РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

З ГAЙДЕЛЯҐРУ ДО НОЙГАММЕРУ

Збільшення німецького персоналу

В Гайделяґрі переходили рекрутський вишкіл сотні, з яких вибирали кандидатів на старшин і підстаршин різних родів зброї. Їx висилали на вишкіл до сорок різних місцевостей.

У Лєшанах біля Праги перешколювали кол. старшин-ветеранів, і вони вернулись до Гайделяґру в жовтні 1943 року. Було між ними 11 сотників, 53 поручники і 29 хорунжих, хоч у давніших арміях вони мали вищі військові ступені.

Коли вони вернулись до Гайделяґру був короткий період існування Дивізї з українськими старшинами, напр., командиром 29-го полку був майор Побігущий; 30-го полку - сот. Б.Барвінський, (колись полковник); 31-го полку - майор С.Котиль; куреня саперів сот. І.Рембалович (колись полковник); кyреня физелірів - сот. Брістотт; зв'язок - сот. Сосідко (колись полк.).

Полк. Фріц Фрайтаґ по кількох днях змінив українських командирів німецькими, напр., 29-го полку пполк. Дерн; 30-го полку пполк. Форстройтер; 31-го полку пполк. Гермс; гарматнього полку пполк. Баєрсдорф; Запасного куреня майор Кляйноф; куреня саперів майор Рейнберґер; куреня зв'язку сот. Нутцінґер.

Українці були цим невдоволені, тому посипались скарги до ВУправи, щоб забрати Ф.Фрайтаґа й інших німців, але це не помогло. Видно Фрайтаґ діяв за інструкціями згори. І з того часу він ще більше напихав до Дивізії німецького "раменперсоналу".

Праця духовників у новому місці

В січні й лютому 1944 року Дивізія в такому стані переїхала в 30-х залізничих ешелонах до Нойгаммеру (над Одрою). Тепер вона була розміщена в гарних мурованих, різної величини будинках, де були окремі кватири для старшин, а стрільці жили в великих залях з "поверховими" ліжками. Всі полки, курені й сотні мали призначені місця.

Від приїзду до Нойгаммеру всі штабові старшини мусіли ходити на обід разом з командиром Дивізії, якого по короткому генеральському курсі на Шлеську піднесли до ранґи генерала. З українців був там сот. Д.Паліїв як зв'язковий генерала з ВУправою, я, що сповняв обов'язки дивізійного духовника, в заступстві о. митрата В.Лаби, начального духовника Дивізії. І так було аж до виїзду Дивізії на фронт.

Одержавши свою місію від Митр. Андрія - дбати про духовий стан стрілецтва, я мав ще кілька разів серйозні розмови з сот. Цоґлявером, начальником VІ Відділу, який хотів підчинити собі всіх духовників.

Ми всі виконували свої священичі обов'язки, як найкраще, для добра стрільців, а при тому ми доповнювали їх знання релігійних правд, поглиблювали знання українознавчих предметів, передавали правильне розуміння сучасних політичних течій і явищ у світі та їх відношення до українського народу. Коротко кажучи, це була програма курсу, зв. народним університетом. При тому ми подавали історію переможних або проганих битв у давній та новітній історії України й порівнювали їх з подібними подіями світової історії. В особливий спосіб я заохочував стрільців набути конечні вояцькі прикмети, що їх мали вояки державних народів, бо без цих прикмет-чеснот ніколи не здобудемо волі.

Звичайно по таких коротких лекціях була довга й жива дискусія. При тому деякі стрільці підносили жалі проти німецьких інструкторів і старшин, мовляв, вони ненавидять нас за щонебудь, і що найгірше, на пошті пропадають наші листи з дому і від дівчат.

Я чув, що в наслідок таких скарг стрільців на пошті зроблено несподівано обшук і знайдено мішки з давньою поштою стрільців, як також недопалені рештки нових листів. Німецький підстаршина був суджений і покараний. Дехто навіть говорив, що його розстріляли за крадіж грошей і тютюну, які стрільці одержували з дому.

Коли я мав потвердження свідків на письмі, я говорив з дотичними командирами. А коли це не помагало, я згідно з бажанням генерала, говорив з ним про надужиття, щоб усунути причини нарікань і піднести мораль стрільців. Чи він говорив їм про це, не знаю, але знаю, що мої інтервенції "понад головами" старшин "рамового персоналу" не були їм приємні.

Одного разу згадував мені сот. Паліїв, що він чув про їх нарікання на мене, натякаючи, що й сам генерал нерадо слухає таких нарікань на німецьких старшин, бо "вони вміють тримати військову дисципліну".

На те я відповів йому, що я був вихований у дисципліні о. ректора Йосифа Сліпого протягом п'яти років, але тут іде не про дисципліну, а про шикани над нашими стрільцями. Тих хлопців не можна залишати без опіки і спокійно приглядатися на ті шикани.

Не треба забувати, що генерал і німецькі старшини одержали квіт українського народу і мали їх виховувати на добрих і чесних вояків, а не ламати їх душі і збільшувати в них комплекс меншевартости.

Я вийшов з цього народу і довгі роки працював серед нього як студент і священик, тому добре розумію їх душі.

- Може б Ви, пане сотнику, - казав я Палієву, - пішли нераз між стрільців і поговорили з ними, тоді самі побачите, чи я маю рацію. Українські стрільці ще не розуміють "пруської дисципліни". Їм треба наперед добре вияснити, чому щось треба робити так, а не інакше, і так здобути в них довір'я. І я певний, що вони без надуми підуть на смерть з таким командиром, до якого мають повне довір'я. Така метода трохи довша, але її вислід успішніший.

Я розумів важку позицію сот. Палієва, тому не сподівався від нього великої помочі в тій справі. А втім, він був більше політик, ніж вояк.

Розстріл українського добровольця

На тлі взаємного антаґонізму трапився в одній сотні трагічний випадок, що загально пригнобив усіх стрільців Дивізії, головно тих старшин і стрільців, що перебували в Нойгаммері.

Щовечора на голос гудка стрільці мали бути готові до спання і стояти біля своїх ліжок. До кожної кімнати входив т. зв. "UVD", тобто дижурний підстаршина або стрілець з шоломом на голові і з ремінцем під бородою. То був знак, що він виконує важливу військову службу в імені командира, і він тоді вважався нетикальним. Про все це знали всі стрільці.

Одного разу в часі перегляду однієї кімнати, стрілець Бурлак, мабуть, з Гадинковець на Чортківщині, задумав пожартувати собі із свого приятеля, що того вечора виконував службу "UVD" - він накрив його голову коцом і розсмішив інших стрільців, що мали спокійно стояти на "струнко". В цьому моменті до кімнати вбіг німецький підстаршина і довідавшись, що сталося, зголосив сотенному, а цей подав дальше вгору... Бурлака арештували і після поспішного переслухання генерал запорядив наглий воєний суд.

На другий день суд засудив Бурлака на кару смерти через розстріл. Суд був зложений з німецького предсідника і двох вотантів, звичайно старшини й одного стрільця. До важности присуду треба було двох голосів. Присуд затвердив ген. Фрайтаґ і призначив розстріл на другий день о год. 7-й рано при співучасті представників усіх частин Дивізії, що мали приглядатись розстрілові. Мене повідомили вже по присуді і я перш усього розвідав між стрільцями як то фактично було, тимбільше, що обидва стрільці були близькими друзями і це, що трапилося було радше жартом, ніж злобою. Але моя інтервенція не помогла. Генерал хотів повчити стрільців, що "UVD" нетикальний, а винний мусить бути розстріляний. На його думку, жодна адміністративна кара не навчить стрільців дисципліни. І він не поступився.

Я просидів у тюремній камері усю ніч із засудженим. Присуд смерти і свідомість, що завтра він мусить умерти, зворушила його до самих глибин. Його огорнув великий жаль за своїм життям і страх перед смертю, так що він не міг говорити. Тіло цього 18-літнього, атлетичної будови юнака, майже всю ніч підкидалась на ліжку й увесь час він голосно плакав. Аж над ранком почали трясти ним, наче передсмертні дрижаки. Аж десь біля 6-ї години рано мені вдалося його успокоїти. Я сів біля нього, підніс його гарну голову і дритиснув її до своїх грудей та поцілував його в чоло. Він обняв мене руками за шию наче син свого батька... Я не міг здержати своїх сліз.

І до сьогодні чую у своїх вухах його тихий голос: "А я хотів боротися за Україну... і мені колеґи такі жарти робили, але цей німець недавно прийшов до нас і через нього я маю згинути марно... Отче духовний, напишіть всю правду моїм батькам і просіть, щоб поздоровили від мене Марусю..."

Засуджений затих, а згодом щиро висповідався і побожно прийняв св. Причастя та підкріпив сили свого тіла св. Маслосвяттям.

Перед сьомою рано прийшли до келії жандарми і ми з засудженим вийшли з тюрми на вулицю, за нами маршували стрільці з рушницями на плечах, на чолі яких ішов старшина. Ми дійшли до невеликої площі для парад, де кількома рядами наче приковані до землі стояли представники полків і окремих дивізійних одиниць.

Засуджений багато разів відмовляв зі мною "Богородице Діво" й кожного разу ми додавали коротке прохання: "Ісусе, Маріє і Йосифе, будьте при мені в останній хвилині мого життя!"

Врешті ми зупинилися під муром будинку без вікон, перед яким був закопаний дерев'яний стовп два метри високий. Це було місце його смерти. Він з блідим обличчям стояв спокійно і не дозволив прив'язувати своїх рук до стовпа, ані зав'язувати очей, як велів звичай. До останньої хвилини я мав надію, що генерал помилує його, але почувши команду старшини приготовити рушниці і зловіщий скрегіт замків, я в останній хвилині відіишов від нього два-три кроки, і в тому моменті він підніс угору свою праву руку і крикнув: "Слава Україні!", але стріли рушниць заглушили його голос.

Його голова похилилася вниз і тіло наче зсунулось на землю. Лікар ствердив, що він не живе.

Я замкнув йому очі своїм хрестом. Його тіло, зложене в домовині, друзі віднесли до приготованої ями, де я відслужив похоронний обряд і запечатав гріб чужою, непривітною землею. На гробі був поставлений хрест.

Кожний душпастир часто є свідком смерти людей, старих і молодих. В часі походу 1941 року я часто мав нагоду бачити вбитих ворожою кулею людей, давав їм св. Маслосвяття, не знаючи, чи він католик, православний чи протестант, але жодний випадок не зробив на мене такого страшного враження, як смерть стрільця Бурлака.

Я фізично відчував, що в моєму серці "щось" обірвалось, наче якась невидима струна і це враження залишилось у мене на довгі роки, бо й досі товчеться моє серце, коли, замкнувши очі, бачу у своїй уяві мертве тіло молоденького друга з Чортківщини, що відійшов від нас через жорстокість генерала, якої не могли злагіднити мої благання.

Майор Гайке, шеф штабу Дивізії у своїх споминах свідчить, що ген. Фрайтаґ дуже суворо карав стрільців за найменші провини проти дисцицліни й порядку, і про те переконались на власній шкірі українці і німці.

Його короткозора, безглузда особиста політика, каже майор Гайке, ускладнювала взаємини між німцями й українцями. Фрайтаґ не міг погодитись з фактом, що він є командиром чужонаціональної дивізії, в якій німецькі старшини повинні бути лише вийнятками. Більшість старшин і підстаршин (німців) не відповідали вимогам Дивізії і не надавались до командування фронтовими частинами. Їх треба було відіслати до поліції.

Трагічне видовище розстрілу не було потрібне і я був переконаний, що інша, більш розсудлива кара мала б більш позитивний вплив на дисципліну стрільців, ніж те криваве видовище.

Після того трагічного випадку я кілька днів не міг з ніким говорити, ані заснути, ані їсти. Моє й так невелике довір'я до мудрости Фрайтаґа зникло майже зовсім, так, що з того часу я перестав звертатись до нього в будь-якій справі. Може й це було причиною, що на наступний польовий суд над двома стрільцями за дводенне спізнення з відпустки з дому, клясифікували як дезерцію, я був призначений оборонцем підсудних. Мені вдалося зібрати достовірні факти і свідків та відкинути твердження обвинувателя і суд більшостю голосів звільнив їх від розстрілу.

Проф. Б. Кудрик - примірний християнин

Дивізійні звітодавці й автори споминів згадують про відвідини "Веселого Львова", тобто групи артистів, співаків і танцюристів, які сольовими або збірними продукціями розвеселювали стрільців у Нойгаммері.

Мої обов'язки не завжди дозволяли мені відвідувати театральні продукції, тому й не знаю добре імен артистів.

Натомість вбилась у пам'ять одна дуже достойна особа: композитор Борис Кудрик, який нужди-ради виконував функцію піяніста-акомпаніятора.

Я добре знав його ще з Богословської Академії у Львові, де він викладав гармонію, контрапункт та дириґентуру. І вже там я полюбив цю невелику тілом, але велику духом людину. В час кожних відвідин у Нойгаммері він служив мені до св. Літургії і причащався, а потім я гостив його у своїй кімнаті. Мій дяк вже знав, що Кудрик щодня буде в нас гостем, тому старався про більше харчів для нього, що приїздив звеселити українських стрільців на чужині.

Про нього можна сказати, що то була людина глибокої віри і хрустального характеру. На моє прохання він уложив був для Дивізії св. Літургію й Панахиду. На жаль, під час відвороту в травні 1945 року мій наплечник і клунок розбило на возі большевицьке гарматне стрільно й усе пропало.

Б.Кудрика схопили большевики у Відні і запроторили на Сибір. Там він згинув серед снігів, і я часто згадую його у своїх молитвах.