РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

ПОБУТ ДИВІЗІЇ В СЛОВІНІЇ

Перші завдання

В кінці лютого 1945 року Дивізія розмістилась на території словінського народу, члена великої сім'ї слов'янських народів. Вона колись належала до Австроугорської монархії, а пізніше була включена до "Третього Райху".

Розміщення частин було таке: 29-й полк в найдальше висунених південно-східніх районах від Марібору над Дравою, а команда в Сл. Коніцер; 30-й полк в Словеньґрадку, а команда в Велєн'є; 31-й полк у трьох місцевостях на північ від Драви, а команда у Ст. Льоренц; курінь фюзілірів в районі Слов. Бистриці; 14-й гарматній полк: І і ІV дивізіон В Слов. Бистриці, ІІ при 30-полку, а ІІІ при 31-полку; протитанковий дивізіон у Слов. Бистриці; курінь зв'язку в Руше; курінь саперів у Радлє і Мута над Дравою; постачання в Ляйбніцу; обози у Слівніцу; польовий запасний курінь у трьох місцях на схід від 31-го полку; вишкільний запасний полк у Дойч Ляндсберґ, на захід від Ляйбніцу. Врешті штаб Дивізії сидів у Сальніцах.18

В зайнятих Дивізією районах діяли подвійні партизани: четніки під проводом серба ген. Драги Михайловича, і комуністи під проводом хорвата Йосифа Броза-Тіта.

Перші нагодами співпрацювали з німцями, а тітівці мали у своїх загонах багато большевиків, аґентів КҐБ і політруків. Вони одержували постачання трохи від большевиків, а трохи від Англії. Достава англійців відбувалась літаками.

Дивізія зразу була впроваджена в дію на тітовському терені, а одночасно готовилась до бою на фронті. Скоро в районі 29-го полку дорога Марібор-Цельє, що лучила Марібор і Любляну прочищена й вільна для комунікації. Партизани в силі 30 до 40 тисяч мужви відступили в гори.

Генерал Рознер з Любляни, відповідальний за бої в тому районі відразу високо оцінив Дивізю за її успіхи і плянував зробити її осередком сили для ліквідації тітовців, напр., раз прийшов його наказ, щоб Дивізія форсовним маршем пройшла сто кілометрів і вийшла на гори, високі на 2 тисячі метрів, але партизани втекли звідти, а дивізійники не знайшовши їх вернулись на долини.

В часі згаданого маршу в гори я якийсь час перебував із штабом полку у гірській місцевості Верхній Ґрад і мав кватиру в невеличкому готелі, якого власником була старенька самітна жінка. Ми договорились, щоб вона говорила до мене по-словінському, а я до неї по-українському, хіба на випадок труднощів пояснятимемо по-німецькому. Я завважив, що мій дяк Степан Калита говорив з нею без німецьких пояснень. Вона знала, що всі слов'яни у давніх часах вийшли з Карпат, де тепер живуть українці, отже всі вони мали до нас сантимент.

Довір'я бабуні таке велике до українського священика, що чергового вечора я побачив на кухні гарну молоду жінку, що мала по-мужеськи острижене волосся. Бабуня представила мені свою внучку, велику словінську патріотку, якій удалося втекти з рук ґестапа в Любляні, а її чоловіка вивезли до Авшвіцу, і досі ніхто не знав, що з ним сталося. Бабуня вже кілька місяців переховувала її в маленькій кімнатці на другому поверсі, заслонюючи двері великою шафою. Вона була, мабуть учителькою і боролась за незалежність словінського народу, тому добре розуміла змагання українського народу за свою незалежну державу.

Мене дивувала її повна поінформованість у справах Сходу Европи, а в українській справі зокрема. Їх земля була тепер включена до Райху, і німці вважали їх німецькими громадянами, і це її найбільше боліло. Назагал, словінці й хорвати були проти большевиків.

Рятую трьох стрільців від присуду смерти

В тій самій місцевості три наші стрільці опинилися під загрозою розстрілу. Я одержав від полкового ад'ютанта, сот. Дітце, письмове повідомлення, що із штабу Дивізії є наказ негайно відбути польовий суд над трьома стрільцями нашого полку (мабуть, з 3-го куреня, але не пригадую з котрої сотні) обвинувачених за грабіж однієї німецької чи словінської родини. Добре памятаю, що один з трьох обвинувачених був стрілець Бучко зпід Львова, інших не пам'ятаю.

Сот. Дітце, весела й добра людина, любив водку і не був упереджений до українців, був призначений предсідником суду, а я і стрілець Козяр з Тернопільщини були призначені вотантами. Обвинувачем був один німецький старшина, мабуть, Кляйн. Він перш усього прочитав урядове донесення німецького "ортскоманданта" з Цельє про злочин підсудних - він обвинив їх у грабежі одної німецької родини того міста. На його думку, правдивість обвинувачення несумнівна, бо письмо потверджене підписом високого німецького старшини і державною печаткою. Це й було причиною, що жандарми Дивізії негайно взяли їх під арешт. Був наказ засудити їх на кару смерти й негайно розстріляти. Це територія Райху.

Після того я зробив таку заввагу: тут іде про життя трьох молодих людей, які досі не допустилися жодного злочину, і я маю переконання, що тепер вони його не зробили.

Я зробив конкретну пропозицію: хай предсідник суду запитає їх, чи вони признаються до вини за грабіж, яку їм закидують. Вони заперечили і вповні підтримали свої зізнання в часі переслухань жандармерією.

Під час голосування суду стрілець Козяр солідаризувався зі мною, а без наших голосів не могло бути присуду. Обвинувач ще раз представив свою справу і настирливо домагався присуду смерти, але й тепер ми обидва голосували - "Ні"!

Після цього я зробив предсідникові суду іншу пропозицію: хай командир полку дасть судові дозвіл поїхати з ув'язненими й жандармерією до хати, де вони нібито мали допуститися грабежу і переслухати свідків, матір і дочку, яких імена подав ортскомандант у своєму донесенні. Після короткої телефонічної розмови командир Дивізії дозволив полковникові вислати нас на місце "злочину". Я одержав завдання переслухати свідків.

Ми негайно поїхали до Цельє, де я зайшов наперед до ортскоманданта просити його дозволу, щоб його секретарка, яка разом із своєю матір'ю зробила на стрільців донос про грабіж дому, могла ще посвідчити на виїзній сесії польового суду, інакше справа буде відложена аж до кінця війни. Останню заввагу я сказав без жодного уповажнення від вищої влади. Після деякого вагання й розмови із секретаркою, він погодився, і ми всі поїхали до дому її матері.

Увійшовши до хати, я поздоровив маму: "Ґріс Ґотт!" і помалу почав накривати стіл білим обрусом, яким накривав престіл при служенні св. Літургії; на ньому поклав хрест з двома свічками а в середині євангеліє. Заковані в'язні сиділи на лаві, а начальник польової жандармерії полку сів з машинкою до писання при окремому столику, щоб докладно списувати зізнання свідків. Донька ждала в іншій кімнаті.

На початку я пояснив мамі (по образах Матері Божої на стінах кімнати я пізнав, що вона католичка), що від її зізнання під присягою на хрест і на євангеліє залежатиме життя або смерть трьох українських юнаків. Вона повторила за мною формулу присяги.

1-ше питання: коли обвинувачені прийшли до Вашої хати?

Відповідь: Коло 7-ї год. рано й казали, що будуть тут увесь день, а ввечорі поїдуть дальше.

2-те питання: Що вони робили ввесь день? Відповідь: Спали.

3-те питання: Що і коли вони у вас пограбували?

Відповідь: Прийшовши вранці до хати, вони казали, що голодні. Побачивши в шафі шість яєць, просили мене продати їх. Коли ж я сказала, що сама їх потребую, вони не питаючи більше, поклали на стіл шість марок і зварили собі яйця а потім полягали спати. Моя донька зголосила це ортскомандантові, а він зробив донесення до командира Дивізії, яке ми обидві підписали. Згодом приїхала дивізійна жандармерія і закувала їх в кайдани, забрала з собою.

Подібно зізнавала її донька, секретарка ортскоманданта. Я додав ще вияснення, що по максимальній ціні одне яйце варте шість феніків, а вони дали за кожне яйце по одній марці і ніякої кривди не зробили.

- Чи ви тепер перед Богом і св. Євангелієм ще будете твердити, що вони Вас пограбували і заслужили на кару смерти?

- Ні, ми не думали, що за це їх може ждати розстріл, тому тепер відкликуємо своє попереднє зізнання. Обидві підписали протокол, разом зі мною і жандармом.

Одержавши новий протокол, полк. Дерн прочитав його і телефоном подав до відома командирові Дивізії, і казав негайно звільнити всіх трьох ув'язнених. Так щасливо скінчилася справа трьох стрільців, яких життя висіло на волоску. Стр. Бучко під час однієї кризи на фронті зробив своєму полкові й Дивізії велику прислугу, про що буде мова далі.

Розстріл стрільця Кульбаби

Справа 17-літнього стрільця Кульбаби з Борщович з-під Львова скінчилася трагічно. Він, маршуючи вночі, дуже зголоднів і без дозволу свого наставника з'їв свою "залізну порцію", яку одержували всі старшини, підстаршини і стрільці в часі походу чи боїв на фронті. То була невеличка торбинка якого пів фунта, в якій були частини - паланички цвібаку, вітаміни, трошки цукру тощо. Цю торбинку можна було відкрити тільки в небезпеці голодової смерти, але тільки протягом трьох днів. Він зломив цей воєнний звичай і закон.

На цьому приловив його підстаршина й повідомив жандарма, який повідомив вищі власті, а стрілець Кульбаба був арештований і прив'язаний шнуром до воза. Але голод так докучив йому в часі походу, що він узяв з воза ще пів фунта марґарини і з'їв, але й цим разом його приловили на "злочині". За це польовий суд засудив його на смерть і під час короткого відпочинку куреня мене покликали з полку приготовити його на смерть.

Ми обидва пішли до недалекої словінської церкви-каплиці, де він щиро висповідався і прийняв св. Маспосвяття. Вертаючись до зібраної сотні, він говорив якби до себе: "А я думав, що як піду до Дивізії, то поможу своїм батькам, бо вони дуже бідували... І ось що сталося тепер... мушу вмирати... Я так xотів їсти і не думав, що за ті паланички будуть мене стріляти..."

- Чи ти маєш яке бажання? - запитав я його.

- Я так хочу їсти.

Йому принесено хліб і кобасу. Він трохи з'їв, а решту віддав. Йдучи з ним до зловіщого стовпа під горбком, ми обидва говорили "Богородице Діво". І на дивно всім, він не дозволив зв'язати собі рук, ані зав'язати очей. Я говорив з ним молитву аж до останньої хвилини, коли впали стріли, а його зломане тіло похилилося вниз і впало на землю. Я глянув в його очі й відчув, що в вих є ще життя. Глибоко зворушений я закликав лікаря, д-ра Сліпого з Микулинець, і він ствердив у ньому ще іскру життя, тому дижурний старшина дав йому "кулю ласки", щоб не мучився.

Своїм хрестом я замкнув йому очі, відслужив панахиду і запечатав гріб, та поставив на ньому хрест з написом і повісив на ньому його шолом. На другий день сказали стрільці, що словінці викопали його тіло з гробу і поховали на своєму цвинтарі і на гробі поклали квіти. Вони відчули недолю голодного стрільця Кульбаби.

Він умер відважно, як правдивий вояк, що вийшов з-під батьківської опіки. Хай йому буде пером словінська земля. В моїй довгій душпастирській службі я слухав тисячі сповідей, але після його сповіді я всією душею відчув, що Христос Господь зараз по його смерті взяв його до себе.

Йдемо за стрільцями "Волинського Леґіону"

Згадаю ще про прибyття до Дивізії "Волинського Леґіону" десь у половині березня 1945 року. Одного разу я одержав доручення від полк. Дерна взяти з собою чоту стрільців із штабової сотні, бо підемо в партизанський район св. Ленарта і Втомірец на схід від Марібору. Там маю відшукати полк. Дяченка і перебрати для нашого полку стоп'ятдесят колишніх українських партизанів "Волинського Леґіону". Яке було моє здивування, коли я зайшов на квартиру полк. Дяченка, довідався, що його "козаки", яких ми мали забрати з собою, вночі втекли в гори.

Полковник оповідав, що хтось з Дивізії поїхав їх уговорювати, але з погрозою, що у випадку впертости, частини Дивізії оточать їх і переб'ють. Полковник Дяченко був високого росту, старший і серйозний козак і дуже подобався мені. Подобалися мені також його два расові коні, що спокійно стояли на подвір'ю, запряжені до "натачанки" нібито отамана Махна. Він, видно, був готовий їхати уговорювати своїх козаків.

Це був район четніків ген. Михайловича, з яким дивізійники мали неписане перемир'я: ми не зачіпали їх, а вони нас. І, нпр., залишившись ночувати в одному селі їх району, ми зовсім не виставляли варти, тільки сказали людям ми українці. Вночі був там більший відділ четніків, але вони нас не зачіпали.

Траплялися випадки, що четніки запрошували наших молодих старшин і стрільців, особливо сотенного із Заліщик, на вечерниці і щиро їх гостили. І, якби ген. Михайлович відновив був конституційну монархію в Юґославії, я певний, що багато наших стрільців були б додали трохи свіжої крови до тамошніх українців у Боснії.

Трохи згодом ми одержали стоп'ятдесят козаків-партизан до штабової сотні 29-го полку. В часі моїх розмов з ними вони рвалися до бою й питали що їм робити у штабовій сотні? Коли ж я напівжартома відповів, що вони виконуватимуть почесну службу - охоронятимуть полковника і його штаб, то у відповідь один старший козак скочив на ноги, скинув шапку і з усієї сили кинув нею до землі з криком: "Значить, з козаків хочуть нас зробити пістунами полковника! От тобі дивізія!..

- Заспокійтесь, друже - кажу йому, від смерти не втечеш, ось большевики наступають з Мадярщини і скоро будуть тут, і тоді матимете багато нагоди показати своє завзяття.

Козаки "Волинського Леґіону" були відважними вояками і кожного разу коли мені доводилось відвідувати якусь частину в партизанському районі тітовців, я брав "натачанку", двох добре озброєних козаків і їхав з ними хоч би в пекло. Ніхто в Дивізії не знав краще від них партизанської тактики боротьби. З ними і вмирати було б весело.

Одного разу полк. Дерн, побачивши мене в "натачанці" з двома козаками, сказав жартом: "Отче капеляне, боюся, що ви разом з ними підете в партизани".

- До тітовців? Будьте спокійні, а до четніків не підемо, бо вже завтра видали б нас у ваші руки.

Маю найкращі спомини про козаків. Це були національно свідомі, ідейні борці за волю України, я завжди виховував своїх стрільців у такому дусі.

Вони дуже жалували й нарікали, що німці застрілили одного з їх старшин, Романа Кивелюка-Ворону, який з 250 козаками думав пробитись через німецько-большевицький фронт і дістатися до УПА в Україну.

Перед самою капітуляцією неодин з нас думав так само.19

Зброя в руках ідейного вояка робить з нього людину, здібну до найбільш геройських учинків. В часі мого душпастирства в Дивізії я зрозумів стародавню правду - краще згинути вільним у боротьбі, ніж довго жити рабом у ярмі.

 

--------------------------------------------------------------------

[18] Гайке, ст. 153 і далі.

[19] Див. Спомини з Дивізії, о. Б.Левицького.