РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

ВІДВОРОТ З ФРОНТУ І ПЕРЕХІД У БОЛЬШЕВИЦЬКЕ ЗАПІЛЛЯ

Картина відвороту

9-го травня 1945 року 5-ї години рано фронтові частини 1-го українського полку і я з ними, поклавши наплечник з особистими речами і невеличку валізку з церковними речами на віз, поспішною ходою рушили з вояками в напрямі річки Мур. Пригадую, що я маршував разом з полк. Вільднером, він добре говорив по-словацькому, тому міг порозумітись з кожним стрільцем свого полку і трактував їх по-батьківськи, за те вони його шанували й любили. І я не пригадую, щоб у часі його командування полком трапився будь-який суд чи розстріл; і на цьому не потерпіла дисципліна, навпаки, вона держалась до самого кінця.

Увечері 8-го травня большевики пробували вигнати наш полк з окопів, але зустрінуваши кулеметний і мінометний вогонь, знали, що ми ще на місцях. Щойно чергового ранку заклекотали їхні "максими" і "дехтярі" і, як не було відповіді рушили обережно за нами, намагаючись досягнути нас ґранатами, яких набої час-до-часу рвалися над нами, але не завжди трапляли в ціль. Їм відповідали наші гармати.

На щастя, большевики не ввели в дію танків, хоч і проти них наш полк був добре приготований. Натомість появилися їх літаки, що обстрілювали наші маршуючі колони з бортових кулеметів і скидали бомби, які утруднювали нам марш і спізнювали відрив від них. Ми мали враження, що така сильна погоня була тільки за нашою Дивізією, бо сусідні німецькі мали більше спокою. Така сильна погоня й оборона від неї продовжалась до річки Мур й поза нею аж до 10-го травня, так що голодні й виснажені скорим маршем стрільці й старшини були змучені докраю.

В цьому людському муравиську і величезному безголов'ї мало хто думав про хліб, хто йшов близько кухні чи воза міг дещо з'їсти на ходу. Серед того муравлища мені не вдалося знайти воза, на який я поклав свої речі, де в наплечнику була моя "залізна порція". Треба було маршувати в голоді.

Аж коло півночі 11-го травня ми йшли під гору, підходили до місцевости Твімберґ. Всі дороги були забиті людьми; на всіх полях, куди лиш око мало засягнути, світла танків, вантажних авт і мотоциклів - море світел, страшний гуркіт і шум моторів; в повітрю чути порох, важко було віддихати.

І на диво в оцій пестрій гущі людей, серед ночі поволі посувалась під гору польова кухня, що її ледве тягнули два втомлені коні. І, хай буде дяка Господеві, обидва вояки на кухні говорили між собою українською мовою.

- Чи не Божа це поміч, подумав я собі, і запитав їх:

- Хлопці, чи не маєте щось з'їсти? Вони пізнали мій голос, знайшли під сидженням шайку та запросили мене до кухні, в якій мали ще трохи теплого "айнтопфу". Вони подали мені повну шайку, ложку і хліб. Також і мій невідступний друг Степан Калита також одержав те саме, бо стрільці привикли бачити нас разом.

Іду на большевицькі тили шукати за рідними

Бог має свої дороги, якими помагає людям у їх безнадійному положенні. У цьому він послуговується й іншими людьми... Їдучи на військовій кухні, я почув голос втомленого німецького вояка, що просив кухарів хоч шайку зупи. І в цьому моменті я пізнав голос знайомого підстаршини-поштаря із штабової сотні і сказав йому кілька слів заохоти, що вже скоро буде вдома із своєю родиною.

З'ївши зупу, він подякував кухарям і направився йти в дальшу дорогу, але зупинився на хвилину і витягнув з кишені поштову картку. Даючи її мені, він сказав:

- Отче капеляне, це для вас. Перед відходом зі штабу я одержав наказ спалити всю пошту, якої вже не міг доручити частинам, щоб не впала в руки большевиків, але на одній картці я побачив ваше ім'я і взяв її в кишеню в надії, що зустріну вас по дорозі й передам особисто. Ось вона.

Я подякував і витягнувши з кишені маленьку електричну лямпку, я пізнав письмо моєї дружини. Карточка була написана з якоїсь нової місцевости "Рахав". Було на ній моє ім'я і число польової пошти. Була писана в поспіху, бо не було навіть дати.

Її зміст був такий: "Коли горів Ґльоґніц, ми втекли з Кібу до Кріґляху, а звідти перевезли нас до Рахав. Сидимо в школі і молимось за тебе щодня. Здоровимо й цілуємо. Ольга і діти".

Ця вістка вдарила мене, як грім з ясного неба. Я зразу уявив собі трагічне положення. - Господи поможи мені відшукати мою родину під Кінець війни! - молився я в думці.

Я особисто питав членів "Уряду допомогти родинам" у штабі Дивізії, де урядував о. М.Левенець з іншими людьми, чи мають з Відня вістку, що моя родина виїхала з Кібу ще до прориву большевиків в районі Болотяного озера і зайняття міста Вінер Нойштадту. Мені відповіли, що всіх вивезли на захід. Таке запевнення я одержав два рази. А тепер виявляється що хтось зробив помилку або просто недогляд.

Оглядаючи докладно картку, особливо поштову печатку, я не міг відчитати назви пошти, бо урядовець також з поспіху прибив тільки кінець місцевости "фельд".

Вістку про долю моєї родини в останніх днях війни, передану мені опівночі 11-го травня 1945 року в незвичайний спосіб, я прийняв з повним відданням на Божу волю. Але зараз же прийшли на думку слова християнської мудрости: Бога взивай і рук прикладай! Відмовивши коротку молитву до Матері Божої, я негайно зробив постанову: мені не вільно тратити ані хвилини часу, але зараз же податись на большевицьке запілля і шукати їх там. Першому старшині, якого я побачив (мені здається, що то був сот. Романченко), я сказав, що мушу йти на большевицьке запілля шукати свою родину і хай це перекаже ген. Шандрукові в першій зустрічі з ним, або кому іншому.

В моїй уяві я бачив як НКВД везе в Московію - дітей везуть до школи сталінських яничарів, а дружина, що досі витерпіла стільки нужди й горя, їде до казахстанського колгоспу доїти корови...

Керований якоюсь внутрішньою силою, я подався в тому напрямі, куди поволі посувались танки типу "пантера" (малі й дуже швидкі).

Під час затримки колони я приступив до авта, в якому сидів майор-командир дивізіону із своїм ад'ютантом і шофером. Я поздоровив його і представився та просив помочі. Він глянув на мене з приязню. Я питав його, чи він знає південно-східню Австрію, і довідався, що він походить із Зальцбурґу і не раз ходив цими горами як пластун. Тоді я витягнув поштову картку і запитав його:

- Куди могли повезти мою родину з Кріґляху до Рахав... Де є Рахав?

Майор сказав, що він багато доброго чув про українську Дивізію, запросив мене сісти до його авта і вийняв мапу південної Австрії. У світлі лямпки почав шукати за місцевістю із закінченням слова... "фельд" і скоро знайшов у горах Каринтії містечко "Кнітельфельд" а кілька кілометрів від нього "Рахав", гірське село на південний схід від нього.

Майор їхав на Юденбурґ, тому й запропонував нам із Степаном, який ніяк не хотів пустити мене самого, мовляв, у товаристві і смерть мила, - сісти до його авта, й він підвезе нас на гору, а звідти підемо горами й лісами до Рахав. Він звернув також увагу, що ми не маємо харчів і казав шоферові дати нам два хліби, кілька м'ясних консерв і трохи тютюну, за що я йому сердечно подякував.

По довгому марші я був такий втомлений, що заснув в авті, і майор збудив мене аж на горі, де ще було повно снігу і ще раз показав нам напрям і назви місцевостей, куди треба нам іти до Рахав.

Хто мандрував Каринтійськими Альпами, той знає як важко йти тими лісистими горами, порізаними великими горбами, долинами і маленькими потічками. Бувало, що ми знечев'я западались аж до пояса и вище у величезне муравлиння, а великі жовті муравлі залазили в чоботи і немилосердно гризли, так що треба було скидати чоботи і сподні та витрушувати сотні мурашок.

Першого дня під вечір ми натрапили на велику поляну й завважили під лісом господарські будинки, куди господар заганяв наніч корови. Підійшовши до хати, ми постукали, і господар просив нас увійти.

- Ґріс Ґотт! - поздоровили ми його й одержали від нього таку саму відповідь. Я зразу пізнав, що в хаті не були нам раді, бо, як оповідав господар, сюди вже кілька разів приходили большевицькі солдати з колишніми австрійськими полоненими, які навчились у полоні говорити руссіш і все шукають за своїми робітниками, особливо українцями. Все таки він нас гарно приняв, погостив й переночував.

На другу ніч ми були вже обережні, бо не хотіли потрапити большевикам у руки. Ми ділилися хлібом і консервою десь у лісі під деревом, а воду пили із зимних гірських потоків.

Аж третього дня під вечір, ми перейшли гірський потічок, а напроти нас на другому боці дороги, побачили більший будинок, наче школу. У дверях будинку я побачив жінку, що дивилася на вулицю. Підійшовши ближче, я пізнав свою дружину. Побачивши нас, вона зблідла і привітала нас такими дивними словами:

- А я що тут з вами зроблю? В селі повно большевиків...

Ми скоро ввійшли до кляси, яка служила їм за спальню, щоб не показуватися сусідам. По короткій розмові, ми з дружиною подалися стежкою попід ліс до хати, де жив о. д-р Фріц, катехит з Кніттельфельду, який утік сюди в часі воєнних дій та служив св. Літургію в цій малій місцевості, на які щодня ходила моя дружина з дітьми. Він був радий зустрінути мене, але зараз же подав, що я негайно мушу позбутись свого військового однострою і приніс мені свою цивільну блюзку з закороткими для мене рукавами, бо він був малого росту, - а його "пумпи" я пустив поверх своїх чобіт; решту цивільного костюму довершив його зелений тирольський капелюх з "пір'ям", що сів на чубку моєї голови. І так завдяки о. Фріцові я став цивільною людиною.

Про перебрання Степана подбав лісничий Завер, що пильнував маленького млина на річці. Моя дружина заприязнилася з тією родиною і помагала їм шити речі для дітей, а тепер Степан одержав цивільне вбрання від них і примістився в їх свояка в горах аж до часу, коли ми дізнаємось де є демаркаційна лінія між англійцями й большевиками. Якби не о. Фріц і п. Завер, ми голодували б, бо большевики викупили або забрали все з крамниць так, що й на картки не можна було нічого купити. По кількох тижнях ми довідалися, куди проходить демаркаційна лінія, і я зі Степаном пішли горами до Вайскірхен, а четвертого дня рушила моя родина з п. Завером. Так ми вийшли з-під большевицької окупації.

Подякувавши Божій Матері за її дотеперішню поміч, ми просили дальшої опіки, бо усвідомлювали, що починаємо нове, важке життя на чужині.