Дванадцята сотня Шнеллера

Так воно сталося, що після завершення рекрутського вишколу (так званого "буткампф"), майже цілу сотню перекинули на вишкіл важкої сотні. Ми стали дванадцятою сотнею. В полку 4, 8 та 12 сотні є важкими і їхнім головним озброєнням є важкі скоростріли і ґранатомети. Важкі скоростріли - це ті самі скоростріли, що у звичайній стрілецькій сотні, але вони мають лафети - станки, що роблять їх вогонь більш точним. Крім того, мають оптичні прилади для прицільного обстрілу, запасні цівки (люфи) для швидкої зміни і далеко більше патронів. Ґранатомети переважно були 81 мм, а наприкінці додали нам ще важкі 120 мм. І знову сотня розмістилася в трьох бараках, які були на самому кінці рінґу напроти кіна і великої залі. Я попав до чоти скорострілів, а Ґеник до ґранатометів (четверта чота). Сотенним був уштуф Шнеллер, високий, але вже не такий "лялька" як перший. Яким був вишкільником, годі було точно знати. Бачили ми його, коли виїжджав з нами в поле на коні та коли приймав звіти. Любив випити і казав прикріпити перед бараками гасло, що "12 сотня так добре стріляє, як п'є". Коли добре напивався, то заходив до нас і лягав на будь-яке ліжко, а ми з того мали потіху. З підстаршин нашим був уша Зісс, був ще один незграбний штурман, але мусіли ще бути й інші, яких прізвищ я собі не пригадую.

Була вже осінь і дні ставали короткими. Щоденно ми вставали досвіта і в пітьмі маршерували в поле, все ще вживаючи дреліхи. Ті, що несли лафети, могли під ними зігрітися. Також пітніли ті, що несли ґранатомети, розібрані на три частини, кожна з яких була досить важка. Уша Зісс показав себе доброю людиною та добрим інструктором. На фронті під Ґляйхенберґом побачив я його як уштуфа. Мабуть за його здібності його послали на старшинський перевишкіл і підняли у званні. Нормально дійти з уші до уштуфа неможливо. Тепер крім початкових вправ, прийшла ще наука застосування важкої зброї і більше годин припадало на теоретичне застосування, вивчення прицільних таблиць, перестріл через голови своїх військ, стріляння поміж люками, тобто між лівим і правим крилом своїх військ, і тому подібне. Очевидно, що ґранатомети були для стрільців новинкою і заняття позиції для стрільби займало багато часу, але збагачувало стрілецькі знання. Все йшло до того, щоб якнайшвидше це виконати, а постійні вправляння сприяли цьому. Також були виснажливі марші і зранку ми маршерували, продовжуючи спати на ходу. Коли колона затримувалася, тоді ми пробуджувалися, вдаряючи шоломами в плечі тих, що йшли перед нами. Також була проблема зі співом та виконанням команди "лягай", які були хлібом насущним кожного вишколу. Справа ускладнювалась тим, що наше оснащення було важчим і бідні стрільці другі номери з лафетами не могли так швидко падати і вставати як інші. Думаю, що цю проблему мали і в ґранатометній чоті. Цього не можна ставити як приклад, але трапилося, що коли Шнеллер надто гонив хлопцями, то одного разу на бойових стрільбах хтось із них пустив кулю йому над головою. Від того часу він набрав трохи пошани до нас і злагіднів. Очевидно зараз зібрав всю сотню і шукав винних. Спочатку погрожував, а пізніше виправдовувався і пояснював, що це його функція, щоб нас щось навчити і вишколити, так само як інші німецькі відділи. Просив, щоб не вважали йому цього за зле. Ніхто не признався і з часом ця справа затихла.

Одного разу, застосовуючи своє знання, ми обстрілювали якусь ціль не певній віддалі. Якось скорострільчик чи навмисне, чи з неуваги почав стріляти по електричних дротах високої напруги. Порвав дроти, які впали на землю і викликали пожежу. Мабуть поїхала вогнева сторожа гасити чи то траву, чи сіно. Цей випадок приніс великі неприємності, бо до Шнеллера приїхали цивільні та військові начальники, проводили якесь розслідування, але нічого з того не вийшло.

Вийшли ми одного дня на вправи зі скорострілами і приготували їх до нічної стрільби. Поставили лафети, зазначили, де має бути кожна ніжка, забили в землю кілки, перевірили поле обстрілу, встановили беґренцунґ,1 теж записали дані для стрільби вгору і вниз. Опісля розібрали все і пішли назад в бараки. Ввечері прибули на те саме місце, встановили скоростріли на зазначені місця і були готові до нічної відсічі "ворога". Не пригадую, чи дійсно наступала піхота, але на даний знак ми відкрили вогонь за записаними даними по кожному пункту і на цьому вправи завершилися, а ми повернулися додому. Мета заняття полягала у вивченні методів нічної боротьби, зокрема підтримки своєї піхоти і розбиття ворога, який появлявся вдень у намічених пунктах.

Настала зима зі снігом та морозами. Спочатку ми ходили на вправи в дреліхах і на маршах і біганинах було тепло, але як довелося піти в окопи ("штелюнґ") і посидіти там якийсь час, то ставало добре зимно помимо того, що кожен мав светр під блузкою. Під час перериву ми розкладали вогонь і грілися. Але з вогнем то таке: перед тіла мало не топився від вогню, а плечі морозило не до витримання. Стрільці почали хворіти від простуди. Я також одного разу почувався дуже хворим, але на щастя пішов я до кімнати Ґенка, який саме перед тим отримав з дому пакунок. В ньому, крім харчів, була також горілка і я, випивши з ним за його, своє та всіх присутніх в кімнаті здоров'я, пішов спати і до ранку хворобу мов рукою зняло. Після захворювань нам видали одяг "Б", в якому вже було тепліше, а пізніше наказали нам вдягати плащі і рукавиці. Рукавиці були для нас справжньою благодаттю, бо ми постійно вправлялися із залізом. Деколи тіло прилипало до холодного металу.

Коли ми поверталися з вправ, то в печі розпалювали вогонь і при ньому робили, що було потрібно. На це був призначений щоденно один баняк вугілля, яке мало яйцеподібну форму. Спочатку, коли ще не було дуже холодно, цього вистачало, але коли настали справжні морози, ми мусіли щось придумати. Позаду наших трьох бараків стояла восьмигранна будівля у вигляді низького бараку зі стіжкуватим дахом і світлом всередині та єдиними вікном та дверима, на яких постійно висів замок. Там був запас вугілля, звідки ми отримували визначену нам щоденну норму. Один стрілець Гуль якось відчинив віконце і через нього приніс до бараку відро вугілля. Коли ми дізналися про це, то в міру нашої потреби, посилали по черзі кожного з кімнати по вугілля. І мені теж довелося це робити. А коли один стояв на стійці, щоби німці не бачили і не знали, то другий перелізав через вікно по вугілля і тією самою дорогою повертався назад. Думаю, що для загального добра німцям ніхто про це не доніс.

Спочатку кожної суботи до нас приїжджали знайомі та родичі, але настав час, коли це припинилось і не стало "безухів", а з ними і доброго домашнього печива, ковбаси і горілки. Сталося це за наказом керівників табору Гайделяґер, бо цього справді було забагато. Або ми бавимося у військо, або в маминих синочків. Від того часу всі перейшли тільки на військові харчі. Але було прийнято, що коли в когось був день народження, то його звільняли від вправ на весь день. Тоді могли до нього приїхати родичі, але для цього мусів отримати посвідку від сотенного. Я мав день народження 9 листопада і отримав потрібне посвідчення. Напружено чекав приїзду мами. Вона приїхала і весь час ми говорили, поки не надійшла пора відвести її до поїзду. Я розповідав про все, що її цікавило, хвалився нашим скорострілом і демонстрував як з нього легко стріляти, бо в ньому був ремінь розділений на двоє, щоб легко було його нести, а в разі як я хотів сам стріляти, завішував пояс через шию, а тримаючи за рукоятку, міг орудувати ним сам. Хтось зі старших мені розповідав, що коли 1939 року почалась війна з Польщею, а німці дізналися, що польське військо окопалося на горі Янків над Старим Самбором, то один з вояків взяв скоростріл, і стоячи за оборогом господаря Дикого на Посаді Долішній, стріляв до війська дуже цільно. Ми не знали як це було можливо. Тепер я це все пояснював мамі.

Мабуть два чи три рази приїжджала до нас з концертом група "Веселий Львів" і старалася розважити нас і принести у наше життя кілька приємних вражень. Не всі розуміли значення і роль такої групи. Ми були свого роду неспроможні оцінити це все, бо думали, що всі мають бути при війську і дуже критикували їхні намагання нас розвеселити. Ніколи я не чув про це. Видно, що був наївний і необізнаний з цією процедурою. Якось і до голови не хотіли допускати такої думки. Тому поява цивільної групи впливала неґативно, а після їхнього від'їзду через кілька днів неприємне враження забулося.

Такий самий своєрідний внутрішній бунт стався, коли нас зібрали і повели на другий "рінґ", де була залізнична станція, щоби з вагонів розвантажувати бараболю. Прибуло кілька вагонів і ми мали наповнювати мішки і відвозити на склад: дали нам гралі до бараболі і треба було працювати. Ми почали скаржитися груповим, що ми йшли до війська, а не розвантажувати бараболю. Це робота нижче нашої гідности. Вони нам пояснювали менш-більш таким чином: військо - це твір народу і коли покликали їх синів, не стало робочої сили для виконання певних робіт, коли одночасно потрібно багато рук. Селянин сам посіє, сам посадить за плугом, але до збору треба більше рук, щоб земні плоди не пропали. В мирний час інакше, але у воєнний час ці сили знаходяться в армії, які співпрацюють з народом в цілому, прикладаючи до праці свої руки. Крім того, привезена бараболя йде для наших потреб, тому не потрібно багато балакати, а "марш, марш" по вили і лопати - і до праці. Було це два чи три рази за час нашого побуту в Гайделяґeрі.

В суботу рано були якісь легкі заняття, після обіду звичайно були виклади, а потім час для підготовки огляду кімнат. Звичайно, всі прикладали зусиль, щоб все було вичищене і в порядку, щоб опісля за кару не робити цього вдруге і мати вільний час в неділю. Але одного разу, коли вже наближався момент перевірки кімнати і все було майже готове, несподівано ввійшов уштуф Шнеллер, заточуючись на ногах. Найближчий при дверях крикнув "ахтунґ" і доповів, що кімната готується до огляду. Він махнув рукою і сказав "вайтер махен"2 і мов колода впав на найближче ліжко і негайно захропів. Ми всі думали використати цю нагоду, щоб уникнути дріб'язкового огляду шпіса. Нічого нікому не кажемо. Коли почули, що шпіс ходить вже в сусідній кімнаті, всі стали коло своїх ліжок, а черговий біля дверей і чекали. Ввійшов шпіс з нашим груповим підстаршиною, а ми, замість кричати "ахтунґ" всі поклали палець на уста, щоб дати зрозуміти, щоб був тихо і показали на сотенного, що спав на ліжку. Вони зразу зрозуміли в чому річ і кивком руки сказали нам забратися до сусідньої кімнати. Самі розбудили сотенного і, взявши попід руки, завели до його кімнати. Щойно тоді дозволили нам повернутися в свою кімнату, а шпіс нашої кімнати не оглядав, тільки сказав, щоб ми про цей випадок нікому не оповідали. Негарно би виглядало, що німецький старшина впився до безтями. Які були би для нас погані наслідки, якби про це дізналась вся сотня. Отже ми повинні мати "гальт ден шпабель"3 і нікому нічого ні мур-мур.

Очевидно, що ми не потребували вести дискусію і не потрібно було цього робити, бо ми добре розуміли ситуацію. Може з іншими їх інструктори поводилися інакше, були горді, що вони іберменші (люди вищого ґатунку), чи зроблені з іншого тіста, але у нашій сотні того не було, бо ми прямо в очі їм про це сказали і думаю, що вони з нами добре дружили. Очевидно, що на речі, які мали нормально виглядати, а не так як виглядали, вони дивилися критично і насміхалися, але ми їм опісля пояснювали, чому воно так. Чи дійсно вони погодились і зрозуміли - невідомо, але для форми підтакували нам.

До нашої сотні також були прикріплені наші старшини і під командою Шнеллера мали пройти вишкіл у важкій сотні. Це були старшини з Першої світової вини, з армії УНР, російської та польської армій, різних вишколюваних німцями леґіонів. Вони мали різні цивільні професії (бухгалтери, кооператори та інші), а зголосившись до війська, мали можливість після перевишколу підтвердити свої військові звання. Була їх велика група. Пригадую з них Б. Підгайного, який опісля був уштуф і служив зв'язковим старшиною в Познані. Також незабутньою постаттю був високий і старший віком колишній полковник з Великої України. З огляду на свій вік всі вони були не такі спритні, як ми. Навантажені приладдям, справді рухалися повільно. При командах "лягай", "бігом", "марш-марш" вони так задихалися, що дивно було, як їхні серця витримували. Але вишкіл відбули, хоч не всі його закінчили. Деяких відіслали назад додому. Всі вони були фіреранвертерами - мали по одній смужці на нараменниках замість повних старшинських відзнак.

Крім цих старшин, прибув транспорт старшин, які були на інших старшинських вишколах поза Гайделяґерем. Близького контакту в нас з ними не було, але здалека бачили як вони переходили від бараку до бараку і зауважили, як німці над ними сміялися. Це що плащ завеликий - не страшно, це навмисно зроблено німцем в бекляйдунґскамері,4 щоб виставити на посміховисько нових старшин, а вони не вміли відповідно реаґувати. Але в загальному: постава згорблена, пояс криво, плащ незастібнутий - як "Швейк". Деякі були без пояса, або шапки, чи шолома. Справді, соромно було дивитися на них і слухати критичні зауваження німців-підстаршин. Ми виправдовували їх як могли, але важке враження все-таки залишилося. Ми справді самі розчарувалися в них. Виправдати завжди можна, знаючи, що ці люди були кооператорами, бухгалтерами і іншими громадськими діячами, а постійно маючи над собою якусь вищу владу, мусіли підпорядковуватись і йти на поступки, щоб не пошкодити народному інтересові. Але вони так вжилися в свою роль, що боялися випрямувати свої спини і сміло дивитися пепред собою, знаючи, що вони щось вартують, що вони не раби, а рівноправні з іншими. Надто довго ми були в неволі, надто довго гнули спини і важко було їх переконати, прищепити новий дух. Ці старшини, на яких ми так чекали, так багато від них сподівалися, нас дуже розчарували. Вони були добрі, як батьки можуть бути добрими до дітей, розуміли нас, але нам хотілося бачити їх поставними, рішучими, гордими і мудрими. Як не вищими, то принаймні нарівні з німцями. Це була німецька політика, щоб у злому світлі показати наших старшин. Але нема злого, щоб не вийшло на добре. Ми побачили їх і намагалися бути зовсім протилежними до того, що ми побачили. Ми мовчки вислухали всі епітети, кинуті в їхню сторону.

Вишкіл завершувався і всі запитували, що далі буде з нами, але не знаходили відповіді. Не знали навіть ці люди, які приносили все нові паролі.

Прийшов Новий рік і інші свята, але ми їх не святкували. Мабуть не мали ніяких вправ. Вайнахтен5 у німців велике свято і, не дивлячись на нацистський режим, всі його далі урочисто святкували. Очевидно, ми отримали новий набір маркетенденварен. На наші свята (на Свят-вечір) ми зійшлися у великому залі, засіли до столів, приїхали делеґати з Боєвої Управи, з'їли, випили. Було кілька промов і тостів. Всі заколядували кілька коляд і з піднесеним духом та новими надіями на краще майбутнє розійшлися по кімнатах. Прийшов Новий рік, а через кілька днів прийшла сумна звістка, що у Львові на вулиці вбито полковника УСС Романа Сушка, організатора українського війська і військового провідника ОУН. Хто, що і як - ми точно не знали і навіть не знали, хто приніс нам цю звістку і чому. Чи це зробили німці, чи большевицькі партизани, чи бандерівці, бо ці останні почали розправлятися з деякими визначними людьми, які не поділяли їх поглядів?

Незабаром після цього прийшла звістка, що совєтські партизани вбили у Львові губернатора Бауера і його секретаря. Тоді отримала наша сотня наказ їхати до Львова для почесної варти. Ми були вишколені йти в поле, а не на параду до Львова. Не залишилося багато часу на додаткову науку. Зі всієї сотні вибрали одну чоту і стали нас інтенсивно вишколювати. Напевно це тривало з раннього ранку до пізного вечора. Ми маршерували, вставали в ряди, повертали вліво, вправо, виконували команди "почесть крісом віддай", "на плече кріс", "до стопи кріс", "до віддання почести "гох легт ан", залп. І так весь час одне й те саме. Це були речі, які ми знали, але нас шліфували у виконанні цих команд. Крім того, наша чота вправлялася у спеціяльному маршуванні, поворотах та зупинках. Також тренували постріли залпом над могилою. Ми ще не були на похороні, а нас вже прозвали "похоронниками". Інструктори звертали велику увагу на координацію рухів при виконанні команд "цур сальве",6 "гох леґт ан", "фаєр".7 Спочатку залпи не виходили одночасні (ми вправлялися сліпими патронами) і вони, тобто наші цуґфірер і ґрупенфірери, сміялися і казали, що після наших пострілів зразу видно, що ми з скорострільної сотні. Але в цьому випадку залп повинен лунати як один постріл. Вправлялися так довго, поки не вийшло гаразд і нас похвалили. Часу було обмаль.

Нам видали левики на рукави і кожен собі його пришив. Мабуть через два дні таких вправ на третій день до нас прибула колона авт "швімваґен". Перед тим ми дістали по одній ібермантлі і повні патронташі бойових патронів та кілька коробок сліпих, кілька скорострілів та по дві ручні ґранати. Сіли до авт і з компаніфірером Шнеллером вирушили до Львова.

Їхали якийсь час добре, аж у певному місці колона затрималася на дорозі перед переїздом через великі ліси і нам наказали зарядити кріси бойовими патронами і роздали по ґранаті, бо ми мали переїжджати через "партізаненґебіт". Це на випадок нападу партизанів. Говорилося про польських і большевицьких партизанів, а не про нашу УПА. Їхали ми вже не так густо як перед тим, а шофери збільшили віддаль між автами. В такому авті сиділи нас троє стрільців і шофер з шоферської сотні, якого ми не знали. Кріси були причеплені стоячи кламрами, а що кілька авт був один скоростріл МҐ-34.

До Львова доїхали без жодних пригод. Помимо того, що я знав місто і ходив по вулицях, я не міг впізнати деяких вулиць і околиць. Знаю, що заїхали до колишньої польської кадетської школи біля Стрийського парку. Їхали ми одягнені в плащі і ібермантлі, в шоломах і мали рукавиці. Кріси стояли в стояках і були в кожного під рукою. Надворі був гарний мороз, але сніг не падав. Земля і дорога покриті снігом, але на дорозі, куди проїжджали військові авта, снігу не було багато і їхалося добре і безпечно. Авта зовсім не ковзалися.

Коли ми приїхали до будинку колишньої школи, то зауважили, що де-не-де є загорожі з колючого дроту, а на подвір'ях викопані оборонні чи протилетунські рови. Зразу після прибуття кожен пішов помитись від дорожнього пилу. Коли ми зняли шоломи і помились, то помітили, що наші обличчя опалені вітром і сонцем, а через щоки проходили світлі смужки від поясків наших шоломів. Пізніше нас нагодували і ми пішли спати, бо на другий день мав відбутися похорон і показ вправности нашої військової одиниці. Як я вже згадав, перед виїздом до Львова наша сотня отримала синьо-жовті левики, які кожен пришив собі на лівий рукав під німецьким орлом, як також чорний шпіґель на ліву сторону ковніра, а на праву сторону чорний шпіґель зі срібним левом. Таким чином перша чота нашої сотні у повному оснащенні немов пави і представники нашої дивізії гордо крокували по бруківці старовинного Львова. Ми були тим дуже горді.

Наступного дня від самого ранку ми були зайняті собою: чистили черевики, одяг та зброю. Бойові набої ми відклали і замість них зарядили сліпі. Не пригадую точно години, але десь перед полуднем вимаршерували ми на вулицю Чарнецького і стали перед будинком колишнього намісництва, яке було ніби продовженням будинку колишнього воєводства. Цей будинок я знав добре, бо за Польщі там працював мій батько. Стали в лаві з крісами до ноги і чекали. Незабаром винесли дві домовини, пролунали команди "струнко", "на плече кріс", "почесть віддай", "вліво глянь". А Шнеллер віддавав честь новісінькою гарною шаблею. Не пригадую, чи домовини поклали на гарматні лафети, чи на якийсь відкритий караван. Тоді знову були команди "прямо глянь", "на плече кріс", "праворуч, кроком руш" і повільним кроком ціла валка рушила вздовж вулиці Чарнецького в сторону Бернардинської площі, а далі повернула на Стрийський цвинтар, який вже перед війною був закритий, тобто на ньому вже не ховали мерців, але за німців там знайшли ще місце.

Зі мною трапилася така пригода. Коли ми мали кріси на плечі і тримали їх за пояс, я так напружено тримав, що аж затерпла рука. Коли довелося віддати почесть, я не міг вчасно зловити затерплою рукою і кріс мені трохи виховзнувся нижче, як треба, але я його зловив вище і в такій позиції витримав до наступної команди. Нам сказали, що коли щось не вийде правильно, не треба зразу ж поправляти, бо кожен додатковий рух видно і тоді здається, що щось не так. Тому потрібно витримати до наступної команди, коли всі виконають новий рух.

Прийшовши до викопаних ям, наша чота зупинилась біля них, і після опускання домовин пролунали команди: "до сальви", "вогонь", "гох леґт ан". Перезарядили і знову провторили два рази. Стріляли добре, про що нам пізніше сказав сотенний. Чи були якісь промови, чи ні - не можу собі пригадати.

Після цього ми по команді відійшли до будинку казарми. Знову не можу сказати напевно, але думаю, що наступного дня ми маршерували під звуки нашого оркестру вулицями Львова поблизу Марійської площі. Там я побачив свого шкільного товариша З. Бобовника, який підскакував, бо вулиці довкола нашого маршу були заповнені людьми. Коли мене побачив, закликав "Овад" і я мабуть помахав йому рукою. Я маршерував у середньому ряді. Ми йшли по трамвайних рейках, а що було ховзько, то тих, що посковзнулись, інші підтримували за лікті.

Після цього показу, ми знову повернулись в казарми, а наступного дня без пригод через Перемишль поїхали до Гайделяґеру. Тоді я вперше проїжджав через це місто.

Приїхали ми додому і довго місця вже не загріли. Були чутки, що маємо виїхати проти партизан Ковпака і так сталося. Нам видали на групу автоматичні десятизарядки німецького виробництва, щось на зразок совєтських автоматів Токарева. Ми вперше мали з ними справу. Я старався її отримати, але прийшов уша і дав її М. Палієві, сказавши, щоб з нею познайомився. Він почав її розбирати і чистити. 10 лютого ми помаршерували на станцію, де нас розмістили у вагонах і повезли в сторону Львова.

В нашому штабі були якісь труднощі. Командиром був призначений полковник Баєрсдорф і ми як "кампфґруппе Баєрсдорф" офіційно виїхали в айнзатц.

 

--------------------------------------------------------------------

[1] Обмежники.

[2] "Продовжуйте".

[3] Склад одягу.

[4] "Тримати язик за зубами".

[5] Різдво.

[6] "Приготувати зброю до пострілу".

[7] "Вогонь".