Вступне слово

Історія - це скарбниця досвіду. Щоб майбутні покоління могли користуватися нею і зачерпнувши її наук оминути помилок минулого, кожна ґенерація повинна поповняти її своїми досягненнями, бо тільки історично записаний досвід стає джерелом знання і сили народу. Таким причинком до історії нашого покоління стали спогади Романа Лазурка про драматичні роки 2-ої Світової Війни, які під наголовком "На шляхах Европи" стають отсим власністю українського читацького загалу.

Роман Лазурко - молодий тоді підстаршина 1-ої Української Дивізії, один із тисячів дивізійного стрілецтва, кинув на папір свої спостереження, свої враження і свої рефлекції про цей великий час, що поштовхнув світ на нові рейки та скерував прожектор історії на два модерні центри сил, з яких один, без нашої волі захопив у свій круговорот подій і Україну. Простим, розповідним стилем, Роман Лазурко передає свої переживання власне з цього часу, додаючи чимало фактів до велетенського полотнища, що на ньому змальована історія - і доля - нашої Дивізії. Читаючи історію цих спогадів, в уяві не виростає штучний, трафаретний тип вояка - леґендарного лицаря на білому коні, а образ пересічного громадянина, що вдягнув на себе однострій Дивізії, щоб в її лавах змагатися за право нашої нації зажити "в народів вільних вільнім колі".

Автор "На шляхах Европи" це продукт епохи між двома великими війнами, продукт доби, що в ній українці жили пам'яттю Визвольних Змагань минулого, а світ спішив вже до змагань майбутнього. Українська молодь того часу, за стимулом Великого Чину своїх батьків мріяла про переможне закінчення розпочатого ними бою тоді, коли доля готовила для нас вже наш власний. Нам не довелось кінчати Київської кампанії чи Зимових походів, історія бо йде вперед. Нам не довелось маршувати вулицями Столиці ані окопуватись під Крутами, нам прийшлось йти далекими і чужими шляхами Европи за нашою історичною та національною Істиною. Шлях до Київа повів нас через Голяндію, Німеччину, Францію, Австрію, Хорватію, Сербію, Італію і Мадярщину і приходиться сказати, що ми цього походу ще не закінчили. Але наше покоління, покоління, що в ньому виріс автор цих спогадів, здало свій іспит перед історією та нашим народом. Читаючи історію цієї страшної війни, важко сьогодні нам самим повірити, що ми в ній брали участь, що ми стояли із зброєю в руках за нашу справу серед гураґану без прикладу в історії світу і ми втримали ім'я України та вперто втовкли у свідомість світу, що ми хочемо жити вільним життям і що ми готові за волю України стати до боротьби з однією із двох найбільших потуг світу. Наше покоління дало Українську Повстанську Армію, наше покоління дало Українську Дивізію, наше покоління дало українську боротьбу!

Не будемо проходити поодиноких етапів вояцького шляху автора. Про це він говорить на сторінках своїх спогадів. Хочемо тільки підкреслити скромний факт, що він був одним із цих численних тисячів, що у вирішню хвилину відкинули всяке "політикування", всякі "за і проти" тодішньої несамовитої ситуації в якій опинився український народ, а просто взяли зброю в руки. Нехай це буде наукою на наше майбутнє: не "філософією" вичікування на кращу долю, не гуманітарними гаслами утопійних "правд", не покорою екзистенціялізму за всяку ціну, а в першу чергу чести і волі, тільки зброєю, зброєю і ще раз зброєю ми здобудемо нашу обітувану землю для нас і наших дітей. Це є твердий закон нашого простору, нашої історії і нашого майбутнього.

 

Филип Трач, пор. 1-ої УД УНА