На Рідні Землі

Земля почала горіти під ногами.

Вже наступного дня розподілювали нас по всіх сотнях Запасного Полку. Для зрозуміння, додам, що роля Запасного Полку була дуже важлива. Це була частина, з якої вишколені стрільці поповняли бойовий стан фронтових частин і Запасний Полк мусів подбати, щоб всі роди зброї були вишколювані вміло і на час. Від цього полку по суті залежав бойовий стан цілої Дивізії, зокрема коли вона війшла в акцію на фронті. Добре зорганізований і першорядно вишколюваний Запасний Полк - це копальня золота для фронтової Дивізії. І це була власне наша роля.

Я, Михайло Вербицький, Максимець і Стеткевич попали до першої сотні і тільки що ми зголосились, вже прийшли накази з команди, що наступного дня, тобто 5 липня виїжджаємо до Галичини, щоб бути близько Дивізії. Ми прийшли до Запасного Полку із великими плянами, і ми з великим очікуванням зарядили першу збірку, щоб глянути, який то бойовий елемент ми тут маємо, елемент, що має підсилити Дивізію на фронті.

І ми витріщили наші великі очі. Запасний полк не був ще ніким вишколюваний. Він складався із рекрутів, що якраз прийшли з дому, із своїх рідних сіл і міст, все, що робило їх вояками, це тільки однострій. Вони не уміли обходитись з крісами, не уміли стріляти, не знали навіть основних елементів військової служби, не знали, як ставати на збірку, не уміли маршувати - хоч ходити кожний умів, і кожний ходив, куди його очі і охота несли. Це був наслідок німецького вагання в українській справі, вже навіть тоді, коли найдурніший німець бачив, що без великої допомоги німецька армія не втримає всіх своїх фронтів. Та впертість партійної адміністрації і її задурманений велико-німецький фанатизм не дозволяли їм усвідомити ситуацію і вони, як сліпі кролики, йшли в безодню, тягнучи за собою всю Европу. Вони лякались поставити бодай стотисячну українську армію і тому так помалу рекрутували українців до Дивізії, що сотні Запасного Полку стали існувати щойно на папері тоді, коли їх вже треба було мати вишколеними бойовими одиницями.

З розпачу хотілось плакати. Стоїть перед нами громада людей, чесних і охочих, але цивільних з душі і кости, а завтра нам треба їхати на фронт! Ми дивимось на них, вони дивляться на нас. У їх очах спершу цікавість, а потім помалу починають розуміти, що щось не так, що щось не до ладу і приглядаються нам уважніше, чекаючи слова якоїсь підтримки. Всі знають, що війна, всі знають, що завтра їдемо на фронт і всі знають, що вони нічого не вміють!

Пор. Вербицький подивився на мене, я на нього і не знаємо, що казати. Щоб сказати коротко, ми застали такий стан: майор Кляйнов був командантом цілого Запасного Полку і треба тут сказати, що він не зробив для полку нічого. Навіть сотні не були зорганізовані якслід. Сотенним першої сотні був німець, поручник, якого прізвища не тямлю, бо ми його в сотні майже ніколи не бачили. Від нікого ми не отримали жадних інструкцій і просто самі взялись до роботи, щоб навести порядок. Через німецьке недбальство ані Вербицький, ані Максимець, ані Стеткевич не отримали ще жадних військових ступнів і я, як молодший десятник мав найвищу ранґу в сотні! Сотня не була поділена на чоти і ми це зробили самі, розділивши між собою працю, наскільки пригадую так: я перебрав першу чоту, пор. Вербицький другу чоту, але коли йшлось репрезентувати сотню, я завжди передавав команду йому, він жеж був старшиною ще з першої світової війни, третю чоту перебрав Стеткевич, четверту Максимець і між собою ми склали плян підготовки сотні до дороги, вирішивши навчити їх того, що найконечніше потрібно, а решту доповнити в міру можливостей і часу. Вийшло так, що Запасний Полк був запасним тільки з назви і Дивізія жадного поповнення від нього очікувати не могла, бо цей полк потребував хоч три місяці часу, щоб перейти рекрутський вишкіл. А ми мали всього нецілу добу на те, щоб він виглядав хоч на військо, якщо вже ним не був. Це саме діялось в інших двох сотнях полку. І це все діялось під командою штурмбаннфюрера Кляйнова, який був командантом полку і, як пізніше виявилось, очікував від нього геройських подвигів в той час, коли рекрути полку не уміли тримати кріса в руках, не то ним орудувати, чи з нього якслід стріляти.

Не треба додавати, що той стан нас просто затривожив. Східній фронт був полем важкого іспиту для загартованих і найкраще вишколених частин, а посилати до акції на ньому громаду рекрутів було просто злочином. Але кому скаржитись? Куди? Раз не маєш своєї держави, не маєш на кого спертися, мій друже...

Розділивши чоти між себе, ми зразу ж взялися до праці. Говорю про досвід із своєю чотою, але таке саме діялось і по всіх інших. В зустрічі із рекрутами виявилось, що це виключно селянський елемент, який не знав ні слова з німецької мови, отже команда в цій мові була недоцільна. Такий елемент має також свої селянські навики, а перш всього свою селянську "філософію". Світ для селянина замикається між сходом і заходом сонця і між чотирьома порами року і все, що не вміщається в ці рамки, мусить бути "обмірковане". Вивчити такого рекрута прийняти і виконати наказ негайно, без надуми, можливо, але на це треба часу, треба з нього наперед вибити всі його привички і включити у спільну дію його військової одиниці, на один наказ, згідно із одною волею. Доглянув і я зразу, що мої рекрути дивляться на мене з резервом, а може й легковажно, вони ж не дурні і бачили також, що щось в полку "не штимує", коли їм кажуть їхати на фронт наступного дня, а вони ще не стріляли навіть із своїх новеньких крісів.

Але я перейшов вже військову школу і набув дещо із психіки підстаршини, що має до діла з новими людьми. Зробив я збірку своєї чоти, заглянув кожному в очі, і коли мав якесь завваження, робив його тільки тому дотичному рекрутові, знаючи, що всі інші слухають "і на вус мотають". Поставив я їх скоро на їх рекрутське місце і мій голос став для них новим дороговказом для всього, що треба було робити. Перше всього вирішив я спакувати чоту на дорогу і це саме робили мої товариші по своїх чотах і сотнях. Рекрут має небагато військового майна, але воно мусить були уміло спаковане в невеликий наплечник з телячої шкіри і все мусить там знайти собі вигідне місце. Зробив я коло навколо себе, розклав все рекрутське майно на одному коці і показав, як укладати "Б" однострій, дві пари білля, рушники, другу пару черевиків на горі під шкірою, Виряд рекрути дістали цілком новий і повний, німецьке постачання працювало добре, щось не "штимувало" тільки із майором Кляйновом і його командою. Запакував я один наплечник, потім другий і нарешті третій і селянські очі відкрились на незаперечну правду, шо в цей невеликий наплечник таки справді все може влізти і все має досить місця. Тоді показав я, як скручувати коци, а це вже таки морока, що вимагає сили в незаправлених до того пальцях. Але й цього навчив я їх і до вечора впорались ми з пакуванням. Моя чота і вся сотня виглядали як військо, якщо так глянути на них коротко і без великої уваги. Але вистачало дати їм найпростішу команду і зразу видно, що вони вчора зодягнулись в однострої. Тому моє командування мусіло завжди бути попереджене поясненнями.

- Слухайте хлопці, увага, я тепер говорю, замкни там дзюб, один з другим, увага. Як я подам команду "струнко" тоді кожний з вас...

Або:

- Слухайте хлопці, увага. Я не маю часу навчити вас махати крісом як у війську пристало, але не махайте собі бодай попід ніс, бо повибиваєш один одному зуби і як буде виглядати молодий хлоп без зубів, а?! Тримай кріс при нозі, ось так...

Як я згадав, ми впорались із пакуванням наплечників і виряду до вечора, але ніхто з нас вже не мав охоти починати ранком всього наново. Ніч випала тепла і суха, хлопці полягали спати просто на голі дошки, прикриті тонкими сінниками. Мушу зазначити, що день перед нашим від'їздом, під час коли, ми, чотири підстаршини порались із цілою сотнею, і коли в інших сотнях було майже так само, ані наш сотенний, німецький старшина ані Кляйнов навіть не показалися в сотні. Вони не дбали і до сьогодні не знаю, чому. Чи просто їм не хотілось воювати, чи може аж таку мали у собі пруську лють до іноземців, не знаю. Стверджую тільки факти, що хоч малі у своєму масштабі, мають все таки аналітичне значення для ролі Дивізії в складі німецької армії в 1944 році, на короткий час перед Бродами.

Ще перед нічлігом вспів я поділити чоту на рої і назначити ройовими здібніших на око стрільців і так само зробили мої товариші у своїх чотах. Коли вже сотня спала, ми всі чотири підстаршини зійшлись у своїй кімнаті і признались собі взаємно, що ми змучені, як після великої офензиви і не так може фізично, як психічно станувши перед нерозв'язаною проблемою переробити сотню рекрутів на сотню стрільців протягом кільканадцяти годин. Заки ми пішли спати, дістали ще приділ холодних харчів на два дні, тобто хліб, консерви, ковбасу.

Нічну службу мала третя сотня, в якій був мій вуйко, підпоручник польської армії, тепер очевидно без відзнак, Олександер X.

Спати ляг я з дуже мішаним почуванням і для себе особисто нічого так не бажав, як попасти назад у мою протипанцирну сотню, де я чувся між своїми товаришами як дома. Тим часом доля кинула мене між цих рекрутів і на своїх плечах відчув я тягар відповідальности за долю людей, які про себе у військових термінах думати не могли і не уміли. Так я і заснув.

Третя сотня збудила нас в п'ятій годині ранком, гострим свистком. Зірвались ми як з укропу, тож день виїзду. Самі помились, поголились, зодягнулись і розійшлись по чотах допильнувати хлопців. Снідання з чорної вівсяної кави, чорного хліба з куском марґарини пішло скоро, після снідання збірка з усім вирядом. Щойно тепер перший раз показався німецький командант сотні, якого я ще взагалі не бачив і з ним з'явився шпіс, теж німець, садист у службі і великий боягуз на фронті, як пізніше показалось, крім цього третій німець, старший стрілець, який завідував зброївнею сотні. Це був командний склад нашої сотні. Ані він не знав сотні, ані сотня не знала його. І так ми їхали на фронт. Так, як ми вже умовились, чоти перевели збірку і зголосили стан пор. Вербицькому, він перебрав команду над сотнею і зголосив стан німецькому сотенному. Той навіть не поздоровив сотні, а просто переказав пор. Вербицькому, який стояв перед ним в однострою без жадних відзнак, без жадної ранґи, повести сотню на польовий залізничний двірець, де звичайно вантажились військові відділи в дорогу. Він навіть не спитав Вербицького хто він такий і як це так, що він без відзнак командує чотою, в його ж власній сотні, в якій він був командантом! Я усвідомив, що ми здані цілком на себе самих і що ніякої команди ані допомоги від німців ми не маємо що й чекати. І мабуть вони думали те саме про нас, бо тримались окремо, групою, так наче б ми були вороги, а не союзники.

Перед відмаршем треба було дати сотні пару завваг.

- Слухайте, хлопці, як впаде команда "марш", виступайте лівою ногою, бо хто виступить правою, звихне собі ногу в кістці і не зможе маршувати. Пам'ятайте, лівою ногою! Голови тримайте догори, покажіть німакам, що ви українське військо і що вас війна ще не змучила! В маршу тримайте лінію і не губіть нічого із виряду! Зрозуміли?!

- Так є, пане десятнику!

- Ну, побачимо. Сотня, увага... струнко! Хай вас чорт забере, як горох по стіні! - Як я кажу "увага" то нашпануйте свою увагу, а як я гукну "струнко", то так якби вас грім підірвав, усі в один раз! Увага... струнко! Ну, вже трохи ліпше, але ще є між вами рекрути, нема що казати, спочинь. Увага... струнко!!

Покрутив я головою, нема ради, на все у війську треба часу. А того часу не мали ні ми тут, ні Україна там.

- Напрям прямо... ходом - руш!! Ліва, два, три, штири, ліва! Ліва! Гей, ти, кучерявий, не чуєш?! Ліва! Ліва!!

Через якісь три-чотири мінути вдалось перейти на один крок і вже сотня маршувала. Ритм маршу сам вкладається у душу і тільки якась спеціяльна оферма може йти не під такт цілого відділу. Були й такі, але ми не мали тепер для них часу.

- Хлопці, пісня! "Не тужи дівчинооо...! Не плач Українооо...!!

Підхопили, заспівали. Поглянув я на них трохи іншими очима. Думаю, мусіло ОУН працювати по їх селах, коли вони цю пісню знають. Може й не такі нездарні вони, як виглядають?

Німаки повитріщували очі, вчувши пісню, побачивши марш, але не сказали нічого. А ми маршуємо, як за добрих часів. Між стрічками пісні команда: три, чотири! - і нова стрічка. А потім від початку. Пісня єднає стрільців і співаючи, вони переживають може вперше почуття своєї єдности, своєї сили і енерґії.

Примаршували ми на станцію. Ще по дорозі повчав я, що я скомандую "стій" на праву ногу і тоді лівою треба ще зробити короткий крок, праву дотягнути і стояти як мур, не рухатись, доки не впаде команда спочинь. "Спочинь" не значить, що всі мають розлізтися по усюдах, тільки всі можуть свобідніше стояти в рядах і тоді вільно навіть тихо говорити між собою.

На станції показалося, що хлопці хочуть слухати моїх наказів, тільки ще не знають як це зробити. Без сумніву, вони станули, коли до нормальної команди я додав ще:

- Стій і не рухайся, один з другим!! - але команду "спочинь" я таки злякався дати, бо усвідомив, що вони розійдуться по цілій станції і я їх за годину не позбираю докупи. На щастя вагони вже на нас чекали, червоні, вантажні вагони, нормальний засіб транспорту військ в Европі. Вагонів було досить, відрахував я по тридцять стрільців на вагон і наказав, що злізти з вагонів без дозволу не можна нікому, навіть мені самому.

- А хто вам дасть дозвіл, пане десятнику? - питає якийсь мудрагель.

- Ти не філософуй багато, прийде час, побачиш.

Німці зайняли для себе одинокий особовий вагон на початку поїзду і це називався "командний вагон". В дальші вагони заладували ми вози, польові кухні і коні, повизначували варти між собою і яко-тако наладнали це все, що належало робити старшинам і ще яким двадцять підстаршинам, яких нам бракувало, i зважте, нам кажуть, що ми їдемо на фронт. Хто там буде нами командувати, я не знаю. Божа воля. Хлопці про це не здають собі справи. Вони раді, що їдуть, та ще й на рідні землі. Ще заки поїзд рушив завели пісню і так на переміну, вагон за вагоном, часом в змаганні, часом у згоді виспівували в дорозі, доки змучення і ніч не взяли над ними верх. Без жалю залишив я Нойгаммер, але не без страху. Точного призначення транспорту не знаємо, це військова таємниця, досить, що команда знає. А може й вона не знає, хто знає?

Тут і там поїзд робив постої, часом на малих станціях, часом просто в полі. Користались ми цими нагодами для всіх потреб, звичайно, військо. На станціях заборонено було сходити з вагонів, тільки за дозволом і під проводом підстаршини, заборонено було розмовляти з цивільними. Ми скоро вже в'їхали на польську територію, переїхали Тарнів, в'їхали на українські землі, Ярослав минули під ясним сонцем і тепер поїзд почав частіше приставати в полях, найдовше під Перемишлем. Нарешті переїхали срібнолентий Сян, переїхали Перемишль, задержались в Городку, щоб пропустити якісь довжезні транспорти і нарешті затримались якийсь час під Львовом. Місто скупане в заходячому сонці і на його вид тільки серце б'ється: наш Львів. Тисячі мешканців там сплять і не знають, що під містом стоїть дивізійний транспорт. Але поїзд рушив далі, минув Львів і затримався в Красному. Це була п'ятниця, 7 липня, ми були повні два дні в дорозі. Тільки стало сутеніти, прийшов наказ розладовуватися. Від цього моменту до самого кінця я весь час мав враження, що всі накази приходять до нас так, наче б ми були вишколеною бойовою частиною! Ніхто не знає, або не рахується з цим, що ми маємо сирого рекрута, зодягнутого у військовий однострій, цивіля в однострою! Щось десь там нагорі не в порядку. Хтось десь мусів скласти фальшивий рапорт про стан нашого полку, коли такі суто військові накази приходять без найменшого попередження. Хто був при війську, той може собі уявити, що значить заладувати або виладувати з вагонів сотні цивільних, не привчених до автоматичної дисципліни, до тишини, до раціонального, військового думання до швидкої, контрольованої акції. Одна чота большевиків могла розбити наш полк в пух і прах. Ми ще не знали добре, де ми є, але нас повідомили - з другого боку фронту. Під час того "маскенбалю" з виладовуванням надлетів несподівано совєтський літак, хоч спочатку, в темряві, ми не знали, що це совєтський, скинув кільканадцять лямпіонів на легкопадах, якими освітив цілу околицю як у білий день і щоб нас поздоровити з приїздом на фронт, скинув кілька малих бомб, на щастя далеко в полі, без жадної шкоди для нас - але не без порядної паніки. Жадна вишколена військова частина від одного літака не втрачає голови, але цивільні громадяни до цього тільки й здібні. Правда, повздовж залізничного шляху викопані були глибокі рови, та після кількох порядних дощів вони наповнились водою і туди пострибали наші рекрути у повному виряді з наплечниками. Хто мав щастя попасти у плиткий рів, тому пів біди, але раптом чуємо всі розпучливий крик:

- Рятуйте! Рятуйте!!

Не на жарти так хтось кричить. Ми обидва з Міськом /пор. Вербицьким/ кинулись туди, думали, що ранений, а це наш стрілець не може видістатись з глибокого рова і топиться під тягарем свого виряду. Витягнули ми його з рова, добрий лик горілки з польової пляшки і все гаразд. Совєтський літак, як ми його прозвали "кукурудзяник", відлетів, гордий із свого вчинку, напевно із звітом, що "героїчним подвигом знищив дощенту нацистську військову частину у прифронтовій полосі", але з такої частини, як наша, фронт і так не багато мав би потіхи, нема де правди діти. Після налету знайшлись також наші німці, підозріло мокрі у своїх парадних одностроях і після довшого торгу ми довідались, що перша сотня закватирує в селі Куткори і що там теж закватирує майор Кляйнов, наш вічно невдоволений командир. Із села ми були вдоволені, із Кляйнова менше, але нехай це залишиться між нами.

Залишивши станцію, рушили ми маршовою колоною до села, віддаленого яких три-чотири кілометри від станції, Звичайно, військовий порядок вимагає, щоб кожна військова частина вислала перед собою квартирмайстрів /"форкоммандо"/ яких завданням є приготовити дану місцевість на прихід військової частини і дану частину на прихід у місцевість. Такі квартирмайстри виписують крейдою на дверях кожного дому, чи приміщення, скільки людей має там спати, скільки коней до якої стайні і складають плян рисунковий і писаний, який служить підставою до розташування, а в разі алярму команда такої частини знає де є її люди і як розположені. На жаль, наша команда не подумала про це і ми прийшли до села, як то кажеться, на порожнє. Селяне вже частинно спали, ми мусіли будити їх серед ночі, собаки почали брехати, тут і там діти стали плакати. Немає сумніву, що на рідних землях. Ціла наша команда поїхала своїми автами, які ми їм виладували з поїзду, і як ми прийшли в село, вони вже спали, ми навіть не знали де. На площі серед села наша сотня пристанула. З одного боку відкрили ми шкільний будинок, з другого боку будівлі якогось просторого фільварку. Розділили ми сотню на дві частини, більшу післали до фільварку, а меншу до школи. Для наших стрільців це був кінець дня. Решту вони зробили собі самі, познаходили місця до спання і сотня захропіла, разом з кіньми, А ми, чотири підстаршини, щойно тепер стали думати, як нам цю ніч перебути. Правда, ми між своїм населенням, але це війна і ми близько якогось фронту, хоч ніхто з нас не знав наскільки. Треба поставити стійки біля возів з припасами, стійку біля кватири наших німецьких командирів, щоб їх не украли нам серед ночі, стійки на обох випадах дороги із села, щоб ніхто нас не заскочив під час сну. Місько взяв на себе стійки, я вирішив піти на стежу, сам один, із крісом на плечах і револьвером в долоні. Обійшов я мирне село, заспокоїв собак, що хвилювались на припонах, зачуваючи, щось не таке, як свого господаря, почислив я зорі на небі, ствердив, що жадної не бракує і вернувся до центру села. Стійки вже стояли, хоч я не дуже певний, що вони знали, що робити на випадок якоїсь біди і я також поклався спати в цій сільській школі, на двох твердих лавках, з наплечником під головою, загорнувшись в коц.

Ранком збірка, трохи крику, що завжди у війську помагає і хлопці повмивались у навколішніх криницях, кухня зварила вівсяну, чи там ячмінну каву, роздала по кусневі хліба і після сніданку стали ми господарити навколо себе, Перше всього показалось, що зараз же навколо площі є кілька вільних хат по польських кольоністах, які "добровільно" виїхали до корінної Польщі, після того, як польські боївки стали пускати з димом українські села на Волині і Підляшші. Селяни розказували нам пізніше багато про цю сумну ділянку наших "добросусідських" взаємин із поляками. Ніде правди діти, не маємо ми спокою від наших сусідів. Якісь у них хворі амбіції, не можуть всидіти на своїх землях, сверблять їх руки за чужим і то так поляків, як і росіян. Бог його знає, чи дамо ми їм колись по цих руках так, як вони на це заслужили за останні сотні років. Великий ми народ числом, та бракує нам основних елементів великих націй: солідарности і абсолютної віри у свій провід. Доки ми цього не навчимось, будуть москалі панувати в Київі, а хто зна, чи й не поляки у Львові.

Розмістили ми тепер всю сотню по цих хатах і я був з того дуже вдоволений, бо сотня була вкупі, а це завжди добре у непевній ситуації. Одну тільки мою чоту залишили ми в школі і призначили одну клясу на нічліг для нас, чотирьох підстаршин.

Перед полуднем прийшов директор школи, пронюхавши здалека, що це спокійна військова частина і став ремствувати ламаною німецькою мовою, що то школа, що вона йому потрібна, що в канцелярії є різні акти і приладдя, що військо все це понищить, а село збудувало школу із великим накладом власних коштів, і так далі і так далі.

Коли вже мені було цього досить, я зупинив його чемно і до того українською мовою, признався, що я також учитель за професією і знаю, як треба поводитися у шкільному будинку і заспокоїв його, що школі не станеться від нас найменша кривда. Канцелярію нехай він собі замкне на ключ, а в зайнятих нами кімнатах ми будемо тримати порядок.

Директор заспокоївся, йому помилково сказали, що це німці зайняли школу, а він не дуже німців любив, як зрештою кожний з нас. Сам він був людиною старшого віку, поважний і статочний. Виявив мені стільки довіря, що залишив ключ від канцелярії зі мною і поручив шкільну бібліотеку, в якій були також його власні книжки. Якщо матиму час, можу користуватись нею досхочу. На жаль, цього вільного часу я мав дуже мало і тільки ночами, коли не міг спати, прочитав при свічці одну книжку, в польській мові "Курєр царскі". Мої товариші також щось там попрочитували, але загалом на літературу не мали часу. "Inter arma silent musae".

З'явився наш сотенний. Пішов я з ним показати йому розташування сотні. Показав, де люди, де вози, де коні і кухня. Не сказав він ні слова, ні не скартав, ні не похвалив. Мав я враження, що його це не цікавило ані трохи. Здається, що свою присутність при нашій сотні він уважав за цілком випадкове і дуже для себе небажане явище. Пішов, як і прийшов.

У складі 1-ої сотні знаходився тоді 15-річний стрілець Роман Андрушко, тепер дириґент хору в Чікаґо.

Дивувало нас всіх дуже, що майор Кляйнов не виявляв найменшого зацікавлення долею полку, який був під його командою. Він не цікавився ані вишколом полку, ані його людським станом, взагалі нічим. Тут і там часом показався відібрати звіт і повести злющим оком по фронті полку. Він не знав навіть, яку зброю полк має і як нею орудує, якщо взагалі. Вся журба за долю цього полку впала на плечі українських підстаршин.

Вечором появився шпіс і зробив вечірню "відправу". Полягала вона на тому, що він верещав весь час без найменшої до того причини і вичерпавши свою енерґію, забрався до своєї хати, наказавши біля неї поставити стійку. Цього вже було мені трохи забагато. Я вже шпісів бачив і я знав, чи вони мали за що кричати, чи ні. Пішов я за ним, щоб спитати його на розум, що це все має значити. Стукав я, стукав, він з хати не озивався, думаю, що мав щось доброго до пиття і користався цим досить обильно. Махнув я рукою і пішов геть. Це була субота, 8-го липня. Сьогодні в нашій сотні нічна служба припала на Стеткевича і Максимця, а ми з Міськом пішли спати, вперше за тридцять шість годин.

В неділю ранком перевели ми звичайну збірку і зарядили чищення зброї. Шпіс вийшов із своєї хати, прийняв звіт, але не вмішувався до наших розпоряджень. Може був радий, що не він мусить клопотатися цим всім. Чищення зброї перевели обидва наші товариші, бо це ще була їх служба, а ми з Міськом пішли до церкви, коли задзвонили дзвони на Богослуження. Народ посунув з цілого села одною лавою. Церковця була невеличка, але село було горде за неї, само собі її збудувало. Показалось, що тут був церковний хор, співали досить гарно, як на сільські сили і втиснувшись до середини, вислухали ми цілу Службу Божу. Після Богослуження познайомились ми із стареньким священиком, погуторили і вирішили відвідати директора школи, У нього було кілька осіб, місцевих, сільських інтеліґентів, але з нашим приходом розмови вірвались. Може ці люди не мали до нас довіря, може лякались приходу большевиків, які вже дійшли до Бродів і не хотіли мати за собою "контактів" із Дивізією, досить, що ми зморозили товариство нашою присутністю і усвідомивши це, ми розпрощались та вийшли. Пригадую, що мене заболіло це все і я думав тоді: цікаво, як в інших народів? Чи там також відрікаються своїх в обличчі ворога, щоб йому приподобатись...?! Спеціяльно у цих народів, що мають свої держави...

З полудня ми з Міськом перебрали 24-годинну службу до понеділка, до полудня. Сотня почистила зброю і вивчила трохи орудування крісами, після обіду дістала вільне, до вечора. Коли стемніло, я взяв двох стрільців і пішов з ними на стежу. Ніхто нам цього не наказував робити, але мені здавалося, що це було конечне із-за браку всякого чіткого зв'язку з іншими військовими частинами. Як звичайно, обійшли ми село навколо, заглянувши в кожний бік на віддаль може з двох кілометрів від села, в околичні поля і вертаючись, пізно вночі, запримітили світло в одній із хат, з краю села. Цікаво, що там робиться в таку пізну пору, коли селяни звичайно сплять вже здоровим сном. Не знаючи, що можемо застати, розглянули хату спершу навколо, нічого, все в порядку, тоді стукаємо до дверей. Відкривають нам, ми входимо до середини, в шеломах, при повній зброї, а хата повна молоді! Все застигло на наш вид. Бачу якусь старшу людину між ними, дивлюсь на неї, а вона блідне. Думали, що ми німці. "Добрий вечір! - кажу. - Що таке у вас, свято?! Віддих полегші перейшов хатою. Всі усміхаються, а дівчата вже таки сердешно. Пояснюють, що оце готують молоду до шлюбу на завтра. Навколо війна, думаю, а вони молоду до шлюбу готують! От і життя!

- Це гарно, але вам треба вікна краще заслонити, навколо ж повно війська та й фронт недалеко.

Батько й мати молодої приступають до нас, просять до закуски, бо не добре такій хаті, з якої гості виходять ненагодовані. Моїм хлопцям очі світяться. Наказав я поскидати шеломи, скинув і свій і вже не так службово сіли ми неначе почесні гості за столом до миски вареників із сметаною, а всі припрошують і дивляться на нас, як на яких героїв. З'явилась і пляшка доброї горілки і дуже смачна, вуджена ковбаса. Давно ми так не святкували. Посиділи ми так годину, погуторили, побажали молодій всього найкращого на новій дорозі життя, надягнули шеломи і розпрощавшись, вийшли дальше на обхід села. А навколо нас тихо, тільки десь-не-десь гавкне собака зпросоння. Небо чисте, повне зір, повітря свіже, від поля тягне запахом конюшини, тільки жий і забудь про війну. Але десь високо і далеко гудять летунські мотори, а над Львовом видно світла прожекторів, бігають по небі довгими мітлами, вишукуючи ворожі літаки.

На сході небо почало бліднути, заповідався новий світанок.

Пор. Вербицький розбудив сотню гострим свистком, по-військовому, ми всі йому помогли, щоб дати хлопцям зрозуміти, що хоч ми живемо серед цивільного населення, але ми військо протягом всіх двадцять чотирьох годин на добу, кухня видала сніданок, до якого вже кожний зумів додати щось свого власного, роздобутого на селі таким чи іншим способом - але леґально, за гроші - і під час сніданку ми зложили плян вправ. Навчити наш Запасний Полк всього військового ремесла не було як, ми не знали, скільки в нас часу, тому вирішили ми вчити їх найпотрібніших польових вправ, а муштру звести тільки до конечности при вимаршу на вправи і повороті з них до села. Як звичайно були у нас ріжниці думок, що найбільше в полі потрібне, але ми скоро погодились між собою, що шкода втрачати час на довгі дискусії, краще вивести сотню в поле і там додумуватися, що може найбільше придатися рекрутові, якого без жадного вишколу привезли під самий фронт та ще й у такій війні, як оця, на Сході. Із всього, що ми досі чули і знали, це була безжалісна війна, в якій обидві сторони не визнавали жадної Женевської Конвенції, не визнавали навіть примітивних елементів гуманности, хіба що поодинокі командири з одного чи другого боку хотіли її застосувати на своїх відтинках. Та завзятість і кровожадність пімсти найчастіше виключала такі можливості, а роз'ятрені пропаґандою війська не дбали вже про ніщо, тільки про наге життя, про своє власне спасіння. Поранені найчастіше були засуджені на смерть, тому, що санітети не мали права показатись на полі, до них стріляли з обидвох сторін, про це нам розказували німецькі вояки, з якими ми зустрічались при ріжних нагодах, часто поранені большевики стріляли до санітетів. Спочатку нам не хотілось вірити в це все, але коли всі однаково говорять, то в тому мусить бути бодай зерно правди.

Не питаючи в нікого про якінебудь пляни на цей день, бо й не було в кого питати, ми самі після сніданку зарядили збірку сотні із вирядом та зброєю, на нашу вимогу збройовий німець роздав нам по два магазинки сліпих патронів, які приїхали з нами аж під фронт, стрільці заклали патрони до набійниць, ми перевели контролю, чи котрий з них не умудрився набити свого кріса і чота за чотою "напрям прямо, ходом руш!" за село, на велике пасовище, на вправи. Наш сотенний тільки заглянув крізь вікно, шпіс ще спав, ніхто не цікавився, що ми робимо із сотнею, Кляйнова ми й не бачили вже півтора доби. Сотня здана була на нас, чотирьох підстаршин і ми на неї, на невишколених рекрутів.

- Пісня!

На всіх порогах хат, на всіх плотах стоять люди і усміхаються. Сотня співає українську пісню, дівчата аж очима завертають, а діти йдуть із нами, поруч, напереді, позаду, заглядаючи нам в очі розсміяними личками, стараючись тримати з нами довгий, вояцький крок і не впасти під ноги. За сотнею курява, сільські дороги, очевидно, не асфальтовані, як в Голяндії, чи в Німеччині. Так вийшли ми в поле. Дітвора посідала громадками навколо нас, виглядає, що ми ніби гагілки хочемо завести. Тут і там хтось із старших підійде, пристане та дивиться. А діти зразу ж:

- Вуйку, вуйку, це наше, українське військо!! Коли згадую сьогодні ці хвилини, мимоволі ще тепер пам'ятаю цей подих тепла біля серця. Це ж наша Україна, не асфальтована, не загосподарена, як західні країни, бо вже триста років з неї шкуру деруть, крадуть що можуть всі, хто тільки має силу тримати нас в неволі, але це наша земля, наш нарід ось тут, навколо нас, наші діти, що ростуть на нових українців, на майбутнє, не знаючи, що воно їм принесе. Чи принесе їм волю..?

На полі кожний з нас взяв свою чоту і так, як ми умовились, стали вправляти з хлопцями розстрільну, з маршу, з постою, марш гусаком, падання ниць і тепер не для паради, тільки справді, з поясненнями чому і як падати, щоб якнайскоріше зникнути з поля стрілу, зокрема при кулеметному вогні або під артилерійським обстрілом. Хлопці хотіли навчитись, це я вичув зразу і наука йшла скоро. Тільки нам бракувало часу на те, щоб це все зробити автоматичною дією, яку вояк виконує просто без надуми, а думку свою звертає вже тоді на тактичне використання терену і зокрема своєї позиції чи потребу її зміни. І крім цього, як їх навчити робити це все спокійно, не нервово, коли до цього не було на то місяців, але може навіть днів часу. Вправляли до полудня, а тоді відмаршували на обід. Хлопці були змучені, але ми, підстаршини, що весь час на ногах, чули таки добре наші кости.

Підійшов я до Міська і кажу:

- Знаєш, якось дивно, але ми не маємо жадного зв'язку з Дивізією. Ані ми не знаємо де вона є, ані що з нею діється.

- Я це теж запримітив і це мене неспокоїть - відповів він. - Мені здається, що й наші німці не багато знають,

- Кляйнов може й знає, але ми його вже два дні не бачимо. Ніяких наказів на випадок алярму для нас немає, Навіть не знаємо куди наступати.

- Або відступати - каже Місько. - З ким можемо наступати...? Добре зорганізований Союз Українок, узброєний в макогони міг би нас набити.

- Союз Українок не може бути добре зорганізований - кажу. - Але пару союзянок не завадило б десь зустріти по-дорозі і рятувати від небезпеки.

- Хочеш бавитися в лицаря, почекай, щоб не надоїло!

Після обіду година спочинку, а потім вимарш на поле вправ.

Ми стовкли вже перед полуднем траву, тепер прийшли на свіже місце. І знов те саме, аж до першого поту. А тоді треба зробити павзу, покурити і вияснити хлопцям.

- Слухайте тут уважно, і запам'ятайте собі молокососи. Якщо ви думаєте, що мені приємно тут з вами товктися, то подумайте ще раз. Який мені дідько до того, чи котрого з вас куля зачепить, чи ні, мене боліти не буде. Але ти, один з другим, будеш терпіти. Тому вчися тепер всього, що я тобі показую, бо часу мало і за кожну годину вправ будеш платити менший податок під час битви. Я не хочу мати вас на моїй совісті, я вас на світ не привів. Я хочу вас навчити, а ви мотайте собі на вус уважно.

Вислухали, але що собі там міркували, Бог їх знає. Раптом чуємо якесь свистання. Несеться з вітром, щось ніби якась мелодія, але дуже нечітко, тільки свист пронизливий проходить повз вух.

- Що це таке? - питаю.

- Та то, пане десятнику, там музиканти за селом, на другому боці толоки.

- Музиканти? Які музиканти?

- Та наші, з Дивізії.

- То чому не музикують, тільки свищуть, як вітер поночі!

- Та бо, пане десятнику, вони тільки сопілки мають.

Задусив я папіроску.

- Нуте, увага, в маршовій колоні за мною на ходу збірка! Підемо подивитися на тих свистунів.

Прийшли, подивилися, розчарувалися, парафразуючи відомий вислів Цезаря. Це була резерва дивізійної оркестри. Під командою дириґента Осташевського, цього самого, що в осені 1943 року на дивізійній параді у львівському оперному театрі дириґував дивізійним хором, стояли навколо нього двадцять хлопців і висвистували на сопілках, часом вже і досить вдало, часом губили такт, темпо і тон і тоді Чугайстир у горах міг від них учитися свистати, щоб страшити людей поночі. Осташевський зарядив павзу, ми познайомились, покурили і поговорили. Він називав ці інструменти "пікольо", а ми вирішили, що це просто фуярки, лишень менші, як його музиканти. Посміялись ми разом з ним і відрадніше стало на душі. Але він теж не знав нічого про долю Дивізії ані її розташування, чекав на зв'язок і накази, а покищо свистав із своїми людьми, свистав на вітер, свистав на німців і свистав на війну.

- То, пане товаришу, треба мати пом'ягшення мозку, щоб таку політику вести на Сході, як той цимбал з Берліна робить. Згадаєте моє слово, большевики будуть ще в Берліні танцювати!

Важко собі було це уявити, але історія признала йому рацію. Большевики танцювали не тільки в Берліні, але й у Відні і багатьох інших гарних містах, своїми заялозеними чобітьми.

Пройшов понеділок, після вечері ми полягали змучені спати і спали кам'яним сном до ранку. Тільки варти ходили по селі. На вправах пройшов вівторок, в середу під час вимаршу на поле я помітив, що вже не треба видирати собі легенів і тримати стрільцям крок, самі йдуть, нога в ногу, один за одним, тримають лінію, кріси стоять на раменах рівно, ну й цими крісами стали ми вправляти цього дня. Ціла сотня дістала синці на раменах і мозолі на долонях, але під вечір, від біди, можна було сказати, що сотня знала на що цей кріс є, який він важкий, чи пак легкий, і як ним орудувати. Вечором, після вправ чищення зброї і:

- Завтра будемо стріляти, покищо тільки сліпаками, щоб не забити якоїсь корови на пасовиську...

Хлопці вже сміються, вони вже чуються певніше, у них вже пісня виходить без проволоки, вони вже уміють маршувати, знають, як розбігтися з маршу на три гусаки і окритися в терені, знають, як окопатися, щоб спасти себе від плоского вогню і розриву артилерійських стрілен. Вони вже хочуть стріляти. З них ще буде військо. Тільки... чи час дозволить? На фронті якась дивна тиша. Неначе перед буревієм...

В четвер був цей великий день, коли вояк вперше стріляє із свого кріса. Пояснив я, як працює крісовий замок, показав я, як закладати поодинокий набій, а як заложити цілий магазин з п'ятьма кулями, як переладувати кріс, щоб куля з магазину попала в замок, як забезпечити кріс і як та коли його відбезпечувати і кожний крок моїх пояснень ми вправляли по пів години. Те саме робили інші сотні. Щойно перед самим полуднем кожний стрілець поодиноко дістав дозвіл, по черзі, приступити до мене, станути побіч із всіма військовими зворотами, вийняти магазин із набійниці, заладувати його, тримаючи дуло кріса весь час вгору, переладувати замок, відбезпечити його, зложитись з крісом до стрілу стоячи, віднайти мушку в рівчику і віддати стріл. Перший стріл завжди робить враження на вояка. Другий стріл теж. За п'ятим він вже "обтрісканий". Обтріскані вони були й оливою, якою намащені були наші замки, щоб забезпечити їх від іржі, кожний мав чорні цятки навколо правого ока, носа й уст та трохи попід вухо. Були й типові випадки, коли стрілець все приготує до цільного стрілу і тоді замикає обидва очі і пускає кулю в хмари. Але це явище невідкличне і його треба переборювати особисто із кожним стрільцем. Велика більшість виявила спокій і нервове опанування вистачальне на те, щоб можна було плянувати гостре стріляння. Очевидно, гостре стріляння не значить одночасно цільне стріляння, але з другого боку, якби на фронті всі кулі трапляли в ціль, давно вже не було б людей на світі.

Після цілоденних вправ, вернулись ми з піснею до наших хат на вечерю. Після вечірньої відправи вечеря, а після неї година співання пісень. Тоді вільне, а в дев'ятій всі в хатах на нічлігу. Як в касарнях.

Після вечері вирішили ми вибрати тих стрільців із сотні, які ще не стріляли гостро і перевести з ними дододаткові вправи, а тих, що стріляли, вправляти вже дальше. Але в п'ятницю, наступного дня ми цього не зробили, бо на це треба було згоди команди, а з них ми нікого ранком не бачили, тому вправляли цілий день те саме, польові вправи, атака звенами, чи роями, атака чотою, вогневе прикриття, окопування, використовування терену і спокій, стрілецький спокій на кожній позиціїо Ми хотіли конечно за цей короткий час зробити із нашої сотні загартовану, військову одиницю, ну й чи нам вдалось, ми ще тоді не знали, але не можна нам було відмовити щирости у наших зусиллях.

В п'ятницю на вечірній відправі шпіс викликав мене і наказав зголоситись до нього. У своїй кімнаті передав він мені "марш-бефель" і заявив, що з наказу Кляйнова маю підібрати собі дев'ять стрільців, щоб поїхати під Броди, десь в околиці Олеська, до військового магазину по харчі, зокрема хліб і м'ясо та що найважніше, по наш місячний приділ, в якому мають бути папіроски, горілка і пиво - шпіс мало не облизався. Під час нашої розмови зайшов селянин, виявилось, що війт цього села і він дістав теж наказ приготовити десять підвод транспорту, з візниками.

- Унд, Лязурко - каже шпіс. - Ви дістанете гострі набої на дорогу. Якби хтось хотів вас затримати та відбирати приділ, маєте стріляти.

Ов, думаю, то може бути аж так зле? З війтом я умовився, що підводи мають стояти біля школи завтра ранком в четвертій годині, з добрими кіньми.

Після вечері я вибрав із своєї чоти найкращих дев'ять стрільців, які вже й стріляли і звивались у вправах краще, як інші, вибрав з ними гострі набої із зброївні, для себе взяв на дорогу МП /машинову пістолю/, бо я мав тільки свій револьвер Радом і пішли ми вчасно спати.

Хтось може здивуватися, що бувши так близько фронту, стрільці не мали при собі гострих набоїв, тільки треба було їх діставати із зброївні. Очевидно, це не було нормальне явище. На випадок несподіваної атаки, хто зна чи був би час роздати набої стрільцям, але так воно в нашому Заласному Полку тоді було.

Вчасним ранком, перед четвертою годиною розбудив мене стійковий.Хлопці вже чекали, п'ючи ранню каву та заїдаючи чорним хлібом, до якого вийнятково дістали по куску марґарини крім червоної, бурякової мармоляди, я поснідав з ними, переглянув кріси і набої, переглянув вози й упряж, хоч я не багато на тому розумівся, але це зробило враження на селян і кожний з них то тут, то там ще щось на похапці поправив, заки я прийшов до його воза. Сів біля переднього візника, на кожний віз за мною сів стрілець із крісом в руках і вйо! в дорогу. Прогулька мені подобалась, якби не додатковий риск у зв'язку із нею. Їду в незнане, бо шпіс не знав де точно знаходиться магазин. Сказав мені, що польова жандармерія мене скерує. Позатим ми були в підфронтовій полосі. Це є дуже неприємне місце, може гірше, як на самому фронті. На фронті видно ворога і чоловік знає, що діється. У підфронтовій полосі стаються несподіванки. Або ворог може прорватися якоюсь частиною несподівано на зади, або може якась партизанська частина може оперувати. У нашому випадку ми могли потрапити на якийсь відділ УПА, але могли натрапити й на якийсь большевицький відділ. Большевицькі партизани залюбки оперували за німецьким фронтом, підтримувані парашутистами, та скиданою з літаків зброєю.

Рушила наша валка в далеку дорогу і коли виїхали за село, під традиційний гавкіт собак і махання руками жінок та дітей, подумав я собі, що якщо щось станеться, то тут, на цьому першому возі перша куля буде шукати мене. Не дуже то миле враження, але це є так сказати б професійний риск і на це немає ради.

Переглянув я мої папери, все в порядку, пиво мав я забрати вже в поворотній дорозі, в Буську. Мої накази були дуже точні і виразні: привезти все добро, нічого не втратити і привезти це на суботу на вечір. Ну й очевидно, якби хтось спробував відбирати, поставити опір. На те маємо гострі набої. Розглядаючись так по навколишніх полях і лісах, що то наближались, то віддалювались від дороги, я подумав собі, що якби хтось хотів нам відібрати наш приділ, то нічого легшого немає на світі. Валка з десяти возів, з десятьма людьми...? Два легкі кулемети могли з кожного лісу полагодити всю історію. І я усвідомив собі, що в тракті цього полагодження, я, Роман Лазурко, можу легко стати героєм, що навіть не впав на полі бою, тільки біля бочки з пивом і то лишень тому, що партизани були спрагнені. Ну, до чорта такі думки.

Позатим, ще одна проблема до розв'язання: якщо б напали большевики, то можна з чистим серцем оборонятись, на те ми маємо зброю. Але що буде, як з лісу вилізе чота УПА і подивиться на нас товариськими очима...? Ані відмовити їм, ані, тим більше, стріляти. Боже, щоб хоч ніхто з УПА не з'явився на нашій дорозі!

День був прегарний, погода, як на вакаціях, небо чисте, голубе, аж віритися не хоче, що така страшна війна йде під ним, часом десь високо з'явиться совєтський літак, пізнаємо по звуку моторів, німецьких літаків не видно. Я наказав тримати віддаль між підводами, щоб на випадок летунського налету не давати густої цілі, позатим всі чисті відтинки дороги, між лісами, на щирих полях, ми проїздили швидше, підганяючи коней. В лісах було безпечніше, бо не видно. Так ми переїхали Буськ, і за містечком, під дубовим лісом, затримали валку на спочинок. Коні дістали сіно, овес і воду, ми самі трохи поїли, а коли селяни побачили, що ми їмо, погостили нас своїм чорним хлібом і вудженим салом, за це я погостив їх горілкою з польової пляшки. За Буськом почала нас вже часто затримувати фельд-жандармерія, польова військова поліція, перевіряючи мій марш-бефель, часом контролюючи мою військову книжку, щоб провірити, що ми не перебрані партизани. Жандарми знали, де знаходяться магазини і спрямували нас туди без труду. Біля полудня ми трапили на місце. Магазини були дуже добре замасковані, так що не тільки згори, але й на землі важко було їх розпізнати, тільки густо розставлені стійки і польова жандармерія в цьому місці були скупчені більш, як деінде. Я зголосився до старшини, команданта магазинів, полагодив всі формальности, дістав всякі печатки і підписи, підстаршини вказали мені куди заїхати і ми стали ладувати вози. Я наказав вантажити на кожний віз всього потроху, щоб один товар не попав на один віз і в разі випадку пропав нам разом з возом цілковито. Коли зайшов я в ті магазини, очі мало не вийшли з лоба. Що там було цього добра. Боже мій. А фронт так близько! Видно, що й охорона магазину думала так само, бо без надуми докинули мені дві пляшки екстра, вкинули скриньку м'ясних консерв додатково, наладували хліба щиро і пізним полуднем вирушили ми вже в поворотну дорогу. Поки ми ладували харчі і приділ, коні гарно відпочили і тепер пішли жваво, відчуваючи, що це вже додому.

Тепер нас перевіряли ще частіше і докладніше, бо ми їхали від фронту. І не їхали ми так живо, як сюди, бо вози були наладовані і коням не було так легко, хоч вони живо перебирали ногами. Присівся до мене на хвилину один з моїх стрільців, здоровий хлопець, забув його прізвище.

- Пане десятнику, а що буде, як нас переловлять наші...?

- Які наші?

- Ну, наші з лісу.

- Хто тобі казав, що вони наші? - питаю боком. - Наші є в Дивізії.

- Та я то розумію, але вони також наші...

- Та й я то розумію, що вони наші, але вони не наші. А що, вони не мають що їсти? Кожному одному дівка несе до лісу, що може.

Мій стрілець усміхнувся.

- Та то воно так, але ми маємо всяке добро на возах. Якби вони нас зустріли, то напевно захочуть забрати.

- Якщо вони нас зустрінуть, тоді будемо думати й говорити, а тепер не мороч мені голови і пильнуй свого воза.

- Так є, пане десятнику.

І пішов. А я знов своє думаю; а що, якби так дійсно їх біда наднесла впоперек моєї дороги? Треба буде поділитись з ними на розум, нема ради. Якби було можна, був би взяв двадцять підвод і набрав всього подвійно. Якби в магазині видали! Німці рахують все точно, я й так дивуюсь, що докинули там дещо.

Але якось доїхали ми до Буська ще за дня і заїхали до бровару по пиво. Бровар під нашою контролею, без найменших церемоній вкинули мені вісім бочок пива, поналивали кожному з нас, разом з візниками по доброму боклагу і ми далі в дорогу. І що ближче додому, то чоловік більше неспокійний. І так переїжджаючи полем, десь в половині дороги між Буськом а Куткором, доглянув я далеко під лісом людські постаті. Не були це косарі, ані селяни. Темні однострої і стояли групою, придивляючись нам. Не сказав я нічого нікому, їдемо просто, коли я глянув через хвилину, постаті зникли.

До Куткора заїхали ми вже вечором і затаборили всі вози в саді, біля хати Кляйнова та поставили сильні стійки. Селяни з кіньми пішли спати, вози мали вони собі відібрати завтра, в неділю. Зголосив я шпісові наш приділ і передав всі папери, забрав свої екстра пляшки і пішов спати змучений.

Це була субота, 15 липня, 1944 року.

Полагодивши всі справи, змучений, нарешті пішов я на свою квартиру. Місько ще не спав, чекав на мене і на новості, я розказав йому, як нам їхалося, що ми привезли, він пригадав мені, що завтра сполудня ми переймаємо службу, а в понеділок ранком ідемо з сотнею в поле стріляти - сліпими набоями.

- Сліпими набоями...?

- Наказ команди. Набої маємо забрати завтра в полудне, щоб не будити ранком в понеділок штурмана, бо він хоче спати.

Я подивився на нього.

- Скажи мені, Міську, чи вони взагалі дбають, щоб той Запасний Полк чогось навчився?

- Ти маєш вищу ранґу за мене, ти повинен знати - сміється він.

- Хай їх шляк трафить. Доки ми будемо стріляти сліпаками?

- Доки не виграємо війни.

- Ет, тобі жарти в голові.

- Хочеш - плач. Ти сам бачиш, як вони за нас дбають. Але то не всюди так. Я думаю, що наш Кляйнов, це спеціяльна птичка. Я думаю, що він нас ненавидить, я тільки хотів би знати чому. Бо ми йому жадної кривди не зробили. Він не міг постидатися 11-ою сотнею. Вона дала чи не найбільший відсоток старшин і підстаршин нашій Дивізії.

Я був надто змучений, щоб продовжувати розмову. Він ще говорив щось, коли я заснув.

Неділя, 16 липня. Це наша друга неділя під фронтом. Почалась, як і попередня, сніданком, чищенням зброї до обіду - і тут прийшла несподіванка. Перед самим обідом польова жандармерія привела до нас 150 рекрутів, ще в цивільному одязі. Обидва з Міськом пішли ми до них поговорити, оглянути. Дивимось, не рекрути це, о, ні. З лиця і постави видно, що ці хлопці вже нюхали порох. Скоро запримітили ми, що між ними є їхні старші, яких вони слухаються і відносяться до них з повагою. На наші звичайні питання відповідали уважно, чемно, але з резервою. Ми погуторили хвилину і залишили їх до наступного дня. Сьогодні вони мали вільне.

- Що ти думаєш? - питає Місько, коли ми йшли до нашої хати.

- Це наші хлопці з лісу.

- Але чому тоді... тут?

- Чи я знаю. Може УПА просто не може помістити всіх у себе?

Як я пізніше дізнався, так воно і було, УПА не могла затримати всіх змобілізованих чи добровольців і почала з приходом большевиків передавати зайвий людський матеріял до Дивізії, щоб врятувати його від большевицької бранки і від певної смерти без зброї на большевицькому фронті.

Наші німці тим часом розділили вже приділ, що ми його вчора привезли і в саду, біля школи зорганізувався "фестин". Ми перебрали службу в полудне, але щоб не виглядало занадто службово біля пива в бочках, ми залишили шеломи на картирі і повдягали шапки. Наші "спеціялісти" вже понабивали бочки з пивом, а на боці стрільці вже частувались горілкою "для гумору". Для наших нових рекрутів ми горілки не мали, але знайшли для них хліб і ковбасу та доступ до пива. Вся ця група трималась трохи окремо від решти, раз, що не зжита ще з іншими стрільцями, два, що ще в цивільних одягах і три, що вона просто трималась разом, не з нами.

Нарешті надійшов штурмбаннфюрер Кляйнов в оточенні свого штабу, який я щойно тоді побачив в повному складі. Там було кількох підпоручників-німців, між ними наш сотенний, шпіс і штурман. То, як треба було йти на вправи, як треба було зайнятись полком і його рекрутами, як треба було укласти пляни і військовий порядок, ми їх не бачили на лікарство, але як поставили в саду бочки з пивом, як привезли приділ ковбаси і хліба і горілки, тоді ми їх побачили у всім їх маєстаті. Не добре воно заповідається для полку з такою командою. Місько, як звичайно, був "вибраний" нами зголосити Кляйнову сотню на дозвіллі, Кляйнов зробив дуже військову міну і через мінуту оглядав ціле довкілля.

- Вайтер махен. Продовжувати - сказав і пішов в сторону першої бочки, дати початок. Там уже наливали до менажок, до горнят, хто що підставив. Цікава річ, що до цих річей не треба ніякого вишколу нікому. Все йде як по маслі само, ведене якимось вродженим інстинктом!

Раптом Кляйнов завернувся і підійшов до нас чотирьох українських підстаршин. Не то жартом, не то серйозно каже:

- Чому я не бачу на ваших нараменниках старшинських відзнак?

Вербицький зголосив йому, що ми не отримали жадного наказу в цій справі.

- Фердаммт. Шпіс уже має все і завтра маєте зголоситись до мене з нашивками, а тепер йдіть пити.

Я зголосив, що ми обидва з Вербицьким маємо службу, нехай п'ють інші, а ми вже обіллємо наші нашивки завтра. Ніхто з нас в цю хвилину не знав, що це завтра мало прийти аж через роки, але так воно в житті є. Ніхто нічого не знає наперед.

Кляйнов підсміхнувся своїм диявольським лицем і пішов забавлятись. Дивлюсь я на Міська і кажу:

- Добрий день, пане поручнику!

- А... добрий день, пане поручнику, також! - каже він і сміємось. - Такі у них порядки, якщо ідеться про нас. Про своїх вони дбають краще.

- А як ти хочеш? - кажу. - Щоб вони за нас дбали більше, як за себе самих?

- Не пошкодило б, не пошкодило б, може виграли б війну, бісові сини. А так, хтозна, чи не дістанемо добре в д... за цю всю історію.

Сотня дістала гумор. Пиво було добре, видно горілка помогла, почали співати. Кляйнов підпив собі разом із своїми німцями теж і це був одинокий раз, що я бачив його, як людину. Приспівував разом із стрільцями, а стрільці, скоро забувши його загальну поведінку із нами, взяли його всередину і забавлялись. Було що випити, було що й закусити, а вояк звик до одної тези: користай сьогодні, бо завтра може бути пізно. І ніколи це не було правдивіше, як у нашому випадку.

Із села приглядались дівчата, тут і там хлопці гуторили з ними, тут і там чути було хі-хі-хі, як звичайно в житті. Пішли ми з Міськом по наші шеломи і зброю, та пішли перевірити стійки і сконтролювати, чи все так, як має бути.

Вже почало вечоріти, але на небі зорі, як срібні цятки, тишина святочна, неначе й природа знає, що це неділя, від піль йде запах збіжжя і конюшини, хоч жий і мрій. Посідали ми обидва на східцях школи та й говоримо про небелиці. Звідкіля взяти нашивок, як то ми будемо виглядати вже як старшини і що треба буде поставити шпіса трохи на його місце, бо він не тільки, що сам дре носа вгору коли треба і не треба, а ще й штурмана нам зіпсував, який теж вже думає, що він нам робить велику ласку своєю присутністю в Дивізії.

Над'їхала селянська підвода, навантажена всіляким селянським добром, з нецками включно. На возі жінка і троє дітей, малих ще, господар йде біля коней, а за возом прив'язана до нього йде корова. Все, що селянин має, крім землиці тільки і криниці. Дивимось і дивимось, адже це не шутки селянській душі вибиратись у світ із своїм майном, залишаючи те, що для нього чи не найбільш святе: землю і своє село.

- А гов, тату, куди ж ви їдете з цим всім та ще під ніч, з малими дітьми та навіть з коровою!

Коні пристанули. Селянин, в силі віку, підсуває шапку до гори бичівном.

- А ви хто будете? - питає.

- Ми українське військо, що тут стоїть.

- То ви тут стоїте. А чого ви тут стоїте, як завтра большевики будуть тут, в селі.

- Большевики далеко, на фронті, тату, де їм там сюди дістатись.

- Большевики завтра будуть тут - каже серйозно господар. - Ось і тікаю перед ними. Працював в кооперативі, а я знаю, як вони ще в Тридцять Дев'ятому повивозили тих всіх, що щось робили для народу. Іду геть. А ви... ви краще беріть своїх людей і вже тепер ідіть, рано буде запізно.

Ми його заспокоюємо, що ціла наша Дивізія стоїть на фронті лід Бродами, що якби щось мало статися, військові знатимемо скоріше, як цивільне населення.

- Ось, наші хлопці забавляються в саді, а ви кидаєте хату і поле.

Господар насунув шапку назад на чоло.

- Ет, що ви знаєте - сказав. - Вйо, вйооо! Коні рушили і він поїхав собі помалу на захід, ми якось подивились на себе і ніяково стало. Чорт його знає. Може цей господар і є тепер десь на еміґрації, якщо він це прочитає, нехай знає, що наступного дня ми дуже жаліли, що не могли послухати його поради. Повставали ми із східців і пішли далі на обхід села.

В десятій годині сотенний баль скінчився, сотня вснула. Тільки вартові ходять біля своїх об'єктів і ми обидва лазимо, як сновиди по селі. Біля дванадцятої на сходів знялась заграва і ехо наднесло важкі гарматні, чи бомбові зриви. Більше і більше, там десь земля мусіла здригатись від вибухів. Над Львовом, як кожньої ночі, ширяли прожектори, вимацуючи небеса своїми білими пальцями. Цікаво, що там діється. Ми приставали, надслухували, не знали, будити п'яного командира чи ні, але пройшла година, пройшла друга, ніщо не мінялось, заграва далі була така сама, вибухи дальше гуділи глухо, над Львовом дальше мигали в повітрі сріблисті ленти світел, то може воно тільки так, на фронті щось?

- А що, як дядько говорив правду і ми тут сидимо, не знаючи нічого? - питаю.

Місько здвигає плечима.

- Чорт його знає. Яка наша команда, коли ми не маємо ні телефону, ні радія, щоб знати, що діється. Я не думаю, що Дивізія знає взагалі, що ми тут.

- Мусить знати, яж вчора харч привіз.

- Харч ти привіз з військового магазину Вермахту. Дивізія свого магазину не має. А ти знаєш, я тобі скажу, ще з польської армії, що військо має свою бюрократію, аж гей. В однім місці запишуть паперців цілу гору, а в другій кімнаті не знають, що діється. Не дивно тобі що ми не маємо ні одного дурного радія в цілім полку? Ані телефону?

- Очевидно, що дивно, але що я зроблю, чи ти.

- То й як нам знати, що діється? А дядько... то так, як в джунґлі. Там барабанами подають вістки, а тут від вуха до вуха, з хати до хати.

- То чому тільки один дядько вибрався, а інші...?

- Бо він має причину. Всіж не можуть тікати. Він був свідомий, працював для народу, а напевно ще й мав нитки до УПА, то як йому сидіти. Його першого забрали б, ти знаєш большевиків.

А навколо нас чудова, мрійна ніч, "хоч голки збирай". Якби не ці вибухи на сході і заграва за далеким горизонтом, то така ніч для поетів, мрійників і закоханих. А ми не були ні цим, ні тим, ні тамтим.

Ходили ми до ранку, пильнуючи сплячого села і сплячої сотні і в шостій годині, в понеділок 17-ого липня 1944 року розбудили мк стрільців без найменшого прочуття, де то ми будемо ночувати наступну ніч і що станеться протягом дня.

Кухарів ми розбудили ще в четвертій і на пів сьомої сніданок був вже готовий. В сьомій годині збірка сотні, наказую принести з нашої кімнати сліпі набої до вправ у полі. Сотня стоїть, чотові звітують мені, я списую все до звіту шпісові, а то й сотенному, якщо він прийде на час, після вчорашнього балю з пивом. Все йде своїм порядком, тільки моє вухо ловить якийсь дивний рух на східньому боці села, чути щось неначе гуркіт танків, пару пострілів, чути різкий гамір танкових гусениць.

А сотня стоїть на збірці. Нікого із старшин немає.

Місько підходить до мене.

- Дивись туди - показує головою спокійно.

Дорогою в північному напрямку йдуть через село якісь частини Вермахту, але безладно, спішно, не відділами, а купами, ближче і ближче до нас, де ми стоїмо, на збірці, минають нас, навіть не дивлючись. Надходить якийсь німецький поручник, босий без чобіт, з пістолею в руці, питає мене, що це за частина і що ми тут робимо.

Я салютую, як належиться і голошу, що це перша сотня Запасного Полку і що ми йдемо в поле на вправи стріляти сліпими набоями.

Він дивиться на мене, неначе я не при всіх змислах.

- Менш, зінд зі феррюкт?! Ви не чуєте танків?! Большевики в селі, відступайте!!

Я голошу, що ми маємо свої накази і що я того зробити не можу.

Він глянув ще раз на мене, покрутив головою і пішов, буркнувши "ідіотен". Передаю я сотню Міськові і біжу просто до Кляйнова, який спав у своїм будиночку за муром. В нього стійку тримав якийсь німець, який заступив мені дорогу. Кричу до нього, чи він не бачив большевицьких танків і вбігаю до кімнати Кляйнова, прожогом. Кляйнов ще в ліжку, повертає заспані очі питає, що сталося.

- Штурмбаннфюрер, большевики в селі! - переповідаю розмову із ляйтенантом, відкриваю вікно, а в селі клекотить стрілянина.

Кляйнов зривається з ліжка, скаче в штани, наказує мені тримати сотню, він зараз там буде. Стійковий вбігає тепер до нього із своїм рапортом, що видно ворожі танки і починає помагати йому зодягнутися та припоясати зброю. Я побіг назад до сотні і біг, як на Олімпіяді. Кожна секунда тепер дорога, а ми мали цілі дні...! Ех, порядки.

Чотові до мене, говорю їм кількома словами, про те, що вони вже й так знають, хапаю за собою перший рій, щоб дістати із зброївні гострі набої і пару панцирних п'ястуків, з яких я один тільки на цілу сотню умію стріляти. До зброївні було яких триста метрів, а триста метрів в такому поспіху, це страшна купа довгого часу. Пробігли ми половину цієї дороги попід муром, що оточував палатку командира, а мур цей вже старий, порозбиваний в кількох місцях і в одному такому виломі сидить вже большевицький скоростріл і січе по дорозі, аж курява йде. Цей вогонь відтяв якусь частину Вермахту, яка тепер розбіглась по садах і городах. Ми раптово в самому майже центрі битви і не знаємо що діється і не маємо зброї! Дивлюсь, наша зброївня горить, шкода до неї поспішати. Бігом вертаємось з нічим, хильцем, щоб не показати себе, бо навіть не можна зорієнтуватись в такому бою, де ворожий фронт, а де власні якінебудь лінії. Танки чути вже ближче, здається між забудованнями фільварку, над селом починають снуватись дими. А ранок був такий чистий, соняшний.


МАПА БОЮ З БОЛЬШЕВИЦЬКИМИ ТАНКАМИ

З воріт фільварочного замку виривається авто з Кляйновом, заїжджає перед сотню, на хвилину зупиняється, але клекіт танків чути вже виразно і близько. Дивлюсь, а Кляйнов, бачу, як сьогодні, стоїть в відкритому авті і обидвома раменами махає в сторону заходу, авто рушило з місця і помчало за заслоною з дорожної куряви, в сторону моста. Проскочило, ми пориваємо всю сотню за нами в цей самий бік, але до моста підсувається вже Т34, сіючи вогнем по мості і по дорозі, що веде до нього. Другий танк став яких 150 метрів від нього на ліво і помагає йому своїм вогнем. Дорога накрита кулеметами, немає на ній що нам робити. Якось до цієї хвилини кулі нас оминали, не маємо жертв. Та частина нашого полку таки проскочила міст і хлопці розбрились по полі. Один з танків посилає туди постріли з гармати, але плоска траєкторія не робить ефекту на піхоту, вона чується безпечнішою за Полтвою, якої наразі танки не беруться форсувати, може лякаються, що міст підмінований, а річка болотниста, непевна.

Ех, якби так у мене протипанцирний п'ястук, є куди підійти, спалив би цього танка на місці. Хто винен, що нас так події заскочили? Чи міг я робити щось на власну руку, після розмови з дядьком вночі? Ніколи в світі. Були б сказали, що поширюю паніку. А брак зв'язку, за який відповідає команда? Який це порядок, коли майор і командант Запасного Полку не знає нічого, що діється на фронті його власної Дивізії? Що сталося з німцями...? Чи може не з німцями, а просто з поодинокими нездарами в складі команди нашої Дивізії?

Ситуація погана. Дорога через міст тепер відрізана, а ми ще в селі з доброю частиною стрільців, узброєних у кріси без гострих набоїв. Одинокий відкритий для нас вихід, між школою і фільварком, просто до Полтви. Річка ця невелика, але мулиста, а брудна, масна від зелених плямистих наростів, вода просто смердить на віддаль. Не пішов би я до неї купатися нізащо в світі. Але тепер нема вибору. Біжимо всі хильцем туди і перші з нас, подають руки іншим. Робимо живий ланцюг, переправляємо всіх на другий бік і за ними звиваємо ланцюг рук. Ми вже на другому боці, обліплені брудом і мокрі смердючою водою. Нас запримітили, бо починають навколо свистати кулі, а один і зараз же другий вибух збоку, в пшениці дав нам знати, що гармати за нами питають. А це не приємна справа, бо того стрільна, що йде на чоловіка, не чути, чути тільки ті всі, що вже не є небезпечні, Оглянувшись, побачив я, що до моста під'їхав вже третій і четвертий танк і тепер починають парити за нами всі чотири. Не бачив я взагалі цього дня ні нашого сотенного, ні шпіса, не знаю, що з ними сталося, прийшло мені на думку, що мусіла пропасти та свиставкова оркестра, а її дириґент, Осташевський, хіба попав в полон. З того боку села, де вони були, неможливо вже було дістатись ні до Полтви, ні тим більше до моста, там вже господарила большевицька піхота.

Спочатку ми бігли що сил, щоб вийти з-під обстрілу кулеметів і гармат, але коли нам сперло дух, і коли ми усвідомили, що вже й гармати перестали за нами бити, ми стали маршувати полями подальше від Куткора, який став нашим Ватерльоо. Деколи ще якась заблукана куля просвистіла, або із шумом надлетів артилерійський "куферок", приневолюючи нас прилягати до землі, щоб не дістати осколків.

Большевики мабуть спинились на Полтві, самі не довіряючи собі, що їм так легко прийшлось взяти село, а це дало нам можливість віддихнути. На щастя не мали ми втрат, хіба хтось там скрутив собі трохи ногу, біжучи. Наші однострої повисихали на нас із полтв'яної води, але за те її запах тягнувся за нами не дуже мило.

Так прийшли до присілка Куткір, де кватирувала третя сотня під командою німця, підпоручника Райша і в якій служив мій вуйко, Олександер X., згаданий вже передтим. Вони всі у гарячці, він в поспіху розказує мені, що переїздив через їх присілок майор Кляйнов і наказав всім відступати до головної маґістралі. Цей наказ був стільки вартий, що й всі інші накази нашої полкової команди, яка не знала більше від нас, не наладнавши жадного зв'язку до команди Дивізії. Вуйко розказує мені, як звичайно в таких нервових хвилинах, всякі дурниці. Каже, що вчора, тобто в неділю, приїхала до нього зі Львова дружина, ще з якимись панями і вони собі улаштували прийняття, забавляючись до пізньої ночі. Над ранком приїхала якась підвода і забрала їх щасливо до шоси, що веде до Львова. Олександер журився, чи щасливо заїхали вони до міста, але на це йому тепер ніхто не міг відповісти.

Третя сотня приїхала до Красного зараз же після нашої, першої, вже після летунського налету. З Красного відійшла вона негайно на місце призначення, до цього ж присілка, біля села Куткір. Дівчата розказали, що в околиці є багато наших партизан. Я пригадав наших цивільних нових рекрутів. В замішанні ніхто не знав, що з ними сталося, але я був певний, що вони в полон не пішли.

Третя сотня теж зібралась в понеділок вранці на вправи, чотами, по своїх стодолах, де вони ночували. Вони й почали вправлятись, а метушню і стріли, що їх вони чули з того боку, де ми таборували, вони взяли за відгомін наших вправ! Вуйко розказує про свої церемонії, як то він хотів дістати в штабі перепустку для своєї дружини і її знайомих, як то йому перепусток не дали, але обіцяли зайнятись транспортом жінок, як то Райш дав йому дозвіл відвести їх до штабу, звідкілля вони мали їхати дальше і як то він власне в понеділок ранком, тобто сьогодні хотів відвезти їх до штабу, та почався большевицький наступ. На щастя якийсь селянин забрав їх своїм возом скоріше і вся проблема полагодилась сама собою і я не знав взагалі, пощо вуйко мені те все розказує, але то були гарячі хвилини і люди мусіли говорити. Збоку 3-ої сотні ситуація виглядала так: вони отримали свій місячний приділ як і ми, в суботу і в неділю справили собі баль, так як і ми. Вони також не мали зв'язку з Дивізією і також не знали, що готується большевицька атака і що вона так близько. В понеділок ранком в сотенній канцелярії всі спали праведним сном після випитих бочок пива і пляшок горілки і як було сказано, весь гармідер вони взяли, як наші вправи і щойно коли по присілку стали бити совєтські танки своїми гарматами, здогадались, що це все таки напевно не вправи першої сотні. Танки тимчасом залишились по тому боці моста, бо міст був дерев'яний і почав горіти, хоч я до сьогодні не знаю, хто це спричинив, можливо, що Вермахт, щоб замкнути танкам дорогу за собою, а може наші партизани, бо вони були відомі з такої бойової тактики. Каже дальше вуйко:

- Коли совєтські танки стали стріляти серіями по присілку, німці побудились...

- Ну, я думаю - перебиваю.

- Що кажеш?

- Нічого, нічого, розказуйте дальше, скільки ще часу маємо.

- Отже німці побудились, а Райш наказав мені іти від чоти до чоти і передати наказ відступити в сторону шоси. Я так і зробив, а нашим хлопцям не треба було два рази цього говорити, бо це майже все колишні партизани і вони добре вичувають ситуацію. Коли я вернувся на кватиру, мої колеґи вже всі готові до відступу і ми по дорозі до шоси зустрічали хлопців вже з твоєї сотні, а тут я зустрівся і з тобою, як бачиш.

- Бачу.

- За нами гнались три совєтські танки, що надійшли з другого боку, але вони застрягли в трясовинні біля Полтви і на тих прилежних мокрих луках. Біля шоси нас зустрів якийсь офіцер з Вермахту, наказав окопуватись до оборони, а самий сів в своє авто і втік на захід.

Це була та сама хаотична ситуація, яка трапилась і нам. Я усвідомив, що ніхто з вищих старшин не дбав цілковито про Запасний Полк і я виную в тому безперечно майора Кляйнова, який не зробив нічого, щоб наладнати зв'язок і продумати плянові лінії відступу, який навіть не знав, коли може наступити небезпека, і толерував наші пляни йти на вправи із сліпими набоями в обличчі совєтського прориву і наступу на цілій лінії між Бродами і Львовом.

В цьому місці хочу вкласти спогад Галі X., дружини мого вуйка, який теж кидає світло на події цього знаменного для нас всіх ранку. Зважити треба, що вона, жінка, попала у фронтові дії величезного калібру, без найменшого досвіду, без засобів оборони, чи навіть такого навченого риску, що ним володіє звичайний стрілець.

"В понеділок вчасним ранком я стояла з Крохмалюком, прощаючись, коли раптово ми вчули стріли. Я спитала, хто так рано стріляє, а він пояснив мені, що це наші хлопці на вправах, але це не були ані наші хлопці, ані тим більше на вправах. Це були передні большевицькі стрілецькі частини на своїх вправах, тільки з гострою муніцією. Моє положення було невеселе, сама серед війська під час фронтових боїв. Раптово над'їхав селянський віз в шаленому розгоні і коні на закруті дороги вігнались саме на наше подвір'я, візник не міг їх опанувати, вибух стрільна їх сполохав. Візником був дивізійник, без шапки на голові, згубив десь по-дорозі, якийсь німачисько їхав з ним. На подвір'ї скинув німця з підводи і став повертати возом, щоб видістатись назад на дорогу, до шоси на Львів, яка мала бути ще вільною. Як ми довідались, куди він їде, без питання всіли на його віз і болотами добились якось до шоси.

На шосі мій дивізійник залишив підводу і примістився на якомусь вантажному авті, між вояками, а я зайняла його місце фірмана. Та не довго довелось нам їхати, бо із змучення один кінь упав, ледви піднісся назад у своїй упряжі і я з'їхала на поле, та тут ми коні з возом залишили на людське змилування. Коні були спінені і мокрі, добре, що хоч було надворі гаряче. Ми мали при собі опаски Червоного Хреста, і нагадавши собі про них, натягнули на рукави та з ними вернулись до шоси. Ці опаски нам помогли. Німці стримали якесь вантажне авто і взяли нас із собою. Так ми добились аж до Городка, а звідтіля, по всіляких цереґелях дібрались тягаровим поїздом до Перемишля - та це вже інша історія."

Це фраґмент тільки, і я про нього дізнався вже після війни, але тому, що він ілюструє хвилини цього понеділка 17 липня, вважаю за відповідне його тут подати.

Відступаючи в сторону Львова, на захід і південний захід перейшли ми з громадою стрільців село Безбруди і тут вдалось мені зорганізувати пару вовняних, сухих скарпиток, а в моїх черевиках ще хлюпала вода із Полтви, і марш почав натирати мені ноги місцями. На краю села присіли ми спочити, хто що мав їв сам, ще й з іншими ділився, а я собі вимив ноги добре в потоці і обсушивши їх, заклав свіжі скарпитки, а попередні порядно виправ і заткнув за пояс, під блюзу, щоб висохли. В якомусь опущеному селянському дворі, в огороді нарвав пару пригорщ молодого гороху і підкріпився. В польовій пляшці мав ще горілку, потягнув один "шлюґ" і вирушила наша група в дальшу дорогу.

Перед головною маґістралею на Львів натрапили ми на протипанцирні рови, в яких рідесенько заляг відділ Вермахту із крісами. Якийсь фельдфебель підходить до мене і вимагає, щоб ми залягли із ними, боронити становище.

- Я маю інші накази - говорю йому спокійно. Дивлюсь на цей рівчак, що на могилу може й надається, але до оборони ні трохи. - Ми йдемо дальше.

- Менш, - він до мене і береться за пістолю. Я кладу руку на свій Радом.

- Іх габе андере бефеглє - повторяю йому ще раз, а стрільці стоять за мною з крісами в руках. Вирішив фельдфебель, що не дасть ради і зійшов набік. Тоді я кажу йому по-людськи. - Менш, якщо ти хочеш десь ще боронитися, то спершу глянь, чи даш раду. В тому рові твоя група не затримає навіть втікачів із фронту, а не то ворога в розгоні. Думай, маєш голову.

Ми пішли дальше, він видно думав цілу мінуту, бо яких парусот метрів за нами і його група піднялась із дурного рова та пішла за нами. Помалу добрили ми до маґістралі. Це була бита дорога, але сьогодні вона була вчетверо ширша, виїжджена військовими вантажниками та танками. По цій дорозі пішли ми скорим маршем. Не було видно за нами великих частин війська і я подумав, що можливо, ми не маємо вже ззаду ослони і маршуємо перед фронтом большевиків. А потім, далеко позаду, на полях показались танки, два, три, чотири. Потім ще зо два, три. Їдучи, пострілювали перед себе, отже це не були німецькі. Ми маршували скоро, з таким розрахунком, щоб дістатись до якогось порядного лісу, де танки нам нічого не зможуть зробити.

- Хлопці - кажу на дорозі, - збирайте всю муніцію, що її побачите перед собою. Ми ще не вирвались з халепи.

Спереду нас, трохи наліво від дороги показалось якесь село. Варто було б спочити та з'їсти щось, голод дошкулює. Але танки не стоять, большевикам спішно. Та раптово із заходу надлетіли німецькі літаки. З'явились, як шуліки з-понад дерев і прогуділи над нами в одній секунді. Дивимось, що це таке буде. Нагло один літак звернув трохи вправо і ще принизився. Чуємо голос стрілянини, На полі блиск вогню, совєтський танк горить, як солом'яний віхоть. Інші літаки вчепились до інших танків, парять, аж відгомін іде. Вже три танки горять, інші звертають кудись, назад чи під ослону, важко сказати.

- Дадуть нам трохи спокою - кажу стрільцям. - Сформуйте тепер відділ, зайдемо на хвилину в це село. Хто має які гроші, дайте мені, я буду купувати харчі, ніхто нічого не сміє сам брати, хіба що дістане даром від селян.

Грошей ми мали обмаль і люди їх від нас не хотіли, коли побачили, що ми свої. Дали нам хліба, поналивали молока до глечиків, нагодували цілий відділ.

А з нашої команди ні сліду. Щоб хоч один показався! І як вони так скоро зникли? Хіба мали авта зі собою, бо піхотою, чи кіньми були б не дістались дальше, як ми.

Але тишина від фронту мене непокоїла. Я відчував,що ми близько ворожого фронту. Адже танки були б не вирвались далеко вперед своєї піхоти. Німецькі літаки давно вже відлетіли, як ми знов стали маршувати дорогою. Тепер ми вже тримали порядок: йшли двома сторонами дороги, гусаком, з крісами в руках, в шеломах на голові, не громада, а військо. Раз минуло нас якесь авто з німецькими старшинами, але вони тільки глянули на нас і не зупиняючись навіть зникли в тумані куряви. Все преться на захід. Зі сходу суне чорна хмара. Завжди із того сходу. Колись монголи, потім татарва, потім кацапня. Яке їхало, таке здибало.

Йдемо, йдемо, але я чую, що ми далеко не зайдемо пішком, якщо большевики будуть за нами їхати. Та й ноги наші не з заліза. Не кожний з нас дібрався до свіжих скарпиток, але кожний мав мокрі черевики та ноги понатирані. Треба якось їхати. Тут і там минали нас транспорти на вантажних автах, та ніхто не стане, хоч і я даю знаки руками. Ні, таким способом ніхто нас на авто не візьме. Треба робити мудріше.

Затримав я всю групу, розставив стрільців впоперек шляху з крісами в руках, хоч і без набоїв.

- Як буде їхати порожна валка, мусимо затримати. Ставте себе енерґійно, як вояки, не як благородні рекрути.

Ми, підстаршини, повитягали свої пістолі, одиноку зброю, наладовану гострими набоями і чекаємо. Над'їхала валка Вермахту, наладована військом, аж вгинається. Шофери побачили нашу узброєну лінію, пригальмували, ми підстаршини з револьверами в руках, помахуємо їм, щоб їхали, контролюємо шлях. Ніхто нічого не каже, помалу переїхали, чемно, уважно і поїхали. Ми значить, робимо враження. Хлопці набрали певности себе, стоять у шеломах, як мур.

Перепустили ми ще одну валку з пораненими, з таким самим ефектом. Шоферам подобалась наша застава, заспокоїла їх, що тут вже немає небезпеки, коли військо контролює дорогу.

Нарешті над'їхала валка із п'ять вантажних авт, цілком порожніх. Стрільці стоять впоперек дороги, доки машини не пристанули просто перед ними. Шофери люті.

- Вас іст денн дас?! Мах веґ!!

Підходжу я з пістолею до першого вантажника, заглядаю річево до середини і не дивлячись на шофера, командую:

- Тридцять хлопців сюди!

Те саме із другим. До третього вже самі всідали напакували авта, всі влізлися.

- Веґ фрай! - кажу. - Дорога вільна!

І ми поїхали. Мушу вам сказати, що їхати значно краще, як йти пішком, і до того значно скоріше. Ми заощадили багато сил коштом цих машин і так заїхали до Яричова. Тут шофери зупинили колону, щоб набрати бензини, ми попили за цей час води і перекусили по куску хліба і їдемо дальше. Так приїхали ми до Львова, заїхали на Жовківську вулицю, біля української церкви. Тут ми зсіли і відпустили машини. Церква обведена була високим муром і на її подвір'ї "магазинуємо" всіх хлопців, що приїхали з нами та тих, що прибились тепер. Знайшлись навіть цивільні з останнього транспорту рекрутів до нас, у Куткорі. Ми виставили на вулиці стійки, щоб спрямовувати всіх дивізійників сюди, на подвір'я і з'являються помалу наші люди. Наша громада росте, можна знов говорити про нову сотню.

Раптом прибігає до мене стійковий.

- Пане десятнику, офіцер з Дивізії! Хоче з вами говорити.

Йду на вулицю, там стоїть легка машина з Левиком, в ній сидить майор, німець, також з Левиком на рукаві.

- Вас махт ойх гір унд вас фюр айнгайт зінд зі?! - питає гостро.

Я також в гострий тон. Голошу, що перша сотня Запасного Полку і знайдені по-дорозі люди, всі без гострих набоїв, рекрути, що не мають вишколу і не нюхали пороху.

Він витріщив очі, але помимо того торочить нам голову, що ситуація вимагає великої посвяти і дає нам наказ провадити сотню бойовим порядком до Яричева, з якого ми щойно приїхали!

- Ми не маємо гострих набоїв, штурмбаннфюрер - кажу.

- Нічого, по дорозі дістанете - паде мудра відповідь. Пізніше показалось, що це був дивізійний ветеринар, з ветеринарної сотні при штабі Дивізії. Може він на конях знався, але на військовій тактиці напевно ні. Та наказ був для нас наказом, на цьому військо полягає. Збірка і ми маршуємо вулицями Львова до Яричова. Йдемо дуже правим боком, бо до міста вганяються щораз то нові військові частини, переважно Вермахту. Всі до міста, на захід, а ми до Яричева, на схід. Щось тут не теє. І не видно, щоб хтось нами цікавився, от, ідуть дураки на схід, нехай собі йдуть. І не видно, щоб хтось давав нам гостру муніцію. Маю враження, що наш наказ має дуже мале військове значення і що це просто забаганка великого майора, який поїхав своїм автом на захід.

Починає вечоріти. Ми цілий день в дорозі, варто б спочити. Чого нам йти до Яричева, загубити здорову голову? Жадного пляну в тому наказі ми не бачили, коли всі війська сунуть на захід. Зібрався я на відвагу і командую сотнею: стій, за мною ходом руш - в противний бік, назад до Львова. Використали ми діру на дорозі в транспортах, всунулись в нове русло, що йшло на захід і якось відрадніше стало. Прийшли ми назад до Львова десь біля одинадцятої години ночі. Уже досить глибоко в місті, затримує нас польова жандармерія. У них обличчя серйозні, вони контролюють тепер увесь рух фронту. Вони знають свою роботу. Кожний з них хлоп майже в два метри, велика бляха вирізана в півмісяць на грудях, машинові пістолі в руках і питання в очах, при світлі ліхтарок. Хто, звідкілля ми йдемо і куди, чи маємо марш-бефель.

Пояснюємо так, як воно дійсно сталося. Коли вони вчули, що ми без гострих набоїв йдемо цілий день від фронту, закликали свого поручника, він щось записав до своєї книжки, число нашої частини, прізвища підстаршин і наказав відпровадити нас на нічліг. Жандарми завели нас до залізничних будинків за костелом Св. Анни, яка хоч і латинська свята, мусіла над нами цієї ночі змилуватися, Але на подвір'ї костела така маса війська, що протиснутись годі. Одні лежать, інші сидять, а ще інші ходять сюди і туди по людських руках і ногах, чути прокльони і вигуки, вермахтівці, СС і танкісти, все вимішане, як має бути. На нас ніхто не звертає уваги, ми розглянулись і думаємо, чого маємо товктись надворі з ними всіми, знайшли ми собі каменицю без людей і розклались в ній на нічліг, як тільки могли найкраще, а могли, бо там були ліжка! Змучені ми були переживаннями духово і фізично, і перспектива нічлігу під дахом та ще на ліжках була просто райським привидом. І привидом мало що не залишилася.

Тільки ми яко-тако розгостились, як чути свистки і ціле подвіря піднімається.

- Аллєс равстреттен!! Равстреттен! Ахтунґґґ!!!

Кричать, свищуть, думаю, хіба большевики в місті. Ні, то не були большевики, то був генерал, але ефект майже такий самий. Відділи формуються у збіркові колони, треба признати, що німці своєї команди слухають. Стаємо й ми, на лівому крилі Вермахту. Світять ліхтариками, досить ясно.

- Ахтунґ! Штіль ґештанден! Герр ґенераль ...!! Входить малого росту, старший вже віком генерал Вермахту з червоними вилогами на плащі і нашивками на штанах і за ним велика група старшин. Якийсь старшина здає йому звіт, тишина, аж чути власний віддих. Паде команда "спочинь", один із старшин тримає в руках папір і стає вичитувати.

- 286-а дивізія... фортреттен!!

Хвилинка тишини, а потім з різних сторін подвіря, з рядів зібраного вояцтва починають виходити поодинокі стрільці і підстаршини. Перший з них станув перед фронтом і зараз же до нього пристали інші, формуючи збіркову колону, в трьох лавах за німецьким звичаєм. Старшина з папером в руці дивився пару секунд і спалахнув командою.

- 286-те дивізіон... анґетреттен, марш-марш!! Ще пару секунд і все, що було з цієї дивізії тут на подвір'ї, стояло вирівняне, на струнко. Було їх не більше вісімдесяти. Тепер генерал призначив одного із старшин, що були з ним, той відсалютував, станув перед фронтом і привітав вояків.

- Іх бін майор Штайґер. 286-е дівізіон авф майн коммандо, штільґенштанден, рехтс-ум, ім ґляйхт шрітт ріхтунґ авсґанґ, форвертс ... марш!

Як в касарні. Прибили крок, відійшли. Тільки зброя і виряд дзвенять при кожному кроці.

- 216-та дивізія, фортреттен!!

Ця сама процедура. Цих було більше, може із сто-п'ятдесять. І знов генерал призначив одного із старших і знов чуємо:

- Майн наме іст оберст Вінкельгаймер. 216-е дивізіон, штіль...

І так дальше. Відбили крок, відійшли.

- Тотенкопф Дивізіон! Фортреттен!! Це саме. Але їх було мало. Відпровадив їх гавптманн Брюльоф, також танкіст, хоч з Вермахту.

- Кампґруппе Бартель! Фoртреттен...!

І так воно йшло. Подвір'я починає порожніти. Ніхто не говорить слова, все відбувається тихо і в німецькому порядку. Я собі подумав, що якби це була наша армія і то ще у відступі, чи не було б тут моря дискусій, завваг, пропозицій, поправок, протестів, показування босих ніг і таке інше, все ніби людське, але все, що у німців мало свою міру. Я бачив босих вояків. Відійшли без слова, під командою своїх старшин і ніхто з них не скаржився. Десь вони пізніше скажуть свому командирові, що у них немає черевиків, але перед генералом на це не було часу, тут формували назад маршові колони і на генеральському поземі не було ні місця, ні нагоди говорити про дрібниці, що належать сержантам. Правда, в історії наших Визвольних Змагань багато було випадків, що стрільці йшли босі в бій, але в нас це були випадки емоційні, на міру героїчности, тоді коли в німців все це йшло як машина, їхній нарід вкладався в рамки команди так, якби це була найбільш зрозуміла річ на світі. У нас треба ідейного зриву, запалу, звичайно дуже солом'яного, щоб викресати в огонь, який німецький нарід викрешує собі на кожну подану команду. Після війни я усвідомив цю внутрішню силу німців, коли на моїх очах почала відбудовуватись Німеччина, коли німецький робітник працював в поті чола за песі гроші, свідомий того, що хтось за нього думає, хтось цим заряджує і напевно заряджує правильно і його роля є виконувати свою ділянку роботи, виконувати перфектно, не питаючи нікого наліво і направо, чи це все так має бути, бо десь ця вся поодинока робота поодиноких робітників складеться на готову і імпозантну цілість. Це психіка бджільного вулика, але це сила, нехай мені хто скаже, що хоче. Зате ми, українці, величезні індивідуалісти, такі великі, що важко нам зібратись докупи і послухати одного провідника та виконати разом одну велику роботу, наприклад таку, як вибороти собі волю і побити ворогів. Власне історія наших Змагань повна прикладів такого індивідуалізму і вродженої демократії, що межує дуже близько з анархією і часом важко розібрати, де кінчиться перша і починається друга. В цьому індивідуалізмі ми мали випадки незвичайного геройства, але також і багато випадків зради і то в час, коли ми собі на зраду найменше могли дозволити. Можливо, що це дуже гарно кожному з нас бути великим індивідуалістом і поступати згідно із нещасною засадою "моя хата з краю", але нехай ніхто із нас не сміє говорити на еміґрації, що він не знає, чому "нас доля покарала" і чому ми ще не маємо своєї держави. Дивлючись на німців і їхню поведінку, я зрозумів добре, чому ми не маємо держави і я думаю, що доки ці наші національні риски не зміняться, ми напевно й не будемо мати. Москалі можуть бути азіяти, але почуття національної солідарности і потреби та інстинкт слухатись одного проводу у них так само міцний, як у німців. Між такими суперниками нам не легко буде вибороти собі волю із нашими індивідуалістичними ціхами. Та це так, на боці, між нами, щоб чужі не знали і не чули.

Подвір'я порожніло. Нагло чую:

- 14-те Дівізіон Ґаліцієн!

Ми стоїмо і не рухаємось. На нас зглядаються німці, що стоять поруч нас і дехто кликнув:

— Гір, гір! Тут, тут.

Паде знов оклик з назвою нашої Дивізії. Виходжу з ряду, шнурую перед самого генерала, салютую цік-цак і голошу, що ми не є розбитками фронтових частин Дивізії, а тільки Фельдерзацреґімент, та що ми не маємо навіть гострих набоїв, а наш особовий склад це невишколені рекрути, які ще не стріляли із своїх крісів.

Тишина. Генерал слухає, міркує, по його лиці не видно змін. Він на своєму віку мусів вже не такі речі чути. Тоді каже він мені зробити збірку всіх людей із цього реґіменту.

На мою команду сотня виступає і стає в трилаву, вирівнюється і чекає. Німецькі старшини приглядаються. Між нами стоять наші цивільні рекрути, дехто з нас теж босий, бо ноги понатирались до крови в мокрих черевиках. Подивились і генерал наказав нашу сотню відвести до кухні на вечерю, по вечері лягати спати, а завтра буде видно, що з нами робити.

Вже було далеко після півночі, коли ми витягнулись на ліжках. Але кухня дала нам порядну менажу каші із шкварками і ми солідно підкріпились. Що буде завтра - побачимо, вояк не має часу думати наперед. Все, що він має, це сьогодні.

Тількищо заснули, а тут знов свистки, чуємо, сирени виють, летунський алярм. Жандармерія виганяє всіх до сховищ, але я, очевидно теж індивідуаліст, вирішив не йти, а просто спати. Я не спав вже майже понад шістдесять годин і навіть загроза совєтської бомби не переконала мене збігати кудись до сховища. Мабуть ще дехто був такої думки, як і я. Місько залишився теж в ліжку і я спав, не знаючи ні коли хлопці вернулись із сховища, ні коли відкликано алярм. Через сон чув якісь вибухи, але сон був міцніший і ранком я встав значно підкріплений. Ніхто із жандармів не бачив мене, бо моє ліжко було в кутку і туди ніхто не мав часу заглядати.

Ранком нас побудили, кухня видала нам сніданок і казали нам чекати. Німецька військова машина однак, видно, працювала без нашого відома, бо біля 11-ої години перед полуднем на подвір'я в'їхав наш славний майор Кляйнов. Хтось мусів його десь знайти і хтось мусів йому дещо на цю тему сказати, що він і його Запасний Полк розійшлись так далеко, зокрема його перша сотня, якої він не бачив повних двадцять і чотири години з горою. Він приїхав сповнений холодної люті. І вирішив вилляти її на нас.

Я зголосився до нього, він дав мені наказ перевести збірку сотні. Я збірку перевів, відчислив, скомандував струнко, до звіту направо глянь і передав Кляйнову чисельний стан, готовий на його наказ. І тепер наш штурмбаннфюрер, який не постарався вишколити свого полку, не видав нам гострих набоїв, не видав нам жадного наказу крім того, що махнув обидвома руками в сторону заходу, який не постарався нав'язати зв'язки з Дивізією, щоб знати, що діється і щоб зійти з фронту в порядку, коли большевики проломили фронт Вермахту, а Дивізія одинока тримала його ще три дні в напрямку Броди-Львів, цей наш майор втяв до нас тепер "балак", навіть не дозволивши сотні стати на спочинь. Отже ми, Фельдерзацреґімент, з цивільними, що становили майже четвертину сотні, стоїмо на струнко, дивимось просто себе і слухаємо тиради в німецькій мові. Слухають також на подвір'ї німецькі старшини, підстаршини і вояки, зацікавлені цирком, що відбувався на їх очах.

Не буду повторяти дослівно, бо не пам'ятаю. Може майор Кляйнов ще живе, то якщо ця книга попаде йому в руки, він зможе сам доповнити з пам'яті це місце краще, як я. Він назвав нас, Запасний Полк, що стояв без зброї під фронтом, боягузами і тхорами, які втекли, ганебно втекли і його, нашого командира залишили на поталу ворогові! Як нам не соромно, він ще цю справу прослідить і витягне відповідні наслідки.

Ми з дива не могли вийти. Чи це він дійсно до нас говорить? Але так, нікого іншого тут немає, він говорить до нас! Щоб сказати коротко, мало мене шляк не трафив, слухаючи його вигаданих докорів і безпідставних картань та чванькуватости, який то він герой був, як він залишився сам на фронті в обличчі ворога! Ми йшли пішком, а він втік автом, я хотів би тільки знати, де його затримала польова жандармерія і звідкілля він тепер до нас приїхав, коли військові чинники знайшли нас і спрямували його сюди. Додам тільки, що за своє "геройство" він пізніше отримав Залізний Хрест першої кляси. Такі відносини панували в Команді Дивізії під рукою генерала СС Фрайтаґа по відношенні до його німців. Як пізніше я довідався, генерал Фрайтаґ втік з фронту залишивши дивізію без командування і щоб скрити свою втечу, склав в Берліні звіт про те, що Дивізія розлетілась під першим ударом большевиків, що наші старшини залишили стрільців і втекли, що все розбіглось а він, Фрайтаґ і його німецькі старшини самі рятували ситуацію. І там, в Берліні пережив він несподіванку свого життя. Райхсфюрер Гіммлер мав вже звіти німецьких фронтових команд з Вермахту про бій нашої Дивізії і про її стрільців, підстаршин та старшин. Фрайтаґ дістав такий о.п.р., як рекрут, що загубив свого кріса. Гіммлер змішав його з болотом за його і його старшин поведінку і наказав негайно організувати наново Дивізію, яка виявила себе повновартною бойовою одиницею. Знаю з оповідань моїх товаришів, старшин артилерії, що їдучи з фронту до Берліна складати звіт, ген. Фрайтаґ заїхав до старшинської артилерійської школи в Бенешові, під Прагою і там виголосив промову до кандидатів на старшин Дивізії, в присутності німецьких старшин школи, де описав Дивізію цими словами, що їх Кляйнов вжив до нас у Львові. А після берлінського звіту, коли Гіммлер показав йому звіти німецьких генералів та інших високих старшин Вермахту про бої Дивізії, ген. Фрайтаґ змінив фронт на 180 ступнів і став співати пеани на тему героїчної боротьби Дивізії на фронті, в совєтському оточенні, з якого вона пробилась власними силами, без підтримки танків і літаків. Ми знали, як боролась Дивізія, але тепер ми пізнали теж, яких то старшин нам дало німецьке командування на найвищі дивізійні пости. Кляйнов був одним із них.

Очевидно, з чисто формальних причин, ніхто з нас не міг сказати Кляйнову ні слова. Ніхто з нас навіть не міг спитати його, де він подів свій власний німецький штаб, де був його шпіс і інші німці?

Зайво додавати, що його реторичний запал викликав аж піну на його устах - і несмак на обличчях німецьких старшин, що слухали цього всього і думали свою думку, знаючи, що ми рекрути без вишколу.

На закінчення своєї тиради, Кляйнов "покарав" нас цим, що відмовив сотні обіду, який кухня приготовила для нас, дав команду праворуч і вимарш в сторону воріт. Що думали стрільці не знаю, але знаю, що думав я. Залишаючи на боці Кляйнова із всім цим, що він зробив і що я про це знав, я собі подумав: нехай Бог мене охоронить, щоб я колись мав стати перед стрілецьким фронтом і городити такі дурниці. Я не міг би моїм стрільцям глянути у вічі, залишивши їх в обличчі наступаючого ворога. А він, дезертир з фронту, смів обернути кота хвостом і картати нас за свою власну паніку і свою комплетну нездарність.

Мовчки дійшли ми до Городецької вулиці, за костел Св. Анни, а там німецькі військові чинники зібрали вже й решту нашого Запасного Полку, із його табором і двома кухнями, з яких йшов дим, викликаючи у нас надію, що може щось з'їмо колись. Тільки ми прийшли, весь Полк почав дальший марш вгору Городецької, в напрямку на Перемишль. Не мав я ще часу дізнатися, що діялося з іншими сотнями протягом минулого дня та ночі, мусів залишити на пізніше.

Маршували ми мовчки, без пісень і без радощів у серці, немає для вояцької душі нічого гіршого, як відворот, хіба ще може полон. Минули ми костел Св. Єлисавети, минули Алею Фоша, яка вела до Головного двірця, ославленого боями Вісімнадцятого Року, боями наших батьків. Ми, сини, не мали щастя воювати за свій Львів. Війна йшла ніби повз нас і понад наші голови. І ніби понад Львовом.

Я розглядався по-дорозі і прощався мовчки із такими знаними собі місцями. Я жив у Львові, це було моє місто, зокрема ця частина, через яку ми переходили. Ходив до читальні на Городецькій на проби хору і на забави, лазив з дівчатами вечорами по всіх можливих і неможливих стежках, на Алеї Фоша знав кожний камінь, бо скільки разів хотів заощадити гроші на трамвай, йшов пішком, а тепер... тепер вистукував підкованими черевиками маршовий ритм, вірючи проти всякої логіки, що ми ще вернемось, що це ще не кінець, далеко не кінець. Добре сміється, хто наприкінці сміється. Ми ще не мали коли сміятись, досі сміялись тільки наші вороги.

Покидали ми наш Львів 18 липня 1944 року сумно, бо хоч кожний з нас мабуть думав, що може колись буде інакше, в цю хвилину ніхто не мав настрою підбадьорювати та підтримувати інших. Ми були змучені, голодні і невиспані. На вулицях стояли люди, пізнавали, що це українська частина, одні помахували нам на прощання, мовляв, "вернуться ще тії стрільці січовії", інші підсміхались, кидаючи за нами з-під лоба очима, "добре вам так", не знаючи, що вже ніколи Львів їхній не буде і що "Лєополіс семпер фіделіс" не відноситься до вірности для Польщі, а для цієї матері, що Львів породила - для України.

Вже починало сутеніти, коли наша колона минула летовище на Скнилові і таки недалеко нього, під Білогорським /чи Великогорським лісом/ зупинилася на нічліг. Весь наш табір, вози і кухні заїхали на подвіря і в сад якоїсь оселі, але з огляду на ситуацію коней не випрягали.

- Люди дістають медалі, а що дістають коні...? - чув я як говорив один із візників.

- Овес, йолупе - дістав відповідь з темряви.

Кухні видали якусь вечерю, із змучення не пам'ятаю, що це було і полягали спати просто на землі, проти зір, не розійшовшись нікуди за нічлігом. Після денної спеки впала холодна роса і дихати стало вільніше. Я все таки зняв черевики, щоб дати ногам змогу відпочати і заснув.

Біля півночі надлетіли совєтські літаки, лямпіонами освітили Скнилівське летовище, ліс ну й нас, очевидно, ясно як у день, можна було читати книжку. Прожектори побігли по небі і зенітні батерії почали вогонь, у відповідь на совєтські бомби. Большевики бомбили з великої висоти, бомби падали нецільно, нас не зачепила жадна. Десь колись якийсь з літаків спустився до приземного лету, б'ючи із кулеметів, але це нас вже не хвилювало. Ми були після першого вогню загартовані. Один літак дістав поціл із зенітки, блимнув ясним вогнем і пішов спати, десь на північ від Скнилова. Це видовище тривало може пів години, потім всі помучились і також пішли спати.

Під час снідання - а наші кухарі звивались, щоб двома кухнями нагодувати весь полк, - ми дізнались, що міняєм напрям маршу. Йдемо не на Перемишль, а на Самбір. Тоді я ще не знав чому, але потім стало ясно. На захід перли большевики і нам нікуди було пішком перегнати їхні танки, що йшли на Перемишль. Тому ми змінили напрям ближче гір, на південно-західній. Перед вимаршом, коли ми вже стояли в маршовій колоні, Кляйнов пригадав собі свої ораторські здібнощі - бо інших він не мав й так, - і "поблагословив" нас ще одною промовою, в тому самому стилю, що й попередня. Повторив все, що вивчив вчора, додав ще дещо до цього, з чого виходило, що наш полк винен за катастрофу в Сталінграді і під Курськом, з Бродами тільки, як додатком і щоб додати своїм словам ефекту, на закінчення витягнув свою блискучу пістолю і почав з неї стріляти понад наші голови.

Я до сьогодні не знаю, що було ціллю цього варварського вибрику. Ми стояли і дивились на нього, дивились на нього і німці з його власного штабу і я усвідомив, що всі ми, разом з ними думаємо те саме: Кляйнов несповна розуму. Бо і як можна погодити його ганебну втечу з прифронтової полоси, його комплетну недбалість про долю дорученого йому Полку і його вигадані закиди супроти частин цього ж Полку, частин, які із-за його власної недбалости не мали навіть гострої муніції до своїх крісів у хвилину большевицького прориву. І тут він стояв у своєму авті, з яким ані не думав розставатися і доказував нам свою глупоту, стріляючи з пістолі понад наші голови. Ніде більше не чув про такий вибрик німецького старшини, в жадній іншій частині Дивізії. Кляйнов був одинокий і в цій своїй унікальності він тільки міг підтвердити наші підозріння, що в нього щось не було в порядку в голові. Випорожнивши магазин, заховав свою пістолю назад в кобуру, сів і казав шоферові їхати. Весь склад полку дивився за ним якийсь час, заки німці отямилися і дали наказ маршувати.

Це була середа, 19 липня 1944 року, один день перед атентатом на Адольфа Гітлера, що його виконав граф Штавфенберґ у головній кватирі в Східніх Прусах.

Ми маршували цілий день, з короткими тільки відпочинками, та без більших перепон, якщо не рахувати совєтських літаків, що нишпорили часом в околиці. Марш був важкий. Обтяжені вирядом, під гарячим сонцем липня, психічно обвантажені подіями і незнаною долею, ми йшли як автомати, відміряючи ногами землю, збиваючи куряву, і мріючи про холодну річку з чистою водою, щоб поринути в ній хоч на хвилинку і змити із себе бруд і пил та прохолодити розпалене і змучене тіло. Зокрема ноги вимагали уваги. На щастя, наші черевики і вовняні скарпитки давно вже висохли, але не всі мали вигідні черевики, допасовані добре до ніг. Під вечір багато вже налягало на цю то на іншу ногу.

Далеко вже після заходу сонця дійшли ми до якогось села, назву нажаль призабув і розклались на нічліг, знов під голим небом. Кухні видали вечерю і більшість стрільців, пороззувавшись, лягли негайно спати. Деякі, міцніші, вирішили піти в село, а коли там дізнались селяни, що це українська частина Дивізії кватирує під селом, стали приходити із молоком та хлібом а то й салом, погодувати стрільців, та погуторити. І біля нас обидвох із Міськом присівся не старий ще господар, розклав білу платнику із хлібом, ковбасою та салом і заявив, що ми напевно голодні, то ми будемо їсти, а він хоче гуторити, Ми почастували його горілкою, що її я мав ще трохи в польовій пляшці і стали їсти, бо наша власна вечеря не була аж така обильна.

- Ну й що буде далі? - питає господар, Петро на ім'я.

- Що Бог дасть.

- Большевики йдуть назад сюди.

- Йдуть.

- А що з вами буде? - питає він.

- Що Бог дасть.

- Куди ж ви йдете?

- Ми військові. Йдемо, куди команда каже йти.

- А коли... коли ви прийдете назад?

Перестав я їсти і дивлюсь на нього. Добра душа, дядько із села, один із цих наших славних п'ятдесять мільйонів селян і робітників, що в поті чола працюють для чужого добра.

- Тоді, тату, прийдемо назад, коли наші діти будуть ворогів зубами кусати, коли наші жінки будуть їх ножами штовхати у спину і коли наші хлопи будуть різати їх свяченими ножами одного за одним. Тоді прийде наш час і тоді прийдемо ми назад.

Пішов наш дядько в задумі, а Місько каже:

- Нащо ти йому так сказав?

- Бо так воно буде. Сто років тому Шевченко просив нас пробудитися і "свяченими ножами" ситих порізати. Вже був час пробудитися, ні? То що, з покоління в покоління будемо бавитися в таку цюцю-бабку, що жменя буде воювати і гинути, а мільйони будуть дивитися і здвигати плечима?

Місько похнюпив голову і мені стало невесело, усвідомивши цю страшну правду нашого великого числом, а малого свідомістю народу.

Наступного дня, в четвер 20 липня, зараз же після чорної, ячмінної кави рушили ми в дальшу дорогу, знов маршовою колоною, цей самий напрямок: Самбір. День був такий самий, як попередні. Сонце пражило, курява лізе в очі, в уста, а ми маршуємо, маршуємо. Вже й заріст нам повиростав, та не було ні часу ні нагоди голитись. Марш вимагав всіх наших сил і кожної хвилини часу. Після короткої обідньої перерви знов в дорогу. Я навіть не мав сили їсти під час обіду. Поклався на землі і заснув на цієї пів години спочинку. Більшість зробила так, як і я. Їв я свій хліб по-дорозі, разом з курявою. Я відчував, що ще один день цього маршу і наша колона з місця не рушиться. Біля четвертої години дійшли ми до Рудок і жандармерія скерувала нашу колону в напрямку залізничної станції. Ми своїм очам не вірили, коли побачили вагони, приготовані для нас! Новий дух вступив у наші змучені тіла і якими я вже гарними поїздами та навіть літаками пізніше в житті їздив, не згадуючи авт, ніколи вже не відчув і не пережив такої сердешної, глибокої приємности, як тоді у Рудках, коли я дряпався до вантажного, запиленого вагону, щоб тільки сісти і дати ногам спочити. Показалось теж в Рудках, що положення на фронті було таке погане, що треба було залишити всі вози і коні, завантажено тільки кухню, очевидно, без коней. Це значило тільки одне: большевики близько і ми будемо їхати дуже скоро.

Поїзд зараз же рушив, а ми скористались з цього і пороззувались. Більшість із нас уже чотири доби не знімали черевиків і не міняли скарпиток - бо їх не було. Можна собі уявити сморід у вагоні, коли всі збідовані ноги виглянули на світ Божий. Ціле щастя, що поїзд гнався швидко і ми могли тримати двері довший час відкритими, щоб провітрити вагон. Вночі прохолодніло, можна було навіть добре спати, з вирядом під головою, хоч і "на твердо", на дошках вагону.

На ранок заїхали ми до Самбора. Був це день 21 липня, 1944 року, п'ятниця. Ми вивантажились на бічних рейках і перейшли на площу, зараз же біля залізничного двірця. Це був майже бездеревний парк, видно було тільки кломби з квітами і з цим, що в них залишилось. Вздовж цього парку перепливав потічок. Кухня варила тільки каву, а холодні харчі отримали ми з місцевого ферфлєґунґ-штеллє.

- Щось наші німаки дуже нервові - запримітив Місько, коли ми розмістили нашу сотню і самі сіли спочити з кавою та чорним хлібом.

- Їм ніколи не догодиш - кажу я. - Програють свою війну, мусять бути нервові.

- Ні, то щось інше, ходять, шепчуть між собою, Кляйнова не видно, офіцери десь зникли всі.

Я розглянувся, дійсно, офіцерів не бачу, але чорт їх бери. Або я за ними тужу? Зокрема за такими, як Кляйнов чи наш шпіс...?

Після сніданку стрільці почали порядкувати себе самих. Почалось загальне прання в потоці, голення холодною водою і тупими ножиками, миття милом, що не давало піни, ледве, що стягало бруд, але зате червонило пекуче лице і шию. Потік до нас припливав чистий, що можна було пити воду, від нас відпливав, як з якоїсь фабрики.

Тільки що ми трохи просушили на сонці наше білля і вимочили добре ноги, як серед наших німців зчинився рух.

- Ахтунґ! Аллєс анґетретен, міт штальгельм, зайтенґевер унд ґевер...!

Ну, думаю, не багато й натішились спочинком. Добре, що хоч скарпитки просохли до сонця і вітру. Зодягнулись наші сотні на скору руку, кожний вхопив свій виряд і зброю і став до ряду.

Цим разом докладно нас перераховували і зокрема докладно перераховували всю пальну зброю. З'явились сотенні старшини, збірка проводилась під їх чуйним оком. Ще ніколи не бачив я їх такими чуйними, як саме тепер. Але не заповідалось ще на відмарш. Наказано чищення зброї.

Зустрів я Михайла з його чотою. Саме розкладались до чищення крісів, як і моя чота.

- Може ти й справді маєш рацію. Всі німецькі підстаршини ходять з крісами в руках, - кажу.

- Угум. Щось сталося, тільки не можу уявити що. Може кінець війни?

- Це напевно ні - кажу.

Через годину вичистили ми зброю і після того знов збірка. Цим разом впав наказ, що я його справді не сподівався: скласти зброю. От, думаю, це щось погане, може станемо ще жертовними козлами за німецькі поразки?

Стрільці склали зброю мовчки, підійшов і я, відпинаючи свій револьвер. Сотенний, поручник, помахав головою.

- Затримайте зброю - сказав по німецьки. Подайте скільки у вас набоїв.

Не розумію тепер вже нічого. Стрільцям кріси забрали, мені револьвер залишили. Подав я кількість набоїв, три рази менше, як дійсно мав, так, на всякий випадок. Після складення зброї, яка однак залишилась на наших очах, нам дали розхід і вільне, але без дозволу кудинебудь віддалюватись.

В той час запримітив я, що на вулицях пристають невеликі групи цивільних, дивлючись на нас з цікавістю більшою, як це нормально цивільні роблять, коли мають до діла з військом. Наша площа оточена була з трьох сторін низькою, дротяною загородою, щоб діти свавільно не топтали квітів, з четвертого боку перепливав потік, ніби натуральна межа. Саме переходив я вздовж дротів, переглядаючи свою чоту, щоб бува щось не було не в порядку, коли якийсь сивий добродій моргнув на мене з вулиці. Спочатку я подумав, може якийсь знайомий, що я його не можу впізнати, а він питає:

- Що з вами буде тепер?

Дивлюсь на нього.

- А що мало б бути - питаю.

А він дивиться на мене, не знає, жартую я, чи що.

- Ну та, я думаю, після атентату...

- Після якого атентату? - питаю я, вже трохи неспокійний.

- Якто, ви не знаєте? - добродій вже тепер витріщив очі до мене.

Махаю головою.

- Ми весь час на марші, кажіть, що сталося.

- Вчора був атентат на Гітлера - знизив він голос. - Він вийшов ціло, кажуть, тільки поранений. Але страшне, що тепер діється всюди. Радіо подає про масові арештування... Ви справді нічого не чули?

- Слухайте - кажу. Ми з-під Бродів весь час на марші. Маєте якусь газету, або що?

- Ні, не маю. Але радіо говорить весь час. Кажуть що в Берліні мала бути революція, але не вдалася. Якісь генерали себе постріляли.

- Хто зробив атентат?

- Кажуть, що армія.

Попрохав я його, щоб, якщо зможе, приніс якусь газету. Завжди написане краще видно, як саме говорення. Ми розійшлись, я поспішив до Міська і моїх товаришів.

Вони сиділи трохи збоку, спочиваючи на землі. Я лрисівся біля них.

- Я маю новину - кажу. Дивляться на мене, а я мовчу.

- Ну то кажи нарешті, що ти хочеш, щоб тебе на колінах просити?

- Ні, я тільки не хочу, щоб з вас когось шляк трафив. Хто має слабе серце?!

- Ну-ну, кажи вже, що ти маєш.

- На Гітлера вчора був замах. Гітлер вийшов ціло, але...

Переповів я все, що довідався. Потім мусів розказати ще раз від початку. І ми умовились, що триматимемо це від німців в тайні, так, як вони тримають від нас. Скажемо тільки своїм товаришам, підстаршинам.

- Якщо це правда - кинув Місько, - тоді я розумію цю всю нервовість серед німаків. Вони зняли нашу варту із воріт і поставили свою, годину тому назад.

- О, о. Не можна буде до міста вибратись тепер.

- Цікаво, що з нами зроблять - каже Максимець.

- Нічого не зроблять - здвигаю плечима. - Вони нас тепер більше потребують, як колинебудь перед тим. Може змудріють трохи.

- Що з того. Запізно тепер. Я чув, що большевики вже під Краковом.

- І під Варшавою.

А Стеткевич каже в задумі:

- Вони нас може й потребують тепер, але чи ми їх потребуємо...?

Максимець махнув рукою.

- А який маєш вибір між большевиками і німаками? Тут маємо бодай свою власну військову одиницю і в історії буде записано, що ми брали участь в цій війні і ми зможемо світові сказати, за що і пощо ми билися. А там... Назвали "український фронт", а на ньому самі азіяти. Німці є дурні, нема де правди діти, але большевики є фальшиві, до гнилого ґрунту фальшиві, брехливі, облудні і підступні. Ось і маєш вибір.

- Нам дорога на захід, не на схід - кажу. - На заході культура, на сході московська тиранія. Ось і весь вибір.

Ми ще балакали довго на ці теми, але в основному нічого нового до розмови не додали. Під вечір хтось нав'язав комунікацію із містом за посередництвом якоїсь панянки, ім'ям Нуся, яка згодилась стати нашим пост-майстром. Хлопці перекинули через потік шнурок, вона стояла на другому боці, за мурованим стовлом, шнур йшов навколо ж того стовпа і пошта була готова. Ми посилали гроші, вона висилала нам пачки з харчами, додаткові скарпитки і всячину. Ми натягали шнурок добре, щоб посилки не змочились у воді і все йшло гаразд. При цій нагоді хочу тільки зазначити, що за всієї моєї пам'яті, не було ніодної заборони, яку наші хлопці не зуміли б якось обійти. Це робилось не тільки з потреби, бо ми не були аж так голодні, як у цьому випадку, чи тужили аж так за тим, щоб зробити власне те, що було "ферботен", як часто просто для амбіції і спорту. От поставлять навколо нас загорожу і ми мусимо доказати собі самим, що ми дальше вільні, як птахи. Для нас загорожа не існує. Поставлять варту, а ми мусимо її обійти, як не боком, то офіційно через ворота, під якимось важливим претекстом, кажуть не робити те, а ми власне будемо те робити. Я співчуваю першій українській владі в нашій майбутній державі з таким людським елементом. Може вже друге покоління відучиться цього, але ми, що живемо завжди під якимись заборонами, витворили в собі вже автоматичний опір, який має також свої політичні традиції. Хіба для наших підпільників існували якісь кордони...?

Все йшло гаразд, ми мали контакт із світом, дістали газети, вичитали весь офіційний матеріял про те, "що група зрадників, старшин Вермахту і цивільних слабодухів постановила вкоротити життя фюрерові всієї Німеччини, але Боже Провидіння його встерегло від смерти, бо на ньому спочиває величезна історична місія." Баста і крапка.

Я особисто не вірив в жадну його історичну місію і думаю, що весь наш нарід, після перших днів надій із вибухом війни, перейшов на той наш спеціяльний, український статус окремої позиції, в опозиції до всіх, хто приходив на наші землі, щоб нам диктувати, як ми маємо жити. Ця наша постанова сама по собі дуже потрібна і гарна, бракує тільки, щоб на її оборону станули всі п'ятдесять мільйонів українців, щоб ми могли її вже нарешті перевести в життя. А то в нас багато на цю тему говориться і пишеться, ми маємо гори нашої твердої віри в нашу святу правду і надій на Божу допомогу у створенні нашої держави, а вороги тим часом на нашій шкірі господарюють. Я завжди був такої думки, що якби ми менше чекали на надприродні сили, а зробили більше самі, можливо, що не треба б було нам виходити на еміґрацію із кожною війною, чи іншою політичною завірюхою.

Два дні пізніше видали нам зброю назад. Також перебрали ми знов варту навколо нашого табору. Тепер вже цілком легко можна було ходити в місто, за нашими спеціяльними українськими перепустками.

- Ти куди?

- Та до міста.

- Перепустку маєш?

- Певно, що маю! Не чуєш? - і пішов. А вартовий ще за ним:

- Принеси пару яблук, будь свій хлоп!

- Принесу, лиш зачекай тут на мене.

Дня 25 липня прийшов наказ вантажитись знов на поїзд. Помимо поразок на фронті, німецька адміністрація працювала. Надійшов порожній поїзд, якраз стільки вагонів, скільки треба, щоб нам було вигідно, прийшов холодний харч, як звичайно, чорний хліб, ковбаса, якісь консерви з "кривавою ковбасою", папіроски. До вагонів заладували із нами гостру муніцію, по три скрині на вагон, Якимось чудом до мойого вагону попало п'ять скринь. Не буду входити в подробиці, але це вже такий звичай у нас був, що ми мали завжди більше, як треба було, "на всякий випадок". Мушу теж додати, що цим разом їхали ми не вантажними, але особовими вагонами і ми на цю тему робили різні здогади.

- Бачиш, як тепер німаки нас шанують?!

- Але ти забув, що Кляйнов нам говорив.

- Він дурний. Він перший втік, і щоб навіть присягався, то він не знає, що діялось з нами. А позатим він бреше.

- Але там, "вгорі"...

- Там "вгорі" добре знають, чи ми билися чи ні. Чув, що люди розказують? Що Дивізія тримала фронт сама три дні, щоб могли евакувати Львів. Люди не брешуть. Та й "нагорі" знають. Бачиш, чим їдеш...?

І так гуторили стрільці. Я запримітив цих п'ять скринь, але офіційно ми мали тільки три і все в порядку. Дорога йшла гладко, покидали ми Самбір востаннє, очевидно, не знаючи того; на станції стояли люди, дивились за нами із сльозами, може вони краще відчували, як ми, що це востаннє ми бачимось. Нуся махала хустинкою, доки поїзд не зник на закруті. Перед нами нове майбутнє. Вояка завжди кудись везуть і він завжди переживає щось нове. Може й тому так тягне молоду душу до війська. І я думаю, що доки людство жити буде, доти будуть армії, битви, і війни.

Під Фальштином наш поїзд затримася в чистому полі. Тут і там дерева, на полях селяни збирають збіжжя, раптово біля нашого вагону кільканадцять цивільних. Але й не цивільних. Засмалені обличчя, бистрі, гартовані очі, коротка, військова мова.

- Хто ви, хлопці?! Дивляться на мене.

- Та що, не пізнаєте...?

Почалась пертрактація на швидку руку. Вони розумні і ми не дурні. Передали ми їм дві запасні скрині муніції, а вони нам добрий полоть вудженого сала, хліби і пару порядних пляшок. І як з'явились, так і зникли. І муніція із ними. Довго дивився я їм вслід і якесь тепло розлилось біля серця. Гей, може ще таки ми щось варті на цьому світі...? Ще б'ється серце України, б'ється сильно, пробуджується наш край. Цих хлопців, цих романтичних партизан Україна довго не забуде. Вони сіють добре зерно, дасть Бог, що зійде порядне жниво. Щось стиснуло мене трохи в горлі, коли поїзд рушив дальше, і дальше від наших лісів і гір. Ми їдемо геть, але вони тут залишаються...

Біля десятої години вечора доїхали ми до Хирова. Наказ є, щоб не розходитись з вагонів, чекаємо тільки на вільні рейки. На станції темно, з огляду на небезпеку летунського налету, снуються якісь тіні. Я зійшов з вагону, щоб трохи пройтися і щоб довідатись новин, в темряві підходять до мене дві панянки і питають, чи я українець.

- Не пізнаєте? - питаю.

- Темно - кажуть.

- Темно, то правда, але я зразу пізнав, що ви гарні дівчата - сміються. Вони й собі жартують, але в них справа серйозніша, тому вони до мене підступили. Чекають вже цілий день на поїзд до Нижанкович, вже пізний вечір, поїзду для цивільних немає. Вони ніяк не можуть дістатися додому.

- В котрий бік ваші Нижанковичі? - питаю.

- В той бік, що ваша льокомотива показує. Цивільних осіб не вільно брати до військового транспорту, але я вже згадав, як ми дивимось на це все, чого не вільно робити. Позатим, як не помогти двом дівчатам у воєнний час? Не треба аж такого м'якого серця, як моє, щоб якось порадити. Ми ще розмовляємо, підходить до мене якийсь цивільний, приглядається, наскільки до зір можна бачити і витягає руку та з криком на цілу станцію:

- Сервус, Ромку!!

Я дивлюсь, не пізнаю.

- Та я Мирон Б., що не пізнаєш?!

О, тепер я собі пригадав. Він з тих, що ще не пішли до Дивізії і що не пішли нікуди, але він зате виконує дуже важливу у воєнний час торговельну функцію. Він діє на чорному ринку. За цей ринок у війну можна було легко дістати кулю в лоб, але хтось мусів це робити, бо населення потребує багато річей, яких офіційна адміністрація їм не доставить. Можна різно дивитися на цих "шварцгендлєрів", але вони так само потрібні суспільству в такі часи, як бакцилі, щоб зробили молоко кислим. Пояснює він мені, що йому треба поїхати по товар, що він мені заплатить, щоб тільки могти їхати. Від заплати я відмовився, але взяти його я погодився. Показав я йому наш вагон і він туди всмикнувся. Пішов я сам між стрільців, позичив дві "плащ-палатки", зодягнув наші дві панночки, оглянув, наказав підчесати волосся догори, на голови наклав їм військові шапки і ладую до вагону двох нових стрільців. Вагон веселий, учинний, всі розмови зразу взяли інший тон. Хлопці навколо, як добре виховані студенти, питають, чи дівчата голодні, витягають харч, припрошують, такі делікатні, що очам не віриться. Дівчата аж поплакались із-за стільки доброти. Розказували, що приходиться тепер переживати в дорозі, повно всякої воячні волочиться, польські партизани з'являються, ну, а відвідати рідню треба в такий непевний час, коли навіть пошта не ходить.

Стояли ми в Хирові на станції поза північ. Нарешті надійшов знак, що рейки вільні і наш поїзд рушив. Їдемо на Перемишль. Хлопці почали співати і так нам час коротився. Дівчата заспівали нам теж і заспівали нам пісню, що до сьогодні викликує у мене теплий спогад в серці, "Волошки". Коли тільки її пригадую, здається мені, що я ще в тому поїзді, на лінії Хирів-Перемишль, що я двадцятьп'ять років молодший і що перед нами ще стільки життя і стільки невідомих подій у ньому..!

У вагоні написав я листа до моєї матері, бо одна з панночок походила саме з цих околиць, де жила моя мати і обіцялась передати листа. Поїзд затримався в Нижанковичах, ми гарно розпращались і двоє дівчат пішли у темну ніч. Ніколи їх більше не бачив. Вони не лякались тут, казали, що тут свої люди і всі знайомі. А я собі подумав, ось так люди зустрічаються і розходяться протягом цілого свого життя і тільки уривки спогадів залишаються, спогадів, що й не знати, що з ними робити. Волошки...

Рушив наш поїзд дальше, на Перемишль. На якийсь час затримались ми в Бакончицях і нарешті доїхали до Перемишля, мого міста! Я тут ходив до учительської семінарії, а скільки разів "пішов позашколу", щоб покупатись літком у Срібнолентому! Як я тужив за моїм Перемишлем, коли треба було їхати на дальшу науку до Львова! А тепер... тепер я й не знаю куди їду і не знаю, чи колинебудь повернуся...

В темряві, у віддалі зарисовувалась Татарська Гора з руїнами замку, які служили нашій молоді за чудесне місце на "рандки". Було куди ходити, тримаючись за руки, було де присісти, коли змучились і кожний був собі серед цих руїн приватне. Вже ці всі рандки поза мною, а ось ще хвилина-дві і не стане й Перемишля. Може це дуже романтично звучить, але я переконаний, що кожен з нас тужить до своїх рідних місць і до своїх молодечих років і що дальше доля нас від них кидає, тим міцніша і більша туга...

А поїзд їде. Їде помалу, але їде, не стає. Переїхали ми залізничну станцію Перемишль і черепашиним ходом переїхали міст на Сяні. На сході вже світало і у воді відблискувались сірі світанки нового дня. Дивився на мій Сян, дивився і щоб ніхто з моїх стрільців не бачив, нишком обтер сльозу. Я від'їздив, але Сян залишався...

Заїхали ми до Журавиці і задержались. Вже добре розвиднілось. Залізничники нас інформують, що дальше їхати не можемо. Большевицькі танкові з'єднання перетяли нам дорогу на Ярослав, через Сокаль - Раву Руську - Любачів - Радимно.

Німецька команда станції заявила, що вони мають великі запаси харчів на станції і що треба це розібрати, бо ледве чи якась ще військова частина тут приїде. Виявилось, що ми їхали останні...

Щоб харчі не попали в руки ворогам, цілий наш поїзд дістав дозвіл набрати що і скільки захочемо. Ну, треба собі усвідомити, що там було, щоб відчути, що ми відчули. Стрільці носили наруччям ковбасу до вагонів, хліб у мішках, масло ще з печатками "Маслосоюзу", твердий сир, папіроски ну й очевидно, горілку. Кожен вагон запасся якслід і наш поїзд зараз же рушив назад, ще раз через Перемишль, до Хирова, Ще раз бачив я мій Перемишль, тепер вже в дневному світлі. Люди з вулиць міста махали до нас руками, дивуючись як то так, що німецьке військо їде раз на відміну на схід, не на захід, а коли ближчі почули від нас, що це Дивізія бігли нарівні з поїздом пару хвилин, щоб перекинутись кількома словами. Свій край...

До Хирова доїхали ми перед вечором і простояли в вагонах цілу ніч. Та тепер ми вже виставили біля поїзду сильну охорону і вислали також сильні стежі у місто, бо виявилось, що в околиці з'явились большевицькі партизани, з якими УПА зводила вже бої в лісах. Цивільні нас інформували охоче і правдиво, бо всю ніч чули ми із боку гір манганову стрілянину і відблиски вибухів ґранат та мінометів. Може там десь і нашими кулями стріляють вже хлопці...? Дай їм Боже щастя і успіх.

Над ранком через станцію переїхав вантажний поїзд в напрямку на Лісько, але далеко не заїхав. У полі партизани розкрутили рейки і машина та декілька вагонів вилетіли з рейок. Обслуга станції Хирів направила рейки під військовою охороною і біля полудня, 26 липня ми рушили з Хирова на Устрики Долішні,переїхали повз перевернену машину і вагони вантажного поїзду і раптово з поблизької гори дістали вогонь з автоматичної зброї. Та що наш поїзд їхав повною парою, ми проминули це місце скоро і жадної шкоди не зазнали. Не було наказу відповідати вогнем і може й добре, бо хто зна, хто були ці, що по нас стріляли? Може й наші партизани. Бачили німецькі однострої, може й стріляли по німецькому транспорті.

Серед чудової соняшної погоди, бо липень на нашому Підгір'ї це чудовий місяць, переїхали ми Лісько і затримались в Загір'ю, до пізньої ночі. Повечеряли у вагонах, а було чим, аж забагато.

Перед північчю рушили ми дальше, переїхали Сянік і без перепон доїхали до Тарнова, де прийшов наказ вивантажитись з вагонів. Покидали ми їх з жалем, бо їхалось вигідно і не треба було маршувати. Обвантажені нашим добром відмаршували ми через місто до касарень, в яких не було ні живого духа. Один чорний кіт втік на наш вид і заглядав очима з-за рога в темряві, виблискуючи зеленими зіницями. Аж тут, в Тарнові, перед самим входом до касарень відлучився від нас Мирон Б. за своїми справами. Тепер живе в ЗСА, в Скенектеді, Н.Й. Не хотів класти здорову голову під Євангеліє, помахав мені рукою і стільки ми й бачились.

Нас не було стільки, щоб заповнити всі будинки, широко і вигідно, як ніколи передтим. В касарнях кватирувала тільки обслуга, яка пильнувала великих харчових магазинів. Німці запопадливі, бачу, зокрема на зайнятих територіях. Їсти то на фронті не дають, але ззаду тримають магазини, щоб большевики мали чим поживитись. Скільки харчів залишили ми в Тарнові! Але ж бо тут були й харчі! А ще більше ми здивувались, коли нас повідомили, що почнеться роздача харчів. Це трохи вже забагато того добра! Ми ще журавицьких ковбас не поїли всіх, а тут нові будуть нам видавати?

- Ти не думаєш, що нас починають годувати, як пацят на заріз? - питає Місько.

- Не думаю - кажу, - бо на заріз мали нас під Бродами. Пощо таскали б нас аж сюди?

- Щоб з більшою нарадою! - сміється він.

Зараз же після прочищення зброї почали нам дійсно роздавати харчі. І то не давати, а роздавати. Вуджена свиня, вагою в 60-70 кілограмів припадала на чотирьох вояків. Господи, коли це маємо з'їсти?! Зате дали тільки по одному хлібові на чоловіка, бо хліба вже було мало. Ціле полудне їли ми м'ясо, а тільки десь колись закушували хлібом. Хлопці ходили по касарнях з куснями вудженого м'яса і заїдали собі його, відрізуючи по кусочку, чи то при розмові, чи то при жартах, чи просто проходжуючись по подвір'ї, щоб більше влізлося.

Перед вечором надійшов для нас новий поїзд і ми із всім нашим добром заладувались досить вигідно та поїхали, цим разом прямо до Гайделяґру, до цього самого Гайделяґру, в якому перші сотні нашої Дивізії переходили свій рекрутський вишкіл, зараз же після набору 17 липня минулого року. І так 27 липня приїхали ми на старі місця, тільки тепер весь табір був порожній, мертвий, лише на одному рінґу стояла ще невелика частина флямандців, які завідували харчовими та одяговими магазинами.

Дивне було відношення наших німецьких старшин та підстаршин до нас. Згідно із тирадами Кляйнова вони офіційно відносились до нас просто вороже, хоч годували нас і пильнували нас дуже добре. І я часто відчував, що багато із їхньої злости, це просто офіційна настанова, щоб на комусь зігнати свій страх за непевність завтрішнього дня. Зокрема докучливими вони ставали в присутності Кляйнова, але це було для нас зрозуміле. Але я запримітив ще щось більше. Вони втрачали свою давнішню самовпевненість. Їхні армії вже не маршували шляхами Европи в атмосфері перемоги і непереможности. Від часу Сталінграду і Курська німецькі війська були весь час у відступі на Сході, Альянти висадились на Заході, втримались, помимо гучних запевнень Ґеббельса, натиснули і німецький фронт затріщав. 26 червня ще впав Шербурґ.

Правда, 15 червня німці почали бомбити Англію новим типом зброї, нечуваними досі ракетами. Але ентузіясти цієї зброї скоро вмовкли. Англія не думала піддаватись, а Альянтські армії на території Европи не були зіпхнуті в океан, як це обіцювала німецька пропаґандивна машина. І серед німців з'явились тріщини... Атентат на Гітлера був доказом цього. Тепер вже німці самі не знали, кому із своїх довіряти, а кому ні. Це у великому масштабі. А на нашому маленькому відтинку я відчув, що німецький крик стає порожній у свойому змісті. Вони не кричали з почуття сили. Вони починали кричати з розпачу.

Першого вечора в Гайделяґрі пішли ми на гарячу вечерю до флямандців. Вони собі господарили гарно. Їх було небагато, всього один полк, мали цікаву відзнаку на ковнірах, трираменний заломаний хрест на подобу свастики, але без одного рамени. Вони були привітні, як всі малі народи, що ніколи нічого не можуть добитись через брак відповідної сили і привітали нас приязно. Ми з Сходу, вони з Заходу і всі ми однаково дивились на світ. Вони не хотіли комунізму і ми проти нього воювали. Нагодували нас гарячим рижом із сливками, ми їх зате почастували нашою свининою із Тарнова. Як вони її їли! А нам вже набридло. Зате риж і сливки нам так засмакували, що майже всі ми з'їли ще по одній порції.

- Якби так на японський фронт попасти! Я чув, що японці тільки риж і їдять! - каже один з наших.

- Але там сливок нема! - відповідає інший мудрагель.

- Ви ще почекайте - ллю холодну воду на них. - Ще за сирою картоплею будемо тужити! - Не знав я, що сказав велику правду. Та це пізніше.

Навколо Гайделяґру розгулялась польська партизанка, інформували нас флямандці. Поляки підозрівали, що в таборі є великий запас зброї і муніції, як також іншого військового виряду і гострили собі на те зуби. Флямандці нічого не мали проти поляків, але раз вони були в німецькому однострою, мусіли тримати лінію. Виставляли сильні стійки із скорострілами, висилали сильні стежі в терен і тримали поляків здалеку. Ми їм в цьому значно допомогли і далеко із більшим чуттям, як вони самі могли його мати. Я розговорився з молоденьким флямандським поручником, який щойно скінчив своїх двадцять один років. Він за Україну чув тільки, що десь дзвони дзвонили, але він не знав ані де, ані чому, ані як. Став я йому розказувати від А до Зет, щоб він зорієнтувався повністю, тим більше, що він виявив правдиве зацікавлення. Розказав я йому про наш історичний досвід із Польщею і з Росією і накінець розказав я йому про наш досвід з Німеччиною. Він тряс головою.

- Ви знаєте що? - каже нарешті. - Ваша земля за добра і за багата і для вас і для ваших ворогів.

- Може бути, але це наша земля і на це нема ради.

- "Є рада " каже він. - Ріжте ворогів так, щоб боялися на вашу землю ступити одною ногою навіть.

- Це не є так легко - відповідаю. - Їх дуже багато.

- Це ніщо. Ви ріжте, а тоді почнете рахувати!

Дивлюсь я на того молодого чоловіка із Західньої Европи і слухаю його поради і з дива не можу вийти. Він же представник західньої культури і особисто він таки справді культурна людина - і ось, що він мені говорить, А на моїй рідній землі мої власні земляки низько кланяються і шапки скидають перед кожним голодранцем, що захоче нас грабувати, а потім нишком, в куточку плачуть на свою важку долю...

Ночами понад нашими бараками пролітали світляні кулі. Це поляки давали нам знати, що вони тут є і що вони знають, що ми тут є і вони чекають. Наші німці були дуже неспокійні, навколо ворожа територія, а вони здані на самих чужинців.

Наступного дня нам видали нові однострої "А", тобто святочні, а я на додаток зорганізував собі ще одну пару штанів і шкіряний наплечник. Штани були трохи завеликі на мене, але в поспіху трудно аж так вибиратио Вони пізніше мені дуже придались, не для мене самого, а для когось іншого.

Довго ми не побували в Гайделяґрі, всього три дні. В неділю пополудні, 30 липня на польовій станції завантажились ми до поспішного поїзду і над ранком в понеділок приїхали до Нойгаммеру, знов же на наші старі місця. Цей табір теж був майже порожній. Це дивне враження, коли глядіти на порожні будинки і бараки, що в них ще відносно недавно було стільки тисячів молодих людей. Де ці люди тепер...?

В Гінденбурґ-ляґрі стояв Вермахт, нас завели назад до того самого ляґру Цайссав, звідкілля ми вирушили двадцять три дні тому назад. Можна було б сказати, що на цьому закінчилась бойова кампанія Запасного Полку, або як його офіційно звали Фельдерзацбатальйону штурмбаннфюрера Кляйнова із його втечею з фронту, залишенням свого полку на поталу і його пізнішими вибриками, що мали оправдати його поведінку в обличчі ворога.

Тут, вже першого дня зустрів я перших трьох моїх товаришів з фронтових частин Дивізії, які були в самому бою під Бродами і вийшли з нього щасливо. Всі три обдерті, майже босі, зарослі і голодні, це були тільки тіні і силюети цих, так гарно умундированих і озброєних вояків, що виїздили звідсіля на фронт. Сьогодні двох з них вже не живуть. Один із них, прізвищем Михайло Затинайко, якого всі кликали просто "Зацінай", тому що із натури це був правдивий затинайко. По тверезому його хоч до рани прикладай, ввічливий, добрий, останню сорочку зніме і віддасть із себе, але не дай Боже підіп'є трохи, тоді хоч поли втинай і тікай від нього, уступай з дороги, бо він небезпечний. Дехто каже, що особовість людини часто зв'язана із її прізвищем, що це має якийсь нерозгаданий вплив на дану людину, якесь містичне значення. Не знаю я про це багато, але в Затинайка може так і було, він сам про це говорив нераз. І нераз він говорив, що собі колись біди напитає, але говорив він це по-тверезому, а коли вже випив, пропала справа, ніяка сила не могла до нього промовити і його вгамувати. На Словаччині, у п'яному стані витягнув баґнет до старшини, який був у службі, Словаччина рахувалась прифронтовою полосою число два, де панували строгі військові закони, старшина хотів опритомнити Затинайка, та коли цей таки кинувся на нього, старшина його застрелив. Трагедія була в тому, що обидва вони були знайомі ще з цивіля і трудно сказати, чи витягнення баґнету було тільки кепським жартом, але я знаю один твердий військовий закон : витягнувши зброю, мусиш її вжити. Старшину поставили під суд і військовий трибунал його виправдав. Він проживає тепер в Чікаґо і хоч як мені жаль цієї гарячої голови Затинайка, який вийшов живий з-під Бродів, щоб загинути марно на Словаччині, я оправдую цього старшину. Усьому завинила горілка і гаряча, дика натура Затинайка.

Другий був Василь Лаба, який сьогодні вже не живе, помер у Рочестері, ЗСА.

Третій з них Роман Стрільчик, мій товариш по професії учителя, який у цивільному житті учителював у моєму сусідстві, проживає сьогодні в Англії.

Попередньо я згадав про це, що генерал Фрайтаґ зустрівся в Берліні з сильною критикою своєї поведінки на фронті збоку керівних чинників командування СС. Та заки я про це дізнався, - а дізнався я значно пізніше, - панувала ще опінія посилювана німцями із складу команди Дивізії, німцями такими як Кляйнов і інші, які,ніде правди діти, позникали із фронту в першій хвилині і в запіллі вигадали історію "зради Дивізії". Така власне версія рознеслась раптово офіційно по Нойгаммері і вірючи своїм командирам, німці прямо шаліли, тим більше, що тепер було безпечно, вони були далеко від фронту. До зрозуміння ситуації мушу додати, що це був незвичайно небезпечний час в Німеччині, бо Ґестапо і всі спеціяльні та таємні служби гуляли вишукуючи членів німецького заговору проти Гітлера, який закінчився згаданим уже, невдалим атентатом. Голова неодного генерала полетіла у цих кривавих днях, неодин німецький патріот пішов спати з рук цих посіпак з СД і партійної поліції, які з наказу Гітлера справили німецькому, власному народові Вартоломеєву ніч. Навіть адмірал Канаріс, шеф німецької розвідки згинув в цій кривавій суматосі, як я пізніше довідався. В такий час пустити історію, що Дивізія зрадила на фронті, без того, щоб Дивізія могла таку історію опрокинути сама, на місці, це була страшна річ. Всі вищі командири Дивізії були німці і ніхто не міг їм заперечити, в кожному разі ніхто із нас. В кожному разі всіх нас роззброїли. Батальйон німецьких СС, які таборували недалеко Нойгаммеру, розкватирували навколо нашого табору. А ми дивимось на це все і здвигаємо плечима. Миж знаємо як воно було. Транспортами щодня приходять стрільці Дивізії, учасники битви під Бродами, тільки транспорти ці малі, далеко їм до того стану, що виїздив туди.

Бувало, станемо вечорами і глядимо на озброєних німецьких СС, які вартують навколо нас із суворими мінами, тримаючи в оточенні "зрадників" і не знаємо, здорові наші німецькі командири ще на умі, чи вже таки чисто подуріли від своєї партійної дурійки. Загубила їх партія перемоги їхньої армії, знищила німцям всю славу на Сході і Заході і накінець стала нищити самий німецький нарід.

- Цікаво, що вони думають з нами робити - каже Місько біля мене.

А я собі думаю вголос:

- Міську, якби це була правда, що вони говорять, то ти знаєш німців так само добре, як і я. Вони нас усіх були б вже розстріляли отут, в Цайссав, на цій самій стрільниці, де постріляли совєтських полонених.

- Я знаю, що вони брешуть про нас - каже він, - але чи вони знають?

Закурили ми рештки папіросок, що ще тягались десь по кишенях і підходимо до одного з вартових, що стоїть у своїм шеломі, з грізною міною. Ця міна нас вже не страшить, ми вже бачили кращі.

- Камерад, - кажу, - ми довідались, що нас вважають за зрадників. Ми маємо команду СС, і ви з СС. Ми знаємо закони СС. Чому ви нас не стріляєте, якщо ми зрадили на фронті...?

Німець, молодий ще хлопака, дивиться на мене і ковтає слину. А я йому кажу дальше.

- Я був на фронті. Я знаю, як там було. І я тобі скажу, що хтось дуже набрехав десь і комусь. Якби ми були зрадили, ми вже всі були б постріляні. Але ми не зрадили, тільки наші найвищі офіцери втекли з фронту, залишивши всю команду на молодих підпоручників і підстаршин, знаєш?

Він вислухав, ковтнув слину вдруге, але не відповів нічого та пішов геть. Що він знає. Казали йому робити службу і він робить.

А транспорти надходять. Тільки які...? Із сотні вертається 15-20 чоловіка. Деякі артилерійські батерії загинули повністю у боях з совєтськими танками. Вечорами сходимось і слухаємо розповідей. З цих численних історій помалу у мене твориться великий образ. З кожного відтинка фронту майже те саме. Зрадив Вермахт, який заламався у першій совєтській атаці, але після атентату на Гітлера німецькі Дивзії таки почали відходити з фронту, на відтинку Дивізії навіть не повідомивши нікого про це і Дивізія, яка стояла в другій лінії раптово і без відповідної протитанкової зброї опинилась в першій лінії, на напрямку головного большевицького прориву на Броди. Частини Дивізії тримали фронт власними скромними силами, не отримавши жадного наказу до відступу і цей нерівний бій проти змасованих совєтських армій коштував Дивізію відносно великі втрати у вбитих і поранених. Стрільці розказували, що ніхто не здавався в полон, поранені себе добивали. Прикладом цього нехай послужить факт, що добив себе пострілом з власного револьверу полковник Микола Палієнко, командир Артилерійського Полку Дивізії, якого вірні стрільці несли останками сил з поля бою. Полковник Палієнко був одиноким вищим старшиною-українцем в Дивізії на той час і якось йому не довелось з'явитись несподівано далеко за фронтом, цілим і здоровим, як майор Кляйнов, чи генерал Фрайтаґ чи інші. Полковник Палієнко був поранений в бою, на чолі свого полку і згинув, щоб не попасти у ворожі руки, коли групу стрільців, що його зносила з поля бою у відступі, після большевицького прориву, заскочила група совєтських танків.

Дня 7 серпня, Кляйнов вчинив нам ще одну історію, Ми вже ходили на вправи в поле, а з канцелярії Дивізії прийшли до нас чутки "з уст до уст", що рекрутуються нові добровольці до Дивізії, що Дивізія буде відновлена повністю, що десь там "нагорі" діються різні речі. Та не для Кляйнова. Цей збанкрутований офіцер мусів десь виливати свою лють, що більшала з кожною вісткою про якусь німецьку невдачу. Зокрема, коли 1 серпня у Варшаві поляки підняли повстання проти німців, Кляйнов підвищив себе самого у своїй уяві до чогось не з цього світу і робив всякі завваги на тему слов'ян взагалі, а поляків і українців зокрема.

Цьогож власне, згаданого вже дня, вертаючись на обід із поля вправ, ми співали наших, українських пісень, як звичайно. А Кляйнов чекав на нас на ґанку свого бараку. Ми бачили його вже здалеку. Автоматично, сотня відбиває міцніше крок, співає ще голосніше, думаємо, покажемо тобі, сякий - такий, що ми цілком не чуємося програними. Політично, ми, українці, нічого не програли, бо ми нічого не мали, а на полі бою лежить досить наших друзів, щоб нам дати право співати наші бойові пісні ще сильніше і ще голосніше по цілій Европі, як не у всьому світі. І ми співали, повними грудьми, маршуючи повз його ґанок.

- Гальт!!!

Командуючий підстаршина стримав сотню, скомандував ліво фронт і ми станули проти "нашого" майора. А Кляйнов, як добрий актор на сцені, аж піниться, сичить крізь зуби, як гадина до нас.

- Ви зрадники, ферретер, ви боягузи, ціла Дивізія піде під суд, від сьогодні я не хочу чути більше ваших комічних пісень, коміше лідер, тільки німецькі!!!

Сказавши це, обернувся і пішов до середини, тріснувши за собою дверима. Наші підстаршини-німці немов остовпіли. Їм треба було цілу мінуту, щоб прийти до себе і проковтнути цю поведінку. Вони ж знали добре, що діялось на полі бою під Бродами, а тут їх власна кров, німець, штурмбаннфюрер, старшина...

- Рехтс ум, ім ґляйх шрітт... марш. Ми відійшли до наших бараків без жадних пісень. Під час обіду Місько підійшов до мене.

- Ну, що ти думаєш про того варіята?

- Те саме, що ти. Він не здоров.

- Але кому ми можемо це сказати?

- Нікому. Вони самі полапаються. Тільки, як звичайно німці... запізно. Ти завважив, що вони від якогось часу всюди спізняються? Спізнилися, щоб вибити Альянтів в океан, спізнилися з атентатом на Гітлера, спізнилися в Африці...

- Вони вже змучені. Романе. Вони вже змучені. А змучені мухи дуже тнуть. Тому треба уважати.

Зараз же після полудня, цього самого дня, почалась у нас наука німецьких пісень. "Ін майнер гаймат, даблюген ді розен", "Бляуен драґонен ді райтен", та ще якісь.

Наука йшла пиняво, бо наші рекрути ані не розуміли німецької мови, щоб нею володіти, вивчили тільки потрібні команди, ані - і то передусім - не хотіли співати по-німецьки; воліли не співати взагалі. І так проходили дні на вправах, купелях і маршах, а вечорами ходили ми відвідвідувати знайомих, а їх залишилось мало, на превеликий жаль. Дня 10 серпня розбудив мене згаданий уже Затинайко і повідомив, що приїхав транспорт з другого табору, хлопці, що були у Вандерер і між ними є мій старший брат Клим. Вирішив я негайно вечором туди навідатися, а що Затинайко розбудив мене вчасним ранком, можна собі уявити, як мені цілий цей день тягнувся. Нарешті перекинув скромну вечерю "за драбину" і вибрався розшукувати мого брата. Пішов зі мною ще один стрілець Миханьо З., і обидва залишаємо наш табір Цайссав, минаємо головний табір, ідемо дорогою в лісі, вже починає сутеніти, нас минають групи вояків, що з трудом дають собі раду із салютуванням і Миханьо каже, що варто затримати одну таку групу і спитати хто вони та звідкіля. Надходить здаля така група, щось з вісім їх, на милю видно, що рекрути.

Задержую цю групу, стрільці бачуть мої нашивки, витягаються, як молоді ялиці і стоять на струнко, ми їх оглядаємо, випитуємо і йду до наступного...і передо мною стоїть мій рідний брат, Клим! Штани на обидвох колінах полатані, блюзка перекручена, сміх мене огортає. Сміх крізь сльози. Обійнялись ми, привітались і пішли назад, тепер до мого бараку. Я згадував, що в Гайделяґрі зорганізував я собі екстра пару штанів і затримав їх, хоч були й завеликі на мене. Тепер вони придались моєму братові, якраз на нього, бо він був вищий і більший за мене. Не випадало, щоб маґістер прав ходив у полатаних штанах. Наговорились ми досхочу, позгадували рідню і знайомих, пожартували з горя і з втіхи і пізно вечором розпрощались.

Чуткам про нашу долю не було кінця. Говорили, що нас роззброять і що підемо на фронт, як "арбайтсбатальйони", то знов говорили, що буде організуватися велика українська армія, але я вже так загартувався на всі ці чутки, що якби був навіть біля мене грім тріснув, я вже цим не переймався б.

Дня 12 серпня не вивели нас на вправи, затримали в бараках і ще заки ми мусіли розгадати, що це таке з нами буде, прийшли фотографи, ціла сотня станула гусаком і під стіною бараку, кожний з нас ставав до знимки. Виявилось, що дістанемо нові військові книжки, тому, що в боях і у відступі більшість стрільців свої книжки погубила. Я свою мав, але ніхто мене не питав за нею, а там було записане все, які я перейшов вишколи, який мій військовий ступінь, скільки білля "вифасував", ну й записаний був мій револьвер "Радом". Цього ж дня я дістав свою нову книжку, виставлену під датою 12 серпня 1944 року. На фотографії я себе не міг пізнати, але мій підпис вистачав для мене, а тому я до нової книжки не подав, що маю револьвер, мій "Радом" став тепер моєю приватною власністю.

- Як не як, але наші найгірші сподівання не сповнялись. Помимо істеричних вигуків Кляйнова не зробили з нас ані робітничих батальйонів, ані ніхто не ставив Дивізії під суд, ані нас не розстрілювали за втечу наших німецьких командирів з фронту. Натомість щораз виразніше видно було, що таки організується нова Дивізія, але це вже був для німців важкий час, не те, що минулого року. Совєтська офензива, правда, вичерпала свої сили і фронт переходив менш-більш половиною Польщі, з тим, що Варшава стояла у вогні повстання, в боротьбі проти німців. А совєтські армії стояли зараз же за Вислою і приглядались, як німці нищили місто і його мешканців. Саме десь в цих днях я бачив перший німецький фільмовий тижневик із Варшави і бачив, як німці стріляли з гармат та ракетниць прямо у мешкальні будинки, десь в околиці Мокотова, і його летовища. Бачив також групи поляків, що здались в полон. Стояли похмурі, нужденні, аж жаль було дивитись, усвідомивши як вони перед війною бундючно скидали українські Тризуби з шапок наших хлопців по селах та топтали наші прапори. Нема то, як історія. Все приходить на свою чергу. Не нашими руками, але відплатили німці за нас полякам за їх дурну політику з нами і тоді я ще не міг знати, як віддячаться полякам ще москалі, "альянти"!

Фронт стояв покищо непорушне, але кожному були ясно, що леда день почнеться нове пекло і що до кінця вже не так аж далеко. У Франції справи німців стояли погано. Альянти відіпхнули німецький фронт від океану, втримались на французькій землі і стали тепер перти на схід. Німецька пропаґанда говорила про нові військові винаходи, про "чудову" зброю, що має обернути долю війни, але ми не дуже вірили. Газети приносили вістки про бомбардування Німеччини і тепер це вже не були окремі налети на поодинокі міста, це вже було систематичне бомблення цілих полос, зокрема в промислових частинах і скупченнях великих міст. Тисячі жертв гинули щодня і щоночі, а кілька років тому назад Німеччина стояла на вершку слави. На наших очах проходила історія світу і Европи і я нераз ловив себе на тому, що почуваюсь, як глядач у величезному світовому амфітеатрі і перед моїми очима розгортається могутня історична картина. Так колись перейшли через полотно історії Олександер Македонський, Юлій Цезар, Наполеон...

А до табору приходили щодня нові, дрібні транспорти так рекрутів, як і тих, що їм вдалось вирватись із совєтського оточення і пробитись через гори на Мадярщину та Чехію і Словаччину. Табір наповнявся і щодня новий барак займали нові стрільці. На маршах, вправах і "паролях" /сплетнях/ проходили нам дні. Одного вечора зустрів я Петра Батого із Завадова, який залишився одинокий живий із вісьмох стрільців, що пішли до Дивізії із його рідного села. Бачив він Івана Мельника під час прориву, але в замішанні десь втратив його з очей і не знав, що з ним сталося. Петро Батий перебуває тепер в Вінніпеґу, в Канаді. Його оповідання покривались із цим всім, що ми досі вже довідались про бої на самому фронті та в час прориву з оточення. Від усіх ця сама історія: німецький фронт, що стояв перед Дивізією, раптово розплився і весь совєтський удар впав на Дивізію, яка вперше знайшлась на фронті, в першім своїм вогні та ще на воротах большевицького прориву.

Ситуація Німеччини літом Сорок Четвертого року відбилась на наших харчах. Ми діставали реґулярно поганий хліб і брукв'яну зупу та дещо картоплі, вареної в лушпині, крім ячмінної кави. Навіть червоної бурякової мармоляди забракло. Дні настали гарячі, стрільці пили воду на вправах, де попало і в наслідку поширилась червінка. Я врятувався від неї, бо відвідуючи часто "ревір" /шпиталик/, де працювала моя тета, дружина Олександра X., дістав спорошковане вугілля. Не було це смачне до ковтання, але це помагало. Пам'ятаю, що 17 серпня в полудне відвідав мене Михайло Затинайко і приніс із собою пляшку шампанського. Де він її розкрутив, ніяк не можу пригадати, але я саме дістав на приділ пушку сирої, кислої капусти, отже ми собі вчинили невеликий баль. Попивали цей аристократичний напиток закушуючи кислою капустою... Не хочу згадувати наслідків»

Відвідував я часто свого брата і одного вечора застав я його знов у старих, полатаних штанах. Питаю його, чи він так може шанує ці нові штани, що я їх йому дав, а він мені каже, що ройовий, німець, впросився у нього на ці штани і він йому їх подарував. Хотів я йти відбирати, але брат переконав мене, що це не буде зручно і ми так і залишили це. Німецький підстаршина влітку 44-го року не міг для себе дістати нових штанів з магазину, отже забрав їх від українського стрільця.

Скупі вістки із Франції підтверджували тільки одне: німці не могли втриматись на два фронти. Все це, що наробила німецька політика їхньої партії в Европі за роки війни починалось тепер мститись на німецьких збройних силах. У Франції гуляла партизанка, на Сході те саме. Німецька армія всюди була оточена ворогами. Дня 15 серпня Альянти висадились у південній Франції і зі звідомлень я міг на мапі слідкувати за їхнім успіхом. День за днем падали нові міста і тільки глядіти, як їхні армії з Нормандії і з півдня злучаться в один західній фронт. І під час того завжди думки: яка буде наша доля в цьому воєнному млині? Чи станеться щось, на що ми чекаємо...? Але сумнів щораз частіше закрадався в душу. Як може статися для нас чудо, коли всі наші вороги перемагають? Не буде революції в Совєтах, коли вони мають успіхи на фронті, а якось важко повірити, щоб західні Альянти вдарили на большевиків тільки тому, що вони червоні... Хоч такі думки тут і там з'являлись вже тоді.

Дня 24 серпня знов прийшов транспорт поворотців з-під Бродів і зайшовши між них, я напоровся на Стаха Ільницького, який вивів з цих боїв рештки 14-ої сотні 30-ого Полку, разом 18 стрільців. Він пробився з ними на Карпатську Україну і звідтіля щойно тепер доставили їх сюди, до нової Дивізії. Усі вони обдерті, виснажені, на обличчях і в очах видно тавро пережитих днів і тижнів. Стою між ними і дивлюсь і не впізнаю. Виглядають так, як мої товариші, але вони всі якісь інші. Їхні рухи, їхня мова якась неначе повна досвіду, неначе зріла і не молодеча більше, неначе постарілись вони на десять років за ці криваві тижні. Між ними цілком інша атмосфера, вони вже не звичайні собі вояки із всіми своїми клопотами та дотепами, їх щось злучило, щось зв'язало, що годі спершу зрозуміти. Пізніше, в розмовах, у натяках, у окремих словах почав малюватись у моїй уяві образ їхніх переживань. Геройська смерть їх товаришів, від роз'ярених кров'ю совєтських полчищ, рукопашні бої, часом голими руками, оточення і прориви з ворожого кільця, пролита своя і чужа кров... все це зв'язало їх нерозривними линвами на все життя. Це вже інші люди. І сам Стахо змінився. Не чув я його крику на кожному кроці, не чув я його львівського "балаку". Він присідав біля стрільців, розмовляв з ними, розраджував, дораджував, одним словом, ходив як мати біля своїх дітей. Зокрема цього першого вечора, коли я прийшов між них, я був зворушений. Це був якраз час, коли стрільці пішли спати і в бараку стало тихо. А десятник Стахо ходить поміж дерев'яними ліжками, тут поправить не так складені черевики, там прикриє стрільця коцом і щойно коли впорядкує свій барак, збирається сам спати. Я ніколи не уявляв, що Стахо міг бути такий учинний і добрий із своїми стрільцями, але це власне були ці хлопці, з якими він вийшов з бою. Бо до рекрутів він ставився по-старому, це в його очах не були ще вояки.

Довго вніч ми сиділи і він розказував мені, як згинув Степан Цмоць, у зударі з большевиками на білу зброю, як згинув Вовк, спалений вогнем власного "панцерфавста", стріляючи до совєтського танка, як залога одної гармати вилетіла вся в повітря від вибуху летунської бомби... тут Стахо відвернув від мене голову, окрившись, неначе щось його заболіло. У мене самого сльози стояли на віях. Стільки моїх товаришів, стільки гарних хлопців...

На полі бою під Бродами залишились навіки поручник Портухай і підпоручник Федюк, ройовий Білий і багато, багато інших. Ми говорили пізно вніч і наступного вечора... Ми чекали ще дальших транспортів, що привезли б нам наших товаришів, але вже ніхто не приїхав більше із 14-ої сотні...

Вернувся ще тільки підпоручник Чучкевич із 14-ої сотні 29-ого Полку і по ньому не було пізнати такого шоку, як по інших. Він був загартований духово значно краще, як військовий молодняк. Його поява спричинила гумористичний епізод в нашому житті. Він попросив підстаршин зібрати всіх стрільців, що пережили битву в рядах протипанцирних сотень із всіх трьох полків Дивізії. Зійшлись рештки 14-ої сотні 29-ого Полку, 30-ого і 31-ого Полку і пор. Чучкевич вийшов перед їх фронт щоб привітатись із ними, коли раптово з рядів вибігає стрілець Чучук і кричить на все подвіря:

- Як сі маєте, пане поручнику!

Всі остовпіли. Це був такий генеральний злам військового порядку, що просто годі було собі в голові помістити. А пор. Чучкевич усміхнувся, потиснув йому руку, подякував і казав вступити в лаву назад. Ми всі, як на команду, зареготались.

Це було маркантне вітання українського старшини, що одним з нечисленних вийшов живим з самого пекла бою із стрільцями, що репрезентували собою все, що залишилось із цих славних, добре вишколених сотень. Большевики вдарили у прориві під Бродами своїми змасованими танковими арміями і весь тягар бою з ними ляг на плечі Протипанцирних. Тому їх так мало залишилось в живих і ці, що стояли тут, могли, кожен із них, списати книгу своїх переживань.

Я, хоч душею був з ними, стояв ще збоку, бо належав до Запасного Полку і його неславного командира, майора Кляйнова. Але вже 12 вересня отримав я перенесення до моєї давньої частини. Розпрощався я з Михасем Вербицьким, якого я вже більше не зустрів, бо він попав у полон в Ріміні, а тепер проживає в Англії. Вечором, цього ж 12 вересня я перенісся до моєї протипанцирної сотні, а вже наступного ранку, 13 вересня, в середу, поїхав я з новими рекрутами, між якими були і рештки ветеранів з-під Бродів до Східніх Прус, щоб там вишколювати нових Протипанцирних.

Дня 25 серпня, десь після повернення пор. Чучкевича прийшла вість, що Альянти зайняли Париж. Таким робом, вже дві столиці, зайняті німцями, Рим і Париж були вільні. Кільце навколо Німеччини затіснювалось... В Україні леда день большевики почнуть нову атаку, з її західніх кордонів, під назвою "українського фронту", на якому в більшості атакують косоокі азіяти. Яка доля чекає нас усіх, не тільки нас, у війську, але наш нарід...?

Бог тільки один знає.