Східні Пруси - Растенбурґ

Моя кар'єра на старшинському перевишколі і в Запасному Полку була закінчена. Хоч я перевишколював старшин, мені самому не вдалось авансувати покищо. Несподіване перенесення до моєї матірної частини і ще більш несподіваний виїзд до Східніх Прус дещо мене заскочили. Я не мав навіть часу відвідати брата і попрощатись із ним. Передав тільки привіти і бохонець хліба. А вісті з фронтів щораз гарячіші. Першого серпня поляки у Варшаві підняли повстання і воно все ще тривало, вже другий місяць, хоч важко було уявити, як вони могли так довго триматись у місті, майже без жадної допомоги. З німецьких газет я дізнався, що навіть те, що Альянти скидали полякам із літаків, попадало в совєтські руки, за Вислою і пропадало. Большевики чекали і приглядались спокійно, доки німці не викінчать Варшаву цілковито. Іронія історичної долі...! А в історичному сенсі...? Не знищив свого часу Хмельницький Варшави через свою короткозорість, а тепер, триста років пізніше... Ет, думки.

А тим часом війна йде повною парою до свого кінця. Якого кінця? Ще 15 червня німці почали обстрілювати Англію новими бомбами - ракетами і якось це все не стримало перемог Альянтів у Франції. Щоденно і кожної ночі тисячі тон бомб спадали на Німеччину і я собі тільки уявляв, що пережили люди під цими бомбардуваннями, які дістали свою назву у німецькій військовій термінології "теппіх бомбардірурґ", тобто бомбові килими, які спадали з небес безупину на їхні міста, на їхні промислові заведення, на їхні фабрики зброї. Чи дивно, що так тепер рахувались із амуніцією на кожному кроці? Від якогось часу стали тихцем говорити про якусь нову зброю знов, зброю, що від неї все зміниться на всіх фронтах. Нові ракети, більші бомби...?

В середу, 13 вересня нас заладували на товаровий поїзд, видали на дорогу трохи ковбаси і хліба і ми рушили в далеку дорогу. Їхали ми вздовж фронту, з півдня на північ і наш поїзд щораз приставав, перепускаючи фронтові транспорти та поїзди з раненими з фронту. Минули ми Позен і Тгорн /польські назви: Познань і Торунь/, переїхали Вислу на її долішньому бігу, хоч під Варшавою на її березі стояли вже совєтські армії і нарешті в понеділок, 18 вересня, після п'яти днів у гарячих вагонах доїхали ми до Растенбурґа, у Східній Прусії. Тут нас затримали три дні, але не відводили до касарень, тільки закватирували у вагонах на станції. Тут я познайомився з німецьким підстаршиною, з яким ми випили по чарці і він сказав мені, що він був тут тоді, коли відбувся невдалий замах на Гітлера, 20 липня. Шість кілометрів від Растенбурґа, в лісах був бункер Фюрера, в якому експлодувала бомба полковника Штавффенберґа, а в самому Растенбурґу, в каплиці, лежали трупи побитих генералів.

Наступного дня, як ми йшли до лазні купатись, наздігнала нас на дорозі колона з 12-ти чорних лімузин, всі однакові, ми мусіли зійти з дороги, щоб не перешкоджати їм в їх скорій їзді, по лісовій дорозі. Зараз же оподалік нас затримались два мотоциклі із кулеметами, "так, на всякий випадок", пояснив мені німець-підстаршина і коли колона нас минула, обидва мотоциклі подались за нею. Я запримітив, що перед колоною і за нею їхала охорона, складена із самих СС, молодих, здорових хлопців, вишколених і чуйних на все. Мій знайомий німець показав мені теж шибеницю, на якій вішали запідозрених в участі у замаху. Він не хотів багато говорити про ці дні.

- Менш, ти ніколи не повірив би... Це був страшний час. Вели офіцерів, без відзнак, у подертих уніформах, побитих, посинячених, вели із зв'язаними руками, як худобу... Вішали по шість нараз, дострілювали, як хтось ще рухався...

Я слухав і думав, до чого може докотитись режим, який людську гідність потоптав спершу на зайнятих територіях, а коли їх не стало, у себе дома. Далеко відійшли німці від того образу, що я мав про них перед війною, дуже далеко.

Дня 21 вересня ранком заладувались ми знов і пополудні доїхали до вишкільного табору "Аріс". Ніхто не міг мені пояснити, що ця назва означувала і звідкіля вона взялася. Дорога до цього табору вела через околицю порізану озерами, цими славними Мазурськими Oзерами, де Гінденбурґ і Людендорфф віднесли таку велику перемогу над російськими арміями престолонаслідника Миколи Миколаєвича в першій світовій війні. Ця перемога, здається, зламала хребет царської армії на цілу війну. Я тільки не знав, за чиїм пляном і наказом нас везли сюди, на схід, під самий фронт вишколювати рекрутів до протипанцирних сотень. Я не думаю, що вони надіялись, що одна сотня українців стримає їм цілий большевицький фронт...

Тут відносно недалеко був воєнний пам'ятник Гінденбурґові в Танненберґу, але ми ніколи не мали змоги бачити його. Кажуть, що німці висадили його в повітря при своєму відступі і забрали тіло старого маршала, пізніше президента Німеччини, який найменував Гітлера канцлером в 1933 році.

Табір "Аріс" був повний всякого роду війська. З'єднання СС, Вермахт, танкові частини і навіть летуни, які зараз же недалеко мали своє летовище і між всіми ними одна наша українська сотня. Настрій між німцями був прибитий, це далось зразу відчути, але щодо дисципліни, вони не дали по собі нічого пізнати. Мені приходило на думку, що нам бракує власне такого почуття порядку. У нас, якщо щось не йде, зараз починаються дискусії, балачки, ніхто не хоче нікого слухати, а всі хочуть дораджувати і командувати. У німців такого не було. Думай собі, що сам захочеш, але наказ і порядок мусять бути втримані і що до цього у них не було дискусій.

Нас розмістили у бараках у східній частині табору. Нашим сотенним став підпоручник Кеґеляйн, німець, якому до помочі приділено німця шпіса і кількох німецьких підстаршин. І тут ми скоро зорієнтувались, що хоч порядок на око і є, але людський матеріял німців вже далеко не той, що був колись. Це вже не кадрові підстаршини, що знали свою вартість і знали, як поступати перед вояцьким фронтом, це вже воєнні вишкрабки з усіх усюдів, які не мали великого поняття про вояцьку честь, а дисципліну тримали автоматично, без психологічного відчуття.

З українських підстаршин у нас були десятники К. Ленчик, Димкович, Литвинець, якого ми кликали "Бубцьо", бо він був маленького росту, дрібненький і гарний з обличчя і десь стали його кликати "Бубцьом" та це так за ним й мандрувало кудою він не пішов, ну і я.

З німецькими підстаршинами мали ми клопоти з самого початку, а раз, вже під кінець вишколу, уштуф Кеґеляйн влаштував нам через них навіть підстаршинські вправи. Ці німці не уміли навчити стрільців розбирати і складати гармат якслід, бо вони самі цього не уміли. Наші хлопці, зокрема ці з-під Бродів могли бути далеко кращими підстаршинами, як приділені до нас німці. А нові рекрути наші, амбітні і розумні вивчили скоро своє діло так, що могли розбирати і складати гармати із зав'язаними очима, тим краще, що ми навчили їх всього в українській мові і це було їм далеко краще зрозуміле, як німецька балаканина. Це виявилось під час змагань, що їх зарядив ппор. Кеґеляйн між роями командованими нашими підстаршинами і роями, що мали німецьких підстаршин. Наші рої побили рої німецьких підстаршин на голову. Сотенному це не дуже сподобалось. Він висловлював думку, що німецька мова і німецька команда одинока, що найкраще надається до військового діла. Тоді десятник Ленчик запропонував зробити змагання самих підстаршин, німецьких і наших. З нашого боку вибрали мене і Ленчика, з німецького боку двох найкращих "фахманів". При тому Ленчик запропонував, щоб ми це робили із зав'язаними очима. Унтерштурмфюрер Кеґеляйн ляснув долонею по своїх шкіряних штанах.

- Гіммельгерґотт!

Так і зроблено. Нам всім зав'язано очі і "невтральна" комісія, складена із представників обидвох націй точно стежила, чи наші очі не "зазирають" з-поза перев'язок, мені малощо ока не видовбали при цій контролі. Ну, навколо нас все напружене, як струни на скрипці. Нема то, як міжнародні змагання. Вистане пригадати тільки передвоєнні футбольні змагання "України" у Львові проти польських дружин...

- Ахтунґ, авфпассен - і свисток. Почалась робота, кожний з нас мав одну гармату, разом чотири гармати в роботі. Клекотить металь, чути, що частини замків просто розлітаються в руках, тільки в чиїх? Навколо абсолютна тишина, ніхто не дихає. Розклав я гармату, віддихнув і став складати. Зложив, лупнув долонею по ній і скидаю перев'язку. А Ленчик біля мене те саме робить . А німці... щойно в половині роботи. Навколо сміх, сміх...

Та не в Кеґеляйна на обличчі. Він позлостився нашим успіхом і німецьким блямажем. Не тільки перед підстаршинами, але й перед стрільцями німці прорізали. Це був вже майже кінець вправ цього дня, і Кеґеляйн наказав відтягнути гармати, розпустити сотню, а нам, всім підстаршинам взяти кріси і вийти на площу вправ. Ми зразу здогадались чим це пахне, хоч назагал на Кеґеляйна не можна було нарікати. Він не мав в собі сліду садизму, старався бути справедливий і назагал йому це вдавалося, але така німецька невдача вдарила по його німецькій амбіції. Вийшли ми на площу, він викликав одного із німецьких підстаршин, наказав йому зробити збірку і вивести нас за табір.

Ми помаршували. Прийшли на велику площу вправ і станули. Кеґеляйн сам перебрав команду, уставив нас в один ряд і почав командувати вправи з крісами.

- Ахтунґ, штіль ґештанден! Дас ґевер ... ібер! Презентірт дас ... ґевер!! Дас ґевер ... ібер!!! Ґевер аб!!!

Нам йде гладко, "муха не сідає", або, як німці кажуть: цік-цак. А німцям не йде, горох з капустою. Кеґеляйн взлостився ще більше. Вилучив він нас окремо, скомандував, ми зробили, аж мило послухати, в один ритм, один удар долоні по крісі, один стук об цемент. Кеґеляйн тоді до німців:

- Габт ойх ґезеген...?

Вони бачили, але зробити таки не зуміли. На цьому скінчились ці вправи і вся ця пригода і може воно й смішно згадувати, але у щоденному вояцькому житті кожна, навіть найменша подія вирізняється від монотонної буденщини і її хочеться згадати, зокрема коли вона приємна. А нам було приємно показати зарозумілим німакам, що ми можемо бути кращі вояки від них, тим більше, що вони завжди так гороїжаться своїм мілітаризмом.

В цьому таборі мали ми дуже часто гостре стріляння з крісів, тут муніції не жаліли, може тому, що фронт був близько і не було куди вивозити муніції й так.

Ще розкажу щось про військові забобони. Вони, власне, такі самі, як цивільні, тільки у війську все набирає іншого значення. Одного вечора кіт перебіг мені дорогу. Ага, думаю, щось буде, тільки що й коли?

Наступного дня сталось. Ранком ми мали вставати в п'ятій годині, бо це був день гострого стріляння і треба було маршувати шість кілометрів на стрільницю. Черга порядкового випала на цей день на Чучука, стрільця з-під Бродів, він мав принести ранню каву і зробити порядок в кімнаті перед вимаршем на вправи. Моя кімнатка, з одним ліжком притикала до великої кімнати, в якій спали хлопці з мого роя і не мала дверей. Такий розклад був у кожному рої, щоб ройовий мав безпосередній нагляд над призначеними собі людьмио Я зібрався швидко, постелив своє ліжко за всіма приписами і йду по каву на велику кімнату. Кава вже є, але порядку ще не видно. Питаю Чучука, коли він думає зробити порядок, а він возиться, як муха в меді і якось йому не йде сьогодні. Раптово вже чути свисток на збірку.

- Чучук, - кажу, - якщо шпіс порозкидає ліжка, то будеш відповідати.

Вибігли ми на площу, стали на збірку, вибіг і Чучук. Відмаршували на стрільницю, постріляли трохи, прийшла павза покурити. Сотенний скликав всіх підстарший до себе, ходимо разом, покурюємо, а він, своїм звичаєм випитує, що нового, як хлопці почуваються, чи нарікають, на що і чому, які маємо проблеми, тощо. Я кажу йому, що в моєму рої є старий вояк, який вже нюхав фронтовий порох під Бродами, я його за це ціню, чому він знайшовся між рекрутами і мусить робити все, як і вони. Сьогодні він мав службу в кімнаті, не встиг зробити порядку перед вимаршем, шпіс напевно порозкидає ліжка і буде халепа. Кеґеляйн вислухав і сказав мені, що він це запам'ятає. Після павзи ми стріляли дальше, аж до пізного пополудня і на вечерю вернулись до наших бараків. Я війшов перший до нашого приміщення, а там Содома і Гомора, ліжка усі перевернені, порозкидувані, сінники і коци аж на бальках під стелею, яка служила разом з тим і за дах, рештки кави розілляті по долівці, моє ліжко у моїй кімнаті також розкинуте. На те входить мій Чучук. Дивлюсь на нього і показую головою "порядок".

- Бачиш?

А він скривився з жалем. - Це ще не кінець - кажу. - Це щойно початок.

Кинувся він тепер робити порядок, хлопці стали помагати, привели ми кімнату до людського вигляду, але у мене у грудях горіло. Моя кімната була в порядку і моє ліжко було складене так, як має бути. Яким правом шпіс розкинув його теж...?

З'їли ми вечерю разом з обідом "за одним присілком" в понурому настрою, без розмов. Прийшла вечірня відправа. На збірку станули ми на нашій площі, з калюжами води ще із вчорашнього дощу і відправа відходить, як звичайно, покищо. Шпіс відчитує всі розпорядження, читає плян вправ на наступний день, кінчить це все, замикає помалу свою книжку і вкладає її між ці два славні гузики у своїй блюзі, піднімає голову і раптово командує:

- Штубе фюнф, гінлєґен! Кімната п'ять долів! Мої хлопці вже лежать, а я стою.

- Зі авх! Ви теж - командує шпіс.

Я надумався хвилину, але тільки одну хвилину і всякими приписами кладуся у калабаню, що світила водою передо мною. Знаю, що шпіс зламав основний військовий порядок, але щоб я не зламав його теж, я мушу слухати.

- Авф, марш-марш, гінлєґен, авф... - і так дальше. Нарешті поставив мій рій назад у ряд і розпустив сотню, закликавши підстаршин до себе. Всі ми, підстаршини підійшли до нього, наші і німці, на його команду: "унтерфюрер цу мір" /підстаршини до мене/.

Стоїмо, шпіс витягає до мене руку - на пробачення. Його рука висить у повітрі, а я голошу службово, щоб мене подати до рапорту, до сотенного.

- Абер варум?! - шпісові це не дуже сподобалось, та я й не думав йому пояснювати. Я ще раз зголосився до рапорту, шпіс рад-не-рад витягнув книжку, щось мазав олівцем у ній, не знав я тоді, записав він мене, чи ні. Наступного дня ніщо не сталось, до рапорту мене не кличуть. При вечірній відправі я виступив з ряду.

- Десятник Роман Лазурко голоситься до рапорту до унтерштурмфюрера - репетую на ціле подвіря.

Шпіс щось пописав у книжці, або прикидався, що пише. Наступний день пройшов, ніхто мене не кличе. Тим часом ще попереднього вечора, коли я війшов на кімнату мого роя, застав я цілий рій виструнчений, а на самому переді Чучук, який при всіх перепросив мене за це, що сталося з його вини і взяв на себе добровільно службу в кімнаті на цілий тиждень» Жаль мені його стало і ми помирились, але до рапорту таки мене не кличуть. На четвертий день знов було стріляння і під час павзи я мав нагоду говорити з Кеґеляйном. Я йому тоді розказав всю справу, він зробив серйозне лице і обіцяв мені, що перевірить, чому шпіс не покликав мене до рапорту.

Вернулись ми зі стріляння, я не вспів ще помитись до вечері, як прийшов "Бубцьо", який цього дня мав службу в сотні і заявив мені, що сотенний взиває мене до рапорту. Я зодягнувся, вичистив все вмлі ока, надягнув шелом і зголосився в канцелярії сотні. Крім сотенного присутній був шпіс і німець-писарчук. Сотенний писарчука нагнав геть і до шпіса.

- Чи десятник Лазурко голосився до рапорту до мене цими днями?

- Яволь, унтерштурмфюрер.

- Скільки разів...?

- Я думаю, що три рази - і тут шпіс підсміхнувся, певний себе.

- Покажіть мені книжку - витягнув сотенний руку. Шпіс зам'явся, але подав свою книжку. Сотенний переглядає і дивиться на нього.

- У книжці ніде не написано, що десятник Лазурко голосився до рапорту, як це так? Шпіс перестав підсміхатись.

- Питаю ще раз, як це так? - питає сотенний.

Шпіс мовчить. Сотенний набрав віддиху в груди.

- Гінлєґен! Авф! Гінлєґен! Авф!!! Гінлєґен! Авф!

Шпіс, червоний на лиці стоїть на струнко, сотенний питає його, за що він є караний, що було неправильно. Шпіс мнеться, як мала дитина, а я стою і Богом а правдою, мені приємно. Хай знає німака, що я не дам собі в кашу наплювати. Коли вже шпіс позвітував докладно, що він зробив неправильно, сотенний каже:

- Щоб ви собі запам'ятали, що так робити не вільно... Гінлєґен! Авф! Гінлєґен! Авф! А тепер подайте собі руки.

Наказ наказом, ми подали собі руки. Так скінчилась ця пригода, яку спричинив дурний кіт, тільки дурний кіт, який перебіг мені дорогу. Я розказав все моїм товаришам, повернувшись із "шрайбштуби" і ми всі згідно прийшли до переконання, що це тільки вина кота і що найкраще є не дати собі перебігти дорогу.

- А що зробити, як зараза тобі йде через дорогу на впертого?!

- Збери манатки і перебіжи йому дорогу!

Так, це одинока порада на всі ці котячі нещастя. А позатим це невеликий образок із наших гараздів у лавах своєї Дивізії, але під чужою командою...

Надворі ставало щораз холодніше та плащів нам ще не дозволено було одягати. Фронт наближався вже й до нас, вечорами ми чули гарматню стрілянину. Говорили, що не цілих сорок кілометрів від нас на схід пробігає фронтова лінія. Якось так вічно крутимось під цими фронтовими лініями. Вечорами ми часто ходили до військового кіна, оглядали нові німецькі фільми і тижневики. Тижневики зокрема робили на мене прикре враження. Попри всі фанфари і зондермельдунґи я бачив виразно, як звужувався німецький бойовий простір і я пам'ятаю, що тоді я собі нераз думав, що не журився б цим ні трохи, якби не большевицька навала, якби не росіяни, що знов окуповували майже всю Україну. В першій половині жовтня німці почали евакуювати навколишні села і міста. У нас завели стан тривалого бойового алярму.

Дня 29-ого жовтня, в неділю упав перший сніг, невисокий, але стало дуже холодно і навколо, як оком глянути біло-біло. Пополудні я зодягнувся тепло та пішов пройтися по військових таборах, щоб подихати свіжим, чистим повітрям, а радше, щоб могти собі на самоті зібрати думки докупи. Я любив так часом піти самому, без гамору і без "галайстри".

Йдучи собі, думаю всячину, бачу, що йде напроти мене стрункий офіцер, ріттеркройцтреґер, кавалер лицарського хреста, високий, вродливий, лиця не можу якось пізнати, але хода мені знайома. У приписаній віддалі віддав я йому почесть, він відсалютував і коли наблизились ми до себе, раптом обидва стали, як на команду.

- Роман, герренстойфель, вас махст ду гір?!

Очам своїм не вірю. Крафт, мій чотовий з Голяндії! Він витягнув руку, ми звітались сердешно, як два брати.

- Де є Кузик, де є "Цап", де Ясько - випитував він мене і пам'ятав, бестія кожне ім'я!

Я розказав, що знав, розказав про нашу битву під Бродами, розказав скільки з нас там згинуло. А тоді дивлюсь на його старшинські відзнаки і лицарський хрест.

- Як ти до того дібрався...? - питаю.

- Ходи, перейдемось, все розкажу - каже мій Крафт-забіяка. Отже з Гільверсуму перенесли його від нас до Франції і він попав до Парижа. Ранґу мав невисоку: гавптшарфюрер, найстарший десятник, чи якось так. Але він був вродливий і любив життя і дівчата за ним голови тратили, не тільки францужанки, але й німецькі пані. Закрутив він голову жінці якогось старого майора, почався романс, який тривав без перепон довший час. Всі знали навколо, але майор не знав нічого, як звичайно. Та одного разу майор їхав службово до Берліна, забув щось і несподівано вернувся на свою кватиру. Очевидно, застав Крафта із своєю жінкою в ліжку, із всіма детайлями і пляшкою шампана на нічному столику. Не було стрілянини, але майор віддав гавптшарфюрера під польовий суд. Крафт не мав чим викрутитись і суд здеґрадував його до простого стрільця і дав вибір: або на східній фронт або "айн-манн торпедо" /одноособова торпеда/. Ця торпеда це був тоді новий винахід німецьких офіцерів фльоти для нищення ворожих кораблів. Це була подвійна торпеда, одна наладована вибуховим матеріялом, а друга, порожня, заосмотрена в малий мотор служила торпедникові за його приміщення під водою. Справа була дуже рисковна, бо коли торпедник націлив торпеду на ворожий корабель, і коли вирішив її вистрілити, мусів в цій же хвилині включати задній біг, щоб вийти з цього інтересу ціло. Близький підводний вибух такої сили, звичайно викінчував стрільця разом з його апаратом. Крафта поінформували якслід і що думаєте, він вибрав цю торпеду. На східньому фронті він вже був і цей фронт його не манив. З нього привіз він собі трофейного нагана, що звисав йому завжди на боці на моду американських ковбоїв і більше ніяких побажань до східнього фронту із його большевиками, снігами, болотом і боями він не мав. Взяли його до цієї торпедної школи, пройшов він вишкіл успішно і одної темної ночі поїхав він на лови в канал Ля Манш, що відділює Англію від Франції. Страха мав він порядного, хто його не мав би. Навколо темно, хоч око виколи, але через якийсь час вчув шум корабля. Знав, що німецькі кораблі цієї дороги не вживають, отже це мусів бути тільки ворожий. Не було ради, Крафт зібрався на відвагу, скерував свою торпеду в цей бік і перед ним скоро завидніла височезна стіна корабля. Він навіть не йшов під воду, вирішив, що у такій темряві його не буде видно. Англійці хіба спали. Крафт вистрелив свою торпеду і щасливо вернувся. Корабель затонув, як має бути.

- Я був той один на сто - сміявся Крафт, розказуючи мені.

Привернули йому його колишню ранґу поручника, а що на його грудях вже пишались залізні хрести другої і першої кляси, надали йому лицарський хрест, який висів у нього на шиї на коліровій стяжці.

Крафт погладив його рукою і каже:

- Бачиш, не жалую цієї майорової історії, його жінка була гарна і варта гріха. І принесла мені ріттеркройц. Хочеш кудись у війську дістатись, мусиш знати добрі майорові!

Я хитав головою. Боже мій, той хлоп може писати книжку! Ходили ми ще довго і розмовляли і коли розпрощались, я вже більш його ніколи не зустрів. Натомість у Відні зустрів його Любко Кузик і Крафт йому те саме розказав. Я є переконаний, що він не загинув, бо такі не гинуть, а напевно десь живе в Німеччині на гарному становищі, до таких світ належить. Нехай цих кілька рядків про нього пригадають всім моїм товаришам-протипанцирним нашого доброго бойового товариша, хоч і німця.

В той час прийшли до нас перші чутки про якусь нову армію, що мала боротися проти большевиків і якої командантом мав стати російський генерал іменем Власов, Андрей А. Ми, українці, сподівалися ще в 1939 році, що німці пригадають собі Берестейський мир і ролю, яку могла Україна відіграти на Сході Европи, але пакт Гітлера із Сталіном про розподіл Польщі і прилучення Галичини до совєтської сфери впливів сильно нас протверезив. Та ми все ще надіялися. І тому, коли в неділю 22 червня досвітком німецька армія вдарила на СССР, ми були майже певні, що тепер вже справа перерішена. І дійсно, справа була перерішена, тільки не так, як ми думали. Гітлер і його партія заскочили не тільки нас. Вони заскочили навіть своїх власних розумних німців, навіть своїх маршалів і генералів. Ми ще цього тоді не знали, ОУН під проводом Степана Бандери викликала вовка з лісу. Дня 30 червня 1941 року у Львові проголошено відновлення самостійности України і створено уряд, на чолі якого станув Ярослав Стецько. Ця подія змусила німців реаґувати, і вони зробили все, щоб нам відкрити очі на характер їхнього походу на Схід. Вони виарештували всіх націоналістів, на кого тільки могли покласти свої ґестапівські руки і мрія про незалежну Україну завмерла під чоботом Еріха Коха. Все, що нам залишилось тоді, це надія на якесь чудо на Сході. І з цією надією ми взяли зброю та пішли до Дивізії, яка була виявом праці тих німців, що розуміли, що без нашої співпраці Німеччина програє війну. Так і сталось.

А тепер, замість навіть ще в останній хвилині поставити карту на поневолені росіянами народи, німці фліртують знов же з росіянами, з цими росіянами, з якими вони вели війну, яким вони палили села і розстрілювали провідників. Це було безглуздя, що мені навіть не хотілось вірити спочатку. Та чутки наростали. Власов організував Російську Освободительну Армію, тепер, коли переможні совєтські війська натискали на всьому фронті і коли німці, чи не навіки, втратили весь моральний і політичний капітал, що його вони колинебудь на Сході мали. Хто коли піде ще з ними за ці всі вбивства, за цю всю політичну і поліційну брутальність, нечувану в світі в двадцятому сторіччі. Вони ж в самій Україні розстріляли все, що змагало до волі, в Київі розстріляли дві міські управи і дві редакції української газети, здушуючи всякий незалежницький відрух - в ім'я чого? Для самого політичного безглуздя чоловіка, який помазав себе на провідника Німеччини і завів в нечуване в історії світу нещастя.

Нехай. Ми знаємо, тут, в Дивізії, чого ми взяли зброю до рук, а там покажеться. Буде нас потрібно Україні, доля дасть нам нашу шансу, а не буде нас потрібно - матимемо чисту совість, що ми зробили все, що можна було зробити, ми не сиділи із закладеними руками торгуючи пастою до зубів та сахариною.

Совєтський фронт наближався помалу, але вперто. Дізнались ми, що большевики вдерлись вже на німецьку територію в Східній Прусії і зайняли перші два німецькі міста, Ґольдап і Ґумбіннен. Німці здобулись на величезне зусилля і нагальним протинаступом відкинули їх, відбивши обидва міста, та це вже було запізно. Росіяни вже погуляли. Після війни, читаючи її історію, я дізнався, що перша місцевість на території Німеччини, яку здобули большевики, булo місто Гоґензальца і що там, цілком офіційно совєтська армія дістала право від свого командування "три дні погулять". Як вони гуляли, переходить людське уявлення. Випили все, що було в місті до пиття, навіть парфюми і кольонську воду, в ґімназії випили весь спірт, що в ньому роками маринувались ящірки і всяка інша слимачня учням на показ. Зґвалтували дослівно все жіноцтво, від сьоми років вгору до 65. Ґвалтували без розбору, брутально, прилюдно, на вулицях, на площах, у парках, на очах батьків і мужів і дітей. Убивали без найменшої причини, просто, як комусь не сподобався відрух, чи лице якогонебудь німця, чи німкині. Грабували, що попало, що тільки можна було зрушити з місця. Що не можна було рушити, нищили. Чобітьми грали на фортепіянах, чобітьми роздушували молодим хлопцям ґеніталії, чобітьми поклали свою першу печатку на Західній Европі. Ну, подумав би хто, дісталось німцям за їхню політику на Сході. Може й так, але як вояк, я мушу сказати, що це нечувана ганьба для російської армії. Нечувана і не випадкова. Я чув про заклик підписаний Ілією Еренбурґом і іншими видатними совєтськими людьми, про те, що вступаючи на територію Німеччини, все, що вони бачуть, належиться їм, зокрема було сказано дослівно: "годинники, женщини і все добро". Як я дізнався, після війни, совєтський уряд затирає сліди сліди цього заклику, але він був друкований і оповіщений та відчитаний на всьому совєтському фронті, документи ці находяться в американських воєнних архівах, куди вони дістались через німецькі руки, із здобутих німецьких архівів. Читав я багато, очевидно після війни, про німецькі злочини на Сході і я мушу сказати, що німці повели себе нечувано. Але характер німецьких злочинів обмежувався до дії поліції, зокрема Ґестапо, та до дій спеціяльних, винищувальних команд, так званих Айнзац-Коммандо. Але не зустрічався я ніде із ствердженим випадком, щоб німецька армія допускалась ґвалтів над населенням. Навпаки, німецькі вояки тримались коректно, а якщо десь німець потягнув селянинові курку, то це тільки доказує, що ці випадки були обмежені, коли люди про це пам'ятають і можуть говорити. Не було випадку, щоб німецькі вояки ґвалтували, за це в німецькій армії була серйозна кара, а вже не до подумання було, щоб вояки ґвалтували жидівок, як то я читав в одній книжці, бо за це була додаткова кара за расове "занечищення". Я не перечу, тут і там траплялися навіть злочини, але вони траплялися всюди, наша Дивізія теж "зареквірувала" не одну свиню вже на німецькій території, але ніде німецька армія не допустилась навіть тіні чогось подібного, що робила російська армія в Західній Европі. Вистане прочитати спогади мешканців Відня чи Берліну...

Якщо йдеться про згадані два міста, знаю про них більше, бо довелось в них побувати. Беручи чисто з так званого людського боку, росіяни жорстоко розплатились німцям за все, що німецька політика і партія вчинили на Сході. За розстріли, за кацети, за винищених голодом і хворобами полонених, за знищені села і міста, за знищені надії...

Коли німецький фронт відкинув большевиків із обох цих міст, прийшов наказ, що наша сотня має виставити залогу до однієї із цих місцевостей. Підпоручник Кеґеляйн сказав мені вибрати трьох стрільців і ми поїхали легким вантажним автом до Ґольдап, яких 35 кілометрів на схід від нашого табору. Перед в'їздом до цієї місцевості затримала нас польова жандармерія. Кеґеляйн поснив їм хто ми є і чого приїхали. Офіцер жандармерії глянув йому у вічі.

- Маєте сильні нерви?

- Очевидно, чому...?

- Приготуйтесь на найгірше. Як ваші стрільці, в порядку? Здорові?

- Очевидно, але я не розумію цих питань...?

- Ми вас пропустимо, можете оглянути місто і тоді вирішувати, чи хочете тут стояти залогою. Їхати дальше не можете, бо вулиці забарикадовні, там був бій.

Ми залишили авто під охороною жандармерії і вийшли у містечко. На око невелике, може на яких десять тисяч душ. Вулицями дійсно не можна було їхати, бо всюди стояли кізли з колючим дротом і рештки всякого військового виряду. Поміж те все десятки дір від гарматніх зривів, чи від мін, годі було сказати. Десятки димів ще снувались над містечком і між домами не видно було ні живої душі. Враження якесь таке, як на розритому цвинтарищі. Через момент всі ми усвідомляємо собі, що це сморід в'їдається в нашу свідомість, сморід спаленизни і щось ніби палена шкіра, чи шмаття, щось їдке, погане. Обходимо першу розбиту барикаду і стаємо як вриті. На вулиці лежать трупи, один біля одного, самі цивільні, десь не десь між ними вплентаний совєтський однострій, а то самі старіки, діти і жінки. Боже, жінки лежать у всяких фантастичних позиціях, всі майже а то й цілком нагі, я приглядаюсь ближче, бо не віриться очам: лежить труп із відрізаними грудьми, злитий весь кров'ю, а там зараз же жінка із розпореним черевом, цілком нага, друга, два хлопчики, з розтрощеними головками, а там же дівчина мала, вся у крові, лице розбите чимось. Старики змасакровані, що годі впізнати, людські це трупи, чи звірячі. Щось підходить до горла, годі дивитись. Це тільки на самому початку, на цій одній вулиці. Хати зруйновані, вікна вибиті з рамами, двері розбиті. Кеґеляйн і я дивимось разом на наступну хату. На дверях розіп'ята молода ще жінка, вся нага, живіт в неї розпорений чисто і в животі здохлий, чорний кіт...

Мертвецька тишина над містом. Але ця тишина не годна віддати того жаху, що його бачуть навколо очі. Чи можливо, що це зробили люди...? Куди наш світ іде в двадцятому сторіччі?

Ні собаки ні кота живого, ні навіть птахів не чути. Все мертве. А ми йдемо помалу, переступаючи трупи, йдемо, як у сні, і мені особисто здається, що це неправда. Але як сьогодні бачу ці образи перед собою, пишучі ці рядки і відчуваю, що пером не можу передати своїх вражень. З одної хати, з підвалу вчули ми стогін. Наввипередки вриваємось туди, адже всетаки хтось ще живий тут є! В пивниці знайшли ми старого діда, може із 70 років, як не більше, всього в крові. Винесли ми його надвір, як найбільшу цінність, щоб хоч ним одним заперечити цей факт тотальної смерти, що прийшла на цих людей в страшній аґонії передсмертних мук. Поклали ми старого на якийсь недогорілий сінник, напоїли гарячою кавою з польової пляшки і він трохи прийшов до себе. Попросив слабким голосом закурити. Кеґеляйн подав йому цигарку, а один із наших стрільців трохи промив і перев'язав йому рану у грудях, від гострокінчастого штика. Уривками, з довгими павзами старик став розказувати, що багато людей виїхало перед тим на захід, залишились тільки старики і жінки з малими дітьми. Большевики вдерлись до міста розбиваючи хати, до яких вдиралися цілими гуртами і перше, що впало їм в руки, це жінки.

На очах своїх дітей, своїх батьків чи воєнних калік, мужів, всі без вийнятку жінки, від малих дівчаток починаючи були без розбору ґвалтовані, брутально, з побоями, з лайкою, з безсоромними дотепами, від яких волосся дуба стає, ґвалтовані повторно, без кінця, припалювані вогнем цигарок і запальничок, коли вже не реаґували і убивані, коли вже тратили свідомість. Дванадцятьрічна внучка нашого старика не була помилувана, ніхто не був помилуваний, її ґвалтували на його і її матері очах, матір ґвалтували побіч неї, коли ж вже дитина зомліла, перерізали їй горло і матір ґвалтували дальше. На кінець і її добили, а до старого повернувся якийсь совєт, ніби пригадавши і встромив йому баґнет в груди. Старий упав між трупи, втративши свідомість і це його врятувало. Вони займались жінками і дівчатами. Прочунявши пізніше, коли перша хвиля перейшла, заволікся до цієї пивниці, і там перечекав німецький протинаступ, але не мав сили вийти наверх і ми стали першими людьми, що їх він бачив після цього пекла. Ми його доставили пізніше до шпиталя. Не оглядали ми всього містечка, нам було млосно і гірко від цього, що ми побачили в цій його частині.

В повротній дорозі Кеґеляйн мовчав, курив тільки безнастанно. Що він думав про свого фюрера, який спровадив Німеччину на таку долю, я не знаю, бо він мені не сказав нічого. Але його очі були вогкі, його уста затиснуті і його руки дрижали, коли він закурював, це я бачив.

Надворі ставало щораз холодніше, наближалась зима. Фронт то наближався, то віддалювався, німці боронились одчайдушно, розпучливо стараючись стримати большевиків перед входом на німецьку територію.

Наш вишкіл добігав до кінця і в п'ятницю 17 листопада 1944 року ми отримали наказ вертатись до Дивізії, яка в цей час перебувала на Словаччині. Ми завантажились на поїзд, попрощавши нашого Кеґеляйна і залізні колеса знов загомоніли для нас на шляхах "нової" Европи...