Ауербах

І так 4 серпня 1945 року на нашому Ґолґотському шляху відкрилась ще одна, нова карта. На довгі місяці замкнули нас в таборі, обведеному трьома рядами і колючих дротів, з вежами, на яких були приміщені скоростріли і сильні рефлектори, що протягом цілої ночі шниряли по таборі, виловлюючи найменший рух, слідкуючи за поодинокими стрільцями навіть, коли вони відвідували місця гіґієнічних потреб. Цілий табір був поділений на клітки /кейдж/, на яких стояли дерев'яні бараки з вмивальнями, з біжучою холодною водою і кльозети. В кожному бараку були чотири більші і дві менші кімнати. Серединою бараку йшов коридор. Були теж бараки подібні до стоділ, тобто одна величезна кімната, повна подвійних ліжок. Нас привели під охороною, як великих злочинців, на простору площу, де перше всього відділено нас від старшин. Їх завели до окремої клітки. Тоді взялись до нас. Почався перегляд військових книжок. В наших книжках було вже обмаль карток, ми скурили їх із всяким трачинням та корою. Але переглядали й те, що залишилось. І розділювали нас на групи за методою, якої я ніколи не міг збагнути. Я думаю, що просто їм так хотілось нас ділити і все. Я попав до групи яких 210 чоловіка, яку призначили до інтернаціонального табору. Чому? Хіба тому, що там було місце на стільки людей, а їм, американцям, що там інтернаціоналізм! Вониж у себе мають людей з всього світу, вони до такого звикли. Якимсь чудом до нашої групи попав теж один підпоручник, літній вже чоловік, старшина ще з першої світової війни, якого прізвище я, на жаль, призабув, було нас кількох підстарший і стрільців з першої Дивізії, а решта це були вояки так званої другої Дивізії, а по суті другого набору, після битви під Бродами. Ми називали їх популярно, хоч може й докучливо "кокорудзяниками", пояснюючи цю назву тим, що вони самі до Дивізії не зголосились як ми, а їх "повитягали з кукурудзи". От, фраґмент вояцького життя і військових жартів. Не могли ми однак зрозуміти, чому нас відділили від більшої групи, в якій були самі старі вояки і з якими ми почувались краще, так би мовити, на одному рівні. Бо про що балакати з цими свіжими кокорудзяниками...? Справа вияснилась щойно згодом. Під охороною повели нас до цього інтернаціонального табору і перше всього наказали нам зірвати всі нашивки та відзнаки з наших одностроїв. І відзнаки і однострої виглядали вже дуже вбого від сонця і дощів, але я все таки всі свої нашивки та Левика з рукава заховав у бандаж і затримав при собі на пам'ятку. Після цього наказано віддати всі військові відзначення. Залізні Хрести, медалі, тощо, навіть відзнаки за поранення на фронті. Проходячи через вузьку хвірточку до табору, обов'язково треба було всі ці відзначення здати. Чомусь у мене стало враження, що такого наказу "згори" не було, а що просто наші охоронники забажали мати такі речі собі на пам'ятку! Я бачив по їх очах і обличчях, як вони тішились кожним зданим відзначенням. Люди, що виконують бюрократичний наказ, не прикладають до нього такого особистого зацікавлення.

Інтернаціональний табір, як із самої назви видно, був справді інтернаціональний. Знайшли ми в ньому модерну вавилонську вежу, із латишами, литовцями, естонцями, турками, казахами, росіянами, німцями, ну й до цього всього добавили ще й нас, українців. Верх очевидно тримали німці. Вони були на своїй землі і були переконані, що їм належиться команда над всіми іншими. Це була для них "нова Европа", з малими, несуттєвими для них змінами. Нас кількох попало до кімнати, де вже був один турок, два латиші і два косоокі азіяти. Годі якось познайомитися так зразу із ними. Дивимось на себе і обходимо себе мовчки боком. Ніч переспали на долівці, без соломи. Харчування не краще, як в "таборі над озером". Ранком пів літри чорної кави, в полудне пів літри ріденької зупи, на вечерю знов пів літри гіркої кави і один хліб на двадцять голодних ротів. Ми так жили вже довгі тижні і місяці і нас просто огортала пасія голоду. Очі автоматично шукали чогось їстивного і мимоволі, коли хтось щось відважився їсти, всі інші гляділи на нього. Тому найкраще треба було з'їдати все, що давали нараз, разом із усіми і оминати пізніших проблем. Вночі я розбудився з почуття голоду, вертівся, крутився, не міг заснути. Просив Бога в темряві, щоб це все вже скоро сяк або так скінчилось, бо чув, що мої духові сили кінчаються, вслід за фізичними. Мої ноги над річкою і озером погоїлись цілковито, але зате я дістав цингу, зуби стали коливатись, ясна боліли і кривавили самі із себе.

Котрогось дня я довідався, що в таборі є дентистичний відділ, що можна туди записатись і лікувати зуби. Пішов я ранком, після збірки, а там вже застав довжезний хвіст. Тобто в нашій таборовій канцелярії. Переглядав нас якийсь симпатичний німець з Вермахту, який вже своїх пацієнтів знав напам'ять.

- Веґ, веґ, зі шварцер! Дер нехсте!!

Прийшла моя черга. Подивився він на мене, на знаки по моїх нашивках на ковнірі і на нараменниках, змінив тон.

- Що вас болить?

- Зуби і ясна.

- Прізвище?

Записав у книгу і послав мене із запискою до дентистів. Поїхав я із іншими такими як я пацієнтами, вантажним автом і від цього дня через два тижні їздив туди кожного ранку. Мушу признати, що якось там лікували, ніде ні в армії ні навіть в полоні не зустрічався я з практикою описаною Гашеком у його "Швейку", що на все давали тільки аспірину і полокання шлунків. Або щось змінилось, або Гашек побріхував трохи, не можу сказати. Дентисти-лікарі самі німці. Оглянув мене один із них докладно, серйозно, посмарував чимось ясна, воно стало пекти вогнем, він вказав, що це власне очікувана реакція, після того дав мені випити із водою цитриновий порошок і на дорогу дав одну цибулю, яку треба було кусати, їсти помалу і притримувати на яснах. Я гриз, плакав і далі гриз і це помагало. Перед відходом до санітарки діставав я завжди якийсь білий порошок, який треба було на пів години перед спанням тримати в устах на яснах. Майже кожного дня діставав я теж в лікарні горнятко солодженої білої кави і кусок хліба. Що могли те робили для мене, мушу признати, що дбали так, якби я був їхнім власним краяном. Пухлина з ясен почала сходити, ясна навіть перестали кривавити, тільки зуби ще коливались. Під час однієї з візит, дентист оглянув їх докладно, попробував тут і там і вирішив, що два з них можна пльомбувати, два інші треба вирвати, бо вони вже скінчені до кореня. Так і зроблено і я привів свій голосильник якось трохи до порядку. Щоб зуби перестали хитатись, як береза на вітрі, треба було ними щось гризти, але що я міг гризти? Хіба залізні дроти!

Розійшлась вістка - пароля по таборі, що американці будуть з нас творити робітничі команди, але до них приниматимуть тільки сильних і здорових. Ну, думав я, хіба не в нашому таборі будуть такі команди складати. Та все таки ми всі туди записались, але з цього нічого не вийшло і ми далі сиділи на голодних пайках. Я свято переконаний, що в такому харчуванні мусить бути якась метода, якась навіть філософія. Чоловік охляне і ніщо його не цікавить, крім вістки про кусок хліба. Не цікавить його вже навіть смерть,

Два тижні перебували ми в інтернаціональному таборі і я якраз велів закінчити лікувати зуби, як всіх нас 210 українців перевели до 3-ої клітки, "кейджу". Там ми зійшлись з мадярами. Ця клітка була значно краща. Ми дістали ліжка, хоч і поверхові, але ліжка! На ліжках були сінники і наші кости могли хоч нарешті відпочати. До цього нам видали по одному коцові. За подушку служив мені мій військовий плащ. При відмаршу з міжнароднього табору видали кожному з нас по маленькому мішечку тютюну і пачці паперців. Наші настрої зразу поправились, бо хоч голодні ми були дальше, але коли є що закурити, то можна себе трохи задурити і краще тоді спиться, хоч не будиться чоловік до дурних думок поночі.

В цьому 3-ому "кейджу" верх водили мадяри, які були там перед нами. Кухня була під їх наглядом, так, що усі зупи були гострі, приправлені на їх спосіб, і по кожній зупі приходилось нам пити їдунками воду, щоб погасити спрагу. Командантом цього "кейджу" був поручник американської армії, син еміґрантів з Відня, здається, жид. Володів добре німецькою мовою, поводився з нами чемно і культурно, взагалі дуже тактовна була людина. Можливо, що він вирятував нас від репатріяції при пізніших наших клопотах.

В цьому таборі проводили контрольні збірки спочатку два рази денно, ранком і вечором. Хоч здається, що при браку всякого зайняття, ці збірки повинні були нам може навіть подобатись, було якраз навпаки. Наше фізичне послаблення і духова байдужість викликали у нас відразу до цих нудних, довгих перечислень, коли ми згори знали що всі є на місці і ніхто не втік - бо куди і пощо? Збірки переводив цей молодий американський старшина, якому теж, на вид, вони боком вилазили, але такі, певно мав інструкції. На збірці ми ставали у три лави, а він переходив помалу наші ряди і числив. Байдуже, чи він почав від нас, чи мадярів, ми всі мусіли стояти однаково довго, бо не вільно було розійтись, доки всі не були перечислені. Під час гарної погоди, ще пів біди, ми стояли і обмінювались паролями і вістками, що йшли по лавах, як телеграф без дроту...

- Слухай, Романе - каже мені раз колеґа, - чи ти чув, що старинні єгиптяни знали вже телеграф без дроту...?

- Ти здурів?

- Та ні, дивися, досі в жадній піраміді не знайшли дроту!

Так ми собі скорочували час. Але коли стали падати осінні дощі і коли холод в свою чергу після гарячого літа зступив на землю, ці збірки почали бути для нас колькою в боці. На щастя в той час їх обмежено тільки до одного разу денно, вечором. А так цілими днями ми нічого не робили, одні спали, інші грали в карти, або шахи, які собі самі зробили, як було надворі сухо, лазили, як сновиди по всьому таборі, спостерігаючи власне життя та вишукуючи нові паролі.

Між мадярами знаходилися й українці з Карпатської України. Вони нав'язали з нами контакт, коли дізналися, що ми українці. Між ними я зустрів одного учителя з Мукачева і ми заприязнились, як товариші по фаху, бо я теж в цивілю був учителем. Часто відвідував я його в мадярському бараці, але він був там дуже обережний, не хотів багато говорити, зате вже чувся свобідніше в моєму бараці, але найкраще він почувався, коли ми вдвійку проходжувались по таборі. Завжди лякався, що хтось підслухає і буде нещастя. Це вже була така його манія. Розказував мені докладно, як то мадяри ліквідували Карпатську Україну в 1939 році, після горезвісного арбітражу Ріббентропа у Відні а ще гірше, після остаточного загарбання решток вільної ще української землі із столицею Хустом, за таємною згодою Гітлера. Розказував він мені, що його самого арештували, посадили в тюрму і катували за співпрацю з українським урядом о. Августина Волошина, коли ж нарешті й випустили, то не дали учительської праці, а скоро потім змобілізували до своєї армії. Між мадярами ходили вістки, що їх мають скоро звільнити і пустити додому. Мій учитель також вибирався їхати із ними, але випитував мене дуже докладно про мій досвід з большевицькою окупацією Західньої України. Я йому розказав усе докладно, без переборщення, але й без закривання. По-братньому я йому радив, щоб він туди не їхав, бо буде переслідуваний, а ще чого доброго прищіплять йому коляборацію з німцями і пішлють на Сибір, та він міркував своє і коли мадярів дійсно звільнили, він поїхав з ними.

Хтось мені колись казав, що українці такий співучий нарід, що навіть в голоді і холоді співатимуть. Не знаю, може це і правда, бо доки було надворі гаряче, нам ніяк на спів не збиралось, але похолодніло і ось часами по бараках нісся наш слів. Чути було й гарні голоси і мені впало на думку зорганізувати співучий гурток. Хором я не збирався його називати, бо й нот не було і дириґента фахового знівідки взяти, але звірився я Миколі Филиповичеві із моїх думок, а він зразу погодився і ось вже є нас двох! В одній кімнаті нашого бараку лунав деколи чистий, гарний тенор і ми пішли тепер його відшукувати. І знайшли, хоч глупе було допитування.

- Панове колеґи, слухайте, чи не у вас тут співає один файний тенор...?

- У нас самі тенори. І що один то кращий. Котрого вам треба?

- Вам треба оперового, чи звичайного дяка...?

- Він співає тільки до місяця, панове!

- Або як вздрить кота...!

Але віднайшли ми його. Звався Василь Зарицький. Ми з ним поговорили і він пристав до нас, як новий запорожець до Січі. Тепер, коли нас вже було трьох, ми стали вербувати серйозно і через пару днів наше число зросло до тридцяти. Хтось зорганізував від мадярів одну мандоліну, ціну якої втримано в тайні навіть передо мною і ми почали співати наші дивізійні пісні, потім стрілецькі і нарешті народні. На кльозетовому папері писали так звані "шевські" ноти і праця якось пішла. Вкоротці ми вже добре співали на чотири голоси. Цей наш хор допомагав нам переводити дні і довгі, осінні вечорі, а нашим друзям приніс він розраду, що спочатку виявилось у безпощадній критиці, пізніше в захоплених похвалах. Такий ми вже народ. На перших наших пробах падали під нашою адресою всякі поради і завваги, як наприклад:

- Слухайте панове, в сусідньому кейджі здох кіт, зачекайте, я їм скажу, що ви заспіваєте над ним, то може зірветься і побіжить!

- У нас в селі так співали у Мошковій коршмі в суботу, після півночі...!

- Чи це може той славний хор старих дівиць, панове...?

- Я чув, що ви ще не маєте назви, а? Можеб так "Старе простирало"!

- Даю сотку, що вони себе назвуть "Боян", або "Сурма", або може хоч "Свиставка"!

Але ми співали вперто дальше і прилюдна опінія змінилась. Коли ще хтось хотів мудрувати, інші озивались:

- Гей-мо, замкни пельку, бо вилетиш за двері!

А ще трохи потім:

- Знайте, хай вас дундер свисне! Так гарно співаєте! Нате, закуріть!!

В цих днях сталими свідками повчальної події. В сусідньому "кейджі" сиділи німецькі СС-и, полонені, як і ми на таких самих пайках, як і всі. Але у них були інші думки, як у нас. Тоді власне я побачив, що немає терпеливішого народу у світі понад нас. Німецькі СС-и зорганізували голодовий бунт. Як на команду, одного ранку на очах американського службового старшини, з холодною кров'ю ранком перевернули кухню із кавою і виляли її на землю. Подякували за хліб і за сіль і не вийшли на ранню перевірку. Їхні представники заявили американцям, що якщо вони, полонені, мають вмирати помалу з браку харчів, то вони вирішили допомогти американській команді і зробити це скоріше. Тому вони дякують за теперішні харчі, може команда ними наділити інші "кейджі", щоб хоч хтось з них скористався.

Ми стояли при наших дротах і дивились на німецький табір? Що тепер буде? Нам на думку не прийшло б голодувати, а ці ось, глянь самий!

Годину пізніше чуємо гуркіт. Їдуть американські важкі танки. Серед нас поділені думки, залежно від вдачі.

- Чекай, їх вистріляють як мух!

- Г...о їм зроблять! Війна скінчилась!

- От, морові хлопці, не так, як ми. У нас половина буде голодувати, а половина буде на них доносити!

Прикро було слухати таких завваг, але чи наша історія не вчить, що сталось з Наливайком, з Підковою, з Остряницею...? І це були самі вибранці народні, люди, що любили волю і готові були за неї вмирати.

Американські танки оточили цілий німецький табір, націлили кулемети і гармати на бунтівників. Ми дивились, як помалу повертались танкові вежі, як по радіо команданти поодиноких танків подавали собі інструкції. Все це видовище обраховане було на людські нерви, але німці сиділи i дивились спокійно. Ніодин не змінив постанови. Один американський старшина демонстративно залишив свій револьвер на одному з танків і без зброї зайшов до німецького табору. Видно, що він покликав до себе представників цього табору, бо група німців підійшла до нього і на стоячи, відбулась там якась розмова, змісту якої ми однак не чули. Все це відбувалось спокійно. Ми стояли дальше і приглядались. Офіцер вернувся до свого танка, прип'яв назад свою пістолю і виліз нагору, до гучномовця, уставленого на танку. Чистою, німецькою мовою, став промовляти до збунтованих. Передаю його промову, наскільки вона залишилась мені в пам'яті.

Перш усього спитав він німців, чи можливий був би бунт в їхньому полоні і як до такого бунту була б поставилась німецька охорона...? А спеціяльно власне СС-и, тобто ці, які дозволили собі на бунт в американському полоні! Напевно усіх здесяткували б і присмирили б бунт! Ми цього робити не будемо. Ми знаємо, що вам погано живеться, що харч незадовільний. Наше постачання ледве встигає прохарчувати нашу чисельну армію і тому є початкові труднощі, але я вас запевняю, що вкоротці все наладнається і харчі покращають. Наприкінці заявив їм просто, "на розум".

- Ми здушили вашу армію на фронтах, можемо здусити і бунт в полоні! Тоді будете нарікати самі на себе!

Німці вислухали промови спокійно і без коментарів розійшлись по своїх бараках. В полудне прийняли зупу, танки роз'їхались і все закінчилось. Два дні пізніше почали ми діставати вже кращий харч і цей день, тобто 31 серпня варто було собі запам'ятати. Значить, німецький бунт таки допоміг нам всім. Значить, харчі були, тільки нікому не хотілось подбати, щоб ми їх дістали якслід! Ми вже навчились розуміти американські кальорії. Вони нам спочатку видавали 1200 кальорій денно, або й менше, а від 31 серпня ми почали діставати по 2700 кальорій і то в американських харчах. Цю ріжницю ми зразу відчули. Через три дні наш голод заспокоївся і я побачив, як помалу у моїх товаришів знов почали живіше світитися очі і обличчя стали прибирати нормальні, молоді кольори. Навіть тютюн почали нам видавати і наші настрої покращали без міри. Вже не тільки наш хор, але навіть поодинокі кімнати завели собі співи вечорами. Лямп однак в таборах не було і поки ми поснули, розказували собі всілякі історії, а добрі балакуни цінились на вагу золота. І добрі брехуни. Тепер, коли нам стало краще жити матеріяльно, до голосу прийшли наші душі. Забажалось волі, забажалось вийти за ці дроти, хоч би тільки символічно, але не бути в тюрмі, під охороною.

В цей час вирішив я позбутись свого значка на внутрішній стороні рамени, тобто татуованого значка про групу моєї крови, "блютґруппе". Чомусь ходили вперто паролі про те, що всі, що мають значки, будуть карані спеціяльно довгою тюрмою і важкими роботами. Дізнались ми плян якогось американського жида, Морґентау-а про те, щоб всіх СС-ів запроторити до Африки на двадцять років важких робіт. Як пізнати СС-ів краще, як по значку "блютґруппе"?! Отже вирішив я цього свого значка позбутись. Я не знав ще тоді, що татуажу можна позбутися тільки хірургічним способом, при застосуванні всіх здобутків шпитальної техніки. Але я познайомився із медиком, який проживав у третьому "кейджі" від нас і який тепер працював у нашому таборовому "ревірі", тобто в нашій медичній станції. Я мав групу крови "А" і вона нанесена була на моє рам'я у формі друкованого А, складеного з шости точок, малесеньких, як макове зерно. Коли я висловив недовір'я, що цього значка можна легко позбутись, мій медик махнув зневажливо рукою.

- Постарайтесь між кухарями кусок шкіри із солонини. Решту залишіть мені.

Я так і зробив. За маленький кусок шкірки мусів дати одного цілого папіроса, але що не робиться для науки... Кухарі допитували мене, нащо ця шкірка, але я позбувся їх вияснивши, що нею я натираю нігті, щоб росли рівномірно і не тріскали, щось неначе крем...

Із цією шкіркою-скарбом прийшов я до мого медика. Він оглянув її, ствердив, що цілковито вистачає, поклав на металеву накривку від їдунки і став її смажити на вільному вогні, все на моїх очах, без жадної чорної магії, без всяких "абра-кадабра" чи інших чудасій. Я роздягнувся, як у кожного нормального лікаря робиться, тобто до половини, сиджу і чекаю. Коли ж шкірка вже добре розпеклася, мій медик взяв її щипцями, казав мені піднести рам'я догори і цей розсмажений шкварок приложив до мого живого тіла на це місце, де була витатуована буква "А"...

- Аааа...!!! закричав я з болю, але дальше закусив губи, не випадає бути жінкою. Кожний знає, що рам'я на внутрішній стороні є дуже чутке на біль, а ще такий, як від попечення, отже можете собі уявити, що я переживав із тим розжареним шкварком на м'ясі. Але чого хотів - тепер маєш, терпи. І я терпів. Пекло мене немилосердно, а медик, як середньовічний інквізитор, не попускав. Із холодною кров'ю пік мене живцем цим розжареним куском шкіри тих дві мінути, що мені здавалось вічністю. Нарешті відкинув він вже прохолоджений шкварок і пінсеткою, із всіма засобами лікарської гіґієни, здер спечений міхур. Я дальше терпів. Потекла з рани вода, потім кров. Почав мій медик ляпісувати тепер живе тіло, червоне м'ясо. Я думав, що встечуся з болю. Кров сціпеніла і створилась на тому місці чорна оболонка. Нарешті забандажував він мені рану і казав прийти наступного дня. Я пішов до свого бараку із змішаними почуваннями. З одного боку аж сльози в очах стали з болю, а з другого боку радий, що не запроторять мене до Африки на двадцять років. Але рана не вспокоїлась. Пекло мене, як вогнем цілий вечір, пекло вночі, я зривався і ходив по таборі, щоб на холодному вітрі хоч трохи перестало пекти, а позатим думав я. Що змучуся і яко тако засну. Та чортова рана не дала замкнути ока на всю ніч. Ранком, як зварений, пішов я до "ревіру", здав звіт з мого стану, стараючись не вживати нецензурних слів, що мені вдалось не без труду однак. Медик, байдужий до всіх моїх словних декорацій, відкрив мою рану, а там, аж страшно: рам'я все червоне, а всередині чорне кільце, спалене ляпісом. Медик пінцеткою знов здер чорну поволоку, кров почала текти наново, він промив рану алькоголем і знов виляпісував живе тіло, хоч мені сльози текли з очей, бо це чисто так, якби хтось прикладав вогонь до живої рани. Така операція повторялась кожного дня вісім разів. Рана поглиблювалась за кожним разом і витатуовані точки почали зникати. Як раніше просив я Бога, щоб нас якнайскоріше звільнили, так тепер я просив Його, щоб нас тримали бодай так довго, доки моя рана не загоїться безслідно. Пізніше я жалів, що робив цю операцію. Тепер маю близну і коли хтось питається, що мені сталося, я кажу, що мене кінь вкусив, так під раменем!

Як я вже згадував перед тим, наш табір був поділений на клітки. Наша 3-тя клітка обведена була колючим дротом на стовпах, за дротами була дорога, за дорогою знов клітка, не пам'ятаю вже її числа, в якій був жіночий табір. Там знаходились мед-сестри, дівчата з допоміжних частин, взагалі всі жінки, що були чимось причетні до армії, яка тепер знаходилась в полоні. Були там жінки різних національностей, але найбільше було німок і мадярок. З нашої клітки до жіночої і дальше, йшов попід дорогою канал, чи бетонова рура, якою протікала вода і всяке інше добро, як звичайно в каналах. Під самою і дорогою ця бетонова споруда заломилась, але про це ніхто не знав - до цього часу. Довідались ми про це щойно, коли один мадяр з нашої клітки забажав скласти візиту в жіночому таборі. Після вечірньої збірки і перечислення, вліз він в цю бетонову трубу і пропав. Та про це ми теж ще не знали, аж на наступній вечірній збірці стверджено, що стан полонених не згоджувався. Бракувало одного чоловіка! Сензація! Як і кудою він утік? Ми стоїмо одну годину, другу, американці бігають між нами, рахують і перераховують, а хлопа як бракувало, так і бракує. Нам, що не втекли, що стояли чемно на збірці, вони загрозили, що стоятимемо так цілу ніч, доки не знайдеться втікач і нас мало "шляк не трафив". Чи вони подуріли? Хлоп може вже десь поза Мюнхеном, а вони, дураки, нам кажуть тут чекати на нього! Хіба так стоятимемо до Страшного Суду, чи як? Стало холоднувато, став накрапати зимний дощ, ми почали клясти спершу тихо, а потім групово, голосніше. На мадярів, які у всьому винні, дивимось скоса, а вони теж мабуть нічого не знають. Якщо хтось хоче втекти, він, ясна річ, не дає всім про це знати наперед! Ноги під нами вже хитаються, хочеться хоч трохи сісти, а тут нема як, бо всюди мокро, дощ таки паде і на землю і, що гірше, й на нас! Нарешті знайшовся неспокійний, заскочений мадяр, якому втікач перед своєю ескападою звірився із свого наміру і тепер цей мадяр вирішив, що треба все сказати американцям, бо можливо, що його колеґа потребує допомоги, коли він цілком не є поза Мюнхеном, а сидить в каналовій дірі. Збіглись всі американці біля того мадяра і він їм зрадив тайну. Вся група пішла до отвору до цієї бетонової труби і тепер вже й ми зацікавлені, помимо болю ніг і дощу. Той же мадяр, що сказав про цю історію, поліз у цю руру, шукати свого колеґу. Так дійшов він до місця, де вона була заломана. І там знайшов свого колеґу - дон-жуана, Той думав, що може протиснеться і застряг в цьому місці: ні вперед ні назад. Поламаний бетон гострими кінцями в'ївся в його однострій і тіло і як він не шолопався, ніщо не помогло, сам не міг собі дати ради. Вернувся його товариш, розказав, як там виглядає ця любовна ситуація. Принесли линву і цей мадяр знов поліз туди. Там він прив'язав линву до ніг свого колеґи, кількох мадярів стали тягнути і при допомозі спільного зусилля та мадярських прокльонів, з тяжким трудом видобули неуспішного любовника в його подертому однострою і добре натертими боками. Щойно тепер дозволено нам розійтись до бараків. На марґінесі цієї події, думав я пізніше, хотів би я знати, хто це такий мудрий у всіх тих арміях світу і взагалі там, де існує якенебудь службове скупчення людей, що видумав карати завжди тих, хто залишається і хто про ніщо, що сталося, не має поняття. Втікач дійсно міг бути вже на кордонах Німеччини, а ми були б ще далі стояли, як німі свідки неуспішних розшуків. Читав я, що таке діялось в німецьких таборах і таке діється і є описуване в совєтських таборах. Що за безглуздя!

Настали дійсно холодні, осінні дні. Заготівлю дров до кухні і до печей в наших бараках, американці залишили нам. Недалеко табору був ліс і туди нас водили, під охороною, по дрова. І тут завважили ми маркантну ріжницю між нами і мадярами, в американських очах. Наші команди завжди перед відходом до лісу діставали від американців шкіряні рукавиці, мадярські команди їх не діставали. Очевидно, мадяри запротестували. Американський сержант вияснив їм німецькою мовою дуже просто:

- Ці українці були СС-и, вони є еліта німецької армії, не випадає, щоб вони брали дерево голими руками, а ви, мадяри, цілком звичайна військова голота, вам рукавиці не належаться.

Не знали, радіти, чи плакати за це вирізнення. Цікаво те, що цих рукавиць нам не відбирали і через пару днів ми вже мали зайві пари, які стали міняти у мадярів за хліб і папіроски. Перед відходом нас перераховували, у ставляли гусаком і так вели в ліс. Американці стояли навколо з крісами готовими до стрілу... Ліс був ріденький і по його середині стояла величезна купа грубого галуззя. Біля цієї купи ставав американський старшина і ми підходили туди гусаком, як нас було уставлено. Кожен полонений, підійшовши до галуззя, діставав від американського старшини одну папіроску і мав право взяти із собою одну галузь, більшу чи меншу, не грало ролі, як попалось. Цю галузь треба було покласти на праве рам'я і так гусаком вертатись до табору. Хто вигадав таку процедуру, не знаю, але того балету ми дотримувались за кожен раз, коли пришилось нам йти по дерево. Кожний з нас мусів свою галузь двигати сам, не вільно було один одному помагати. Прийшовши до своєї клітки, все дерево ми скидали біля кухонь. І коли так перемаршувало кілька тисячів людей, біля кухонь виросла велика гора дерева. Ми назвали це китайською методою. Проходячи біля сторожових веж, ми збирали недокурки, а також "свистали" в американців жарівки і вкоротці весь табір був освітлений, бо електрична струя по бараках була. Американці-вартові, що стояли по вежах, не звертали на нас найменшої уваги, коли ми крутились попід вежами, ламаючи порядок маршу і збираючи все, що було щось варте. Одного разу цілий такий марш по дерево не відбувся і причиною був жіночий табір. Вже нас перерахували, уставили гусаком, видали рукавиці, але чомусь не рушає наша колона, хоч на дворі мороз пече в лице і вітер смалить поза вухами. Ми так стоїмо і мерзнемо, а американець, що мав нас провадити, йдучи на чолі довгого гусака, дуже щось бігає навколо нас і чогось шукає. Постояли ми так дві години і нарешті, коли стало близько до обіду нас розпустили і по дрова ми вже цього дня не пішли. Пішли аж на другий день. Тимчасом наші "детективи" вивідали в чому справа. Наш американець загубив десь свого кріса і не міг собі пригадати де. Накінець дали йому знати, що він забув свій кріс у жіночому таборі. Цей випадок, як теж багато інших засадничих дрібниць переконали мене, що дисципліна в американській армії не була така гостра як в німецькій. Американські вояки цілком прилюдно курили, стоячи на варті у шеломах на голові. Своїх старшин вони ще салютували, але на підстаршин ніхто не звертав уваги. На свої збірки вони ніколи не вибігали і не видно було того вивченого, дисциплінованого примусу робити все скоро і добре. Часом мені здавалося, що їхні вояки, це просто цивільні люди, які випадково опинились в одностроях, Багато років пізніше, вже в Америці, я привик до такого образу і він мене не разив, але тоді, на початку, коли у мене всі військові засади були ще живі, ця ріжниця кидалась у вічі.

Наші настрої помалу кращали, харч поправився значно, закурити було що, вечорі вже не тягнулись в безконечність, бо ми собі зробили світло і при тому могли грати в шахи, чи вправляти спів, чи взагалі щонебудь робити, навіть книжки почали з'являтись в таборі. Навчились ми грати в бінґо і поки довідувались, що на світі ще й так не дуже добре, витримували наше "полоненство". В моїй кімнаті нас було всіх 14 осіб, один між нами прізвищем Петричка, середньго вже віку, в цивілю належав до оркестри, десь чи не в Трускавиці, біля Дрогобича, і він придбав собі від мадярів трубку та став кожного ранку вигравати нам "побудку", цю саму, що її грав у польській армії. Він взагалі зайнявся нашою кімнатою, неначе якийсь оберкельнер. Як тільки дижурні принесли снідання до кімнати, Петричка, що завжди найскоріше з нас всіх вставав, розділяв ці порції, кожному приносив до ліжка і за це ми надали йому право на трішки більшу порцію та крім того дозволяли йому "вилизати" баняк, зокрема тоді, коли на снідання були густі вівсяні платки з чоколядою, або чоколяда засипана ґрисіком чи кукурудзяною мукою. Петричка мав тоді, як ми говорили, свій "балюнок". Поснідавши так у ліжку, ми перевертались на другий бік і дальше давали хропака. Біля десятої години треба було вставати, бо часом траплялось, що американці мали поганий день і тоді влітали на перевірку чистоти, та це не було таке важне, як те, що зближалась година видачі хліба. Деякі цікавіші, збігали до кухні, де вже привозили харчі на наступний день і там, по вигляді скриньок та по американських шифрованих написах навчились відгадувати меню. Деякі дійшли до такої вправи, що на їх інформаціях можна було полягати, як на власному пляні. В десятій годині видавали нам хліб, часом навіть каву, або якісь консерви, чи рибки. Я мушу сказати, що порівнявши після війни звіти з англійського полону в Ріміні, американці годували нас краще і багатше, як англійці наших товаришів в рімінському таборі. Після видачі і розподілу хліба, з цим, що ми не мусіли так на грами його ділити, як спочатку і перестали викрикувати "кому!", була перерва до години третьої пополудні. В той час розпочинались наші гри в карти, "очко", або шістдесять шість, шахи або бінґо, а хто мав охоту лазив по чужих кімнатах, розповсюднюючи старі паролі і шукаючи нових. В той час ми дізнались докладніше, як союзники "покивали" поляків, що стільки труду і крови поклали біля союзної перемоги. Отже не звертаючи уваги на леґальний, польський уряд в Лондоні, большевики таки настановили у Варшаві свій власний маріонетковий уряд, а крім того по цілій Польщі йшли арештування всіх поляків, що мали якийнебудь зв'язок із АК - Армія Крайова. В липні Альянти визнали цей варшавський уряд і польський уряд в Лондоні залишився на льоду. Дізнались ми теж, що закінчилась війна з Японією і що вперше вжита була якась нова, несамовита зброя, атомова бомба і дехто став підозрівати, що останні промови Гітлера, в яких він німцям обіцював якусь нову "вундерваффе" /чудесну зброю/ мусіли мати щось спільного із німецьким зусиллям створити також таку бомбу. Треба було, хоч і в полоні, усвідомити, що настав новий світ. Силовий центр в Европі пропав і на терені цього континенту зустрілись окупаційні армії, західні і большевицька. Історія вчить, що якщо десь існують дві потуги, то скоріше, чи пізніше, між ними мусить дійти до зудару і ми, у нашій наївності, стали вбачати початки цього зудару у всьому, що діялось в світі. Тоді, наприкінці 1945 року ще багато не діялось, але ми вірили вперто, що ніякої згоди між Америкою і СССР на довгу мету не буде. Ми не знали добре Америки, але ми знали Большевію і її підступний, хитрий спосіб і ми вірили, що скоріше, чи пізніше, на терені Европи розіграється ще одна війна, може вже дійсно остання. Америка мала ж атомові бомби! Ми уявляли, що Америка може зробити порядок в світі тепер без вжиття зброї, а просто наказом. І ми собі навіть уявляли, що американський президент тобто Труман, одного дня скаже большевикам: а-ну, досить цієї забави. Давайте подивимось, які у вас порядки там!

Та, очевидно, так не сталось. До конфліктів прийшло, бо прийти мусіло, бо большевики так довго не сядуть спокійно, аж їм хтось не дасть по носі, але ми ніколи не сподівались, що американська реакція на совєтські затії буде така млява. Ми ніколи цього не розуміли і я не розумію цього до сьогоднішнього дня. В моїй логіці в політиці нема приятелів, як американці думали свого часу про "старого вуйка Джо", в моїй уяві в політиці є тільки партнери. Сьогодні наші інтереси спільні, а вже завтра може бути цілком інакше. На жаль, я на політиці не розуміюся, видно. Якби я був тоді американським президентом, не було б сьогодні Совєтського Союзу, а були б вільні, самостійні держави на його місці, які вже пильнували б Росію добре, не було б атомової загрози в світі, не було б навіть червоного Китаю і світ не стояв би сьогодні в обличчі неминучої атомової війни та евентуальної заглади цивілізації. Але, як всім відомо, я не був американським президентом тоді, а сьогодні, коли пишу ці рядки, вже запізно... Запізно робити такий великий порядок такими малими, або й жадними коштами.

Пополудні, в третій годині була збірка на перевірку. Хоч це було майже все, чого американці від нас вимагали, ми кляли здорово, бо тут ще не закінчене бінґо, там була прецікава партія шахів, а тут знов хтось розказував несамовиту якусь історію. Після збірки перерва до години п'ята тридцять, тобто до вечері. У погідні дні цю перерву майже всі використовували на прохід по таборі. Ходимо, як леви у клітці, від дротів до дротів і дальше ані кроку. Найкраще було ходити "циганською доріжкою" поміж бараками, всякими вишуканими стежками, щоб якнайпізніше дійти до протилежної стіни з колючих дротів... Дехто дійшов до великої вправи в цьому. Я сам навчився ходити цілу годину завжди новими стежками... По вечері знов прохід, якщо хтось хотів, або партійка шахів на добраніч, а в десятій годині всі вже в ліжках, Петричка каже всім нам "добраніч" і гасить світло. В темряві дехто розказує про свої пригоди, правдиві, або вигадані і хто хоче слухає, а хто не хоче, засипляє, вколисаний до сну. Так виглядав наш день в той час. Голод вже нам не докучав і ми почували себе людьми знов, тільки людьми - в'язнями. Рефлектори і сторожеві вежі нам пригадували вперто, хто ми і як сюди попали.

Двічі в тиждень нашу клітку відвідував ппор. о. Левицький і відправляв нам Богослуження. Через нього ми мали теж зв'язок із іншими клітками, де сиділи наші товариші. Він їх також відвідував реґулярно і вся ця душпастирська праця вже тоді спочивала тільки на його плечах, бо другого нашого священика, о. Томашівського звільнено з полону зараз же після нашого приходу до цього табору "за дротами", в Ауербаху. Під час Служби Божої ми співали релігійні пісні, а наприкінці кожної відправи обов'язково "Боже вислухай благання". На Богослуження ходили всі, без вийнятку і це буде одиноке зайняття, до якого дижурні не мусіли нікого кликати чи поганяти. Не пригадую собі випадку, щоб хтось пропустив Богослуження і залишився в бараку.

Дня 26 жовтня, у п'ятницю, в нашому офіційному "статусі" зайшла маленька, але знаменна зміна. Надворі було погідно, але холодний вітер видував із тіла тепло, тому ми сиділи по бараках і грілись біля печей. Біля полудня зайшов американець із жмутом білих карточок. З цих карточок став вичитувати прізвища і вручати таку карточку кожному полоненому. На карточці було виписане ім'я і прізвище полоненого та його число в реєстрі полону, Моє число було: 31 Д 6.004.949. Таким способом ми перестали бути особами, а стали тільки числами. Це нас пригнобило, вже хоч би тому, що не виглядало, що нас скоро звільнять, коли вони завдали собі стільки труду створити новий реєстр полонених. На відходному американець повідомив нас, що вкоротці відкриють для нас пошту, отже можна буде скомунікуватись із рідними та знайомими.

По таборі кружляли нові паролі і я їх переповім тут в такому порядку, як вони записані в моєму дневнику. В Англії відбулось голосування серед вояків армії генерала Андерса на тему евентуального повороту до Польщі, такої, якою її зробили вже тоді большевики, тобто з комуністичним урядом у Варшаві. На 80 тисяч вояків зголосились тільки 13 тисячів і то самі рядовики. Офіцери, видно, пам'ятали про Катинь. Воєнний податок в Англії продовжено до квітня 1946 року. В Америці продовжено обов'язкову військову службу. Американські вчені в Оак Рідж працюють інтенсивно біля виробу уліпшених атомових бомб, Естонський Червоний Хрест повідомив всіх естонців в полоні - а їх була, здається, ціла дивізія СС, - що треба ще витримати і вичекати на місцях до того часу, доки покличе їх батьківщина. Але їх батьківщину окупували большевики і ані не думали звільнити... Труман, американський президент, заявив, що не передбачується більше конференції міністрів закордонних справ Альянтських урядів, після попередньої невдачі. Прийшли підтверджені вістки, що мадярів, які виїхали на батьківщину, большевики перевантажили на дещо інші транспорти і тепер приходять від них вістки, датовані в Омську, Томську, Іркутську і ще десь там дальше в Сибіру. Подумав я про свого знайомого, учителя з Карпатської України. Де ти, друже, тепер обертаєшся...? Чому не послухав? Чому такий наївний був...? Як довго будуть большевики так дурити людей...?

Як приобіцяли американці, що вкоротці відкриють для нас пошту і так сталося. Вже 29 жовтня дістали ми стандартні, поштові карточки. На них треба було написати вістку в німецькій мові, наступного змісту: "Я є здоровий і находжуся часово в американських руках. Почуваюся добре, прошу негайно мені відписати". Не вільно було писати більше, як двадцять п'ять слів. Дальше було місце на нашу адресу. Для історії подам мою, на взірець:

Ім'я і прізвище
31 G - 6004949
Provisional Co - 2021
P.W.E.   # 24 Auerbach,
Munich. 13. B.

Адресу, куди карточка мала попасти, треба було писати дуже виразно, по змозі друкованим письмом. Я, на жаль, не скористався першою поштою, бо не мав жадної адреси, щоб кудись мою карточку скерувати. Знав я вже тоді, що мій старший брат, Клим, щасливо вирвався із старшинської школи біля Познаня, як большевики почали свою рішаючу офензиву на Берлін і мав би перебувати в домі своїх майбутніх тестів, чув я теж про сестру з ріднею, чув про вуйка, але не мав поняття, де вони точно знаходяться. Тому свою картку я відступив товаришеві.

Так прийшов вечір Першого Листопаду. Отець Левицький відправив спершу Службу Божу, потім Панахиду за Поляглих Героїв і сказав нам принагідну проповідь.

- Там, в Україні, ворог не дозволить відправити панахид за наших поляглих, тільки матері, жінки і сестри шепочуть молитви за їх душі... Неодна мати молиться в тишині своєї хати, за сина, про якого не мала вістки ще з цих днів, коли під Бродами ревіли гармати, коли її, часом одинокий, син, своїми грудьми заступив ворогові дальший шлях, у захист нашої Батьківщини... Молиться мати і вижидає: може він не загинув, може схоронить його Бог мені на старі літа, на потіху... Може прийде від нього вістка... а може він сам застукає у вікно серед ночі...

Отець говорив зворушливими словами, а мені самому жаль стало, коли думки прийшли на голову. Було в моїй родині нас п'ять братів, один згинув з рук польської боївки, невдовзі після свого весілля, прожив із молодою дружиною всього чотири тижні... Наймолодший був ще маленький, всього вісім років, а вже сирота, бо батько помер в 1939 році, з приходом большевиків. Одного з нас забрали в червону армію на долю і недолю і немає від нього і про нього вісток. Тепер нас залишилось двох, на чужині. Мій брат дякувати Богові, на волі, а я в полоні вже шість місяців і скільки з цих місяців я був голодний, до розпачу голодний? А волі як не видно, так не видно. Чому якось так склалось в цьому світі, що нашому народові припала така велика миска гіркої недолі...?

Не тільки попав я у задуму. Цього вечора у нашому таборі не чути було пісень, не чути було жартів. Кожен ходив сам із своїми думками...

Наступного дня, грім з ясного неба. Приїхала большевицька репатріяційна комісія і буде забирати совєтських громадян "на родіну". Сьогодні, з перспективи часу я і мої товариші згадуємо ці хвилини із поблажливим усміхом. Але тоді, коли в Німеччині діялись такі речі, як ось у Корнфельді, де насилу американські вояки вкидали людей на совєтські вантажні авта, настрої були інакші. Бувало, вся справа залежала дослівно від ступеня політичної зрілости або й гумору даного американського команданта. Часом також від його політичних переконань. Ми вже тоді чули, що в американській армії є комуністи і то на високих становищах. Ця вістка відібрала нам весь спокій. Тому, коли заряджено денну збірку, ми йшли на неї, як на розжарених вугільцях. Як я вже згадав перед тим, командантом нашого табору був американський поручник, віденець, який плавно говорив німецькою мовою. Збірка проходила, як звичайно, але вичувалось в повітрі напруження сотень нервових систем. Ми не мали часу приготовитися якнебудь до цієї відновленої небезпеки. Не вспіли порозумітися з іншими клітками, не вспіли виписати жадного меморандуму, не вспіли навіть порозумітись між собою, якслід. Побачимо, що буде і діятимемо відрухово, якщо діятимемо взагалі.

- Полонені! - озвався наш командант після перечислення, не давши наказу розійтись. - Як вам вже відомо, до системи наших таборів приїхала совєтська військова комісія, яка за згодою і порозумінням із американською окупаційною владою вишукує совєтських громадян та забирає їх під свою опіку, до повороту до Совєтського Союзу. Ця репатріяційна акція є одобрена Альянтськими цивільними та військовими чинниками. В зв'язку з цим, і на мене спадає відповідальність за долю евентуальних совєтських громадян в цьому таборі, під моєю командою. Хто з вас є совєтським громадянином, прошу виступити вперед!

Мовчанка. Ані одного відруху. Наші лави стоять, як статуї.

- Ще раз повторяю: хто з вас є совєтським громадянином, прошу виступити вперед!!

Ми, галичани, давно вже умовились, як маємо поводитись у відповіді на таке питання. Ми не були добровільно совєтськими громадянами, а позатим, західні Альянти не визнали окупації польських державних земель в 1939 році і тим самим не визнали правно совєтського громадянства, накинутого большевиками всьому населенню Західньої України, після горезвісного "визволення", та ще "єдинокровних братів". Але наші товариші-наддніпрянці, а їх було досить, мали важчу проблему. За всіми тодішніми законами та умовами, вони вважались совєтськими громадянами, і були зобов'язані вертатись до СССР. Та біда в тому, що ніхто з них не бажав туди їхати, в кожному разі ніхто в нашому таборі. На повторений заклик команданта знов ніхто не ворухнувся в наших лавах. Тоді наш український командант пояснив американському поручникові, що у нас немає ніяких совєтських громадян, що ми попали були під большевицьку окупацію тільки на підставі угоди Гітлера із Сталіном із серпня 1939 року і ця угода Альянтів не зобов'язує.

Наш американець виявив вдоволення на обличчі і розпустив нас по бараках. Ми гомоніли подіями, нерви не були у нас спокійні, бо ми знали большевиків і їх монгольську хитрість, супроти якої навіть західні Альянти часами були безборонні. І справді. Ще добре ми не розляглись, як свистки дижурних покликали нас знов на збірку. О, це вже погано. Значить, не обійдеться нам так легко. Наші східні брати переживали цю подію, видно було по їх обличчях. Ми старались їх заспокоїти, мовляв, силою вас з-посеред нашої маси не візьмуть, будьте доброї думки. Але й самі ми не знали, як оборонитись, коли б так прийшлось дійсно зустрітись із насиллям...

Ставши на збірці, ми запримітили біля таборової канцелярії трьох осібняків, бо інакше описати їх не можна, за їх виглядом і презентацією. Справді, зле мусіло бути в СССР, коли вже таких представників мусіли висилати закордон у військових і дипльоматичних місіях. Один із них був вже старший віком, на вид спокійний, майор совєтської армії, другий майор НКВД, що було пізнати по синій шапці і третій, цивільний, який чомусь нервувався, ламаючи в руках неспокійно куски якогось патичка. Дібрана трійця.

З канцелярії вийшов наш американський поручник, не звертаючи ніякої уваги на совєтчиків і станув перед нашим фронтом. Мимоволі у кожного з нас марсова міна, мимоволі плечі випростувались, мимоволі голови пішли вгору: ми стояли в обличчі небезпеки, хоч і без зброї, але це був бій і то дуже важливий бій, за людські душі.

- Полонені! - озвався американський командант. - Я представив Совєтській Комісії вашу відповідь, але, на превеликий жаль, вони ані мені, ані вам не вірять і бажають з вами особисто говорити. Прошу дати мені доброго перекладача!

Наш таборовий перекладач виступив з ряду, не пам'ятаю, на жаль його прізвища. Американець покликав його до себе і тоді підійшли до нас совєтські представники. Тільки майор армії залишився позаду, так, неначе його це все не обходило взагалі. Енкаведист в однострою майора підступив ближче до нас, дуже певним кроком, з міною великої державної серйозности на обличчі, а цивільний пристанув біля нашого перекладача. Американський поручник не випускав команди з рук і нам це сподобалось. Він і перший забрав слово. Говорив голосно, так, що ми всі чули цілком добре. На площині тиша, хоч маком сій. Звернувшись до перекладача, а вживаючи голосу, що його чули останні кінці наших лав, американський поручник хотів нам доказати, що жадних довірочних комбінацій тут не буде.

- Скажіть совєтському представникові, що я тут є командантом табору і маю право видавати накази. Скажіть йому, що я дозволяю говорити до полонених, дозволяю намовляти і аґітувати, але не дозволяю погрожувати, Перекажіть кожне слово.

Перекладач переказав це все цивільному совєтові, українською мовою. Цей вислухав, кинув з люттю об землю останнім куском патичка, що його він так нервово ламав у своїх руках і вже відкрив уста, щоб щось сказати, коли американський поручник перебив йому і озвався самий, знов до перекладача.

- Скажіть йому, щоб він говорив повільно, щоб вояки все могли добре зрозуміти та з перервами, щоб ви могли мені все докладно перевести! Це є мій наказ. Дас іст майн бефель.

Ми думали, що большевика "шляк трафить", він так почервонів, коли перекладач переказав йому зміст слів команданта. Ми вже знали тепер, що цей молодий поручник американської армії є по нашій стороні. Цивільний відкрив рота і ми вчули російську мову!

- Всє здєсь українци?

Хтось гукнув:

- Не розуміємо російської мови!

Командант поінформувався про цей вигук. Цивільний хвилювався. Він звернувся тепер до нас українською мовою, але з домішками совєтчини і російщини.

- Отже панове, війна вже окончилась, вам нада вертатись домів, вас там мать жде, жена побивається, діти вижидають. Вас збаламутили і ви повірили, але товариш Сталін все вам простив, вертайтесь домів, родіна вас чекає. Вона тепер знищена, треба її відбудовувати і своєю працею ви зможете відкупити свій промах. Повторяю еще раз, що товариш Сталін вам усе простив. Багато з ваших уже поїхало, дістали на дорогу харчі, вони вже є щасливі. І вам треба їхати додому.

Стоїмо і слухаємо, а в грудях наростає буря. Перекладач перекладає кожне слово німецькою мовою командантові, вголос, щоб всі чули.

- Єсть у вас питання? - закінчує цивільний.

Вгору вистрелило багато рук. Командант вказав на одного і той виступив вперед.

- Я маю питання - каже стрілець, поставний, дебелий вояка.

- Пожалуста, пожалуста - припрошує цивільний.

- А куди ті, наші, як ви кажете, поїхали?

Цивільний усміхнувся нервово.

- Канєшно, додому - пояснює.

- А ви хто, українець, чи росіянин...?

- Я украйнєц, українець.

- То чому тоді ви говорите більше російською мовою, як нашою, коли ми в американському полоні можемо говорити свобідно українською мовою? Чи ви може перебуваєте там в гіршому полоні, як ми тут...?

- Слухайте, так не можна... - почервонів цивільний.

- Чому не можна? Свобідній людині у свобідній країні можна було б хіба більше, як нам у чужому полоні. Куди ж поїхали ці мадяри, що зголосились їхати додому...?

- О, на свою родіну, на Мадярщину.

- Дивно. А листи від них приходять тепер із Омська! Хіба це їхня батьківщина? Вони своїх домів навіть не бачили, правда? Чому ви прийшли нас сюди дурити? Ви знаєте, що ми не є ваші громадяни і ви знаєте, що ваш Сталін брехун найбільший у світі! Кого ви ще хочете здурити? Нас...?

Стрілець сказав це і добре сказав, їй-Богу і хотів вступити вже назад в лаву, але цивільний втратив панування над собою. З його запіненого рота посипались тепер вигуки і прокльони:

- Ви зрадники, ізмєнніки родіни, нє хатітє єхать на родіну да ми вас і в Амерікє найдьом!!

Перекладач ледве встиг перевести командантові, щоб цей зорієнтувався в чому справа, але американець вже й сам здогадався, про що йдеться і скомандував гостро:

- Кейдж драй - веґтреттен! Клітка третя - розхід! Чомусь нам вирвався з уст оклик "Слава" і табір аж затрясся від нього. Якось нам так хотілось крикнути, а 210 чоловіка мужви, це таки вигук, дай Боже здоров'я. На цьому справа для нас була закінчена. Та ми не знали, який ефект матиме наш оклик на совєтських представників. Цивільний хутко втік і заховався за плечі американського команданта, майор з НКВД відбіг назад, аж під канцелярійний барак, тільки армійський майор залишився стояти на місці, покурюючи і я запримітив, що на його обличчі з'явився усміх. Чому...? Не знаю. Він мені не сказав. Але він був вдоволений цією сценою. Може він був українець і може у нього були свої власні, глибоко заховані думки? Хто знає, але нехай мені ніхто не каже, що там, за залізною заслоною немає українських патріотів в армії, в міліції, а може навіть і в партії і в МВД. Я наслухався досить оповідань про дивні події від наших людей, що можуть підтвердити цей здогад. Нехай тільки час прийде...

Це була остання комісія, яку ми колинебудь бачили. Більше ми клопоту з большевиками не мали. Наступного дня сам американський поручник, командант, розказав нам, підстаршинам в нашому колі, що сталось цього попереднього дня ще на воротах, при в'їзді до табору. Як відомо, до табору не вільно було входити зі зброєю, вся зброя мусіла бути залишена на вартівні, де сидів один американець вартовий, гріючи ноги до червоної печі. Ворота до табору були відкриті і коли над'їхало авто з большевиками, очевидно, американський джіп, бо якеж авто могли мати переможні большевики, щоб заїхало із Совєтського Союзу аж до Німеччини? За кермою авта сидів цей цивільний і вартовий, жуючи ґуму ледве запримітив, як авто проїхало повз ворота, не затримуючись. Обидва большевицькі старшини в одностроях мали нагани при боці, цивільний, як показалось пізніше мав наган під плащем. Вартовий зірвався як опарений і вибіг з крісом в руках за ними. Авто затрималось тоді вже під самою канцелярією і тут наздігнав їх вигідний вартовий, лютий як сто чортів. Американець став верещати, щоб вони здали зброю, а ці з комісії, або не розуміли його, або прикидались, що не розуміють, вартовий став тягнути за револьвер енкаведівського майора, почалась шаматня. Тоді вартовий засвистав на сполох, і з канцелярійного бараку вибігли вояки і за ними командант. Американці люблять сензації, вояки обступили москалів якслід тісним колом і командант ледве пробився в середину. Почалась торговиця за зброю. Але наш командант був неменше впертий, як розумний. Совєти мусіли здати свого зброю і на це не було відклику. Дальше сталося, як я описав вище. Наш командант був вдоволений вислідом совєтської аґітації, хоч він дав нам до зрозуміння, що між нами є багато українців із східніх областей України. Але він стояв твердо на становищі, що силоміць не вільно нікуди людей забирати і ми не знали, чи це дійсно його особисте становище, чи може вже щось змінилось в американській команді після цих нещасних випадків по таборах ДП, де люди відбирали собі життя, щоб тільки не вертатись до СССР. Ото країна, громадяни якої воліли вмирати, як жити в її межах, під "рідним" режимом старого, доброго "вуйка Джо"! І чому світ не відбув ще хрестоносного походу проти цієї сатрапії. Бог тільки один знає, бо я справді не можу зрозуміти!

І знов поплили дні за днями, сірі, одноманітні. Надворі почалась середнє-европейська осіння хляпа, перед бараками глина розмокла, важко витягнути з неї й так вже подерті черевики. Вийти на прохід нема куди, та й яка приємність чалапати мокрими ногами по болоті? Аби яка поетична душа, то важко в болоті знайти гарний настрій для спрагненої краси душі. З бараку виходили ми тільки на збірки, та дижурні, які мусіли по черзі йти по наші харчі. Дня 15 листопаду впав перший сніг, та не полежав довго і станув. А 28 листопаду отримали ми по одному американському, вовняному коцові і тепер вже було тепло спати, цей коц грів, як рідна мати. Наступного дня видали нам по одній парі теплого білля і чудо, видали нам по одному кускові мила до прання і по одному кускові пахучого, туалетного мила, чи повірите...?! Тепер сталими вмиватись і це просто якась манія з нами, неначе хотіли змити із себе всі бруди минулих місяців неволі. Перемо наше білля, ну барак як одна велика пральня. І розбудився дух підприємчивости у наших людей. Зібралися хлопці і десь придбали слюсарські знаряддя та стали виробляти з мосяжних рурок перстені. Гравірували на них написи і дати, потім довго чистили, щоб вони досягнули відповідного блеску. Найкраще чистилося американським порошком до зубів марки Колґейт. Скоро на ці перстені з'явився ринок, очевидно американський. Ціна перстінчика вагалась між 20 і 30 папіросок. Найкращими покупцями виявились американські вояки-мурини, які просто розхаплювали товар і замовляли наперед перстені з українського золота! Що палець під таким перстенем скоро чорнів, того у муринів видно не було, звісно ж. Знайшлися спеціялісти, які стали виробляти забавки і це теж йшло як свіжі бублики. Знайшлись і торговельні посередники, щоб заповнити прогалину між продуцентами і покупцями. Найздібнішим посередником виявився стрілець Коба. Від ювілерників він брав готовий товар за який мав дати15 папіросок, що взяв більше було його. Не було випадку, щоб Коба дістав менше, як 20 папіросок за перстінь, часом виторгував хліб, консерву, або шоколяду.

Наші харчі встановились менш-більш так: на сніданок діставали ми солодке какао, 320 грамів хліба, рибну консерву, одну на п'ять осіб, по 10 сливок та по 21 кексові. Коли мені не ставало курити, я продав 12 кексів за 40 німецьких марок, купив собі 4 "паль-малі", покраяв на четвертини і у "люфці" мав що курити 16 разів. Порція хліба на нашому чорному ринку коштувала 30 марок і ніхто не хотів вже віддавати за неї 3 папіроски, хліб подешевів, бо голоду не було. Дня 1 грудня дістали ми знов по дві пачки тютюну в мішечках з папірцями і знов на якийсь час було що курити, а наші настрої залежали часто від того, чи були в нас папіроски, чи ні.

Десь в тому часі на заміну американцям до охорони таборів приділили армію ген. Андерса, щоб мала якесь зайняття і не їла дурно хліба. Ми підходили під дроти і дивились на них. Виглядали нещасно. Однострої у них були більше зношені, як наші, покорчені з холоду, покоцюрблені якісь такі. Дух в них впав дощенту. Старались ми з ними йти на розмови. Деякі приставали охоче, інші дерли носа, а ми думали, що цілком не було чого, бо їх "покивала" доля в цій війні ще ліпше, як нас. Ми нічого не мали і нічого не втратили, а вони мали готову державу та ще й "моцарствову..."!

Дивлючись на них, жаль мені їх було. Покинули вони свою землю не з власної волі, а вивезені або взяті в полон большевиками, які постріляли їхніх старшин як собак в катинському ліску, а їх самих запроторили в сибірські тайги, в яких вони побували і за царату. З рук смерти вирвав їх ген. Андерс і обійшов з ними пів світу, через Персію, Ірак, Палестину, Єгипет до Італії і нарешті до Німеччини, на цьому шляху пролили вони море своєї крови і до чого довоювались...? В їх батьківщині москалі господарили та ще й руками їхніх власних зрадників - комуністів, а вони мокли сьогодні днями і ночами на дощах та снігах, на чужині і стерегли німців та нас, щоб нам нічого злого не сталося!

В розмовах з ними я зорієнтувався, що більшість з них, це цілком прості люди, що й не дуже визнавались на закамарках політики. Все, що вони знали і чим себе потішали, це те, що в Нюрнберзі судять чільних німецьких воєнних злочинців, що їх всіх повісять або постріляють, а всіх СС-ів засудять на 15 років важких робіт. Ці вістки вперто повторювані поляками, пригнобили наш табір. Нашим командантом дальше був симпатичний американець і одного разу, після перечислення я і ще кількох товаришів підступили до нього і повторили це, що чули від польської охорони. Наш американець тільки посміхнувся і махнув рукою.

- Вони нічого не знають, ми їх тримаємо з ласки, бо самі англійці не знають, що з ними зробити. Про вас я знаю вже дуже докладно. Ви були фронтовою частиною, за вами немає жадних воєнних злочинів. Інша справа з партійними СС, але Ваффен-СС не буде мати великих клопотів. А тим більше ваша Дивізія.

Цей молодий поручник заспокоїв нас і ми чомусь вірили йому, що він нас не обманює. Наші дні знов плили монотонно вперед і ми чекали, всі чекали якихось змін.

Дня 4 грудня, у вівторок, після Служби Божої з нагоди свята Воведенія во Храм Діви Марії залунав несподівано свисток на збірку. Ми чомусь ніколи не сподівались нічого доброго від всяких несподіванок, не знаю, чи така вже була наша настанова, чи просто набутий досвід. Американці відчислили і відлучили від нас 87 стрільців і перевели їх з їхніми речами з нашої клітки число 3 до клітки число 12, де перебувала основна кількість нашого стрілецтва. Ніхто нам не пояснив, чому так зроблено і це залишило, очевидно, поле до широких, фантастичних здогадів. Чому їх забрали? Чому нас залишили? Може вкоротці і нас прилучать до решти наших? А може..., ми якісь спеціяльні? Може ... з нас зроблять жест в сторону СССР, щоб заткати їхні домагання щодо Дивізії...? Всякі здогади могли мати місце, коли нічого не відомо ясно. В четвер, 6 грудня, на ці наші настрої прийшов до нас отець капелян Левицький. З ним був ще один священик. Отець Левицький представив нам його як висланника Святішого Отця з Риму, який з доручення Папи об'їздить табори наших полонених, щоб розвідати точно про стан і наші умови життя. Він випитував нас дуже докладно, як нам живеться і які у нас побажання. Ми не нарікали перед ним на жадні дрібні невигоди, ми просили тільки одного, а саме, щоб випустили нас на волю, пощо нам час марнувати за дротами. Ми здорові, молоді люди, можемо вчитися, працювати, неволя вбиває нашого духа і наші надії. Висланник з Риму запевнив нас, що Святіший Отець піклується нами всіми і заступається за нами перед власть імущими в нашому повоєнному світі, запевнив нас, що насильного вивозу не буде, все помалу унормується і довго очікувана воля також незабаром прийде. Економіка воюючих країн сильно надшарпана або й знищена, Альянти не можуть випустити нагло і без приготування мільйонових мас полонених нараз на волю, бо це тільки спричинить повний хаос. Ще трохи терпеливости і все наладнається. Перед своїм відходом роздав нам на пам'ятку свячені образки. Цей перший тиждень грудня повний був для нас всяких ще сподіванок і на диво, не поганих! Ми дістали по 480 грамів хліба, солодку каву з молоком на сніданок, на обід густу фасолеву зупу, так, що "ложка в ній стояла". На вечерю вівсяні платки із спорошкованими яйцями! В суботу, 8 грудня ми отримали американські польові однострої, одні були зафарбовані на чорно і на плечах та на колінах білою фарбою виписані були латинські букви "P.W.", інші однострої не були фарбовані, прийшли в ориґіналі, зелені і без жадних букв на собі. Мені попався такий однострій і до нього я дістав чорний, військовий плащ, в якому я пізніше вийшов на волю, але цього я не знав ще тоді, у грудні, як і не знав, що буду парадувати вже на волі по розритих вулицях Мюнхену якраз в цьому ще плащі. Не забув я теж про ім'янини мого брата Клима, якого адресу я нарешті дістав і написав йому листа, побажавши всього найкращого, та знаючи, що він переживає у своєї нареченої, побажав я щасливого одруження, з яким вони однак зачекали аж на мій вихід з полону. Дня 14 грудня минуло повних сім місяців нашого полону, а волі, як не видно, так і дальше не видно. Коли ж вона прийде до нас? Може загубила нашу адресу...? В цій повоєнній метушні і таке могло трапитися.

Надійшов день святого отця Миколая, 19 грудня. Кажуть, що тільки дітям Він приносить дарунки, а ось і ми дістали щось від нього. Угодник Божий, видно, сам не мав багато і наділив нас цим, що у нього там ще залишилось. А залишилась у нього польська військова місія. Відпоручник польської держави, очевидно, комуністичної, молодий офіцер в "роґативці" зробив на нас все таки чомусь краще враження, як ці совєтські представники. Як не як, а він виглядав, як европеєць, навіть рукавички мав на руках і штани на ньому лежали краще і чоботи мали якусь елеґантну форму. Нас почали реєструвати ще з ранку і вже після обіду роздали нам свої запитники, на яких у німецькій мові були видруковані такі питання:

1. Чи хочеш вертатися додому?
2. Чи хочеш залишитись в таборі?
3. Чи хочеш вступити до американської армії?

Натурально, ми всі, як один, відповіли позитивно на третє питання, неґативно на обидва перші. З вигляду запитника ми зрозуміли також ще щось: хоч приїхала польська місія, яка була зацікавлена в репатріяції польських громадян, третє питання напевно не було подане поляками. Виходило, що американці не були дуже зацікавлені в нашому виїзді до совєтської сфери впливів, байдуже, чи до самого СССР, чи хоч би тільки до Польщі. Якась гра велась десь високо за нашу долю, але ми не мали поняття, яка, ким і защо. Однак ми мали тему до балачок, а це завжди скорочує час в полоні.

Дня 20 грудня із сусідньої клітки число 8 забрали 158 членів армії Власова. Вони зголосились їхати "на родіну". Ми не знали серед них жадних українців, все були росіяни.

Наближалось латинське Різдво і ми почали міркувати, яке буде наше різдвяне меню. А що нас чимось обдарують, ми були певні. І так і сталося. Вже в неділю 23 грудня з самого ранку дістали ми по чотири і пів пачки тютюну, папірці, ножики до голення, крем до голення, порошок і щіточки до зубів, мило, знов мило. Усього вже тепер маємо досить, дають нам все, тільки не волю, а ми власне її найбільше бажаємо. Може хтось, хто ніколи не сидів у тюрмі, або не був у полоні, не зрозуміє цих моїх частих згадок за волю, але її брак людина відчуває найбільше. Очі щодня мимоволі зупиняються на дротах і свідомість товче молотком: там є воля, а тут неволя. І хоч би нам давали були і золоті монети, однаково - там є воля, а тут ні. Людина індивідуально відчуває втрату волі дуже сильно і зараз же, а я ще тільки мрію, щоб цілий наш нарід так раптово і так сильно відчув втрату волі у всій своїй масі...

Святочний приділ харчів був теж гарний, чисто як тій пташці у золотій клітці дають нам вже аж забагато. Тільки, чи вийдемо ми на волю, чи може так, як ця пташка впадемо на дно золотої кліточки - мертві...?

В понеділок, 24 грудня, в навечер'я Різдва дістали ми по 450 грамів білої булки і так діставали ми через три дні, але зате на сніданок була тільки чорна кава і на обід ріденька зупа - латинникам не хотілось певно виварювати під час свят! Проминули свята, прийшов і минув новий, 1946-ий рік, але зараз же після нового року прийшлось ще раз виповняти карточки із питанням, чи хочемо служити в американській армії і знов всі написали, що так. Привикли до зброї, що зробиш.

Тепер наближались наші Різдвяні Свята. І як завжди на свята, наші думки линули до Краю, до наших рідних сторін, до рідних, дорогих осіб. Як їм там святкується під большевиками-антихристами, чи мають вони хоч такий кусок хліба, як ось тут ми...? І чому, чому ми маємо бути в російській неволі, яким правом наш нарід має так терпіти, яким правом росіяни посунули на нашу землю і чому, чому ми їх не вирізали до ноги ще тоді, коли вони вперше до нас прилізли...?! Бо наші батьки були добродушні, вони не знали, вони вірили в договори і обіцянки і сьогодні їх унуки в неволі караються. Може наші унуки хоч не будуть на нас нарікати, бо ми наскільки могли взяли зброю в руки і хоч ще не виграли, та боротьба ще не закінчена, ні, вона щойно починається!

В навечер'я Різдва, в неділю 6 січня, наш капелян, о. Левицький відправив у нас Службу Божу, сказав нам гарну проповідь, поручив нам думками злучитись з нашими рідними і в наших рідних містах і селах, які нас чекають і чекатимуть. Тисячі матерів кластимуть на столах порожні тарілки для своїх синів, що може якраз прийдуть на Свят-Вечір додому, виглядатимуть у вікна перед зорею і після неї, а коли не діждуться, клякатимуть у молитвах за здоров'я і щастя своїх дітей... Неодному сльози стали в очах, коли ми виходили з бараку, шкляними очима дивлючись на ненависні дроти, на вежі з кулеметами, чужі вежі, чужі дроти, а ми ж такий великий і чисельний нарід...!

Перед бараками якийсь дивний рух. Заїжджають три вантажні автомашини, чути свистки, рух в канцелярії і на воротах. Приходить американський наш командант і читає по-німецьки написану картку:

- Український Червоний Хрест бажає всім українцям веселих свят і пересилає кожному воякові скромний різдвяний дарунок...!

Нам здається, що ми мріємо на яві, що це сон! Чи дійсно ці наші молитви десь зібрались і когось спонукали заступити нам хоч в такий символічний спосіб наших матерей, наших рідних...?! Чудо! Не довіряючи власним вухам і очам, все таки ми стаємо на збірку, уставляємось, на команду, гусаком і по черзі підходимо до авт, де кожному з нас видають таки дійсно тяженький пакунок. Я чую, що мені сльози стають в очах. Не забули про нас, не забули...

Як діти спішимо до наших кімнат, щоб розпакувати, подивитись, що воно таке ми дістали на Свята. Папери шелестять, а далі оклики захоплення, заламаними голосами, зворушення всім давить горло, якби не стидались самих себе, плакали б як дійсні діти...

Крізь замрячені очі бачу консерви, папіроски, кекси, мило, щіточка і паста до зубів і багато всяких дрібниць, алеж вони нам потрібні, бо ми не маємо дослівно нічого із собою. Ні, ми таки гарний нарід, таки перед нами ще велике майбутнє, коли ми уміємо пам'ятати про своїх там, а тут - уміємо так зворушитись. Не впадемо духом, нехай діється, що хоче, ми свого таки діпнемо!

- Хлопці, - кажу - зробимо гідне Різдво...!

Барак ожив, і я подумав, як мало треба, щоб людей піднести на дусі, але як багато треба, щоб знати як і коли!

Робимо кутю. Такої куті ще в світі українці не робили. Кукурудзу з усіх пушок зсипаємо до великої баньки, додаємо туди шоколяди і це буде наша кутя. Кекси смаруємо горіховим маслом, це буде наша символічна просфора, нею ми будемо ділитись і складати собі побажання. Одне поверхове ліжко ми розібрали і зробили з нього посередині бараку стіл, застелили "вишиваним обрусом", який на нашу мову звався коцом, бо нічого іншого в нас не було, поскладали всі дари на столі. І свічка знайшлась у нас, самі зробили а-ля-мінут! Зістругали віск з американських залізних порцій "С" /латинська буква, наше "Ц"/, розтопили, обліпили ним кусок шнурка і свічка готова, як у Яворові на празнику!

Починає надворі сутеніти. Ми ходимо навколо себе навшпиньках, настрій такий святочний, що я не знаю, чи коли на Рідних Землях так обходили Різдво. Не один, а десяток вибігають що хвилини надвір - дивитись, чи вже зійшла перша зірка - символічна Вифлеємська зірка, ця сама, що у сьогоднішній вечір зійде в Україні, де мільйони очей глядітимуть до неї в цій самій хвилині - і це одинока наша всенаціональна сполука, одинокий пункт у Всесвіті, що злучить нас всіх в одну, українську рідню, в Америці, в Европі, в Азії, по цілому світі. Це є один, одинокий вже момент на цілий Божий рік, що всі наші думки і бажання з'єднаються в одній, загальній молитві: Боже, дай нам міць і витривалість, а ми виборемо волю Україні, і Боже, дай нам єдність...

А надворі мороз бере на вечір, на Свят-Вечір! Сніг скрипить під ногами, небо погідне, чисте, морозне, і нарешті - великий оклик: є зірка, ось там, не бачиш, дивись! Єєє...!

Всі вбігають назад у кімнату, я найстарший тут ступенем і мені припадає честь засвітити свічку, горить гарно, рівним світлом. Гасимо електричні лямпи і саме зайшов отець Левицький, зворушений, як і ми, та поблагословив святочні страви. З усіх кімнат зривається як на команду "Рождество Твоє, Христе Боже наш" - різдвяний тропар, а горло співає повною силою, то знов вривається спів. Щось душить, підходить від серця, очі вогкі, і знов співаємо і знов те саме. Скінчили спів і одне побажання лунає над святочним столом:

- Дай Боже, ці свята щасливо відсвяткувати і других дочекати, вже на волі! Христос Рождається!

- Славіте!!! - гуде табір.

Мовчки ділимось тепер нашою просфорою, а думки у кожного з нас, як легкі пташки, вже далеко в дорозі на Україну, кожна під свою власну стріху, у своє власне віконце, до своєї власної Матері, Сестри, Батька і Брата... Очима душі кожний з нас обнімає своїх рідних, тішиться ними, заспокоює: я живий, здоров, все гаразд, все буде добре...

Сідаємо по кімнатах, кожна за своїм столом, споживаємо Божі дари, всі, як брати, свої рідні. В душі побажали своїм рідним і землякам в Україні, в душі бажаємо нашим землякам на чужині, що хоч самі нічого не мають, про нас не забули. Ми за них пішли воювати - вони за нас пам'ятають... Тільки цей, хто пережив ці хвилини може оцінити їх вагу і силу. Ми пережили і ми оцінили.

Відкриваємо вікна, хоч на дворі мороз, але нам чомусь не холодно, кожному серце палає. Починаємо колядувати, "Бог Предвічний" несеться крізь відкриті вікна у простір вселенської святої ночі і очі наші мимоволі біжуть за хвилями пісні до цієї зірки, що передасть їх зараз же, в цій же самій хвилині в Україну, у наші рідні хати, у рідні серця... Не стримують коляди колючі дроти, не стримують вежі, вартові стоять на них, як зачаровані, задивлені, заслухані у містерію нашого Різдва. Ідемо тепер з колядою до наших сусідів, під їхні вікна, вони й свої відкривають, їхні голоси зливаються з нашими, відкриваються дальші вікна, весь табір вже колядує, слухаємо, а ехо несе до нас коляду з наших сусідніх кліток, де сидить решта наших друзів. Повітря, холодне, чисте, дрижить тонами нашої коляди і вона лине, лине у далечінь, нам здається, що ми бачимо її нашими очима, як вона лине на Схід, до наших земель, понад гори, ліси, ріки і кордони, понад голови ворогів... Ми сміємось із них! Які маленькі вони, які слабі вони, які вони дурні...!!

До пізньої ночі ми колядували, ніхто нам не перешкоджав, вартові шанували наше свято. Спати полягали ми помучені, похриплі, але ж бо ми й заколядували! Серце б'ється зворушенням, радістю, надією. Спимо при відкритих вікнах, це нам символізує свободу, волю, а позатим, нехай думки і молитви наших рідних пливуть свобідно до нас, бо ми знаємо, що вони теж колядують, вони теж думали про нас і може й плачуть, не знаючи нашої долі.

Мені вночі здавалось, що я ще дитиною, що моя мати ходить по бараку, шукаючи мене, що ось-ось і вона буде біля мене... Але я усвідомляю, що я вже не дитина і сон замикає очі та переносить мене кудись у світи спочинку.

Святкували ми три дні. Кожного дня ранком Служба Божа, потім продовжуємо наші святкування і дивно, святкуємо без алькоголю, а у кожного очі світяться, кожний повний гумору, надій, сил. Третього дня свят, тобто у середу, 9 січня 1946 року зараз же після обіду несподівано зараджено збірку з усім майном. Кудись йдемо - але куди? Ніхто не знав. Не було часу думати, треба було скоро зібрати і спакувати свої скромні достатки. Ще один погляд навколо на бараки, що гостили нас як уміли і ми вже маршуємо. Ведуть нас до клітки число 12, там де перебуває решта наших друзів! Нарешті об'єднались! Тиснемо руки на всі боки, клепання по плечах, вигуки, оклики, великий рух. Зустрів я зразу ж могоЛеґіоніста, який вже трохи віджив на кращих харчах, тримався вже простіше і вуха не відставали так страшно на боки від сухої голови. Зустрів я і Петра Батога і багато інших, вони ж всі тут були. Але нам тут було гірше, як у попередніх бараках, бо завели нас до великої шопи, повної триповерхових ліжок без сінників, самі голі дошки і на них ми мали спати. Дах у цій шопі був діравий і крізь нього до середини текла вода на деякі ліжка-"причі". На середині шопи одна велика залізна піч, в якій як день, так ніч горить "вічний вогонь", але й так огріти велику шопу він не всилі, крізь шпарини в стінах вітер дує здорово і снігу навіває. День і ніч ходимо і спимо в шапках і плащах і тепер, натішившись об'єднанням, стали жаліти за нашою упорядкованою 3-ою кліткою, де ми жили, наче на курорті.

- Возз'єднали нас чисто як у 1939 році! - пішло між стрільцями.

- За все треба платити ціну - кажуть інші. - Ми разом, а це нам коштує.

- Таку саму соборність зробив нам Сталін... - сміються ще інші.

- Бідну, діраву, холодну і без надій...!

Добре, що гумор ще проявляеться. Треба ще потерпіти, так і треба, нема ради. У цій шопі було нас разом 130 осіб. Надворі дощ із снігом, а під ногами розмокла глина. Черевики наші майже вже погнили, в ноги холодно. До кльозету по болоті далеко ходити, тож "легші" потреби полагоджуємо зараз же біля бараку, але так, щоб ніхто не бачив, бо був би крик і біда, а воно однаково в мокру глину всякає, який біс. Хай трактують нас як людей. Може нема в Німеччині добрих бараків...? Вечірні перечислення найбільше тепер даються нам в знаки. У 12-ій клітці було кілька тисяч полонених, тож заки їх всіх перечислили, можна було дістати запалення легенів. Тільки збірка кінчається, вся мужва гурмою біжить до бараків, скидає черевики і влазить під коци, щоб хоч трохи погрітися. Від лежання на голих дошках болять кості, а ми вже їх трохи вигладили в нашому попередньому таборі, тож погрівшись трохи, знов надягаємо розшляпані, мокрі черевики на холодні ноги і тепер хто як може, одні сідають біля печі, аж з них пара йде, інші проходжуються, щоб тримати кружляння крови в тілі, кожний має свою найкращу рецепту на втримання себе при здоров'ї.

У клітці число 12 був вже зорганізований хор, яким дириґував молодий, здібний дириґент, ппор. Гнатюк. Його хор був гарний, а коли до нього дійшли ще кращі співаки з нашого хору, вийшла таки добра співуча хорова одиниця. Співали в ньому брати Козаки, один із них був бас-соліст, Шпитковський, дуже гарний, надійний тенор-соліст, який на превеликий жаль помер на туберкульоз легенів вже після звільнення з полону, Зарицький Василь, Филипович Микола і багато інших. Праця хору була однак дуже важка, тому, що нічого конечного і основного для неї хор не мав. Сходились ми в такій самій холодній шопі, як наша, сідали і хто знав якусь партію, підспівував, а ппор. Гнатюк писав ноти на картонах з опакувань консерв і коли бракувало якоїсь партії, він її сам докомпоновував і так виходили наші пісні, може не завжди повністю згідні з ориґіналами, але зате не менш мелодійні. До нашого репертуару належали, між іншими "Ой, зійшла зоря", соліст Козак, "Гей Карпати, рідні гори", соліст Шпитковський, як також я, "Засяло сонце золоте", "Закувала та сива зозуля" та багато інших, разом чи не дванадцять пісень, між іншими в'язанка стрілецьких пісень, з якими ми ходили на гостинні виступи до інших кліток, часом давали в тиждень два концерти і завжди мали багато вдячної публики. Але ми маємо, як нарід також свої хиби, до яких в першу чергу належить брак витривалости, крім перебування в неволі, очевидно. Спочатку хор працював добре і успіхи були чудові, але якось щораз менше співаків приходили на проби, помимо того, що довгими вечорами не було що робити. Виглядало мені так, що ми зробили хор на те тільки, щоб доказати собі і чужим, що ми вміємо його зорганізувати, але вже тривала, систематична робота нам не під смак. Тому у нас так вдаються повстання і тому так важко нам тримати державу... Дириґент ппор. Гнатюк нарешті розгнівався, коли абсенції стали вже просто провокативні і розігнав хор. Серед хору було нас кількох, дійсних ентузіястів співання і нам стало прикро. Зібрали ми другий хор, без цих найгірших "ананасів" з першого хору і ледве впросили ппор. Гнатюка, щоб нами дальше дириґував. Але цей другий хор ніколи вже не дорівняв першому, а по виході першої групи наших полонених на волю, він розв'язався.

Тому, що ми висиплялись цілими днями, а ночі тягнулись зимою довго, я зголосився до нічної служби в нашій шопі. Завдання такого службового було сидіти чотири години біля печі і підкидати дрова, щоб "вічний вогонь" не погас. А друга, ще важливіша функція, це було видавання квитків до кльозету. Із шопи можна було виходити разом тільки трьом особам. Ми мали три дощинки в 10х10 сантиметрів і на них написане було число шопи. Кожен, хто хотів вночі вийти за потребою, мусів зголоситись у вартового біля печі, дістати табличку і з нею щойно міг іти туди, де цісар пішки ходив, як говорили "за Австрії". Повернувшись, віддавав табличку знов вартовому для наступного вжитку. Цю функцію називали ми з німецька "шайсс коммандо". Американська команда платила нічним вартовим за одну ніч 8 німецьких марок, але ці гроші вписувались тільки на дане особисте конто і отримати їх можна було щойно після виходу з табору. На цій службі заробив я собі 230 марок, яких я не видав і до сьогоднішнього дня, а заховав собі на пам'ятку. Ця сума є записана на посвідці звільнення з полону.

Під час такої чотири-годинної служби ми не дармували, Загрівши в бляшанках на печі воду, прали білля і шкарпитки, часом хтось сів біля нас і розказував свої пригоди, інший умів гарно розказувати казки, часом грали в карти. І так тягнулись наші зимові, сірі, холодні і мокрі дні. Голоду ми вже не відчували, а все таки мріяли ще про харчі, очима їли б все, що бачили. І курити було вже що, але якийсь неспокій помалу закрався між нас, якийсь нервовий настрій, що його жертвою падав то цей, то той, вибухаючи сваркою, чи авантюрою часом без жадної видної причини. Ми почали діставати "таборітіс", оцю психічну недугу кожного в'язня, яка виринає з конфлікту між бажанням волі і неможливістю її дочекатися, зокрема, коли абсолютно невідомо, який час нам визначили до "відсидження" - якщо визначили взагалі.

Так прийшла нова "річниця" - середа 13 лютого, тобто повних девять місяців нашого полону! Дуже довгі були ці місяці, кожен з них мав по тридцять, а то й тридцять один днів і стільки ночей, а скільки годин! За цей час ми наголодувались, натерпілись, намерзлись і напеклись на сонці, а кінця полону як не видно, так не видно. Наближалась весна, а ми дальше не знали, що нас чекає. Не було авторитетного чинника, який заявив би нам: сидите до того і того дня, або: будете сидіти до кінця світу і не майте жадних надій. Як на злість, навіть жадні паролі не ходили по таборі. Люди змучились вигадувати їх...