РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

ДОЛЯ МОЇХ РІДНИХ В ОСТАННІХ ДНЯХ ВІЙНИ

(Розповідь Ольги Нагаєвської)

Уже на попередніх сторінках цих споминів була згадка про переїзди нашої родини з одного місця на друге, а восени 1944 року ми примістились у селі Кіб недалеко тунелю Семмерінґ.

Зима 1945 року добре нам надокучила. Поки ще не було снігy, то я з дітьми могла ходити до лісу та збирати сухі гиляки на маленький візок і ними трохи огрівати хату, але коли сніги впали ніде не можна було дістати топлива, навіть за великі гроші. Доводилось спати в нетопленій хаті. Це найбільше відбилось на малих дітях, що не могли позбутися простуди, а це, як лікар казав, грозило їм недугою легенів, якщо такий стан тривав би довше. Що ж було діяти? Оставалася гаряча молитва до Божої Матері. Ми наче фізично відчували її присутність у нашій бідній кімнаті. Увечері, полягавши всі на одне ліжко, щоб бодай трохи сховатись від холоду, розказували їй нашу біду та просили помочі, а головно, щоб Вона якнайскорше повернула нам нашого тата.

Ось так серед таких буднів і злиднів ми і не зчулися, як помалу почала підходити до нас благословенна весна. Та разом з весною сум налягав на душу, а непевне майбутнє проганяло й ту крихітку радости з нашої маленької кімнатки. Кожного дня понад нашими головами пролітали ескадри ворожих літаків. Чи несуть вони з собою лише знищення й руїну, чи маленьку іскорку надії, що незадовго скінчиться наше лихоліття і ми зможемо вернутися в рідний край? Якже надіятись на поворот додому, коли зі сходу напирали червоні орди та з кождим днем зближалися до нас. Господи, чи не буде вже для нас рятунку? Чи по кількох важких роках скитання доведеться нам попасти в царство сатани, від якого ми втікали в світ за очі?

Зближалися латинські Великодні свята. Сполучення зі світом майже припинилось. Рідко можна було побачити листоношу в селі. Вночі було видко довкола вогненні заграви, що їх спричинювали розриви запальних бомб, скидувані з літаків. Сильні детонації потрясали і нашою маленькою кімнаткою. Кривава війна підходила щораз ближче до нас, це ми бачили по великих транспортах важко ранених, яких кожного дня привозили до лікарні недалеко за селом. Там уже місця для них не було, тому розділювали їх по приватних домах, або невилікуваних відсилали транспортами знову на фронт, що вже мусів бути дуже близько, бо в ночі можна було чути глухий гук гарматніх стрілів. Вийшовши на гору, що була за селом, можна було бачити вогненні заграви в північно-східньому напрямі. Десь там горіли людські селища та гинули люди, наче мухи. Всі наші думки були скеровані в ту сторону, бо десь там мусів бути наш батько, від якого вже більше як місяць не було чутки. Не було ані одної коротенької вісточки, чи живе, здоровий... чи, може..., не доведи Господи, доведеться остатися самою з маленькими сиротами серед чужих людей.

В ті страшні ночі сон був рідким гостем у нашій невеличкій кімнаті. Поклавши дітей спати я цілими годинами навколішках просила Матінку Божу, щоб держала нас у своїй опіці та дозволила нам усім пережити ці страшні часи і скоро злучитися разом...

До нашої хати став заглядати щораз частіше голод. Ніде нічого не можна було купити. В цій гірській околиці не було заможних селян, щоб ростили будь-які споживчі продукти. Їх спроваджували завжди залізничим шляхом з дальших околиць. Тепер, коли в наслідок бомбардовання всі залізничі шляхи майже завжди були порозривані, в усіх склепах не можна було нічого купити та й поїхати кудись дальше на південь було неможливо. Це мені вдавалося робити ще кілька тижнів перед тим, коли я їздила на південь до містечка Кріґлях й міняла деякі свої речі за хліб, картоплі, муку тощо. Поїздка до цього містечка стала мені в дуже великій пригоді, бо я там познайомилася з добрими католиками, що навіть пропонували мені перенестися в їх сторони, де можна було легше прохарчуватись та одержати роботу в сільському господарстві, з якої можна було мати велику поміч в удержанні дітей. Місцевий парох, якого я зустрінула в тім домі з моїм чоловіком також дуже прихильно поставився до нас та просив звернутися до нього за поміччю, якби зайшла конечна потреба. Та досі я ніколи з його помочі не користала, бо сама бачила, що він також живе у великій біді. Від нього гітлерівський уряд відбирав усе, так що він сам мусів жити з людської милостині.

Надійшла латинська Велика П'ятниця, що залишила в моїй пам'яті страшний спомин-примару. У вечері того дня ворожі літаки налетіли на наше сусіднє містечко, віддалене від нас шість кілометрів. Воно було положене в невеличкій гірській кітловині, яку з нашого села можна було бачити, як на долоні. Того вечора, коли вже стемнилося, ескадра ворожих літаків освітила ракетами ціле містечко, і від них зробилося ясно, наче в білий день, а потім протягом чверть години скидала фосфорово-запальні бомби на залізничий шлях, товарну станцію та інші об'єкти, що мали стратегічне значення. При цьому, як ми згодом довідалися, понищили багато мешкальних домів та вбили людей. Потрясення повітря що його спричинили вибухи бомб, повибивало майже всі вікна в нашому селі, що були звернені в сторону містечка. Між людьми настала нечувана досі паніка. Ширилися страшні вісті, мовляв, большевики вже недалеко нас і завтра вже будуть тут.

Господи, що ж тут робити? Що ж тут почати, куди тікати...? Я майже відрухово стала вибирати найпотребніші речі та в'язати в маленькі клунки, щоб дещо взяти з собою. Але чим і куди я поїду? По такому страшному бомбардованні напевно ціла залізнича лінія знищена й уже жодний поїзд не буде їхати. Великий страх огорнув ціле моє єство, що з нами буде... що з нами буде...? Сльози, оці непрохані сльози, не переставали спливати з моїх очей. Всі діти, хоч маленькі, зрозуміли, що наближається щось страшне. На їх лицях було видно смертну блідість. Всі вони не відступали від мене того вечора ані на хвилину. Десь біля півночі ми трохи успокоїлися й пішли спати, нероздягнені, щоб на всякий випадок бути готовими втікати в ліс перед большевицькими ордами, про які ми чули страшні речі від багатьох утікачів з Мадярщини. Всі червоноармійці, як оповідали втікачі, приходили до села п'яні і грабували цивільне населення, насилуючи при тому жінок, дочок на очах родичів чи матерей на очах дітей.

Тієї ночі я не могла спати. Коли почало на світ благословятись, я вже була на ногаx. Вийшовши на двір, я побачила, що ціле містечко було в димах, які курилися з попелищ пожару спричиненого бомбами. Вибухи гарматніх стрілен вже були дуже близькі. Час від часу здавалося, що чути навіть сухі серії кулеметів, які з вітром доносилися з південно-східньої сторони. Не раз я вже чула такі стріли в попередніх роках, тому зрозуміла, що фронт мусить бути дуже близько.

Від сторони військової лікарні бачила валку вантажних автомашин, що забирали ранених та найконечніше приладдя і ліки. Підстyпаю до одного старшини із плачем прошу, щоб забрав мене з дітьми, але він сам бідний, здається й не чує моїх слів. Він принаглює вояків, щоб скоро забирали важко ранених, бо вже мусять від'їздити. Врешті заявив мені, що йому не можна жодного цивільного брати, це військовий транспорт, яким їдуть важко ранені й медсестри. Нараз приходить думка: треба побігти на залізничну станцію довідатися від знайомого начальника, чи не поїде ще сьогодні поїзд у південну сторону. Щосили біжу на станцію й питаю начальника. Він не знає нічого певного, бо в містечку перерваний міст. Тепер направляють його, бо хочуть вивезти з містечка цілий транспорт евакуованих, що пересиділи у вагонах вчорашнє бомбардовання. Багато з них є тепер важко ранених, яких конечно треба відвезти десь дальше на південь. Від нього я довідалась, що большевики є вже дев'ять кілометрів від нас і посуваються скоро в нашу сторону.

Що ж тут робити, що ж діяти...? Біжу додому й раджуся господині, а вона? Вона нікуди не їде. По її обличчі бачу, що вона наче рада, що все вже скінчиться. Біжу до своєї краянки, що працювала в лісничого. Їх хата замкнена. Сусіди кажуть, що всі вони виїхали кудись у ночі. Як я заздрила тій дівчині, що мала можливість виїхати з кимсь. Якийсь чоловік каже мені, що він саме був на станції і чув від начальника, що незабаром від'їде поїзд з евакуованими. Щосили біжу знову на станцію. Біжу під гору, дух забився в моїх грудях. Ще я не добігла до станції, як чую пахкання льокомотиви. Начальник кричить до мене здалека: "скоро, скоро, бо саме поїзд під'їздить до станції". З усіх сил біжу додому та думкою молюся, щоб хоч усі діти були вдома. Прибігаю додому. Господи, слава Тобі, всі діти ждуть на мене коло хати. Вже здалека кричу до них: "Скоро беріть пакунки на візок".

Та показується, що тих пакунків забагато. Вибираємо лише два: одну валізку та дещо харчів на дорогу.

Мене огортає розпач, щось тиснеться до горла і сильно давить, вибухаю страшним плачем. Господиня радить мені їхати вперед самій до моїх знайомих, запитати їх, чи приймуть мене, а завтра вернутись ще раз та забрати з собою дітей. Така думка видавалась мені спасенною. Прошу дітей бути чемними, поки я приїду. Але діти вибухають плачем: "Мамусю, не лишай нас, ми боїмося большевиків". Цей плач дітей протверезив мене до решти і я постановила не лишати їх, але хай і без нічого, забрати їх з собою, бо хто знає чи завтра можна буде ще раз сюди вернутися.

З маленьким візочком їдемо скоро через город до станції підгору. Діти помагають. Поїзд вже готовиться від'їздити. Ще сто кроків... ще двадцять... і, доле моя, найважливіший пакунок (з харчами) паде з візочка і котиться на долину... біжу за ним і зловивши його в половині дороги останками сил добігаю до поїзду. Милосердний начальник дає мені наперід приготовлені квитки, плачу йому і вскакуємо всі до поїзду.

В поїзді плач. Старші, жінки, діти, такі самі як і ми, їдуть у світ за очі. Куди, до кого? Ніхто з них не може сказати. Свист машини... один, другий і ми рушаємо. Зараз на скруті великий міст, а з моста просто у величезний тунель. По кількахвилинній їзді тунелем скриплять гальми і поїзд помалу пристає. Що сталося? Наче у відповідь чуємо страшні детонації, що глухим грохотом котяться тунелем. Це знову налет літаків. Як довго ми ждали в тунелі, не знаю. Мені здавалося, що цілу вічність. Врешті виїздимо з тунелю. Сонце вже добре схилилося до заходу. Кілька кілометрів за тунелем поїзд знову зупинився коло якоїсь місцевости. Одержуємо наказ сидіти тихо і не вибігати з поїзду. Це налет юґословянських приземних літаків, що обстрілювали колони війська, які йшли в різні сторони. Кілька кулеметних серій посипалося і на поїзд. Чути брязкіт побитих шиб і сильний крик жінок в котромусь з передніх вагонів. Літаки небаром відлетіли і ми знову рушаємо дальше на південь.

Біля дев'ятої години вечора поїзд заїхав на станцію до містечка Кріґлях, де жили мої знайомі. На дворі проймаючий холод. Політає весняний сніжок з дощем, що просякає і найтепліше вбрання. Надворі страшна темнота. Ніде не видно світла. На вулицях не видно нікого, немов усі люди вимерли. Що діяти, куди йти...? До знайомих, які мешкають у горах, треба йти пішки кілька кілометрів. Пробуємо йти до міста. Та тут виходить новий клопіт. Не можемо дати собі ради з пакунками.

Дітям руки закачаніли і вони не можуть мені нічого помогти. Збираю пакунки на велику хустку та закидаю на плечі, решту беру в руки. Лишається важка валізка. Коло неї кладу одну дитину, а сама йду сто-двісті кроків вперед. Там лишаю другу дитину з пакуночками, а сама вертаюсь по валізку. Показується, що буде неможливо дійти до знайомих, тому постановляю вступити до священика і просити, щоб прийняв нас на цю ніч до хати. Врешті ми добилися до приходства. Зі страхом простягаю руку до дзвінка, але нема відповіді. Дзвоню ще раз. Ця хвилина видається мені вічністю. Врешті чую, що хтось йде до дверей. Це слуга, що дивиться на мене. Чого вам треба?

Я до отця пароха. Чи він вдома? Скажіть будь ласка, отцеві парохові, що я прошу його переночувати мене з малими дітьми.

Священик, почувши нашу розмову, вийшов з кімнати й запросив до середини. Побачивши перемерзлих дітей, велів нам дати теплої страви, бо ми того дня ще нічого не їли. Він про ніщо нас не питав, бо вже все знав. Від нього ми довідалися, що в тунелю ми пересиділи великий налет літаків, в часі якого міст, що ми ним переїхали до тунелю, зовсім завалився. Це він знає від одного урядовця на залізничній станції. Чи не ласка Божа, що цей поїзд устиг ще переїхати й забрати нас з собою. Нас примістили в теплій кімнаті. Цього тепла ми вже не мали від часу нашого виїзду з дому.

Я в душі дякувала Богу за вислухання молитов. Я дякувала за тепле серце слуги Христового, що нас прийняв милосердно до своєї хати. Мені здавалося, що це другий Христос зійшов з неба та заопікувався нами в цю темну, холодну й непривітну ніч серед чужих людей.

Я дізналася, що в селі Кіб, через годину по налеті літаків, які завалили міст, там були вже червоноармійці. Мої речі, що залишилися, впали жертвою їх хапчивости, як про це я аж по році довідалася.

Наступного дня був латинський Великдень. Вже раненько церква стала наповнятися вірними. Встала і я з дітьми, щоб піти до церкви та подякувати Воскреслому Христові за моє чудесне врятування. Прийнявши св. Причастя я чулася скріплена на дусі та рішена прийняти всі удари долі, які мали зустрінути мене в недалекій майбутності.

Довідавшись, що фронт є у віддалі п'ятнадцяти кілометрів від Кріґлях, я рішилася перейти від священика до знайомих, бо знала, що з приходом большевиків він міг би мати неприємності через те, що прийняв до себе втікачів з України. Подякувавши сердечно за його щиру гостинність, я перейшла з дітьми до знайомих, які прийняли мене щиро, і за це я досьогодні їм вдячна. Тут я прожила майже два тижні, очікуючи якогось розв'язання справи. Фізична праця у господарстві давала мені можливість забути про мою важку долю.

В цьому часі вулицями місточка цілими днями переходили валки бездомних, таких самих, як я. Всі вони були змучені й до краю виснажені, а найбільше гідні милосердя були маленькі діти, що мусіли скитатися разом з батьками. Найбільше втікачів ішло з Мадярщини. Між ними видно було цивільних і військових. Всі вони простували на південний захід, щоб лише далі від большевиків.

Одного дня мій господар приніс з містечка вістку, що на станції реєструються всі евакуовані, яких мають відвезти далеко від фронту на захід, в гористі околиці Каринтійських Альп. Почувши це, я скоренько пішла до станції Червоного Хреста зареєструватись. Ще того самого дня увечері мене післанцем повідомили, що вночі відходить транспорт. Я знову сиділа з дітьми в поїзді, що досить скоро гнався в західньому напрямі. Десь над раном поїзд зупинився на станції Кнітельфельд, а звідти вантажними автами повезли нас до Рахав, що розложилося у вузькому ярі Каринтійських Альп, яких вершки блистіли до сонця снігом. Усіх нас примістили у шкільному будинку. У великій кімнаті розстелили на долівці багато соломи і примістили кільканадцять родин з дітьми, що ніколи перед тим не бачились й не знались. В цій школі довелося нам пережити багато важких хвилин. Великою потіхою для мене були св. Служба Божа, яку кожного дня відправляв о. д-р Фріц, німецький катехит з Кнітельфельд, що перебував там в часі воєнних дій. Кожного дня я кріпилася св. Причастям, яке жертвувала в наміренні щасливої злуки з моїм чоловіком, по якому всякий слід загинув. І в школі ми кожного рана й вечора з дітьми молилися щоб Господь привів його щасливо до нас. На дні душі я мала певність, що Господь усім рядить якнайкраще. Ця сильна віра й надія на поміч Божу зовсім успокоювала мене, хоч ескадри літаків кожного дня пролітали над нашими головами, хоч гарматні детонації вже й тут було чути, а вістки про похід большевиків в наші сторони стали прибирати знову макабричні розміри, я в серці відчувала дивний спокій. Вже й плакати перестала, зложила нашу долю в Божі руки. По капітуляції я довідалася, що ми дісталися під большевиків. Але й тоді я не тратила надії. Моїй радості не було кінця, коли одного пополудня я здалека побачила знайому, до краю втомлену постать, що продиралась крізь гущавину лісу в нашому напрямі, разом з іншим мужчиною. Не зором, але серцем я відчула, що це Бог присилає до нас в дуже критичній хвилині нашого тата.

Так, це був він, що вже кілька днів продирався до нас лісами й дебрами, виминаючи большевицькі колони й застави, кермуючись мапою. Наші гарячі молитви були вислухані. Ми знову всі разом. Мою радість щоправда, притемнила обставина, що до села прибув на постій большевицький відділ, який мав із собою колишніх німецьких полонених, які в полоні навчилися розмовляти по-російському. Вони цілими днями ходили по хуторах, шукаючи за людьми із Сов. Союзу, а перш за все за українцями, якими найбільше цікавилися.

Ми з чоловіком старалися уникати всякої зустрічі з ними кожного разу, коли вони підходили до школи, ми тікали до лісу, що притикав до шкільного городу. Наші діти, звичайно, говорили тоді між собою по-німецькому, щоб відвернути від себе всяке підозріння большевиків.

Пригадую, як одного разу я малощо не впала в божевілля. В селі большевики стали ходити по хатах і вишукувати українців. Ми з чоловіком утікли до лісу, наказавши дітям вийти за село та бавитися там коло хати лісничого, з яким ми дружили. Нараз чуємо шум автомашини, що їхала в напрямі лісничівки. Моє серце в грудях перестало битись. Мені прийшло на думку, що большевики, довідались хто ми, хочуть забрати наших дітей, щоб у той спосіб змусити нас віддатися в їх руки. Нагло чую крик дитини: "Мамусю, мамусю". В уяві я бачила як моїх дітей забирають з собою большевики. Щосили я почала бігти вдолину, перекотившись кілька разів по камінях. Не помогли розважні слова чоловіка, що треба виждати. Прибігши надолину, я побачила дітей, що бавилися спокійно. Вони кликали нас, щоб повідомити про від'їзд большевицької автомашини кудись у гори. Серед такого страху й напрyження, що тривав вдень і вночі ми пережили під большевиками ще довгі три тижні. І знову в цих хвилинах знайшлася добра душа, що нам помогла, головно харчами, інакше ми всі повмирали б з голоду. Це добрий о. д-р Фріц рятував своїми скромними запасами. Прийшов день, коли ми осталися лише з трьома кукурудзяними паляницями. Купити не було де, бо червоноармійці забрали всі харчі із склепів. Та ми пережили і це лихоліття при Божій помочі і милосердних людей. Ми вичікували хвилини, щоб довідатись як далеко просунуться большевицькі війська, бо інакше не можна було робити жодних плянів переходу на захід.

По усталенні демаркаційної лінії ми всі вибралися в англійську окупаційну зону. Добрий лісничий перепровадив у ночі мого чоловіка і його товариша з війни, тому що вони не мали документів і попавши в руки большевиків, були б розстріляні. Я переживала ще одну ніч страшної непевности і страху за долю чоловіка, але рано стрінула коло брами лісничого, який, щоб не зрадити себе, дав мені знак головою, що все в порядку. Зібравши всі наші клуночки, ми розділили їх поміж себе, і вирушили в дорогу. Цей добрий лісничий, не спавши цілу ніч, вибрався разом з нами і під вечір ми вже були у Вайскірхені, де на нас чекав мій чоловік. Від тієї хвилини почався наш довгий важкий скитальський шлях, що по кількох роках завів нас на вільну землю Вашінґтона.