РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

ВАНДЕРН І ПОВОРОТ ДО НОЙГАММЕРУ

Останній раз в рідній Україні

Запасовишкільні полки, звичайно, не зв'язані з якимись фронтовими одиницями, але український вишкільний полк у Вандер-Ґроскіршбавмі над Одрою вийнятково був зв'язаний з Дивізією в Нойгаммері. Він існував там від квітня 1944 року, а по виїзді Дивізії на фронт було вже там понад 7 тисяч добровольців. Одні з них утікали перед большевиками, а інші приходили із збомбардованих німецьких фабрик. То був зовсім інший елемент, ніж той, що поїхав на фронт.

* * *

Отож по виїзді Дивізії на фронт, я провів майже тиждень ізольованого життя в бараці, коли прийшла вістка зі Львова про моє нове призначення - їхати до запасновишкільного полку у Вандерн-Ґроскіршбавмі над Одрою. Звідти вже від квітня приходили проханя прислати їм польового духовника. Ці листи йшли до Начального капеляна та митрополита Андрія.

Нерозгадані Божі пляни й дороги, хоч нам нераз здається, що сама людська доля заскакує нас своїми несподіваними ходами. Так було і зі мною. Одного ранку, саме після св. Літургії мені доручили формальний наказ негайно їхати до Вандерну. І ще того самого дня я поїхав туди залізницею зі своїм наплечником і валізкою-каплицею, а під вечір зголосився в командира полку.

Він був уже повідомлений про мій приїзд і сказав, що вже віддавна жде на мене. При тому він гарно висловився про українських добровольців і старшин, які дуже нетерпливо ждуть на свого духовника, так що командира дивувала їх релігійність. Він зараз же представив мене кільком старшинам, що були під рукою, й обіцяв видати наказ, що я щонеділі служитиму св. Літургію, а щоденно відвідуватиму стрільців по сотнях з викладами.

Він просив мене, щоб у всяких труднощах я особисто звертався просто до нього, бо це буде найкоротша дорога поладнати їх і так піднести мораль добровольців, які останніми днями були дуже пригноблені.

Відвідуючи добровольців, я завважив, що кожного дня прибувають нові групи, так що в магазинах табору не було досить одностроїв, тому чимало рекрутів відбували вправи й ходили на муштру у своїх цивільних убраннях. Такі "пестрі" жили переважно в великих будинках, якби стодолах у Ґроскіршбавмі. Вже в часі перших відвідин стрільці нарікали на "дуже вбогу" їжу, занадто довгі муштри й нічні вправи, яких цілі вони не могли збагнути. Я їм все вияснив і просив бути терпеливими, бо все це скоро зміниться, а добрий вишкіл буде їм дуже потрібний.

Натомість стрільців дуже цікавило основне пізнання різних родів легкої зброї і радувало те, що вони вже вміють розбирати і складати важкі скоростріли із зав'язаними очима. А вже найбільше любили вправи в гострому стрілянню до мети і в терені. Моє перше загальне враження в новому таборі було позитивне.

* * *

Варто згадати, що коли у "Вольфшанці" в Прусії 20-го липня був атентат на Гітлера то в таборі було запоряджене гостре поготівля. Але через нерішучість деяких генералів Вермахту столична поліція і партійні парамілітарні частини скоро зліквідували справу путчу по невдалому атентаті. Ніхто не рухав нашого запасововишкільного полку.

І добре сталося, бо знаючи ідеологічну настанову наших старшин і добровольців у Вандерні, як і в усій Дивізії взагалі, можна було передбачати на чию сторону перехиляться їх симпатії, якби у Берліні почалися були вуличні бої. Нам було відомо, що генерали Вермахту ставилися позитивно до українських самостійних змагань і тому в часі путчу українці стали б були по стороні приятелів України.

В розмовах з інтеліґентними добровольцями у Вандерні, яких було майже половина, можна було відчути переконання, що якби Німеччина ще в тому часі, тобто два роки перед своєю капітуляцією, могла була зліквідувати в себе ненависний гітлерівський режим і проголосити незалежність України та помогти творити українську національну армію, то була ще можливість викинути большевиків з України.

Вишколені частини УПАрмії, підсилені здисциплівованими частинами Дивізії, спенетрували б було всю Україну. У відповідь на заклик уряду самостійної України багато частин з большевицької армії були б перейшли на нашу сторну, як було в 1941 році.

На жаль, домагання західніх союзників до німців "безумовно капітулювати" втримало гітлерівський режим ще майже два роки і справа незалежности України вийшла вже під кінець війни, але тоді вже було запізно.

* * *

Десь у часі трагедії Дивізії під Бродами прийшов наказ, щоб перевести добровольців з Вандерну до Нойгаммеру на дальший вишкіл. І, як загально подають, було їх там понад 8 тисячи, і кожного дня прибували нові, так що вже не було для них місця, а в примітивних обставинах не можна було й думати про правильний вишкіл і вдержати конечну дисципліну. В Нойгаммері примістили їх в тимчасових бараках у Цайсав, де перед тим був польовий запасовий полк.

Уже в часі переїзду до стрільців доходили різні, часом макабричні вістки про Дивізїю під Бродами та дальший наступ большевиків на захід, а большевицькі танкові колони прямували на Ярослав, Ряшів і Перемишль, щоб відтяти німцям головну залізнодорожну маґістралю на Краків.

Зорієнтувавшись у ситуації, я просив командира полку, який знав, що моя родина живе біля Сянока й опинилась у безпосередній небезпеці впасти большевикам в руки, щоб дав мені на кілька днів відпустку поїхати до Сянока, а як буде можливо то й до Львова. Він призначив для моєї родини двокімнатне мешкання, де жили колись родини старшин, і тепер деякі були порожні.

За кільканадцять годин я добився до Сянока і подав дружині вістку, щоб скоро готовилась з дітьми в дорогу і ждала на мене на станції в Сяноці другого дня перед полуднем.

Я поїхав до Львова відвідати святоюрського святця митрополита Андрія і просив його благословення на час довгої розлуки і про його святі молитви за нас та запевнити його про наші молитви за нього.

Прибувши до св. Юра, я наперед зайшов, до о. митрата В.Лаби, але він уже виїхав був на захід. Натомість був ще вдома о. кан. Р.Лободич з горою пакунків у кімнаті, які складав і сортував його господар і вірний приятель. Вони ждали на вантажне авто, яке мало вивезти їх з міста. Позатим ніхто із святоюрських достойників не збирався виїздити з міста.

Слуга Божий митрополит Андрій прийняв мене і в час короткої розмови весь час клопотався про душі хлопців. Його серце було сповнене журби про долю стрільців під Бродами, бо мав уже вістки про їх оточення, з якого мало хто вирвався. І це було тоді новиною, бо ще ніхто не знав про розміри катастрофи.

Я розказав митр. Андрієві про духово-моральний стан стрільців перед їх від'їздом на фронт; про окремі сповіді перед виїздом на фронт і про уділення всім загального звільнення від гріхів, злученого з повним відпустом і молитвою за свят. Отця папу Пія ХІІ. Врешті, згадав про свої особисті переживання, про конфлікт з ген. Фрайтаґом та можливість відіслання мене до табору в Дахаві і перенесення до Вандерну та про поворот до Нойгаммеру, де тепер знову назбиралося коло 8 тисяч добровольців - утікачів з України і робітників з фабрик. Митрополит Андрій мав уже вістки про розвал німецького фронту і спокійно, з відданням себе на Божу волю, ждав приходу большевиків. В часі нашої розмови було чути вибух гарматніх стрілен з півдня і з півночі міста. Відомо, що Львів був зайнятий большевиками 27 липня без більшого бою.

* * *

Я передчував, що минуть довгі роки, і я не зможy побачити Україну, тому в часі їзди до Сянока я пильно приглядався людям, селам і нивам, щоб назавжди заховати їх у своїй пам'яті.

Родину щасливо перевіз до Нойгаммеру. В таборі йшла інтенсивна вишкільна праця, бо кожного дня приходили нові добровольці.

Пригадую собі поїздку до Кракова й Катовиць, куди мене вислав командир з чотою стрільців, щоб привезти зголошених добровольців. Я одержав наказ, що маємо забрати їх з приміщення Українського Центрального Комітету. Пригадую собі досить велику залю в будинку УЦК, де мій заступник, старший десятник, закватирувався з чотою стрільців, які по-братньому ділилися з утікачами, дружинами й нареченими дивізійників своїми скромними пайками, що їх одержали з військової інтендантури. Всі були задоволені із зустрічі й незабаром почали співати нових дивізійних і партизанських пісень.

Найбільше вибивалась своїм гарним і сильним сопраном молода дівчина із сплетеним в коси волоссям та синіми очима. То була учителька, Леся Руда, пізніше письменниця Леся Лисак-Тивонюк. До неї і її поважної мами ставилися всі стрільці з великою пошаною. Були також інші жінки, але не пригадую їх імен. Було там кілька дружин дивізійників, які шукали нагоди податися дальше на Захід, бо большевики вже перейшли Вислу і маршували на Сандомірщину. Їх армія ждала на правому березі Висли напроти Варшави, де вибухло повстання проти німців.

Користаючи з кількох годин вільного часу, бо добровольці дуже повільно з'їздились, я подався до Української церкви св. Норберта, де парохом був о. д-р Павло Хрущ. Він уже був виїхав до Відня, але на своєму місці залишив бельґійського громадянина, о. Маврикія Ван де Малє, монаха-редемпториста, який з о. Зиновієм Коваликом, ЧНІ давали місії в моїх двох парафіях - Берлині й Білявцях біля Бродів.

Отець Маврикій спокійно очікував большевиків із своєю щораз меншою громадою парафіян, які втікали на захід, бо кожного дня сподівалися наступу большевиків.

Дивним випадком я зустрінувся в Кракові з д-ром Володимиром Муровичем, дивізійним оборонцем, що вирвався з-під Бродів і принагідним військовим автом заїхав до Кракова. Він оповідав мені про страхіття боїв у замкненому кільці біля Княжого і Почапів.

Вернувшись до будинку УЦК, я довідався про одну неприємну справу. Коли в залі був великий гамір і спів, як оповідав мені старший десятник, раптом з'явився невеличкий, худенький і лисий чоловік і почав сварити нас, мовляв, робите тут велике замішання, занечищуєте наш дім... це ж українська важлива установа! Ви знаєте, хто я? Я проф. Кубійович, що був одним із творців дивізії, а ви тепер робите нам клопіт...

Хтось із стрільців кинув у його сторону кілька саркастичних завваг, мовляв, ви нам це створили, а тепер тут нема що робити, забераємо вас у рекрути... понюхайте трохи порохового диму на фронті...

Проф. Кубійович врешті зрозумів, що немає тут чого ображуватись ані сперечатись з вояками у воєнному часі і відійшов.

А щодо професорів і вояків, то я був свідком у Відні такого випадку: ішов хідником молоденький вояк, а напроти нього надійшов старенький професор університету, і він перший зняв капелюха перед вояком. Зацікавлений я запитав професора, чому він так зробив і почув його відповідь: вояка шаную високо, бо він у кожній хвилині готовий вмирати за батьківщину і за мене.

Ми, як я вже згадував, нарід невійськовий, і в нас такого звичаю не було. Випадок у Кракові закінчився досить прозаїчно: стрілець мусів одну годину нести наплечник з піском, а старший десятник весь час пильнував його. Я тільки шкодував, що не міг перепросити проф. Кубійовича особисто.

По збірці стрільців ми забрали всіх рекрутів і помаршували до залізнодорожної станції, а звідти поїздом поїхали до Катовиць, забравши з собою також усіх скитальців.

В Катовицях ми просиділи один день і ніч в якомусь приміщенні, де були поверхові ліжка. Коло кімнати жінок усю ніч стояла варта. Добровольці з катовицьких фабрик, де німці робили новий танк "Пантеру", нам казали що поляки "підносять" вже голови, і були випадки побиття українців, а це змусило їх голоситися до Дивізії.

Добувши трохи харчів з військової станиці, ми поділилися ними із скитальцями і подались з рекрутами до Нойгаммеру, а вони всі до Австрії на працю, бо в Німеччині ніхто не міг сидіти без праці.

Бідні, опущені на чужині, українські жінки й дівчата дивізійників, і симпатики українських вояків. Одна з них дуже клопоталась про долю свого чоловіка і брата, які були під Бродами.

* * *

З початком вересня 1944 року в Нойгаммері з'явився сам ген. Фріц Фрайтаґ удекорований лицарським хрестом з мечами і залізним хрестом за свою "хоробрість" під Бродами в наслідок доброї опінії про Дивізію, а ще більше про її величезні втрати в людях.

Він одержав нове завдання: із залишків з-під Бродів та частиною вже вишколених добровольців створили нову Дивізю. Майор Гайке оповідає, що Фрайтаґ спочатку відмовлявся від цього посту командира у Дивізії, і тому поставив домагання, щоб у ній була бодай одна тисячка німецьких старшин і підстаршин "рамового персоналу", і цього він добився.

Сот. Л.Макарушка зайняв місце сот. Д.Палієва як дорадник генерала в українських справах.

Одного разу покликав мене ген. Фрайтаґ, що було доброю нагодою поґратулювати йому за "добре заслужені" хрести в часі бою під Бродами. Він узяв це за добру монету, хоч мусів знати, що вістка про смертний засуд мого наслідника, о. д-ра В.Стецюка, вже дійшла була до мене, тому ґратуляція була радше кпинами й осудом його жорстокости, але, залюблений у собі, він не відчув іронії в моєму голосі.

- Що ж, Гер Капелян - сказав він - будемо виставляти нову дивізію, бо чув я, що маємо досить нових добровольців... Вона буде краща за першу. Чи будете нам помагати?

- Пане генерале, по переживаннях у Вандерні я не люблю працювати із штабовими "щурами"... я чуюся краще між стрільцями... між ними веселіше і я хочу з ними залишитися.

- Побачимо... сказав він наче собі під носом.

І справді, я був приділений до 29-го полку, українського 1-го. І так я позбувся нагоди бачити "жаб'ячий погляд" хапчивих очей тепер уже майора Цоґлявера і брати участь у штабових обідах.