РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

МОЇ ДУШПАСТИРСТВА В ТРАНІ-БАРЛЕТТІ Й НЕАПОЛІ-БАНЬОЛІ

Їду до Апулії: Трані-Барлеттi

Влітку 1945 року папа Пій ХІІ іменував Владику Івана Апост. Візитатором для всіх українців у Західній Европі. Автор був свідком трудних початків тієї апостольської праці. Це видно було вже в Італії, де тепер я став першим священиком його юрисдикції в Чіне Чітта в Римі.

До Владики Івана приходили тривожні вістки з Англії, особисто з міст Трані й Барлетти на південь від Барі. Там у колишніх італійських військових казармах були влаштовані табори біженців УНРРА під зарядом польського персоналу ІІ Корпусу ген. В. Андерса.

За статистикою Владики, в тих таборах було, принаймні, п'ять тисяч українців, більше дівчат, а менше мужчин, а між ними кількадесять родин з малими дітьми. Вістки про життя тих людей тривожили владику. Їх приносили до Риму українські вояки ІІ Корпусу, відроджені в наслідок приречень вірности в часі візитацій, і просили Владику вислати до обох таборів українських священиків для правильного душпастирювання.

Сам Владика Іван говорив мені, що з їх щедрих дарів він міг урухомити свою канцелярію й помагати біженцям в Італії. Згодом поміч приходила від папи, особливо для Дивізії в Беллярії й Ріміні. Ставши Апост. візитатором, Кир Іван став оглядатись в Римі за двома священиками для душпастирства в тих двох таборах. Але, Владика не одержав юрисдикції над священиками, що студіювали в Римі, про яких ми згадували. Одні з них робили свої перші докторати, а інші робили другий, бо не могли бездільно сидіти в семінарії; треті робили ліценціяти, а один одержав дозвіл студіювати медицину.

Таким чином Владика не міг знайти між тими отцями свобідних іти на душпастирство в південну Італію. Також ніхто з Василіян з монастиря при П'яцца деї Монті (тепер парафіяльна церква св. Сергія і Вакха) не зголосився.

Одного дня владика Іван запросив мене до себе і з великою журбою та жалем почав говорити, що він одержав від папи номінацію на Ап. Візитатора, а тепер не має кого вислати до Трані й Барлетти. І що подумає собі Свят. Отець, як довідається про те? - клопотався, Владика. Щоправда, Владика має кілька отців, напр. о. і Прашка, о. Біланича, і декого з Василіян (два останні, помагали владиці), але їх конечно потребував у Римі. (Згодом інші отці як також монахи, час-до-часу їздили до дивізійників).

І ось причина, чому я вас запросив сюди - ви мусите їхати до Трані, де є більшість українців, а звідти доїздитимете до Барлетти; все це тимчасово.

- Дорогий Владико - кажу йому - я до послуху привик, але не забувайте, що я маю тут родину, а до згаданих таборів не можу взяти дітей... Я залишив її вже в Удіне. Там треба самітного священика. По-друге, мені не вказано туди їхати, бо польська "двуйка " вишпирає моє минуле ще до війни і паралізуватиме мою працю в таборі. Прохаю звільнити мене з того обов'язку, може я зможу тут чимсь помогти...

- На жаль, не можу цього зробити, бо не маю кого туди вислати. Я вже говорив з о. Володимиром Пашковським, який сидить з родиною на сцені залі Семінарії, але він так боїться большевиків, що ніяк не хоче їхати в південну Італію, близько міста Таранто.

- Ви родиною не журіться - казав далі Владика, - ми тут з отцями порадимось, як і що з ними зробити. А ви пакуйте манатки і їдьте в Апулію!

Так і сталося. Послушний волі свого Владики, я поїхав до Трані... З першого листа моєї дружини я довідався, що всі вони живуть так: вона пішла жити до Дівочого Інституту при вулиці Чезаре Бальбо, близенько базиліки Санта Марія Маджоре; пані Ольга Коновалець примістила нашу доньку, Орисю, в Інституті "Ностра Сіньйора ді Сіон"; а обидва сини, Зиновій Володимир і Олег Богдан, були приміщені в сиротинці-захоронці "Пікколі Амічі ді Джезу" зараз за мурами Ватикану, недалеко большевицької амбасади.

Дуже скоро діти затужили за мамою, тому вона винайняла собі кімнату при П'яцца дель Уніта 9, біля Ватикану. Обіди їла в т. зв. "папській кухні", разом з іншими скитальцями, а кожного пополудня збирала дітей біля пам'ятника Ґарібальді на горбку Джанікольо говорила з ними, читала українські казки, а потім відводила всіх додому. І так щодня.

Одного разу італійські сестри довідались від хлопців, що їх батько є "сачердоте каттоліко" (католицький священик) і дуже погнівались, так, що о. Прашко ходив до них пояснювати, що українські священики законно жонаті. Але й тепер сестри не вірили і мстилися на хлопцях, які почали бунтуватися і робити всякі витівки.

Моя душпастирська праця в південній Італії

Тим часом я почав душпастирську працю в Трані, бо там було понад 80% українців, а в Барлетті решта. Командантом табору в Трані був майор Ліпський, а в Барлетті полк. Бобровський. Перший був невеликий ростом, присадкуватий, самозадоволений, впертий і великий польський шовініст. Натомість, полк. Бобровський, з яким я мав кілька спокійних розмов, був серйозною людиною і не показував свого патріотизму так, як майор Ліпський.

В Барлетті перебував також симпатичний і розважний англійський майор Овен, з яким я мав довшу розмову, бо він був зв'язковим старшиною УНРРА.

Коли я, приїхавши до Трані, показав командантові своє призначення на душпастиря табору, командант запропонував мені стати членом польського Червоного Хреста, бо це буде зв'язане з місячною платнею, привілеєм куповання всяких речей т. зв. Наффі та їжею у старшинській кухні табору; але я мусів би носити військову уніформу з ранґою польських капелянів, тобто капітана. Це була приманлива пропозиція, але я її не прийняв: бо вона в'язала б мою релігійно-національну працю для добра довірених мені людей.

Я урядив собі каплицю за вимогами нашого обряду, але в іншій залі того самого бараку. Скоро показалося, що в неділі треба було служити св. Літургії під голим небом, бо внутрі не було місця, хіба за вийнятком дощевої погоди, але в лютому в південній Італії вже цвіли придорожні магнолії й була гарна й тепла погода. На мою просьбу, з Риму надіслали мені ноти, і я сам почав учити хорового співу, а при тому помагав мій дяк Степан. Знайшлося чимало гарних голосів із знанням нотного співу, так що по трьох тижнях щоденних проб ми могли вже співати св. Літургію, якою дириґyвав скрипак Дудлій (тепер в Арґентині). До хору належали молоді українці із східніх областей, що подавали себе за "греко-католиків", інакше большевицькі комісари були б забрали їх на "родіну" через Таранто до Одеси, а звідти на Сибір. Вони й досі тряслися зі страху, як бачили большевицьких емісарів, що час-дочасу приходили шукати своїх людей. Я підозрівав, що в таборі були їх шпигуни й доносили про все до Таранто.

Щоб помогти східнім українцям, я кожному з них написав посвідки із ствердженням, що вони українці греко-католики, і так вони формально стали членами нашої церковної громади, але я пояснив їм, що як виїдуть колись за море, хай стануть там членами церков, які любитимуть, бо між православними й католицькими українцями немає великої різниці. Ми сподіємося, що ще за нашого життя обидві наші Церкви об'єднаються в одну Українську Християнську Церкву. Всі вони мали ще в свіжій пам'яті заклики митр. Андрія до православних Владик і мирян у справі діялогу на тему поєднання. І це я часто всім пригадував.

Вже в першій своїй проповіді я заповів людям, щоб усі говорили між собою такою мовою, якою говорила з ними їх мама. Німці не забороняли нам цього, тому й тут, у вільному світі ніхто не має права нам це забороняти. Тим більше, що весь табір, включно з командантом і його персоналом, удержує Америка, яка й нас годує в таборі.

Привикши їсти разом із стрільцями, я й тепер ставав у ряд із шайкою в руках, разом з парафіянами, і особисто брав свою порцію. Тут харч не був навіть подібний до того, який нам давали в Чіне Чітта. Тут майже щодня давали на обід довгі, грубі, розмоклі макарони, звичайно зимні, і шматок хліба чи трохи м'ясної консерви. Рано було какао, а ввечері вівсяна каша або чай з молоком. Хто мав гроші, міг купити собі в місті або в УМСА овочі або ярину.

Спочатку я належав до "безгрішних бідаків", але Владика Іван давав мені з Фонду Апост. Столиці 1-долярові стипендії на св. Літургії й за ті гроші можна було купити овочів чи винограду.

Щобільше, я заощадив собі стільки лір, що міг купити матеріял на костюм який ушив мені таборовий кравець. З великою приємністю і подякою я міг тепер віддати шановані мною "історичні штани" о. І.Прашка, які, сподіюся, послужити йому в часі єпископської хіротонії перед виїздом до Австралії, Нової Зеляндії та Океанії.

Моя недуга і коротке лікування в Римі

По півроці перебування в Трані я почав хворіти, військовий лікар ствердив у мене анемію та гострий катар кишок, і радив лікуватися, а щонайголовніше, держати дієту й поправити харчі. Цього, очевидно, не можна було зробити в таборі. Тому я попросив о. Р.Рудницького з Семінарії св. Йосафата заступили мене на якийсь час, щоб монахи-лікарі, звані "Бенефрателлі", оглянули мене докладно у своїй лікарні на Тибрському острові та сказали, що мені вільно їсти, а чого уникати.

В Римі я жив з дружиною при П'яцца дель Уніта 9, брав ліки й почав дієту, але в половині другого тижня відпустки коло 9-ої год. увечорі позвонив з Джанікольо телефон.

- Слава Ісусу Христу, тут говорить Лосічко. Преосв. Владика Іван хворий і просить вас негайно приїхати до нього. Справа дуже важна. Беріть таксівку й їдьте сюди.

Скоро збираюся, а дружина кличе таксівку, за півгодини я ввійшов до Владики Івана. Він попросив мене ввійти до його спальні. Владика сидів на своєму ліжку в нічній сорочці, накривши свої ноги білим простиралом. Він виглядав знервований і хворий.

- Сідайте тут на крісло, я маю для вас невеселу новину - при тому показав мені кілька листів і телеграм з Трані й Барлетти. Ось бачите, по вашому виїзді з Трані до Риму "махери з двуйки" повишукували між нашими людьми бувших козаків, злочинців і Бог знає, яких ворогів демократії. Їх б'ють і знущаються над ними, а я прошу вашого заступника подати мені імена арештованих і факти, а він досі нічого не прислав. Мусите їхати назад і зробити з тим усім порядок!

- Дорогий Владико, я щойно розпочав лікування. Може хтось інший з Ваших отців поїхав би туди, принаймні, на тиждень або два і поміг о. Рудницькому в тій справі...

- Дорогий Брате - відповів Владика Іван, - ви український патріот, бо про те свідчить ваше минуле життя і діяльність. Ви й досі, як у Дивізії, є польовим духовником. Сьогодні, як самі знаєте, Україна вийшла на свою Ґолґоту ... вона коливаєтъся немов потопаючий корабель серед розбурханого моря... Чи знаєте обов'язки капітана потопаючого корабля?

- Знаю! Всіх рятувати, а самому йти з кораблем на дно.

- Отож, хоч і хворий, ідіть і рятуйте терплячих українців. За вас ніхто цього не зробить. На цьому скінчив схвильований владика. Я одержав від нього гроші на квиток і на дуже конечні видатки для добра побитих і ув'язнених таборян.

Ще тієї самої ночі я виїхав до Апулії, рано прибув до Трані. Мені сказали, що о. Рудницький живе у Барлетті, але польський персонал усунув його з табору. Це й була причина, чому він не міг нічого зробити в Трані.

Звільнення ув'язнених і побитих військовою "двійкою"

Що ж було причиною алярму владики? Отож, у Трані власті табору викинули з мешкань кілька українських родин з Полісся над Бугом і замкнули батьків з малими дітьми, разом коло 43 особи і держали їх у військовій умивальні-туалеті, нікого до них не пускали. Були чутки, що хочуть їх віддати большевикам до Таранто.

Я відвідав ув'язнених, щоб довідатись від них, чого в них хочуть і чи вони підписували будь-які документи чи заяви. Я знайшов усіх, крім одного, Миколи Дубіля із села Вовче біля Турки, невеличкого бльондина з синіми очима. За свідченням людей його дуже сильно побила "двуйка", якої начальником був поручник Качмарик; після переслухання Микола кудись" зник".

Я здогадався, що побитого Дубіля мусіли сховати у військовій лікарні в Трані. І натягнувши на себе рясу, узяв до "течки хворих" все конечне до уділення св. Тайн і пішов із Степаном до лікарні.

- Слава Ісусу Христу! - поздоровив я по-польському дижурну медсестру.

- Слава на віки! - відповіла вона.

- До мене кликали, що тут умирає якийсь чоловік з табору, що називається... і тут я глянув на Степана, а він додав Микола Дубіль.

- О, це той збродняж - каже сестра збентеженим голосом.

- Тим більше, що збродняж, - відповідаю їй. - Чи Ісус Христос не запевняв нас, що в небі буде більша радість, як туди прийде один грішник, ніж дев'ятдесят дев'ять праведників? На Хресті Христос Господь проголосив злодія Дизму святим, як він щиро каявся... Сестро, допоможіть йому щиро висповідатись, поки вмре, а Бог вас нагородить!

По цих словах сестра пішла наперед сходами вгору, а ми за нею аж на останній поверх до кімнати на піддашшю. Я постукав до дверей і не ждучи на запрошення, скоро відкрив двері. У тому моменті високий, 250 фунтовий аґент "двуйки", що лежав на ліжку без сорочки, звернений ногами до дверей, зірвався на весь зріст і підійшов до мене, а я скоро сказав йому:

- Мене прислали сюди висповідати Миколу Дубіля, який вмирає, і тут я глянув у лівий бік, де під стінкою на ліжку лежав безпритомний Дубіль, накритий простиралом.

- Нє вольно спов'ядаць! Заброньоно! - крикнув аґент.

- Слиши сьостра? Нє вольно спов'ядаць, - сказав я. Кєди нє вольно спов'ядаць, то пшинаймиєй дам му остатнє намащенє - і з усіх сил я відсунув аґента назад і підійшов до ліжка Миколи й розкривши простирало, я побачив побиту людину і голосно сказав до сестри:

- Слиши сьостра, ані спов'ядаць ані остатнєґо намащеня удзєляць нє можна! Чи так робйом католіци? - Це я сказав, щоб мати урядового свідка.

Аґент спам'ятався і почав мене випихати з кімнати, не давши скінчити обряду св. Маслосвяття. З лікарні я пішов просто до телеграфічного уряду і надав телеграми до Ватикану, Кир Івана і ще декого, гадаю, що до єпископа Гавліни до Анкони, хоч не знав його докладної адреси. Я повідомляв у телеграмі про побиття українців польським військовим персоналом у Трані і про заборону "двуйки" уділити вмираючому останні св. Тайни.

На другий день приїхав до Трані передставник польського екзильного амбасадора в Римі, англійський високий старшина і щасливим випадком у Римі був тоді д-р Володимир Галан, голова ЗУАДКу, який відвідував владику Івана, який вислав його до Трані.

Я негайно повів усіх до умивальні, де сиділи батьки з малими дітьми, і це зробило на них немиле враження, а д-р Галан зробив навіть кілька світлин. Потім ми поїхали до лікарні і привезли Миколу Дубіля до табору і по двох тижнях я знайшов йому роботу в одного італійського виноградаря.

З того часу на мене напосілась військова і таборова поліція. Я жив самітно в одній кімнаті в сусідстві грузинського генерала Коняшвілі, колишнього високого урядовця вільної Грузії, що знав особисто багато членів уряду УНР.

Одного вечора, вертаючись з овочами з УМСА, я стрінув трьох підпитих осібняків, що кинулись на мене з ножами, але через кілька хвилин вони лежали в болоті, а я спокійно пішов до своєї кімнати, де на всякий випадок я держав доброго ціпка для власної оборони.

І тут скажу, що якби не поручник Качмарик з "двуйки", українці й поляки були б жили у згоді. Я цінив багато з них за їх великий патріотизм і відданість польській справі, а шовіністів ганив при кожній нагоді, бо вони нам докучали і не приносили чести своєму народові.

Після тієї "комісії" майор Ліпський здається, одержав догану восени 1946 року у Трані, коли я, відправивши більшу частину своїх парафіян до Англії, виїздив звідти останнім вантажником до Баньолі, де став душпастирем великого переходового табору.

Кардинал Тіссеран і Кир Іван Бучко дали мені грамоти і доручення їхати з моїми парафіянами до Англії, але "двуйка" поставила своє вето, мовляв, я не маю кревного в ІІ Корпусі, тому я не можу їхати до Англії.

Переїжджаю на нове дyшпастирство в Неаполі-Баньолі

Табір біженців у Баньолі, передмістю Неаполя, поміщувався в кількох великих, кількаповерхових будинках-блоках, побудованих Бенітом Муссоліні для фашистівського доросту в Італії "Балілля", щось як "Гітлерюґенд" у Німеччині, чи "Комсомол" у большевиків.

До Неаполю можна було їхати трамваєм або йти пішки. Ця околиця була одною з найкращих в Італії. з моєї кімнати я міг бачити крізь вікно острів Капрі, а крізь друге гору Везувій, з якого кратеру час-до-часу курився дим; у його стін було засипане лявою місто Помпеї, тепер майже в цілості відкопане і Геркулянум, до сьогодні невідкопане.

Командантом табору в Баньолі був англійський полковник Саломон, розумна і зрівноважена людина, що мала симпатії всіх мешканців табору. Вже при першій зустрічі з ним він виявив мені як священикові велику пошану. Це притаманна риса англосакської раси, без огляду на те, до якої раси, віри чи народу духовна особа належить.

Він заявив мені, що буде вдячний за всякі думки й сyґестії для добра таборян, тому в кожній порі дня його "Офіс" буде для мене відкритий. Це була риса великодержавницького народу, якої бракувало полякам у попередніх таборах. Одночасно він особисто ходив показувати мені в котрому блоці живуть українці, як також просив зробити мені копію списка українських родин і самітніх мешканців табору. Це дуже влегшило мені початкову працю.

З великою радістю я оглянув гарну простору церкву посередині табору, якої покищо вживав хорватський священик о. д-р Тот, і ми обидва уставили час недільних Богослужб. У цьому таборі зараз же зорганізовано хор під дириґентурою Кривешка (тепер в Арґентіні) і ми щонеділі співали св. Літургію. В хорі співала "Соборна Україна". Пригадую одну полтавку, Лену, що співала дуже гарним сопраном (тепер ЗСА); з чоловічих голосів вибивався баритон Михайло Бурчак (тепер в ЗСА). Він був зв'язковим підстаршиною 29-го полку і пам'ятаю, як у часі першого зудару з большевиками під Ґляйхенберґом я зустрінув його самітного з апаратом, і він майже з плачем збирав якісь дроти. Я поміг йому, й ми обидва встигли в останній хвилині вискочити з "вогню" і так залишились у живих. І досі він славить Господа своїм чудовим голосом.

В цій парафії, як і попередній, я повінчав багато дивізійників з нашими українськими дівчатами і так приготовив їх на виїзд за море, щоб засновували свої українські родини.

В часі Великого посту 1947 року я запросив тепер широкознаного українського місіонера, о. Михайла Щудла, ЧНІ, з Пагані біля Неаполю, де спочивають мощі св. Альфонса Ліґорі, основника їх Чину. Він дав нам тижневу, дуже зворушливу місію, що причинилась до віднови релігійного життя таборян.

В таборі була заснована Українська школа, якої директором був полк. Фаріон (ЗСА). Того року багато українських дітей прийняли перше св. Причастя, а між ними обидва мої сини. І так поволі дві тисячі молодих українських людей по важких пробах життя відзискували рівновагу духа й готовились на виїзд за море.

Під час Страсного тижня приїхав до нас о. д-р І.Прашко (тепер Владика в Австралії) і помагав нам сповідати людей та відправляти Богослуження за стародавнім українським обрядом. І досі звенить у моїх вухах велична, могутня мелодія з Воскресної утрені "Плотію уснув", яку ми обидва співали, а М.Бурчак третій раз своїм гарним баритоном.

Церква, рідне Богослуження, сповідь - все це пригадало нам рідну Україну, за якою ми ніколи не переставали тужити.

В 1947 році через табір у Баньолі переїздили українські біженці з Австрії й Німеччини до Південної Америки й інших країн, всідаючи до кораблів в Неаполі.

Отець П.Дячишин, що діяв наче амбасадор Парагваю в Римі, записав мене з родиною до Парагваю, а згодом я змінив думку і зголосився на виїзд до Арґентіни. Але, завдяки рішенню Папи Пія ХІІ почали виїздити жонаті священики до ЗСА. Владика Кир Іван написав листа до Преосвященного Кир Константина в Філядельфії, ЗСА, і ми несподівано одержали афідавіт на в'їзд до цієї країни, куди за статистичними даними приїхало коло сто сорок тисяч нових українських поселенців, які стали великим застриком живої української крови, що відновила наше життя в церквах і громадах.