РОЗДІЛ ДЕВЯТНАДЦЯТИЙ

ТАБОРАМИ УНРРА В ІТАЛІЮ

Удіне - переходимо до міжнароднього табору

Злучившись з родиною у Вайскірхен, я наперед вступив до місцевого австрійського пароха, щоб дістати інформації і запитати його, чи не можна б десь влаштуватись на якусь працю принаймні тимчасово. Я показав йому свою священичу "кенкарту" ("Дінставс-вайс"), видану німецькими властями 31-го березня 1943 року, як також письмо від кардинала Інніцера з Відня, на основі якого я мав право давати у Великому пості генеральне розгрішення для австрійських католиків у тих церквах, де не було священиків. Парох Вайскірхен заявив мені, що він такий бідний і позбавлений усякого впливу, що нічим не може мені помогги і нікого не знає, де ми могли б влаштуватися на фізичну працю.

Ми щоправда, мали ще харчові картки та німецькі марки й могли тут дещо купити, але цього не вистачило б навіть на один тиждень. Кілька днів ми шукали праці, трохи помагали при громадженню сіна, тому могли ночувати в стодолі на сіні.

Аж одного дня я випадково довідався від німців, що у Вайскірхен є якийсь табір, до якого звозять утікачів з теренів Ген.-губернаторства, які не хочуть вертатись до большевиків.

Ще того самого дня ми зареєструвалися в англійської влади, тобто перейшли наш перший "скрінінґ" і одержали посвідки, на основі яких ми могли одержати харчі. Цей перший табір УНРРА містився у звичайній стодолі, де ми розмістилися на соломі. Англійці давали нам американські харчі - хліб, риж, а зупу й какао приготовляли самі біженці. Більшість людей говорили по-польському і, як наші діти говорили своєю мовою то поляки дивилися на нас скоса. Але на щастя, по кількох днях таборова влада заповіла нам, що поїдемо військовими вантажними автами до Кляґенфурту, а звідти разом з іншими біженцями до Італії.

І вже на другий день індійські шофери повезли нас до Кляґенфурту, до нашої валки долучились ще інші вантажні авта, так що ми скоро рушили Альпами до Італії. Першою зупинкою в цій гарній, але знищеній війною країні, було більше підгірське місто Удіне.

Ми зупинилися на великому майдані, оточенім цілим комплексом різної величини будинків. Мабуть, були там колись військові казарми, а тепер табір "переміщених осіб".

Табір в Удіне був під опікою військового персоналу ІІ Корпусу ген. В.Андерса, в якому було дуже багато українців, що на Сибірі зголосились до польських з'єднань; про це буде на іншому місці докладніше.

Тут почався перший правдивий "скрінінґ", при чому найбільше випитували людей, чи вони були поляками, русинами ітд. Хто казав, що він українець, то ним згодом цікавилася "двійка" (військова дефензива), переводила формальне слідство, шукаючи в минулому будь-якої протипольської діяльности. В Удіне я чув від людей, що там арештували й кудись вивезли молодих українських хлопців, підозріваючи іх, що в часі німецької окупації належали до поліції чи міліції. В т. зв. "Ген.-губернаторстві, тобто у Польщі, польська молодь вже від 1939 року служила цілими масами в різного роду поліції, а згодом німці висилали їх також до Галичини, але "двійка" нікого з поляків за те не арештувала.

Польський персонал табору дивився на українців "кривим оком", навіть на дітей, що під час забави говорили рідною мовою, бо іншої не знали. Траплялися випадки побиття не лише старших людей, але й дітей. Це витворило важку атмосферу, так що ми по надумі вирішили вийти з того табору.

Але як і куди, я не знав. В Італії ніхто не хотів нічого продати за німецькі марки, ані замінити їх на італійські ліри, а продавати ми не мали що бо вирвались без нічого. Щоправда, я мав ще одну особисту річ - чоботи, що зовсім не пасували до моїх "пумпів" і були заважкі для італійської погоди, а крім того звертали увагу людей, тому я продав іх одному італійцеві за 10 тисяч лір і за ті гроші купив родині 10 кілограмів черешень, а для себе зробив дерев'яні сандали з ремінцями.

Я рішив відвідати місцевого священика в надії, що через нього вдасться мені установити якісь зв'язки з українцями в Італії або тими що жили в Римі. Він говорив італійською мовою, яку я тільки почав вивчати з маленького військового самоучка і ми не могли порозумітись. Аж прийшла мені думка, говорити по латині. І скоро я довідався від нього, що він нічого не знає про українців, але сказав мені, що в Удіне є інший міжнародний табір і може там є якісь українці. За його вказівками я знайшов той міжнародний табір і, знайшовши там кілька своїх земляків, тому й рішився перейти туди.

У міжнародному таборі УНРРА в Удіне треба було знову перейти "скрінінґ" вже третій. Він відбувся перед вікном кімнати, поза яким сиділа більш як середнього віку бльондинка, із сильно підмальованим лицем. Підійшовши до неї, ми просили зареєструвати нас до табору.

- Хто ви такі і звідки прибули? - запитала секретарка.

- Ми українці і приїхали сюди військовими автами з Австрії, - відповідаємо.

- Значить, ви українці, каже по-московському секретарка УНРРА. У наших квестіонарях такої нації "нєт". Є поляки і русскі.

- Ми українці не-совєтські громадяни, але кол. громадяни Польщі.

- То ідіть собі до польського табору Андерса, вже гнівно сказала московська секретарка міжнародної Організації на американській добродійній фінансовій допомозі.

- Цей табір міжнародний, сказав я їй, і ви, пані, не плетіть нам казок, що в світі нема українців. Вже сам факт, що ми стоїмо тут перед вашим вікном і кажемо вам, що ми українці, - означає, що ми є. Чи ви не чули, що в Сан-Франциско Україна стала членом-основником Організації Об'єднаних Націй? Як ви відмовляєтесь нас зареєструвати, то ми підемо із зажаленням до команданта табору й вияснимо йому, хто ми...

Здається, що ця погроза вплинула на американську чи французьку московку і вона виповнила досить довгі формулярі, перевіривши наші особисті документи, які хто мав, і ми стали правними мешканцями міжнародного табору УНРРА в Удіне в Італії. Тут покищо ми могли без жодних шикан говорити нашою рідною мовою і не бути напастовані жодними "двуйками". По кількох днях нам знову веліли збирати свої речі і сідати на вантажні авта і їхати на південь.

Коротка зупинка в Местре-Венеції

Місцевість Местре була нашою другою зупинкою в Італії. Местре було передмістям славного міста Венеції, і тут вже можна було відчути холодний подих моря. Мене завжди цікавила Венеція, колишня столиця окремої північно-італійської держави, що була банкиром тогочасного світу. На жаль, нам не вільно було покидати табору, і ми не могли подивитись тоді на це місто, збудоване на воді.

В Местре часово примістили нас у якомусь городі-парку й тіні дерев хоронили нас перед жаром італійськьго сонця, але ночі були холодні, і ми не мали чим накриватися, а діти тієі ночі геть перестудилися. В Местре ми перший раз в Італії побачили нових людей, деякі з них були італійці, а деякі з Юґославії. Вони мали однострої жовто-зеленавої барви, і кожний з них мав зав'язану на шиї червону хустину. Не було сумніву, що то були комуністичні партизани, з тих що вбили "дуче" Муссоліні і його секретарку, повісивши їх коміть головою в одному виставовому вікні в Мілані, а їх світлину показували нам у Местре.

Їх провідники в большевицьких військових уніформах їздили американськими джіпами, при чому їх помічники виймали з валізок нові італійські тисячолірові банкноти і роздавали людям. Вони були схожі на політруків. Це нам, українцям, не подобалося, хоч у тому часі ніхто з нас ще не знав, що большевики приготовили на півдні Італії "табір смерти" в місті Таранто, куди за домовленням в Ялті, англійці й американці своїм коштом мали їм доставляти утікачів, що були вивезені до Німеччини на роботу, або втікали з большевицького раю у вільний світ.

По одноденній зупинці в Местре гучномовці проголосили, щоб українці і русскі люди з Австрії готовилися до дальшої дороги. Ми всіли на вантажні, машини, але цим разом до кожної з них всіли один або два партизани. Ми їхали через славні стародавні італійські міста - Падву, Ровіго, Феррару, Болонію, Імолю, Фраєнцу та зупинились у Форлі.

Там примістили нас у стародавніx військових казармах, оточених високими мурами, в яких були дві брами. В будинках не було вікон (шиб) ані дверей, як також жодного внутрішнього устатковання, ані навіть, води. Лятрини були викопані недалеко казарм, так, що під час їжі серед подвір'я завжди смерділо карболем, а, вже найбільше докучали втомленим людям хмари влізливих італійських мyx, від яких майже неможливо було відігнатися. Люди проїхавши великий шмат дороги серед пороху й отруйного диму моторів, куняли попід стінами казарм на брудних, голих каміняx.

Довший побут у Форлі. Вириваємось з рук НКВД.

У Форлі харч був під зарядом італійців і значно погіршився. Кухня варила юшку на подвір'ю, але вона мала запах стухлої фасолі, а в "кексах" лазили живі хробаки. Ці харчі, як люди оповідали, привезли туди із старих, розбитих бомбами магазинів, яких аліянтське військо вже не могло ужити. Після двох днів добровільної і мовчазної голодівки дали нам трохи ліпші харчі, але ночами докучав холод. Ми примістились у кутку між дверима і вікном, а радше отворами в стінах; дітям підстелили хустку, а моєю блюзою накрили іх і так з одного боку дружина, а з другого я, хоронили їх перед холодом.

Ми завважили, що у Форлі день і ніч крутилися між людьми "партизани" і говорили вже по-московському, явно намовляючи людей їхати до совєтського табору в Таранто, а вже звідти українські кораблі завезуть нас до Одеси й вернемось щасливо до своїх родин. Чутка про ті намовлення скоро поширилася між людьми. Забрані насильно на роботу до Німеччини, не всі розуміли значення тих чуток, але свідомі національно люди добре знали що їх жде в Одесі або ще й перед Одесою.

Дійшло до того, що "партизани" обсадили брами в мурах, а в таборі з'явилось кілька політруків чи НКВДистів і почали мітинґ, заохочуючи людей вертатись на "родіну", а при тому знову роздавали нові тисячолірові банкноти. Біля нас згуртувалось кілька родин і самотніх, що не хотіли вертатись під большевиків, бо ніхто не вірив у їх брехливу пропаґанду.

Ми почали плянувати втечу з табору, навіть якби треба було втікати голіруч, щоб не викликати підозріння комісарів, з якими співпрацювала італійська поліція. Що нам робити? Куди втікати? Без знання мови, без грошей і без належного зрозуміння нашого положення італійцями, а ще гірше без жодної вістки про українців в Італії. Все це не дозволяло нам пускатися в дорогу, бо поліція доставила б нас назад до табору. Це й було причиною, що чимало наших людей рішишились їхати до Таранто. Але горстка надіялась проти надії.

З Форлі до Пренестіно

Наче у відповідь на наші молитви я побачив одного дня якогось чоловіка орієнтальної раси, що ходив по таборі, розмовляв з деякими людьми і давав їм якісь квитки. Підійшовши до нього, я запитав по-німецькому, чи він мене розуміє, а він відповів, що так, був колись професором турецької мови в Німеччині, а тепер збирає своїх земляків, бо в Неаполі жде на них турецький корабель. Цієї ночі від'їздять до Неаполю.

- Щасливі люди... Маєте свою вільну батьківщину, а ми, українці, не хочемо вертатись до большевиків, у ярмо або на смерть з рук НКВД, а в найкращому випадку на двадцять п'ять років каторжної праці на Сибіру. Чи не бачите їх, як крутяться по подвір'ю? Вони не бажають мати свідомих українців у вільному світі.

У приязній розмові він згадав про турецько-козацький союз у ХVІІ ст. про прийняття козаків гетьмана Мазепи на турецьку територію, а вже про визнання самостійної України державами почвірного союзу в Бересті 9-го лютого 1918-го року, а між союзниками була й Туреччина. І так у розмові з добре ознайомленим в українських справах чужинцем я відпочав душею. Він несподівано запропонував відступити нам одне вантажне авто і 30 квитків щоб бодай найбільш загрожені українці могли виїхати з Форлі до Риму, а там Папа, може, подасть нам якусь поміч.

Нишком ми повідомили коло дванадцять дивізійників і загрожених людей із Східньої України, щоб готувались без великого галасу до виїзду. І коли вантажне авто підїхало задом до наших дверей, ми вмить завантажились і поїхали на залізно-дорожну станцію. Всівши до поїзду, що їхав попри Рим до Неаполю, ми дякували Богу за поміч. Але й у вагонах ми ще чули голоси НКВДистів, що стукали до стін вагонів і голосно питалися чи є тут "русскіє люді?" Ми здогадувалися, що хтось сказав їм про групу людей, яка втекла з табору, але ніхто з нас не відзивався.

Усю ніч мчав наш поїзд долинами, горами, тунелями й мостами, навкіс Апенінами, так що після 9-ої год. ранку зупинився довше на підримській станції Пренестіно.

Там ми висіли, а наші турецькі сусіди, спасибі їм, поїхали на південь до Неаполю. Вони показали нам більше серця, ніж московські аґенти, що наче щурі розлізалися по всіх закутках Европи шукати "русскіх людєй" для тюрми народів на муки і смерть, лякаючись, що вони говоритимуть світові про большевицький "рай без Бога". Ані Рузвелт ані Черчіл не могли в Ялті збагнути таємних плянів кровожадіного Сталіна і були певні, що доставляючи насильно "русскіх людєй", роблять їм і світові велику прислугу. Але масові самогубства в Австрії й скакання людей у Середземне море з большевицьких кораблів викликали протести папи Пія ХІІ і відкрили їм очі, а большевики припинили насильне висилання людей на тортури і смерть.

З Пренестіно до Вічного міста Риму

Увійшовши в серeдину розлогої станції Пренестіно, ми з обережности розмістились на лавках попід стінами та остерегли дітей заховуватись чемно і говорити по-тихенько, щоб не звертати на себе забагато уваги чужинців. Крім інших людей, були з нами Антін і Анастазія Горбів з Дніпропетровська (Запоріжжя) з їх п'ятьма дрібними дітьми (тепер в ЗСА).

Пождавши кілька добрих хвилин, я з одним старшим еміґрантом з Юґославії підійшов до віконця касира і намагався вияснити йому, хто ми і чого хочемо, а при тому немилосердно калічив італійську милозвучну мову. Треба сказати, що всі італійці, маючи завжди до діла з чужими туристами, дуже терпеливі і раді чимнебудь помогти людям. По нашому виясненню, що ми хочемо дістатися до міжнародного табору УНРРА в Римі, він скоро сказав: " Капіско, капіско! Вої сієте профуґі україні"! (Розумію, розумію. Ви є українські біженці), і обернувшись до телефону, почав скоро й голосно говорити: "Пронто! Прото! тобто: (Гало, гало!), а решту розмови ми вже не розуміли.

Він сказав нам сідати і ждати. Не минула й година, як перед станцію заїхав американський військовий вантажник фірми "Дадж", але для певности, хто приїхав, Антін Горб пішов довідатись і скоро вернувшись сказав: "Це большевики, водій авта має червону зірку на шапці". Ніхто з нас не сумівався, бо Антін Горб найбільш з нас усіх знав большевиків.

За хвилину ввійшов до ждальні большевик і почав кричати: "Українци єсть? Українци єсть?" але ніхто з нас не відзивався й по якомусь часі вони відїхали.

Після того ми знову підійшли до віконця касира і ще раз почали виясняти, що ми українці, але з Польщі. Вчувши слова "Польонія", він сказав: "Адессо капіско! Вої сієте Україні ді Польонія. Алльора, Поляккі!" ("Тепер розумію! Ви українці з Польщі; отже поляки!"). Ми не пробували навіть пояснювати бо знали, що не поможе, тому ждали хто по нас приїде цим разом.

Трохи довше, як за годину, приїхало американське вантажне авто, трохи менше від большевицького. І тепер я сам пішов подивитись хто до нас приїхав. Водій і дівчина в уніформі "Червоного хреста", але на шапці великий польський орел. Я підійшов до дверей, а дівчина запитала мене по-польськи:

- Чи є тут поляки з малими дітьми? - і витягнула торбу з шоколядою й цукерками.

- Ні! Тут нема поляків, але самі українці, бувші польські громадяни з Галичини, - відповів я по-українськи. Ми з трудом вирвались від большевиків і хочемо просити папу допомогти нам, а малі діти від учора ще нічого теплого не їли... Я український католицький священик...

- А! то пан українські ксьондз, що кричав з амвони в церкві: "Бій, ржній поляка"! Ми вас добре знаємо, бо я сама з Теребовлі, - злостилась польська дівчина, і... поволі сховала всі дари.

- Ви, пані, погано поінформовані про українських священиків. Було зовсім інакше! Ми по всіх церквах читали пастирські листи митр. Шептицького, де він осуджував усіх, хто помагав при вбивствах... А тепер ви скажіть, чи табір до якого хочете нас взяти, польський чи міжнародний, бо якщо польський, то ми з вами не поїдемо! Ми підемо пішки до Ватикану і будемо просити в папи помочі.

- Ні, я з міжнародного табору УНРРА, - сказала і сховала всі дарунки до торби.

- То чому політикуєте, замість бути сестрою Червоного міжнародного хреста? Ви тепер такі самі, як ми, бо всіх нас годує Америка!

На цьому закінчилась моя розмова з польською дівчиною з українського княжого міста Теребовлі, чотири кілометри від моєї першої парафії-адміністрації в Залав'ю в 1935 році. Ми всі всіли до авта, що завезло нас до табору УНРРА в Чіне Чітта, тобто осередку італійської кінематографічної індустрії, у південно-західній частині міста Риму. Колись то був італійський "Голлівуд", а тепер не було там ані фотоапаратів. В усіх величезних галях було повно скитальців з різних країн світу.

Не всі були щасливі дістатися до одної з таких галь, де можна було б сховатися перед червневою спекою чистого, синього, італійського неба. На всіх подвір'ях і сумежних полях були розложені військові шатра, й у них жило по дві-три або й більше родин, залежно від шатра і числа членів родини.

* * *

В таборі Чіне Чітта нас голодних повели до нового "скрінінґy" в одній з тих великих галь. І хоч ми вже були зареєстровані в Удіне, то тут почали все "від початку", так що минуло добрих дві-три години заки наша невеличка група скінчила всі формальності.

Після цього відділили чоловіків від жінок і дітей і запорядили всім іти до відвошивлення - всім наказали скидати одяг й білизну, яку також вислали до "відповідних" печей, а наші тіла докладно и щедро оприскували білим порошком. І коли думали, що вже "знищено" всю "єгипетську язву" в наших одягах, ми не могли їх пізнати. Мій одяг і сорочка так зморщилися, що виглядали наче натягана гармонія, а мій тирольський капелюх з пір'ям пропав; він і так не був мені потрібний у вічному місті Римі.

По такій операції нас приділили до шатра. На моє прохання до нашого шатра приділили родину Антона Горба з Дніпропетровська, і нас усіх було тринадцять осіб в одному шатрі. Аж коло 6-ої год. вечора ми пішли на вечерю - білий хліб, консервове м'ясо й какао, які видалися нам "небесною поживою" по цілій добі посту.

В нашому шатрі, ми відразу завели християнський звичай: перед і після їжі ми ставали на коліна і відмовляли "Отче наш" і "Богородице Діво", як також вранішні й вечірні молитви, дякуючи Господеві і свободолюбному народові Америки, за тимчасовий захист і просили дальшої опіки.

При вході до табору на високому стовпі-вежі були чотири гучномовці, з яких від ранку до вечора ми чули американську джезову музику і часом монотонні співи, до чого поволі привикли наші вуха. З тієї вежі проголошували також всякі запорядження таборових властей.