ВІД АВТОРА

Поява першого видання цієї праці була, можна б сказати, випадковою, зокрема якщо йдеться про час, хоча матеріяли я збирав уже роками. Сталося так, що мене, як голову Крайової Управи Канадійського Братства колишніх Вояків 1-ої Української Дивізії УНА одна із Станиць Братства запросила на дoповідача з нагоди 25-річного існування Станиці. Щоб уникнути трафаретности я постановив приїхати до Станиці з новим і на мою думку, цікавим для колишніх дивізійників матеріялом. Розглядаючись за якоюсь відповідною темою, я зупинився на статтях різних совєтських "істориків"-борзописців, які у своїх пропаґандивних виданнях змальовують дивізію "Галичина" найтемнішими красками. В той же сам час, замовчують існування Дивізії "Галичина" як української військової формації у час Другої світової війни у різних "солідних" академічних працях, так якби її зовсім не було. І власне ця мовчанка довела до того, що деякі навіть інтеліґентні люди висловлювали свою опінію, що мовляв, не згадують про Дивізію "Галичина" прямо тому, що одна дивізія не являє собою великої мілітарної сили й тому не має причини про неї взагалі споминати. Немає сумніву, цим людям важко продумати справу до кінця, що не йдеться тут стільки про одну дивізію, чи одну армію як бойову силу, але про одну дивізію, як пропаґандивний засіб з великим моральним значенням у боротьбі з ворогом, чого власне і боявся і боїться совєтський уряд і совєтське командування.

Совєтські історії пишуться не на базі історичних дослідів, але на базі різних партійних рішень і резолюцій, які совєтські історики трактують як доконані факти, тому покладатися на їх історію доволі небезпечно. Вони ж бо пишуть своі праці не на те, щоб з'ясувати, як розвивалися події і факти, але щоб доказати, що твердження марксистських "пророків" були непомильні, як і непомильною була завжди комуністична партія. Отже, історія в Совєтському Союзі — це дисципліна, завданням якої є доказувати наперед визначену комуністичною партією тезу як правильну і шукати різних форм доказів, що воно було так, а не інакше, іншими словами — так як це потрібно партії, а не так як було в дійсності. Тому нічого дивного, що часто читачі довідуються про події навіть ті, яких вони були учасниками чи свідками, зовсім не в тому зображенні як вони їх бачили. Про деякі з тих подій, які мали місце в ході історії, не згадується зовсім, деякі перекручується, а деякі таки вигадується, або з малих випадків робиться великої ваги події, і навпаки, важливі великі події применшується або й зовсім замовчується.

Нічого дивного, що навіть в Академії Наук Української ССР, у довірених колах, називають совєтських істориків-академіків "привидами" тому, що вони пишуть історію з привидів, яких ніколи не було в реальному житті.

З уваги на це, я вибрав декілька совєтських пропаґандивних видань і на їх основі підготовив доповідь "Українська Дивізія "Галичина" в совєтській літературі", в якій я дав декілька прикладів, як у Совєтському Союзі, а в тому і в Україні, перекручуються історичні факти. Прочитану доповідь я мав у пляні дещо поширити додатковими фактами і надрукувати у часописі "Новий Шлях" серією статтей. Але, як то кажуть, апетит зростає з їжею, так само буває і в наукових дослідах. Чим більше шукається, тим більше знаходиться і збільшується жага знання. Так сталося, власне, з моїм рефератом. Після совєтської літератури я заглянув також і до польської, де знайшов я багату документацію. Польські історичні праці ще покищо не перейшли на совєтський стиль і польські історики все ще таки респектують факти, як необхідний елемент в історичних дослідах і говорять про них. Крім того у польській історичній літературі зберігся ще відповідний науковий тон і немає там лайки на адресу немилих їм осіб, як це практикують совєтські історики.

Починаючи працювати над польськими матеріялами, я побачив, що дивізію "Галичина" поляки обвинувачують не тільки у здушуванні Варшавського повстання, але також і в погромах цивільного населення.

Крім того, польські обвинувачення не обмежуються тільки до Дивізії "Галичина" у здушуванні Варшавського повстання, але поширюються й на інші "українські" частини, а в парі з тим на українців взагалі. Побачивши, що поляки приписують українцям малощо не всі злочини, яких німці, чи їхні наємники доконали у Варшаві в 1944 році, я вирішив виділити матеріял про Варшавське повстання в окремий розділ.

Студіюючи матеріяли, яких поляки як у Польщі, так і на еміґрації, опублікували дуже багато, я побачив, що в багатьох випадках українців взагалі, а дивізію "Галичина" зокрема, обвинувачувано в прерізних злочинах, доконаних тоді, коли Дивізії ще взагалі не було, поповнені в місцях, де Дивізія ніколи не перебувала ані на фронтах, ані на постою. І так я почав шукати за матеріялами, збирати їх та аналізувати, щоб дізнатися правди. В ході цих розшуків я дійшов до переконання, що польські обвинувачення можна збивати таки ж їхніми власними документами.

Аналізуючії всі доступні мені матеріяли, я дійшов також до одного сумного переконання, що українці, замість обороняти себе незаперечними й доказовими арґументами, воліють промовчати напади на них, бо воно, мовляв, "і так швидко забудеться". Показується, що навіть ті, які знають факти, воліють про них не говорити, "щоб не наробити собі ще більше біди". Люди прямо починають проти власних переконань вірити у ворожі наклепи й бояться про них говорити. Мені самому доводилося чути розумні поради: "ліпше того не зачіпати". Дуже сумним явищем є також і те, що у відповідь на польські обвинувачення в участі українців у Варшавському повстанні, мені довелося здибати тільки дві ориґінальні статті авторства відомого совєтолога Бориса Левицького та старшини дивізії "Галичина" Любомира Ортинського у польському паризькому журналі "Культура" в 1952 р. Крім того Лев Шанковський написав рецензію на книжку німецького вченого Г. Ф. Крангальса "Варшавське повстання", вказуючи на висліди дослідів, які заперечують українську участь у варшавських злочинах. На жаль, ця рецензія появилася тільки в українському журналі "Визвольний Шлях" і тому вона доступна в основному тільки українському читачеві. Всі інші, включно з тими, які проживали тоді у Варшаві й могли б дещо сказати, — мовчать і бояться взагалі на ту тему говорити.

З уваги на нашу нерішучу поставу у своїй власній обороні на нас тяжить цілий ряд обвинувачень, не тільки як на поодиноких українцях, але практично, на цілій українській спільноті, у злочинах, яких ми ніколи не поповнили, ба навіть не були причетними до них, а з нашого боку не появилося нічого, щоб протиставити тим обвинуваченням. І власне Варшавське повстання 1944 р. є чи не найкращим прикладом такого несправедливого обвинувачення — з одного боку, та української інертности у своїй власній самообороні, з другого. Питання ж бо в дійсності стоїть не в тому, чи брали українці участь у здушуванні Варшавського повстання влітку 1944 р., а радше, якщо брали, то чи вони поповнили якісь злочини супроти цивільного населення. Нема де правди діти, якщо б німецьке командування було кинуло дивізію "Галичина" проти повстанців-поляків, то вона була б мусіла воювати з ними, бо така була політична ситуація. Зрештою, на протязі цілої війни, коли поляки й українці знаходилися у подібному загрозливому положенні, поляки не то що шукали порозуміння з українцями, але не хотіли навіть про око, з політичних мотивів, удавати приятелів українців. В той же сам час німецьке Ґестапо, кримінальна та залізнична поліція аж кишіли від поляків, чи пак, від "фольксдойчерів" — польських патріотів, які дошкулювали не абияк українському населенню. Поляки, будучи союзником західніх альянтів, а пізніше ще й Совєтського Союзу, гнобителя України, почували себе надто сильними, щоб трактувати українців як спільників у боротьбі за існування, але наказували їм і грозили карами за непослух (гл. Документи ч. 4 і 12). Отже, об'єктивних причин, чому українці мали б відмовлятися від боротьби з поляками, таки не було.

Ознайомившись з деякими польськими джерельними працями, виявляється, що навіть найбільш обережні польські історики брали деякі совєтські твердження безкритично і повторяли відомі вже нісенітниці, як наприклад, що до дивізії "Галичина" ішов виключно злочинний елемент, який бажав вислуговуватися німцям і шукав авантюрницьких пригод.

Студіюючи намічену тему, мені вдалося зібрати основний матеріял, який я поділив на два головні розділи: а) Варшавське повстання й українці, та б) Українська Дивізія "Галичина" у польській і совєтській літературі. Коли я віддав цей матеріял до друку, я не перестав шукати за новими документами, які мали відношення до Дивізії "Галичина" як і до польсько-українських взаємовідносин. У зв'язку з тим довелося деякі підрозділи розширювати, а також додавати нові, щоб включити новоздобуті матеріяли. Тому що своїм розміром праця розросталася і замість серії статтей, назбиралося стільки матеріялу, що я вирішив видати його окремою книжкою. Крім того, я додав ще одну мою статтю на тему дивізії "Галичина", видруковану на сторінках українського католицького тижневика в Торонто "Наша Мета" чч. 13-20, 27 березня — 20 травня 1965 р. під заголовком "Аналізуймо наше минуле". Це була відповідь на закиди таки наших українських вузькопартійних публіцистів на справу формування дивізії "Галичина" в 1943 р. В той спосіб у заплянованій публікації обговорювалися закиди супроти Дивізії "Галичина" у совєтській, польській та українській партійній літературі. Так постало три розділи, а теж тому, що в англійській літературі майже нічого не має про Дивізію "Галичина", я постановив включити обширніше резюме і в англійській мові, яке вияснювало б багато чого незрозумілого, зокрема для молодшого покоління. Це зокрема було необхідним тому, що в англомовному совєтському виданні "Вістей з України", постійно появляються статті — пасквілі на Дивізію "Галичина", так само як і в україномовному виданні. Чей же зрозуміло, що совєтам йдеться про те, щоб скомпромітувати усіх колишніх дивізійників перед співгромадянами англомовних країн, в яких вони проживають.

У 1979 році, перебуваючи в Науковому Товаристві ім. Шевченка в Сарселі коло Парижа, я мав можливість запізнатися з архівами Українського Центрального Комітету з часів війни під німецькою окупацією. В тих архівах я знайшов багатющий матеріял — документи до польсько-українських взаємовідносин, з яких я використав п'ять польських ориґінальних та сім українських і з них постав ще один розділ "Документи". В такому власне розмірі праця "Дорогами Другої Світової Війни" появилася під кінець травня 1980 р. Праця з місця знайшла прихильний відгук не тільки серед колишніх дивізійників, але також і серед української громади, як цілости. Найкращим прикладом прихильної постави української читацької громади може послужити те, що до кінця 1980 р. книжка розійшлася. Йдучи назустріч вимогам читачів Братство кол. Вояків 1-ої УД УНА випускає друге виправлене видання. Сподіваємося, що воно задоволить попит і вияснить нашим читачам багато чого, про що вони знали тільки з ворожої пропаґанди і, немаючи відповідних матеріялів, принимали часто брехню якщо вже не за правду, то щонайменше із застереженням, що, мовляв, "щось воно там мусіло бути".

Хочемо вірити, що праця "Дорогами Другої Світової війни" дасть відповідь на всі такі сумнівні питання і послужить як зброя в обороні доброго імені українців взагалі, а української дивізії "Галичина" зокрема. Ця книжка не є призначена тільки для колишніх дивізійників, чи взагалі ветеранів Другої світової війни, в яких частинах вони б не служили, але для всіх тих, яким болить обезславлювання доброго українського імени.

Віддавши у руки читачів друге видання, я хочу публічно висловити подяку проф. д-рові Богданові Будуровичеві та пані Калині Кандибі-Лазор з Торонтського університету за читання машинопису та їхні влучні завваги і поради, редакторові Володимирові Скорупському за мовну коректу та редакторові Іванові Кедринові Рудницькому за його цінний "Вступ до другого видання". Окрема подяка належиться Мирославові Бігусові, видавничому референтові Головної Управи Братства колишніх вояків 1-ої УД УНА за його різноманітну технічну допомогу, без якої це видання не побачило б світу. Не менш вдячним я є Василеві Бородачеві, В. Мотиці, Михайлові Пітюрі та всім тим, що ласкаво прислали свої конструктивні завваги і доповнення, які я повністю використав у цьому виданні.

Березень 1981.

Василь Верига

 

Заввага: Виникла потреба видати ще більш доповнене третє видання, для читачів в незалежній Україні, щоби вони також пізнали правду про дивізію "Галичина", під кінець війни Першу Українську Дивізію Української Національної Армії.

Автор додав деякі свої статті із періодики та документи, що є відповіддю на нові наклепи деяких старих наклепників.