РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

П'ЯТСОТКІЛОМЕТРОВИЙ МАРШ ДО ЮҐОСЛАВІЇ

Залишаємо приязних словаків

В жовтні 1944 року большевицький ІV Український фронт під командою ген. І.Ю.Петрова повів наступ у Карпатах і 23-го жовтня зайняв Хуст, 26-го Мукачів, а 27-го Ужгород. У грудні большевики посилили свій наступ на словацько-мадярському кордоні і фронт посунувся вглиб Словаччини.

Штаб німецької 1-ої армії, яка ставила опір большевикам, почав частинно переноситися на терен зайнятий УДивізією. Перед нею постала подвійна альтернатива - іти ще не зовсім підготованою на фронт або бути перенесеною в інший район, де ще не було такого безпосереднього натиску. Була вибрана друга можливість, тому вже по Новому році всі знали, що Дивізія переходить до Юґославії для підсилення оборони проти тітовських партизанів.

31-го січня 1945 року Дивізія рушила в дорогу двома маршовими групами. Перша група: 29-й полк; вишкільний запасовий полк; 30-й полк; дивізіон зв'язку; частина протитанкового дивізіону; 14-й гарматній полк; постачання і штаб Дивізії. Всі маршували чи їхали через Жилізну, Нове Місто над Вагом, Нойштадт, Малі Карпати, Кльостер Нойбурґ (де перейшли Дунай) і попри Відень до Вінер Нойштадт, Семмерінґ, Кріґлях, Ґрац в околиці Марібору. Цією групою керував ген. Фрайтаґ. Друга: 31-й полк; курінь фюзелірів; курінь саперів; частина протитанкового дивізіону; польовий запасний курінь. Ця група була керована командиром 31-го полку й мала трошки змінений маршрут.

Побут Дивізії на Словаччині між словацьким народом, недалеко етнографічних границь України (Пряшівщина, Карпацька Україна, Лемківщина) і боротьба проти московських большевиків, яких словаки досі ще не мали нагоди пізнати, - зблизила духово обидва народи. Ми краще пізнали словаків, а вони нас. І, без сумніву, словаки й чехи з усіх слов'янських народів у минулому виявили нам свою прихильність і симпатії в боротьбі за нашу незалежність.

Українці свідомі вояки відплачувались словакам таким самим зрозумінням справи їх повстання проти німців ще до приходу нашої Дивізії на Словаччину, тому намагання большевицьких партизанів підчинити собі словацьких вояків в районах УДивізії не мало успіху. Українці не брали словацьких вояків у полон, але веліли їм одягнути цивільне вбрання і вертатися до своїх родин. Я кілька разів був свідком такого звільненя словаків. І треба бачити їх радісні і вдячні обличчя, бо вони, замість їхати до таборів праці, ішли до своїх жінок і дітей. І словацькі люди були вдячні українським воякам за таку братню поведінку.

Пригадую собі, що кілька днів перед нашим виїздом в місті показався один відділ власівців на конях (РОА), які вже своїм зовнішнім виглядом і поведінкою з людьми так перелякли словаків, що до мене прибігла старенька Галванкова, в якої наші старшини часом купували м'ясні вироби, й питала, чи то вже большевики прийшли. Я заспокоїв її, що це, щоправда, москалі, але союзники. Большевики поступатимуть десять разів гірше. Пождіть-побачите і тоді зрозумієте, чому ми, українці, не любимо московських большевиків.

В дні нашого вимаршу з Кисуцького Нового Міста у словацькій церкві я відслужив св. Літургію, під час якої співав наш хор. Цю св. Літургію ми служили в наміренні словацького народу за їх щиру гостинність до нас. У моїй проповіді я просив їх прощення за всі вольнії і невольнії недотягнення наших стрільців і запевнив їх у повсякчасній вдячності українського народу за їх любов і братнє ставлення до українських вояків що, як і самі словаки, борються за свою незалежність.

"З Богом, Добрі Браття Словаки! Хай Вам Мати Божа помагає і завжди має Вас у своїй опіці!" - поблагословив їх хрестом.

Діти, дівчата, жінки й мужчини прослезились і великою громадою йшли за нами кілька кілометрів з плачем, якби за своїми рідними. І неодин український стрілець, якого родина залишилась під большевиками, також щиро прослезився.

Лава за лавою, сотня за сотнею хлопці маршували по скрипучому снігy, а мороз був сильний, немов іскрами сипав. Я рішився маршувати на чолі свого полку з 1-ю сотнею і зі своєю невідступною черешневою палицею, найперше вітаючись із сотенним, старшинами й підстаршинами. Тут і там треба було сказати якесь слово-два, якийсь жарт і так помалу залишився позаду. Червоне сонце на небосхилі пригадувало усім, що небаром надійде вечір, шайка "айнтопфу", як кухарі зварили, і короткий відпочинок.

За німецькою військовою традицією, в часі маршу чи бою всі старшини, з генералом включно і стрільці їдять такий самий харч і мають однаковий приділ усього. Я переконався, що стояти біля однієї кухні в ряді із стрільцями, ждати в черзі та їсти той сам харч з такої самої шайки дуже зближує одних з другими.

На словацькій і частинно на австрійській землі ми відпочивали вночі, а перейшовши Семерінґ, ми мусіли маршувати вночі, а відпочивати в день, бо швидкі приземні літаки т. зв. "спітфаєри", немилосердно сипали бортовим вогнем по всьому, що тільки рухалось.

Пригадую собі, як трохи пізніше появились маси мадярських утікачів, переважно цивільні люди, жінки з маленькими дітьми, корови, вівці ітд. І одного дня надлетів "спітфаєр" і так немилосердно стріляв до них, що в одній загороді перемішав тіла коров з людськими, а найбільше жінок і дітей, дарма, що їх легко було пізнати, бо на головах мали всякої барви хустини. Плач тих, що їх хоронили й досьогодні мені причувається.

Серед гір і сніговіїв

Вирушаючи пішки в дорогу, ніхто з нас не мав уявлення, який страшний труд жде нас, поки ми на морозі і серед страшних сніговіїв перейдемо п'ятсот кілометрів до місця нашого нового, але також тимчасового призначення в Маріборі над Дравою.

Особливо важко переходити засніжені гористі околиці т. зв. Малих Карпат, Віденський ліс і Семмерінґський просмик. То були бічні, маловживані дороги, вкриті півметровою або й грубшою верствою снігу, якої людська нога чи рука ще не рушила. Ми перші мусіли це робити.

У цьому сніговії колеса важконаладованих возів стрягли вище осей і змучені коні не могли іх витягнути нагору. Тоді стрільці з обох боків серед сніговії пхали їх підгору, але поки випхали воза до півгори інші стрільці приходили їх зміняти.

Не треба й казати, що в такому терені й серед такої негоди найтрудніше було посуватись гарматам, бо й треба було везти з собою запас амуніції. Вони позичали одні одним запряги коней і, витягнувши одну гармату нагору, вертались назад щоб тягнути другу гармату. Були випадки, що ослаблені коні гинули з виснаження і недостатнього футражу. Старшини ж і стрільці були втомлені докраю.

До кожної місцевости, де передбачений був нічний спочинок полку чи куреня їхала наперед команда, що підшукувала кватири для людей і коней, так що після їх прибуття коло півночі, вони могли відпочити кілька годин і вранці були готовими до дальшого проходу. Після 14-годинного маршу на морозі і серед частих сніговіїв, я приходив на кватиру, звичайно, до священиків і після короткого привітання, від утоми вже не мав сили ані їсти, ані говорити. Я зараз же глибоко засипав. Коли ж мій подорожній будильник не міг мене збудити, то будив мене дижурний підстаршина або дяк.

Після маршу через Малі Карпати, Віденський ліс і Семмерінґський просмик я відчував таку втому, що ввечері вже не міг скинути чобіт ані вбрання і твердо засипав, а добрий господар з любови до Бога і ближнього робив мені цю прислугу. Я навіть не пам'ятав, як і коли він убирав мене у свою чисту піжаму.

Від бувалих і досвідчених подорожників я нераз чув, що можна спати стоячи і не хотів цьому вірити, але під час нашого походу я кілька разів переконався, що не лише можна спати стоячки, але навіть у марші з відкритими очима. Біда всього навчить.

Без достатнього харчу, при зміні метаболічного процесу, з утоми, поту, задовго ношеного білля, спання в чоботах та вбранні, уже по двох тижнях такого маратонського походу у вояків появились воші.

В одному містечку, звідки вивезли були священика до Дахав, квартирна команда призначила мені місце в одного лікаря, якого син був на східньому фронті і мабуть загинув під Сталінградом. І коли коло півночі я прийшов до його дому на квартиру і заледве привітавшсь словами "Ґріс Ґотт" (Слава Ісусу Христу!) сів на софу і вмить заснув. Лікар при помочі своєї дружини скинув з мене чоботи й одяг, і своїм досвідченим оком завважив нужденний стан гіґієни мого тіла. Вони обоє дали мені якийсь лік і збудивши зі сну, велів лізти у ванну (перший раз від початку нашого маршу), вбрали мене в чисту піжаму, а потім почистили мій однострій і випрали всю мою білизну з наплечника.

Раненько лікар оглянув кількох вояків і ствердив понад усякий сумнів що вояцтво почала "обсідати язва". Маючи в руках таке ствердження в порозумінню з деякими старшинами, які весь час ішли пішки із стрільцями, ми подали командирові вістку про небезпеку загальної язви і просили про запорядження довшого відпочинку, під час якого можна буде знищити її хемікаліями, солідним відчищенням одягу, білля, а щонайважніше, поправою якости і кількости харчу для вояцтва, бо в часі походу він був дуже вбогий і скупий. Аж після дуже важкого переходу Семмерінґського просмику був запоряджений 8-денний відпочинок. 29-й полк одержав кватири в містечку Кріґлях, недалеко мадярської границі серед гірських і лісистих околиць.

Штаб полку розмістився в порожній палаті якогось землевласника, австрійського патріота, що після "аншлюсу Австрії" виїхав до Райху, або до Швайцарії. Дехто з місцевих людей подавав іншу вістку про його зникнення. Мешкальний дім і всі господарські будинки були вдержані в найбільшому порядку.

Відпочинок і Богослужба в Кріґляху

Вже першого дня відпочинку було запорядження всім воякам купатися й відчищуватись, а кому треба було нових черевиків чи одягу й білизни, той міг одержати дещо з магазину.

Я пішов відвідати місцевого священика, дуже ввічливу людину, добре поінформовану про український нарід і його релігійно-церковні справи, бо ще пам'ятав часи, коли ми були частиною цісарської Австрії, за якою він тужив, бо церковне життя теперішньої Австрії тиснули таки свої, доморослі нацисти.

Я просив дозволу відслужити в його церкві св. Літургію для нашого полку на якій можуть бути присутні також його парафіяни.

Під час маршу до Кріґляху я випадково натрапив на одного стрільця нашого полку, який був моїм недалеким земляком із Поділля і мав дяківський курс, бо вдома був дяком. Тепер він просив мене прийняти його за дяка. Полк. Дерн дав згоду, і Степан Калита з гарним теноровим голосом став моїм дяком. Він дуже прив'язався до мене і зробив мені велику особисту прислугу, про що я розкажу на іншому місці.

Старовинна церква в Кріґляху не могла вмістити всіх стрільців і цивільних німців. Хор співав так молитовно, що німці дуже пильно слухали музику, хоч не розуміли слів. У своїй проповіді в обох мовах я вияснив, особливо німцям, що українці боряться за самостійність України проти московського комунізму. Нам було б веселіше бути на рідній землі, але безбожний режим нищить нашу віру в Бога, руйнує наші церкви і поневолює нарід, тому ми боремося тепер проти них в Австрії.

Це не перший раз українці борються в Австрії. Ви всі напевно знаєте історію свого краю, особливо 1683 року, коли турецький султан Мохаммед IV і Кара Мустафа із 300-тисячною армією і яничарами облягали Відень. Австрійський цісар Леопольд мав лише 30 тисяч війська під командою Карля Льотаринґського. Щонайгірше, мадярський граф Текелі перейшов над річкою Рааб до турків, бо мадяри, як знєте, походять з турецького роду.

Тим часом у Відні замкнувся граф Штаремберґ з усіми мешканцями. І 12 липня турки облягли Відень, а душею оборони був єпископ Леопольд Кольонич з Вінер Нойштадт. В часі оборони в місті настав голод та епідемія, а також не стало амуніції. Тому український лицар Кульчицький, що був колись у турецькому полоні й навчився турецької мови, перебрався за турка і вночі перейшов турецький табір та подав цісареві вістку, що Відень довго не втримається, всі моляться в церкві св. Стефана і благають скорої помочі.

Скоро прибула поміч з Баварії й Саксонії. Із Польщі прибув король Іван Собєський, а з ним 14,700 козаків під командою кошового Е.Гоголя і понад 9 тисяч українських лицарів, між якими були також мої предки гербу Сас, напр. начальним капеляном українських козаків і лицарів був Львівський єпископ Йосиф Шумлянський, гербу Сас.

12-го вересня 1683 року на Йозефсберґу відбулася св. Літургія, після якої християни заатакували турків у Дорнбаху, а українські козаки від сторони Віденського лісу погнали турків аж на Мадярщину. Папа Іннокентій ХІ на вістку про перемогу над турками відслужив за українських козаків св. Літургію в Римі. У Відні до сьогодні пам'ятають про поміч українських козаків, бо так була врятована Австрія, а разом з нею християнська цивілізація у світі.

Подібннй бій жде нас, українців 20-го ст. Моліться, щоб він закінчився перемогою християнства над безбожниками. І якби хтось з цих українських молодих вояків, яких бачите у нашій церкві, зложив свою голову в обороні вашої країни, моліться за них, аж поки вдячний український нарід не забере їх кості й не поховає в рідній Україні. Слава Ісусу Христу! Ґріс Ґотт!"

* * *

Наступного дня приїхала до мене моя дружина з Кібу, що на північному боці Семерінґського тунелю, одного з найдовших у світі. Ми відвідали місцевого священика, а він завіз нас до одного із своїх заможніших парафіян, власника великого господарства, де нас щиро гостили.

В часі розмови я просив отця й господаря, що якби я не вернувся живий з війни або живий попав у большевицький полон, а це означало б мою смерть або досмертну каторгу на Сибірі, хай вони заопікуються моєю дружиною і дітьми, аж наша родина з Канади або Америки заберуть їх до себе. Їх адреси маємо. Обидва обіцяли це вчинити і тим скинули великий камінь, що лежав мені на серці.

Закінчення відпустки немилим епізодом

Ще поки ми виїхали з Кріґляху, знову трапилась неприємна й сумна подія. Під час походу один наш рекрут узяв з-під словацької хати недалеко Братислави старий ровер. Словак цей зараз же зголосив сотенному, а той віддав його польовій жандармерії, яка списала протокол з власником і винним. Ровер був відданий власникові, а винного прив'язали ланцюхом до воза, і так він зайшов аж до Кріґляху, де його замкнули в громадську тюрму. Уже в часі маршу відбувся над ним польовий суд, що засудив його на смерть. Розстріл мав бути виконаний під час постою в Кріґляху. Ген. Фрайтаґ відмовився помилувати його.

Його розстріляли під лісом з лівого боку міста, як глядіти на південь у сторону Ґрацу. Процедура була така сама, як уже згадано. Австрійський священик і люди, довідались про причину такої жорстокої кари, говорили: "І за це розстріляли молодого юнака? Чейже від нього відібрали ровер?" Австрійські люди не могли розуміти пруської справедливости. Райх відбирав усе від населення України й інших окупованих країн і все задармо, організовано із розмислом грабувати, а тут стріляють хлопчину, якого можна було покарати дисциплінарно. Хтось колись мусить заплатити за таку кривду, що кличе про помсту до неба.

* * *

Ми знову в поході через Брук над Муром, Ґрац і Ляйбніц в околиці Марібору над могутньою Дравою. Марш від Кріґляху на південь ми продовжували ночами, бо "спітфаєри" не пропустили б нагоди, щоб не розбити маршуючі колони.

Пам'ятаю як одного дня наша частина їхала поїздом, що зупинився серед поля, а може мав ушкоджену льокомотиву. Стрільці випались з вагонів, проти виразного наказу, і почали бігти в поле, замість впасти на землі і спокійно лежати. У висліді було тоді 14 стрільців убитих і я поховав їх на найближчому німецькому цвинтарі - назви місцевости вже не пригадую.

Вертаючи з похорону, я почув гуркіт моторів самітнього американського літака, якого обстрілювала з по близьких горбків зенітна артилерія. Нагло в повітрю дався чути великий шум; я припав до землі, але в тій хвилині почув страшний гук і втратив притомність.

Пізніше я помітив людей "ляндштурму", які пояснили мені, що недалеко вибухла бомба, й вони відгребали мене, засипаного землею, близько вибитого нею кратеру. Якийсь час боліли мені плечі й ноги. Чимало з нас, вояків чи цивільних, бували в подібній ситуації в часі війни і всі відчували дію й поміч якоїсь вищої сили, добачаючи в цьому Божу руку.

Тут приходить мені на думку випадок в часі пересідки на вузловій залізнодорожній станції під Берліном, де в білий день захопив людей масовий наліт ворожих літаків. Ідучи за голосом сирени, подорожні зійшли до схоронищ-пивниць і скоро почули шум літаків та розриви бомб, що потрясали стінами. Один старшина відійшов від галасливого гурту молодих людей, бо хотів спокійно відмовляти свої молитви. Він докінчував їх в рамках дверей, що вели на сходи, біля вартового.

По кількох хвилинах "схоронищем" стряс могутній вибух, світла згасли... було чути ґаз... Наш подорожній прийшов до себе в якомусь будинку на горі в хвилині, як сестра милосердя давала йому якісь ліки.

- Що сталося? - питав у сестри. - Багато побитих витягають ще з-під каміння, а важкоранених везуть до лікарні. Ви і вартовий мали щастя... з ваших документів бачимо, що ви українець... ось ваш "розенкранц" (вервиця), яку ви держали в правій руцї...

Був це сліпий випадок, чи поміч Матері Божої, питав себе не раз наш подорожній.