ВСТУП ДО ДРУГОГО ВИДАННЯ

Коли якась українська книжка, впродовж несповна одного року від своєї появи, розходиться до останнього примірника і видавець випускає на читацький ринок другий наклад — то це своєрідний феномен. Бож відома річ, що українська книжка серед українських поселенців в діяспорі — дискримінована, легковажена, знецінювана. Ці наші українські поселенці в різних країнах вільного світу в масі своїй стали заможними. Є, щоправда, між ними і бідні люди, є такі, які з фальшивої амбіції не хочуть користуватися стейтовою чи міською добродійною опікою, але є вже й мільйонери. Тому у пересічі наша вільна українська громада заможна. Знаходяться гроші на скромні власні доми, але й у декого на справжні палацики, знаходять гроші на автомобілі, а коли родина складається з батька-матері і дорослих дітей, то тих автомобілів в одній родині — кілька. Знаходяться гроші на подорожі по широкому світі, а телевізор належить до предметів найпершої потреби. Але нема гроша на купно книжки. Бувають у широкому світі людці, які також не дуже високо цінують книжку, як лектуру, але із снобізму купують книжки в гарних твердих палітурках і ставлять їх у шафах за склом, як прикрасу. У нас книжки ніхто не вважає за прикрасу — вона є попелюшкою, якою не варто хвалитися. До вийнятків належать книголюби, які стежать за новими виданнями, спроваджують каталоги видавництв і книгарень та люблять книжку — люблять її, як скарб для душі, і як, цілющий лік для обнови духа.

І тому, повторяємо, це своєрідний феномен, коли на протязі одного року появляється друге видання української книжки.

Сам цей факт є доказом, що така книжка має понадпересічні вартості, які приманюють людей та які, перечитавши книжку, поручають її своїм приятелям і знайомим. Здавалося б, що такою приманливою книжкою повинен би бути сенсаційний роман. Алеж твір, про який тут мова, "Дорогами Другої Світової війни" Василя Вериги не є романом, дарма що одною з найбільших прикмет того твору — його легкий приступний стиль і безпосередність, що зразу вже нав'язує духовий зв'язок із читачем. Насправді — цей твір Василя Вериги — наукова публіцистика, це твір, що йому правильно надало свою фірму Канадське Наукове Товариство імени Шевченка. Це книга, присвячена науковій документації на спростування фальшів, ширених про Українську Дивізію "Галичина".

Якщо до найперших завдань української політичної еміґрації, яка перетворюється в поселення серед різних країн вільного світу, якщо серед наших найперших завдань належить творити такі пам'ятки культури, що їх неможливо здвигати в Україні під ворожою українству цензурою, то ми з гордістю можемо ствердити, що цю нашу місію виконуємо гідно, по змозі наших сил, не зважаючи власне на ту найбільш несприйнятливу обставину, якою є байдужість рідного вільного суспільства до рідного друкованого слова. Правда, із жалем і смутком треба ствердити, що українська еміґрація після Другої світової війни не видала таких титанів поезії і прози, яких видала, наприклад, польська еміґрація після розподілів Польщі у другій половині 18-го сторіччя. Є в нас чимало талановитих, дуже талановитих поетів-письменників. Є письменники вище пересічного ріння. Але нема титанів духа. І коли йдеться про "іскру Божу", яка характеризує велич творця, то, мабуть, більше таких одиниць з іскрою Божою серед образотворчих мистців, ніж серед письменників і поетів. Зате викинені поза межі рідною краю катастрофою Другої світової війни українські люди гідно і преславно виконують місію видавання книжок, які ні в якому разі не можуть появитися в рідному краю -- книжок з ділянки науки і публіцистики. І ці наші зусилля стали поштовхом для сучасних володарів України, які намагаються доказувати, що фірма "Українська Соціялістична Радянська Республіка" — ще не є виключно тільки вивіскою для легшого ведення русифікаторського курсу. Бо коли б не було "Енциклопедії українознавства" в її загальній та гасловій формі, включно з двотомовою англомовною Енциклопедією, то не була б появилася "Українська Радянська Енциклопедія "(УРЕ), дарма що вона стала клясичним зразком , як можна спотворювати і фальшувати факти, як можна видавати багатотомовий книжковий твір з ціллю — прислужитися процесові творення "совєтської людини". Все ж таки навіть у тій УРЕ є маса фактажу, що ним може послуговуватися дослідник українознавчих наук. І коли б вільні українці не поставили були пам'ятники Шевченкові у Вінніпеґу, Вашінґтоні та інших містах діяспори, то не було б пам'ятника Шевченкові у Москві і різних містах України.

І так само, як воно не дивно, але невеличкий двомісячний журнальчик "Вісті Комбатанта" є таки одиноким у світі українською мовою журналом, присвяченим військово-громадським проблемам. І поруч із цим журнальчиком маємо вже добру полицю-дві преважних творів військової мемуаристики та політичної публіцистики, творів, які ні в якому разі не могли б проскочити совєтську цензуру в Україні. Совєтська цензура в Україні потурає виключно тільки фальсифікації української історії, зокрема фальсифікації всього, що причетне до української визвольної війни-революції. На превеликий жаль, до цієї акції викривлювання, фальшування і спотворювання українських визвольницьких змагань, в усіх її формах, причиняються вряди-годи і власні наші земляки. Тому, наприклад, в літературі, яка стосується українського революційного підпілля 20-их і 30-их рр., як теж пізніших розколів в Організації Українських Націоналістів, є й такі полемічні брошури і книжки, які нагадують релігійну полемічну літературу з часів Івана Вишенського. Виловити із них історичну правду — надзвичайно трудно, якщо взагалі можливо. Книжка, про яку тут мова, проповідує історичну правду, оперту на фактах і датах. Вже на обгортці книжки сказано, що йдеться про "Леґенди про участь українців у здушуванні Варшавського повстання 1944 р. та про Українську Дивізію Галичина". Автор здійснює свою ціль — спростовування тих леґенд — вичислюванням дат і актів та цитуванням чужинецьких джерел, на доказ правди. Читач книжки мусить дивом дивуватися, яким-то чином Автор зібрав такий могутній доказовий матеріял на спростовування фальшів, які стосуються Української Дивізії та, зокрема, ніби участи українців у здавлюванні Варшавського повстання. Можливо, що допомогла Авторові у цьому ділі його професійна праця бібліотекаря Університету в Торонто, Канада, — його професійне знання джерел і фахове знання наукового дослідництва. На окрему увагу заслуговує методика праці: поділ величезного зібраного фактичного матеріялу, його прозоре розміщення, список джерел зараз же у кожному з розділів твору, врешті список джерел та два індекси, один — прізвищ і другий — місцевостей.

Очевидно, сам Автор напевне не твердить, що він вичерпав усі існуючі до його теми джерела і що його твір досконалий та вичерпний. Він напевне сам свідомий, що для підшукання ще більшого числа джерел, що їх він навів, треба б довшого часу, більшої праці, більшої терпеливости. Але такого ідеального твору, в якому були б використані усі без вийнятку існуючі джерела, мабуть не існує. Крім того, він теж напевне тримався повної згори устійненої селекції в користуванні джерелами. Тому треба вибачити, що нема там згадки про одно з найповажніших джерел до історії постання Української Дивізії "Галичина" — 3-томового твору Костя Паньківського. В другому томі тієї капітальної праці "Роки німецької окупації" (Нью-Йорк — Торонто, 1965), на сторінках 215-253, у частині "Військові справи" з-під титулом "Дивізія" є наведені його розмови з губернатором Вехтером у Львові, є ціла низка документів, що їх Василь Верига міг би з успіхом навести у своєму творі. Алеж книжка Василя Вериги має і так 259 сторінок друку, включно з коротким англійським змістом. Тому це вже не брошура, а поважний і прегарний вклад у нашу військово-документальну літературу. Книжка тим більш вартісна, що її Автор виключає тон пропаґанди і полеміки, виключає будь-які прикметники на адресу наших приятелів і ворогів. Спокійний, безпристрасний оповідний тон — це одна з тих прикмет, яка причинилася до рішення — видати другий наклад того твору. Рішення добре і правильне.

 

Іван Кедрин