кінець розмови полк. Фрайтаґ подав мені писаний наказ: я призначений командантом конвойної чоти, з якою маю поїхати до Львова. По дальші директиви маю зголоситися в полк. А.Бізанца або д-ра Шульце в уряді губернатора Вехтера. Від них я одержу дальші вказівки і все потрібне для своєї чоти і чотирьохсот рекрутів, які протягом двох днів уже повинні бути в Гайделяґрі. На цьому ми розійшлися.

На другий день рано ми прибули до Львова, де ждав на нас полк. Бізанц, голова ВУправи. Він говорив доброю українською мовою, а своїм зовнішнім виглядом пригадував мені українського війта збірної громади. Він, як і д-р Шульце, зробили на мене корисне враження. Про Бізанца я читав у споминах кол. старшин УГАрмії і знав про його військову службу й посвяту в будові ЗУНРеспубліки. Отож мило мені було пізнати українського патріота німецького роду і громадянина української держави.

В дійстності транспортами добровольців займався д-р Шульце, начальник т.зв. Доповняльного уряду при губернаторі Вехтері. Від нього залежало полагоджування всіх зв'язаних з транспортами рекрутів справ, напр., приділ харчів своєчасно, перебування у Львові й транспорт до Гайделяґру.

Вагони-ешелони добровольців ждали вже на головному двірці, і до них спрямовані були свіжоприбулі з повітів рекрути і час-до-часу приїздив хтось із ВУправи, але на їх обличчах можна було бачити якесь заклопотання, бо заповіджений наплив добровольців з повітів не був задовільний. Саме тому ми мусіли ждати на них, і ми спізнилися.

Прибулі рекрути розказували про сильну аґітацію націоналістів-упівців між молоддю, щоб не їхати до Дивізії, а йти до лісу на вишкіл. Цей повільний доплив добровольців був причиною, що ми аж четвертого дня одержали наказ від'їздити зі Львова і тільки з двісті рекрутами, замість заповіджених чотирьохсот. Припізнення від'їзду в останній хвилині спричинив урядовець рyхy, що скерував поїзд на рейки в напрямі Стрия, а нам був призначений напрям на Городок, Перемишль, Сянік до Дембіци. Я вияснив справу начальникові станції, і наш поїзд рушив у дорогу, так що четвертого дня ми доїхали до Гайделяґру.

Любов ближнього і військовий закон

Ще перед прибутям до табору наші рекрути, в порозумінню з підстаршинами і стрільцями, прийшли до мене з певною пропозицією. Вони хотіли кілька хлібів, трохи м'ясних консервів та масла, які вони заощадили в часі транспорту через споживання всяких домашніх присмаків - ковбас, шинок, тортів тощо, віддати нашим старшинам-ветеранам в Гайделяґрі, які нещодавно повернулись з перевишколу в Лєшанах, Богемія. Розваживши все докладно, я дав згоду. Всіх старшин було б. 93, а між ними полк. Б.Барвінський. полк. Сосідко, полк. Палієнко, полк. Гончаренко (цей командував битвою під Крутами 1918 року); полк. Рембалович (учасник Зимового походу ген. Тютюника в Україну, був ранений під Базаром, але щасливим випадком вернувся живий на Волинь); сот. Макаревич, полк. Євтимович і деякі молодші старшини з Леґіону "Соловій"; як також полк. Силенко, полк. Долинський, от. Васілієв ітд.

Всі вони билися за українську державність і мали своє заслужене місце в історії визвольних змагань. Дар молодих добровольців для їх кухні вони прийняли як доказ любови молодих стрільців, і для всіх влаштували військову гостину, бо рекрути привезли з собою кілька пляшок "контінґентової сивухи".

На жаль, цю радість старшого і молодшого покоління вояків України "хтось" зіпсував, бо дивізійний суддя, майор Ціґлер, узяв "дар любови" як промах проти воєнних законів і повідомив про те командира. Хто доніс? На другий день мене повідомили добровольці, що якийсь осібняк, Василь Л-к з Чорткова, настирливо розпитував їх про дар старшинам.

Щодо цього осібняка можу сказати, що під час судової розправи проти членів ОУН (тз. розправа проти "Думного-Чорненького") в 1931 році, між якими я також сидів на "лаві обжалованих" як 14-й і останній у ряді. Отож, коли одного дня суддя запорядив опорожнення залі з уваги на "делікатний матеріял" розправи, - згаданий осібняк сидів між таємними аґентами на бальконі, отже мусів бути донощиком. А тепер він з'явився в Дивізії й продовжував свою роботу, але в користь німців.

Ще того самого дня я пішов до майора Ціґлера і вияснив йому справу "дару любови старшинам". Спочатку він настоював, що рештки харчів треба було віддати дивізійній інтендантурі, підкреслюючи обставину, що вони були видані чотирьомстам рекрутів, а приїхало тільки двісті. На те одержав від мене вияснення, що на транспорт рекрутів харч для них було призначено на два дні, а ми їхали з половиною рекрутів чотири дні.

Для "заспокоєння" його сумління я просив до телефону д-ра Шульце при уряді губернатора, який провадив реєстри рекрутів і приділював їм харчі, і в моїй приявності він вияснив майорові справу "дару любови" і дуже хвалив за те добровольців, бо харчі належали їм.

При цій нагоді я зголосив протест, що до Дивізії приймають кол. аґентів польської таємної поліції. З того часу я не бачив у Дивізії згаданого осібняка. Не виключено, що й інші старшини протестували також.

Моя праця і ставлення до неї деяких німців

Варто згадати, що до мене мав деякі претенсії сот. Цоґлявер, шеф VІ Відділу. Він був зарозумілою людиною (за фахом столяр в Баварії), але вишколений партійною пропаґандою. Колись він був католиком, а тепер став атеїстом. Він кілька разів допитувався мене, чи я читав працю А.Розенберґа п.з. "Міт ХХ сторіччя". Я потакнув із заввагою, що це компіляція думок старих німецьких філософів, які я студіював ще в ґімназійних часах і в Богословській академії, але вони не мали на мене такого впливу як на Розенберґа чи Цоґлявера, бо я рішився стати священиком.

А щодо його домагань підчинити мене своїм наказам, вважаю це смішним і неприродним, щоб атеїст велів священикові, що він має говорити і чого навчати віруючих людей. Хай він пильнує своїх дарів у магазині VІ Відділу і попросить генерала призначити йому кілька перекладачів його рефератів та власних оголошень з німецької на українську мову. І так воно згодом сталося. Він помножував це на циклостилі.

Коли ж він мав якусь вартісну річ, то навіть о. В.Лаба, під час своїх рідких відвідин в Нойгаммері помагав перекладати, бо він знав добре обидві мови. Я ввесь час був зайнятий відвідуванням сотень і переводженням свого вишколу та полагоджуванням всяких зажалень добровольців проти інструкторів чи сотенних. Остання справа була найбільш невдячна, бо робила мені ворогів, але стрільці були віддані мені в опіку, і я не звертав на те, що про мене говоритимуть німці чи українці.

Як згадано, кожний польовий духовник мусів пробиватись своїми власними здібностями і силами. Ніхто з нас не одержав жадних підручників ані інструкції. Кожний з нас діяв згідно із своїм сумлінням, знанням, прикметами свого характеру, вдачею й темпераментом. Здається, що найкраще робили ті, що, не знаючи добре німецької мови, завжди відповідади своїм начальникам: "Я воль!" (Так!), - на німецький лад. Але така тактика стрільцям мало помагала.

Ніде правди діти, українці не є військовою нацією. Австрія брала наших рекрутів на гарматне м'ясо і за їх відвагу дала їм почесну назву "тирольців сходу" але ніхто з інтеліґентних українців не думав іти до старшинської школи генерального штабу, а призначені для нас два місця щороку заповняли поляки. Тому й не дивно, що восени 1918 року сотник, замість генерала, став на чолі нашої армії у Львові, але скоро переконався, що то було понад його сили. Вийнятком була Східня Україна, що дала нам ген. М.Омеляновича-Павленка та полк. Мишковського, які рушили справу з місця, хоч то було вже запізно...

В час вишколу я присвячyвав багато уваги викладам для стрільців, але коли нам додали справу допомогти стрілецьким родинам то це забирало багато часу кожному духовникові. Чимало часу забирало теж відвідувати хворих і ранених під час вправ і в'язнів у тюрмі, які потрапили туди за більші або менші прогріхи проти дисципліни.

До важкого, але приємного зайняття духовників можна зарахувати відвідини сотень з короткими викладами на інтересні і систематично уложені теми. При тому я ставив своїм слухачам перед очі геройські чини княжих дружинників, козаків і наших батьків, творців нової української держави. Але при тому я згадував неґативні риси наших предків, як напр., п'янство, бунтарство, захланність на земні добра, бо ця остання хиба позбавила наш нарід його провідної верстви, яка заради лакімства нещасного переходила до наших ворогів. А бунтарство спричинювало внутрішні крамоли і війни і через них Україна знову впадала в чужу неволю.

Я говорив стрільцям, що якби так усі українці об'єднались у братній любові, ми могли б розвалити большевицьку тюрму народів протягом одного місяця, і на це я подавав багато доказів із старої й нової історії України та інших народів. Все це стрільців цікавило, і в дискусіях вони домагались докладних вияснень.

Шкода, що велика частина моїх записок з приготованими викладами, як і з недільними проповідями, пропала десь у Семерінґy та в часі відвороту в 1945 році. Якби були збереглися, це був би цікавий збірник "з першої руки", що став би у пригоді нашим нащадкам, як мають інші, державні й недержавні народи.

Різдво Христове із стрільцями

Різдво Христове, 7-го січня 1944 року в Гайделяґрі принесло нам усім багато радости. Майже кожний стрілець одержав дарунок під ялинку, що його приготовили наші жінки з Української жіночої комісії при ВУправі. Вони не забули також стрільців по інших вишкільних таборах. В кожному дарунку був лист, написаний рукою дівчини чи жінки до стрільців, і це підняло їх на дусі.

Дивлячись на довгі ряди усміхнених юнаків, що сотня за сотнею маршували на св. Літургію, щоб привітати Христа-Дитятко стародавніми колядками, радістю наповнялось моє серце. Вже в тому часі я мав 7 тисяч парафіян, найкращих з усіх, яких я мав у 12-ох "цивільних" парафіях моєї священичої служби по той і цей бік океану. Вийняток роблять хіба три надзвичайні парафії в трьох таборах "біженців": у Римі, Трані-Барлетті та Баньолі в південній Італії. В останній було чимало моїх друзів "із днів слави". Чимало приїздили з Ріміні, і я вінчав їх з українськими дівчатами, щоб їхали у світ жонаті з квітами української землі й виховували нове українське покоління на чужині. Їхні діти, народжені й виховані на чужині, помалу перебирають у свої руки нашу працю і наші змагання за волю України.