Бойова група Баєрсдорфа

Про бойову групу Баєрсдорфа написали вже полковник Роман Долинський та сотник Михайло Длябога на сторінках "Вістей", які виходили в Мюнхені. Але це речі писані старшинами, які брали тоді участь в цих боях, і як старшини, мали можливість це записати, знаючи ці місцевости. Записували це все в хронологічному порядку. Я також там був в сотні уштуфа Шнеллера як звичайний стрілець і пишу про це, щоб додати кілька своїх слів до цієї справи, як я все це бачив і пережив.

В часі переїзду були призначені вартові, які зразу ж після зупинки поїзда, зіскакували з вагонів з крісами напоготові і проходжувалися вздовж вагону. А коли поїзд рушав, а вони не встигали вскочити до свого вагону, то чіплялися за драбинку, яка була в кінці кожного вагона, і так їхали до наступної зупинки поїзда. Довелося і мені так їхати, тримаючись плечем до драбинки, сховавши руки до кишені плаща, бо надворі було холодно. Добре, що не захотілося в такому положенні спати, бо якби заснув, то міг би впасти як не в рів, то під колеса. За чутками, мали ми їхати на Холмщину, але офіційно нам нічого не повідомляли. Через висадження партизанами якогось мосту, ми мусіли їхати окружною дорогою через Львів до Ярослава. Поїзд їхав повільно і часто зупинявся, але не знаю чому. І справді, ми прибули до Львова і затрималися на якійсь малій станції, а не на головній, очевидно тому, що це був військовий ешелон. Дізнавшись, що ми тут будемо стояти ще півдня, я попросив дозволу "скочити" до хати, щоб побачитися з батьком, який мешкав у Львові. Швидким кроком я рушив знайомими вулицями додому на вулицю Зборовських, ч.6. Через півгодини я вже був на місці. На моє здивування, я нікого не застав вдома. А питаючи сусідів з того ж самого поверху, довідався, що батько виїхав до Старого Самбора. Не хотів я дуже парадуватися в німецькому однострої, бо більшість сусідів у нашому будинку були поляками. А вони про мене не мусіли знати. Вийшовши з будинку, зайшов я до мого шкільного товариша Мирослава Варениці, що мешкав у міському будинку на третьому поверху з іншого боку вулиці. Але й там нікого не застав. Хоч-не-хоч мусив цією самою дорогою повертатися назад і був дуже розчарований. Я хотів похвалитися батькові своїм одностроєм, щоб побачив, який з мене вояк, але не вийшло. Побачили мене лише мама та Катя.

Деякі стрільці, що близько мешкали, також звільнялися, а один з них, Голіян з Винник, щоб додати собі бойового вигляду, позичив собі у свого провідника кріса, з яким пропав і не повернувся до частини. Казали, що він пішов до УПА, бо був одним з тих "гарячоголових". Справа браку кріса якось затихла після звіту чотового, бо що зробиш, нема часу за тим шукати, коли ми їдемо на айнзатц. Але напевно про нього було повідомлено польову жандармерію. Не пригадую, чи він втік лише один, чи також були втікачі ще з інших чот. Особисто я вважав це тхірством, негідним постави вояка. Але що з тими партійними зробиш? Вони на те і є, щоби підступно вбити, вкрасти, чи втекти, вони "вроджені партизани". Якби тільки це було скероване тільки проти ворога, а не проти своїх!

Поїзд вирушив після обіду, бо було ще ясно надворі. І знову почалася та сама процедура, що тривала дотепер, тобто часті і мабуть безпричинні зупинки. Мабуть на другий день, бо вже за дня ми прибули на станцію і почали вивантажувати все наше добро. Було там і інше військо, звичайна піхота, а також наша українська поліція в чорних одностроях і мазепинках. Вишикувавши нас в лаву, нас уштуф Шнеллер взяв до нас балак. Говорив про відвагу і тому подібне. Сказав, що це буде нашим бойовим хрещенням та побажав нам вояцького щастя. Після того ми отримали призначені квартири. З возів, які були з нашого тросу,1 ми отримали порції хліба та ковбаси, а з сотенної кухні отримали гарячу страву.

Десь в цей час, коли ми так крутилися біля станції, підійшов до мене один з поліцаїв, в якому я впізнав Луцика, знайомого з Посади Долішньої, прозваного Круць. Він доводився мені далеким родичем. Очевидно, наша розмова йшла про те, звідки ми тут взялись. Не було багато часу для балачок, але пам'ятаю, що його цікавило, що ми носимо під шоломами і чи нам не зимно від них. Я, знявши шолом, показав йому, що нічого не маємо, тільки що шолом має кріплення, щоб добре сидів на голові, та так звану отоку, щоб не діставав до голови. І в ньому зовсім не було зимно. Ми попрощались і більше я його не бачив. Тепер я дізнався, що він мешкає в Америці. Протягом цілого місяця я більше української поліції не бачив.

Не пам'ятаю, чи це було ще того самого дня, чи наступного, коли вишикував нас Шнеллер в колону і почали ми марширувати до сусіднього села, віддаленого на кілька кілометрів. Мабуть казав нам співати, але як тільки ми вийшли на горбок, посипалися на нас постріли з скоростріла, мабуть "максима", і з крісів. Ми зразу ж розсипалися в лаву і залягли, щоб зменшити втрати. Поставивши скоростріли на становища, відкрили вогонь по нападниках. Казали нам окопуватися. Але де там. Земля замерзла, що важко випорпати ямку, не то що справжній окоп. Полежали ми так до вечора, добре змерзли і щойно коли добре стемніло зібрали нас і пішли ми гусаком стежкою в сторону села. Був там якийсь потік, через який був місток. Ми йшли гусаком на другий бік потоку. Аж тут почули гук і крики пораненого. Це вибухнула міна і одному з наших відірвало ногу по коліно. Крики, зойки, пошуки санітара... А ми йдемо далі і душі наші на плечах. Ану ж знову хтось стане на міну. А може і я...

Але, на щастя, цим єдиним вибухом і закінчилося. Дійшли ми до села, а по партизанах і слід застиг. Вони втекли на санях. Заквартирували ми тут, виставили варту, а наступного дня знову вирушили в погоню. Завжди так було, що коли ми прибули на місце, де мали бути партизани, їх вже не було, бо вчасно втікали звідти. Так ми бавилися з ними немов кішка з мишкою, але ніяк не могли їх зловити. Одного разу ми прийшли до якогось містечка. Нам казали, що вони щойно звідти втекли. Урядові будинки були немов бункери: вікна замуровані цеглою, тільки бійниці чорніють. Деякі хати підпалені, а деякі спалені дотла. Брами загороджені колючим дротом. Казали, що партизани несподівано напали на українську поліцію і вирізали всіх, хто був. Опісля втекли, підпаливши кілька хат та розстрілявши кількох людей.

В іншому селі трапилося щось інше. Ввечері десь біля 11 години пролунав постріл з автомата. Всі схопилися за зброю і вибігли до оборони. Що сталося? В одній хаті, де ми квартирували хтось вбив одного стрільця з МП. Гарний високий хлопець, а за що вбитий - дотепер не знаю. Кажуть, що якісь партійні порахунки. А що зробив - також невідомо. От трапилась для нас, похоронної чоти, нагода знову виконати наш обов'язок і функцію. Поховали його наступного дня і наша чота зробила трикратний залп. Опісля знову тривала дальша забава з погонею за партизанами.

Уштуф Шнеллер їздив до штабу групи по нові директиви і кожного разу коли повертався, то аж пінився від люті, бо мусів слухати накази одного з старшин-українця. І то від такого, що навіть не вмів розмовляти по-німецьки. Але слухати мусів. Хто це був? Але часто говорилося про підполковника Рембаловича.

Одного дня знову нас застукали партизани під час маршу. Ми пішли в становища і мали вогнем допомагати наступаючій піхоті. Село було за два кілометри від нас, а на краю його стояв вітряк. З нього сипались на нас постріли з важких скорострілів. Ми тоді мали змогу і приємність використати автоматичну стрільбу. Встановивши лівий і правий беґренцунґ, вистріляли ми на цей вітряк кілька скриньок амуніції. При цьому наш стрілець другий номер Заплітний був поранений в ногу. Це вперше я побачив пораненого на полі бою. Його зразу забрали назад, а я, будучи третім номером, перебрав за нього лафет від скоростріла. Коли наша піхота йшла лавою в наступ, появились дві штурмові гармати ("штурмґешіц"), які стріляли по цілях в селі, а коли ми думали, що треба найбільше їх, вони повернулись і поїхали назад. На нас це справило погане враження, дуже пригноблююче. Ми справді не знали, що вони мусять від'їхати для поповнення амуніцією. На жаль, вони більше не показалися. Може тому, що вже смеркалося і їх легко можна було пошкодити.

Коли партизани знову втекли, ми повернулись в село. В стодолі поставили скоростріли на лафети і стрільці, за винятком сторожі, полягали спати. Сторожа змінювалася через кожні дві години. Прийшла і моя черга. Мушу сказати, що було якось моторошно, бо поруч були великі темні ліси і весь час перекрикувалися сови. А може це партизани перекликалися такими сиґналами? Вдивлявся я в ліс і мені здавалося, що все хтось підходить, але нікого не було. Світанок ми зустріли з полегшенням. Вночі все може статися. Можуть підповзти безшумно і ножами без крику порізати. Вдень - інша справа.

Так ми гонили за партизанами з п'ять тижнів. Нарешті до нас дійшли чутки, що якась частина розбила їх дощенту, забрала навіть їхні протитанкові гарматки, які ми бачили, коли були в містечку Звєжипєц.

В цьому містечку 17 березня ми завантажилися в поїзд і через Люблін і Кельце виїхали до Нойгамеру, куди переїхала наша дивізія на дальший вишкіл. Там мабуть хтось нас вітав, зокрема вислухав звіт, а після здачі зброї нас дали за дроти. Це справило на нас прикре враження: що ми такого зробили, що нас роззброїли і саджають за дроти? Але нам пояснили, що мусимо відбути тиждень карантину. На цьому бойова група "Баєрсдорф" завершила своє існування.

Маю світлину, як ми за дротами ідемо по зупу.

Опісля нас включили до складу 29 полку, яким командував майор Евген Побігущий. Участь в бойовій групі Баєрсдорфа в ролі звичайного стрільця "міт бротбойтель унд гільзензак" не дає мені жодної інформації про структуру, бойові дії та підсумки всієї кампанії. Подаю так, як я це бачив і пережив. Це враження стрільця, якого кидали куди було потрібно згідно плянів, розроблених в штабі і переданих сотенним до виконання. Не можу критикувати загально і наших вище поставлених старшин, бо я їх не бачив і не знав.

Все-таки можу висловити свої міркування з приводу деяких думок, які вже були висловлені і опубліковані. Майор Гайке у своїй книжці висловив думку, що ця група не виконала покладеного на неї завдання, бо стрільці були недосвідчені і не навчені діяти разом. Я, як тодішній стрілець, можу цьому заперечити, бо від нас, рядових, не вимагалося нічого такого, чого ми не знали і не могли виконати. Не була це гармонія великих з'єднань в період складної тактичної чи навіть стратегічної операції, а звичайна "тшимай-лапай" та погоня пішки за ворогом, який мав у своєму розпорядженні примітивні засоби пересування, але мав їх. Якщо командування групою не могло дати собі ради, то що ми могли зробити, бродячи в снігах по коліна. А ворог втікав саньми.

Яка була мета групи? Не допустити Ковпака в Карпати і по можливості розбити його сили. Це власне група й зробила. Не кажу спеціяльно про нашу сотню, бо наш сотенний не дуже справився зі своєю роллю, але були інші з'єднання, які досягнули поставленої мети. Також "свербить" мене відповісти на статтю штабного полковника Р. Долинського, що до групи були додані чотири танки "Тигр", які брали участь в боях. Не знаю, як далеко від нашої сотні знаходився штаб групи, при я кому мали постійно стояти ці Тигри. Але в бою з вітряком ми стріляли не на віват, або попросту, щоб вистріляти принесену амуніцію, але був наказ, що власне в тому вітряку засіли партизанські спостерігачі, які точно передавали свої спостереження ворожим скорострілам і гарматам. А нам на допомогу прийшли не Тигри, а дві штурмові гармати. Не знаю якого вони були типу, бо нас цього не вчили. А штурмова гармата відрізняється від танка тим, що не має поворотної башти. Тим більше, що Тигри це було щось нове і мали дуже характерний силует. Це моїх кілька сотиків до опису цієї операції.

Тепер знову назад до Нойгамеру: табір чи то бараки, до яких ми прийшли, мали в собі щось такого, що нам було не до вподоби. Вони також були на піску, як у Гайделяґері, але все було якесь брудне. Точно не можу сказати, але ми мали якесь почуття вогкости.

Від розташованих там військових одиниць, від їх вояків - наших знайомих, ми дещо дізналися про деяких наших командирів, переважно про майора Е. Побігущого. Ми були горді, що він був призначений командиром 29 полку, але дивно нам було, що він наказав воякам на марші або на вправах виконувати такі пісні "до складу й прикладу", які мабуть були тільки вживані в польській армії. Слава Богу, що ми не загріли місця в Нойгамері і разом з іншими ми виїхали 4 квітня на підстаршинський вишкіл до міста Ляуенбурґ на Помор'ї недалеко Балтійського моря.

 

--------------------------------------------------------------------

[1] Обоз.