РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

МОЄ ДУШПАСТИРСТВО В РИМІ

Архіпастир скитальців

Після кількох днів побування в Чіне Чітта я вирішив добитися до Владики Івана Бучка, який жив в Українській семінарії св. Йосафата на горбку Джанікольо біля Ватикану. Ця семінарія була під зарядом oo. Василіян. Владику Івана я знав ще з часів студій у Богословській Академії у Львові, напр. я час-до-часу виконував обов'язки піддиякона, разом із сотрудником св. Юра о. Білинським, під час Архиєрейської св. Літургії, яку дуже побожно служив Владика Іван, а співав нечисленний, але добрий хор під орудою Охримовича. Владика запрошував нас до свого мешкання в святоюрських будинках на першому поверсі над входом до урядів Митрополичої консисторії. Пізніше жив там архиєпископ Йосиф Сліпий.

Перед Другою світовою війною його переслідувала польська влада за його пастирську й патріотичну діяльність, а передовсім за патріотичні проповіді в часі канонічних візитацій. Дійшло до того, що в католицькій державі військо і поліція нападали на українську католицьку процесію, коли Владика ніс у руках Насв. Евхаристію, побивали людей і чинно зневажали Владику Івана Бучка. І не раз він мусів переривати свою візитацію.

Як оповідав мені сам Владика, польський уряд поставив ультимат - або папа перенесе його куди інде, або вони завезуть його до Берези Картузької. І так митр. Андрій був змушений вислати свого єпископа помічника на канонічну візитацію українських церков у південній Америці. Після її закінчення з пригодами в Бразилії, де влада заборонила йому проповідати по-yкраїнському, папа Пій ХІІ вислав його до ЗСА виконувати обов'язки єпископа-помічника Владики Костянтина Богачевського в Філядельфії.

Владика Іван жив у Ню Йорку при церкві св. Юра, де, як не раз оповідав отцям, стримав "масове ловлення українських душ" латинниками, як також латинізацію та англізацію. Він завів там правильне парафіяльне діловодство із "станом душ" включно, і розбудував парафію так, що наша Церква в тому місті належала до найкращих і найбільш національно свідомих громад у ЗСА.

Та, прийшов час, коли дозвіл американських властей на його перебування в ЗСА скінчився й іміґраційний уряд повідомив його, що готовий дати Владиці дозвіл на сталий побут, але вимагав приречення лояльности, яке, звичайно, сам урядовець читав, а аплікант підтверджував словами "Ай ду!" Але Владика Іван думав, що такою обіцянкою зломить вірність своєму народові, тому сказав урядовцеві, що він католицький єпископ, а це значить, що він не може бути нелояльним супроти держави, і також обіцянки не зложив. Це було причиною, що американські власті вже під час війни відіслала його до Ватикану. В Римі він жив у Духовній семінарії св. Йосафата на Джанікольо. Вернутись до Львова большевики його прохання відкинули.

Відвідую "Арxіпастиря скитальців"

Видно, що така Божа воля, що по війні він виконав унікальне завдання для добра нашого народу й Церкви як Апостольський візитатор, Владика скитальців та опікун Дивізії і всіх інших страждущих українців.

Отож я задумав відвідати Владику Івана якнайскоріше, хоч не мав у кишені ані шеляга. Одного дня я вийшов поза браму Чіне Чітта і за кілкасот метрів від брами добачив старомодний трамвай, до якого я побіг, калатаючи своїми дерев'яними сандалами. Я ввійшов задніми дверима до середини, а касир до мене: "Білєтто!" Я сказав йому, що я живу в "кампо деї профуґі" (таборі біженців) і показав йому виказку, а при тому вивернув обидві кишені кажучи: "Нєнте монета!" Арґyмент "вивернених" кишень, здається, зробив на нього враження, і він з цікавости запитав: "Дове ва?" (Куди йдеш?"), а я відповів, що до Ватикану. Для певности, чи добре робить, він запитав: "Ке націоналіта"? (Якої я національности). Я сказав: "Україно", а він із дивуванням докинув: "Руссо"? "Но, сказав я, Україно!"

Не всі італійці визнавались у східньоевропейських справах, хоч багато з них були на протибольшевицькому фронті; а крім того, вже до 1945 року було в Італії й самому Римі багато большевиків. На стінах старовинних домів були великі чорні й червоні "ґрафіті", напр. "Віва іль Сталін"; "Віва армата русса", "Віва донне руссе!" а згодом я побачив на мурах Ватикану такий диявольський напис: "Морте іль Папа" (Смерть папі).

Кондуктор трамваю казав мені висісти недалеко "Пяцца Навона" і подав число трамваю який завезе мене до Тибру, а там уже побачиш "Сан П'єтро", "пої ва пер п'єді", потім іди пішки.

Перейшовши ріку Тибр мостом Віктора Еммануїля, на якому всі статyї, навіть ангели, звернені задом до Ватикану, я для більшої певности запитав ще одну жінку, куди йти на Джанікольо. Вона порадила мені йти вузенькою дорогою в горy. Оглядаючись на обидва боки вулиці я побачив з правого боку будинок з написом над дверима: "Українська семінарія св. Йосафата".

Я дякував Господеві за ласку, але одночасно боявся, що не застану Владику Івана вдома. Я подзвонив і ждав кілька хвилин, аж переді мною став василіянський ієромонах. Побачивши його, моє серце зраділо, бо ще змалку я часто бачив василіян на празниках в Бучачі й Улашківцях, куди я щороку ходив з мамою.

- Слава Ісусу Христу! - поздоровив я його звичаєм.

- Слава на віки! - відповів він і кілька разів зміряв мене від гори до ніг з висоти двох сходів і сказав:

- Знаєте, ми тут всі бідні, ми на вдержанні Ватикану і часом ледве вистачить нам харчу, а часом недоїдаємо... не можемо вам нічим помогти...

Вислухавши перед дверма семінарії його скаргу про біду, убозтво й голодування наших монахів і богословів, я з щирим серцем жалував, що якби був знав про те, я міг би був принести хліб з Чіне Чітта. А потім голосно сказав: Будьте спокійні, я не прийшов нічого просити в монахів, бо добре знаю, яка тепер нужда в Італії... Я прийшов відвідати свого Владику Івана Бучка зі Львова... я називаюся о. І.Нагаєвський і живу тепер в таборі УНРРА в Чіне Чітта в Римі. Там американці дають нам їсти скільки хто забажає...

Тепер ієромонах, а був то о. ректор, оскільки пригадую, називався о. Лабай, запросив мене до розмовниці, а сам післав когось повідомити Владику Івана, що я прийшов його відвідати.

Не минуло й кілька хвилин, як у дверях показалась добре знана постать і приємний усміх Владики Івана. Він глянув на мене із сльозами в очах, пригорнув до серця, як рідного брата, і зараз же запросив мене до свого мешкання на другому поверсі.

Не треба й казати, що він цікавився всіми українськими людьми і справами, а тепер, по скінченій війні, він хотів знати про долю біженців по таборах і чи є між ними українські священики. При тій нагоді я оповів йому про свою одісею з Австрії через Італію до Риму і просив його, чи не можна б заснувати в Римі Український допомоговий комітет з філією в Удіне або негайно вислати туди якогось священика, щоб інформував наших людей про намагання большевицьких аґентів забрати їх до Таранто, а звідти до Одеси.

Я згадав також, що в Удіне деякі наші дівчата казали, що англійці повезли кудись на південь наших дивізійників. Цю вістку згодом потвердив один англійський військовий капелян, що мав докладніші вістки про дивізійників в Беллярії біля Ріміні.

На семінарському обіді В Римі

Дали знати Владиці Кир Іванові, що час іти до трапези і він настоював, щоб і я з ним. Моє вияснювання, що мені не випадає в такому "костюмі" показуватися отцям, не помогло. Зійшовши вниз до їдальні, я побачив там повно священиків і кілька питомців (останні вдягали синьо жовті ряси). Там були, пригадую собі, І.Прашка (тепер епарх Австралії); М.Лю6ачівського (тепер коад'ютор Патріярха Йосифа); Д.Блажейовського (тепер професора УКУ в Римі); А.Горняка (тепер екзарх в Англії); П.Івахова (тепер в ЗСА); Р.Рудницького (також в ЗСА); В.Макуха (ждав тоді на своє висвячення); Міляника (кол. під-секретар Східньої Конґреґації в Римі); Волошина (в ЗСА); Качора (в Канаді); П.Корниляка (екзарх у Німеччині); Пекаря (тепер член. Ген. Кап. оо. Василіян у Римі); В.Грабця (в ЗСА); о. Дячишина (згинув у катастрофі в Австралії); о. Небесного (в Канаді).

Владика Іван посадив мене між собою і о. Т.Галущинським, ЧСВВ, кол. ректором Духовної семінарії у Львові. По звичайній молитві Владика привітав мене, як нового свідка воюючої України. Піся обіду і благодарення я мав нагоду говорити з деякими отцями і тоді о. Прашко, відкликавши мене набік, дав мені таку пропозицію: я позичу вам чорні штани, в яких я здавав матуру й одержав єрейські свячення, але під умовою, що як матимете вже свої, то віддасте мені мої. Хтось з отців подарував мені черевики. Такі вияви братньої любови затерли в мені прикре враження відмови о. ректора при брамі до Семінарії.

Крім того, Владика Іван дав мені 10 тисяч лір на конто 1-долярових інтенцій на св. Літургії й обіцяв, що на другий день постарається про "челебрет" (дозвіл служити св. Літургію), разом із священичим облаченням і всім конечним до служення св. Літургії для наших мирян у Чіне Чітта, бо було відомо, що там є вже досить українців. Все це я одержав і став першим українським душпастирем в Чіне Чітта в Римі, і поволі почав збирати докупи своїх людей. О. Прашко став нашим частим гостем у таборі. А що він мав тоді велику бороду і приносив овочі й цукерки дітям, вони називали його "св. Миколаєм".

Владика Іван відвідує українців в Корпусі ген. Андерса

Але дуже скоро большевицький і польський консуляти в Римі одержавши дані про нашу родину з римського муніципального уряду, де ми мусіли бути зареєстровані, - зголосили до нас свої претенсії і напастували нас своїми намовами їхати "на родіну", бо вони мали свій табір для біженців при "вія Аппія" в Римі, а звідти посилали їх до Таранто.

Щоб позбутись їх "опіки", ми з родиною пішли до міністерства внутрішних справ і там формально зреклися большевицького й польського громадянства та одержали т. зв. Нансенівські пашпорти (радше Міжнароднього Червоного Хреста) і стали "бездержавними".

Влітку 1945 року папа Пій ХІІ іменував єпископа Бучка Апост. Візитатором всіх українців у Західній Европі. Свою пастирську візитацію він почав відвідуванням українських вояків ІІ корпусу ген. Андерса. То були кол. полонені польської армії, що потрапили на Сибір і по угоді Сталіна з Сікорським зголосилися до польського війська і через Іран, Палестину, Єгипет помагали виганяти німців з Африки, а потім перейшли важку кампанію в Сицилії й Італії, де й досі залишилися, не хотячи вертатися під большевиків. Багато з них згинуло в здобуванню гори Монте Кассіно і там вони спочивають на спільному військовому цвинтарі. (Українські католики мають на своїх гробах західні хрести, а православні східні трираменні; жиди мають камені з жидівськими написами. Я нарахував 70 православних хрестів, а українців-католиків можна пізнати лише по іменах на їх хрестах).

От. Прашко, о. Біланич і я брали участь в Архиєрейській св. Літургії у військових ґарнізонах. При кінці кожної св. Літургії Владика казав усім українцям підносити праву руку і складати приречення вірности своїй Церкві й своєму народові аж до смерти. "Амінь! "

Владиці найбільше лежала на серці доля дивізійників у Беллярії й Ріміні. І до них, як до таборів біженців, приходили большевицькі аґенти НКВД, шукаючи охочих вертатись "на родіну". Владика зацікавив Папу Пія ХІІ долею дивізійників і чимало з них англійці звільнили з табору на богословські студії до Риму, так, що семінарія св. Йосафата почала наповнятися новим поколінням патріотичних священиків, які служать тепер рідній Церкві в різних країнах. Майже всі вони покінчили свої студії в Римі або Інсбруці, завершивши їх докторатами, і тепер працюють науково. Мені доводилось зустрічати молодих священиків в Римі, які є вже синами дивізійників. Їх батьки, хоч нерідко жонаті з чужинками, навчили їх любити свою Церкву й нарід.

* * *

Пригадую момент, коли вночі надійшла з Німеччини дуже тривожна телеграма, що західні союзники зібрали кілька тисяч козаків (УВВ) і вже завтра мають передати їх большевикам. Вони просили, щоб перед смертю дали їм ще нагоду відговітися. Владика Іван подзвонив до о. проф. А. Беа, сповідника папи Пія ХІІ, і просив постаратися для нього за нічну авдієнцію в папи. Папа прийняв владику і негайно з державного секретаріяту пішли телеграми до Вашінґтону й Лондону з просьбою папи здержати насильну репатріяцію людей до большевиків. І з того часу західні союзники змінили свою політику в тій справі.

Папі Пієві ХІІ були відомі насильства большевицьких комісарів у таборах в Таранто, де люди скакали з кораблів у море, і в Мадярщині, де розстрілювали біженців, а інших посилали на каторжну працю в Сибір. Відомо, що багато людей з Дивізії П. Дяченка, щоб не попасти в руки большевикам, стріляли себе або брали отруту. Саме в їх обороні протестував папа Пій ХІІ.