Нойгаммер

Сам Нойгаммер був німецьким ґарнізоновим містом з великими касарнями Вермахту, величезним полем вправ і артилерійським полігоном до сліпого та гострого стріляння. Під час війни, коли військові потреби зросли, команда армії вибудувала в продовженні комплексу касарень дерев'яні бараки, для приміщення всяких вишколів. Бараки ці будовано на піску, прокладано дороги і стежки і так зростав Нойгаммер до того стану, що кількість бараків далеко вже перебільшувала самі ориґінальні касарні своєю поємністю. В касарнях, збудованих із червоної цегли, перебували частини Вермахту і величезна адміністрація цілого табору, в бараках приміщувались перехідні війська, що звичайно тут формувались у більші бойові одиниці, як полки, чи дивізії.

Табір дерев'яних бараків ділився на три частини. Найдавніше збудовані бараки були найкращі. Ця частина табору мала асфальтові дороги, порядні вмивальні з біжучою гарячою і холодною водою, кльозети розміщені вигідно, також з біжучою водою і тут тепер приміщувались усі штаби Дивізії, лікарня, одяговий магазин, харчовий магазин і зброївня. Тут теж була площа для Богослужень. Друга, наступна частина табору мала назву Гіндербурґ-Ляґер, але ця частина не заслуговувала вже на ім'я одного з найбільших німецьких полководців першої світової війни і пізнішого президента Другого Райху, який вже наприкінці свого життя найменував Гітлера канцлером на підставі виборів, в яких перемогла партія НСДАП. Бараки в цій частині табору були майже такі самі, але не було вже асфальтових доріг ані жадної площі, тільки багацько струнких сосон, що росли між бараками, прикриваючи їх - можливо - від ворожого летунського ока. Третя і остання частина табору носила назву Цайссав, розміщена на які два кілометри від головного табору, за ліском, очевидно, сосновим. Ця частина збудована була на голім піску, навіть без фундаментів і якийсь час служила за табір для полонених совєтської армії. Зараз же недалеко був цвинтар, де хоронили полонених. Могили були масові, позначені числами від 1 до 1000, від 1 до 2000 і це вказувало на те, як масово вмирали ці полонені, коли їх ховали таким способом. Цих могил було багато, а на пам'ятку цього табору ще залишилась шибениця і стіна, під якою розстрілювали. Мусіли там померти десятки тисячів полонених, очевидно з браку харчів, бо до епідемічних недуг на терені Німеччини німці були б ніколи не допустили. Коли полонені вигинули, ці бараки призначено теж для війська, та ще й добудовано нових, зарівнявши частину могил під будову. І хоч ці нові бараки стояли на стовпах, оббитих дошками і вкопаних глибоко в землю то траплялось, що цілі бараки перехилялись, бо трупи внизу розкладались і бараки втрачали підставу. Тут завжди чути було труп'ячий сморід, зокрема перед дощем. Води в цьому районі не можна було пити, її привозили окремими цистернами з головного табору. До миття воду військо брало з криниці, яка була викопана за кухнею наприкінці табору, але вода була масна, легко здогадатись чому. Гіґієни великої тут не було. Лятрина збудована була із двісті метрів від табору і до неї ходили тільки із "більшими" справами. Всякі "легші" потреби полагоджували на піску, зокрема ніччю, коли ніхто не бачив. До цього табору Цайссав попали дві 14-ті сотні 29-ого і 30-ого полків.

З приїздом до Нойгамеру ми закватирували спочатку в одному із бараків головного табору. Тепер нас називали "протипанцирними інструкторами". Команду над нами перебрав пор. Струтинський і ппор. Чучкевич. Довго ми однак тут місця не загріли, не встигши навіть повіднаходити земляків і приятелів, бо стали розділю" вати нас по полках. Дивізія мала три полки, 29, 30 і 31-ий. Кожний полк мав три батальйони по чотири сотні, разом дванадцять реґулярних сотень, крім того 13-ту сотню ІҐ /Інфантері-Ґешюц/ і 14-ту сотню ПАК /Панцер-Абвер-Каноне/, тобто протипанцирну. Сотні числом 13 і 14 не були зв'язані з батальйонами і їх, за німецькою схемою, полкові командири приділювали куди, коли і кому буде потрібно. Окрема протипанцирна сотня була ще при самій Дивізії.

Розподіл по полках виглядав дуже просто. Нікого і нічого не питали, а просто вивели нас на площу зі всіми нашими "манатками", поставили у ряд і стали вичитувати із листи прізвища. Тут мене розлучили із Цапом і на це не було ради, протестів не визнавали. Цап, Криворучка і Полюлях попали до 29-ого полку, я, Вовк, Цмоць, Галькевич і ще один, якого прізвища не пригадую /і який поїхав додому на відпустку та більше не вернувся/, та Бойко попали до 30-ого полку. Військо гартує чоловіка до всього. Великих прощань не було. Потиснули собі руки і розійшлись друзі, що п'ять місяців перебували в одній кімнаті в Голяндії. Закинули ми на плечі наші торністри і відмаршували до бараків 30-го полку.

Командиром полку був німець, Форстройтер, а його ад'ютантом поручник Михайло "Пік", якого я знав ще зі школи в Перемишлі. Перед самим від'їздом на фронт його перенесли до артилерії, а на його місце прийшов німець із прізвищем Курковскі, який, на нашу думку, був поляком, бо по польськи розумів, хоч ніколи не говорив. Він не любив нас і не скривав цього, шикануючи і дошкуляючи нам на кожному кроці. З усіх німецьких старшин він був нами найбільш зненавиджений.

Я часто заходив до Піка на балачки, по службі, стараючись при тому й щось з'їсти, бо харчі тут були марні, а навколо не було Голяндії із ресторанами, тільки Німеччина, де харчі видавались за картками так точно, що чоловік мав враження, що це не харчі, а ліки на рецепту. У Піка завжди щось було, раз, що його старшинська пайка була трохи інакша, а позатим він мав більше можливостей розкрутити якісь додатки, як я, неповний підстаршина та ще не задомовлений на місці якслід. При зустрічах на дорозі, я звичайно йому гостро салютував, а він ніколи не пройшов повз мене, щоб не потиснути руки та не поговорити. Про нього маю дуже гарні спогади ще й тепер, де б він не був.

Сотенним нашої 14-ої сотні став пор. Струтинський, цікава постать. Носив чорні вусики, плекаючи їх дуже чуло і старався бути приступним старшиною. На мене робив враження більшого політика, як вояка. Дуже любив їздити на своїй кобилі на чолі сотні, навіть на коротких вимаршах і тому, що це нам нагадувало леґендарного Цяпку з історії УСС і УГА, ми його так і прозвали, Може це непотрібна заввага, але хочу підкреслити, що значить військова традиція і її плекання і як з покоління в покоління переходить цей дух навіть у таких жартівливих виявах, як придатка "Цяпки" пор. Струтинському. Може це переконає декого із "реалістів", що наша Дивізія - якщо вже нічого більше - зробила велике діло, збудувавши міст між поколінням батьків і поколінням внуків, щоб діти не забули власне цієї традиції...?

Заступником пор. Струтинського спочатку був ппор. Чучкевич, як то кажуть "свій хлоп" до всього, до чарки теж, а коли його перенесли до 14-ої сотні 29-ого полку, на його місце до нас прийшов ппор. Федюк, з професії учитель, на військову міру мало поставний і як старшина не дуже успішний.

Я застав вже на місці, в 14/30 полку підстаршин з першого турнусу голяндського вишколу, а саме Євстахія Ільницького, В. Теслюка, Теофіля Саляка і шпіса Зінича, Кожний з них уявляв собою окремий тип людини і військовика а всетаки кожний з них репрезентував собою якусь групу в Дивізії і для характеристики подам пару завваг про кожного.

Стахо Ільницький вже перед війною був підстаршиною польської армії і з розгромом Польщі перейшов з рештками армії до Румунії, звідкіля, за старанням польського екзильного уряду їх перевезли до Франції і з Франції, при допомозі якоїсь перепустки Червоного Хреста Ільницький переїхав цілу Німеччину, добився до свого Лємбрика /Львова/, бо він, очевидно, львівська дитина, але, видно, війни не було йому ще досить, бо зголосився до Дивізії. Казав, що погнала його вояцька жилка. Вояцьку жилку він мав, це правда і як підстаршина був дуже добрий, бо умів голосно командувати і відповідно кричати, а це робить на рекрута завжди велике враження. Але тільки на рекрута. Віком він був чи не найстарший між нами всіми, але скоро зжився з нами на добре. Ми його прозвали "лєґіоніста" через його минуле в польській армії, а ближче кликали його просто Стасю. Так кличемо його ще й сьогодні, на чужині, в Чікаґо, де він проживає.

В. Теслюк, "кінська смерть", був малого росту, худий і зате дуже витягався із штанів, щоб робити враження вищого. Щоб підкреслити себе краще, любив носити чоботи - саперки, які були нам заборонені і з цієї причини мав багато неприємностей. Але ці чоботи вирізняли його від всіх інших, а що ніщо більше не могло його вирізнити, тому то й він рискував багато, але чоботи таки одягав, зокрема по службі, "на вихід".

Теофіль Саляк, це знов був інший тип. Ми його часто кликали "панянкою", бо таке дуже елеґантне робив враження. Сам був пристінний, вродливий, носив себе як елеґант, на що ми всі інші звичайно не мали часу і не звертали уваги. Свою блюзку переробив він у кравців неодин раз, доки не лежала на ньому, як влита. Виглядав, як манекен на виставі, таке все було на ньому припасоване, але при тому був веселий і добрий товариш. Одним словом: цік-цак жовнір. Разом з вище згаданим він творив групу підстаршин з першого вишколу з Голяндії. З другого були такі:

Цмоць Степан, родом із Синєвідська Вижнього, що його робило в його уяві, щось наче шляхтичем, бо з цієї околиці походило багато націоналістів - революціонерів і ця околиця далась полякам добре в знаки перед війною. Цмоць був добрим, відповідальним підстаршиною, нажаль згинув під Бродами вже в перших боях, прошитий серією з фінки.

Вовк, здібний підстаршина, веселої вдачі, згинув під Бродами із-за власної неуваги, спалений вогнем із протипанцирного п'ястука - Панцерфавста, - стріляючи до совєтського танка і не провіривши, чи позаду нього є чисте місце на відсічний вогонь з ракети. Позаду була стіна, вогонь відбився і спалив його живцем.

Галькевич, "Дзядзьо", син священика, грубенький з виду і вигідний. Лягав спати при найменшій нагоді, чи в бараку, чи на полі, під час відпочинку в маршу чи вправах, як сам казав, "користав з нагоди" бо не знати, чи завтра виспишся. Правдоподібно вернувся живий із старшинської школи в Познані, але що з ним сталось, і де він дівся не знаю.

Ну і Я. Про себе не буду говорити, із скромности, може напише хтось із моїх товаришів і мені таким робом віддячиться.

Може комусь і нецікаво читати ці рядки, але мені приємно згадати добрих друзів, з якими я перебув гарні і погані хвилини в найкращі роки мойого життя, з якими їв з одної менажки, падав у те саме болото, кляв ці самі обставини і ці самі харчі і звичайно, голодував разом з ними.

Харчами у нашій сотні завідував незвичайно сумлінно Білий, з Дрогобича, Не потовстів він на наших харчах, а навпаки, схуд. Це найкращий доказ чесноти в харчовому магазині і заперечення теорії, що всі магазинери і кухарі мусять бути грубі!

До вишколу приділили нам 180 людей, що творили нашу 14-ту сотню. Половина із них вже мали за собою рекрутський вишкіл, бо підстаршини з першого турнусу поклали вже на них свої руки і язики. Ці вже уміли ставати на збірку, гінлєґен, крюхен, марш-марш і всякі інші елементарні військові "знання", а що найважніше, уміли вже голосно відповідати на питання і не озиватися, коли не було треба. Мушу додати для пояснення, що це була трагедія із свіжими рекрутами. На питання відповідає так, що навіть його сусід у лаві нічого не чує, стидливо всміхається не знати до кого, бо напевно не до свого підстаршини, а зате розкриває дзюб на цілу пару в лаві, щоб повідомити всіх навколо з якого він міста чи села і що його мама варила доброго на обід. Якщо до того додати, що українці є вроджені індивідуалісти, то можна собі уявити почуття підстаршини із групою нових рекрутів. Прийшли вони, як то кажуть, просто з-під аршина, кожний із своїм цілком особистим підходом до світових справ взагалі, а до свого перебування і вишколу в Дивізії зокрема. Пригадую з-поміж них одного гуцула. Німецька команда, якої ми тоді вживали, була для нього цілком незрозумілою і він не вчився навіть виконувати автоматично поодиноких, простих команд, не вивчив їх звучання.Ціла сотня на наказ "рехтс ум" повернеться направо, а наш гуцул стоїть собі спокійно і під час коли підстаршина виходить із себе від крику, гуцул каже: - Найси поміркую. - Поміркував, подивився, що зробили інші і тоді й собі повернувся. Лютий підстаршина не мав виходу, тільки реготатися із рештою сотні. Віддали ми того гуцула Стахові під його важку руку. Стахо мав свій підстаршинський лексикон, до того забарвлений ще львівським діялектом.

- Як поїдеш на урльоп до своєї Марини, то будеш си міркувати!! - верещав Стахо, а гуцул спокійненько питає:

- А що таке "урльоп"?

Квітень був ще трохи прохолодний місяць і йдучи на вправи в самих блюзах, згідно із наказом команди, ми нераз тряслись із холоду, зокрема на постоях, а той леґінь із Карпат стоїть, як ялиця, навіть червоний на лиці, тільки блюза на ньому щось дуже натягнута. Одного разу зробили ми перевірку і що показалось? Леґіник під своєю військовою блюзою мав свій гуцульський, гарно вишиваний киптарик, хоч був наказ здати всі цивільні речі. От чому йому не було холодно! Стахо був якраз неприсутній, отже справу взяв у свої руки Теслюк. Відпровадив він гуцулика дещо осторонь, щось йому там "нашептав" на вухо, гуцулик чогось падав, піднімався, бігав то сюди то туди, нарешті стало йому за гаряче, скинув киптарик і подарував "доброму уші". Довго ще опісля вживали ми між собою цього звороту "най си поміркую". А з леґіня став добрий перший стрілець протипанцирної гармати. На превеликий жаль, не пам'ятаю його прізвища, знаю тільки, що згинув під Бродами, розірваний ґранатою. Нехай його рідні Карпати будуть горді на його пам'ять, що післали до Дивізії такого леґіня. Вечорами, після зайнять, він нераз сідав собі біля бараку, дивився сумними очима по нойгаммерських рівних пісках та тихенько підспівував собі якусь тужливу пісеньку, так тужив - банував за своїми горами і їх свіжою зеленню.

Так склалося, що в нашій сотні не було німців. Та їх і не треба було, бо ми повели вишкіл на гостро, що й німці не зробили б краще. Ми знали, що йдемо на фронт скоріше, чи пізніше і нам залежало на тому, щоб наші хлопці знали своє діло так само, як ми - вишкільники, щоб заощадити на фронті кров, а це можна зробити тільки знанням. На жаль харчування було таке погане і слабе, що коли ми в Голяндії могли вчвірку потягнути гармату на поле, тут призначували ми шість стрільців до такої самої гармати і ці ледве давали собі раду. Може частинно в тому був винен ґрунт, ми в Голяндії мали тверду землю під ногами, а тут всюди був пісок, але харчі були справді нижче всякого рівня. Ранком чорна кава, чорний хліб і кусок червоної, бурякової мармоляди, а на обід брукв'яна зупа і кусок чорного хліба, на вечерю знов чорна кава. А хлопці молоді і при важких вправах, коня були б з'їли вмлі ока. Але ми вже переконались, що в Німеччині харчі, це найбільша проблема навіть для німців, а щож для нас! Ми знали, що німецька адміністрація старається обтяти нам наші порції якнайбільше і ми на це не мали ради. Тому кожний, хто приїхав з Галичини з відпустки із наплечником повним ковбас, виглядав для нас, як сам святий отець Миколай і ми його відповідно до того шанували.

Вся команда, згідно із наказом велась в німецькій мові, але опис гармати і всі пояснення йшли в українській, бо стрільці далеко краще це засвоювали, а нам йшлось про наслідки, а не вигоду німецької команди Дивізії. Ці стрільці, це була наша кров і ми хотіли їх зберегти для України, не вживати для Німеччини.

Мушу признати, що й стрільці розуміли нашу настанову і під цим оглядом ми не мали спеціяльних труднощів, поза звичайними клопотами рекрутського вишколу із людьми, що прийшли переважно просто з-під маминих рук. Після початкових труднощів ми запримітили, що стрільці самочинно збирались біля гармат і у свої вільні хвилини вчили себе взаємно, розбираючи і складаючи замки. Скоро дійшли вони до такої вправи, що кожен із них умів це зробити із зав'язаними очима, пальцями рук визначуючи відповідні частини до розбірки чи до складання. Правда, що всі підстаршини уміли це робити вже передтим і стрільці старались нас наздігнати. Після кількох тижнів вправ і спостерігання, ми призначили вже на стало до гармати перших, других і третіх стрільців і з того часу кожна обслуга стала ходити біля "своєї" гармати, як мати біля дитини. Нераз можна було запримітити стрільця, що своєю хустинкою до носа стирав пил з дула, чи із замка, щоб гармата "світилась", як нова. Для мене самого було це несподіванкою, я ніколи не уявляв, що наші люди можуть бути такими добрими вояками і з того часу у мене є тверде переконання, що коли ми раз поставимо власну, українську армію, вишколену і виряджену, ніяка сила вже нас не зможе. Може й тому не хочуть нам дати нагоди це зробити...? Але я теж запримітив спеціяльну ціху нашого народу, якої німці не уміли зрозуміти. Наш вояк ніколи не звикне до сліпого, впертого німецького послуху, без жадних питань чи найменшого опору. Наш вояк мусить зрозуміти свою ролю і коли він її схопить, немає кращого вояка над нього. Я думаю сьогодні, що якби німецька армія мала українських генералів, ніхто в Нюрнбезі не чув би від них оправдання "я мав такий наказ". Наші генерали не слухали б таких наказів, які видавав пів-божевільний фюрер і його партійні помічники, і ніяка партійна сила їх до того не змусила б. А тим часом німці, на жах цілого світу, виконували все, що їм сказано, без найменшої моральної контролі, байдуже, чи це був наказ йти у бій, чи заморити голодом сто тисячів полонених, чи вистріляти стільки ж жидів. І на мою думку росіяни мають теж цю німецьку ціху. Можливо, що тому і вони і німці мають великі, сильні держави, а ми знаходимось в неволі, не знаю. Але знаю, що наш нарід не знає сліпої, холодної жорстокости і думаю, що це нас робить людьми, не екзекутивними машинами, як у німців, чи росіян.

Не раз, під час вправ, якийсь стрілець, змучений і голодний, поставить ногу на гольму гармати на те тільки, щоб почути:

- Ти мой, чос поставив ногу на гольму, хочеш зігнути ...? Або:

- Чого спираєш сі до гармати, не бійси, вона не впаде!

Такі то були Протипанцирні. Між ними, як уже я згадував вище, вибився гуцул-леґінь, Грам'як, Зозуля, Балацький, Лашта, Бардахівський і Чучук, Сім'єнчиков і багато інших, яких прізвища, я вже, на жаль, позабував. До нас, підстаршин, ставились вони із довірям, приходили за всіми своїми потребами і зі всіми своїми клопотами, навіть як треба було гарного листа написати дівчині в Галичині,

Не пригадую собі, звідкіля ми отримали опис гармати, але ми його мали в українській мові і що бракувало, самі видумали на те, щоб вивчити її якслід - також із думкою про майбутнє. Подам тут цей опис в цілості, нехай собі мої товариші, старшини, підстаршини і стрільці пригадають.

1. Дуло з днищем, замок і рушійник замка.

2. Колиска дула з компресором на правому боці, що повертає дуло, два вирівнювачі, націльний пристрій зліва.

3. Горішня ляфета з підіймальним і поворотним механізмами, спускний пристрій, горішній щит.

4. Долішня ляфета з пружиновою віссю, два колеса, дві підтоки, долішній щит і кермове колесо.

5. Довжина гармати 5.84 метра.

- Ширина підток у вогневому становищі 3.60 метра,

- Ширина в їзді 1.98 м.

- Ширина сліду 1.60 м.

- Висота щита 1.26 м.

- Дуло вгору + 22°, вниз - 5°

- Дуло на боки 65°

- Вага у вогневій позиції 1425 кілограмів

- Вага у транспорті 1500 кілограмів.

- Промір колеса 90 сантиметрів.

- Висота світла під гору 35 см.

- Дуло мало 32 поля.

- Поворотний біг дула 90 см.

6. Замок:

- протиложисько

- пружина

- ударник

- прогонич з язичком

- валок викидача

- рушійник замка

- половинки викидача

- відкривальний валок із сховзною плиткою

- притримувач

- спускний і натяжний прилад

- клин замка

В Нойгаммері відсвяткували ми наші Великодні свята. Очевидно, ми зробили це по-своєму, не питавши німців ні згоди ні навіть думки. Перед самими святами дістали ми приділ алькоголю, так, що з цього боку ми були "забезпечені". А самі ми вистарали досить крісової муніції щоб привітати Великдень, як належить. Як ми цю муніцію зорганізували, то спитайте нас, коли німці кожну кулю на стрільниці перераховували три рази і їм ніщо в магазинах не бракувало! Все таки досвітком у Великодню неділю весь табір і околиця стряслися від пальби. Били з крісів, били з кулеметів, навіть гупали ручні ґранати. Німці попали спершу в паніку, бо така несподівана стрілянина в таборі не може означати нічого іншого тільки бунт або револьту, але наші старшини вияснили їм, що Україна святкує по-своєму і рад-не-рад німці прийняли це до відома, так, що навіть не робили слідства на тему, звідкіля ми здобули стільки нелеґальної муніції, Після стрілянини все пішло вже військовим порядком» Частини Дивізії зійшлись на просторій площі на польове Богослуження, яке відправив головний капелян Дивізії, о. д-р Василь Лаба, в сослуженні двох священиків. Співав великий хор, настрій був величавий. Розглядаючись навколо себе, мені не хотілось вірити, що це все ми, що це наша збройна сила, стільки того люду там було і все порядно зодягнуте, все виструнчене, молоде, готове хоч гори перевертати. Де там москалям встоятись перед нами! Це вперше в житті усвідомив я власне тоді, що значить бачити себе у великій масі, і відчути її дрімучу, потенційну силу. Тоді я почав розуміти, чому всі політичні рухи модерних часів організуються так масово, чому вони витягають людей із хат на вулиці, із сіл до міст із міст на всякі партайтаґи і тим подібні мітинґи. Ніщо так не впоює почуття власної сили, як власний, змасований образ. Тільки уявити, як би нас так було мільйон! Мільйон вояків, готових йти у бій за свою рідну землю, за Батьківщину. Хто стримавби нас? Я чув, що моє серце то холоне, то б'ється від цього виду, від звуку команд, від цієї свідомости, що це не сон і не жарт, що це таки наша власна, повна Дивізія вишколеного війська! Ой, багато давби, щоб такий образ ще раз пережити...

Після обіду дали нам дозвілля і вояки розійшлись по всіх усюдах, до своїх знайомих і приятелів у гостину. Ніхто не йшов з порожніми руками і нікого з порожніми руками не приймали. Звідкіля того добра набралось на ці свята, не знаю, але була і ковбаса і навіть шинка тут і там, хоч у будні дні кишки нераз грали марша.

Я скористав з цієї нагоди, щоб відвідати мого шваґра, ппор. Константина Б. Він вирішив чомусь, що його місце не в Дивізії і тому важко "захворів" на шлунок. Саме вернувся із шпиталя і лікарі сказали йому вже, що вкоротці звільнять його до цивільного життя. Він проживав у старшинських бараках, а що всюди були "очі і вуха" Абтайлюнґу Ц /контр-розвідка/, він мусів бути обережний. Тільки що я прийшов, ми звітались, побажали собі веселих свят і він, вголос, щоб чути було у всіх кімнатах навколо, наказав мені забрати собі весь святочний приділ, горілку, ковбасу, хліб і масло, бо йому не вільно нічого такого ні їсти, ні пити. Це йому шкодить дуже на його "хворий шлунок". Я все це гарно запакував і ми погуторили ще трохи, та й вийшли помаленько, "хворий" бож не може скоро йти. Так зайшли ми до мого бараку, що вже був майже пустий, всі десь святкували "в гостях", хоч деякі писали листи, а пару було й таких, що поклались спати. Ніхто не звертав на нас уваги, хіба, що виструнчився перед старшиною. За перегородою, де було моє ліжко, розклав я його запаси, витягнув свої і вдвійку ми стали справляти свята. І моєму "хворому" шваґрові ні оковита ні ковбаса не пошкодили. Перед самим виїздом Дивізії під Броди його таки звільнили і він повернувся до своєї жінки і дітей. Довго дома місця не загрів і мусів еміґрувати, тепер проживає в ЗСА.

Свята пройшли і прийшли знову важкі будні. Тільки погода ставала тепліша, а далі вже й гаряча. Прийшов травень, небо посиніло, сонце пригріло. На вправах під час відпочинку, збирали ми суниці, малини, яких тут було багато. Ці малини послужили нам до збитка.

Одного разу Цмоць пішов погуляти з дівчатами, і як звичайно, вернувся дуже пізно. Ми приготовили йому ліжко всадивши під простирало пару пригорщ малин. Цмоць розказав нам свої подвиги, ми з ним пожартували, як звичайно і як звичайно всі ми пішли спати, Цмоць, змучений, заснув на своєму ліжку, як камінь. Ранком всі ми пробудились, як звичайно, але Цмоць, щось не так, як звичайно. Дуже скоро і нервово натягнув на себе штани, заглядає на ліжко, накриває коцом. Щоб ніхто з нас не бачив, знов заглядає, стривожений. Підходить до нього Вовк і потихеньки, інтимно питає, чи щось сталося. Цмоць показує на ліжко із неспокійним лицем і каже:

- Дивись... Все червоне... І підштанці червоні. Ми це підхопили і оточивши бідного Цмоця, давай насідати на нього, як це він так ходив кудись і що з того вийшло. А Стахо Ільницький на цілий барак:

- Ходить кудись, холера, по дівках і заразу приносить із собою. А-ну, до ревіру, хай сі лікар подивить, що то там таке!

Один з нас побіг наввипередки до шпіса, переконати його, щоб не записував Цмоця за жадну ціну на листу хворих.

А Теслюк ще й помагає Стахові.

- Чорт його знає, дівки якісь з цілого світу, то може бути якась тропікальна хвороба, що тіло від костей відпадає! Диви, що сталося за одну ніч всього!

Цмоць попав у паніку. Убрався наґвалт, непевний свого життя і побіг записатись, що він хворий, що не може ніяк іти на вправи. Заглядали ми з-за рога, як він переконував шпіса про своє нещастя, але наш шпіс твердий, слухає, слухає і тільки помахує головою.

- Ми стоїмо перед відмаршем на фронт, ви підстаршина, мусите бути на вправах, до ревіру підете вечером.

Цмоць просить, благає, але шпіс знає, що з малин на підштанцях ніхто ще не вмер, вперто стоїть на своєму.

Вернувся Цмоць сумний, побитий, а ми по долівці качаємось, ревемо зі сміху поза ліжками, щоб він не бачив, а Теслюк і Стахо додають "вогню до оливи".

- Та то не жарти, - каже Стахо. - Я знав такий випадок у Польщі, ще в війську. На третій день хлопа поховали і навіть військової паради не робили за таку гецу, армія встидалася!

- Я чув, - каже Теслюк, - що німці розстрілюють за такі кавалки!

Ну, треба було відмаршувати на вправи і ми не могли вже дивитись, як бідний Цмоць терпів. Так ми йому розказали всю правду нарешті. Спершу хотів нас бити але не мав сили, бо почав реготатися разом з нами за доброго "віца".

Звичайно в неділю будили нас годину пізніше, але вояцьке життя привчає будитися із сну точно в означеній годині, навіть без свистка, байдуже, неділя, чи не неділя. Так і пробудились ми одної неділі в нашій підстаршинській кімнаті, а що ще не був час вставати, лежимо та й гнемо банялюки, про політичну ситуацію, про нашу долю, про всякі чутки, що ніколи не переставали народжуватися і ніколи не вмирали, ну й про дівчат, звичайно. Пробудився й Теслюк і на цілий голос репетує:

- О, мені пес кістку до ліжка приніс!

Кожному вільно плести дурниці, то ми й не дуже звертали увагу на його приватний стиль. Балакаємо далі про те, що нас цікавить.

Але наступної неділі, пробудились як завжди, годину скоріше і знов тнемо наш парлямент, а Теслюк будиться і знов на цілий голос:

- Що є, мені знов пес кістку до ліжка приніс!! Третьої неділі ця сама історія. Дехто з нас показав пальцем легко на чоло і хто зна, може Теслюк щось і не теє, буває й таке. Ми почали злегка вже й насміхатись з нього і його кістки. В суботу, перед четвертою неділею, за бараками, біля кухонь застрелили коня, м'ясо віддали до кухні і було б все в порядку, якби наші кімнатні Максим і Марко, тобто Цмоць і Вовк не дізналися про це. Виторгували вони у кухарів цілу кінську ногу від коліна вниз, разом з підкованим копитом і цю ногу вложили Теслюкові до ліжка між бічну дошку і сінник. Всі про це знали, крім Теслюка, очевидно, всі тримали язика за зубами і всі чекали на неділю ранком. А може Теслюк нічого цим разом не скаже? Може весь наш задум нічого не дасть...?

Ні, Теслюк не розчарував. Нам розмова не дуже клеїлась, всі чекаємо цього ранку на Теслюка і його ґрандіозний сольовий виступ. І він очевидно заревів на весь барак знов:

- І сьогодні пес мені кістку приніс!!!

Ми всі зірвались, як на команду та до нього,

-Де, де?! Покажи?!

Він закривається, відганяє нас, а ми штурмом, всі нараз. Вовк запхав руку до ліжка, знаючи докладно куди і витягнув кінську кість з копитом. Теслюк збаранів. Ми качаємось по долівці, барак від сміху трясеться, а він, прийшовши до себе і собі відчинив рота та до нас:

- Селепи ви смаркаті, з мене, старого, лаха дрете, не стид вам?! Га?! - Але як звичайно, його гнів перейшов і він з нами вже до кінця дореготався.

Любили ми робити збитки, нема що й казати, але це була й вся наша розвага після важких вправ. Уявляєте собі алярм, вночі, всі нашвидку зодягаються, але дивляться боком на одного, що ніяк не може у штани ногу запхати. Махає нею повз штанку, раз, другий, третій, клене, заточується, але далі завзято махає, а всі навколо від ума відходять зі сміху, бож його штани зашиті там, де починається ногавиця. Ха, ха.

Якось так вже є, що радше пригадуються приємні хвилини, як прикрі і я переконався, що на всіх наших повоєнних товариських вечірках, ми переганяємось, щоб розказати собі щось смішного, веселого, гумористичного. Може це й є цей великий плюс в людській натурі, що тримає людину оптимістично при житті. Бо життя само собою не легке, а ще на чужині, у чужій державі, між чужими людьми, на другому кінці світу.

Наш початковий виряд у протипанцирній зброї, якого основою були гарматки калібру 3.7 см замінено скоро новими, міцнішими 5 сантиметровими гарматами і тількищо ми скінчили вишкіл на них, прийшли вже порядні 7.5 см протипанцирні гармати, на доповнення тих, що ми їх вживали досі. Перша чота нашої сотні отримала ці найновіші 7.5 см гармати, друга чота мала три 5 см гармати, а третя чота, як допоміжна, мала тільки легку ручну зброю та протипанцирні п'ястуки. До того в половині травня почалась повна моторизація нашої сотні. Для пам'яті подам моторизований виряд докладно: сотня отримала легку, особову машину для сотенного та два мотоциклі для вістунів, до його розпорядження.

Перша чота отримала легку машину для заступника сотенного, який одночасно був командантом першої чоти і до його розпорядження одного вістуна на мотоциклі. Для гармат прийшли три тяглові машини на гусеницях, кожна з обслугою в одинадцять чоловіка: командант гармати, шофер і дев'ять стрільців. Обслуга, очевидно, їхала на тягловій машині. Додатково чота дістала одну тяглову машину з муніцією.

Друга чота отримала такий самий виряд, як перша. Третя, стрілецька чота виряджена була в три тяглові машини, на яких вміщувались стрільці із своєю ручною зброєю та панцирними п'ястуками, до яких додано нам вже теж найновішу протипанцирну зброю, по-німецьки "Офенрор" /відкрита рура/, тобто ракетниця, з якої вистрілювалось електричним зарядом ракету майже в прямій траєкторії, просто в ціль /це, що в американській армії зовуть базукою/.

Штаб сотні /канцелярія/ отримала для себе окрему тяглову машину.

Кухня змоторизована була важкою тягловою машиною, харчівня також.

По одній такій важкій машині отримав одяговий магазин, зброївня і запас.

Такий був виряд сотні перед виїздом на фронт. Треба сказати тут відкрито, всім критикам Дивізії, які вперто твердять, що Дивізія отримувала виранжований, старий німецький виряд, що так не було. Дивізія отримала новий виряд, прямо із фабрик, кріси і кулемети приходили так завазеліновані, що треба було спершу годинами змивати цей товщ, моторизований виряд був новий, гармати були новіські, однострої та все інше, включно з кухнями було цілком нове. Дивізія була узброена і виряджена краще, як пересічна Дивізія Вермахту, бо організувалась вона під командою німецьких СС, а в Німеччині не було тайною, що найкращі речі і в першу чергу отримували СС-Дивізії, щойно опісля Вермахт і допоміжні частини. Можна нарікати на німців за їх політику на Сході, бо є за що, можна критикувати німецьку цивільну адміністрацію на окупованих територіях, бо є за що, можна критикувати німецьку партію і її екстермінаційну політику супроти інших народів, бо є за що, але не можна сказати, щоб німецькі збройні сили ставились з премедитацією вороже до чужинців, що разом із ними боролись проти большевизму. Безперечно, тут і там траплялись неполадки з харчами чи з приділом маркетендерварен, але це траплялось також і по німецьких Дивізіях, зрештою, люди є людьми і я переконаний, що український штаб мавби також клопоти з власними людьми у харчових і постачальних ділянках, тим більше, що й ми мали в Дивізії випадки, де неполадки творили самі наші люди, без німців. Це завжди буває, на це існують накази, розпорядки та дисциплінарні суди. В загальному треба сказати, що українська Дивізія була виряджена німцями краще, як наприклад польська еміґраційна армія у Франції, чи пізніше в Англії, зокрема польський II-ий Корпус генерала Андерса.

Такий стан треба записати для майбутнього і додати треба, що ми при німцях багато скористали, навіть для нашої військової традиції. Ми привикли до суворої німецької дисциплини, до їхньої порядковсти і до їхнього виконування отриманих наказів, що, зокрема на нижчому командному рівні виявилось рятунком для Дивізії в російському оточенні під Бродами. Як знаємо з спогадів про наші Визвольні Змагання 1917-21 років, ці ділянки не завжди в наших арміях стояли на відповідному рівні і поняття німецької військової дисципліни дуже потрібне як додатковий елемент до боєздатности нашого вояка і його витривалости в боєвих обставинах. Німці відучили нас до кожного наказу ставити питання: чому? і відучили нас давати старшинам поради: а може так було б краще, пане сотнику?

Командантом сотенної автоколони став ст. десятник Стахо Ільницький, а це означало, що йому підлягали всі шофери і всі функційні, як кухарі, харчовий підстаршина, збройовий підстаршина, одяговий підстаршина із своїми кравцями та шевцями. Стахо виконував свою функцію серйозно та з серцем. Дивлючись на це з гумористичної точки погляду, ми очевидно мали потіху кожної суботи, коли відбувались сотенні вправи. Тоді уже Стахо давав собі духа. Вже від самого ранку, ще ми снідали, а він вже верещить надворі:

- Функціонери від всякої холери, збірка!

Чути, як тупотять вояцькі ноги.

- Що так ідеш, якбись мав воду в штанах!

Чути, що підбігають.

- Гей, шофери ви мої, шофери! Та ти не будеш уміти ходити, як ти сі машина зіпсує!

Чути, що стають нарешті на збірці.

- Чи ти так помалу ішов до Марини на зальоти?! Потряси но трохи штани!! - додає ще Стахо, неначе точку після речення.

Наш кухар і наш кравець були трохи пузаті і їм важко було робити "гінлєґен" але Стахо і їх цього навчив. По ньому видно було гартовану заправу з польської армії і він все своє знання як умів так перекладав тепер на рідну мову. Часом не виходило, але трудно, Стахо не мав часу заглядати до Голоскевича. Коли він мав службу /УФД - унтерфюрер фом дінст/, тоді сотня зривалась на ноги як попечена. Ще добре не пролунав свисток, а вже чути було його голос на весь барак:

- Що, ти ще спиш? Будеш досипляти, як поїдеш на урльоп. Марина буде мати трохи спокою!

- А-ну бігом митися, бо кави не дістанеш! Сьогодні я хочу до долівки зачесатися!!

Такий був Стахо Ільницький і його за це любили. Він кричав, гонив ними, але він умів до них і говорити. Я нераз застановлявся над психікою вояка і його відношенням до своїх підстаршин і старшин, але мушу признатися, що не зумів виробити собі якоїсь одної теорії чи, так сказати б, "філософічної школи". Щось мусить бути в самій людині, досить невловне і невидне, але те "щось" діє і хоч на перший вид, наприклад, можна було думати: ну, деж такого крикливого Стаха можна любити, проте так власне було. І поясніть це!

На початку червня ціла наша сотня покинула бараки і відійшла в ліс, де ми розбили шатра і почали привикати до фронтового життя. До часу виїзду на фронт ми вже до бараків не вертались, а жили і спали на голій землі, як "партизани", сміялись ми між собою. Але ця заправа стала нам у пригоді пізніше.

З фронтів приходили щораз гірші для німців вістки. Вже четвертого червня Альянти зайняли Рим в, Італії, а два дні пізніше прийшла вістка, що змусила нас глянути один на одного: шостого червня Альянти висадились в Нормандії, у Франції, починаючи свою давно вже заповіджену інвазію Европи. Пригадую добре, як ця вістка відбилась на німцях. Вони гуторили між собою годинами, хоч офіційні джерела заповідали, що й цим разом німецькі армії скинуть Альянтів у море, як під Дієпп. Але нам не вірилось якось, що німцям вдасться це зробити і коли наступного дня показалось, що йдуть важкі бої, ми вже своє знали: Альянти зачепились за свій мостовий причілок. - Якби не було, до кінця війни вже не далеко. Тільки який цей кінець буде? І що він нам принесе? Між нами виринали різні думки, надії, очікування. На Східньому фронті ситуація теж гіршала з дня на день. Совєтські армії вже перейшли кордони з 1939 року на цілій довжині фронту, їхні війська стояли вже в Румунії, в Західній Україні, в Польщі і в Прибалтиці. Одинадцятого червня Росія почала офензиву проти Фінляндії. Під Німеччиною горіла вже земля, а проте не чути було нічого, щоб німці зревідували свою політику щодо Сходу Европи. Їх партія дальше гороїжилася своїми плянами на Сході і тільки по їхніх старшинах і підстаршинах в армії було видно, що вони про це все думають. З нашого боку, ми знов комбінували всякі чудасії. Нам, перше всього не хотілось вірити, що Альянти будуть йти з большевиками щиро, рука в руку до самого кінця. Адже неможливо, щоб західні Альянти не знали, хто є теперішня Росія, чи там СССР! На нашу думку, логіка історії і потреби вимагала, щоб Альянти переконали Німеччину, що дальший опір є безцільний і дальше з німцями, - але вже без німецької несамовитої політики вдарили на большевиків та розбили їх дощенту. Щойно тоді світ міг би віддихнути і щойно тоді постала б якась шанса для України. Але холодніші голови між нами не дивились на справи з такими надіями. Не було найменших познак про якунебудь зміну в німецькому урядовому думанні. Навпаки, кампанія ненависти продовжувалась, скерована як і передтим, на всі боки, і проти Альянтів, "американсько-жидівських капіталістів з Вол-Стріту", як і проти "варварського большевизму". Моя особиста думка була, що Альянти зробили одну велику помилку на своїй конференції в Касаблянці, де Рузвелт переконав Черчіла про тезу безумовної капітуляції Німеччини. Ця теза відібрала німцям свободу рухів і базу для всяких пертрактацій з Альянтами. Також німці про це говорили в цей самий спосіб. У наслідках цього всього майбутнє заповідалось чорно, як громовиця, але ми були молоді і мали зброю в руках.

В половині червня батьківщина зробила нам несподіванку: прислала нам "Веселий Львів", Не знаю, чи ця сама мистецька група мала денебудь більш вдячну публику, або більш набиті глядачами залі, як в нашому таборі. Слухаючи їх пісень, жартів, монологів, сценок думав я собі нераз: Боже мій, які ціннощі ми могли б створити, якби ми мали власну свою державу! А тепер, коли я живу на чужині і дивлюсь на це все, що діється навколо мене, дивлюсь як марнуються українські таланти тільки тому, що не можуть працювати для і серед власного народу у вільній державі, скажу тільки одне: немає на світі нічого важнішого, нічого абсолютно важнішого від державної свободи народу. Нехай мені хто каже, що хоче, я кажу відкрито, що воля, що свобода людини і народу є більше варта як само життя і повірте мені, я мав нагоду і час передумати мої думки. Ми рецитуємо Шевченків Заповіт на кожному його концерті просто автоматично вже, але він нам справді залишив одинокий, важливий заповіт, найважливіший у всьому нашому житті: вставайте, кайдани порвіте і вражою, злою кров'ю волю окропіте.

Доки ми цього заповіту не здійснимо, ми не є народом.

Наприкінці червня почались Дивізійні маневри всіх родів зброї у взаємодії, вдень і вночі, частиннo гострою муніцією, у чисто фронтових умовинах, з польовими кухнями і сухими харчами включно. Тут щойно відчули ми силу зброї, коли на власні очі побачили, що значить вогонь цілого артилерійського полку, що значить масовий наступ піхоти і кулеметна січа. За тих кілька днів маневрів ми вигладили багато дечого, що ще йшло досить кострубате і якось відрадніше стали глядіти на світ Божий. Ці всі мої товариші, ці всі Яськи, Любки, Стефки, Михаськи і Влодки, що ніби так собі ходили поміж нас, в одній хвилині могли стати грізною ударною силою, що перед нею ніщо не могло встоятись. Ах, якби така одна дивізія була у Львові в листопаді 1918 року, або в Київі в січні цього самого року!

Після маневрів пережили ми справді тріюмфальний момент, коли відбувся парадний марш Дивізії перед її штабом, перед старшинами з вищих військових установ, і перед тисячами батьків, що приїхали спеціяльними поїздами з Галичини на запрошення Бойової Управи, поглянути на своїх синів тепер, коли вони вже не були індивідуальними, часто примхуватими хлопчаками, а вишколеними вояками. Дивізія справді робила імпозантне враження. При цій нагоді хочу висловити свою скромну думку на ніби неважливу, але по суті - дуже важливу тему. За всі мої повоєнні роки я мав нагоду бачити однострої всіх великих армій світу. І мушу цілком обєктивно сказати, нехай мені ніхто цього не бере за зле, що найкраще продумані були і допасовані до поняття вояка таки німецькі однострої. Цей однострій, включно до своїх підкованих черевиків, чи чобіт, робить з хлопця вояка навіть без вишколу. Це імпозантний однострій. Він лежить на воякові добре, він дає йому почуття свого значення і поваги. Хід вояка важкий, твердий, бо він іде на залізі, не на ґумах і це викликує мимоволі у вояцькій душі почуття; ось тут я стою, ось тут я іду, ось тут я маршую і ніщо мене не спинить. В порівнянні з німецькими одностроями, однострої інших армій виглядають якось випадково, непродумано, неповажно і несерйозно. Коли до того додати ще деякі реґулямінові справи, як наприклад, в німецькій армії не вільно було курити на службі, із шеломом на голові, на вулиці вояк мусів поводитись поважно і з честю, жаден німецький старшина не обладовував себе пакунками, як це робили совєтські офіцери і багато дечого іншого, про що тут не місце і не час говорити, тоді треба собі усвідомити, що ледве чи існувала коли краща армія, як німецька. А щодо її боєздатности, нехай посвідчить хоч би факт, що цілому світові треба було шість років, щоб цю армію покласти на лопатки, а мені здається, на підставі простудіюваної історії світової війни, у різних мовах, різних авторів, що якби не біснувата політика Адольфа Гітлера і його партії по відношенні до інших народів Европи, зокрема на Сході, Німеччина мала всі дані виграти цю війну. Варто застановитися й нам, що зробило німців такими сильними. Варто застановитися, що дало німцям змогу після війни відбудувати свою країну так скоро і дійти до таких висот індустрійної потужности. А на що німці сьогодні нарікають? Нарікають на Гітлера тільки за те, що програв війну і нарікають на свою армію, що виглядає, як діди, в одностроях пошитих на американський дещо лад, включно із шеломами.

Для запрошених батьків і членів Бойової Управи ми вчинили на полі бойовий показ. Оборона вкопалась в землю у глибокі ямки, створивши фронтову лінію, з-поза якої стали бити гармати і ґранатомети. Напасники перевели блискучу атаку, перервавши лінію оборони у свідомості, що їм нічого не грозить крім трохи піску у вічі, танки поїздили поміж ямками, і часом також по них, одним словом курява, стрілянина, дими і рух, як до фільму, що між іншим певно так і було, бо бачив я наших дивізійних звітодавців із своїми апаратами. І тут трапилась мені мала пригода. Коли "война" скінчилась, батьки стали ходити по "побоєвищу" шукати своїх синів, а ми стали роз'їздитись до бараків. Їдучи на тягловій машині, що заступала нам танк під час "акції", я мало що не наїхав на вуйка, який приїхав подивитись на свого сина. Шофер стримав "танк", я зійшов, привітався і довідався, що його сина немає в Нойгамері, поїхав до Праги, до шпиталя, на операцію пропуклини. Батько розуміється, привіз синові "баламут", а що його не застав, усей цей приділ дістався мені. Вуйко розказав мені, де маю його шукати, щоб забрати пакунки, ми тимчасово попрощались, я сів на "танка" і поїхав до сотні. Біля штабу доглянув я авто нашого сотенного і думаю собі, добра нагода, старшини мають у штабі спільний обід і заки вони його скінчать, я поїду по пакунки, повезу їх до сотні, до себе і привезу авто назад тут, на час. Шофер не дуже то радо хотів мене послухати, але переконав я його арґументом, що сотенний буде гніватися, коли я не привезу через його впертість горілки. Поїхали ми, забрали пакунки, досить таки важкі, розпращався я із вуйком, та поїхав до сотні. Шофер зараз же від'їхав до штабу по сотенного, а ми в нашому шатрі витріщили очі на добро, що мені вуйко несподівано передав. Три пляшки горілки, вуджене сало, хліб, тістечка. Почали ми гостину, прийшов шпіс і все в порядку. Але лихо не спить на другому кінці. Старшинський обід скінчився скоріше, як було передбачено, сотенний вийшов, а авта немає! Очевидно, лютий, як сто чортів. Чекав, чекав, нарешті приїхало авто.

- Сякий, такий сину, я наказав тобі тут чекати! Куди ти їздив?!

Шофер м'явся, м'явся, нарешті мусів признатися, що підстаршина забрав його із собою по пакунки.

- Які пакунки, куди, що?!

Сяк і так, шофер сказав усе. Сотенний сів до авта і погнав шофера до сотні. Приватні пакунки службовим автом возили! Я їм покажу!

Ми не сподівалися нічого, підхмелені співали собі національні пісні, коли раптом сурмить трубка, шпіс зірвався і полетів, як попарений, ми за ним, а серед подвір'я сотенний репетує, як має бути:

- Що це за порядки такі! Як підстаршина смів брати службове авто сотенного! До рапорту з ним!

Шпіс став щось там говорити сотенному, чого ми не чули, я став вже збиратись до карного звіту, як бачимо, йдуть вони обидва до нашого шатра. Ми всі, як витягнені на струнко трупи, я найбільше. Прийшли, сотенний оглянув нас всіх разом і кожного з окрема.

~ Котрий і яким правом смів уживати моє авто?!

Виструнчився я ще більше і голошу:

- Пане поручнику, авто взяв я, бо знайшов рідню з величезним пакунком, а не міг сам занести, авто помогло...

- Пакунки це ваша приватна справа, пане десятнику, але авто є службове і хто як хто, але ви повинні в першу чергу знати, що вільно зробити, а що ні! Зрозуміло?!

- Зрозуміло, пане поручнику!

- Повторити!

Я повторив цілу науку, він допав "спочинь" і тепер я, як найбільше винуватий, запросив його із нами пити і їсти те, що з такими клопотами привіз. Коли нам всім поправились гумори, сотенний наказав закликати шофера, дав йому випити чарку і похвалив:

— Добре зробив, що поїхав по пакунки. Але тільки цей раз.

Вкоротці, через політику, втратили ми нашого сотенного поручника Струтинського. Його арештовано і відіслано до концентраційного табору де він мабуть і загинув. Я цієї справи точно не знаю, не можу більше сказати. причиною була однак напевно його приналежність до ОУН, яка в той час була дуже поважною політичною силою в Україні, спертою на Українську Повстанську Армію, з якою німці не могли собі дати ради. Становище українського націоналізму до німців виявилось зараз же з початком совєтсько-німецької війни, коли Ярослав Стецько очолив у Львові новий український уряд, після проголошення відновлення самостійности України. Цей акт, знаний в історії під назвою Акту 30 Червня власне поклав основи під самостійну українську політику під час війни, з чим ніяк не хотіли погодитись німецькі урядові кола, вважаючи Україну своєю майбутньою колонією. Ну, Третій Райх пропав, а Україна якось існує, ні...?

Після поручника Струтинського сотню перебрав поручник Портухай, а підпоручник Федюк залишився на становищі його заступника і чотового першої чоти. Обидва вони загинули пізніше в оточенні під Бродами.

Ще в половині травня в Дивізії почали набирати кандидатів на старшинські школи по всіх родах зброї. Мене покликав "Пік" і заявив мені, що я на старшинську школу не поїду, а піду до запасного полку на старшинський перевишкіл, якого командиром є штурмбаннфюрер /майор/ Кляйнов. Кляйнов був командантом вишкільної сотні число 11 в Гайделяґрі і про нього не ходили приємні спогади між стрільцями цієї сотні. Важко мені сказати, чи мене ця вістка розчарувала, чи ні, не пригадую собі, щоб я впився з розпачу. Замість піти до школи і побачити ще кусень світу перейду старшинський вишкіл при Дивізії, яка ріжниця?

За іншими зайняттями я й забув про це, а тим часом почали видавати відпустки додому і я записався теж. Десь в половині червня моє прізвище вичитано в дневному рапорті і я став пакуватися в дорогу, як звичайно набираючи із собою всяку пошту, письмову і усну до всіх можливих рідних і знайомих моїх товаришів у сотні, та все на даремно. Не довелось мені їхати. Наступного дня ранком, на збірці поручник Струтинський викликав мене і наказав із своїм добром зголоситись ще таки до полудня в запасному полку, у майора Кляйнова. Я витріщив очі.

- Пане поручнику, я маю відпустку, десять днів, я вже спакований їхати додому...

- Що ви спаковані, це добре складається, тільки поїдете не на відпустку додому, а на збірку до Запасного Полку.

- Так є, пане поручнику.

Ось і військове життя. Показалось пізніше, що не тільки моя відпустка була стримана. На фронті ставало гаряче. Росіяни готовили літню офензиву.

Попрощався я із своїми товаришами, "віддав" їм усю пошту, попрощав хлопців із сотні, з якими вспів зжитися, попрощався з командантом, поручником Струтинським. Сотня відійшла на вправи, а я залишився, щоб відголоситись в канцелярії сотні і зголоситись до Запасного Полку.

До Запасного Полку пішов я пішком, у гарячий день, обладований моїми причандалами. Як було наказано, перед дванадцятою годиною зголосився я в канцелярії цього полку, мене зареєстрували і послали до командира. Я знайшов його кімнату і застукав. Чую:

- Герайн!

Я війшов, станув на струнко і зголосив.

- Унтершарфюрер Роман Лазурко з 14-ої протипанцирної сотні 30-го полку голоситься на наказ.

Кляйнов стояв біля вікна. Коли я війшов, він повернувся до мене, вислухав мого звіту, відклонився і дивиться на мене. Я стою і не зводжу з нього очей. А він дивиться і дивиться. Кляйнов був родом десь із Східньої Прусії, рижий і худощавий з лиця, з виразом якогось болючого сарказму на устах. Про нього говорили, що він нікого і нічого не любив. Нарешті розкрив він ці свої уста.

- Рюрен. Спочинь. Де ви переходили вишкіл і який?

Я розказав по порядку, де я був і чого вчився. Він весь час уважно слухав і не спускав з мене ока. В його приявності я не почувався свобідно і добре. В його сірих очах годі було вичитати, що він думає. Такі очі я бачив в енкаведистів.

Нарешті зводив він щось сказати.

- Ви зголоситесь у гавптшарфюрера /прізвище я забув/, він є чотовим, ви будете його заступником. Обіймете команду над цими людьми, що стоять надворі і відведете їх до бараку.

- Яволь, штурмбаннфюрер.

Я засалютував "міт дойчем ґрусс" і вийшов. Думаю, що це за люди на подвір'ї стоять, чекаючи волі майора Кляйнова. Підійшов я до цієї групи, яких двадцять осіб, зодягнутих у звичайні вояцькі однострої, просто з магазину, не на них шиті, припадкові, на відміну від мого, який мені дивізійні кравці переробили, включно з темно-зеленим ковніром. Приглянувшись цій групі, я усвідомив, що це старші панове, старшини ще із визвольних змагань, а на їх одностроях не було жадних відзнак, навіть левиків їм не понашивали. Вони з цікавістю приглядались мені, бо я виглядав вже не як український рекрут, але як фаховий підстаршина, який знав своє діло. Я їм представився та заявив, що по наказу команданта маю їх відпровадити до бараку.

- Праворуч, ходом руш.

Вони виконали цю команду дуже вільно і пішли за мною своїм цивільним кроком. З цієї групи затямив я собі кілька прізвищ, як пп. Макарушка Любомир, Вербицький Михайло, з яким мене пізніше доля злучила і ми подружили, Максимець, Стеткевич. Я подивляв їх, цих старших вже людей, що покинули свої безпечні, добрі місця в адміністрації чи промисловості і вдягнули на себе дивізійний однострій, щоб ще на старі літа піти послужити цій самій батьківщині, якій вони віддали у свій час свою молодість на фронтах Визвольних Змагань і по чужинецьких таборах полонених.

З наступного дня розпочався їх перевишкіл. Скоро я зорієнтувався, що цілий вишкіл спочивав дослівно на моїх плечах, бо ані ніхто не подавав жадної програми для них і я мусів укладати усе самий, на підставі свого скромного досвіду, навіть пляни маршу за компасом, бо показалося, що чотовий німець, якого заступником я став, не мав зеленого поняття про ці вишкільні речі. Тут і там я запримічував тепер, коли я вже сам підучився військового діла, що німецька вища команда висилала в нашу Дивізію другорядний і третьорядний німецький елемент. Може тому ми мали з ними стільки зайвих труднощів, бо не тільки, що знання вони великого не мали, будучи переважно старшинами поліції або якихось партійних установ, що не мали нічого спільного з армією, до того вони визначались назагал низьким інтелектуальним поземом, щось так, як Кох в Україні, поганої слави німецький райхскомісар.

Майор Кляйнов теж давав мені дуже скупі інструкції, мабуть сам не знав, що з цими людьми робити, а я почав вишколювати їх командувати. З самого ранку, після сніданку, виводив я їх у поле і там ми вправлялись у всьому, що старшині треба за короткий час навчитись, чи, як це я називав, відновити свої призабуті знання. Треба знати, що наприклад сотник Макарушка Любомир був вславився в Чортківській офензиві, пор. Вербицький у боях у Львові, але з того часу пройшло двадцять років і вони вийшли із вояцької вправи. Бувало, дехто з них не умів дати собі ради із командою над цією чотою. Мені часом було смішно, бо перейшовши гострий вишкіл, я набрався, як кожний вояк, військового "дриґу", а тут треба було дивитись на цивільне життя в одностроях. Деякі із старшин не уміли німецької мови і команда приходилась їм дуже важко, бо часто вони не розуміли, що вони командують. Та це звичайні труднощі в таких випадках і якось давали ми собі раду. Кляйнов показувався дуже рідко на вправах, а якщо показався, тоді я перебирав сам команду. Зате перевага цих інтеліґентних людей показалась у їх розумінні військової психіки і проблем, зв'язаних із становищем старшини. Я переконаний, що вони свою ролю в Дивізії виконали успішно і Дивізія з них тільки скористала, хоч німці могли мати про це іншу думку. Але хто були ці німці, що перебували в Дивізії? Мало з них були військовими фахівцями, вистачить пригадати, що командиром дивізійного полку артилерії був старшина німецької поліції, який на старі літа перейшов короткий артилерійський вишкіл і пізніше, вже в Дивізії, за всі невдачі завжди нарікав на українців. Сам командир Дивізії генерал Фрайтаґ був також старшиною поліції і СС і його військове знання було дуже обмежене. Я переконаний, що якби Дивізію був організував Вермахт і постачав їй фахових фронтових старшин, Дивізія була би на цьому дуже скористала.

Між тим Дивізія стала готовитись до відходу на фронт. А з цього фронту вже не приходили добрі вістки. Від часу битви під Курськом, влітку 1943 року, німці вже не мали успіхів на фронті. Відступ і відступ і я сьогодні з перспективи багатьох років, мушу признати, що тільки дуже сильна духово армія могла такий довгий відступ витримати до останнього дня битви в Берліні. В Італії Альянти просувались помалу, але вперто вперед, Мусоліні не мав вже жадного значення там, Франція підносила голову за плечима німців, в час коли висадні альянтські війська здобували помалу ґрунт. На всіх фронтах німецькі армії були у відступі. А для нас найбільш болюче було те, що росіяни займали наші землі і не видно було жадної зміни в сподіваному ними напрямку. Росія ставала щораз сильніша, Альянти ані не думали з нею починати війну і майбутнє виглядало, як степ перед чорною бурею із хмароломом, що звалився на наші нещасні землі. Дивізія знала добре, яке положення на фронтах, але Дивізія знала теж добре, чому вона постала і як. Ми хотіли випробувати нашу новоздобуту зброю і хоч у наших скромних рамках підписатись на російській шкурі за те все, що наш нарід витерпів від цього північного варвара - "сусіда".

Одного дня дізнався я, що моя 14-а сотня 30-го полку виїздить вже на фронт, а для мене не було наказу вертатись до її лав. Нема ради, пішов я вечером попрощатись із моїми товаришами - підстаршинами, із старшинами та стрільцями, яких я вишколював і з яких я багато вже ніколи пізніше в живих не зустрів. Я знав, що й мій запасний полк відійде на фронт, але я хотів бути в боях із моїми друзями, це завжди якось веселіше і приємніше, та щож, не порадиш. Вояцька доля.

Сумний вернувся я до свого полку і моїх зайнять із перевишколом старшин. Табір в Нойгаммері пустів з дня на день, залишались порожні бараки, готові приймати нових рекрутів, нові частини, нові Дивізії. Наші хлопці їхали військовими транспортами вже на Схід.

Старшинський перевишкіл добігав до кінця. Мушу сказати, що я зробив все, що тільки міг і успіх був. За малими вийнятками новий дух вступив у цих старших людей, їхні плечі випростувалися, на сонці вони набрали доброго вигляду і здоров'я, їх крок став твердий і однострої вже якось лежали на них значно краще. Вишкіл, хоч короткий, але пригадав їм давні знання, зокрема в ділянці піхоти, військової адміністрації та вишколу запасу і важне було, що вони могли це робити в українській мові. Я бачив у цьому всьому ростучі підвалини під майбутню українську армію, тільки... чи буде на це час? Виглядало, що всі наші вороги змовились, щоб нам цього часу не дати.

На закінчення перевишколу відбулись іспити, які вийшли успішно, хоч і з великими мовними труднощами, а вечором влаштовано товариську зустріч, як звичайно із напитками та закусками. За столами засіли всі курсанти, на чільному місці сів майор Кляйнов і біля нього чотовий, німець. Коли вже всі сиділи, Кляйнов піднявся і "пальнув" коротку промову, на диво, дуже прихильну до нас. Сказав, що він вдоволений успіхом перевишколу і повідомив, що сьогодні старшинські відзнаки отримає тільки майор Любомир Макарушка, бо вже завтра він мусить від'їхати до Позен-Трескав, де є частина дивізійників на старшинській школі, а інші отримають свої ступні вкоротці.

Це було третього липня 1944 року, на сімнадцять днів перед атентатом на Адольфа Гітлера - і перед першим боєм Дивізії на східньому фронті, на Брідському проломі. Цього ж дня прийшли вістки, що німці залишили Мінськ, останнє велике місто на совєтській території...

Війна нестримно котилась на захід, заливаючи морем крови і знищення рештки українських земель.