Відпустка

Перед тим, як ми виїжджали зі школи, нам сказали, що маємо повернутися до Лєшан біля міста Прага (Чехія), де пройдемо ще тримісячний вишкіл у ваффеншулє1 і після її закінчення маємо отримати звання унтерштурмфірерів.

Наш маршрут (мій і Шевчука) вів до Ерфурта. Ми їхали через Бреслау.2 Там в кравецькій крамниці я купив нову форму: штани (ґаліфе), блузку, старшинський пояс і шапку. Весь одяг був з італійської ґабардини. Штани були трохи задовгі, зависоко входили за пояс. Але мабуть було під неділю і я не хотів чекати до понеділка на їх вкорочення майстром. Тому, я заплатив, і поїхали далі. Виїжджали 15 грудня, у п'ятницю. В суботу прибули в Бреслау. Звідти через Дрезден поїхали далі. В Дрездені вийшли і пішли оглядати місто. Мабуть робили це тому, що в цей момент не було сполучення з дальшим пунктом нашого призначення, а крім того місто було дуже гарне і приємно було його оглядати. Хоча трамваї ходили по місту, ми пройшлися пішки, щоб не заблудити. Пізніше я мав нагоду бувати в Парижі, Римі, Празі і Відні. Дрезден належав до цього роду міст. Дуже гарне місто. Жаль, що незабаром після нашого побуту, аліянтська авіяція зрівняла його з землею.

Після обіду поїзд повіз нас далі. Не пригадую, чи ми їхали через Ляйпціґ, чи через Хемніц, але 19 грудня були в Ерфурті. Тут ми пішли шукати табір, де мали перебувати знайомі Михася. Ідучи вулицями, несподівано побачив свого шваґра, якого не бачив ще з-перед війни, тобто від 1937-38 року. Він мене не впізнав в однострої, а я вдав з себе німця і наказав йому зупинитись. Він перелякався на вигляд есесівця. Коли я підійшов ближче, то запитав українською мовою: "Що, не впізнаєш?". Він дуже зрадів і сказав нам, де знаходиться їхній табір, а також погодився нас туди завести, як тільки полагодить свою справу в банку (поміняє польські злоті на німецькі марки). Я йому допоміг і поміняв стільки, скільки дозволяли правила. Але мордувало мене те, що я міг в свій папір вписати всі гроші, які він мав, і поміняти всі зразу. Якби знаття, що в кума пиття. Якби знав, що таке можна, то зробив би... Але добре, що й так чимось допоміг. Очевидно, що й він поміняв на свої документи приписану кількість. Після того ми пішли до табору, де я зустрів свою сестру з трьома малими дітьми, а Михась знайшов своїх знайомих.

Зрозуміло, що ми обидва "кинули оком" на дівчат, що перебували в таборі зі своїми родичами, і почали до них "копатися", тобто залицятися. Пригадую собі Славку Ригайло з молодшою сестрою та малу ростом Ольгу Крижанівську, від яких перед від'їздом я отримав по світлині. Час ми проводили в розмовах, а після обіду всі п'ятеро пішли в кіно. Так як в Познані я не вмів балакати з дівчатами, то тут зразу знайшов спільну мову і язик розв'язався. Може тому, що там це було нам нав'язане і дуже формальне, а тут виходило якось само по собі. Перебуваючи в таборі, я ще мав нагоду прислужитися громаді в потребі. Табірний комітет, очолений поважними людьми, мав якісь скарги до ляйтера, але їх ніколи не хотіли допустити зі скаргою до нього. Коли вони дізналися, що приїхали два дивізійники, то вирішили при першій нагоді з нашою допомогою добитися аудієнції у ляйтера. Вибрали свого краянина Михася, який відразу перекинув цей обов'язок на мене, бо я краще розмовляв німецькою мовою. Я не знав, чого від мене хочуть, і мені пояснили в чому річ. Прийшов ляйтер, а я прямо до нього. Привітав його піднесенням руки і повідомив, що ми приїхали до табору на відпустку до родини. При цьому попросив, щоб він ласкаво прийняв на аудієнції членів комітету. Все вийшло добре і він погодився. Я представив йому голову, який за мною чекав на результат. Подякувавши і попрощавшись піднесенням руки, я відійшов. Мундир зробив своє, вони добились аудієнції, але не знаю, які були її результати. Наші мали нагоду висловитися і отримали обіцянку, що справа буде полагоджена. Михась залишився в таборі, а я поїхав до Ґоти.

Пригадую, що в Ерфурті я побачив, що деякі вояки не застібають плащ аж під бороду. Я й собі зробив так само. Коли це несподівано появились переді мною двох підстаршин з вермахту з бляхами на шиї. Це була польова жандармерія. Вони попросили, щоб я застібнувся, бо таке право мають тільки ті, що носять ріттер кройц. Я вибачився, відвернувся, застібнув плащ і коли повернувся, то вони мені віддали честь і пішли далі. Таким чином мені нагадали про загальнообов'язкові правила і я більше не давав волі своїй фантазії, перебуваючи поза службою.

Маючи адресу табору, де перебувала моя мама і сестра, я прямо пішов туди. Там сказали, що їх вислали до міста на роботу, бо були часті нальоти аліянтів і німці брали людей до розчищення руїн. Пішов я до одного будинку, де б вони мали працювати, але їх не застав. Сходжу сходами вниз і бачу, що напроти мене йде німець з мамою та сестрою. Я затримав їх і почав щось говорити до німця. Сестра тим часом каже до мами, що впізнає мене. Тоді я представився німцеві (а був це їх "форман") і повідомив, що я приїхав на відпустку і беру своїх родичів зі собою до табору. Він притакнув і сказав, що і завтра не мусять приходити до роботи. Пізніше я дізнався, що він не дуже чемно відносився до них і при другій нагоді я попередив його, що якщо я ще почую якісь скарги, то приїду і розправлюся з ним. Він удавав досить наляканого і обіцяв, що не буде чинити більше труднощів. Спати мені довелося в "ібернахтунґ",3 де я перебув кілька ночей. Побув я з рідними кілька днів - від 23 до 27 грудня і поїхав назад до Ерфурту. Говорив з ними про все, що приходило на думку, а вони теж розпитували мене про все, що їх цікавило. Вони оповіли мені про своє життя в таборі, втечу з дому перед приходом большевиків. Сестра мало що не була розстріляною, бо коли дивізійники втікали з-під Бродів, вона розпитувала за мною в якогось вояка, який вважав, що розповідати про мене є військовою таємницею і погрозив їй розстрілом. Я був здивований і запитав, чому вона розшукувала мене, знаючи, що я перебуваю на вишколі. Вона відповіла невиразно, що сподівалась, що може я таки буду серед вояків дивізії. Така-то жіноча логіка. Коли я поцікавився, чому тато не виїхав, а залишився вдома, вони відповіли, що він сам цього не хотів. Казав: "А що вони мені зроблять? А хто залишиться на господарстві?" Це міг бути тільки привід, бо тато вже був старий і слабо почувався на ногах. Все-таки надіявся, що вони незабаром повернуться назад, а йому важко ходити. Все-таки нелогічна логіка старших людей, навіть у мого тата. Я оповів їм, що друга сестра з чоловіком і дітьми в Ерфурті і я в них був. Важко було прощатися з родиною, але часу було мало, а дорога до Праги далекою.

1 січня 1945 року, на самий Новий рік, ми приїхали до Праги і тут недалеко від вокзалу і Венцель-площі пішли в "ібернахтунґгайм"3 недалеко від якогось музею. Там Лялюк почав робити якісь ґешефти з чехом, за що ми всі його ганьбили. Це було вперше, коли над Прагою гуділи сирени протилетунської тривоги. Зенітники навіть підбили ворожий літак і летун на парашуті спустився на землю.

Зразу ж після приїзду всі пішли оглядати місто, ідучи вниз по Венцельпляц або по-чеськи "Вацлавске наместє", розглядаючись за добрими ресторанами. Дуже кортіло приступити до візочка, на якому чехи продавали підігріті ковбаски з гоускою (подовгастою булкою), які своїм запахом приваблювали цивільних, але військовим не випадало цього робити. Пізніше, йдучи вулицями, перейшли міст і оглядали королівський замок Традчани. Наступного дня нас вже зібралося багато і вирішили поїхати далі, до Лєшан, де мала знаходитись наша школа зброї. Адреса пошти була Тайніц ан дер Сасав. Але школа була в Лєшанах, приблизно 40 км від Праги.

 

--------------------------------------------------------------------

[1] Школа зброї.

[2] Тепер Вроцлав.

[3] Готель.