Фронт у Ґляйхенберґу

Коли ми стали півколом, вийшов генерал Фрайтаґ в супроводі ґрупенфірера Вехтера, який саме прибув на фронт. Після повідомлення Саєвича про наше прибуття до дивізії, Фрайтаґ звернувся до нас з короткою промовою, а опісля говорив Вехтер. Вони привітали нас з прибуттям на фронт. Настав поділ по полках. Не знаю, як це сталося, але я помінявся з кимось на 30 полк, щоб бути разом з братом. Коли ж вияснилось, то цей хтось замінився зі мною на 29 полк, який був на той час найбільш потріпаним в боях і поніс великі втрати серед старшин. Таким чином, я не хотячи цього, знову повернувся у свій полк. Ще до вечора ми бачили як санітари на носилках приносили скривавлених старшин. Я думав собі: "От і будеш мати те, що сам хотів".

Ввечері ми всі були в саду. Підійшов Вехтер і почав вияснювати становище наших і совєтів на фронті. Нам здавалося, що він постійно звертався до нашого маленького гурту. Потім почав пояснювати розташування сотень на Штраднер-Коґель. Кожного разу, коли він щось сказав, я замість відповідати "Яволь, гер ґрупенфірер", обмежився тільки словом "Яволь". Коли він від нас відійшов, один з товаришів запитав у мене, чому я постійно повторював "яволь". Я відповів, що з тими всіма листками, що він мав на ковнірі, я зовсім забув його звання і не знав чи він ґрупенфірер, чи оберґрупенфірер. Зрештою, ми до цього часу ніколи не зустрічалися з ґрупенфірером.

Помимо помилки з поверненням в полк, я був з цього задоволений. Десь перед полуднем всі ми з 29 полку пішли дорогою, що вела вниз від Штрадену і відтак наліво від Ґляйхенберґу. Десь там в Траутстмандорфі мав бути третій батальйон, до якого ми прямували. Куди пішли інші, я не бачив і не питав. Було нас в групі шестеро. Ішли не поспішаючи, бо чого спішити поперед батька в пекло. По дорозі розглядалися навколо себе як виглядає ця ґелєнде.1 Ця дорога йшла широкою долиною, а праворуч десь там в лісі вже були большевики. На щастя, ніхто в нас не стріляв, а горбки з правої сторони ще належали нам. Вже далі зістали ми обстріляні з ручної зброї і мусили йти обережніше. Часом йшли ровами, часом переходили поза деревами. Йти відкритою дорогою було небезпечно. В обідню пору ми затримались у якомусь селі і перекусили, хто чим мав. Хати були покинуті мешканцями, але особисті речі були в шуфлядах. Проте все було перевернуте вверх дном. Навіть оксамитова коробка від невеличкого пістолета була порожньою. Не пригадую, чи була в стайнях худоба. Перейшли залізничну колію і за нею ще кілометр дороги.

Тут хтось сказав, що зліва від цього місця був штелюнґ нашого ґранатомета, яким командував Кухар. Вони отримали "фольтрефен" (пряме попадання міни або стрільна) і всіх їх там побило. Нас троє пішли далі, а Мотика та інші - ще в іншу сторону. Кухаря я ще пам'ятав з Гайделяґеру і мав його на світлині. Ті, що були за позицією, були тільки поранені. Повернули ми наліво і підійшли до першої хати Траутсмандорфу. Знову хтось оповідав, що попереднього дня большевики оточили хату і ганяли за нашими довкола неї, а наші бігали за ними. Ніби бавилися в кішки-мишки, аж поки большевиків не відбили і не прогнали на другий бік дороги. Вони вбили двох чи трьох стрільців. Коли ми зайшли в село, якраз ховали біля церкви цих стрільців. Представились гауптштурмфіреру Діце, командирові батальйону. Відповів нам коротко, призначивши мого колеґу до однієї сотні, а мене - своїм адьютантом. Сам пішов на похорон. Сидимо і не знаємо, що робити. А може він погано сказав, почекаємо, поки не повернеться. Тоді знову повторили те, що сказали першого разу, а він знову своє.

Хоч-не-хоч я мусів стати його адьютантом. А так хотілося йти до своїх, до сотні. Сказав про це Діце, але він наполягав на своєму. Хоч не до вподоби мені це було, але мусів виконувати його наказ. Було вже під вечір. Ми щось перекусили і пішли спати. Діце ліг на ліжко, а мені сказав спати у м'якому фотелі. Спалося не дуже добре, але зранку піднявся швидко і взявся до праці, але не знав, що маю робити. Всього нас вчили в школі, але про таку функцію я не мав жодного поняття. Я завжди бачив, що адьютант ходить за командиром неначе хвостик за три кроки ззаду та з лівої сторони. Але невідомо, що він робить поза тим. Щось таке, ніби швейцар при дверях, або покоївка біля пані. Служить і завжди винна у всьому. А може воно не так? Але найкраще запитати у самого Діце, що я повинен робити.

Приступив я до нього після сніданку, коли він мав добрий настрій, і запитав про свої обов'язки. Наговорив він мені багато, але на фронті все це відпадає, за винятком супроводжувати його при оглядах, відвідинах і тому подібне. Але головне полягає в тому, що кожного дня мушу заносити в журнал все, що діється на фронті. Але це ще не таке страшне. Уявіть собі - вчився, вчився, а на фронті зразу писарем зробили. Веди щоденник. Ніяких дій цього дня не було. Ввечері прийшов наказ бути готовими до виїзду. Переходимо на нові позиції. Куди - не знаю, хто передав цей приказ і коли приходили мельдери2 - невідомо? Все якось йшло само від себе. Про це повідомив мене Діце і сказав, що мабуть вирушимо о 9 годині.

Це було в березні або на початку квітня. Надворі вже було темно.

І потягнулися вози батальйону і вояцькі сотні. Я їх не бачив, а тільки фірманів і вози. Зійшли від Траутсмандорфу вниз, в сторону дороги, якою ми прийшли попереднього дня зі Штрадену. Але не дійшовши до неї, звернули направо і дорогою, якою їхали вози попід горбами, поїхали в незнане. Напевно, що Діце знав, куди ми їдемо, але не маючи карти і не знаючи околиці, я йшов за усіма. Раптом, мов буря, зірвалася стрілянина з совєтських "катюш". Стріляли вони в напрямі гори, що маячила на тлі темного неба. Як я пізніше дізнався, це був Ґляйхенберґ-Коґель.

Стрільна свистіли, стогнали, вили, пролітаючи на гору, де розривалися. І якби це не були ліси, можна було би переконатись, яку нищівну силу вони мають. Декілька фірманів так перелякались, що почали втікати, і треба було їх силою та просьбами заспокоювати, пояснюючи, що це відбувається далеко від нас і не становить небезпеки. "От і вояки" - думав я собі. А що було би, якби вогонь "катюш" був скерований на нас та ще при наступі ворожої піхоти? Такого не втримаєш і сам коло нього загинеш. Пригадався мені вояк-самогубець, якого я бачив у лісі. Не мав я впевнености від цієї другої дивізії. Бо в цій першій, до якої я прийшов і з якою я вишколювався у Гайделяґері, були вояки, а не кукурудзяники. А цих я не знаю і не впевнений, чи можна на таких розраховувати. Вогонь, який так несподівано розпочався, так само раптово припинився. Тільки ще деякий час доносились звуки окремих пострілів та скорострілів. Ми йшли більше, ніж годину. Повільно, без жодного поспіху. Власного годинника я не мав, а службового ще не отримав. Тільки десь опівночі ми зупинилися. Коні і вози завели до якоїсь шопи. Ми з Діце зайшли до якоїсь хати та полягали спати. Хто мав стійки, який був пароль, де "ванька", хто знаходиться від нас зліва, а хто зправа - Бог його знає. Втомилися і швидко заснули.

Наступного дня, промивши очі та сьорбнувши кави, я пішов оглянути місцевість, де ми зупинилися. Батальйон розташувався на горбі серед сільських забудов, але не знаю, як називалося це село. Людей у ньому не було. Зліва від нас залягла дев'ята сотня, справа - десята або одинадцята. Цікаво було вияснити, хто були сотенні цих сотень, і з ними, або чотовими, уточнити реальне становище. Перед нами простяглася широка долина, посередині якої проходила дорога на Штраден, а в іншу сторону вела дорога на Ґляйхенберґ. На протилежному горбі було якесь сільце. Через нього переходила дорога, що повертала до нас під прямим кутом. З обидвох боків сільця купами були розкидані ліси. Недалеко від дороги і паралельно до неї протікав потічок, на якому стояв млин. В тому млині був розташований яґдцуґ3 із своїм командиром штандартеноберюнкером Міцінґером. В ньому також був уштуф, що прийшов разом зі мною. Якщо він був чотовим якоїсь сотні, то це значить, що там був ґефехтштанд (бойова позиція) цієї сотні. Погода була гарна на цю пору року. Не було ні дощів, ані снігу.

Не пригадую, чи просиділи ми один день без дій. Большевики почали підсувати свої передові лінії до нас, а їхні резерви проявляли активність на горбі напроти нас. Через далековид можна було бачити довіз матеріялу і перегрупування відділів. Діце послав мене в першу стодолу, з якої відкривався гарний огляд на ворога, дав мені польовий телефон і доручив керувати артилерійським вогнем. Я приглядався, як там щось довозили вантажні авта, але була горбкувата місцевість і вони десь зникали з поля зору. Зате було добре видно як піхота збиралась в одному ліску, до якого збігалися посланці зі всіх сторін. Коли артилерія стрельнула в один з означених пунктів, я поділкою на далековиді встановив скільки рисок плюс-мінус є від того пункту ло ліска, де групувався наш ворог, і передав це артилерії. Біля телефону був якийсь німець, а не наш. Коли вони попали в цей лісок і почали обстріл, вороги розбігались в усі сторони, немов кури, якщо кинути щось між них. Втікали як могли, і напевно багато їх там загинуло.

Але "ванька" також не спав. Поки я сидів за дерев'яною стіною і через діри спостерігав за ворогом, вони здогадалися, де може знаходитись спостережний пункт і почали "мацати" по мені. Пустили кілька стрільн. Одне впало перед нами, одне позаду, а третє попало в нас. Коло стодоли полетіли тріски і мушу сказати, що це дуже неприємне враження - відчувати, що в тебе летять кулі. Єдине, що хочеться зробити - це заритись носом в рів, бо після свисту наступить вибух. Добре, що обійшлося кількома стрільнами, опісля перестали. Після того ми змотали дроти і на тому завершилося.

Мабуть большевики намагалися продертися в наші лінії, бо Діце звернувся до мене з дорученням піти до млина, де перебував Міцінґер і допомогти йому з його чотою, бо він сам не дає собі ради. Ще з одним стрільцем, який мав бути мельдером між мною та Діце, я пішов до млина. Зійшли вниз і повернули доріжкою направо. Знайшли хату зі складом смачних яблук. Перекусили та взяли ще трохи з собою. Зійшли на рівнину, а далі залишилось прослизнути через лісову прогалину, яка перебувала під постійним обстрілом совєтського снайпера. На нашій дорозі майже посередині поляни лежав стрілець, вбитий снайпером. Сіли ми на краю прогалини, з'їли решту яблук, щоб не заважали в кишенях, і тоді підготувалися до стрибка на другий бік поляни, щоб дістатись до млина. Виконуючи необхідні стрибки, як це нас навчили на вишколі, ми перебрались на другу сторону і пішли до млина. Кинулось у вічі те, що в головній кімнаті, крім інших речей, було велике фортеп'яно. Звідси за кілька хвилин перед нашим прибуттям забрали пораненого хорунжого. Залишився його МП (машіненпістолє або автомат, схожий на загальновідомий "шмайсер") та два магазини, які я забрав собі, бо крім власного пістолета, не мав іншої зброї. Посидів я хвилину і запитав юнкера, в чому тут річ, що мене прислав Діце на допомогу. Він показав мені як ваньки підсовуються до млина і неможливо їх зупинити. Людей обмаль і немає доброї зброї. Ми вирішили залишити млин і я з таким звітом послав мельдера до Діце.

Перш ніж залишити млин, юнкер взяв фаустпатрон і націливши його в поле, вистрелив. Заряд вдарив в стовбур збитого дерева, під яким сиділи наші стрільці. Ми почули зойки поранених. Спробував він те саме з другим патроном і отримав такий же результат. Не знаю, як він прицілювався і чому знову попав у дерево. Забравши поранених, ми відступили з млина і ваньки напевно зараз його захопили. Міцінґер мав зі собою снайперський кріс і при переході через ліс ми бачили, як ваньки йшли з ґранатометом в штелюнґ на горбі біля батальйонного ґефехтштанд. Він прицілився і поклав двох з обслуги ґранатомета. Третій втік, коли куля свиснула біля нього. Перейшовши через ліс, ми вийшли на поле, де зустріли вермахтівців з кавалерійської дивізії, озброєних новими штурмґеверами-44. Від них дізнались, що будучи в другій лінії вони мали наказ стріляти в нас у випадку, якщо б ми почали втікати. Хотіли, щоб Міцінґер зі своєю чотою зміцнив їх позиції. Той хотів відмовитись, пояснюючи, що наказувати йому може тільки старшина з його підрозділу. Це попало на мене і я після довгого роздуму погодився.

Через деякий час я відійшов від них, щоб шукати Діце і свій батальйон. Перейшовши поляну і лісок, зійшов я до дороги. За нею був гарний потічок, в якому я напився води та хлюпнув собі трохи води на обличчя. Присів при дорозі відпочити. Біля мене зібрались кілька недобитків і також відпочивали. Через якихось півгодини над'їхала підвода, на якій сидів поручник Підгайний. Запитав, що ми тут робимо. Я пояснив і оповів, як "ванька" вдерся в окопи батальйону. Підгайний їхав у батальйон, який знаходився при цій дорозі в місцевості Маєрсдорф. Ми підсіли до нього і поїхали разом.

Село Маєрсдорф було розташоване недалеко від залізничного насипу. Ми зайшли в одну з хат, де мав бути батальйонний ґефехтштанд. Старшини саме в цей момент сиділи за столом і щось жували. Між ними був і Діце, який відразу ж підійшов до мене і привітався. При цьому сказав, що вже вважав мене вбитим. Не знаю, чи сказав він це щиро, але мені було приємно почути, що я повернувся з того світу. Мені дали щось перекусити, а опісля я оповів, що сталося. Він заявив, що роблять перегрупування сил і я призначений до яґдцуґу Міцінґера, як допоміжний старшина, бо він не може дати собі ради. Невдовзі прибув і сам Міцінґер з недобитками своєї чоти, яку вивів після того як закрив дірку у вермахтівському фронті. Після його розповіді ми відійшли до хати на відпочинок. Мабуть весь прорив стався на лінії оборони дев'ятої сотні. Після цього інші сотні теж мусіли відступити зі своїх позицій. Зранку було зроблено збірку і підстаршина здав йому звіт. Це просто абсурд в командуванні, який німці застосовували відносно нас. Ми мусіли з тим погоджуватись, бо не було іншого виходу. Протягом кількох днів ми переходили з місця на місце, виконуючи завдання, які нам давали (закривати прогалини в бойових лініях). Я не мав карти і не знав сіл та розташування наших сотень, але йшов, куди було потрібно і робив, що наказували. Пригадую собі поодинокі моменти.

Якось ми пішли, щоб закрити прогалину, а наші хлопці в паніці втікають. Важко їм наказати, щоб зупинились, окопались на позиції і зупинили ваньків, бо всі в паніці відступають. Якось вдалося їх затримати. Дивлюся, а ліворуч від нас ваньки ходять собі по окопі і навіть нас не бачать. Пустив я серію з мого МП, але вони тільки заховалися. На тій підставі ми відступили, бо виходило, що ваньки вже були позаду нас.

Інший випадок в цьому самому місці. Наша сотня наступала, але дуже несміливо і треба було її до цього підганяти. Поручник Козак ходив з МП і пускав серії в повітря, наказуючи йти вперед, тим що затрималися, та погрожуючи тим, що повертали. Якось дивно робилося на серці від вигляду цієї ситуації. Мимоволі пригадалося, що так робили большевицькі політруки, які кулями підганяли своїх людей до наступу. Не дивно, що він так робив, бо сам колись був у Червоній армії. Але думаю, що певна різниця між цими схожими ситуаціями таки була. Большевики гнали людей як худобу на гарматне м'ясо, а тут була вимушена потреба. Але всі вже чекали закінчення війни і ніхто не хотів даремно класти свою голову. Зрештою, це були ці кукурудзяники, що з них зробили військо.

Якось треба було нам амуніції і я пішов по неї з кількома стрільцями, щоб особисто побачити як відбувається видача. Склад знаходився у пивниці на "моуст" на краю якогось села. Прийшли і зброєвий батальйону видав нам визначену норму на кожного, а також певну кількість на кожен скоростріл. Нам це здалося мізерним і хлопці просили дати трохи більше. Зброяр відмовився, бо мав такий наказ, але поки він з хлопцями торгувався, вони вкрали в нього кілька скриньок і винесли так, що він і не помітив.

Ще один випадок трапився в околиці Маєрсдорфу. Міцінґер, що ставився до мене дуже прихильно, сказав, що з горба видно позицію скоростріла, але невідомо чийого. Треба було йти і перевірити. Зібрали кілька смільчаків. З рештою чоти я залишився позаду. Чекаємо і дивимося. Вже смеркало і не було добре видно, коли вони повернулись. Опісля він розповів як це було. Оточили горбок і повільно почали підкрадатися до позиції, з якої було видно люфу скоростріла. Підійшли так близько, що один німець рукою помацав скоростріл. Почули німецьку розмову і зрозуміли, що це була позиція вермахту. Тихенько відійшли назад, а як були вже на безпечній відстані, то Міцінґер з хлопцями наробили багато галасу і знову підійшли до позиції. Оповіли вермахтівським воякам, як то безпечно вони пильнують передову лінію. Ті, просили, щоб вони нікому про це не доповідали, бо за таку безпечність їх чекала кара.

Так проминуло кілька днів і знову прийшов наказ, щоб я прибув до сотенного ґефехтштанду, що був під замком, до сотні поручника Козака. Прибув я туди ввечері, розпитуючи по дорозі, де знайти командира. Зразу ж отримав наказ приступити до командування чотою, якою тимчасово керував підстаршина. Була це мабуть друга чота, бо першою керував хорунжий Гачкевич, мій товариш з Філії у Львові. Він був мій ровесник, але знав я його тільки з вигляду. Я отримав завдання створити від замку до позиції сотні навскіс так звану "шперріґель", щоб коли ванька захоче атакувати котру-небудь сторону, дати їй допомогу. Було вже темно і не дуже видно. "А де цей замок, бо я його не бачу?". "В тому напрямі" - показав рукою Козак. Треба бути уважними, бо большевики подиноко або групами можуть проскочити за наші лінії і можна буде з ними зустрітися. "Але як далеко і як густо розставити стрільців?" - запитав я. Приблизно через 100-150 метрів, весь час під гору. Не було це найважче з завдань, але під гору в нічному лісі нелегко було це зробити.

Я передав наказ підстаршинам, пояснив що будемо робити і рушили в дорогу. Ішли повільно, щоб в темряві не стукнути чолом до дерева і не розгубитися. Результат не був надзвичайний. Коли дійшли до кінця, тобто поставили останнього вояка, і хотіли повернутися назад, щоб перевірити лінію, в ній нікого не було. "Куди ж вони всі поділися?" — думав я собі. З кількома людьми, що залишилися зі мною, я пішов далі, щоб встановити зв'язок з існуючою лінією. Йшли повільно, прислуховуючись до кожного шелесту навколо нас. Вийшли на вузьку дорогу і повільно її перейшли. Вже вийшли з лісу і думали, що десь тут мають бути наші. Затримуюсь кожної хвилини і намагаюсь зорієнтуватись. Аж тут до мене підійшов стрілець і перед тим давши сиґнал звуком "пст", щоб я затримався. Він пояснив, що наша лінія вже позаду біля придорожніх кущів, а ми вийшли вперед і може вже зайшли у лінію ваньки. Вони бачили, що ми йдемо і пропустили нас, бо думали, що це патруль, і тільки від заднього стрільця дізнались, в чому справа. Ми ще обережніше як йшли, повернулись до наших передових постів і встановили з ними контакт.

Лише на світанку я повернувся до бункеру і при денному світлі розшукав своїх розгублених вояків та розставив їх знову на місця. Перебули ми так кілька днів, а опісля згорнули лінію. Я перебував з Козаком, або проходив по лінії, перевіряючи стійки.

Від замку вниз, через ліс і широку поляну, яка виглядала мов природній доступ в наші лінії, аж до горбка та лісу справа мала тримати оборону п'ята сотня. Підійшовши трохи вперед, на віддалі яких 100 метрів ми бачили наших вояків, бо там був ряд хат і мабуть у них розміщувався штаб цієї сотні.

Був випадок, що большевики прорвалися навколо замку і намагалися його захопити. Був момент, коли ми не знали, чи він у наших руках, чи в большевицьких. Тоді посилав мене поручник Козак на перевірку. Взяв я з собою один рій, бо в лісі важко вести за собою цілу чоту, і пішов. Я мав дізнатися, чи там надалі є наш спостережний артилерійський пункт, на якому мав бути хорунжий Гаврилів. Дорогою через ліс пішли ми до замку. Було вже темно, коли дійшли до дороги і містка, який у давні часи мабуть був звідним мостом. Тепер він був постійним, з бетонним поруччям. Під ним замість давньої прірви проходив маленький ярок. Зразу за містком виднілась брама і дві вежі над нею. Ми обережно підійшли під саму браму і побачили, що вона зачинена. Хто за нею? Свої чи ваньки? Я почав півголосом кликати: "Уштуф Гаврилів". Добре, що сказав уштуф, бо через деякий час згори хтось відізвався і я сказав, чого ми прийшли. Тоді відчинили бічну хвіртку і ми ввійшли всередину. Сказали мені, що стійкові над брамою почули, що хтось підходить і думали, що це бoльшeвики. Вже готові були кинути до нас кілька ручних ґранат, але почувши слова "уштуф Гаврилів", вияснили справу і тому ми не отримали смертоносних гостинців.

Ми перейшли через подвір'я і ввійшли до будинку. Там знаходилась радіостанція та охорона замку. Був там хорунжий Мотика, разом з яким ми йшли зі штабу дивізії. Він був чотовим першої чоти. Також був уштуф Рубич з артилерії, військовий звітодавець та вогневий керівник артилерії, інший військовий звітодавець мабуть Лисяк та ще якийсь старшина, здається уштуф Вільднер. Коли добре розвиднілось, ми разом сфотографувались в одній з кімнат замку. До інших кімнат я не заходив, бо вони були недоступні через обстріл совєтами, або були зруйновані їх артилерійським вогнем. Перед тим, як ввійти до замку, я вислав стрільця до Козака з повідомленням, що замок в наших руках.

Жаль, що не можна було його краще оглянути, бо на кожному кроці відчувалась романтика давніх часів. До цього часу я не був в жодному замку, а тут бачив тільки руїну. Знайшли ми там старовинні мечі (це видно на нашій світлині). Я обмежився тим, що взяв собі срібну ложку, щоб мати чим їсти, і довгий на півметра мундштук. З ним ми мали забаву, коли совєти стріляли по вогнику цигарки, а ми стояли заховані за деревом. На жаль, уша Головко позичив його від мене і якось необачно зламав. Пізніше, коли я вже був в іншій сотні, я дізнався, що в замку також був Міцінґер і шукав за золотом. Йому пощастило знайти золотий зливок в одній зі стін, але довго він ним не тішився, бо незабаром його хтось з наших застрелив (навмисне чи випадково?). А може це зробив ворожий снайпер? Поховали його на цвинтарі в Фельдбаху. Невідомо, що сталося зі знайденим золотом.

Цей замок був складом різних дрібничок, які були б пропали безслідно, а так вони пішли в світ і перебувають в окремих людей. Вже після війни, мешкаючи в Америці, я заїжджав до цього замку і там почув розповіді, що ваньки його замінували. Мабуть не хотіли, щоб по ньому хтось ходив. Але в сусідній пивниці-пивоварні я бачив ще багато мечів, які служать новим власникам для приваблення туристів. Не знаю, як довго ваньки господарювали в замку і чи багато "заготовили" цінних речей. А мусило там бути багато цінних картин та інших пам'яток старовини. Коли ми вже туди прийшли, то залишилися тільки дрібнички, які наші люди повиносили в кишенях, що кому подобалось.

Тоді була мода, що всі старшини носили на шиї кольорові хустки. Зрозуміло, що їх не купували, а "позичали" в місцевих мешканців. Таку хустину мав і Мотика, таку і я взяв у замку. Вона була дещо замала, але я носив її, щоб вбирала в себе піт зі шиї, бо щоденно збільшувалась температура повітря. Палицю я не брав, як інші, бо хотів мати вільні руки. Зате взяв собі палицю поручник Підгайний і коли ми вже відступали з фронту, він передав її мені, щоб зробити в цей час світлину. Тому в мене залишилась світлина, на якій я показаний з палицею.

Сотня хорунжого Козака вже протягом довшого часу займала позиції з лівої сторони замку, аж до Фельдбаху. З правої сторони розташовувалась п'ята сотня. Долиною попід замкову гору йшла дорога через Ґляйхенберґ до Фельдбаху. Але самого Ґляйхенберґу я ніколи не бачив, бо він перебував у ворожих руках. Через горб від замку також вела доріжка, яка йшла паралельно до першої дороги. Вона проходила мимо замкових господарських будинків, далі йшла через якийсь присілок до Фельдбаху. Вздовж цієї доріжки проходили наші бойові лінії. Не знаю, хто був нашим сусідом, бо це проблеми наших "стратегів". Моя чота була розміщена в господарських будинках замку. Сотенний штаб знаходився трохи далі в землянці, в скісній лінії до замку. Хоч Козак бував всюди "де його не посіяв", але переважно після 10 години вечора вже не виходив зі своєї землянки. Все це відбувалося в лісі, в якому я при теперішніх відвідинах побачив ті сами дуби, що були свідками подій 40-річної давности.

Ваньки тримали в своїх руках Ґляйхенберґ-Коґель і заховані там снайпери завдавали нам багато шкоди, бо вбивали та калічили окремих стрільців. Вони також помістили на деревах гучномовці та передавали різні народні мелодії та пісні, які ятрили душу та будили тугу за домівкою. Після того йшли заклики переходити до них і не слухати Козака, а також передавали інше пропаґандистське совєтське барахло. Хоч ми їх добре знали ще з 1939 року, проте деякі хлопці, переважно зі Східньої України, клюнули на їхню пропаґанду.

В задній частині будинку були відхилені дошки і ціла чота займала там позицію. Я був віддалений від лінії, коли до мене прибіг стрілець і повідомив, що мабуть большевики підлазять на наш горбок, бо чути багато шуму. Прибігли ми до лінії і справді почули тріск галуззя, але знайшли свої позиції опущеними. Це одна група, якою керував Іван Фляк зі Східньої України, разом зі зброєю та повним оснащенням перейшла до большевиків. Їх переконали, що карати не будуть, а війна вже й так завершується. Дороги там не було, а стрімкий схил був покритий лісом. Тому вони робили стільки шуму, бо була ніч, а вони поспішали, щоб хтось їх не затримав. Цей їхній вчинок настільки мне здивував, що я остовпів. Ніяк не міг повірити, що наші люди можуть бути такі дурні та нерозважливі. Я думав різне про таких зрадників і з хвилюванням викурив одну за другою кілька цигарок. Згарячу ми хотіли пустити чергу слідом за втікачами, але подумали, що ваньки вже самі "змиють їм голови". Зараз решта стрільців розтягнулись і закрили утворену прогалину, але ми не були впевнені, чи ваньки не пролізли в нашу лінію. Стоячи за стовпом в'їздної брами, я уважно прислухався, чи щось підозріле не ворушиться перед нею.

В присілку, що був за господарськими будинками, була наша сотенна кухня. Зайшовши туди, я попросив нашого кухаря Крайника, чи може він потерти кілька бараболь та посмажити мені з них кілька пляцків. Він це радо для мене зробив і швидко я насолоджувався їжею, яку не раз їв вдома. Всі наші стрільці, як тільки приходили десь до селян, зразу шукали, куди вони заховали напої. Зокрема в Австрії всі виготовляли з яблук "моуст". Очевидно, що це був зброджений сік, так як це роблять з винограду. Наші хлопці, як не було щось доброго з'їсти, то шукали за моустом. І власне в тій самій хаті, де я їв пляцки, прийшла німкеня і на очах у стрільців витягнула десь з-під лави бутлю моусту, а всі аж остовпіли з дива. Адже ми все перешукали там і нічого не знайшли. Не пригадую, як всі події відбувалися по черзі, але окремі епізоди чітко пригадую собі ще до тепер.

Лінія, ідучи в сторону замку, вела далі направо в сторону малого села. Стоячи лицем до ворога, зліва ми мали ліве крило, а справа - праве крило. Будучи всю ніч на ногах поміж стрільцями і наглядаючи, щоб не заснули стійкові, я мав нагоду познайомитись зі всіма і вислухав при цьому всі їхні жалі та все, що наболіло на серці. Над ранком сон почав склепляти мені повіки, а маючи під носом хату, я звалився одягнутий на ліжко і зразу ж заснув. А тут будить мене стрілець і каже, що большевики вдерлися на нашу лінію, а Козак зі стрільцями бігає за ними поміж хатами і відбиває їхній напад. Зірвався я немов ошпарений, схопив МП і вибіг надвір. Большевиків відбили, але Козак докоряв мені тим, що я спав. Як було насправді, він не знав, а те, що він спав у землянці і його вже від 10 години охороняли інші, він не враховував.

Большевики різними способами намагалися дістатися до замку. Звичайно, що головна брама та мури охоронялися дуже пильно. Всюди стояли стійки поміж зубчастими шпилями мурів. Але з тилової сторони був високий мур і стрімка гора, якого ніхто не стеріг, ані не обороняв. Вже тепер в американських фільмах показують, що в такій ситуації виділяють окрему команду, яка по шнурах вилазить на мури, перебиває охорону і захоплює замок. Але ваньки були простими людьми, таких фільмів не бачили і тому до такого трюка не могли додуматися. Тому ми спокійно спали і такого не передбачали. Німці також були простими людьми і такого нас не вчили. Може колись, за козацьких часів, коли всі оборонці сиділи за мурами, такі речі разом із застосуванням драбин практикувалися ширше.

Але ваньки намагались підійти до задньої брами, яка була в більш доступному місці, і хотіли через неї вдертися до замку або висадити в повітря ґранатами чи чимось іншим. Тому наші стрільці добре пильнували цю браму і постійно відбивали все нові й нові наступи. Щоб з цим нарешті покінчити і забезпечити собі спокійні ночі та оминути дальших втрат людей від совєтських снайперів, які немов шуліки чекали на кожного, що необачно висуне голову і всаджували кулю прямо в чоло, не знаю, з чиєї ініціятиви (мабуть поручника Козака або з батальйону) вирішили провести вилазку, так звану "штоструп". Вона проводилась, щоб відкинути большевиків від стін замку і за той час замінувати підходи до нього. Звичайно, що мінування мали виконати наші піоніри. Піонірів прислали з батальйону, а штострупу ми мали сформувати самі. Керівником її Козак призначив мене. Сил большевиків ми не знали, але знали, що постачання їхнє велося з Ґляйхенберґу, недалекого від нас.

Що ж, хоч-не-хоч, а вести групу доведеться. Навіть не приходило на думку, що мене можуть вбити. Як колись жартували люди про Івана: "піду, куди посилають; побачу, що діється; застрелю кількох і повернуся додому". Я добре знав, що Бог мене вибрав для чогось більш важливого, ніж дурні ваньки. Охоронив мене від них до тепер, охоронить і далі, щоб я записав ці спогади. Кажуть, що Бог оберігає дурних, п'яних та дітей. До перших я себе не зараховував, до других також ні, а стосовно дітей, то ми всі є Божими дітьми. Я завжди намагався не робити кривди іншим. Може тому, що ще за Польщі появився "божий лист", який я завжди мав при собі мав. В ньому було написано, що жодні пекельні сили нічого не вдіють тому, хто буде його при собі мати. Я в це вірив, але про це зовсім не думав. Але досить жартувати і філософствувати, бо треба повернутись до моєї "штоструп".

Треба було її вести, бо для цього я й прибув до 29 полку, щоб якщо не відзначитись, то хоч "понюхати пороху". Я тільки просив поручника Козака, щоб на роздоріжжя в Ґляйхенберґу кілька разів стрельнула наша артилерія, щоб викликати замішання серед ворогів. Це мало би відвернути їхню увагу від замку. В цей момент я мав виконати "штос". Я підготував своїх людей, встановив зв'язок з групою піонірів, уточнили, що і як маємо робити. Мабуть біля 1 години ми почали. Артилерія вдарила перша, а всі за мною гусаком перейшли рів, що колись був оборонним, і попід мури замку вийшли на досить рівну площу, де мали розгорнутись в лаву до наступу. В цей момент на мурі появився Козак і закричав на все горло "уштуф" (не пригадую, чи назвав моє прізвище чи ні), але ви йдете першим". "Певно, що так" - відповів я, бо не мав часу для філософствування. Тепер, коли над цим думаю, то не можу пояснити собі, чому він кричав, щоб ваньки знали, що хтось іде; по-друге чому сказав, що уштуф йде першим; по-третє чому не сказав цього по-німецьки, а зрозумілою для ваньків українською мовою. Не знаю, як це він собі уявляв, що ми будемо йти гусаком зі мною на чолі, а ванька буде нас одного за другим розстрілювати. Ми це зробили інакше.

Зразу за ровом розсипалися в лінію і маючи перед собою малий горбок, висунули перший скоростріл і МП, розпочали стрілянину на ворога. Так ми просувалися вперед і всліпу сікли вогнем поперед себе, бо ворога навіть не бачили. Була там невелика поляна, поросла малими кущиками. Ми дійшли до її краю, звідки вже починалася стрімка частина гори. Я прибіг на поляну, а за мною інші стрільці. Враз почув зойк зліва від себе, а через хвилину - другий зойк за три метри справа від себе. Оглянувся і побачив справа та зліва від себе вбитих стрільців. Один з них дістав кулю в саме чоло, яка пройшла через голову і вирвала ззаду кусок шолома. В діру міг поміститися цілий кулак. Це був мій уша, якого прізвища ніяк не можу пригадати, щось ніби Кос. Коли я побачив, що снайпер вбив його на місці, то почув як куля просвистіла біля мого вуха. Інстинкт самозбереження кинув мене на землю. Свист кулі підказав мені напрям, звідки вона летіла. Я поповз туди і відкрив вогонь зі свого МП. Вистріляв аж два магазини, сіючи по деревах. Після того підвівся на ноги, але снайпер вже більше не стріляв. Не знаю, хто забирав звідти вбитого стрільця та ушу, бо ми почекали ще понад півгодини, поки піоніри не замінували поле навколо задньої брами та сказали нам, що вже можемо повертатися назад, вказуючи дорогу поміж закладеними мінами. Мабуть при поверненні ми забрали тіла убитих. Щойно тоді я побачив жнива нашого удару. Лежало там кілька вбитих ваньків. Це були киргизи або калмики, які лежали горілиць з витріщеними зубами, що аж бридко було на них дивитись. Ми не могли розглядати, чи їх було більше. Піоніри квапили нас, бо могла надійти допомога для совєтів. Повернувшись в замок, я відпустив стрільців, а сам пішов до Козака зі звітом про наш штос.

Попереднього вечора вступив я з моїм ушею до однієї хати, нижче сотенного ґефехтштанду, де на диво (бо німці звичайно щезали зі села) були самі німкені, щось з шість. Вони почастували нас моустом, а уша почав залицятись до однієї молоденької красуні. Наступного дня я знову зайшов до цієї хати і сказав їм, що цей уша поліг в бою з большевиками.

Побули ми ще кілька днів на становищі, аж поки не прийшла на зміну нам якась сотня. Ми відмаршерували назад у якесь село на відпочинок. Кожен намагався привести себе в порядок, в першу чергу помитися, поголитися та привести до порядку одяг. Ми також завзято били вошей, які вже таки добре нас кусали. Чистили зброю і, будучи далеко від передової лінії, втішалися тим, що наготував наш кухар Крайник. Була в цьому селі ще одна сотня, яка весело маршерувала, а попереду її йшов уша Д. Ліщинський і грав на трубі. Це було трохи дивно, бо все таки фронт був недалеко і непотрібно було зчиняти такий галас.

Наш кухар дізнався, що в одного господаря є два мішки муки і взяв їх, щоб зробити нашу їжу трохи густішою. Докинув цю муку до котла. Їжа нам смакувала, бо ми виголоднілися, але після того протягом двох чи трьох днів ми були небоєздатні, бо щохвилини бігали до лятрини. Виявилося, що це була не мука, а гіпс. За це ми дуже нарікали на Крайника.

Після перепочинку ми знову відійшли на старі позиції. Перед тим до мене підійшов один з наших гауптшарфірерів Н.Н., якого призначили до сотні Козака, і просив, щоб я попросив за нього у Козака, бо він його колись критикував за стрілянину понад голови стрільців та інші речі. Поручник Козак дізнався, що він таке говорив про нього і обіцяв, що йому за це "покаже". Його призначили бунчужним. Я говорив про нього Козакові, але він весь час погрожував, поки той не прибув до нього. Козак не хотів швидко заспокоюватись і погрожував, що пошле цього на найгірше завдання і ще довго буде його пам'ятати.

Це був день, коли нам привезли маркетенденварен і кожен отримав пляшку для розвеселення душі. Не пригадую, чи це був ром, чи коньяк. Тому, що я зараз відходив розставляти стрільців, то залишив свою пляшку в Козака, але тільки її й бачив. Здогадуюсь, що моя пляшка пішла на примирення відносин між Козаком та його бунчужним. Пізніше я дізнався, що не було кращих друзів від них, а гауптшарфірер був кращим бунчужним.

Пізніше бачився я з Козаком у Мюнхені і пригадував йому, що він винен мені з тих часів ще пляшку коньяку, але він дивився на мене мов на золоті ворота і нічого не пригадував. Але мусів поставити мені дві пляшки з нагоди підвищення свого звання. Після того, наступного дня десь перед обідом покликав мене Козак і повідомив, що в п'ятій сотні поранено сотенного хорунжого Яремовича. Я отримав наказ перейти туди і очолити сотню. Це було недалеко від замку, а штаб сотні був у хатах, які ми вже бачили. Хоча це все було в лісі, було досить вільного місця, де не було жодних дерев і наші окопи вели від замку через поляну аж до другого горбка.

Найгірше було на рівному місці, бо в обідню пору, коли добре припікало сонце, стрільці засинали в окопах після нічного чергування. Тоді ваньки підкрадалися і прямо за вуха витягували їх з окопів і вели до себе. Стрільці, що були поруч, і прокидалися, почувши шум, не наважувались стріляти, щоб не вбити серед відповзаючих ворогів і свого товариша. Оповідали, що таке сталося тоді і в цій п'ятій сотні, до якої я тепер йшов.

Коли я прибув у сотню після того, коли забрали хорунжого Яремовича, то один з його чотових автоматично перебрав сотню під свою команду, а я став на його місце. В першу чергу я пішов перевірити зв'язок з нашими сусідами справа. Зліва ми вже його мали, бо це була сотня Козака.

Обережно я перейшов через поляну і увійшов в ліс, який тягнувся і через сусідні горби. На галявині стояла група старшин, що вели між собою розмову. Я привітався з ними і не зауважив, що на пеньку сидів старший, мабуть гаштуф або штубаф, який напевно був командиром полку. Я вибачився перед ним, що його не зауважив, бо за статутом я повинен був спершу привітатися з ним і пояснити для чого сюди прибув. Він добродушно відповів, що кожен може зробити якусь помилку. Це був один з батальйонів 30 полку. Між старшинами я побачив мого колишнього інструктора з вишколу з 12 сотні, який з уша дослужився до уштуфа. Ми щиро привіталися. Впізнав я між ними хорунжого Тарнавського, який пізніше був з нами в Італії. Товариші прозивали його пташком.

Потім я повернувся до сотні і почалася нова служба. Ходив знайомитись з стрільцями, підбадьорював їх і пильнував, щоб все було в порядку. Вночі треба було бути чуйним до всіх звуків, а вдень бути обережним. Кожен стрілець мав для себе ямку-окоп. Гора була кам'янистою і не всім хотілося видовбувати повні окопи. Ходи сполучення були практично символічними, бо були дуже неглибокими. Звичайною лопатою було важко їх копати. Зрештою стрільці постійно були під обстрілом совєтських снайперів і тому не могли копати далі. Якось коли несли обід в окопи, ваньки підстрелили стрільця з їжею. Хлопець впав і кричав від болю, а підійти було неможливо через вогонь снайпера. Вже й другого підстрелив. Добре, що не цілився в голову, бо живими вони б не залишились. Якось прийшли санітари і обидвох винесли з поля. Снайпер більше не стріляв, може заговорила у нього совість.

Наступного дня прийшов оштуф Підгайний і перебрав сотню, а уштуф Мотика став чотовим іншої сотні. Поручника Підгайного ми ще пам'ятали з вишколу в Гайделяґері, а опісля після Бродів він прибув до нас в Познань. Ми його знали і були раді, що він отримав сотню. Одного разу я вирішив дати собі раду зі снайпером, що засів десь між галуззям дерев. Взяв я ушу Головка і ми пішли на стрих однієї з хат, звідки ми могли бачити цілу околицю та ліси навколо Ґляйхенберґу. На стриху ми відсунули одну дошку з даху і я почав оглядати все перед собою. Але ваньку треба було спровокувати до пострілу. В певний момент мені здалося, що щось зауважив: ніби блиск від люфи або оптичного прицілу. Але блиснуло там, де не повинно нічого бути. Я вказав на це місце Головкові і він туди стрельнув. Через хвилину ванька також побачив відблиск нашого далековида і почав на нас сипати кулями. Ми довго не чекали і не досягнувши своєї цілі швидко злізли зі стриху.

Дорога, яка йшла попри нас, робила невеликий поворот направо, а опісля наліво і далі вела прямо. Десь там ще далі вона з'єднувалася з дорогою, яка йшла від замку. На першому повороті ми поховали одного вбитого стрільця. Ніяк не пригадую обставин його загибелі. Ми поховали його під кущами біля дороги. Я в кількох словах попрощався з ним, бо він був з моєї чоти. Також кілька слів на прощання сказав Підгайний.

Наші стрільці завжди всюди нишпорили. Одного разу, оглядаючи подвір'я, натрапили на дерев'яну коробку. Всі думали, що всередині будуть якісь цінні речі, але на превеликий подив витягнули з неї грубу, як старовинна Біблія, куховарську книгу.

Я мав свій ґефехтштанд недалеко від бункера сотенного. Там над своїм ліжком я почепив поштівку із зображенням гарної дівчини. Картку після відходу я забрав і заховав. Тримаю її до тепер. Незабаром після того настало 6 травня і ми святкували Воскресіння Христове. Перед тим ми отримали маркетенденварен, в яких крім різних інших речей була пляшка на кожного. Ми вирішили не пити на свята, а навпаки, бути більш обачними, бо ваньки можуть використати момент і вдарити на нас. Зійшлися ми біля бункеру сотенного, побажали собі "Христос Воскрес" і трохи погуторили між собою, пожартували та зробили декілька світлин. Хорунжому Мотиці вояки подарували мотику. Перед вечером всі розійшлися до своїх відділів, щоб бути зі стрільцями. Кожному побажали "Христос Воскрес" і всю ніч пильно слухали, чи щось не шелесне в траві. На щастя, вся ніч минула спокійно і тільки наступного дня кожен собі потягнув з плящини для розігрівання холодного тіла.

Почали приходити різні накази. В запасний полк дивізії прибув генерал Шандрук і вояки цього полку склали присягу на вірність Україні. Генерал Фрайтаґ був замінений кимось іншим, а нам дали розетки з тризубами. Спочатку їх отримали тільки старшини. Я також отримав і негайно причепив на шапку. Були це овальної форми розети, такі самі, як колись мали січові стрільці, але не були мальовані на синьо-жовто, а тільки витиснуті з бронзи. Довго я тією розеткою не натішився, бо переспав одну ніч і мій тризуб зник. Хтось а наших, його "заіванив"? Мабуть це зробив уша Головко, який був найближче.

Ходили повідомлення, що Гітлер застрелився у своєму бункері в Берліні, а на його місце став став адмірал Деніц і очолив уряд. Він підписав акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. Наша дивізія має швидко податися на захід, щоб не попасти в полон до большевиків.

 

--------------------------------------------------------------------

[1] Місцевість.

[2] Вістові.

[3] Винищувальний загін.