Українська Національна Армія

Такі погані вістки приходили протягом цілого тижня і довели наш настрій до чорного розпачу. І нарешті прийшла просто неймовірна вістка! Вона була за добра, щоб бути правдивою! Ми дістали свойого генерала, який матиме під собою ще інших генералів, бо творяться нові наші дивізії. Прізвище нашого генерала є Павло Шандрук і він має бути над всіми іншими генералами. Ніколи я не чув ще в житті цього прізвища, хоч старався перейти в думці наші Визвольні Змагання. Пригадував генералів Петрова, Тарнавського, Омеляновича-Павленка, Капустянського, але ніяк не міг пригадати прізвища Павла Шандрука. Та, думав я, ми мали трохи більше генералів, як ці, що я їх пам'ятаю, отже між ними мусів бути десь і генерал Шандрук. Цікаво, як він виглядає і як презентується, зокрема між німцями. Вони всі такі на вигляд імпозантні, з наших старшин тільки молодші їм дорівнювали своїм виглядом і поведінкою, як теж бравурою. Над нашими старшими старшинами тяжіли роки переведені на еміґрації, вони втратили певність себе і свій колишній бойовий виступ. Став я розпитувати всіх знайомих про генерала Шандрука, ніхто нічого не знав. Аж прийшла нова "пароля". Генерал Шандрук був старшиною Армії УНР, між війнами був контрактовим старшиною польської армії, як багато інших наддніпрянських старшин. Трохи мені і моїм друзям на душі полегшало. Значить, він був вояком до самого кінця, може й тримається як вояк, а не як цивільний в однострою. Згадував я і мої товариші полковника Палієнка, доброго старшину, сотника Мельничука з польської армії, також доброго старшину, генерал Шандрук напевно не буде гірший за них. Вечором цього дня до наших розмов прилучився ппор. Барабаш, що тепер заступав нам і Трача і себе самого.

- То що, пане поручнику, будемо мати армію, що?

- Хто його знає.

- Кажуть, що має бути більше дивізій, не тільки наша одна.

- Хто знає. А позатим, тепер, коли вся територія України зайнята большевиками, де ми наберемо рекрута до нашої армії...?

- Кажуть, що в Німеччині повно наших хлопців на роботах.

- Може бути, але ви знаєте, кого наші війти висилали до Німеччини до роботи. Тих, що в селі нідочого були придатні. А найкращі хлопці пішли до УПА і до Дивізії. Армія потребує багато людей. А війна, самі бачите, кінчається.

Бачимо, ппор. Барабаш думає на здоровий розум, холодно. А нам таки хочеться, щоб було інакше.

- Може станеться якесь чудо...?

Ппор. Барабаш сміється. Він такий ще молодий, що його сміх лунає, як у школяря.

- Чуда діялись колись, тепер за чудо важко.

- А чи це не чудо, пане поручнику, що німці мали виграти війну, а тим часом її програють...? - каже один із стрільців.

Барабаш подивився в його бік серйозно.

- Дійсно це чудо, але вони самі собі його спричинили.

Ну, ніщо, будемо чекати, чи наші паролі справдяться. Ми чекали. Паролі приходили далі, з кожним днем більш фантастичні. А саме, що мала постати Українська Національна Армія, що наша Дивзія мала стати Першою Українською Дивізією цієї Армії, що до нас будуть прилучені всі українські військові частини, що постали при німецькій армії, що прийдуть всі українські поліційні сотні, які евакуювались з Галичини і Наддніпрянської України перед приходом большевиків, що тисячі українських робітників вже рекрутуються до нашої армії. Мені не вірилось. Ну, просто, занадто добрі це паролі, щоб це могла бути правда.

Аж раннім ранком, дня 25 квітня прийшов наказ до 30-ого Полку, який тоді був в запасі, приготовитися до присяги на другу годину пополудні. Цей наказ передано негайно і до нашої сотні. Ну, це вже не жарти. Військо ніколи присяги не складає на жарти. Пам'ятаю, як сьогодні, що це була середа. В сотні запанував гарячковий рух. Ппор. Барабаш видав свої накази. Підстригтися, поголитися, почистити зброю, привести до порядку однострої, гайда до магазину по кілька бракуючих шеломів. Звичайно, підстаршини мусять наглядати за всім, підганяти, наказувати, пильнувати, а цього дня, неначе святий дух вступив у сотню. Треба було стримувати стрільців.

- Діру вичистиш в тих черевиках, не бачиш, що світяться вже як зеркало?!

- Пане десятнику, то ми нині присягаєм Україні?!

- Зачекай, сам побачиш. Гей-но, там, хочеш з'їсти свого кріса?

- Ще трохи брудний, пане десятнику.

- Покажи-но сюда. - Кріс чистий, ніколи не був такий чистий, від коли його зробили.

Кухарі зварили обід на цілу годину скоріше, як звичайно, щоб перед другою вже навіть котли почистити і коні, і упряж, аякже! Повизбирували сміття, останні папірчики зникли. Обід з'їли гарячково, після обіду збірка до перегляду. Ппор. Барабаш випуцований, аж блищить все на ньому, шеломи виблискують в сонці, як в цій пісні, десятники переглядають кожного стрільця, чи останній ґузик запнений, чи рівно лежить пояс, чи поясок від шелома правильно запнений під бородою. Навіть мій Кулик виглядає як вояк, на самому кінці лави. Потім звіти підпоручникові, що все в порядку, кожна чота, кожний рій. З канцелярії принесли вістку, що наш новий німецький сотенний не прийде. І не треба. Ми його майже не знали. Він прийшов на місце нещасного Гансена і так само нашою долею не цікавився. Сотню поведе до присяги український старшина, і ми були дуже раді з цього. Ми знали в Дивізії від самого початку, що ми дуже залежні від німців, але й від самого початку ми бажали якнайскоріше скинути з нас почуття леґіону в німецьких одностроях і прийняти форму і зміст українського війська. Тепер, наприкінці війни, виглядало, що наші мрії здійсняться. Але я собі здавав справу, що здійсняться вони тільки для історії. На перебіг цієї війни ці зміни вже не матимуть жадного впливу. Вони прийшли чотири роки запізно і протягом цих чотирьох років Німеччина програла свою найбільшу війну і свою чи не найбільшу шансу в історії свого народу.

Службовим підстаршиною цього важливого дня був Старик. Він переводить збірку. На ньому все світиться і його голос не такий, як кожного, звичайного дня. Він не сварить на нікого, бо немає за що. Стрільці всі такі напущені, як весільні гості перед самим початком пиру/

- В трилаві збірка! - лунає українська команда. - До правого... рівняй!

На правому крилі стоять підстаршини. До них рівняється лава перша, друга, третя.

- Прямо глянь! До звіту пану поручникові... направо глянь!

Десятник Старик повертається не за помалу, не за скоро, йде важким кроком в сторону поручника, пристає, чути порядний стук, рам'я підноситься і Старик салютує не по-німецьки, як СС, а до шелома, повною долонею! Це ми так умовились, що для українського війська немає нацистського салюту.

- Пане поручнику, голошу п'ять підстаршин, шістдесять стрільців готові до присяги!

Ппор. Барабаш йде тепер помалу вздовж лав, оглядаючи, чи все в порядку. Усі ведуть за ним очима. Навколо тиша, сонце, запах лісів. З фронту деколи поодинокі вибухи. Барабаш всміхається, вдоволений.

- Прямо глянь, спочинь. - Десятник Старик вступає на праве крило. Команду перебирає поручник. Він рідко командує, тому це, очевидно, також спеціяльна нагода. На його команду сотня стає струнко.

- На плече ... кріс!

Йде, як у школі. Раз, два, три,... трах, по швах рукою.

- Праворуч! Напрям площа присяги, сотня ходом - ... руш!

Пішла наша сотня Протипанцирних. Жаль тільки в грудях, що не стодвадцять нас, а лише шістдесять. Поранені духом з нами, хоч і в шпиталях, ми за них складемо присягу, а за Тих, що Впали...? Ні, думаю, Боже, ми їх не забудемо у цю велику хвилину сьогодні. Ми й за них складемо присягу, за кожного одного, що не стоїть сьогодні із нами, за Тих, що поховані на рідній землі, під Бродами, за Тих, що поховані на Словенії, у Хорватії і в Сербії, за Тих, що впали на австрійській землі... за всіх.

Якось легше мені стало на душі, від цієї постанови. Кинув оком по сотні. Аж любо глянути! На чолі маршує ппор. Барабаш, презентується добре, такий стрункий, шелом на ньому, як на княжому дружиннику, за ним йде перша трійка підстаршин, десятник Ільницький, Старик і я, друга трійка підстаршин десятники Гриник і Заставний, третього бракувало, за нами трійка за трійкою стрільці. Йдуть серйозним, довгим кроком, в автоматичний такт, тільки десь там наприкінці мій малий Кулик "витягається із штанів", щоб дотримати кроку. Всі поважні, але обличчя дрижать усміхом. Співати не вільно, бо це прифронтова полоса, зате співають нам пташки, а у віддалі такт подають гармати. Все гарно, тільки якби це так у Київі, на Хрещатику...

Примаршовуємо на площу. Там вже є представники всіх штабів, делеґати 29-ого і 31-ого Полків і решта сотень 30-ого Полку. Посередині площі стоять дві високі щогли, на правій висить український прапор, на лівій німецький. Між ними стоять два готові до стрілу кулемети із закладеними лентами і козел із піхотних крісів. Остання перевірка одностроїв, поясів при крісах, шеломів, чи всі рівно лежать. Сотні вирівнюють лінію, до нитки. Здалеку вже бачимо колону авт. Ближче і ближче, біля них мотоциклі військової жандармерії для охорони. Нарешті заїжджають на площу і стають. З першого авта висідають генерали. Перший з них, стрункий, високий, поставний, з кожного руху видно, що військовик, плащ на ньому з червоними вилогами, але лице нам незнайоме. За ним висідає другий, також в плащі з червоними вилогами, низький, пузатий, до сонця світяться його окуляри, пізнаємо зразу: це ген. Фрайтаґ, командир Дивізії, поліційний генерал, за ним нарешті висідає й третій, елеґантний, пристійний, пізнаємо ген. д-ра Вехтера зі Львова, намісника Галичини. Шепотом по нашій лінії йдуть інформації - цей перший, високий з військовими рухами, це генерал Шандрук, наш новий командир Армії...

- Дивись, як смішно біля нього виглядає Фрайтаґ... - йде шепіт.

- Та що він, поліцай, та й стільки...

- Але Шандрук виглядає, як мільйон марок! От хлопака - шепче Стахо.

- Я й не думав, що ми маємо таких файних генералів...!

З другого авта висідають старшини, між ними пізнаємо нашого улюбленого капеляна о. пор. Левенця. Службовий старшина площі, в шеломі, перебирає команду. На все поле чути його виразний, гострий голос.

- Цілість на мою команду! Струнко! До звіту пану генералові, і, направо... глянь!

Неначе електричний струм пройшов зібраними сотнями. Всі голови повернулись до генерала. Службовий старшина довгим повним кроком підходить на п'ять кроків до групи високих старшин, стає фронтом перед генералом Павлом Шандруком, який стоїть крок напереді всіх інших, і вже не витягає руки вперед німецьким привітом, а прикладає долоню до шелома.

- Пане генерале! - чути на всю площу, аж здається, дерева прислухаються, не тільки люди. - Стрілецька Українська Дивізія Галичина, Перша Українська Дивізія Української Національної Армії... готова до присяги!

З фронту б'ють гармати. Серце холоне, ми є свідками історичної хвилини. Постає Українська Національна Армія і ми є її першими вояками. Україна живе із нами і ми із нею. Це ніщо, що кінець війни, не нашої! Наша щойно починається! Той виграє війну, хто має на полі бою останній свіжий батальйон, байдуже сьогодні, чи нашими дітьми, ми дамо!!

Бачимо, як генерал прикладає руку до своєї високої шапки. Стоїть просто, руку підносить високо, не схиляє голови для вигоди до руки. Вояк, нема що казати! Щось говорить до службового старшини, та ми не чуємо. Бачимо тільки, що генерал залишає групу старшин, що службовий старшина повертається і стає по його боці, адьютант генерала ппор. Цьолко стає по другому боці, обидва на крок позаду і генерал іде, сам, без Фрайтаґа, без німецьких старшин, іде сам перебрати команду над новою українською армією. Я чую, що наші лави ще дужче виструнчуються, півсвідомо кожний з нас тепер на три метри високий, кріс при нозі, як приріс, жили на шиї витягнуті, в грудях тільки б'ється серце: все інше, як закаменіле в поставі "на струнко". Генерал стає на хвилинку перед правим крилом нашого тристінного чотирокутника, салютує перших вояків своєї армії, повертається і йде помалу вздовж наших лав. Старшини салютують, він віддає почесть, йде помалу і дивиться в наші очі. Зустрілись. На чужій землі, на фронті, нарешті українські вояки зустрілись із своїм генералом. Всі очі йдуть за ним, він нам подобається, ми це відчуваємо, в наших очах стають сльози. І ми відчуваємо, що ми йому подобаємося, що він читає в наших очах звіт про битву під Бродами, про битви на цьому фронті, що ми не діти, а ветерани, що коли б нас не одна Дивізія, а мільйон, ми завтра маршували б на Схід, визволяти рідні наші землі, що ми не лякаємось пороху. І ми бачимо по ньому, що він не бюровий старшина, кожний його рух фронтовий, його очі нам це говорять.

На високій шапці генерала Тризуб. Я чую, що мені стискається горло.Ніколи не думав, що я здібний до таких емоцій. Генерал не поспішає. Перегляд йде помалу, тут і там він пристане, гляне бистріше, за ним пристає його ескорта, рушить дальше, рушає ескорта. Він хоче знати, чи сприйняли його ці стрільці, ці перші вояки нової української армії, чи підуть вони за ним, якщо треба буде і якщо він видасть наказ. А ми всі відчуваємо, що він наш, ми прийняли його, як свого. Його очі горять вогниками вдоволення. Він прийшов до нас певний себе і свого знання, але тепер він також певний за нас. Невидна нитка виросла між ним і нами.

Перегляд скінчився. Німці тримаються збоку, як спостерігачі. Якби вони були так зробили в 1941 році, літом, сьогодні інакше виглядала б вся ситуація на фронтах.

Службовий старшина командує "струнко, спочинь". Генерал Шандрук і наш капелян о. Левенець виходять на трибуну, капелян має на собі польовий епітрахіль. На трибуні змонтовано мікрофон з голосниками і перед цим мікрофоном стає наш генерал: чекаємо з напруженням, бо він ще до нас не сказав ні слова.

Генерал Шандрук прикладає долоню до своєї шапки у поздоровленні і дає нам тільки одне слово:

- Слава!

Ми вже не в німецькій армії. Це ясно. Із всіх грудей зривається до болю могутнє "славааа", тричі, аж відгомін добігає до лісу і гір. Ми не потребуємо жадної промови, нам вистачає цей один його привіт. Ми знаємо, що він нам хотів сказати і ми знаємо, що він думає.

Службовий старшина подає команду:

- Перша Українська Дивізія Української Національної Армії... до присяги - струнко!

Генерал Шандрук стає теж на струнко, фронтом до нас, на трибуні. Наш капелян підходить до мікрофону. Чітко, повільно, відрубуючи кожне слово виразно, щоб чули всі тут приявні, щоб чули всі по всій Україні і всьому світу, щоб чули наші бойові предки, яких кров пливе сьогодні в наших жилах, о. Левенець починає проводити слова присяги.

- Присягаю Всемогучому Богові - і хором повторяють зібрані сотні, а з фронту важко гупають гармати глухими, далекими зривами.

- Присягаю Всемогучому Богові - я чую, що моє горло стиснуте, що серце б'ється ґвалтовно, що очі заходяться сльозами, - перед Святою Його Євангелією та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя ні здоров'я, скрізь та повсякчасно під Українським Національним Прапором боротися із зброєю в руках за свій Нарід і свою Батьківщину - Україну. Свідомий великої відповідальности присягаю, як вояк Української Національної Армії виконувати всі накази моїх начальників слухняно і беззастережно, а службові доручення тримати в таємниці. Так нехай мені в тому допоможе Бог і Пречиста Мати!

Останні слова пролунали. Ми вже не ці люди, що перед півгодиною. Ми вже не вояки леґіону, під чужою командою, в чужих одностроях, під чужими прапорами. Ми вже вояки нашої армії. Шкода тільки, шкода, що так пізно, три роки запізно. Але ми творимо історію, історію України, і історію европейського Сходу. Цього ми всі свідомі.

- Спочинь! - паде команда.

Дивимось на себе взаємно і аж дивно, кожен в такому святочному настрою, як малі діти під час першого св. Причастя. Слова присяги пролунали і мимоволі зір побіг за ними, до фронту, де стоять наші товариші, захищаючи наше свято своїми грудьми, щоб ми могли за них скласти присягу Україні, щоб їх кулі несли від тепер нашу помсту, наш воєнний клич, за нашу власну справу.

А по суті наше свято скромне. Не в Київі ми і не у Львові сьогодні. Не плачуть з нами сльозами щастя тисячні маси народу, не репрезентуємо ми мільйонової армії. Ще. Але ми терпеливі, пождемо.

Повідомляють нас, що відбудеться парадний перемарш перед трибуною, генералом, прапорами. Службовий старшина передає команду поодиноким частинам і площа оживає звичайним, військовим звуком. Сотня за сотнею муштрується, струнко, на плече кріс, праворуч, ходо-оом руш!

Відійшла перша сотня, я своїм вухам не вірю. Площа наша вкрита травою, а я чую виразний твердий стукіт. Стрільці б'ють ногами, як на парадній площі, "аж земля дуднить". То так вони уміють маршувати, коли їм хочеться!

Власне аж в тому марші відчув я своїм єством, що наступила велика зміна. Віддаємо перший раз почесть не чужим знаменам, а нашому, синьо-жовтому, національному Прапорові, нашому Генералові, нашій Зброї. Чужинці, стійте збоку, це свято України. Перед трибуною ппор. Барабаш повертається на марші, лиш очі світяться з-під шелома.

- Сотня... струнко! Направо... глянь!! Раз-два, раз-два, важким темпом йдемо, як старі, загартовані частини. Один удар, один рух, одна думка, один погляд. Генерал салютує кожну частину окремо. Тризуб блищить до сонця на його високій шапці.

Перейшли. Аж куряву збили в траві. Радість розпирає груди, немає де виладувати почувань. Раптом ппор. Барабаш на все горло:

- Пісня!!!

А ми тільки чекали! Хоч не вільно, бо близько фронт, вдарили, як військова оркестра.

 
Ми Протипанцирні Стрільці -
Готові все до бою!
Ми із гарматами ідем -
Боротися за волю!

Плече в плече, рам'я в рам'я,
Хай кріпне, дужчає стрілецька ciм'я!

Ворожий панцир йде на нас,
До бою готовися!
Гарматні гальми розкидай -
Спіши і не барися!!

Плече в плече ...

А ліси нам відповідають, протягають наш спів, несуть із вітром у широкий світ! Кажуть, що ніодне вимовлене слово ніколи не гине, а щож тоді ціла наша пісня!

 
Ворожий танк в огні стоїть,
Ми далі гордо йдемо,
Ми Протипанцирні Стрільці -
Ми слави здобудемо!!

Плече в плече ... рам'я в рам'я...!!
Хай кріпне, дужчає стрілецька сім'я...!!

Так в середу, дня 25 квітня 1945 року, на фронті війни з Росією постала Українська Національна Армія. Не забудьте, Діти!

Довго не спали ми цього вечора. Такий день не можна просто перебути, як інший! Пізно вніч ми ще говорили і говорили, обмінювались враженнями і думками. Ніхто з нас не міг пригадати собі в нашій історії важчого і більш несприятливого моменту для творення національної армії, як квітень 1945 року і ця свідомість робила нас ще більше гордими, як ми вже й так були. Очевидно, ми здавали собі справу, що наша справа на цей час може бути пропаща, але в обличчі смерти, на фронті, чоловік учиться думати не про себе самого, а про все, що навколо нього, про свій нарід і про свій край. Чейже на нас не кінчається Україна. Прийдуть на наше місце нові, наші діти, їхні діти і внуки. Ми їм залишимо щось по собі, ми їм залишимо свіжу думку, свіжий почин, щоб не відстали від нас задалеко.

Не знали ми тоді, що того самого дня, коли ми складали нову присягу Україні, в далекому Сан Франціско, в Америці почались розмови Альянтів про створення Об'єднаних Націй, нової надії змученого світу на вічний мир. Не знали ми, що три дні пізніше Беніто Муссоліні згине замордований італійськими комуністами разом із своєю любкою, Клярою Петаччі. Не знали ми, що наступного дня маршал Петен попався в руки Альянтів при переході французького кордону. У світі йшли події, великі події, а ми, мала жменя в цьому круговороті історії, наперекір усім і вся поклали основи під свою армію.

Фронт менш-більш устабілізувався, большевики викопали окопи і поставили перед ними кільчастий дріт, так, неначе б хотіли тут зимувати. Тільки біля старинного замку у Фельдбаху йшли завзяті бої. Замок, як всі замки, був так збудований, щоб панувати над околицею і тому становив, як у давнині, так і тепер вигідний тактичний пункт. З нашого боку завдання відбити замок, опанований тоді большевиками, отримав сотник Володимир Козак, леґендарна постать, з огляду на його фронтові подвиги. Большевики знали його так добре, що через мегафони відгрожувались йому за його незрівняні нічні випади через фронтову лінію, на їх бік на чолі невеликих груп своїх загартованих бійців. Сотник Козак зорганізував свою атаку так уміло, використав терен так добре, і вжив таких заходів, що кінець-кінців втиснувся до замку і в рукопашному бою з кімнати в кімнату, з поверха на поверх опанував його цілком, вибивши большевицьку залогу до ноги. Не обійшлось це легко, ні. Ми мали теж поважні втрати. І большевики вчинили шалений протинаступ, щоб відбити замок, їм не вміщувалось, видно, в головах, що переможні на всьому фронті, вони мали б дістати в шкуру саме на фронті Української Дивізії, та ще від зненавидженого сотника Козака. Вони й витиснули його із замку, не шкодуючи своїх людей, але на довго не витиснули. Козак вернувся, ще більш бравурно, як першим разом і тепер вже його сто чортів із замку не могли витиснути. Шкода, що точний опис боїв за цей замок не появився досі, наскільки мені відомо, є це гарний епізод із боїв Дивізії. Так сотник Козак втримав цей замок, що став для нас пункти гонору, і кожна наступна невдала большевицька атака підтримувала нас тільки в наших думках. Позатим вздовж фронтової лінії йшла перестрілка, яка нікому не шкодила, але "тримала фронт". З обидвох боків фронтової лінії з'явилась власне в цих останніх днях війни "нова зброя" - гучномовці. При їх допомозі розвинулась досить гаряча боротьба, визута із усякого інтелектуального змісту, але повна типових примітивів - з обидвох боків.

- Українскіє байци - гукали до нас червоні, часом по-російськи, а часом "навіть" по-українськи, - переходіть до нас, товариш Сталін вам усе простить, вас збаламутили, на вас ждуть дома сестри, матері, жінки, діти - переходьте!!

А з нашого боку:

- Перейдемо, перейдемо, заждіть тільки трохи!

- Как долґо ...?

- Доки вас всіх шляк не трафить!

- А что ето такое?!

Після одної нічної виправи сотника Козака, який десь дібрався до совєтського батальйонного штабу і зліквідував цілий його особовий склад одною "фавстпатроною" інша співанка прийшла з гучномовців:

- Товаріщі байци, ви переходіть до нас і приведіть із собою етого клятого фашиста сотніка Козака! Вам буде харашо, но йому ми не даруєм!!

- У нас всі такі як сотник Козак! - гукали наші. - Він не один!!

- Переходіть до нас!! Вам все простять!

- Хто нам простить!?

- Товаріщ Сталін!!

- О, цей ваш грузин?! Він нам може й простить, але ми йому не простимо!

Бували й чисто сороміцькі відповіді, після яких лайка йшла, доки хтось із старшин з обидвох боків не зупинив її. Тоді гучномовці мовчали пару годин, а потім все починалось наново.

- У нас сало єсть, єсгь водка, ходіть до нас!!

- А в нас є кулі, є баґнети, ходіть сюди!!

Одного разу до нашого гучномовця прийшов о. Левенець і почав цілу дискусію, закидаючи їм рабське життя, комуністичні брехні, модерне невільництво і злочини НКВД. З тамтого боку замовкли, слухаючи і якийсь час було тихо. Передумували, видно, те, що вчули. А потім знов по-старому.

В повітрі вже відчувалось кінець війни. Совєтські війська вже вдерлись до Берліна, Альянти зустрілись з большевиками над рікою Ельбою того самого дня, коли ми складали присягу. Зустріч була приязна, не прийшло між ними до війни, як говорили німці по радіо...

Дня 30 квітня отримали ми наш місячний приділ. Отримали його на повну сотню, а нас залишилось всього половина. Було що попити, доставили нам словацьку сливовицю і якусь солодку грушівку. Вирішили ми влаштувати товариський вечір, але по-нашому, із закускою, не так, як німці, з самим алькоголем. Старик десь роздобув вуджену солонину, молода німкиня принесла із собою кислих огірків, знайшлась ковбаса і хліб, й так почали ми святкування. Не знали ми, що святкуємо самовбивство Фюрера Третього Райху, Адольфа Гітлера, який відібрав собі життя у бункері Райхсканцелярії на пару годин перед тим, як большевицькі війська повісили на Бранденбурзьких Воротах червоний прапор. У Берліні!

Ми цього ще тоді, очевидно, не знали. Пішли ми спати не дуже то тверезі. Ранком прийшов нас будити вартовий стрілець, усі вже позривались, а я не можу рушитись з свого місця. Крижі болять, аж свічки в очах стають. Аж зіпрів. Не може бути інакше, нирки. Пробую піднестись, не можу. Аж скричав з болю. Стахо хотів мені допомогти, потягнув за руки, я заверещав і впав назад, майже втратив свідомість із болю. Ще такого болю в житті не відчував. Ппор. Барабаш післав по санітета. Прийшов, зміряв гарячку, маю 37,5 Цельзія, підгарячковий стан.

- Що вас болить - питає лапайдух.

- Крижі.

- Дайте моч, побачимо.

- Та що ти там побачиш, який з тебе лікар!

- Побачимо.

Знайшли шклянку, дав я моч, а вона мутна, повно в ній цукру.

- Запалення нирок - каже поважно лапайдух, а звучить, як старий лікар.

- Відкіля ти знаєш?!

- Моя бабка таке мала...

Знає, біда. Маю запалення нирок. Ще того мені треба було тепер! Чую, як мій лапайдух розказує ппор. Барабашеві, як то мені треба дістати підводу, вимостити добре сіном і зараз же таки відіслати мене до шпиталя. З цим рішенням я згідний. Може в шпиталі є якісь лікарі, бо тут ніхто не знає, як аспірина виглядає - маячиться мені в гарячці.

Заки знайшли підводу, товариші мене зодягнули, а я вився з болю в їх руках, неначе б вони мене тортурували. До воза винесли мене на руках, поклали на сіно дуже легенько і мені пригадалося, як ми складали на Словенії наших побитих друзів, уважно, щоб не побудилися. Накрили мене плащем, поклали біля мене мій пояс із моїм "Радомом" і на грудях почепили велику картку, на якій ппор. Барабаш написав власною рукою, по-німецьки "запалення нирок" /Нірен-Ентціндунґ/, бо лапайдух "був чимось дуже зайнятий" і просив поручника написати за нього, бо "ви маєте краще письмо". Напереді сіли два стрільці з машиновими пістолями, один, як візник, а другий для охорони і помочі, якби треба було. Коротке було наше прощання, потиснули руку взаємно, щасливої дороги, видужай скоро і вертайся до нас. Ще Стахо мав щось сказати.

- Ага, Ромку, не забудься і не вмри там десь.

Збоку біля воза став мій малий Кулик, сумний, неначе йому мати вмирала. Повернув я голову до нього.

- Прощай, Кулику, тримайся, тут тобі кривди не зроблять. Я вернуся. Але він не дуже мені вірив. З очима, як недострелений олень, притакнув головою.

- Прощайте пане десятнику, бувайте здорові пане десятнику...

Хотів ще щось сказати, але горло йому стиснулося і мені жаль його стало. Ех, якби не той біль. Підвода рушила. Кулик пішов ще із нею парунадцять кроків і затримався. Помахав мені рукою, за ним стояли мої всі друзі і також помахали мені на прощання, хто зна чи не востаннє. Цеж війна, фронт. Залишився мій Кулик позаду, а потім його маленька фіґура повернулась і він пішов помалу на свою кватиру. Стільки я його й бачив - по сьогодні. Не знаю, де Ти перебуваєш, ніколи не чув про Тебе, якщо ще живеш, може прочитаєш цих пару слів. Ти мені врятував життя, хоч може й несвідомо. Я Тобі дав ударник від гармати, казав добре заховати в кишеню, щоб не загубився, як ми вирвались з оточення, пам'ятаєш? Ми вирвались і коли в другій лінії почалось слідство, щоб ствердити, що сталось із гарматами. Ти приніс мені цей ударник і я мав доказ, що залишив гармату непридатну до вжитку. А в 13-ій сотні розстріляли молоденького підстаршину, бо немав доказу, що знищив свою ІҐ-гармату. Може цих пару слів дійде до Тебе, мій Друже...?

Пізніше я довідався, що після мого від'їзду до шпиталя, до нашої сотні прийшов на місце ппор. Трача, молодий і надійний ппор. Роман Ременюк. На жаль, кінець війни не дозволив йому вже розгорнути молоді крила до бойового лету...

Підвода їхала помалу, але дорога не була рівна і кожний раз, що віз підстрибнув на якомусь камені, або попав на яму, я мусів закусувати зуби, щоб не кричати з болю. Погода була вимріяна, небо голубе, жайворонки співають, неначе то й не війна для них! А я ніби здоров і от, що. Просто вмираю з болю. Що якийсь час хлопці затримували підводу, поїли коней і мені приносили польову пляшку з чистою, холодною водою. До шпиталя привезли мене вже аж пополудні. Шпиталь приміщувався в якійсь школі, це значить, що це не був реґулярний шпиталь, а просто польовий, для вжитку фронту. На подвір'я цієї школи заїздили авта і вози, з яких одні поранені сходили самі, інших зносили санітети. Мої хлопці не залишили мене самого. Принесли ноші, поклали мене на них уважно, але я й так мало не втратив свідомости з болю. Занесли мене до середини, підійшов якийсь лапайдух, прочитав картку на моїх грудях і казав нести до сусідньої кімнати. Поклали на якесь ліжко, не дуже то чисте і глянули по собі. Треба їм їхати назад.

- Бувайте здорові, пане десятнику, виздоровлюйте скоро і вертайтесь до Нас! - Подаю їм руку, засалютували обидва стрільці і зникли за дверима. Мені здавалось, що я чув, як рушив їхній віз, якраз їхній - і я залишився самий між чужими. Запах йодоформу добився нарешті до мене і мені стало від нього слабо. Досдг я своєї польової пляшки і попив трохи холодної води. Стало трохи легше. Лежав собі я так із своїми думками, ніхто до мене не навідувався, видно, що мали досить поранених, які потребували негайної допомоги. Аж вечором зайшов до мене лікар-німець в асисті санітета, прочитав картку на моїх грудях, видав санітетові пару доручень і пішов. Ну, думаю, ніхто мене не бадає, ніхто не ставить іншої діягнози, від цієї, що її поставив мій лапайдух в сотні і написав власною рукою ппор. Барабаш, ніби на пам'ятку. За якийсь час лапайдух вернувся, приніс мені якусь білу мазюку і казав випити. П'ючи я мало не зімлів, таке було смердяче, гидке і гірке. До сьогодні не знаю, що я тоді випив. Біля десятої години ночі той самий лапайдух приніс мені трохи ґрисіку на тарілці. Я аж тоді усвідомив, що весь день не мав нічого в устах, крім чистої води! З'їв я цей ґрисік, хоч він був без жадного смаку, несолоний і був би з'їв зо шість таких порцій, але ніхто мені більше не дав. На десер дістав я дві жовті піґулки, Біль у крижах трохи заспокоївся. Якось я повернувся на бік, бо вже на плечах не годен був лежати. Думаю, вже легше мені, нема що. Гарячка впала, уста перестали пекти і спраги вже так не відчуваю. Думаю, попробую закурити, кажуть, що якщо папіроска смакує, то хлоп здоров.

Закурив я, але не смакувало мені якось. До того я затягнувся і закашлявся. В крижі якби хтось шпильки всадив, мало не закричав з болю. Погасив цигарку і задрімав, думаючи, що це вчорашні горілки мені доїхали. Трохи забагато пив з колеґами, а то, видно, десь там у мене є протести. Так і заснув.

Розбудив мене ще серед ночі санітет. Перевозять цілий польовий шпиталь до правдивого шпиталя. Повкладали всіх на возах і повезли. Якось не боліло мене так, як передше, витримав дорогу краще. До шпиталя ми приїхали, як вже добре розвиднілось. Знов підійшов лікар, прочитав мою картку, казав мені випити такої самої смердячої мазюки, закусити двома жовтими пілюльками і стільки всього. Моя "діягноза" дальше стоїть.

Перенесли мене з воза до кімнати, поклали на ліжко. Я спробував сісти, вдалось! В нашій кімнаті нас є сім, три німці з авіяції, приділені до нашої Дивізії, як їм забракло літаків і як Герман Ґерінґ втратив рештки свого авторитету серед німецьких збройних сил, і три важко поранені наші стрільці. Один із них без ноги, другий з пострілом в грудях, третій з раною в животі. Ну і я. Нас було тільки сімох, але на кожного припадало по десять тисячів вошей, так, що товариства нам не бракувало.

Але, відомо ж, що чоловік не завжди собі своє товариство може дібрати сам, трудно. Я завжди був проти цього, щоб вошей рекрутувати до армії, але вищі інстанції мають видно іншу думку. Тому всюди по залізничних пунктах існували відвошивні, щоб кожен, хто їхав з фронту на відпустку, міг залишити все своє "рухоме" майно за собою...

Біля десятої години наша кімната ожила. Двері відкрились і війшла мед-сестра. Молоденька, гарна чорнявка-мадярка. Сім пар очей так і вдивились в неї і я певний, що кожен з нас був свято переконаний, що вона усміхнулась саме до нього. Порахувала вона нас, ствердила, що немає більше, тільки сім і принесла нам сніданок. Я дістав риж зі сливками і здається мені, що вже довший час ніщо мені так не смакувало, як цей риж. Не знаю, чи був це союзний, японський риж, але запримітив я, що німці мали досить рижу по всіх школах, де я перебував, а не думаю, щоб годували ним тільки військо. Медсестра подала мені уважно, видно, що це не якась проста дівчина, на вид інтеліґентна, з бистрими, живими очима. Щоб щось сказати, попросив я трохи води. Вона говорила по німецьки гірше за мене, але воду принесла. Пахнула якоюсь кольонською водою, бо вся її атмосфера була розрадним явищем в нашій кімнаті. Добре, що наші воші хоч не лазили по нас в білий день, поховалися небожата.

Пізніше до нашої кімнати зайшов наш дивізійний медик, українець, ми познайомились і розговорились. Він розказав мені останні новості, що радіо подало рішення Гітлера залишитись в Берліні і що він там або вже згинув, або скоро згине, бо берлінське радіо вже перестало говорити. Це було 2 травня. Пізніше я зорієнтувався, що він не мав останніх новостей. Гітлер вже не жив в той час. Але його замісник в Берліні Мартін Борманн стримав вістку про його самовбивство і передав адміралові Деніцові тільки рішення Гітлера, за яким Деніц став головою уряду. Кілька годин пізніше, вчора, тобто 1 травня, адмірал Деніц подав світові до відома вістку про смерть Гітлера і про це, що Німеччина має новий уряд з ним, Деніцом на чолі. Так закінчилася епоха гітлеризму... Її наслідки ще довго мали себе дати відчути в світі, зокрема в Европі, але я тоді про це не думав. Я думав, із якими надіями ми, українці, перед війною чекали на рішення цієї людини, яка мала відвагу зрушити версайську структуру Европи після Першої Світової Війни і як ця людина розчарувала не тільки нас, але навіть своїх найближчих, свій власний народ, Европу і весь світ... І закінчилась ця авантюра кулею в лобі, хоч тоді я цього не знав. Ми всі думали, що Гітлер згинув у боротьбі. Кінець епохи. Прийде нова. Яка?

Вечором цього дня попробував я піднятись з ліжка, в голові від довгого лежання закрутилось і я сів назад, але не чув болю в крижах! Станув на ноги, покращало, заворот відійшов, спробував пройтися по кімнаті, але саме надійшла сестра і прогнала мене до ліжка. Для неї я це зробив, хоч в ліжку чекали на мене мої "товариші недолі". Докучали вони мені, як звичайно, всю ніч, тільки тепер мене ніщо не боліло вже так і я відчував їх присутність далеко міцніше. Дивну якусь філософію мають ці воші. Та сядь, примістися, напийся крови і сиди тихо, ні! Буде лазити цілу ніч і шукати не знати чого і не дасть чоловікові спати. А живе чейже із мене, повинна мене шанувати, бісова їх мати!

Ранком дістав знов риж із сливками. Мені здавалося, що я дістав більшу порцію, як всі інші, але це мені тільки так здавалося, я думаю.

Після сніданку я вирішив зодягнутися, походити трохи і розглянутися. У мене прийшла думка при найближчій нагоді чмихнути, з цього шпиталя та вернутись до моєї сотні, пощо мені тут час гайнувати? Наближались Великодні Свята, 6 травня, а я буду "балувати" тут самий, коли там у мене повно добрих друзів?!

Шпиталь приміщувався в старинному замку, посередині якого було доволі велике квадратове подвір'я з якого вихід був замкнений величезними важкими воротами, що до них колись стукали лицарі рукоятками своїх мечів, щоб їх впустити до середини. Партер і перший поверх околені були внутрішніми ґанками, по яких можна було проходжуватись навколо подвір'я. Я не повинен був ще виходити із шпиталя на свою власну руку, без дозволу, а до того на воротах стояв стійковий. Але від мого знайомого медика я довідався, що тут є один наш священик, який кожного ранку відправляє Службу Божу а вечором сповідає в замковій каплиці. У Велику П'ятницю пополудні вибрався я до каплиці. Вона приміщувалась в саді, до якого треба було перейти через ворота із стійковим. Зодягнутий в повний однострій, з припоясаним револьвером - моїм "Радом-ом" - пішов я до воріт. Здалеку я запримітив, що стійковий мав нашого дивізійного Левика на рукаві, значить наш, немає чого лякатись, щоб так дуже мене затримував, хоч у мене немає перепустки. Стійковий побачив мої підстаршинські срібні нашивки на ковнірі і на нараменниках, випрямився і віддав мені почесть. Я почав відсалютовувати витягаючи руку, та в половині дороги зігнув її і приложив долоню до шапки, так, як ми робили тепер в нашій армії, байдуже про наказ Гітлера до цілого Вермахту салютувати гітлерівським привітом, або як офіційно звалось "міт дойчем ґрусс". Я запримітив здивування стійкового і пристанув.

- Ви з нашої Дивізії очевидно - питаю по-українськи.

- Так є, пане десятнику.

- Ви знаєте, що ви є вояком Української Національної Армії...?

- Н-не знаю нічого, пане десятнику - заперечив стрілець і я усвідомив собі, що німці не постарались навіть повідомити всі частини Дивізії про зміну, що зайшла останніми днями. Зробили те, що мусіли, а про решту треба вже було нам подбати. Розказав я стійковому коротко про нашу присягу, про нашого генерала Павла Шандрука, про те, що на наших шапках відтепер має бути Тризуб і сказав йому прийти до мене вечором, то розкажу йому більше.

- А тепер покажіть мені дорогу до каплиці.

В каплиці застав я старенького священика, біженця, який обслуговував цей шпиталь, бо наші польові капеляни були всі на фронті, там, де свистали кулі і вмирали наші вояки, де треба було давати останнє розгрішення і хоронити поляглих, часто в спільних, братських могилах. Висповідав він мене і ми вийшли в сад. Він розказав мені про свої умовини життя тут, на цій чужині, я розказав йому про наше життя в Дивізії. Він вже чув про великі зміни, про нашу нову Армію, але його погляд був повен песимізму, Німеччина падала, а все, що у нас було національне, було зв'язане із нею. Росія ніяк не дозволить Україні на свобідний розвиток її національного духа, використовуючи у своїй окупації не тільки фізичне насилля, як за царів, а ще до того ідеологічне, большевицьке насилування нашого національного "я". Німці були наші вороги, але німці не переробляли нас на своє "копито", не змушували нас вірити у свої ідеали, не накидали нам нацизму. В найгіршому випадку під ними були б боролися, як проти царату. А під Росією тепер наша Церква знищена, наші традиції знівечині, наша молодь скривлена. Що я міг сказати? Старий священик говорив правду, так воно й було. Але чоловік завжди хоче вірити у чудо і я слухав його песимізму, а про себе думав: Бог якось так зробить, скоріше, чи пізніше, що вийде гаразд. Не знав я тільки, як довго прийдеться нам на цей гаразд чекати.

Обіцявся я прийти послужити священикові у Велику Суботу і в Воскресну Неділю а тоді й звірився, що хочу покинути шпиталь і вертатися до своєї частини, на фронт. Він сказав мені так, по-батьківськи:

- Роби сину, як знаєш, усе буде добре.

Вечором зайшов до мене мій стрілець і я йому переповів усе докладно, як відбулась наша присяга, як генерал виглядав, все. Йому очі світилися. На гутірці посиділи ми до пізна і пішли спати.

В Суботу я послужив, як обіцяв, послужив і в Неділю. Після Богослуження священик запросив мене до себе, ми поділились свяченим яйцем і розпрощались. Я розвідав, що у вівторок буде їхати підвода на фронтову лінію і я вирішив з цього скористатися. В шпиталі мені перев'язували ноги кожного дня наново, але вони чомусь не гоїлись задовільно а на докладніше лікування не було часу. В понеділок, 7 травня рознеслась непідтверджена вістка, що Німеччина скапітулювала. Але ця вістка не принесла жадних змін. На вулицях було спокійно, крамниці працювали дальше, розділяючи жителям їхні скромні пайки згідно із картковою системою, так, що я махнув рукою: мабуть завчасна вістка. У вівторок, 8 травня пополудні дізнався я докладніше, що це все абсолютна правда, що Гітлер згинув в Берліні і що владу перебрав адмірал Деніц, який почав переговори з Альянтами. Ці вістки були спізнені, бо як я дізнався пізніше, Деніц підписав повну і безумовну капітуляцію Німеччини 7 травня в годині 2:41 вчасним ранком за французьким часом, тобто здається з одною годиною ріжниці від нашого часу. Та ми ще цього не знали, а вістки приходили різнородні, навіть хтось поширив вістку, що Альянти наказали німцям тримати зброю і що війна проти Совєтського Союзу висить на волоску. Не знали ми тоді, що цей волосок покажеться насильнішим волоском у всесвіті...!

Цьогож пополудня, у вівторок, 8 травня, я зібрав все своє майно, тобто плащ і польову пляшку і переловив підводу, що їхала в напрямку на Фельдбах, тобто туди, куди мені було потрібно. Ми мали перед собою яких 15 кілометрів дороги і вже стемніло, поки ми переїхали навіть половину. У сутінках зустрілись ми з колоною війська, що просувалась на захід, від фронту. Вчув я українську мову і подумав, що певно якісь наші частини міняють становище. Та це щось було не так, бо я зорієнтувався, що військо не йде військовим порядком, а просто, як хто хотів. Одні їхали, інші тримались возів, йшли покурюючи, що в поході було недозволене. Їхати проти течії ставало щораз важче, ми ледве змогли просуватись боком. Нарешті не втерпів я, зліз з підводи, а це у мене була велика посвята з болючими ногами, і питаю першого стрічного стрільця, що це таке діється. А він подивився на мене великими очима.

- Та що вам, пане десятнику! Вже кінець войни! Ми йдемо на захід до анґліків, щоб не взяли нас ваньки в полон!

Надійшов якийсь підстаршина.

- Що таке?

Зупинив я його, питаю, чи це правда, що кінець війні. Підстаршина поінформував мене, що це правда, це військо навколо це 31-ий Полк, який сходить із становища, а на його місце пішли якісь відділи фольксштурму. Пізніше я дізнався, що большевики вимагали від німецького команданта фронту, генерала Анґеліса, щоб він віддав їм українську Дивізію, а вони зате пустять усіх німців додому. Як я чув, генерал Анґеліс тоді вирішив зняти нашу Дивізію з фронту скоріше і відіслати її на зади, щоб не віддати її в руки большевикам. Ще пізніше дізнався я, що все це було наслідком інтервенції генерала Шандрука, який роз'яснив Анґелісові в чому справа і чому большевики бажають знищити українців. Та в цій хвилині, на фронті, важливе було тільки це, що діялось в даний момент. Спитав я цього підстаршину, де є 29-ий і 30-ий Полки, він заявив мені, що або ще на лінії, або у відвороті іншими дорогами, всяж Дивізія не може відступати нараз одним шляхом. Дав я йому закурити і він пішов дальше із своїми людьми.

Що мені робити? Не хотів я якось відступати з чужими людьми, вирішив таки знайти свою частину. І подався я дальше до фронту, здається одинокий вояк цієї ночі, що йшов на фронт! Підвода мені десь в міжчасі пропала, і я мусів дибати пішки. А позатим не дуже я чомусь був певний, що це все, що я почув є правдою. Важко повірити, що кінчиться один світ і починається другий, цілком незнаний, невідомий.

От, думав я, довоювались німці, але довоювались. А ще не цілих чотири роки тому назад це була непереможна армія, перед якою дрижав світ!

Через годину скінчилась колона, тільки поодинокі стрільці тягнулись ще позаду неї. І всі це саме говорять, що війна скінчена, що Німеччина капітулювала. Багато років після війни довідався я щойно докладно подробиць цієї капітуляції. У своїй книжці "Армс оф вальор", генерал Павло Шандрук подав докладно розвиток останніх подій на фронті. З цієї книжки дізнався я щойно, що нашим командантом фронту вже не був тоді генерал Анґеліс, тільки генерал фон Бальке, до якого навідався в його кватирі генерал П. Шандрук. Генерал фон Бальке повідомив генерала Шандрука, що капітуляція визначена на годину 12:01 після півночі з 8 на 9 травня. Тоді генерал Шандрук поставив вимогу, щоб генерал фон Бальке звільнив Дивізію з фронту на цілий день перед капітуляцією, щоб вона мала час відійти на захід.

- Вам однаково - говорив генерал Шандрук, - до якого ви попадете полону, а нам ні. Ми з політичних причин хочемо відв'язатись від большевиків і піддатись західнім Альянтам.

Домагання генерала Шандрука було виконане, але чи через брак доброї комунікації вже в ці останні хвилини, чи просто через байдужість підвладних установ армії, наказ генерала фон Бальке прийшов на фронт Дивізії щойно на дві години перед капітуляцією. Щойно тоді почали частини Дивізії сходити з фронту, але відворот відбувся справно і чисто. Фронт залатали якісь німецькі недобитки і відділи місцевої оборони, "фольксштурм"-у. Більшість Дивізії зійшла з фронту вже після півночі, прискореним маршем вийшла з фронтової полоси і подалась до ріки Мур, на захід. Пару днів пізніше дізнався я від моїх друзів з артилерії, що ранком 9 травня кілька батерій нашого Артилерійського Полку дістали наказ прикривати своїм вогнем відступ Дивізії, яка не змогла залишити фронту вночі цілковито. Дев'ята батерія 3-го Дивізіону стріляла всіма чотирьома гирлами до години 2:30 пополудні і щойно тоді, коли вже сапери чекали з висадженням близького містка в запіллі, знищила свої гармати, висадила решту невистріляної ще амуніції і відійшла із своїми кіньми та табором на захід! Цей вогонь стримував большевиків від просування вперед і дав змогу зійти всім відділам Дивізії з бойової лінії.

Пристанув я трохи, змучений, із зболілими ногами. З фронту йшла знов якась колона; коли наблизилась я дізнався, що це частини 30-ого Полку, і що 29-ий Полк іде іншою дорогою. Не було ради, треба було послухатися розуму. Не мав я чого йти вже на фронт. Завернувся я тоді і з 30-им Полком подався на захід. По-дорозі розпитував я про 14-ту сотню, але ніхто не міг мені нічого певного і точного сказати. Ранком дійшли ми до моста на ріці Мур і перейшли ріку військовим порядком. Міст вже був підмінований і піоніри стояли біля нього на варті з наказом висадити його в повітря з моментом появи совєтських військ.

За мостом почулись ми безпечніше і я відлучився від колони, щоб почекати і розшукати своїх, а тимчасом вирішив відпочати і щось з'їсти. Вся колона затрималась на марші, бо якась танкова частина затарасувала шлях відступу. За пару папіросок виміняв я кусень хліба і ковбаси, з якоїсь кухні дістав пів менажки кави і підкріпившись, вийшов я знову на дорогу шукати своїх. Шлях відступу виглядав страшно. Ранком вже з'явились на ньому мадярські військові відділи, одні кінні, інші піші, частини Вермахту, сотні "приземлених" летунських наземних військ, частини німецьких СС, танкісти, артилеристи, що хто міг уявити. Тільки де-не-де блимнув на якомусь рукаві наш дивізійний Левик і тоді я міг розпізнати якусь із частин Дивізії. Стояв я, стояв і таки не віднайшов своїх, ані не міг розвідати нічого про свою сотню. Не було що дальше чекати, мене огортав неспокій, коли я стояв і дивився, а тисячі людей у всяких одностроях йдуть на захід і дивуються мені, пощо я чекаю. Пішов і я. Танки їхали одним боком дороги, піхотинці другим, а серединою нас минали особові авта із німецькими старшинами. Деколи міг я запримітити трикутну хоруговку на авті, це їхали командири полків, деколи квадратну, у формі чотиропільної шахівниці, - це були генерали, командири дивізій. Що далі йти, усвідомив я, то більше і більше війська, на дорогу вступали із всяких бічних доріжок і стежок різні запасні відділи, сотні а далі й тисячі мадярських біженців, цивільних, і збільшувалось число возів, коней і авт. Ставало тісніше на шляху і треба було вже сходити у придорожню фосу, щоб перепустити ще якесь нервове авто. Десь пополудні біля мене зупинилась легка машина із чотирьома старшинами Усташі, тобто хорватських бійців проти большевизму. Дивлюсь я на них і раптом чую знайомий голос:

- Ну, що тобі ґали заліпило, чи що? Чекаєш може на запрошення, щоб сісти...?!

Стахо Ільницький! Сидить за кермою і шоферує!

- Стасю, яким чудом...?!

- Сідай скоро, бо тарасуємо дорогу людям!

Замахнувся я сісти, а там не то сісти, але голки немає де вкинути, так тісно, цеж маленьке авто, "швіммваґен".

- Поскладай їх на купу, або скинь одного з воза на дорогу - радить мені Стахо своїм львівським "балаком" - я думаю, що Усташі зрозуміли самі, потиснулись і зробили мені кусок місця. Але я завжди думаю, що краще зле їхати, як добре йти пішком, а ще з моїми наболілими ранами на ногах. Стахо рушив з місця і почали й ми минати піхотні відділи, танки, важкі вантажники, все дальше і дальше на захід. Не уявляв я, що німці мали ще стільки танків на цьому відтинку фронту, я їх в акції взагалі не бачив. Берегли їх собі на пам'ятку, чи як...?

Від'їхали ми кілька кілометрів, а позаду нас почулись сильні вибухи, раз, другий, третій.

- Певно висадили за нами міст на Мурі - пояснив Стахо, - щоб ваньки не дігнали.

Пізніше дізнався я від одного з наших стрільців, що так воно й було. За відступаючими німецькими частинами появились на обрію совєтські танки і піоніри тоді замкнули міст, перепустили тих, що ще були на ньому і зірвали його тьома сильними мінами. Зрив відтяв шлях большевицьким танкам, але й залишив на поталу тисячі й тисячі Вермахту та СС. Багато з них кинулись переплисти ріку, але Мур бистрий і глибокий і немало їх втонуло в його мутних водах...

За якийсь час з'їхали ми на край дороги перепочити і щось з'їсти. Для мене це був добрий жарт, бо я не мав зі собою нічого їстивного, але Стахо мене потішив.

- Не журися, наші Усташі є ладовані, мають сало, білий хліб і сливовицю! Їдуть з нами - мусять нас кормити!

Справді, один із їхніх старшин відкрив досить об'ємисту скриньку з харчами і нас перших запросив до підвечірку. Від горілки я відмовився, бо лякався ще за свої нирки, але Стахо випив порядний ковток сливовиці, і під'їли ми собі здорово сала з білим хлібом. Балакати ми багато не балакали, бо й час був надто нервовий і неспокійний і мови хорватської ми добре не знали, а вони нашої не дуже то розуміли, по-німецьки ж і ми і вони не надто бистро говорили.

Рушили ми в дальшу дорогу. Не розпитував я Стаха, що це за авто і як він до нього дістався, не питав я, звідкіля він взяв бензину, це було неважне. Важне, що ми їхали і їхали незле, хоч тісно. Так доїхали ми до великого роздоріжжя. Направо стрілки показують: Юденбурґ, наліво: Кляґенфурт-Шпіталь.

- Дивись, там стрілка з Левиком - кажу Стахові. Це був для нас знак, що туди пішла наша Дивізія.

- Їдемо туди - вирішив Стахо і ми подались на Кляґенфурт.

Перелетів над нами якийсь літак. Повів я головою за ним і витріщив очі.

- Большевицький - кажу Стахові.

- Це тітовський. Я чув вже ранком, що вони літають над цими колонами. Що нам зроблять? Капітуляція!

- Думаєш...?

Ще добре не висказав я цього слова, як літак завернув і принизився. Озвались сухі серії кулеметів. На дорозі зчинилась паніка. Маси вояцтва кидались врозтіч, на боки.

- Що він, здурів, чи що?! - скрикнув Стахо, зупинив авто і ми всі стрибнули до придорожнього рова. Літак перелетів над нами, пострілюючи. Я жертв не бачив, але чув пізніше, що були вбиті і ранені. Поїхали ми дальше на те тільки, щоб через пів години знов тікати до рова. Просуватись вперед ставало все важче і важче, через масу людей і коней. Нарешті дізнались ми, що Тіто замкнув шлях на Кляґенфурт і нікого не перепускає. І знов налетіли тітівські літаки. Та якась німецька частина мала із собою на вантажному авті змонтовану зенітку. Дали пару стрілів і літаки втекли. Треба було нам завертати назад до роздоріжжя і пробувати щастя на Юденбурґ. Почала завертати і вся колона. Але з заду ще йшов натиск мас і постало замішання, без жадного порядку. Знов з'явились літаки і в цій паніці згубив я десь Стаха з його автом та залишився сам, серед моря чужих мені людей. На дорозі стояли такі людські і таборні маси, що просуватись нею навіть пішком, стало неможливо. Перестрибнув я рів і пішов полем, назад, в напрямку роздоріжжд, куди помалу заверталася вся людська маса. На цьому полі наздігнала мене група наших стрільців, вісім їх було і я втішився, що не сам вже буду далі маршувати. В громаді завжди краще в такий непевний час. Так дійшли ми до роздоріжжя і повернули на Юденбурґ. Мої ноги боліли, але я не признавався стрільцям, не хотів залишитись позаду самий. Йшов, закусивши губи, щоб тільки покласти за собою кілометри дороги, щоб кудись дійти. Почало сутеніти, але ми маршували дальше. Хлопці радили перепочити, але я їх відмовив від цього.

- Не знаємо точно, де є большевики, тому краще йти якнайдальше на захід. Довідаємось, тоді будемо думати, де і як спочивати.

Вони погодились зі мною і так ми вночі дійшли до Юденбурґа. Ми йшли, видно, скоро, бо всі вояцькі маси залишились за нами. Місто тихе, мовчазне. Ми йшли пустими, темними вулицями, аж дійшли до ринку. Ні живого духа, аж страшно. Треба десь щось розвідати. Розглядаючись, знайшли ми пошту. Уряд був освітлений, я зайшов до середини, залишивши стрільців на вулиці. Молода німка тримає службу біля телефону, дивиться на мене, чого я хочу. Поздоровив я її чемно і кажу, що не міг краще трапити, як до комунікаційного центру.

- Де є "Іван"? - питаю.

- Ми не знаємо - каже вона. - Деякі лінії перервані, немає сполучення. Але я думаю, що в промірі яких двадцять кілометрів спокій, менші станції звітують, що большевиків ще немає.

- Чи можна б десь тут поспати, ми дуже помучені, я маю вісім чоловіка із собою.

Чи мені здавалось, чи справді вона зраділа, що ми не відходимо геть, що хтось буде біля неї в цю тиху, перед буревійну ніч, не скажу, але вона вказала мені сусідню кімнату, де було трохи соломи в старих сінниках. Видно, хтось вже тут спав, на дижурах.

- Ще одне - стримав я її. - Як тільки дізнаєтесь щось про большевиків, розбудіть мене негайно, прошу.

- Ґут, спіть спокійно.

Мої стрільці полягали рядком на солому і заснули, як на команду. Я ще покрутився трохи неспокійно, і також нарешті заснув. Не пам'ятаю, як довго спав, але розбудився від гарячкового термошення за рукав.

- Авф, авф, Іван коммт, вісім кілометрів від Юденбурґа!!

Я прочуняв, як від ведра холодної води. Зірвався на рівні ноги, припоясав пояс з револьвером.

- Хлопці, на ноги!! Большевики близько!!

Всі вісім позбивались зі сну, дехто з просоння ще заточувався, але всі зрозуміли, що біда. Не тривало й десять секунд, як вони вибігли вже на вулицю, із зброєю в руках. Я ще пристанув на мить біля нашої німки.

- Йдіть краще додому, зараз же, залишіть тут все - порадив я їй.

- Чому, я тут на нічній службі?

- Ви не знаєте ще большевиків. Послухайте мене. Вони... вони зґвалтують вас тут, повірте мені, я знаю, що говорю, тікайте негайно до хати!

Дівчина зблідла.

- Ви жартуєте... - шепнула блідими устами.

- Я не жартую. Ви були добрі для нас, я вам раджу від серця, тікайте додому!! І... дякую вам за все!

Вона подумала щось, і коли я виходив з будинку, накинула на себе свій плащик. Я не мав часу. Кожна секунда була дорога. Маю надію, що вона послухалась моєї поради. На ринку ми зупинились.

- Ми прийшли зі сходу, сюдою, - кажу. - Дорога на захід туди!

Пішли ми скоро. При вході на вулицю, що ми вибирались нею з ринку стояла самітня вантажна автомашина. Може трапиться нам транспорт? Підходимо ближче, заглядаємо, нікого немає. Між моїми стрільцями знайшовся один, що вмів шоферувати. Віддав свій кріс найближчому.

- На, потримай. - Сам поліз в машину, заглядає, вихилився і каже:

- Нема ключа!

- Ну то який з тебе в чорта шофер, як не вмієш їхати без ключа! - кличу до нього.

- Та ключ мусить бути, пане десятнику...! Але чекайте, я вже знаю!

Поліз я до нього, посвітив йому ліхтариком, що його мав інший стрілець. Заглядає наш шофер, знайшов якісь дроти, став їх лучити, пробувати. Нагло ринок весь стрепенувся і ми з ним. Мотор застартував і в тишині, що панувала навколо загремів, як гарматня буря на фронті. А нам земля горить під ногами, так хочемо скоріше вибратись звідсіля геть.

- На машину! - гукнув я стрільцям, сам сів біля нашого шофера в кабіну і рушаємо.

З-заду щось зверещали до мене, не зрозумів я, шофер затримав машину, я зліз і побіг туди.

- Пане десятнику! Консерви! Повно консерв!

- На чорта тобі консерви тепер, не затримуй нас в дорозі!!

Шофер засвітив ясні світла, дорогу видно, як на долоні. Стрілки і таблички інформують нас, що їдемо в напрямку на Тамсвеґ, Маутерндорф і Радштадт, на захід. Дорога пуста, раз минули якогось бауера з возом. Важко описати, як добре почувається чоловік, коли під ним сильна машина, добра дорога, ноги не болять, а віддаль від большевиків зростає з кожною мінутою. За нами курява, перед нами чисте, раннє повітря. Починає на світ збиратися. Сонце сходить за нашими плечима і освітлює нам дорогу, гори і ліси. Все виглядає таке свіже, молоде, живе. В'їхали ми в якесь село, повне Вермахту. Ледве протиснутись можна, але можна. Казав я затримати машину, щоб піти й розвідати про положення, бо не знаємо, що попереду нас. Ріка Мур рветься вздовж нашої дороги і нам треба знати, чи по тому боці большевики, чи хто. Зустрів я ляйтенанта з Вермахту, поздоровив його і питаю, чи знає він щось про загальну ситуацію.

- Большевики є в Юденбурґу, але дальше не йдуть, бо, здається нам, там проходить демаркаційна лінія між ними і англійцями. Я щойно телефонував до Юденбурґа. Я також не хочу попасти їм в руки. Краще зустріти "амі" або "томмі".

- А відомо щось про відділи Тіта?

- Відомо. Це бандити і я раджу вам тримати.зброю в руках. Вони вештаються на південь звідсіля, але ніколи не можна знати. Ми маємо рапорти про грабунки, знасилування і звичайний морд цивільних людей.

- Ми маємо зброю. Дякую, побачимо, як дальше буде. Вертаюсь до машини, треба їхати далі. Ми ще надто близько до Юденбурґа. Біля машини стрільці кленуть, на чім світ стоїть.

- Що сталося?

- Дивіться, пане десятнику, що ми веземо! Самі цибуляні консерви!

В пушках дійсно варена цибуля. Ну, хто хоче їсти варену цибулю? Відчинили ми ще кілька скриньок, все те саме. Але трапилась одна інакша трохи. Розбили ми її - а там дванадцять пушок вепрової консерви, аж слинка нам тече. Те вже щось!

- Слухайте - каже наш шофер, здібний видно до всього. - Я піду між бротбойтлів, вони дуже ласі на шпек і свиняче м'ясо, покажу їм консерви і...

- А дамо їм цибулянки! - підхопили інші. Спритний народ, в неволі не згине, думаю.

- Я скажу їм - продовжує шофер, -що нам вже шпек проївся, хочемо хліба, волового м'яса і папіросів. Ануж вдасться...?

Я глянув на годинник, можемо почекати ще пару мінут. Харчі дуже важлива річ в дорозі, не менше важлива, як зброя. Стрільці зробили порядок біля машини із розбитими скриньками, щоб не видно було нічого підозрілого. За яких п'ятнадцять мінут приходить наш шофер і веде із собою п'ять вермахтівців. Один з них приніс чотири хліби. Я станув собі збоку, закурив, ніби нічого не знаю, і дивлюсь на цю торгівлю. Хлопці відкрили при німцях одну консерву і стали заїдати самі, потрактували й німців. Наш шофер, що незле говорив німецькою мовою, пояснює, що цю трансакцію мусимо зробити дуже скоро, бо може надійти наш офіцер і буде біда.

- Менш, - кажуть німці, - ріхтіґ шпек! Ґууут!

Той з хлібом залишився, щоб ми не втекли, а інші побігли назад до своїх. Вернулось їх вже шість, п'ятьох несли із собою скриньки, а один ще чотири хліби. Стрільці добили торгу. Дали їм цибуляні консерви, по одній скринці за кожен хліб, а одну скриньку екстра за сто папіросок, та по скриньці за скриньку їхніх консерв. Я тільки думав собі, а що як німаки також не дурні і принесли нам кислу капусту або буряки...?!

Та ми не мали тепер часу контролювати.

- На машину!

І поїхали ми далі на захід. Я заспокоївся цим, що нічого гіршого від маринованої цибулі дістати вже не можна, отже щоб там вони не дали, хліб маємо цілком певно. Зо дві години пізніше затримались ми знов в якомусь селі і добили торгу на швидку руку з бауером, що вийшов, зацікавлений нами. Дали ми йому дві скриньки нашої цибулі за гаряче молоко і білий хліб і наказали скриньки зараз таки добре заховати, щоб інші військові йому не відібрали, як військове майно, недозволене цивільним. Він поніс скриньки в поспіху до стодоли, а нам ще дав на дорогу по пляшці мосту і 10-літрову баньку бензини, бо наша вже кінчалась. За це хлопці скинули йому ще одну скриньку, з доброго серця! Я ніколи не уявляв, що маринованою цибулею можна робити такі добрі інтереси і то зараз же після закінчення війни!

- Ви бачили цю стрілку, пане десятнику? - питає мій шофер.

- Бачив, цю з Левиком. Але там пише "Айнгайт Бойцун", що це таке, не чув про такого.

- Це поручник Бойцун, я його знаю. Це наші. З фізілірського батальйону.

- Слава Богу, що ще якісь наші є на цій лінії. Більшість пішла на Кляґенфурт, Господь знає, яка їх доля.

- Яка доля. Всі узброєні, пане десятнику, ціла Дивізія. Наб'ють Тіта в торбу і по всьому.

- Ага, легко сказати. Тіто також тепер "альянт",

- Я знаю - каже мій шофер. - Дібрались самі "альянти" один кращий від другого.

Добре, що десь тут є ще наші. Якось приємніше на цій чужині знайти своїх, приємніше, як дома!

Тут зроблю малу диґресію. Багато років пізніше, мій товариш Микола Филипович, розказав мені, що сталось в Юденбурґу. Большевики захопили місто зараз же після нашого виїзду. Якби наша німкиня нас не побудила, були б захопили й нас. Але хоч нас не взяли, взяли всіх тих, хто надійшов до Юденбурґа після нас, байдуже, німці, чи не німці. Попались там мадяри, попались хорвати, попались і деякі наші, що необережно опинились в цій колоні. Большевики зібрали всіх на східній дорозі, уставили по десять в ряді і погнали пішком на схід. Довжелезна це була колона і понура. До большевицького полону ніхто не хотів йти, але боками машерували конвоїри з машиновими пістолями. В цю колону попався і мій друг Микола. На схід йому ані руш не хотілось тепер йти, до того в колоні воєннополонених. Він собі давніше уявляв свій похід інакше, як кожен з нас. А тут ведуть не до перемоги, а на далекий Сибір, Не побачити йому вже ні бистроводного Черемоша, ні зелених Карпат. Гуцульська голова почала працювати. Щоб не впасти в очі конвоїрам, обережно відпоров свого Левика і заховав у кишеню, місце по ньому затер пилом. Тепер виглядав як кожен інший німець. Помалу переконав своїх друзів недолі, що йому важко дихати і він мусить іти краєм колони. Вони не були однак дурні.

- Менш, вони мають автомати. Засічуть тебе на капусту. Зачекай до ночі.

Микола не мав охоти чекати до ночі. Тоді їх можуть вже запакувати до вагонів і що дальше в ліс, то більше дров. Дістався непомітно для конвоїрів нарешті на краї колони. Тепер очі пішли в рух, бистрі, гуцульські очі. Конвоїри йшли небезпечно близько, і передні і задні. Але раптом Микола доглянув відкриту в якійсь камениці широку браму і за нею чорний отвір каналу. Бог його знає, що в тому каналі і чим він кінчиться, з цього боку видні тільки круглий отвір. Але це була шанса і Микола не міг роздумувати. Три секунди пізніше шанса пропаде коли він пройде повз камениці. Зібрав всі сили і стрибнув, як заєць у ворота і в канал.

- Стой, стой, сукін син!! - і посипались стріли. Кулі зарікошетували навколо Миколиної голови, по мурі, по вікнах, дзенькнуло десь скло. Але він вже пірнув в канал, і навколо нього стало чорно. Обшукав себе, ніде не зачепило. Побіг каналом просто себе, керуючись тільки дотиком долонь по його стінках. Біг хильцем, бо канал не дозволяв випростатись. За ним, позаду ще чув відгомін стрілів, одна, чи дві кулі попали в канал, рікошетуючи повз нього, але й тут не зачепили. А потім канал збільшився і нарешті блимнуло світельце далеко попереду. Сонце! Микола вибіг над ріку Мур. Заки залишив гирло каналу, надслухував уважно, розглядався, але навколо було мирно, спокійно. Відпочив трохи від бігу і нервового напруження, видряпався на беріг і подався на захід, По-дорозі знайшов кріс і жменю набоїв, узброївся і так став мандрувати, від села до села, від хутора до хутора, лісами, горами, доріжками і стежками, доки не оминув Юденбурґ безпечно і подався на захід вже в англійськії зоні. Ми познайомились в полоні, подружили і дружимо до сьогодні, згадуючи наші переживання і поборюючи життьові труднощі на чужині.

Проїхали ми добрий шмат дороги і стали зустрічати частіше наших стрільців з Левиками на рукавах. Це ті, що вспіли перейти через Юденбурґ перед приходом большевиків, з самого ще початку відвороту. Нарешті скінчилась нам бензина. Мотор закашлявся і наш шофер майже з плачем з'їхав з дороги у рів, щоб не замикати нікому шляху.

- Така гарна машина - бідкався над нею шофер. - Такою й до хати заїхав би, якби не ці червоні воші большевицькі, пся їх мать була. І так ії тут залишати! Перший раз в житті доробився до власної машини і ось що!

Розділили ми між собою консерви, хліб, папіроски, роздали решту нашим стрільцям і піхотою подались дальше на захід. А що там буде на заході - Бог один знає. Ми знали, що було на сході - і це вистачало.

В найближчій місцевості зустріли ми вже багато своїх, побачили вже й наших старшин, як Козак, Бойцун, Горбач, Шипайло, Шарко, Ортинський, д-р Теслюк, д-р Радивил, Гарасимович, Колісник, Скіра, Малецький, Білик, Гуляк, Музика. Зустріли наших капелянів о. Левицького і о. Томашівського, якого я знав ще з цивіля, він був парохом у Наконечному. Знайшлись також і "німаки" з нашої Дивізії. Побачив я штурмбаннфюрера Вільднера, якого ми називали "тато"-м, Курковського та інших. Німецькими старшинами ніхто з нас не втішився, бо за малими вийнятками, наша Дивізія не мала чим похвалитись з того боку. Мені часто здається, що німецьких старшин добирали до нашої Дивізії так, як німецьких політиків для України і тому райхскомісаром став різницький помічник Еріх Кох. Це був добір "по партійній лінії".

Все таки ізза факту вищих ступенів, німці все ще нами командували, бо вони були в складі нашої Дивізії, як захопила нас всіх капітуляція. Вигадували вони різні накази, щоб доказати свою велику боєздатність. Наказали позакопувати ґазові маски, поламати і позакопувати баґнети та кріси і ще таке інше, чого ніхто з нас не брав вже поважно. Після дня відпочинку подались ми вже цілою валкою дальше на захід.

І ось дня 11 травня побачили ми наших перших американців. Було їх чотири, їхали своїм джіпом, повз нас, на схід. Їхали і жували ґуму. Нікого не зачіпляли, нічого не говорили. Переможці, для німців. А для нас? Хотілось затримати їх, говорити, вияснювати, що ми не їх вороги, що ми бились проти того самого большевизму, що в російській шкурі готується напасти і на них самих, на американців, але щож? Хто нас послухає? Переїхали вздовж нашої колони, пожували ґуму, навіть не глянули на нас.

Що їм знати про нашу історію, про наші змагання, про нашого - і їхнього - найбільшого ворога...?