Хто, куди і чого...?

Сидиш у затишній кімнаті, при машинці до писання, біля гори білого паперу, сам із собою і своїми спогадами. Це рік Божий 1970-ий, на чужині. Цей папір треба записати. Картки може пожовкнуть, але у пам'яті все живе, як сьогодні, а минуло вже більше чверть сторіччя.

* * * * * * *

Тисяча Дев'ятьсот Сорок Третій, четвертий рік війни. Україна мала вже час втратити всі надії, що спалахнули яскравим полум'ям в Тридцять Дев'ятому і ще більше в Сорок Першому. Потемніли обрії. Але за якимись дивними законами природи, кривда заподіяна Україні почала свій похід помсти по бундючних наїздниках. Заплатила свою ціну Польща, заплатила Росія і стала платити Німеччина. Зарозумілий диктатор, сп'янілий першими перемогами не хотів усвідомити історичної лекції Карла XII, не хотів вивчити досвіду Наполеона і — не вивчив нічого. Тепер, у Сорок Третьому вже й не грало ролі, чи захоче Німеччина вчитись. Вже було запізно. Доля відвернулась від неї. Свою велику, чи не останню історичну нагоду Німеччина проґавила. Тепер - може - на Схід глянуть інші потуги і може вони краще зрозуміють ролю України в цьому великому просторі, може вони усвідомлять, чому перша велика держава там постала в Києві.

В перспективі воєнних подій ситуація була погана. В Африці Альянти зліквідували рештки німецького Африканського Корпусу ще 12 травня, щоб 9 липня висадитись на Сицилії. Війна прийшла знов до Европи. На Сході Совєтські армії остаточно зайняли Харків вже другий раз цього року, дня 22 серпня і цілим вже фронтом вступили на територію України після виграної панцирної битви під Курськом, яку історики пізніше зарахують як найбільшу танкову битву в історії воєн. І це все сталось вже після Сталінграду, де пропав квіт німецьких збройних сил, славна 6-та армія маршала Павлюса, вкрита лавровими листками ще у французькій кампанії. Кожному вже було ясно, що Німеччина перейшла свій вершок. Доля війни стала хилитись на другий бік.

І в такій власне ситуації в Західній Україні заграли бойові сурми. Це, на що всі українці чекали в Тридцять Дев'ятому, це, на що вже абсолютно чекали в Сорок Першому, прийшло щойно тепер... Запізно, як ми всі знаємо сьогодні, у 1971-ому. Але тоді...? Тоді ми хотіли вірити, за Лесею Українкою, "проти надії". Ми знали, як страшно збита була Росія і ми бачили, як почали бити Німеччину. Може, якраз повториться 1918-ий рік ...? Нам треба війська, нам треба збройної сили, щоб вороги не почали знов ділити наших земель без нас у новому Версаї...

І в Сорок Третьому Україна вирішила будувати свою реґулярну армію без огляду на політичні і воєнні відносини. Власна армія створить сама собою відповідну політичну ситуацію. Ми не знали, чи доля дасть нам ще одну шансу, але якщо вона мала нам її дати - ми хотіли бути готові.

З такого розуміння потреби власного війська зродилась Дивізія і пізніше Українська Національна Армія.

Та Німеччина не доросла до історичної хвилини. Навіть тоді, коли вже її Східній Фронт тріщав у своїх посадах, вона воліла програти війну, як стати лицем, політично чесно і мілітарно рішуче до "українського питання". Ну й програла, як знаємо.

Це "українське питання" небезпечне. Воно має тенденцію мститись важко на силах і потугах, що його іґнорують. Через нього програв Карло XII, через нього пропав Наполеон і через нього відібрав собі життя у берлінському бункері в останніх днях війни Адольф Гітлер. Здається нам, що й тепер, двадцять п'ять років після закінчення війни українське питання не дає спокою деяким столицям світу. Не дає спокою передусім Москві.

Але в Сорок Третьому ми не мали часу думати про історичні аналогії. Україна дала вісімдесять тисячів молоді, з яких тільки двадцять знайшли своє місце в лавах Дивізії. Пішли, бо так сказала Україна, пішли на заклик своїх Батьків, пішли по зброю, щоб бути готовими і щоб як час настане, виставити велику, вишколену, модерну українську армію.

Пішли Дивізійники...