Словенія (Юґославія)

До Велян примаршували ми у вівторок 27 лютого і цим самим, протягом одного місяця, ми зробили понад сімсот кілометрів дороги, зимою, пішком на нерівномірних харчах, на чужих територіях, далеко від Рідного Краю. Вештались ми по цій Европі, як колись польські леґіони Домбровського в час воєн Наполеона. Така вже видно доля недержавних націй в цьому нашому ніби справедливому світі; а в цій війні не вештались поляки знов аж по Сибіру, Малій Азії, Африці і південній Европі? Ми ще навіть не так дуже й тягались по світу, як вони...

Як я згадав наприкінці попереднього розділу, заквартирували ми у старому замку і ніби змаліли в його грубих мурах. Куди не глянеш, високі стіни, високі вежі, високі мури. З одної із веж замку видно було чудовий краєвид. У підніжжі гори мале містечко із залізничною станцією, поля, сади, виноградники, а далі гори вкриті лісами, гори за горами "хмарами накриті" чи "повиті", але не Кавказ. Це чужі гори. І тут не з Прометеєм справа, а з Тітом. Десь туди, власне, на південь його царство. З півночі ліси підходили до самого замку, доторкали його мурів. Із сходу якась велика долина, а далі за нею також гори з непрохідними лісами. В цій долині під лісом кілька хат. У вільних від служби хвилинах любив я виходити крутими східцями на самий вершок вежі, де були лавки, де можна було сісти відпочати, призадуматись і при тому пустити очі у мандрівку світами, по цих горах - лісах, що кипіли від партизан. Часом із задуми виривав мене тітівський літак, що з'явившись нізвідкіля обстрілював якийсь поїзд, доки або не розбив машини, або доки поїзд щасливо не втік у містечко, на станцію, де вже кулемети протилетунської оборони проганяли літака.

На той час замок мав тільки двох жителів, крім нас пришельців. Один це був старенький, старенький але кремезної будови сторож, а другий, важко вгадати щодо віку; але теж кремезної будови орел. Сторож жив внизу, а орел нагорі, де біля муру збудована була для нього клітка, величиною в дві добрі кімнати, обведена дротом і оббудована навколо порядного дерев'яного стовбура з галузям. Там жив цей король повітряних просторів. В сітці були малі дверцята, крізь які сторож подавав вірлові поживу. Цей орел, як розказував сторож, мав вже кілька добрих десятків років, ніхто не знав точно скільки. Власники замку перед війною виїхали до Англії, залишивши все нерухоме майно на ласку долі. Думаю, що ця ласка для них не була надзвичайна, бо після війни до владі прийшов Тіто і ледве, чи старі аристократи дістали право на свій замок назад...

Під час нашого перебування в цьому замку і сторож і орел харчувались з нашої кухні. Сторож як і ми, а орел завжди якимись кістьми.

Наша "форкоманда", яка прибула на місце на два тижні перед нами, встигла за цей час розвідати околицю географічно і популяційно. Населення гостинне, не наставлені ворожо до української дивізії, по хуторах можна купити видно і харчі. Партизани є всюди, але нікого з наших не зачіпляли, бо й ми нікого не рухали з них.

Примаршувавши до замку наша сотня виставила варти і зразу пішла спати. Ми були перемучені довгим маршем з короткими спочинками. Я проспав цілий наступний день і щойно під вечір розбудив мене службовий стрілець дорученням зголоситись до ппор. Трача. Прийшов я, обидва старшини над мапою, що хоч не дуже топографічна, але одинока, що була.

- Навколо нас партизани - каже Трач.

- І гори і ліси - кажу я.

- Власне тому. Бери свій рій, не забудь ґранати і розглянь околицю в промірі яких десять кілометрів. Вимарш у восьмій, поворот опівночі.

Не дуже мені цей наказ сподобався, але кому і коли у війську подобались накази? Вони завжди віщують кінець спокою і відпочинку. Зібрав я свій рій, поінформував їх докладно, що ми маємо робити і наказую набити кріси та позасувати безпечники, свою машинову пістолю вішаю через груди.

- Є якісь питання? - кажу.

- Пане десятнику, а що робити, коли зустрінемо партизан?

Дивлюсь хвилинку, потім питаю.

- Має хтось ще дурніше питання?

Цим разом не було вже жадних, отже праворуч і точно у восьмій годині рушили ми із замку. Темно, хоч око виколь. Роя розтягнути не можу, бо стрільці погубляться в темряві. Ще поки йшли подвірям, то хоч тіні видно, бо якісь зорі світять на небі навіть у Словенії, але зашились ми в ліс і тут як у могилі. На крок не видно. Прийшло мені на думку, що йти лісами в Україні цілком не страшно, своїж ліси, рідні, так ніби саме це твердження виявляло повну безпеку у всьому, що своє, рідне. А тут, кожне дерево чомусь по суті вороже. Чужий ліс. Чужа країна.

Зірок у лісі не видно, ідемо за компасом. Навколо тихо, ліс спить. Десь-колись під ногами у якогось стрільця трісне гілка, а так тихо. Я йшов може із три кроки перед роєм і не хочу говорити сьогодні, що з відваги. Я лякався, так само як і мої стрільці. Вів я їх так з годину і тоді змінив напрямок на схід. Компас добрий, не вертиться, показує шлях рівномірно. Терен нерівний, то ярок, то горбок, то долина і все в незнаному лісі. Якби так нас обскочили партизани, був би нам кінець. Але думаю по-військовому, Звідкіля партизанам знати, що ми вийшли із замку, звідкіля їм знати кудою ми підемо, коли я сам не знав і якже їм тоді бути на нашому шляху...? Це легко сказати - засідка, але до цього треба мати точну дорогу противника, щоб засідку приготовити і не чекати даром, треба мати теж точний час, щоб не сидіти даром задовго і не попасти в якусь непередбачену халепу. Ні, не так то легко зробити засідку, ні. Ідемо ми й ідемо - і раптово підо мною земля розступилась, а я лечу в пропасть. Відрухово розпростер рамена і на них зупинився, вишу в повітрі і баламкаю ногами, а весь аж дрижу з переляку.

- Стій - кажу, - якась діра в землі. Нахилились надо мною стрільці, обмацали що, куди і як і витягнули наверх. Світел ми не робили, руками тільки обмацали і прийшли до переконання, що це лісова криниця, та пек їй, на самій нашій стежці? Проміром нецілого метра, без цембровиння, зокрема нагорі, тому так легко впасти в неї. Кинули ми якийсь камінь, летів довго заки хлюпнув у воду. Дрижання пройшло мені за плечима: ото ні за цапову душу був би пропав!

Вийшли ми нарешті із лісу на битий шлях, обійшли містечко Веляни і вертаючись через нього вернулись до замку, точно на північ. Зголосив я ппор. Трачеві перебіг нашої стежі, про криницю не говорив, а важного ніщо не сталося. Пізніше відшукали ми цю криницю і зміряли її глибину, до поверхні води було десять метрів, але вода не глибока, не багато її. Все таки впасти вночі неприємно... брр.

Партизани нас не зачіпляли, ми їх не рухали. За муром замку була площа, на яку ми щодня виводили сотню на вправи. Звичайно вправляли ми муштру і боєготовість з гарматами. Наш реґулярний триб життя викликав десь, видно, зацікавлення. За дорогою, що вела до замку, у віддалі може яких 250 метрів був невеликий горбок, порослий зрідка соснами. Часом висилали ми туди стійкового, а часом і ні. Одного разу запримітили ми на цьому горбочку свіжо викопану землю і коли перевірили, показалось, що партизани збудували ночами у горбочку бункер з отвором скерованим на нашу площу. Вставивши в цей отвір кулемет, можна було наробити нам багато втрат. Ну, наші партизани не такі то й добродушні, як ми склонні були собі думати. Перевели ми слідство по сусідах, що жили навколо, але ніхто нічого не бачив, ніхто нічого не знав. І я їм не дивувався. Чи наші селяни були б сказали слово проти своїх партизан...? Ми були всі у складному моральному становищі: наші партизани в Карпатах втішались нашими симпатіями, воюючи проти німців, з якими ми були разом у війську. Тутешні партизани робили це саме, але тут ми були - по суті - їх ворогами - і вони нашими. Випадок із цим свіжо викопаним бункером усвідомив нам, що за приязним обличчям місцевого населення стоять кріси і ґранати їхніх партизан і що ми краще повинні матись на увазі. Бункер ми зруйнували і від тоді стали ставити стійки на тактично значніших пунктах терену. Із замкової вежі я часто спостерігав околицю військовою льорнеткою і бачив часом якісь відділи людей, що проходили віддаленими хребтами гір. Видно, кожен нарід має свої проблеми. Помалу нас почало опановувати враження, що за нами слідкують, що невидні очі стежать за нашим життям, за нашими вправами, за всім, що ми робимо. І це враження не було пусте. Одного дня почалось.

Як я вже згадав, наші коні перебували в стайні, під замковою горою і наші конюхи стежиною ходили до них, доглядати, годувати, тощо. Однієї ночі пропав нам перший конюх. Пішов самий до коней і ані туди ані назад не вернувся. Слід за ним застиг. Не знали, ми, може втік, але чого тікати на чужій території і куди? Пару ночей пізніше пропав ще один конюх і нарешті третій. Тоді ппор. Трач заборонив вживати цієї самітньої стежини і заборонив ходити одинцем. Помалу ми довідались, що інші сотні, як ось 13-та, яка стояла в самих Велянах, мали теж клопоти. Ми ще мали найменше, може тому, що наші гармати наганяли партизанам респекту до нас. Але ці випадки викликали, очевидно, реакцію зацікавлених сотень і ми почали влаштовувати тактичні операції проти партизан. Малий був з цього успіх спочатку, бо ми пізнавали щойно терен і методи, але все таки краще було бути в дії, як сидіти даром і чекати на удар. Нас дивувало, що партизани нас зачепили, бо всі знали навколо, що ми не німці - але остаточно більшість тутешніх партизан, це червоні тітовці, а вони мусіли отримати відповідні інструкції щодо українських військ: большевики напевно дали їм добрі накази проти нас.

І наша сотня влаштувала таку акцію з наміром прискромити трохи дії партизан і показати їм, що ми не в тім'я биті і уміємо собі дати раду. Мені припало завдання поставити заставу у теоретичному схрещенні стежок, кудою могли проходити партизани, якщо їх непокоїли дії сотні за їх плечима. Хлопців я мав гарних у моєму рої, до сьогодні згадую їх з приємністю. Розтягнув я рій на краю лісу, розказав всім, що треба робити і як поводитись, хлопці поховались за дерева, стоять, як статуї, не видно їх і не чути. Я сам приперся плечима до стіни одної хатини, що стояла там під цим лісом, стою і видивляю очі. В цій хатині мешкала самітня бабуся і чомусь мені здавалось, що ця хатина дуже вигідно положена під лісом. Якби я був партизаном, я знав би, як вживати цієї хатини. Чому б тоді їм цього не зробити?

Стоїмо так і слухаємо тихих пошумів ночі. То птах якийсь нічний заскрегоче, то якесь звірятко чмихне побіч, або й поміж ногами, сполохане наглою свідомістю присутности людини, то вітерець ворухне галуззям. Спочатку кожний шорох підозрілий, але за часок очі і вуха звикають і тоді вже виразно чути, що, де і як.

Раптом по лінії йде осторога: псст, псст.

Напружуємо слух, придавлюємо віддих і здається, що тепер серце починає битись, як дзвони в Лаврі.

Є. Передо мною, в темряві виростають постаті двох стрільців і між ними - жінка. Стрілець пошепки звітує.

- Я був крайній в рою. Чую шорох, думаю людина; боком не йде, а скрадається оця жінка, коли наблизилась, я зловив її за уста, щоб не мала часу крикнути, Іван поміг мені і ось маєте її.

В темряві нічого не годен розібрати. Наказав я одному стрільцеві вернутись на стійку, другого взяв із собою до хатини, між нами ведемо цю жінку. Свічу в хаті електричний ліхтарик, якого я мав ще з Голяндії, ніколи з ним не розставався і досі не згубив. Він ладувався самий, мав маленьке динамко всередині, не треба було батерій, вистачило потискати ручку рівномірно і він світив як в день.

Передо мною стоїть дівчина, може з 20-22 роки, очі горять схвилюванням, з лиця гарна. Мій стрілець стоїть збоку придивляється. Питаю по-німецьки, хто вона. Не розуміє німецької мови. Тоді переходжу на мій придбаний слов'янський воляпік із всіх знайомих мені мов, бо таке у мене складалось враження на Словенії, що вони говорять всіма слов'янськими мовами нараз, запозичивши з кожної по пару слів. Довідуюсь, що вона ходила до тітки, а тепер вертається додому. Тітка зараз же в сусідньому селі.

- Чому ви не йшли дорогою, а полями й лісом, поночі...? - питаю.

- По дорогах крутяться німці, я боялась.

- На цій дорозі не крутяться німці, тут стоїмо ми, слов'яни, українці, кожна дитина знає.

- Я не знала.

- Ви хіба не з цієї місцевости - кажу. - Я мушу зробити при вас ревізію.

Вона насторожилась, очі блимнули переляком.

- Я не проти вас - сказала, шепотом.

- І ми не проти вас. Але нам треба знати, що діється навколо нас.

Переводжу ревізію, очевидно, так, щоб не вразити її жіночости. Тому не можу сказати, чи не мала вона при собі щось більше, але за халявкою гарних чобіток знайшов я малу пістолю...

Дівчина помітно приблідла. Я стою з її пістолею на долоні. Мій стрілець жуває преспокійно соняшні зернятка. Ніколи в житті не був я при поліції і не маю поняття про її психологію. З натури добрячий, я склонний бачити в людині радше добро.

- Знаєте, що вас за це чекає? - питаю. Вона мовчки дивитьея на мене. Тепер вже годі викручуватись.

- Чому ви це носите при собі?

- Мені казали... Але я не проти вас - шепче вона блідими устами. Думаю собі, може в цій хвилині десь в Галичині, в Україні, большевики перепитують таку саму бліду і злякану партизанку-українку, може в цій хвилині важиться десь доля нашої дівчини з підпілля...?

- Я не проти вас... - повторила вже втретє тихо, стараючись переконати мене своїми очима, що вона говорить правду.

- А проти кого?

- Ми ... проти Тіта.

- А за ким?

- За генералом Михайловичем, я королівська... Звідкіля мені знати, чи вона правду каже. Хіба взяти її на тортури, або віддати німцям. Тортурувати не умію і не буду, а віддати німцям - вони будуть. З німецьких рук мало хто вертається живий. Може вона не "королівська", може вона за Тітом, хто його знає. Алеж край не наш і нам у ньому не побувати. Навіщо нам вміщуватись надто глибоко в його справи? Віддам цю молоду красуню німцям, знищать її і до смерти не матиму чистої совісти. Сховав я її пістолю до кишені і наказав сидіти в хаті, до ранку недалеко, а там побачимо. Залишив я її з бабусею, що розбудилась в міжчасі, забрав свого стрільця і вийшов знов на становище. Думав я так, пам'ятаю: коли втече, значить брехала, тоді нехай іде на інші руки, якщо ж залишиться - значить говорила правду. Ранком розберемо цю історію.

Ніщо більше не сталося цієї ночі, помалу надійшов світанок, на сході поясніло і мені пригадався ранок перед большевицькою атакою під Бродами. Тоді теж мені довелось бачити прихід нового дня, але ніщо доброго він нам не приніс. Коли вже добре розвидніло, ввійшов я обережно до хати. Дівчина сиділа за столом, підперши голову на руках, може так і дрімала, але її очі були червоні. Коли побачила мене, піднялась на рівні ноги. В очах її був блиск переляку: що з нею зроблять.

Глянув я на неї серйозно і кажу:

- Я прийшов попрощатись. Вона розкрила очі широко, не вірить. Я витягнув руку до неї.

- До побачення. Не згадуйте лихим словом українців у німецьких одностроях. - Поклав я на столі між нами її пістолю, а вона сіла, наче ноги під нею скосились. В очах затремтіли у неї сльози. Подала мені руку і стільки я її бачив. Жаль мені було цієї дівчини, що на свій лад воювала за свою ідею, яка б вона не була, але я мав враження, що вона не є червона, ці інакше поводяться. Цілу ніч промучилась вона, не знаючи, що ранком з нею зроблять, але може це й для неї научка. Зібрав я хлопців і вернувся з роєм до сотні. Ще одна тайна залишилась в нашому рою, одні забрали її із собою в могилу там таки, на Юґославії, інші тиняються по світу, а моя чорноока королівська краля може і живе десь у своїх горах та згадує чорну ніч і українця, що дарував їй - може - й життя. Револьвера не взяла із собою, він залишився мені на пам'ятку.

На південь від Велян, поза залізничою дорогою Унтердравбурґ - Ціллі, біля присілка Стара Вес /Старе Село/, знаходилась копальня вугілля, яка мала свою електрівню, що нею завідував наш земляк, інженер Е. Кравчук. Ппор. Трач розказав мені про свої зв'язки з інженером Кравчуком таке: ми познайомились з ним, тобто я і ппор. Мирон Шарко, дізнавшись, що він українець. На нашу думку, він міг нам дуже помогти нав'язати контакти із юґослов'янською національною партизанкою, через яку ми знов думали нав'язати контакт з англійською розвідкою. Та щоб пояснити нашу невдачу, скажу зразу тепер, що скоро виявилось, що націоналісти, хорвати, словінці та серби не мали вже підтримки в англійців, які поставили свою карту на Тіта. Багато в тому завинила загальна тоді на Заході психоза "удобрухування" Йосифа Сталіна, "дядько Джо", як його популярно звали тоді в Америці. А в тому самому часі Тіто вів таємні переговори з німцями про спільне поборювання Усташі, Четніків і королівської армії генерала Михайловича, які воювали на двох фронтах, проти німців і проти червоних партизан Тіта. Так комуністи ще раз доказали, що в політиці для них не було меж і вони могли дуже добре йти з німцями проти власних земляків, щоб тільки дірватись до влади. Німці кинули нашу Дивізію на Юґославію з надією, що ми будемо помагати їм поборювати національних партизан. Але "якось так склалось", що ми не мали боїв із національними партизанами, але з червоними партизанами Тіта, якого англійці стали підтримувати ще міцніше, дізнавшись про його переговори з німцями. Англійцям вдалося нарешті Тіта перетягнути повністю на свій бік... за що після війни мусіли вони заплатити гірко на Балканах і в Греції, доки Тіто з цілком інших причин не зірвав із Сталіном.

Інж. Кравчук постарався нам про можливість купатися в лазні цієї копальні і ми скористались його дозволом здається, два чи три рази.

Про переговори Тіта з німцями дізнався я багато після війни, прочитавши книжку "German Military Intelligence", видану в Лондоні 1954 року. Автор її, Paul Leverkün, сам член німецької розвідки на високому становищі подав докладно характер цих розмов, в яких Тіто вимагав від німців признання його влади над цілою територією Юґославії та повного знищення національних партизан і всяких залишків королівської влади. Згідно із автором, вже доходило до згоди, але в цю гру вмішались англійці, які дали Тітові рішаючу допомогу і перетягнули його на свою сторону. Думав я собі нераз, до яких політичних ходів здібні чужинці і їм завжди все вільно, а не дай Боже, якби наші партизани були почали якісь такі переговори, закричали б їх на смерть самі наші: "з ворогами говорити...?" Мені здається, що ми є дуже добрі вояки і борці за волю, але невмілі політики і тому протягом цілої нашої історії показується, що ми ніколи не уміли політично використати навіть наших перемог.

Національна партизанка хорватів, словінців і сербів від нашої присутности на терені Юґославії не потерпіла, бо ми з ними в бої не входили, а тут і там навіть війшли в контакти, хоч це було небезпечне з огляду на становище німців. За те червоних партизан ми били добре, поодинокі відділи Дивізії мали з ними солідні бої, але стрільці говорили, що вони не витримують вогню і наступу. Частини нашої Дивізії в одному випадку захопили їхній штаб разом із великою радіовисильнею та високими старшинами, де визначився відвагою ппор. Тарас Чмола, і в іншому випадку в наші руки попав цілий їхній шпиталь, з усім вирядом совєтського походження, кілька разів ми захопили їхні харчові та муніційні магазини. Десятник Теслюк довгий час їздив на сивому партизанському коні. Кінь не протестував проти зміни ідеології на собі, може навіть був радий, ми його не питали.

Одного разу вертаючись з акції на червоних, хлопці зорганізували свиню. Просто застрелили її замість партизана. Наближаємось ранком вже до Велян, а перед нами, на дорозі, майже цілий полковий штаб з адьютантом Курковським на чолі. Не сказали нам що і як, але шукали дуже уважно. Мабуть хтось потелефонував про цю свиню. Та що нам перевірка, чи контроля. Ми свині не мали, бо жадної вони не знайшли. А вона їхала собі преспокійна, накрита цельтою, що охороняє замок гармати. Їхала разом із замком і жаден із полкового штабу не знав, як виглядає під накривалом замок, або не знав, як виглядає на замку забита свиня. Наступного дня наша сотня мала королівський обід і навіть наш Гансен дістав кусень м'яса і з дива не міг вийти, як свиня могла перейти полкову ревізію переможно. Нехай собі читач витягне висновки самий, хто тут мудріший. Сказати правду, на Словенії ми не голодували, бо на наших виправах на партизан навчились ми відшукувати їхні малі харчові запаси, поховані по селянських дворах, а це пізнати зразу по обличчі і очах селянина, чи він "чистий", чи має щось на совісті. Таким чином ми придбали бочки смальцю із шкварками, мішки муки, ведра меду, сушених овочів і навіть смажені, овочеві конфітури. Таким робом ми запасли нашу сотенну комору непогано і коли прийшлось пізніше відходити на фронт до Австрії, до Штаєрмарку, ми дивились у майбутнє не так дуже чорно.

Мали ми два випадки самопострілу в сотні. Десятник Теслюк прострелив собі через неувагу під час чищення своєї пістолі ліву долоню і таке саме зробив стрілець Бардахівський. Але обидва випадки затушкували ми в самій сотні, завдяки нашим розумним старшинам, підстаршинам і стрільцям в 14-ій сотні 30-го полку. Такі були Протипанцирні.

В другій половині березня почалась протипартизанська операція на більшу скалю, як досі. Спричинила її більша активність тітовців в околиці, в якій досі панували королівські партизани, тобто націоналісти. Тітовці дістали поддостатком зброї і муніції від англійців, як і від росіян тоді, коли королівські партизани були здані самі на себе, щось як наші в Карпатах. Ця активність нам не сподобалась і ми вирішили нагнати тітовцям трохи страху. Із замку вирушила наша сотня з самого ранку, залишивши тільки малу залогу із кулеметом. Промаршували ми яких 15 кілометрів разом, а тоді нас розлучили. Гансен із 2-гою та 3-ою чотою мав зайняти якусь місцевість, а 1-ша чота з двома гарматами і кухнею, під командою ппор. Трача мала видряпатись стрімкою, гірською доріжкою на вершок досить високої гори і зайняти там бойове становище. Як довго ми мали там бути, ми не знали, але що кухня з нами, то все в порядку. Не знали ми, що через цю кляту кухню загинуть гарні хлопці, стрільці нашої чоти. Партизани також мали зуби.

Видряпались ми на вершок гори, уже добре сутеніло і тому кухар видав вечерю, ну й ми зайняли становища. На щастя тільки вспіли повечеряти, приходить наказ звинути становище і прискореним маршем вертатись до замку. Не знаємо, що сталось, не знаємо чому, але як звичайно, наказ наказом. Витягаємо гармати із вогневих становищ, стягаємо стійки, коні вже при гарматах. Рушаємо в поворотну дорогу так само, як прийшли сюди, тільки сходити вниз по стрімкій доріжці гірше, як дряпатись вгору. Гармати догори треба було пхати, але згори треба їх гальмувати, коні самі не дали б ради під таким кутом нахилення гори. Раптом зламався дишель при першій гарматі і я тільки чую крик:

- Тримааай!!!

Стримали. Стримали гармату разом з кіньми над самою пропастю. В останній хвилині, коли здавалось, що і коні і гармата і вся обслуга піде в провалля, якийсь стрілець підклав великий камінь під гарматнє колесо і це врятував ситуацію. Всі ми мокрі, так зіпріли. Навколо темно, лиш зорі на небі. Ціла чота затрималась. З кухні принесли сокиру і напотемку стали ми розшукувати за відповідним деревом на новий дишель. Як тут знайти дерево, коли так темно, а світити не вільно? Чи воно було відповідне чи ні, але вирубали і принесли та припасували таки так, в темряві. Коні ще дрижали із страху і тепер ми продовжували марш із ще більшою обережністю. Щойно над раном, коли вже будився день, дійшли ми до битої дороги, що вела до Велян і нашого замку, від якого ми були тепер яких 7 кілометрів всього. Ми всі були були змучені і невиспані, але щасливі, що вдалось нам врятувати гармату і коней, а може й декого з обслуги. Порядок походу був такий: на чолі йшов ппор.Трач, він завжди йшов на чолі, байдуже на небезпеку, за ним маршувала чота, дальше їхали гармати, а наприкінці кухня і задня охорона, складена з пів роя розсипаних по дорозі стрільців. Та цим разом, тому, що партизани були десь близько, ппор. Трач виставив теж передню стежу, складену із двох стрільців, у віддалі яких сто кроків перед собою, "очі і вуха" чоти. Я взяв від вістуна колесо і щоб припильнувати походу чоти, щоб хтось не відставав, чи не загубився, став об'їздити нашу колону навколо. На Юґославії тоді панувало таке неписане право, що не вільно було стояти на місці на дорозі, з огляду на ворожих снайперів. Треба було весь час рухатись, тоді приціл важкий і непевний. До замку ще яких всього три кілометри, маршуємо безпечно, без випадку. Об'їхав я кухню, позаду чоти і стрільці мені голосять, що кухар Гусак, яких десять мінут тому назад зліз з кухні, бо хотів на сторону і чомусь його не видно. Дорога проста за нами, ясно вже добре, але Гусака не видно. Поїхав я наперед і зголосив ппор. Трачеві.

- К чортам! Не мав коли і де, та тут?! Гриник! Десятник Гриник підбіг.

- Гриник, беріть свій рій і приведіть того свата, к чортам, я його навчу коли, де і як відставати від чоти!

Гриник переладував свій автомат, махнув на свій рій і стрільці побігли за ним, обома краями дороги назад. Решта чоти продовжує свій марш до замку. Якийсь неспокій мене опанував. Щось так тихо було навколо, якось так недобре пахне з того лісу. Відійшли ми пів кілометра, нарешті один кілометр, а Гриника із його роєм не видно. Ми вже цілком близько замку, лиш вийти ще нагору, коли чуємо раптово постріли за нами, виразна серія з машинової пістолі.

- Стій! - скомандував ппор. Трач. Стріли падуть густіше, тепер вже й крісові і більше автоматів. Дорога мала легкий закрут в лісі, перед замком і раптово бачимо на ній такий образ: женеться однокінна бричка, що кінь вискочить, з брички падуть черги автомата, кудись назад, в сторону потока, що пропливав вздовж дороги, а за потоком наздоганяє його їздець на сивому коні і сіє в їзді автоматом по бричці. Перед першими хатами містечка їздець завернув і зник в кущах, а бричка вганяється дорогою між перші хати і до нас, до замку. На бричці блідий, спочений Гриник, ми стримали коня, спіненого із переляку та гону, Гриник слова промовити не може. Дали йому кави, і він, прийшовши до себе, розказує, що сталося.

В тому місці, де Гусак менш-більш залишив кухню і зник в кущах за потребою цілий рій попав під сильний автоматичний вогонь. Партизани залягли в кущах таки біля самої дороги і на противному березі потока, що весь час там пливе вздовж дороги до міста.

- ... я був на самому переді, тому скочив у потік і став обстрілювати кущі, звідкіля йшов вогонь. Чув я зойки по нашій і по ворожій стороні. Оглянувся, а біля мене нікого, моїх стрільців не бачу, шукати за ними нема як під вогнем, нема часу. Я почав відступати потоком до міста, стріляючи весь час. Змінив один магазин, нарешті змінив другий, ще маю тільки один. Не бачу дальше нікого більше із стрільців, ані в потоці, ані на дорозі. І найгірше, не чую стрілів з нашого боку. Нараз за потоком з'явився їздець на коні, виїхав просто із густих кущів та до мене. Стріляв з автомата на їзді. Тоді саме побачив я на дорозі однокінну бричку, не знаю, як вона там взялася. Бачу, що згину в тому потоці, якщо щось не зроблю. Дав серію до їздця і кущів, звідкіля весь час стріляли до мене, вискочив на дорогу, скинув візника з брички і до міста, за вами, їздець за мною, і так стріляємо до себе, аж моє МП замовкло. Останній набій вистрілив, а кулі свищуть, але якось мене не зачепили, я ввігнався між хати, до вас, а... тут Гриник замовк. Його стрільці не вирвались з ним.

Ми заалярмували зараз же 13-у сотню в місті і розкинули облаву, як тільки могли, широко. Довгою лавою перечісуємо усе, долини, горбки, ліс і забудовання. Це була незвичайно ароґантська атака, так близько міста і нашого місця постою. Стрільці нервові, в них затиснені уста і недобрі очі, не ворожать добра нікому. На моєму шляху в лісі хата. З двома стрільцями заходжу туди, ногою відкриваю двері, автомат готов до стрілу. В кухні стоїть жінка і двоє малих дітей біля неї.

- Ви чули стріли? - питаю.

Ні не чула, махає заперечливо головою.

- Як, ви не чули стрілів, так недалеко вашої хати?! Каже, що діти плакали, вона не чула. Ну, що я їй зроблю, коли не чула. Неодна жінка в Карпатах і в Галичині таке саме говорить в цій хвилині.

-Де чоловік? - питаю.

- На роботі.

- Хто ще є в хаті?!

- Нікого нема - каже злякано.

- Перешукати хату! - кажу стрільцям. В маленькій комірчині біля кухні стоїть ліжко, на ліжку лежить мужчина з перев'язаною головою.

- Ви сказали, що нікого немає в хаті - кажу до неї і тепер я вже злий. - Хто це є?

- Сусід - каже вона.

- Чому ви не сказали, що він тут?

- Я боялась...

- Чому ви боялись, якщо це тільки сусід...? - питаю і підходжу до цього "сусіда". Мій револьвер в правій долоні, лівою зриваю його перев'язку з голови. Свіжа рана, куля черкнула лоб і розпорена шкіра кривавить. Рана поверхова, тільки кров скапує тепер на його лице, коли я зірвав перев'язку. В його очах страх. Пояснює мені ламаною німецькою мовою, що він був учора в Ціллі, було бомбардування і осколок його зранив.

- Вчора? - питаю. Він помахує бистро головою.

- І до сьогодні ця мала рана не присохла...? - питаю. Він каже, що не хоче присохнути.

- Чому не пішов до лікаря? - питаю. Рана мала, не було чого йти.

- Чому тоді ви лежите тут на ліжку, коли рана мала ...? Дивиться на мене і не знає, що сказати. Жінка теж мовчить, діти дивляться на мене великими очима. Нема ради, справа серйозна.

Кручу головою з пересердям.

- Клопіт в тому, що тут недалеко була стрілянина, партизани напали на наш відділ... а в Ціллі вчора не було бомбардування. Беріть його з нами - кажу стрільцям. Перейшли ми з ним мовчки решту лісу до дороги, на дорозі стоять наші вже півколом, а між ними на землі, край словінської дороги, на чужині, лежать наші стрільці, цілий рій, лежать голі, як мати їх на світ привела, кожний пересічений навхрест, на грудях, чергами автоматів, їм казали роздягнутись, може обіцяли, що пустять живими і роздягнених постріляли, щоб не псувати одностроїв, які їм потрібні. Так то новітній російський Джінґіс-хан свою криваву лапу простягнув аж до цієї тихої, забутої між горами країни. Лежить цілий рій, крім Гусака, якого, видно, забрали із собою, може живим. Він, бідолаха, несвідомо спричинив що трагедію. Стоїмо і глядимо на наших товаришів зброї. Дві години тому назад вони були ще з нами, живі, розсміяні, як молоде вояцтво буває. Вояцька доля...?

Ппор. Трач блідий, Гриник стоїть і плаче тихо, тільки сльози течуть по його обличчі. Цілий його рій. Кожний стрілець крім стрілянь по грудях мав якусь рану, ніхто з роя не був здоровий, як їх помордували, всі були поранені першим загальним вогнем. Добили їх просто...

Голошу Трачеві, що маю підозрілого із собою. Тримаємо його із собою, ясне, як на долоні, що він брав участь у засідці. Вже полудне, треба забрати наших товаришів з нами. Десятник Ільницький вислав стрільців по підводу, наказавши вистелити її добре сіном, щоб хлопцям було м'яко лежати, щоб їх не побудити. Заки однак приїхала підвода, надійшли дорогою два малі хлопчаки із ручним візочком. Тягнуть мішок збіжжя до поблизького млина. Затримались біля нас, цікаві, я хотів їх саме прогнати, коли один із стрільців скрикнув:

- Дивіться, він має ремінь з кріса Лашти!! А стрілець Лашта лежить побіч, не чує нас, тільки пів розкритими очима дивиться востаннє у синє, хоч і чуже небо, під яким його така несподіванка зустріла. Біля нього лежить старший стрілець Балацький, трохи скривлений, якби його щось заболіло в останній хвилині перед смертю, лежать інші, не говорять до нас більше.

Хлопець плаче, каже, що ремінь дав йому його вуйко, на ремені українською мовою виразно написане "Лашта", Це на те, щоб хтось припадково не заміняв Лашті його нового ременя. Вже ніхто не заміняє тепер.

- Коли тобі вуйко дав цей ремінь? - питаємо хлопчика.

- Сьогодні... - плаче, зляканий.

Дорогою над'їздить авто. В ньому командир полку Форстройтер і адьютант Курковський. Ппор. Трач хотів зголосити, що сталось, але вони побачили трупів, Форстройтер щось скрикнув, шофер натиснув на газ і авто помчало за хмарою куряви. Ми остовпіли. Це щось нечуване! Щоб командир полку не прийняв звіту тільки тому, що злякався трупів на дорозі? Що діється вже на цьому світі навколо нас...?

Приїхала наша підвода, вистелена по береги сіном. Почали ми укладати на ній наших товаришів. Напевно жадна мати так ніжно не клала їх на сон до колиски, як тут робили це їх товариші зброї, легенько, щоб не розбудити, уважно, щоб не вразити. Віз рушив і ми повезли їх із собою, вони вже не могли самі примаршувати до місця постою. Вони маршували тепер вже на інших шляхах, у тих безчисленних лавах наших стрільців, вояків, гайдамаків, козаків і лицарів і княжих дружинників, що їх видала - і прийняла назад до себе наша рідна земля.

Забрали ми із собою пораненого партизана і обидвох хлопчаків і в місті із точним звітом ппор. Трач передав їх в руки жандармерії. Дізнались ми пізніше, що по нитці до клубка, поліція знайшла необережного вуйка, що за Божим провидінням зрадився ременем стрільця Лашти, а від нього дізнались про інших і наскільки пам'ятаю, ця партизанська большевицька частина скінчила свої подвиги під муром міської тюрми. Між ними і життям станула екзекуційна чота, - але це не повернуло життя нашим товаришам, це тільки їх смерть помстило.

Завезли ми наш дорогий тягар до маленької церковці, зодягнули їх всіх в наші однострої, щоб не стояли нагі перед обличчям Найвищого Судді, 2-а чота викопала велику братню могилу. Ціла сотня зібралась на Панахиду, при повній зброї. Панахиду відправив наш капелян, отець Кордуба, прощаючи їх на вічну дорогу "у нашій великій справі, хоч не на нашій дорогій землі", від сотні ппор. Трач. Я не завидував йому його завдання. Знаючи, як він журивсядолею кожного стрільця, я тільки міг собі уявити, що діялось в його серці. Його голос цілком не був дуже міцний і його уста дрижали.

- ... спіть тим часом у цій землі, у далекій Словенії і чекайте на нас, бо ми колись прийдемо і заберемо вас із собою... на Рідні Землі. Не тужіть за нами... Ми прийдемо по вас.

Почесна сальва, друга, третя, по горах відгомін йде, нехай чують убивники, цей великий бій щойно починається, йому ще далеко до кінця. Добре сміється, хто наприкінці сміється. Наш час ще прийде, тоді ми засміємось, засміємось так, що вам у п'ятах стерпне.

Пішов від нас відгомін почесних сальв. Може докотився і крилатим вітром у Карпати, може поніс під селянські стріхи матерям останню вістку, останній привіт, може ці материнські серця в цій хвилині відчули, що їхні буйні сини вже ніколи не прийдуть до них живими...?

Кожний з нас кинув грудку землі в останнім прощанні і біля церковці виросла могила із березовим хрестом наверху. На хресті повішено шелом. Може ця могила стоїть там ще й сьогодні, у цьому малому містечку Велянах, в якому наші збаламучені брати-слов'яни убили своїх братів нізащо, за утопію, в яку сам Тіто перестав вірити пару років пізніше...

Може якась благородна душа покладе на цю могилу китицю троянд, може ця "королівська" з армії генерала Михайловича...

Хто зна, може!

Наказ, що зігнав нас ніччю згори мав дальші наслідки. Ще цієї самої ночі покинули ми Словенію, Веляни, замок, нашого сторожа і нашого орла, маленьку церковцю і біля неї - нашу до болю дорогу могилу. Один день, один день ріжниці і вони були б жили, були б ділили з нами дальше нашу долю і недолю...

Ще одну історію хочу пригадати із нашої кампанії на Словенії. Ця історія доказує, яким слабим тактиком, не згадуючи вже про стратегію, був наш сотенний німець Гансен. Не знаю, яким він колинебудь був артистом, але вояком він таки не був, баста.

Ми знали, що місцевими червоними партизанами командують переважно совєтські партизани, перекинуті літаками на терен Юґославії. Очевидно, що ми хотіли їх віднайти і знищити. Але до цього треба було відповідної людини, щоб таку розвідку взяла на себе, знаючи, що рискує при тому своє життя. І знайшовся один молодий стрілець, волиняк, який згодився добровільно піти на розвідку між партизан. Ціла операція була добре обдумана. Цей стрілець перебрався у цивільний одяг, взяв із собою фінку, а володіючи російською мовою добре, пішов в поблизьке село нав'язувати контакти, як ще один парашутист - партизан із СССР. Це село лежало на захід від замку. Його вибрано тому, що жандармерія і ІЦ знали, що партизани базуються на цьому селі. І тут блиснув стратегічний "геній" Гансена. Ппор. Трач радив повести сотню так, щоб вона була у відповідний час між цим селом і лісом, до якого партизани завжди тікатимуть в разі небезпеки, але сотенний Гансен вирішив, що це буде погано і вирішив він так, на мою думку тільки тому, що ппор. Трач радив інакше. Гансен повів сотню маршовим порядком на північ, так, що між сотнею і селом станула висока, непрохідна гора. Як він уявляв собі комунікацію через цю гору, ніхто з нас не знав і як він уявляв собі реакцію сотні за горою на втечу партизан до лісу в цілком інший бік від гори і по її другій стороні, теж ніхто не знав. Ппор. Трач мав тільки один свій звичайний коментар на всі геніяльні потягнення нашого сотенного актора: к чортам.

Цікаво пригадати, що ще один актор, такого самого калібру, чи радше "артист-маляр" керував цілою німецькою державою в той час і ми бачили наслідки цього керівництва на кожному кроці.

Ще добре не відійшли ми за гору, як із села, в якому оперував наш розвідчик, почулась стрілянина. Сотня завернула з місця і прискореним маршем, а то й бігом влетіли ми в село. З поблизького лісу, в якому власне ппор. Трач хотів заховати на становищі цілу нашу сотню ще досвітком, падали тепер стріли партизан, що цілою громадою втекли туди сховатись від нас. Зі села відстрілювався наш розвідчик. Куля пройшла йому з правого боку, вибивши два зуби, вийшла лівим боком. Говорити він не міг, тільки писав, або показував руками. Отже ввійшовши в село, він скоро натрапив на партизан, кожний же чужий в селі звертає на себе увагу. Почалась розмова, його російська мова і ламана словінсько-сербсько-хорватська мішанина зробили добре враження. Вони однак хотіли забрати його із собою в ліс, може кудись до вищої команди, а він не хотів йти, бо знав, що там допомоги не дістане. Все, що він мав зробити, це викрити їх в селі. Тому він настоював на цьому, що він мусить чекати в цьому ж селі на своїх, які погубились десь навколо в цій околиці. /Під цим оглядом він був цілком правий!/. Колиж партизани стали наставати, зокрема їхній недовірливий провідник, наш розвідчик без надуми потягнув чергою з фінки і почалось пекло. Він ранив кількох із них, але тікаючи, партизани забрали їх із собою, ми знайшли тільки сліди крови, що вели в напрямку лісу. Якби наша сотня була зашилась в цей ліс, була б ціла партизанська група попала нам в руки. На жаль, Гансен цьому перешкодив і хто зна, чи не ті самі партизани пізніше убили нам рій Гриника та забрали із собою кухаря Гусака. Нашого розвідчика зразу відіслали до шпиталя, там він скоро вигоївся і вернувся до сотні ще перед відмаршем до Австрії.

Це був кінець березня 1945 року. Заповідалась нова весна на світі. Але не "весна народів". На Европу сунув із Сходу викликаний Гітлером молох російського большевизму і я не знаю, чи можна іншими трьома словами віддати єхидність, жорстокість і нахабність цього нового ворога людства.

Дня 22 березня ціла армія американського генерала Паттона перейшла Райн, а ще 7 березня перша американська військова частина перейшла цю ріку у місті Ремаґен, здобувши несподіваною атакою непошкоджений міст ім. Людендорфа. Цей залізничний міст став символом падіння Німеччини. З хвилиною переходу Райну вже навіть найбільші фанатики мусіли повірити, що Німеччина паде додолу. А ще були такі, що не вірили! Будапешт впав ще 13 лютого і большевицькі армії стояли на кордонах Австрії, на нашому південному відтинку фронту. І ми, мала сотня Протипанцирних , теж брали участь у цьому карколомному змагу світів, в складі нашої Дивізії, що по суті була тільки патетичним виявом нашого народу - але ми були і ніхто не скаже нам колись, що ми не посадили маленького насіння, з якого може вирости велике і сильне наше національне дерево.

Ми покидали Юґославію, маршуючи знов по битій дорозі...