РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

ДИВІЗIЯ НА СЛОВАЧЧИНІ

Українці і словаки знайомляться

В половині жовтня прийшов наказ, щоб Дивізія готувалась до переїзду на Словаччину продовжувати дальший вишкіл, а водночас поборювати партизанів у запіллі фронту в Карпатах. Безпосередньою причиною цього було повстання війська проти німців, що вибухло в св. Мартині, і повстанці злучились з партизанами.

Проти них, перш усього, була сформована бойова група під командою полк. Вільднера, словацького громадянина, зложена з частини різних полків, які виїхали були на Словаччину в другій половині вересня. Вона виконала своє завдання в районах Банської Бистриці і вернулась додому. Згодом була вислана друга група під командою сот. Віттенмаєра, що оперувала з успіхом у Татрах в районі містечка Ружомберку.

І аж 15-го жовтня 1944 року вся Дивізія виїхала на Словаччину в силі 11,500 мужви, і вона замінила Дивізію "Татра", яку посунули в північно-східні райони Словаччини.

Дивізія була розміщена в таких місцевостях: штаб у місті Жиліна; 29-й полк у Кусуцькім Новім Місті; 30-й полк у Великій Битчі; 31-й полк У св. Мартині; 14-й гарматній полк у Битчиці; Курінь фюзелірів у Райцу; курінь саперів у Врутках; протитанковий курінь у св. Мартині; зв'язок у Жиліні; постачання й табори на передмістях Жиліни; польовий запасовий курінь у Бєлій; вишкільно-запасовий полк у Чадцах; l-й курінь у Чєрній, 2-й курінь у Турзовці і 3-й курінь в Ощадніці. Увесь стан Дивізії був: 22 тисячі чоловік.

Для здержання партизанів полки й курені розмістилися на широкому терені сотнями, чотами і роями в поодиноких місцевостях.

Командир 29-го полку полк. Дерн і його ад'ютант сот. Дітце та штаб, розмістилися у шкільному будинку Кісуцького Нового Міста, а стрільці були розміщені в державних і громадських будинках, подібно старшини й підстаршини. Муштра й інші військові вправи відбувалися рідше на площах, а частіше в лісах, днями й ночами, при чому було стосоване гостре стріляня всякими родами легкої зброї, що було найкращою підготовою стрільців до фронтової служби.

Я жив на приходстві пароха о. д-ра Палдана та служив св. Літургію в місцевій римо-католицький церкві. Скоро при штабові сотні, до якої підбирали хлопців з добрими голосами, був зорганізований хор, яким дириґyвав молодий хорунжий Михайлів. Щонеділі хор співав св. Літургію, на яку приходили не лише стрільці, маршуючи сотнями, але й багато словаків, які добре розуміли церковно-слов'янську мову св. Кирила й Методія. І це було спонукою до братання обидвох слов'янських народів, бо українці розуміли і скоро почали говорити по-словацькому, а словаки по-українському.

Словаки радо приймали стрільців у своїх домах, гостили їх "слівовічкою", а потім відбувалися спільні забави з танцями. Наш командир, полк. Дерн, не любив цього братання, бо боявся, що напідпитку хтонебудь із стрільців стане говорити про військові справи, а партизани мали своїх людей між цивільними людьми. На прохання командира я в своїх розмовах з вояками поодиноких сотень, чот і роїв, остерігав їх, що і на Словаччині "стіни мають вуха" і тут повно большевицьких шпигунів.

На Словаччині вояки одержували трохи кращий харч, якісно й кількісно, бо Дивізію вважали фронтовою одиницею, а крім того, дивізійники одержували половину своєї платні словацькими коронами, а половину німецькими марками. На Словаччині був тоді свобідний ринок і все можна було купити без карток і дешево, але за словацькі корони.

Ми чули, що німецькі з'єднання на Словаччині одержували всю платню коронами і питалися, чому в нас інакше. Нам відповідали урядовці інтендатури, що ген. Фрайтаґ не хоче погодитись на повну виплату коронами, бо з того вийде шкода Райхові. Було підоздріння, що друга половина корон іде в кишеню німців "рамового персоналу", які часто посилали своїм родинам пакунки. Але не можна було довідатись усієї правди, бо рахунковими старшинами були німці.

* * *

Спочатку листопада я одержав від дружини листа, але вже з Відня, бо по виїзді Дивізії з Нойгаммеру, вона мусіла звільнити помешкання. З Відня приїхав туди її брат Кирило Цепенда, студент консерваторії у Відні і дириґент хору св. Варвари, Віденської Січі, а згодом свого власного хору "Трембіта" (тепер у ЗСА), і забрав мою родину до Відня. В січні 1945 року він знайшов їм одну маленьку кімнатку в гірському селі Кібі, біля Семмерінґy, близько славного тунелю тієї ж назви, і в тій кімнатці всі четверо спали на одному великому ліжку. Господиня дому відпустила цю кімнату під умовою, що крім звичайного щомісячного ренту, дружина додатково даватиме їй означену кількість цигарок, бо була налоговим курцем. Цей дорогоцінний тоді товар можна було купити дешевше на Словаччині й передавати до Відня, а звідти до Кібу або просто польовою поштою на адресу дружини.

І, таким чином родина мала дах над головою, а п-і Гехенберґер курила свої цигарки. Харчові картки приділив їй місцевий уряд, а вся моя платня йшла поштою на адресу дружини. Я вдоволявся військовим харчем і "фронтовим додатком", який одержував в полку.

Харчі приносив мені кожного дня вояк, що виконував чинність дяка, із стрілецької кухні штабової сотні. То був бурсацький харч. На Словаччині можна було щось докупити в крамницях, але треба було грошей. Самотні мали їх більше, а жонаті старшини віддавали всі гроші родині.

Вже в тому часі дружина й діти розмовляли по-німецькому, але в хаті завжди говорили рідною мовою. Дочка ходила до німецької школи, але вона й обидва сини вдома вчилися читати й писати по-українському. Діти розуміли, чому їм треба знати українську мову - вона в'язатиме їх з рідним народом, як Бог дозволить колись вернутися в рідну Ухраїну. Вони вивчили напам'ять слова поета: "Мово рідна, слово рідне, хто вас забуває, той у грудях не серденько, але камінь має". І це вони пам'ятають досі. І не лише вони, але й їх діти знають українську мову, рідну історію, співають українських пісень, знають українські танки і все інше, що повинен знати щирий український патріот.

ген. Фрайтаґ продовжує гострий режим

Для характеристики життя Дивізії на Словаччині хай послужить один епізод, що мав місце в Жиліні. Перед приходом Дивізії на Словаччину німецькі власті виселили деяких словацьких громадян з їх мешкань, які позамикали і запечатали. Можливо, що через їх зв'язок з партизанами. Без дозволу ґестапо не можна було тих помешкань відчиняти.

Але з приїздом Дивізії до Жиліни не було досить мешкань для старшин, тому тут і там старшини відважились відкрити такі мешкання без порозуміння й дозволу генерала і ґестапо, яке вони ненавиділи через їх розстріли і вішання закладників.17

Отож три українські старшини штабу Дивізії: д-р Володимир Мурович, адвокат дивізійного суду, о. Михайло Левенець, дивізійний духовник, і ще один якого імени не пригадую, зняли з одного помешкання ґестапівські печати і влаштували собі там кватиру. В помешканні були спаковані речі власників.

Несподівано з'явилась у помешканні жандармерія, яка в новій Дивізії мала свою сотню: половина німців і половина українців. Вона перевела обшук, забрала спаковані речі і всіх трьох мешканців арештувала. В часі переслухань обидва старшини взяли на себе вину, й о. Левенець був звільнений. Скоро відбувся польовий суд і обидва старшини були присуджені до розстрілу.

Але, адвокат Мурович, як сам потім розказував знайомим у Відні, по зміні вечірньої варти в дивізійній тюрмі постукав до дверей і сказав вартовому, що він "уже скінчив розмову з в'язнем" і хоче вийти. Не знаючи про його присуд смерти, вартовий пустив його, і ще того самого вечора Мурович утік з міста та протягом кількох днів, дістав у словаків документи й поїхав до Відня. Там жив кілька днів у К.Цепенди при Міллерштрассе, а потім поїхав до Мюнхену.

Його друга, що залишився в жилінській тюрмі, ген. Фрайтаґ не помилував і його розстріляли. Чи не можна було покарати старшин якоюсь адміністративною карою, тим більше, що жодні речі не пропали?

Трохи пізніше в тій самій Жиліні наглий польовий суд знову присудив до смерти вісім дивізійників, посуджуваних в намірі дезерції до УПА. Вони боронились тим, що в часі патролювання однієї місцевости вони були схоплені партизанами, від яких вирвались і верталися додому тобто до Дивізії, але наглий суд не прийняв їх арґументу, й вони були присуджені до смерти.

Полк. Дерн з 29-го полку вислав делеґацію на їх розстріл, до якої й мене призначили. Пам'ятаю тільки ім'я одного засудженого, гарного, високого і чорнявого підстаршину, бувшого студента медицини, а тепер, мабуть, члена санітарної сотні, Корбутяка. Він умирав дуже відважно зі словами: "Хай живе Україна!" Подібно й інші.

Тут варто пригадати, що під Бродами і в Карпатах УПА помагала дивізійникам і, як деякі старшини писали у своїх споминах, що сам ген. Фрайтаґ під Бродами посилав їх до УПА для нав'язання співпраці з нею. А тепер велів стріляти вартісних людей за підозріння у співпраці з УПА.

Без сумніву, цей масовий присуд і ростріл національно свідомого елементу зробив гнітюче враження на всі частини Дивізії. Ми всі дивувалися, що д-р Вехтер і полк. Бізанц, які сиділи переважно у Відні, не пробували вплинути на Фрайтаґа або старатися перед найвищими військовими властями викинути його з Дивізії. Не можна допустити, що ВУправа у Відні не знала про цей масовий морд молодих українців.

Траплялися також випадки присудів і розстрілів стрільців за менші порушення приписів дисципліни.

Козацька кара рятує від розстрілу

Як я вже згадував, польовий духовник дуже важко переживав розстріл його стрільця, парафіянина, бо мусів з ним сидіти всю ніч, сповідав його, ішов з ним на місце смерти й був при ньому до останнього віддиху його життя, а потім три дні не міг ні спати, ні з ким говорити.

Пригадую, як одному воякові трапилась така доля в Кисуцькім Новім Місті. Свіжий рекрут, що приїхав із збомбардованої в Німеччині фабрики із Чадців дістався до нашого полку. Відчуваючи голод, бо військовий харч був йому невистарчальний, він застрілив курку і підкріпив нею своє немічне тіло. Але... через дві години був засуджений і розстріляний.

На другу неділю під час св. Літургії у словацькій церкві я в своїй проповіді просив братів-словаків, якби подібне трапилось, хай наперед дадуть знати своєму парохові, де я жив, і там одержать гроші за свою шкоду.

І коли знову таке трапилось, мені дали знати, а я велів винного стрільця привести до мене.

- Чи ти знаєш за що дивізійники воюють? - запитав я його.

- Так розумію... за волю України, - відповів стрілець.

- Чи ти хочеш, щоб і тебе розстріляли, як твого колеґy минулого тижня? Чи ти розумієш, що як когось із стрільців німці розстріляють за будь-яку дрібну справу, то за кожним з них я плачу три дні і три ночі, якби за своїм рідним сином?

І мені здавалося, що він цього добре не зрозумів, тож він і не зчувся як за давнім козацьким воєнним звичаєм протягом двох-трьох хвилин він лежав на кріслі долівлиць і дістав від свого отця духовного десять палиць по тому місці, звідки ноги виростають.

По такій "козацькій операції" в моєму полку вже не було випадку, щоб стрілець нарушив воєнний кодекс Дивізії. Словак одержав за свою курку кілька корон, а стрілець досьогодні живий і здоровий і зі своєю дружиною й численною родиною молиться щодня за свого духовника, який врятував йому життя. Принаймні, він сам говорив мені про те, коли я відвідував одне місто в Канаді, де він живе з родиною.

Щобільше, цей гарно збудований мужчина дуже діяльний у своїй парафії, а крім того, він є великим і завзятим патріярхальником і членом багатьох громадських організацій. Яка шкода була б, якби його були розстріляли німці!

Зустріч з партизанами

Я згадував, що курені, сотні, чоти й рої 29-го полку, як і інших полків, були розміщені по містечках, селах і присілках для здержання партизанського руху зі сходу на захід і навпаки.

29-й полк мав свої частини в кількох більших місцевостях, напр. Нєслуша, Оходніца, на правому боці ріки Кисуци, здовж якої пробігав залізнодорожний шлях з подвійними рейками, і Зборов, а трохи дальше на південь - Стара Бистріца, на лівому боці ріки. Також у менших місцевостях були рої, які день і ніч гляділи за рухом партизанів.

Одного дня прийшла до полку вістка, що в невеличкій місцевині біля Оходніци вночі несподівано з'явився великий загін партизанів, який прорвався із заходу на схід. Під час зустрічі, оскільки пригадую, було вбитих 6-8 стрільців, хоч партизан лягло більше, але решта прорвалась горами на схід, де в грудні наступали большевицькі з'єднання, що продістались аж під Банску Штявницу, куди їздив 29-й полк під командою полк. Дерна та успішно залатав большевицький пролом. Звідти привезли до полку захоплені від ворога коні. Одного з них, високого, карого коня, що був при штабі, я уживав у роз'їздах до віддалених частин.

І коли прийшла вістка про вбитих стрільців, я вибрався на їх похорон, а полковник для більшої безпеки додав мені до товариства одного німецького вістуна-писаря зі штабу, якому дав другого партизанського коня. Під час і після похорону стрільці були сумні, а деякі навіть плакали, бо це перший раз вони втратили своїх друзів. Я залишився з ними ще один день, вони всі сповідались і під час св. Літургії прийняли св. Причастя. І того ж дня ми з вістуном вернулись додому. Я їхав високим насипом, понад потічком, за яким були залізнодорожні рейки, з Кісуцкого Нового Міста до Чадців, а далі на Моравію. Між ровом і рейками росли дерева, наче верби в Україні.

Кінь ішов вільною ходою, а моїй голові роїлись думки про долю України, бідні села, про нужденне життя наших родин на чужині, а потім моя душа звернулась до Бога з запитанням, коли і чим усе це закінчиться... Серед таких думок я побачив, що мій кінь стриже вухами і зупинився, звернувши голову в праву сторону. Пильно слухаючи, я почув притишений звук людської мови і пересування кам'яного шутру на рейках. Мені прийшла думка, чи це хтось не зриває рейки або підкладає під них міну... Але в тому часі нікому не вільно було працювати пізньою порою, та ще в партизанському районі.

- Хто там? - крикнув я по-словацьки. Що ви робите в цю пору на рейках?

У відповідь під вербою щось заворушилось і я побачив знайомий жовтавий блиск кількох світел та почув сухий тріскот большевицьких фінок, а за ними струю теплого повітря. Партизани стріляли до мене і я вмить зіскочив і побіг в недалекі кущі й притаївся, очікуючи погоні. В ту ж мить побачив білявий вогонь і майже рівночасно великий гук, - то були вибухи ручних ґранат і ще кілька серій фінок, але партизани не бачили мене в кущах.

Що сталося з конем? - подумав я. Він стояв на насипі, а за хвилину повалився на насип і почав стогнати. При світлі кишеневої лямпки я оглянув його і побачив на правому боці живота сім плям крови. Це зробили кулі фінки, призначені для мене. Я мусів скоротити муки коня вистрілом у голову. Після того я пішов оглянути рейки, що вели до Чадців, і побачив що під ними були підложені два ладунки 14-центиметрового міномету. Я витягнув їх з-під рейок, наперед їх знешкідливив.

 

--------------------------------------------------------------------

[17] Див. спомини о. Б. Левицького.