Голяндія

Повні чотири місяці прислухались стрункі ліси Гайделяґру до української маршової пісні. Співали ми ранком, після вимаршу на вправи, повними, міцними грудьми, співали, вертаючись до табору після вправ, голодними тенорами і хриплими басами, співали в дощ так само як до пекучого сонця, співали навіть з ґазовими масками на обличчях і тоді мені пригадувались єгипетські піраміди і спів фараонських ченців у глибині тих колосальних, ославлених могил.

Не завжди спів нам вдавався. Спочатку ми вдавались в довгі дискусії, що саме будемо співати, і як звичайно у нас, скільки стрільців, стільки і пропозицій. Все це кінчалось коротким гаркотом команди: Фліґер фон рехтс!! Ааавф, марш-марш!! і ми скоро усвідомили, що не всі наші українські традиції можна зберегти незаторкненими на чужині. Дечого треба таки виректись.

Тому, в половині листопада, після закінчення рекрутського вишколу, коли нас стали розсилати на всілякі підстаршинські школи, ми їхали вже цілком іншими людьми, від тих, що із батьківських домів прийшли на німецький військовий вишкіл. Ми були загартовані.

Мої ближчі товариші, як Пилип Трач, Козинський-"Цап", Галькевич, якого ми всі називали "дзядзьом", Степан Цмоць, Вовк, Криворучка, Дуб, Фульмес, Луців, Боднарчук, Попович, Ленчик, Форма і інші, яких прізвища уже призабув попали до транспорту в Голяндію, до протипанцирної підстаршинської школи, в Гільверсум. Нам говорили, що це була одна з кращих підстаршинських шкіл. А це, на нашу мову, означало, що там давали іце більше по ногах, як в усіх інших, хоч пізніше, коли вся наша Дивізія з'їхалась уже разом, ми переконались, що були ще "кращі" від нашої і ми не могли так дуже ще нарікати.

До цієї школи попало нас 52 кандидати. Більше й не могло влізтись на вантажне авто, що повезло нас до поїзду. Помимо закінченого рекрутського вишколу, ми ще не були генералами і повезли нас товаровими вагонами "сорок хлопа або вісім коней", без великого люксусу, але зате із повною свободою вимахування ногами на свіжому повітрі. Одна група дивізійних підстаршин вже вийшла з цієї школи, з так званого першого турнусу, ми їхали їм на зміну.

Після щоденних вправ рекрутського вишколу, де земля матірю стає, а всі кости знаходяться поза межами болю, прогулька через цілу Европу, навіть вантажними вагонами, має свій чар. Їсти очевидно було мало, бо годують тільки тих, хто вже йде на фронт, але зате зорових вражень нам не жаліли. Кордон Генерального Губернаторства переїхали ми без великого враження, бо як тут так і там стояли ці самі вартові і на залізниці ця сама мова, але зате сподобалися нам чисті німецькі села і міста. Погода трималась гарна, хоч трохи вже холоднава, і довелось нам побачити також перші німецькі руїни від альянтських летунських рейдів. На жаль, не везли нас через Берлін, ані Відень, як наших товаришів, на інші вишколи, ані навіть через чеську Прагу, але зате під Гановером пережили ми нічний налет американської авіяції і повірте, було на що дивитись. Вгорі, наче якась страшенна буря, гудуть безупинно мотори, внизу блискають вогні від гармат протилетунської оборони, комунікацію між горою і низом втримують бомби, що летять і свищуть собі при тому всіма голосами дантейського пекла, а вибухи бомб освітлюють околицю, як удари громів. Є на що дивитись. І все це видумали мудрі, розумні люди, егеж!

Стояли ми у полі довго, придивляючись, як американці христили Гановер, потім стояли ще довше, заки німці направили залізничий шлях, щоб українці могли їхати до Голяндії на вишкіл - польськими вантажними вагонами. Змінилась Европа, нема що й казати, нові часи настали.

На нас не впала ніодна бомба, чого доказом є те, що я сьогодні пишу ці слова. Не думаю, що американці передбачали тоді, що через десять років ми станемо їхніми громадянами, але все таки залишили нас в спокою і з нами навіть цих німців, що нас транспортували. Тому ми заїхали до Голяндії без перепон, а до Гільверсум без поспіху.

Якщо Німеччина виглядала на країну у війні, то Голяндія стояла собі, як образок з казки. Люди гарно зодягнуті, чепурні хатки з великими вікнами, вулиці і дороги чисті, асфальтовані, всюди квіти, огороди, сади. Добро кидається у вічі. Крамниці повні товарів, ніхто не кидається на це все, ніхто не стає у "хвостики", ніхто не дреться хапчиво за кожний шматок хліба. Я думаю, що в цілій Голяндії в цей час саме ми були найбільш голодні.

Закватирували нас у якійсь колишній середній школі, яку німці перемінили на касарню. Все вже нас чекало, включно з чотирьома українцями з першого турнусу, які мали бути старшими в наших кімнатах та допомагати німцям у вишколі. Це були Любомир Кузик, Любомир Боднар, Володимир Масник і Ярослав Новицький. Вони вже були підстаршинами, але відповідні відзнаки мали отримати аж після нашого вишколу.

За німецькою системою нас розділили на чотири рої, ройовими, очевидно, призначено німців, а саме унтершарфюрера Банька до першого роя, Шольца до другого, Лєдерлє до третього і Кампгавзена до четвертого. Чотовим нашої української чоти став гавптшарфюрер /булавний/ Крафт, народжений у Відні, із всіма віденськими признаками, з мішаної родини, де батько був австрійцем, а мати, мабуть росіянкою, а може й українкою, бо на Заході все це, що на схід від Відня, рахується Росією, на жаль. Цей Крафт, це була дійсно рогата душа. Очайдух до пригод, як і до бійки, дуже здібний, любив заглядати до чарки, згідно зрештою із воєнною модою, росту був високого, худощавий такий, що ремінь з револьвером звисав йому аж на бедрах, як в американських ковбоїв. Згідно із цим він мав теж неабияку минувшину. Колись вже був старшиною, але за якусь провину здеґрадовано його до ступня десятника /унтершарфюрера/, ми зустріли його вже на ступні гавптшарфюрера, тобто два ступні вище. На цьому він не пристанув, дряпався вище і в 1944 році, в місяці жовтні, зустрів я його у Східніх Прусах, в Аріс, вже знов старшиною - поручником, та ще й з лицарським хрестом на шиї! Та про це при нагоді.

Побіч нас, на цій же вишкольній площі, стояла сотня гітлерівської молоді - Гітлер-Юґенд. Ця сотня і наша чота мали спільного команданта, яким був товариш Крафта, поручник /унтерштурмфюрер/ Редер.

Приїхавши до цієї школи мусіли ми здати всі німецькі гроші, які нам команда мала виміняти на ґульдени, щоб ми могли собі за ці гроші щось у багатій Голяндії купувати. Та з початком вишколу показалось, що нам до міста виходити не вільно було, і що на це дозволять нам аж за два тижні. Очевидно, ми протестували - але між собою, потиху, бо щодо дисципліни, ми вичули зразу, що там жартів не було.

Почався наш вишкіл, твердий і безжалісний, із зайняттями, що тривали від ранку до пізного вечора. Але тут показалось, що Гайделяґер став нам у пригоді. Ми вже були добре загартовані і коли собі сьогодні пригадаю марш у глибокому піску і спів у ґазовій масці на обличчі, під сонцем, що на ньому можна було курячі яйця пекти на камені, здається мені, що це не ми були і що все це тільки снилося! Та ні! Це не сон був, в Гільверсум-і нам пригадали дещо з цих снів. Але ми мали теж амбіцію показати німцям, що український народ не менш твердий, а може й твердіший, тільки що, одне я навчився із німцями дуже скоро: вони всі здисципліновані, солідарні, неначе інстинктом відчувають, кого слухати і як слухати, а ми...? Ми, як ці вівці на полонині, безжурні собі, пасемося на найбільш плодючій землі і мекаємо до себе "моя хата з краю"!

Вишколювали нас на трьох типах протипанцирних гарматок, калібру 3,7 см і 7,5 сантиметрів. Остання уживалась також у танках, Тиграх і Пантерах, доки Тигри не дістали 8,8 найкращу протилетунську і протитанкову гармату Другої Світової Війни. Ми вивчали всі типи танків, вживані західніми Альянтами, а зокрема совєтський Т-34. До часу появи німецьких Тигрів, цей танк вважався найкращим танком на полі бою. Наша школа отримала один такий танк, він стояв над берегом моря і ми вживали його як ціль до стріляння. За якийсь час він виглядав як сито, не як танк. На теоретичних зайняттях ми вивчали Райберта, німецький вишкільний підручник для кожного типу зброї, вчились рисувати тактичні мапи, маршрути чот, сотень і батальйонів та вирішувати фронтові проблеми низького рівня.

Ну й, розуміється, мали ми свою першу пригоду. Ще не пройшов тиждень вишколу, як вечором, після вправ, заходить до нас чотовий Крафт.

- Україніше фрайвілліґен! Всі стоїмо і дивимось на нього.

- Габен зі голєндіше ґульденен?!

Ні, ми грошей не отримали, на жаль.

- Ферррдаммммт нохмаль. Я дістав від унтерштурмфюрера Редера дозвіл повести вас у місто і поспівати ваші гарні, українські пісні. Що ми зробимо тепер?!

Нависла вагітна тишина. Раптом хтось несміливо озвався:

- Ми можемо поспівати... на кредит.

- Ґут!! Зер ґут!! Туханцуґ міт зайтенґевер, дравсен ін лініє анґетретен, марш-марш!! Вихідний одяг, з баґнетом, надворі збірка, бігом!!

Ще ніколи ми так жваво не звинулись, як цього вечора. Вечір чудовий, погода гарна, на вулицях повно народу. Наш спів голяндці вже знали, бо ми співали йдучи на вправи і назад, а крім цього в першій світовій війні, десь тут стояла якась частина синьожупанників, яка залишила по собі добру славу і ця слава перейшла й на нас. Поруч з нами маршувала завжди громада молоді, а зокрема дівчата. Цього вечора почали ми наш концерт піснею "Ми протипанцирні", за нею розігріли публику "Чорною курою", далі зважились до гумору долити вогню піснею "Мала мама" і кінчили першу частину сентиментальним - на наш погляд - "Ой на ставі, на ставочку". Другу частину зробили ми пізніше, але цілком не так, якби хто міг сподіватися.

Так примаршували ми - вживши військового терміну - на висоту одного гарного ресторану. Оглядаємо, елеґантно, як перед війною у Львові. Крафт затримав наш відділ порядною командою, ми стукнули як старі воєнні ветерани, аж ехо пішло під каменицями, а Крафт в асисті інших підстаршин, між ними також Люби Кузика, пішов на переговори. Власник ресторану виявився дуже чемним голяндцем, який цілком добре розумів, що він не може виграти із німцем в однострою і прийняв до відома факт, що на вулиці стоїть чота, в силі 52 плюс 5 спрагнених хлопа, які вертають з пустині, але які не мають ані цента, розумієте, навіть голяндського цента. Вони однак будуть мати гроші, до цього немає сумніву, Голяндець, очевидно, не мав сумніву, що матимемо гроші. Чи дасть він нам попити на кредит? Важливий момент застанови. Напроти нього стоїть п'ять здорових підстаршин, на вулиці стоїть спрагнена ціла чота. Голяндець поміркував і погодився. Він дасть на кредит.

Ми ввійшли до ресторану. Це вперше за шість місяців всяких вишколів ми зайшли у культурну обстановку і ще до того на добрі напитки. Випили ми здорово, поспівали наші концертові твори, пропили кількасот ґульденів і чемно розпрощавшись, вийшли на вулицю. Прощав нас весь ресторан. Дівчата з жалем, власник з віддихом полегші. На вулиці збірка і з маршовою піснею вертаємось до касарень.

Але...

Але біда не спить. Завжди ходить впарі. Нещастя поставило нам на дорозі ще один ресторан, в якому грала добра оркестра. Ну, як не потанцювати, коли ноги самі ходять! Гавпштарфюрер Крафт скомандував "гальт", "райге рехтс!" і гусаком впровадив нас до ресторану. Набравши сміливости, ми зайшли сюди вже без пертрактацій. А ресторан повніський від Вермахту, обслуги протилетунських гармат, обслуги летовищ /дивізія Герман Ґерінґ, з білими нараменниками/, летуни, сапери, а кожний з панянкою, аякже, оркестра ріже сердешні танґа і вальси, аж плакати хочеться, до мікрофону співає дівчина серцещипательні кавалки. Наш Крафт дістав охоту на промову, підійшов до мікрофону, але панна, співачка, не вважала за відповідне йому послужити. Тоді він делікатно забрав їй мікрофон, заля піднялась, він тільки скрикнув до мікрофону "Ахтунґ, україніше фрайвіліґен!!" і розбив ним бубон. Наші почування цього вечора були, видно, поставлені на важку пробу, бо наш нервовий стан зірвався, як гребля в горах. Неначе нас хтось підпалив, ми вхопили за крісла, пляшки, ноги від столів і давай бити навколо кого попало. Така концентрична атака викликала паніку. Бротбойтлі і Герман Ґерінґ через вікна і двері, сапери пробували ставити опір, ми їх рознесли, як татарву в степу, летуни вилітали помахуючи руками, панни поховались під столами, гіммельгеррґотт доннерветтер, чисте побоєвище. Раптом команда "ахтунґ!", все стихло, ми спокійненько вийшли на вулицю, закінчивши славно другу частину нашого виступу і з піснею на устах відмаршували "додому", По-дорозі, очевидно, на команду стали на хіднику і висловили решту нашої опінії про війну, про Голяндію і про всі лиха на світі.

Наступного дня до сотні прийшла скарга на нас. Що ми робили бешкет в ресторані /це зрозуміле/, що ми поламали крісла і столи /це жалюгідне, але теж зрозуміле/ і що ми набили двісті вояків Вермахту, дивізії Герман Ґерінґ і ще якісь помічні сили /це не чуване!/. На добавок якийсь підстаршина СС доніс, що ми підливали голяндські туліпани на міському бруку, отже образ був трагічний. Почалось слідство, але ніодин з нас не признався до нічого і засуд випав, так би мовити, позаочно. Ми мали заплатити шкоду біля двох тисяч ґульденів, вихід до міста нам замкнули на наступних два тижні і протягом цього часу, кожного вечора після вправ мали ми стругати бараболю в сотенній кухні. Ця остання кара нас найбільше "заторкнула". Але чотовий Крафт підсміхався, то й ми не дуже поспускали голови. Ну й згідно із покаранням, наступного вечора чотовий Крафт прийшов, щоб забрати нас до кухні. При цьому видав наказ нам забрати із собою всякі музичні інструменти, які в нас були. Знайшлось щось зо три ґітари, дві мандоліни, імпровізований бубник і потрібні пательні і ми з нарадою помаршували до кухні. Там знайшли решту потрібних інструментів і коли додали наші голоси, виявилось, що ми мали першорядну оркестру. Хтось почав варити каву, ми знайшли хліб і мармоляду ну й зробили пікнік. Хто там думав про бараболю! Очевидно, думав кухар наступного дня, коли на ґвалт мусів організувати команду до цієї конечної військової функції. Того ж вечора ми концертували другий раз і наступного вечора ще раз і нарешті кухар мусів, видно, скласти звіт команді, бо четвертого вечора прийшов сотенний Редер особисто побачити, як ми чистимо бараболю для вишколу.

- Ахтунґ! - ревнув Крафт. - Унтерштурмфюрер, україніше фрайвіліґен бай картоффель шелєн!!

Поручник Редер оглянув кухню, оглянув нас і наші інструменти і навіть і наші обличчя і повідомив нас, що досить того добра, бараболю будуть від завтра стругати Гітлер-Юґенд, але до міста таки не підемо. Кілька днів пізніше отримали ми наші гроші і тоді наша делеґація у святочних одностроях та з торжественними обличчями заплатила довг у першому ресторані і шкоду у другому. На цьому наша пригода закінчилась.

Тим часом вишкіл проходив повною парою. Ми вже виходили в поле з гарматами. Кожну гармату тягнули чотири стрільці, а п'ятий керував заднім колесом, втримуючи напрям. В полі ми стріляли, звичайно до розбитих танків, вивчали розбирати замки в гарматах, спочатку звичайно, а потім із замкненими очима, вивчали польову тактику, примінену до вжитку протитанкових гармат, де велику вагу прикладали до маскування зброї і до непомітного руху в терені, під ворожим обстрілом. У касарнях ми вивчали лекції, які вечорами треба було вивчати дослівно напам'ять, з огляду на багатий матеріял і на не дуже ще опановану німецьку мову. Прийшли також нічні вправи, спершу лише нашої чоти, а потім разом із вишколом Гітлер-Юґенд. Ці хлопці дивились на нас весь час згори, навчені у своїх партійних школах, що вони "іберменші", а ми якісь там слов'яни зі Сходу. Треба відмітити теж, що більшістю називали нас "ґаліцішефрайвілліґен", згідно з офіційною на той час німецькою назвою нашої Дивізії, що нас досить дратувало.

Одного разу повчили ми зарозумілих німців із Гітлер-Юґенд. Їхня бундючність допекла, видно не тільки нам, бо коли прийшли знов нічні вправи, сотенний Редер вислав перших в поле, щоб обкопались в обороні, поставили гармати у вогневі становища і чекали атаки.

- І якщо будете заатаковані, маєте боронитися, як леви! - продовжував унтерштурмфюрер грімким голосом; - не застидайте німецької зброї і німецького однострою! Ріхтунґ авсґанґ, марш!

Пішли Гітлер-Юґенд, посміхаючись. І коли вже їх не було видно і чути, сотенний Редер взяв балак до нас.

- Ми з них мусимо зробити вояків і крім цього показати їм, що воювати не така легка справа, як їм здається! А позатим ми з вас мусимо також зробити добрих вояків. Отже, як зловите одного з них, бийте скільки влізе, позабирайте їм кріси, шеломи і інший виряд. Не застидайте однострою німецької армії, бо хоч серця у вас українські, але однострій на вас німецький! Ріхтунґ авсґанґ, маршшш!!

Пішли ми в німецьких одностроях із українськими серцями. Пристосували ми те, що навчились у німців і додали до того багато, чого навчились ще у Пласті по наших гірських таборах. Заскочили ми цілу оборонну позицію несподівано, обійшли її ззаду, вдарили з боків, збили Гітлер-Юґенд на квасне яблуко, набрали повно зброї і виряду, ще й забрали кермове коло від одної гармати. Бідні німці мусіли цю гармату підтримувати руками, а це важко та ще й вночі.

Вернувшись з бою, склали ми наші трофеї перед сотенним і тоді щойно примаршували німці, з підбитими очима, попухлими носами, з браками у зброї і у виряді. А німецький вишкіл вчить, що втратити зброю, це велика ганьба для вояка і більша від неї це тільки трусливість і зрада. Унтерштурмфюрер Редер використав цю нагоду, щоб пальнути ще одну промову, в якій ми дістали всі похвали, а німці для рівноваги всі картання і погрози і нас відпущено спати, а Гітлер-Юґенд пішли ще раз на вправи в терені, а після приходу мусіли ще чистити зброю, кріси і гармати. Хочу додати, що коли через пару тижнів попереджено нас про нові нічні вправи, хлопці з Гітлер-Юґенд нанесли нам гори папіросок і пляшки горілок, прохаючи, щоб не робити їм кривди. Ну й ми виграли бій значно більш гуманно, як за першим разом.

Так пройшла пізня осінь і стали наближатися латинські Різдвяні свята. Після ранніх вправ у день Свят-Вечора нам дали вільне і ми зайнялись святочними готуваннями. Чистили кімнати, довели до порядку однострої, приготовили все до спільного Свят-Вечора. Свисток дижурного підстаршини дав нам знати, коли заходити до великої залі. Там уставлені були довжезні столи, що вгинались під напитками, солодким печивом і холодною вечерою. Прийшов сотенний Редер в парадному однострою, привітав нас короткою промовою, побажав нам усім всього найкращого і підняв перший тост, очевидно, за фюрера Адольфа Гітлера. Це був кінець урядової частини і тоді почали ми колядувати. Заля з цього моменту належала до нас. Німці вчились наших коляд і так час пройшов поза північ. Чого ми не могли з'їсти під час вечері, забрали із собою до кімнат. Перший день свят був вільний і ми перевели його на святкуванні. Пити було що, а в товаристві, як відомо, п'ється добре і багато. За це ми мали вночі невелику пригоду.

Ми мали поверхові ліжка, я спав нагорі, внизу, підо-мною спав Козинський-Цап. Змучені колядами і пивом, ми поснули як забиті. Як довго спали, не знаю, збудив нас несамовитий вереск десятника /унтершарфюрера/ Банька. Всі ми позривалися з ліжок, крім Цапа. Той собі спав дальше найспокійніше в світі. Банько мірить нас очима, аж червоними зі злости і питається, хто з нас є найбільшим товаришем Козинського. Очевидно, це був я, отже виступаю вперед і голошуся, як пристало. Банько наказав мені йти з ним до підстаршинської кімнати. Входжу туди за ним, а там наші інструктори попивають і грають в карти. Я стою на струнко і дальше не знаю, пощо я сюди прийшов. Тоді десятник Банько показує мені шафу і долівку біля неї. Шафа мокра до половини, а на долівці велика калюжа води.

- На, вас заґен зі?! Що ви скажете, га? - ревнув Банько.

- Нічого - кажу, - бачу воду...

- Вассер?! Даст іс я кайн вассер! ферштанден?! Він кричить а я слухаю і комбіную, що сталося. Отже Козинський, підпитий, як і ми всі, розбудився серед ночі для потреби і зпросоння пішов коридором до кльозету. Він знав, що йде в доброму напрямку, тільки віддаль змірив зле і замість до кльозету, двоє дверей дальше, "вступив" до підстаршинської кімнати і не звертаючи на німців найменшої уваги, приступив, як пристало, до першого з краю приватного предмету, яким був не уринал, тільки шафа, полагодив свою потребу філософічно і пішов назад спати. Німці пороззявляли губи і прийшли до себе, щойно, як Козинський вже вийшов.

- В порядку, унтершарфюрер, я візьму шмату і зроблю порядок. Я його колеґа.

Настала дискусія у висліді якої половина води зникла між шпарами долівки, а мене повідомили, що Цап мусить це сам зробити, як протверезіє. Я засалютував і вийшов. До ранку не буде й так ні сліду. Але питаю Цапа ранком, чи він щось пам'ятає і чи знає він, де є кльозет. Він нічого не тямив, але коли усвідомив, що сталося, взяв шапку на голову і пішов робити порядок. Та вже було по всьому, хлопці з Г-Ю зробили за нього. За цей "подвиг" Цап мусів наслухатись від нас ще довгий час всяких натяків.

Тогож дня під вечір дістали ми перепустку до міста та й пішли громадою трохи "провітритися". Снігу не було, день був погідний, коли звечоріло, на небі замайоріли зорі. Глянув я на них і подумав, що світять вони і над моєю Україною, хоч і далеко вона звідсіля. Не знав я ще тоді, як: дійсно далеко кине мене доля, в майбутньому. По-дорозі зустріли ми протестантський костел, вирішили вступити, помолитися. Останнє Богослуження мали ми ще в Гайделяґері і якось скортіло зайти туди. Поставали ми біля дверей, в середині, поскидавши шапки, поклякали та й молимось. Інші помалу повиходили, а ми з Цапом ще залишилися. Голяндці зразу стали оглядатись на таке видовище, не чували, щоб СС-и ходили до церкви та ще й молилися. Коли ж вже й ми обидва вирішили вийти, вийшов за нами якийсь старий віком добродій з молодою панянкою, наздігнали нас і стали випитувати хто ми такі і пощо зайшли до костела, бо це тут невидане диво. Ми пояснили їм, хто ми такі і як це ми знайшлись аж у Голяндії і чому ми в німецьких одностроях і чого ми вибрались на війну. Вони обоє запросили нас до себе на вечерю і хоч ми відмовлялись, вони таки перемовили нас до себе. Зокрема панянка, що на наш смак виявилась дуже гарною дівчиною.

При вечері голяндці розказали нам про Синьожупанників і тут ми дізнались про голяндські симпатії до України. Виявилось, що цей добродій сам був колись військовиком і жив тепер на своїх маєтках із своєю внучкою, їй на ім'я було Аня. Ми заприязнились з цією родиною і пізніше зустрічались із Анею дуже часто у маленькому ресторані "Крістіяна", де можна було дістати росіл із рижом і мариновану рибу, а також пограти в білярд. За цією Анею лазив один підстаршина із дивізії Герман Ґерінґ, але зустрівши одного вечора її із нами відійшов і більше її не напастував.

Недалеко цього ресторану на стовпі стояла гарна міньятурка славних голяндських вітряків. Цей вітрячок нам дуже сподобався і одного вечора він щез. Вовк видряпався на стовп, зняв його, приніс до нашої кімнати і цей вітрячок їздив з нами з того часу як наш сувенір, пам'ятка з Голяндії. Привезли ми його аж до Нойгамеру. Перший турнус наших вишкільників з Голяндії привіз собі теж пам'ятку, статую малого карлика, якого вони прозвали "Гуґо".

Тим часом війна йшла повним ходом, хоч ми в цьому закутку Европи її особисто не відчували. Щодня і щоночі понад нашими головами пролітали десятки а то й сотні літаків в обидва боки, звичайно важкі, повні бомб на схід і легкі вже назад. Німеччина вгиналась під вантажем Альянтських бомбардувань, але на Голяндію бомб не скидали. Голяндська королева і голяндський уряд сиділи в Лондоні і чекали на звільнення своєї країни. Вони мали на що чекати. А ми...? Вдень, на вправах, ми лягали у високу траву, покурювали і приглядались ключам стальових птиць, що вирішували на наших очах долю війни.

Десь ще в половині січня трапився в нашій чоті випадок. Згідно із пляном вправ, на нічному марші, треба було вистрілити сиґнальну ракету. Цієї ночі ракетницю ніс Пилип Трач. Все було б в порядку, якби виряд був в порядку. Ракета і ракетниця, які він мав із собою, мали різний калібер і при вистрілі ракета вибухла на місці і сильно поранила Трачеві праву руку. Вправи перервано, Трача відвезли зараз же до шпиталю. Там полатали руку досить добре і вона почала гоїтись без поганих наслідків, а навіть навпаки, Трач отримав відпустку до Львова і ми всі були переконані, що випадок з ракетою треба було зарахувати до щасливих подій! До того всього, приїхавши з відпустки Трач привіз мені пачку від мого брата Осипа, якою ми в нашій кімнаті посвяткували кілька вечорів. Мене постигло після цього родинне нещастя, мій брат згинув з рук польської підпільної боївки, як жертва підпільної війни, що розпочалась між поляками і українцями на терені Західньої України, а зокрема міста Львова. На цю тему Трач привіз нам невеселі вісті. Програвши свою війну на полі бою у так званій вересневій кампанії 1939 року, поляки, за своїм старим звичаєм перейшли до партизанської війни з німцями. Після трьох років тривання, ця війна поширилась також на землі, загарбані поляками від України наприкінці першої світової війни. Але на цих землях вже від 1942 року діяла Українська Повстанська Армія і між польською Армією Крайовою та УПА прийшло до сутичок і боїв. На Волині і Холмщині, де поляки повели спершу свій наступ, згинули свідомі українські громадяни, вбивані підступно, вночі, польськими підпільниками, яким допомагали польські кольоністи, насаджені варшавським урядом між двома війнами, насильно на вивласнених українських землях. Пішли з димом численні церкви, горіли українські господарства, вибухали бомби в українських установах і не диво, що після кількох невдалих пересторог полякам, українці перейшли до протинаступу. Пішли з димом польські кольонізовані села, польські маєтки і загинули запідозрені в протиукраїнській акції польські боївкарі. Ось так під громи і блискавки великої війни, на українських землях йшла вже боротьба з поляками, тільки тепер українська сторона почала швидко перемагати і польський елемент, насаджений на наших землях насильно, став масово виїздити до корінної Польщі, поширюючи перебільшені чутки про жорстокості УПА і промовчуючи, очевидно, польські провокації. Стара історія малого народу, якому вроїлися в головах ягайлонські границі, що належали до цілком іншої історичної епохи, а слабість Польщі, як держави, поробила поляків чистими істериками на цьому полі. Погані це були вісті, але це була дійсність наших воєнних днів. Мій брат загинув у цій малій війні і пачка, яку привіз мені Трач, була останнім знаком життя від нього.

Пилип Трач прийшов до Дивізії ще в Гайделяґрі, під час рекрутського вишколу і призначили його до нас, до першої сотні вишколу. Він приїхав з фронту, у ступні ройового, за перебуту зиму на Східньому фронті мав на блюзі зелену, зимову ленточку німецької армії. Перебував там на середньому відтинку фронту, десь під Вітебськом. З постави і поведінки був бойовий хлоп і багато дечого бачив на свойому житті. Доля розлучила нас пізніше і зустрілись ми щойно в листопаді 1944 року на Словаччині.

Наприкінці січня відійшов від нас Крафт. Шпісом нашого вишколу був на той час штабсшарфюрер Лєвенкампф, дуже гострий і урядовий, але справедливий. Четвертий рій влаштував Крафтові прощання і як звичайно, ліжка пішли під стіни, на столах з'явилися пляшки Больс'у і закуски, а на дверях від коридору ми почепили великий напис: Шпісові вступ заборонений. Бенкет почався як має бути, на горішніх ліжках пригравала нам наша оркестра з мандолін і ґітар, а в низу ми бенкетували, напитками і співом. Гамір з нашої кімнати сягав найдальших кутків касарень і не диво, що шпіс прийшов глянути, що діється. Але ми запросили на наш бенкет поручника Редера і він сидів вже з нами, п'ючи і пробуючи співати наших пісень. Раптово відкриваються двері і на порозі стає шпіс, у повному однострою. Звичай був такий, що коли шпіс входить до кімнати, треба було першому, хто його запримітив, крикнути слово "струнко", /ахтунґ/, але у нашому випадку ніхто цього не зробив, бо серед нас був поручник. Шпіс його очевидно не бачив, бо роззявив губу, щоб нам почитати патерностер, але йдучи за нашими очима побачив сотенного Редера і зам'явся.

Редер глянув на нього суворо, шпіс виструнчився і сотенний питає:

- Ви бачили напис на дверях...?

- Яволь, унтерштурмфюрер - каже шпіс.

- Ну і що там пише...? Шпіс проковтнув свій віддих.

- "Шпісові вступ заборонений". Айнтрітт ферботен.

Тепер Редер вже дуже суворо:

- Ну й що ви тут робите...?!

Шпіс зам'явся, не знаючи що казати. Тоді ми всі вже встрянули, бо це був, розуміється, жарт з цим написом, Редер розсміявся і ми шпіса запросили до стола. Святкували до пізньої ночі.

Наступного дня ранком, вишкіл пішов, як звичайно на вправи, а я з Цапом вибрались відпровадити Крафта і ройового Ледерлє, який також від'їздив, на залізничу станцію. Ми гарно розпрощались, висловивши копу надій на скоре побачення і знаючи при цьому, що це тільки так говориться, "для анімушу", бо на війні ані ніхто не знає, куди його доля кине, ані коли його куля зупинить у життьовій мандрівці. Обидва вони від'їхали до Франції, а ми з Цапом вернулись до порожніх касарень. Очевидно, Крафт забув сказати шпісові, що ми підемо з ним на станцію. Ми собі в кімнаті гарно пороздягались і вивчаємо якісь лекції, коли нарозтіж відкриваються двері і на порозі шпіс. Ще заки сказали йому "добрийдень" паде команда; "гінлєґен, кріхен, авф, гінлєґен" і тоді щойно звичайне, нормальне питання: що ви тут робите, чому ви не на вправах. Вияснили ми що і як і дістали наказ в шеломах піти на площу вправ з крісами. Ми збирались і йшли так довго, що вишкіл вже вертався назад і ми, зголосившись у сотенного, прийшли разом - без вправ. Варто на цьому місці відмітити, що хоч всі ми розуміли, що ці вправи для нас дуже корисна річ, проте дуже приємно було хоч раз від них звільнитись і сердешно відпочати. Тому кожен міркував таке зробити, але нагод було дуже мало. Ми всі були здорові і це видно було по нас, отже "маркеранція" відпадала, а інших причин ніколи не траплялося, хіба щось вийнятково, як ось від'їзд унтершарфюрера Крафта.

Коли Крафта не стало, нашу чоту перебрав обершарфюрер Гофмокель, типічний прусак, рижий, важкий з постави, з доброю дозою військового садизму в собі і з іще більшою дозою ненависти до нас. Його шиканам не було кінця і за його "панування" ми навчились хіба добре робити "гінлєґен". Але ми терпіли, бо вишкіл добігав до свого кінця і виконували всі його накази, хоч без найменшого ентузіязму. Ми вирішили, що ми міцніші за нього і що він нам нічого своїм садизмом не зробить. Зате він показував нам, що він уміє і одного разу, коли я завдав собі труду, нарахував я понад триста гінлєґен у болоті.

Наша чота співала дуже гарно і звичайно Редер наказував нам іти на чолі сотні, щоб сотня презентувалась гарним співом. Гофмокель за нашими піснями не пропадав, кажучи делікатно, але сотенний розпоряджався, він мусів мовчати. Одного разу Редер пустив чоту Гітлер-Юґенд наперід, та їм спів щось не вийшов, сотенний взлостився, поклав їх на дорозі, казав нам перемаршувати по їх плечах на чоло кольони і заспівати щось порядного. Очевидно, наша бойова пісня "Протипанцирні" загомоніла вдвоє міцніше, як звичайно і співаючи, ми дивились на нашого Гофмокеля з презирством: і що ти нам зробиш, га...?

Під час нашого перебування в Голяндії запримітили ми цілком інакше відношення німецької влади до місцевого населення, як у нас, в Україні. Передусім не бачили ми ніде написів "нур фюр Дойче" на залізницях, трамваях чи автобусах, як у нас, вдома. Німці поводились культурно, виконуючи військову управу, але залишивши всю самоуправу в руках голяндців. Кидалось у вічі також, що тут не було такого браку харчів, як у нас, позатим крамниці були повні товарів, в ресторанах можна було отримати обід чи вечерю без харчових карток і разом з цим не запримітили ми існування чорного ринку, який у нас був конечністю. Значить німці мали дві різні міри для поведінки з населенням окупованої ними Европи: на Заході цілком іншу, як на Сході. Згодом, після війни, коли я мав нагоду прочитати документи Нюрнберзького процесу і усвідомити жах німецького панування на Сході, мені не могло зійти з думки, як це так все було зорганізоване, що населення безпосередньо заторкнутих околиць так мало знало. Наприклад, у Західній Україні німці поводились далеко гірше, як в Голяндії, але далеко краще, як в Наддніпрянській Україні, де німецьке панування стояло на поземі гірш колоніяльного. Пізніше, вже після нашого відходу в Дивізію і в Західній Україні погіршало, почались розстріли закладників за дії УПА і українські міста злились знов кров'ю невинних. Про це знали ми з листів з дому. Не легко приходилось перебувати з німцями в одній армії, читаючи такі листи і наше відношення до німців змінилось відповідно до того. Назверх ми були коректні, але в душі наростала ненависть, прихована тільки зовнішньою дисципліною і внутрішнім почуттям нашої потреби затримати зброю в руках "на всякий випадок".

Німецьке положення на Заході, видно, не було таке дуже певне, бо на випадок несподіваного десанту з боку Англії німці вправлялись в наглих алярмах, звичайно пізною ніччю, або вчасним ранком. Такі алярми були переводжені незвичайно чітко і докладно, так неначе б від них залежало життя німців, що в дійсності так і могло бути. Коли залунав свисток, або постріл алярму, треба було зібрати всі свої речі, комплетно всі, винести надвір, спакувати в найкоротший час до дороги, перевірити зброю і перейти контролю, чи все зроблене згідно із наказом. Після того нас розділювали по всякого типу магазинах, із зброєю, з одягами, з харчами та медикаментами. Усе до чиста треба було виносити і ладувати на вантажні машини, неначе до транспорту в Німеччину. Все було провірюване старшинами і підстаршинами, все було важене і раховане з німецькою докладністю. Але всюди могли трапитися "малі недогляди", звичайно там, де попали наші спритні хлопці. Найкраще під час алярму було бути приділеним до харчового магазину. Ніде правди діти, ми були завжди голодні. Молодий організм потребує здорового, повного харчу, а у нас ніколи не було досить м'яса чи товщів. Годували нас ранком чорним хлібом, з куском марґарини або бурякової мармоляди, чорною кавою, на обід зупою, що в ній було все хабаззя Европи але жадного куска м'яса, чи хоч би кости, картоплею, якої відживну вартість всі ми добре знаємо і нарешті куском якогось м'яса, що йому ані жити ані вмірати не дали. Те саме з вечерою. Тому ми при кожній нагоді старались щось з'їсти в голяндських ресторанах, або зорганізувати якісь харчі "приватно". Під час одного такого алярму, Цапа, мене і ще кількох призначили до харчового магазину. Тут щойно ми побачили, що харчі є, тільки ми їх не отримуємо. Уявіть магазин повний солодких кексів, чоколяди, солонини, масла і чого там ще не було! А ми ходимо голодні. Ми відчули елементарну несправедливість в такому стані справи і вирішили без жадної змови, автоматично, направити лихо, хоч трохи в нашому скромному "заряді". Ми обидва з Цапом на самому початку знайшли відкритий мішок із кексами і розбиту паку з чоколядою. Ці речі були призначені до спеціяльного вжитку, на якісь залізні порції і були важені та раховані дуже докладно. Але ми понапихали повні кишені в плащах цими кексами і пачками чоколяди, а при тому ще й не пожаліли собі з'їсти на місці, щоб додати собі "енерґії". Ладували ми все це на авта, ладували, нарешті виїхали за місто на постій, доки всі інші ділянки алярму не були сконтрольовані. Саме цей час використали ми на "обід". Всі наші товариші дістали від нас кекси і по пачці чоколяди і кожний на місці махнув все до шлунка, бо це одиноке місце, де ніхто нічого знайти не може, а споліскування шлунка, як описував Гашек у своєму "Швейку", ніколи не робили. За якийсь час відкликано алярм і ми повернулись до касарень, витрусивши по дорозі кишені до чиста. З неспокійною совістю і наїдженими шлунками, в добрих гуморах приїхали ми назад. Але наші гумори не конче рівнялись німецьким, коли магазинери стали провіряти харчі в вдруге і переваживши всю чоколяду три рази з несамовитим, німецьким криком, ствердили, що бракує кілька кілограмів! Те саме з кексами. Шукали, шукали, чи не загубилось, та де там. Пропало.

На вечірній відправі справа набрала вже офіційного характеру. Здається мені, що німці за нічим в світі так не шукали завжди, як за харчами і в цьому відношенні відбирання харчів по залізничних станціях в Галичині може кинути ще жмут світла на німецьку психологію "фрессен" /жерти/. Шпіс Лєвенкампф наказав цим з нас, хто був при вантаженні харчів виступити вперед. Очевидно, що Цап, я і наша вся група від харчів гордо виступила вперед. Ми ж завантажили і вивантажили харчі як має бути, в скорому часі і...

- Гінлєґен! Авф! Марш-марш! Гінлєґен! Авф! Нах рюквертс марш-марш! Гінлєґен!! - і ми лежимо за всякими приписами, з носами в землі. Лежимо та лежимо на шутрі, а камінці вбиваються в коліна і руки, а шпіс читає і читає різні розпорядження, як звичайно буває під час вечірньої відправи. Закінчив читати, спитав, чи у кого є якісь питання, на щастя не було жадних і шпіс розпустив вишкіл по кімнатах. Тоді щойно, ніби припадково запримітив нас , що лежали на камінні, наказав піднятись і стати перед ним. Довго мірив нас очима і щось, певно, міркував, не знаючи, що я це все чверть віку пізніше опишу у своїх спогадах.

- На, хто з'їв кекси і чоколяду - питає.

Мовчимо. Питає кожного з нас зокрема. Ні, не їв. Ніхто не їв. Дежби ми, бідні українці зі Сходу, відважились їсти чоколяду, та ще німецьку! Борони Боже!

Не вірив шпіс. Мав добрий нюх. Наказав нам бігом принести з наших кімнат плащі. Сам витрясав і вивертав кишені, але не знайшов нічого, хоч під мікроскоп бери. Весь вишкіл стояв у вікнах, дивлючись, що то з нами буде. Пальнув він нам тоді моральну мову, що це не годиться їсти харчі призначені на залізні порції, з нашого боку не було заперечень і нарешті відпустив він нас на добраніч. Ну й хто виграв?

Мушу признати, що Лєвенкампф і в службі і поза службою був дуже гострий і суворий, але при тому справедливий. Його важка рука спочивала на наших плечах весь час вишколу, але ми не нарікали. Ми прийшли навчитись воєнного ремесла і що строгіше нас вчили, тим краще для нас. Лєвенкампф був членом нацистської партії, і на правому рукаві носив "вінкель". Пильнував він дуже порядку і чистоти, кожний стрілець мусів бути щодня підголений, щонайменше раз на два тижні підстрижений, волосся не сміло бути довше сірника. В його уяві вояк мав бути завжди причесаний, не терпів він всяких "фризур", черевики і пояс мусіли світитись, як зеркало, а треба згадати, що не легко було чистити черевики воєнною пастою. Треба було вживати пляшки і нею "глянцувати" шкіру, доки вона не почала світитись, так, що можна було своє коротке волосся до неї причесати. На підошвах кожен мусів мати свої 32 "зольнеґлі" /цвяшки з п'ятикутними головками/, на ранньому перегляді кожний ряд по черзі підносив то ліву то праву ногу, шпіс йшов позаду нас і глядів, чи не бракує там де цвяшка. Горе тому, кому бракував хоч один! На два тижні закритий вихід у місто, при цьому, просто як пригадка, кілька "гінлєґен".

Але мій колеґа Цап мав слабість на точці своєї чуприни. Була вона у нього густа і чорна і блискуча, мав чим пишатись і пильнував її, як ока в голові. Де тільки міг ставав перед зеркалом і причісувався. А тут кажуть втяти на довжину сірничка. Та де там! Отже Цап умудрився. До зеркала сам собі ножичками підтинав волосся на висках і над вухами, а позаду росла собі здорова українська кучма. На вечірній відправі, коли падала команда "мюце аб" /зняти шапки/ і шпіс проходив повільно вздовж наших лав, придивляючись до кожної голови. Цап звертав лице до нього і так відпроваджував його під правильним кутом, тобто фронтом свого лиця, доки шпіс не минув критичного пункту, тобто коли вже не міг ніяк побачити заду голови Цапа. За весь час вишколу шпіс його ніколи на цьому не зловив! Але вже перед нашим виїздом з Голяндії, під час прощальної вечері, після промови команданта вишколу, шпіс теж сказав своє слово, назагал прихильно до нас і наприкінці, вже півжартома спитав, чи і взагалі ми його якось обциганювали за час нашого перебування під його рукою. Цап зразу піднявся. Ми всі його любили, бо хоч був трохи "офермуватий" щодо вправ, то все таки підтягався сильно і давав собі раду по-своєму, забув я додати, що він мав послаблений зір і носив досить сильні окуляри.

- Штабсшарфюрер - каже Цап під загальну, зацікавлену тишину. - Я не ходив часто до фризієра і ви мене ніколи не зловили!

І на доказ своїх слів повернувся задом до шпіса, показав йому густу і довгу кучму волосся ззаду і гарно рівно підстрижені виски. Шпіс розсміявся і потиснув йому руку.

Голяндія, наскільки ми її могли бачити, подобалась нам дуже. Правда, гір ні сліду, навпаки, деякі полоси знаходились нижча позему океану і голяндці побудували сильні греблі, щоб здобути від моря кусок землі більше для себе, бо країна ця мала, хоч за морями мала великі колонії, тепер зайняті японцями, але всюди кидалась у вічі цивілізація і культура цього малого, але твердого народу. Всі дороги і навіть стежки у полі асфальтові, головним середником комунікації в той час був ровер /колесо/, який голяндці використовували дослівно до всього. Навіть добриво возили в поле на роверах, дітей, всякий баґаж, ну, дослівно все. Мали вони також звичай причіпляти велику скриню яєць до заднього сіделка і вести до міста на торг, або здачі. Одного разу цілком припадково вчинили ми яєшню на дорозі. Ми тягнули гармату під досить стрімкий вигін, гармата якось виховзнулась нам з рук, з'їхала на дорогу і зачепила такий ровер з пакою яєць ззаду. Роверові і його власникові не сталось нічого, але чорний асфальт пожовтів від готової яєшні. Хоч сядь і плач. Фармер махнув рукою, зробив собі записку і поїхав сказати, що мав випадок і яйці німці можуть собі позбирати на дорозі, тим більше, що їхня власна гармата перешкодила йому зробити доставу.

Як я вже зазначив, німці поводились в Голяндії цілком інакше як у нас, чи взагалі у Східній Европі. Не чув я і не бачив, очевидно, щоб хтось голяндця ударив, як це діялось в Україні, чи в Польщі, в білий день на вулиці, де часто траплялось, що німець вдарив жида, який не зійшов з дороги на час, або в Україні селянина, який не зняв шапки перед німцем. В Голяндії була заведена поліційна година, але її ніхто не перестерігав і голяндці собі з неї нічого не робили. Для прикладу подам такий випадок. Новий наш чотовий Гофмокель, йдучи одного разу на чолі нашої нічної патрулі, вдарив зустрічного голяндця в лице. Нізащо спеціяльно, а просто тому, що це була пізня пора, після поліційної години, а Гофмокель хотів показати нам, який він "моцний". Голяндець склав звіт про цей випадок, звіт, видно, пішов своїми шляхами і пару днів пізніше чотового Гофмокеля заарештовано. Заарештував його службовий підстаршина, який взяв собі до асисти мене і Цапа. В шеломах, при зброї ввійшли ми до кімнати Гофмокеля, який витріщив очі на такий вид.

- Обершарфюрер - заявив службовий, - ви є заарештовані.

Гофмокель думав, що це поганий жарт. Як, його, німецького підстаршину, який, на його думку не зробив нічого злого, арештують?

- За що? Вофюр?

- Обершарфюрер, ви допустились карного вчинку, вдаривши невинного громадянина в лице. Ось тут є наказ про ваш арешт і засуд на два дні паки.

Гофмокель витріщив очі. Він не міг промовити ані слова, тільки його лице почервоніло так, що ми думали, що його "шляк трафить". Але службовий підстаршина був також німець. Безцеремонно зняв із нього пояс з револьвером і ми відпровадили його "під баґнетом" окружною дорогою до вишкільного криміналу, щоб усі бачили, якого то ми "пташка" замикаємо. Зайво додавати, що зробили ми це з надзвичайною приємністю. Повні дві доби мали ми святий спокій із Гофмокелем і його гуморами.

Треба пояснити на цьому місці, що крім самого вишколу ми мусіли брати участь у реґулярних патрулях по місті, тримаючи стійку біля касарень, тримаючи протилетунську стійку на даху будинку, де німці для оборони від англійських літаків примістили здобичний польський ЦКМ - цєнжкі карабін машинови, важкий кулемет. Та найбільше любили ми варту в місті, недалеко залізничої станції, де був парк наших авт та вантажних машин. Там можна було розмовляти з голяндськими панянками, які якимось чудом завжди туди проходили, часом туди і назад.

Як я вже згадав, над Голяндією щодня і щоночі перелітали сотні і тисячі літаків з бомбами для Німеччини. Їхні мотори гуділи важко, коли вони летіли на Схід і значно легше, коли вони вертались на Захід. Ми собі могли тільки уявляти, яке спустошення вони там роблять, бо слідкувати за цим в газетах ми не мали часу, і навіть не знали, чи газети подають всю правду. На Голяндію ці літаки ніколи бомб не скидали, але зате з небес злітали мільйони тоненьких пасочків станьйолі або цинфолії, які вони випускали на великих висотах, щоб змилити німецьку радарну оборонну службу. Ці пасочки ми збирали для прибрання ялинки на Різдвяні свята, але бували дні, коли поля блищались від них до сонця і голяндці ходили громадами по своїх полях визбируючи їх для себе.

Німці, наскільки я бачив і чув, ніколи своїми зенітками цих літаків не зачіпали. Може вони летіли за високо, може була в тому якась інша причина, не знаю. В Голяндії панував своєрідний "мир". Але одного разу якийсь літак дістав дефект в моторах, а з бомбами очевидно присісти не міг, тому залога скерувала його в море, а сама вискочила на легкопадах /парашутах/. Мало їх бути чотирьох. Ми саме кінчали передполудневі вправи з протипанцирними гарматками і голодні, як вовки вертались до касарень на обід. Та тут на власне повідомили, що на обід немає часу, розказали, що сталося, видали гострі набої до крісів і разом з Гітлер-Юґенд заладували на вантажні авта, та повезли шукати англійських летунів, в загальному напрямку до моря, тобто там, звідкіля прийшли звіти про цей випадок. Приїхали ми на місце, вивантажились, тут же нас розставили у широку лаву і пояснили, що треба прочісувати терен і все, що на ньому: будинки, стирти, стодоли, млини, тощо. Наше завдання ясне: зловити парашутистів, або зіпхнути їх в море. Наліво від нас розташовані були хлопці з Гітлер-Юґенд, направо якась частина Вермахту. Наказали нам завжди йти вдвох. Я і Цап, ми тримались разом, як майже завжди. Перед нами розгортались якісь мешкальні будинки і ми почали нашу "акцію". Не усвідомляв я тоді, як мусіли почуватись ці летуни, що напевно скривались в цій околиці, але багато років пізніше бачив я фільм, в якому були подібні сцени і тоді щойно прийшло мені на думку, коли я побачив узброєння цих відважних хлопців із західнього світу, як моє власне життя могло висіти на волоску. Ці летуни не здавались радо живцем в полон, бо в Німеччині їх часто розстрілювали місцеві ґавляйтери, як "ґанґстерів" за "бомбардування цивільного населення", а були випадки, що німецьке населення влаштовувало самосуди, вбиваючи зловлених летунів на місці.

Зайшли ми до першої з краю хати. На порозі зустріла нас сивава, літня вже інтеліґентна жінка з видним острахом в очах. Ніхто не любить, коли узброєне військо лазить йому по хаті. Ми спитали чемно, чи немає в неї в хаті якогось захованого парашутиста, вона нам чемно відповіла, що ні і ми чемно взяли її слово за закон, постояли трохи в хаті, щоб команда думала, що ми так гаряче шукаємо англійців, вона за цей час погостила нас тістечками і бубликами і ми розпрощались дуже серйозно, хоч всі чотири парашутисти могли бути за наступними дверима, бо ми ніколи туди не заглядали. Так ми йшли від хати до хати на нашому шляху і маю враження, що голяндці ще сьогодні згадують українців незлим словом. Так шукали ми ворога Німеччини понад дві години і за цей час вспіли практично пообідати. Ясна справа, що ціла наша лінія нікого не зловила. Вся Голяндія співпрацювала із західніми Альянтами і ніхто з нас голяндцям не дивувався. Як не як, німецький однострій був їм ворожий. Дня 10 травня 1940 року німці наскочили на Голяндію такими силами, що вже чотири дні пізніше голяндська армія скапітулювала, тільки королева і уряд виїхали до Англії. І хоч німці поводилися з голяндцями дуже культурно, то все таки це була окупація і нам теж нераз прийшлось відчути голяндське відношення до німецького військового однострою. Нарешті наші шукання скінчились і ми могли поїхати до касарень на спізнений обід та до наших зайнять.

За німецькою військовою системою, що якийсь час вояк отримує так називані "маркетендерварен", тобто всякі дрібниці потрібні до щоденного вжитку, як паста до зубів, щіточка, ножики до голення, мило до голення і до миття, коверти і листовий папір, часом якісь солодощі, завжди папіроски і пляшка якогось алькоголю, часом ще й вино, і щоб було "шварц, мидло і повідло" також пасту до черевиків. Це все може виглядає смішно, але вояк таких речей завжди потребує, а дістати їх приватно у війну не все можливо, тому вояцтво було вдячне за ці приділи, зокрема за папіроски і горілку. Позатим, з пізнішого вже досвіду хочу додати, що на вишколі, в німецьких частинах ми отримували завжди відносно великий приділ цього добра, а як пізніше ми переконались в нашій Дивізії, ці приділи були скупенькі і я до сьогодні маю враження, що в Дивізії німецька господарська адміністрація нас солідно ошукувала, зокрема на папіросках і горілках.

Одного разу отримали ми знов свій приділ і, очевидно завжди це відбувалося в піднесеному настрої, бо вояки, якщо йдеться про листи від дівчат і про всякі пачки чи приділи, поводяться часто як малі діти в ніч святого Миколая. Якісь інакші папіроски дістали ми цим разом, зараз помітили. Приглядаємось, а на папіросках, на кожній одній видніє напис, латинкою "Україна"! Стали ми розвідувати що і як, звичайно в ще більше піднесеному настрої, аджеж це не щобудь, коли існують спеціяльні папіроски для України, ні? Німці нам вияснили, що на морі здобуто альянтський корабель, який віз папіроски до СССР і нам саме роздали частину приділу із цього транспорту. Здивувало це мене, що Альянти аж стільки собі труду завдавали під час цієї важкої війни, що надрукували навіть папіроски для одної з республік в Совєтському Союзі, щоб тільки здобути собі прихильність своїх союзників, а німці не уміли зрозуміти навіть своїх власних потреб і користей на Сході по відношенні до нас, якщоб ми були стали їхніми союзниками з самого початку у цій великій війні. Пізніше, вже далеко після війни, з начитаних чужинних матеріялів у мене виробилась думка, що якби Німеччина була керована дійсно розумними людьми, а не закукуріченими фанатиками в бронзових сорочках, вона могла була виграти війну із Совєтським Союзом цілком легко. Недаром Сталін випив тост за німецьку політику в Україні і на інших зайнятих територіях. З хвилиною, коли німецький провід вирішив відмовити Україні самостійности, війна на Сході була програна і сьогодні найвищі німецькі чинники у своїх численних спогадах заступають цю думку. Та щож, Історії завернути не можна. Ось тут, в Голяндії ми побачили, як трактують своїх союзників Альянти і як поводяться всюди в Европі німці. Може вперше усвідомив я собі тоді, що перед нами не легка доля в армії, що йде до цілком певної прогри через дурну політику своїх вождів. Хочу ще додати, що кілька цих папіросок із назвою моєї батьківщини я сховав собі на пам'ятку, але пізнішими часами, коли біда таки притиснула добре, скурив і їх. Нехай їм буде одинокою пам'яткою ця записка у моїх спогадах. Додам ще, що пізніше, вже на Заході, я переконався, що й тут не знають і не розуміють проблеми українського народу і його боротьби за волю і цей воєнний жест, був нічим іншим тільки жестом в сторону воєнного союзника. І тут не можуть зрозуміти ці, що ще відносно недавно самі воювали за свою волю, чому ми також хочемо жити свобідно, що ми також не хочемо оплачувати вічно "королівських податків" і що ми вже не один "чайний виступ" вчинили у наших Бостонах, тільки що ми маємо до діла не з культурним англійським народом, який зумів культурно розв'язатись із цілого своєю імперією так, що сьогодні ще всі колонії і домінії стоять за Англією, - ми маємо до діла з бандитською державою, якою керують, за словами самого Черчіла "тринадцять ґанґстерів з Кремля" і в якій життя людини і цілих народів не має найменшого значення, якщо йдеться про фанатичні цілі цієї зграї, яка за всяку ціну, за ціну моря крови вирішила триматись при владі, винищуючи навколо себе старі і культурні народи Східньої Европи. Цього на Заході до сьогодні не можуть - або не хочуть - зрозуміти. Та це вже інші справи.

Нарешті прийшов кінець нашому вишколові і почались кінцеві іспити. Так, як було нас 52-ох, так всі ми іспити перейшли успішно, хоч із різними анелідами. Кількох із нас дістало ступні десятників, унтершарфюрерів, між іншими всі чотири помічні вишкільники з попереднього курсу, деякі стали роттенфюрерами, між ними і я, інші мусіли задоволитись одною балькою на нараменниках, що означало, що вони є кандидатами на підстаршин до розпорядження Дивізії. Іспити були суворі і справедливі. Треба було уміти своє діло і на це не було ради. Наша чота перейшла його, що так скажу з розвинутими прапорами, але з Гітлер-Юґенд більша частина чоти не склала кінцевого іспиту.

На прощання і закінчення вишколу команда влаштувала нам товариський вечір - камерадшафтсабенд, якого основною ціллю було випити багато пива, трохи менше горілки, ще менше закусити і при тому не впасти під стіл. Цей іспит ми склали також із розвинутими прапорами, хоч похрипли від співу. Слава Богу, що наш народ має стільки пісень народніх і укладених нашими композиторами, що навіть на цей довгий вечір ми не вспіли всіх відспівати і ще тиждень пізніше пригадували собі, що можна було німакам заспівати ще он такої, або он такої, чому ми забули?

З початком березня, гарного погідного дня, під звичайний гуркіт альянтських літаків відійшли ми з нашим вирядом на залізничну станцію і відспівавши ще кілька маршових пісень, завантажились до поїзду на Схід, до Нойгаммеру. Ми вже мали інформації, що вся наша Дивізія збирається у цьому таборі і нам вже було цікаво, як те все виглядає, а далі нам хотілось зустрітись із нашими товаришами з інших вишколів і обмінятись нашим досвідом та завваженнями.

Їхали ми прискореним темпом, бо ще перед нашим виїздом прийшли вісті, що Дивізія на нас чекає. Ми мали стати інструкторами по наших новонабутих спеціяльностях. Можу тільки на цьому місці кинути скромну заввагу, що хоч і як Німеччина була притиснута до муру вже під кінець 1943 року, все таки, німці не кинули Дивізії на фронт просто на гарматне м'ясо, хоч могли це, звичайно, зробити. Вони зате присвятили багато зусиль, часу і коштів, щоб вишколити всі частини Дивізії на відповідних вишколах, які хоч і проводились, як звичайно у війну, скороченими курсами, все таки забрали майже рік часу, щоб Дивізія постала, як військова одиниця, здібна до акції. Це може нам тільки вказати, що організувати добру бойову одиницю не є так легко, як дехто думає і щоб армія була добра, вона мусить бути першорядно вишколена. Я це говорю тому, що нераз чується у наших розмовах про те, як це ми в млі ока організували різного типу війська і кінець кінців програвали, бо це були тільки люди в одностроях, це ще не були вишколені армії. Наша Дивізія, на мою думку, була справді вишколеною бойовою одиницею, що при відповідних обставинах могла відіграти основну і вирішну ролю при організації українських збройних сил - і це власне було коренем задуму створити Дивізію, навіть із німцями.

Нойгаммер гудів життям, як величезний вулик, де всі бджоли були вже умундировані, де весь рух мав вже якусь ціль і все проводилось згідно із військовим пляном. Наше вояцьке серце росло. В Нойгаммері вже були наші старшини! Вперше за весь час перебування на вишколах Дивізії побачили ми вже наших старшин і це підняло нашого духа на цілий поверх вище! Всі вишколи прислали фахових старшин і підстаршин, а з України прийшли транспорти нових рекрутів, яких ми мали вже вишколювати на бойову одиницю - першу реґулярну військову одиницю за звиж двадцять років нашого поневолення. Людський матеріял був добрий. Рекрутські комісії мали з чого вибирати. Хлопці приїхали здорові, високі, повні запалу і репрезентували собою всю Україну. З Полтавщини, з Київщини, з Волині, з Поділля, Закарпаття, навіть, з Буковини, з усіх усюдів просторої української землі з'їхались сюди модерні вірли, але найбільше було таки із Галичини; гуцули, бойки, лемки, подоляни. Все було свідоме, квіт нашої землі. Думав я тоді: Боже, якби так піднялись разом всі ці наші сплячі мільйони, ми давно мали б свободу і свою державу! Колись Київ світився над цілою Східньою Европою, може ще колись прийде його час. Може за нашого життя...?

На цьому місці хочу згадати ще один дуже ориґінальний випадок із нашого вишколу в Голяндії, про який розказав мені ппор. Трач. Був з нами один вояк, який вирізнявся з-поміж нас тим, що трактував увесь вишкіл ще далеко серйозніше, як ми всі, хоч ми ставились до наших завдань на цьому вишколі дуже поважно. Росту був він високого, стрункий з постави, вивчав дуже пильно всі технічні проблеми і побіч цього вивчив німецьку мову. Я запримітив через якийсь час, що він радше тримався осторонь гурту і у всіх наших розвагах завжди був глядачем, ніколи учасником. Всі свої вільні хвилини проводив над книжками і навіть в неділі, коли ми виходили на місто трохи погуляти, він брався до своєї книжки. Це мене зацікавило і я наблизився до нього, хоч інші ставились до нього з резервою, відчувши з його боку брак резонансу. Деколи я з ним перекидався якоюсь заввагою, його відповіді завжди були до речі і серйозні. Він не визнавав жартів. Його зацікавлення до мене зросло значно, коли він дізнався від мене, що я перебував на німецько-російському фронті. Він цікавився технічними проблемами війни, тактичними проблемами фронту, типами і родами зброї і я, що сам знав, те розказував йому. Його міркування заключувалися в його твердому переконанні, що Німеччина війну вже програла, але, між нами кажучи, ми всі вже так думали тоді, далі він говорив із глибоким переконанням, що доля України і справа нашого визволення буде вирішуватись на Рідних Землях нашими людьми і що наша українська військова формація у складі німецьких збройних сил не має рації існування. Не буду запускатися на цьому місці у мої дискусії із ним, постараюсь передати тільки його думки. В його голові зродився плян, про який він зі мною говорив частенько і що більше він його аналізував та в розмовах зі мною піддавав моїй критиці, то більше він у його голові утверджувався. Це був плян гідний сензаційно-політичного роману. Він уважав його за дуже реальний і єдиноправильний плян і що більше - можливий до здійснення. Отже згідно із цим своїм пляном він постановив залишити ряди Дивізії, передістатись на Рідні Землі, зголоситись при найближчій нагоді до совєтської армії, попасти на фронт вже в її складі, щоби в боях проти німців заслужити на довір'я і як льояльний громадянин Совєтського Союзу пробиватись вгору по щаблях військової кар'єри, стараючись на кожному своєму кроці послужити українській справі. У моїх очах це була романтична спроба своєрідних українських націонал-комуністів, яка закінчилась неуспішно тому, що в Совєтському Союзі немає місця для національних меншостей на якенебудь серйозне пробивання, якщо хтось не запродав своєї душі росіянізмові - Совєтський Союз цеж держава росіян і тільки росіян і факт, що тут і там зустрічається українські прізвища нічого не говорить, адже ніхто з нас не чув ще, щоб ці українські прізвища, що добились вершків кар'єри сказали хоч слівце в обороні прав українського народу! Навпаки, вони ще більше прикладали рук до його знищення, як часом самі росіяни, типова яничарська порода повного відступництва. Але мій товариш свято вірив у свою думку і я сьогодні можу ще ручатись головою за щирість його інтенцій і силу його молодечого пориву та переконання.

Я був одиноким на вишколі, кого він у свої пляни втаємничив. Якщо йому вдалося їх зреалізувати, то я свято переконаний, що вибраний ним шлях служіння нашій поневоленій Батьківщині був для нього надхненням вищої сили Божого Провидіння, якого пляни для нас смертних, є незбагнуті. І я мушу сказати, що Україна буде вічною, якщо вона здібна видавати із себе синів, для яких немає нічого, чого вони не зробили б для її визволення і слави, байдуже чи їхні пляни і задуми витримають критику холодного розуму. Зрештою, чи багато народів визволилось від чужого панування тільки холодним розумом...?

Може припадок справить, що ці рядки попадуть у руки мого давнього друга і якщо він ще дальше залишився вірним своїм молодечим ідеалам, хай ці слова будуть для нього виявом моїх сердешних побажань успіхів у всіх його ділах і починах, а разом з тим висловом мого безмежного подиву до сили його залізного характеру, незламного духа і нашої спільної, глибокої віри у перемогу української правди.

А якщо він уже не живе, впавши десь на своїй життьовій дорозі, нехай ця згадка залишиться йому на пам'ять.

Після нашого приїзду до Нойгаммеру, мій друг вистарався про відпустку до Галичини, з якої вже не повернувся. До сьогодні я його не зустрів і про нього нічого не чув.

А тим часом праця над вишколом Дивізії почалась гарячковими темпами і забрала весь наш вільний час і всю нашу увагу.

Наближалися і для Дивізії великі події.