ВАРШАВСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1944 РОКУ Й УКРАЇНЦІ

Історична документація повстання

Літом 1944 р. німецькі війська відступали на цілій лінії східнього фронту. Совєтські війська, скріплені американським озброєнням, та, взагалі, боєприпасами, зайняли на півдні цілу Україну, а на півночі — цілу Білорусь і вступили на польські землі, осягнувши ріку Вислу.

27 липня 1944 р. виїхав до Москви прем'єр польського екзильного уряду в Лондоні Станіслав Міколайчик, який мав договоритися зі Сталіном про майбутнє звільненої з-під німецької окупації Польщі. Міколайчик зустрівся зі совєтським комісаром закордонних справ Молотовом, який заявив йому, що у скорому часі Червона Армія визволить цілу Польщу, а зараз вона знаходиться 10 км. від Варшави, а на 6 серпня вона повинна звільнити польську столицю.1 Ба, щобільше, 29 липня о год. 20:15 московське радіо передало в польській мові заклик до Варшави, в якому, між іншим, говорилося:

"Варшава вже без сумніву чує гук гармат битви, що скоро принесе їй визволення. Ті, що не скорилися німецькій силі, прилучаться знову, як у 1939 р., до боротьби проти німців... Вишколена в СССР польська армія вступає тепер на польські, землі, об'єднується з Народною Армією* ...в боротьбі за незалежність.

* По-польськи: Армія Людова (АЛ) - підпільна прокомуністична військова організація, покликана до життя в січні 1944 р. у противагу Армії Крайовій (АК), її командантом був ген. Міхал Жимєрський.

Для Варшави... настав час діяти... безпосередньою чинною боротьбою на вулицях Варшави, в домах, фабриках і магазинах, якою ви не тільки приспішите хвилину остаточного визволення, але збережете народне добро і життя ваших братів".2

Беручи під увагу те, що саме тоді перебував у Москві прем'єр С. Міколайчик, а також і те, що совєтська артилерія вже від декількох днів обстрілювала німецькі позиції у Варшаві, а совєтські літаки постійно літали над містом. Бор-Коморовський у порозумінні з Станіславом Янковським, делеґатом екзильного уряду, вирішив, що настав час для одвертої боротьби з окупантом. 1 серпня 1944 р. в год. 17:00 Варшава загорілася протинімецьким повстанням, щоб приспішити її звільнення від німецької окупації.

У ході повстання не зрозумілим для Бор-Коморовського було те, що він не міг нав'язати радіоконтакту з командуючим 2-го Білоруського фронту маршалом К. Рокосовським, до речі, по національности поляком та ще й до того уродженцем Варшави, якого головна квартира знаходилася тоді в околицях польської столиці.3

Повстання тривало 63 дні й не оправдало сподівань, бо закінчилось капітуляцією поляків 2 жовтня 1944 р. Боротьба повстанців з німцями була жорстока й безоглядна з обох боків, але мілітарна перевага була таки на боці німців і вони її відповідно використали.

Гайнріх Гімлер, головнокомандуючий військових частин СС, довідавшись про повстання в Варшаві, ще того самого дня, 1 серпня вечором видав наказ, щоб "усіх поляків у Варшаві розстрілювати без огляду на вік чи стать, нікого не брати в полон, а саму Варшаву зрівняти з землею, щоб показати Европі, що значить організувати повстання проти німців".4

Повстання заскочило німецьке командування в Варшаві й через те в перших чотирьох днях ініціятива була в руках польських повстанців.

На протязі перших 40 годин боротьби Армія Крайова захопила дві третіх Варшави включно з центром міста, де знаходилися найважливіші будівлі й уряди.5

Про вибух варшавського повстання англійське радіо повідомило вже 2 серпня 1944 р., а за ним радіовисильні союзних та всіх невтральних країн. Мовчало тільки московське радіо, помимо того, що про повстання інформував особисто самого Сталіна С. Міколайчик.6

Але, не зважаючи на не надто сприятливі вже тоді умови, німці для боротьби з повстанцями стягнули ще значні військові сили, з яких створили спеціяльний корпус під командою ген. СС Еріха фон дем Баха-Зелевського.

Йому безпосередньо підлягали частини, які діяли від півночі й заходу, під командою ген.-пор. СС Гайнца Райнефарта, а також група військ ген.-майора Рогра, яка діяла від півдня.

В часі вибуху повстання німецькі війська у Варшаві становили коло 11.000 вермахту та близько 5.700 чоловік поліції та відділів СС, якими командував Бріґаденфюрер СС Павль Отто Ґайбель.7 На протязі наступних чотирьох днів кількість німецького війська зросла до 25.000 і постійно доповнялася кожного дня.8 4 серпня прибули поліційні частини бриґади СС Дірлеванґера, що складалася з різного роду горлорізів й оперувала в районі дільниці Воля. Організаційно ця бриґада була підпорядкована ген. Райнефартові. В той же самий час прибула т. зв. СС штурмбриґада РОНА (Русскої Освободительної Народної Армії) зложена з росіян під командою ген. Мечислава Камінського, яку підпорядковано ген. Рогрові й розташовано в дільниці Охоти.9

Від першого дня повстання німці не втратили голови й показали, що в них наказів на вітер не видається. Станиці відділів Sicherheitspolizei, яких головна квартира знаходилася на алеї Шуха, розпочали масові розстріли цивільного населення у зруйнованому будинку на протилежному боці, де згідно з польськими обрахунками розстріляно 5.000 людей з довколишніх будинків.10 5 серпня 1944 р. був для Варшави найбільш жахливим днем, коли відділи СС та жандармерії, підпорядковані ген. Райнефартові, а зокрема у дільниці Воля, де бушувала СС бриґада Дірлеванґера. Вояки проходили дім-у-дім вздовж Вольської та суміжних вулиць, виганяли всіх, хто в тих домах жив чи взагалі в тому моменті знаходився і всіх їх розстрілювали. Того дня в самій дільниці Волі впало жертвою близько 15.000 людей.11 Те саме зробила СС штурмбриґада Камінського у дільниці Охота. Щойно "о год. 17.30 ген. Бах-Зелевський видав наказ, яким забороняв розстрілювати жінок і дітей, але чоловіків можна було далі розстрілювати без жодних доказів приналежности до повстанців".12 Але, як це стверджують очевидці, цього наказу не дуже придержувалися частини Дірлеванґера та Камінського відносно заборони розстрілу жінок і дітей.

Починаючи польське повстання у Варшаві, ген. Т. Бор-Коморовський розчисляв, що він може із своїми повстанцями вдержатися на власних силах від семи до десяти днів, а за той час повинна б наспіти допомога Червоної Армії. Але сподівана поміч не надходила. Замість неї вночі 3 серпня 1944 р. німецьке летунство розпочало бомбардування становища повстанців, а з совєтського летунства, що мало під Варшавою свої власні бази, з яких перед тим налітало на Варшаву, не появився ні один совєтський літак, щоб бодай заманіфестувати свою приявність та морально скріпити повстанців. Варшава знаходилася у скрутному положенні, про що ген. Бор-Коморовський інформував польський екзильний уряд у Лондоні.13 Американці і бритійці робили декілька спроб доставити необхідні матеріяли для повсталої Варшави зі своїх баз в Італії, але через німецьке летунство вони потерпіли великі втрати в людях, літаках, а вкінці і в самих матеріялах, призначених для повстанців, з яких велика частина попадала німцям.14

Щоб якось допомогти варшавським повстанцям, американці заплянували зорганізувати налет на Варшаву, складений з 70 бомбовиків та 100 винищувачів. З того 50 бомбовиків мали б бути заладовані постачанням для Варшави, а решта літаків мала б бомбардувати варшавський аеропорт і, таким чином, відтягнути увагу німецького летунства від Варшави-міста. Для успішного здійснення цього пляну американці просили в Совєтів дозволу приземлитися на совєтських летунських базах для поповнення пального та направи ушкоджених літаків. Але Сталін на це дозволу не дав помимо того, що в цій справі інтервеніювали і бритійський прем'єр Вінстон Черчил і президент ЗСА Ф. Д. Рузвельт.15

В часі повстання у Варшаві згинуло 150.000 цивільного населення, приблизно 18.000 повстанців та приблизно 4.000 вояків і старшин Першої Армії Польського війська. В часі повстання німці систематично руйнували й палили місто. Після закінчення повстання німецьке командування спрямовувало до Варшави спеціяльні відділи, щоб нищити уцілілі ще будинки. Відділи ті здійснювали свою варварську місію від 5 жовтня аж до 17 січня 1945 р. і знищили 91% пам'яткових будівель і святинь.16

Все це діялося тоді, коли совєтська армія, а в її складі 1-а польська дивізія ім. Косцюшка, стояла лише кілька кілометрів від Варшави. 14 вересня 1944 р. совєтські війська здобули Прагу, передмістя Варшави на правому березі Висли, лише кількасот метрів від міста, де німці жорстоко розправлялися з польськими повстанцями. Польські еміґраційні кола твердять, "що причиною упадку варшавського повстання було свідоме затримання совєтських військ на схід від Варшави, щоб уможливити німцям знищити повстанців, вояків армії Крайової, як невигідних для совєтської влади.17

Сталін, натомість, твердив, що "варшавське повстання викликала група злочинців, яка хотіла захопити владу (в Польщі)".18 Совєтська аґенція ТАСС тоді, як і польський комуністичний уряд тепер, твердить, що за варшавське повстання в 1944 відповідає польський екзильний уряд, який не скоординував своєї акції із совєтським головним командуванням і тому ніхто інший, а власне він, поносить відповідальність за викликання повстання та за його трагічні наслідки.19

Огляд літератури

Про варшавське повстання 1944 р. існує вже доволі багата література, яка обговорює різні аспекти його і складається зі споминів, зізнань очевидців й учасників повстання, збірок документів, фотографій, а також і аналітичних студій — монографій. Силою історичних та політичних обставин українці й поляки опинилися тоді у взаємно собі ворожих таборах. Українці бажали звільнення українських земель від чужого панування, а поляки проголосили відбудову Польщі на базі Ризького договору з 1921 р. в кордонах з-перед вересня 1939 р. Але це вже виходить поза обсяг нашої розвідки, якої головною темою є участь чи не участь українців у здушуванні польського повстання у Варшаві в 1944 р.

Зараз таки по війні у серії Documenta occupations Teutonicae (Документи німецької окупації), т. 2, появилась збірка документів п.з. "Zbrodnia niemiecka w Warszawie 1944; zeznania i zdjęcia" (Німецькі злочини у Варшаві 1944 р.; зізнання і світлини). Збірник зредаґували Едвард Сервінський та Ірена Травінська. Весь цей збірник складається із зізнань свідків-очевидців німецьких звірств. доконаних в часі варшавського повстання. Протоколи ці були списані за свіжої пам'яті ще таки в часи повстання. Ці "зізнання мають вартість не тільки документальну — в стислому значенні слова, кажуть редактори, але також і в психологічному, бо вони віддають свіжий стан переживань варшав'ян і тому є цінним матеріялом і для історика-соціолога, який буде досліджувати реакцію мешканців Варшави у відношенні до ворога".20

Подібним за своїм змістом і формою є також збірник п. з. "Zbrodnie okupanta hitlerowskiego na ludności cywilnej w czasie powstania warszawskiego w 1944" (Злочини гітлерівського окупанта на цивільному населенні в часі варшавського повстання 1944 р.) за редакцією Шимона Датнера та Казимира Лещинського. Всі ці матеріяли зібрала Головна Комісія Дослідів Гітлерівських Злочинів у Польщі (Głowna Komisja Badania Zbrodni Hitlerowskiej w Polsce). Цей збірник документів складається з двох частин, а саме: першої (стор. 25-288), до якої ввійшли польські матеріяли — зізнання свідків у роках 1946-1950, що їх зібрала Окружна Комісія Дослідів Німецьких Злочинів. Членами цієї Комісії були судді або особи з судейськими кваліфікаціями й тому подані тут протоколи мають силу судових документів.21 Друга частина (стор. 291-429) — це німецькі документи, які складаються з т. зв. оперативних матеріялів, наказів, звідомлень та зізнань оскаржених німців у поповнених злочинах, а також 40 сторінок фотографій та фотодокументів, які стосуються варшавського повстання.

В 1965 році появилася ще одна праця, подібна до двох попередніх п.з. "Życie w powstańczej Warszawie, sierpień-wrzeseń 1944; relacje, dokumenty" (Життя в повстанській Варшаві, серпень-вересень 1944 р.: зізнання, документи) за редакцією Едварда Сервінського. Вона складається із 48 документів — зізнань свідків, людей різних професій, учасників повстання, вибраних з-поміж тих зізнань, які були описані від серпня 1944 до січня 1945 рр. Під цим оглядом вона дуже подібна до збірника вищезгаданого за редакцією цього ж самого Е. Сервінського "Zbrodnia niemiecka w Warszawie 1944 r". Зізнання, зібрані у цій книжці, насвітлюють жахливі методи боротьби, які німці застосували супроти поляків, вживаючи бомбардувань, вбивств та висeлювання безборонного цивільного населення, включно з паленням цілих дільниць міста, щоб тільки зламати опір повстанців Варшави.

До тої самої катеґорії належить також збірка документів п. н. "Ludność cywilna w powstaniu warszawskim". pod redakcją Czesława Madajczyka (Цивільне населення у варшавському повстанні), 3 томи в чотирьох книжках. Перший том у двох частинах так само, як і другий, складається з документів, особистих зізнань чи споминів учасників повстання, які вони складали перед Головною та Oкружною (для міста Варшави) Комісією Дослідів Німецьких Злочинів у Польщі і їх опубліковано за дільницями Варшави, а далі подається в поазбучному порядку прізвища авторів. Третій том складається з передруків статтей, звідомлень та репортажів з періодичної преси, яка появлялася у Варшаві у часі повстання.

Всі ці збірники документів — це одне жахливе обвинувачення українців у страшних злочинах, поповнених на цивільному населенні Варшави, обвинувачення у вбивствах, грабунках, насильствах, тощо. У книжці "Zrodnia okupanta hitlerowskiego" на 272 сторінки польських документів - зізнань свідків, про українців згадується у різних формах на 77 сторінках, тобто частіше, ніж на кожній четвертій. Коли брати під увагу документи, то на 108 протоколів у 42 обвинувачується українців у різного роду злочинах, що становить 39 відсотків усіх документів даного збірника.

Тому, що це зізнання очевидців, чи таки осіб, які потерпіли від тих злочинів, ще й завірені судом, читач сприймає ці зізнання без упередження.

Що більше, для підтвердження зізнань свідки наводять конкретні приклади з датами і місцем та часом злочинів, а також і прізвища потерпілих жертв. Дуже часто вони ще раз, закінчуючи свої зізнання, підкреслюють, що те все було ділом українців. Правда, термінологія не завжди ясна, бо часами, крім прямої назви українці, вживається також цю назву в лапках "українці" (Збродня нємєцка в Варшавє, стор. 62, 88, 90, 155 і т. п.) то знову кажуть "Так звані українці" (Збродня окупанта гітлєровскєґо, стор. 90, 172, тощо). Деякі твердять, що участь у цих звірствах брали також відділи СС дивізії "Галичина" (там же, стор. 95-96).

До дещо іншої катеґорії треба зачислити книжку Юзефа К. Вронішевського п. н. "Охота 1944" (Ochota 1944, Warszawa 1970, 267 сторін). Темою книжки, як це заявляє сам автор, — є події та випадки з терену варшавської дільниці Охоти в її передвоєнних межах. Зміст її опирається головно на звідомлення учасників, але автор є вповні свідомий того, що те все, що свідки кажуть, не конечно є таким, як воно було, а теж тому, що сам він не був вояком варшавського повстання, йому легше ті всі матеріяли аналізувати і робити певні підсумки й давати осуд. "Багатство звідомлень, часом суперечних, які на загал себе взаємно доповнюють, дозволили мені на селекцію і верифікацію зібраного матеріялу", — каже автор.22

У висліді того у цій праці назвою "українці" уже так не жонглюється, як у попередніх. Зовсім інакше виглядають українці у працях-студіях ген. польської армії Ю. Кірхмаєра п. з. "Варшавське повстання" (Powstanie warszawskie, Wyd. 4, Warszawa, 1964, 536 сторін), якої перше видання появилося ще в 1959 р.) німецького дослідника Ганса фон Крангальса (Hanns von Krannhals) під назвою "Варшавське повстання 1944 р". (Warschauer Aufstand 1944, Frankfurt am Main, 1962, 445 сторін) та полковника польської армії й військового історика Адама Боркевича п. н. "Варшавське повстання" (Powstanie warszawskie 1944, zarys działań natury wojskowej. Wyd. 1, Warszawa, Рах, 1964, 610 сторін). Усі вони цікавляться військово-бойовим аспектом повстання, але їхні інформації є надзвичайно важливі у спростуванні деяких тверджень про участь українців у здушуванні варшавського повстання 1944 р.

У наведених працях також трапляються звідомлення, що українці брали участь у здушуванні варшавського повстання, але, беручи всі ці звідомлення разом, вони себе часто заперечують, а то й зовсім виключають і в остаточній аналізі на базі тих же документів видно, що в Варшаві не було українських військових частин.

Для прикладу згадаємо, що Адам Боркевич, даючи перелік німецьких військових частин у Варшаві напередодні вибуху повстання, твердить, що на алеї Шуха стояла сотня українців силою приблизно 150 вояків, яка належала до батальйону Поліції Безпеки (Sicherheitspolizei) під командою майора Гагна.23 Так само, згідно з його ж даними, в будинку Вищої Школи Політичних Наук стояв відділ СС на Вавельській вулиці силою близько 300 вояків, а в тому сотня українців.24 Командант поліції Варшавського дистрикту Павль Отто Ґайбель у своєму зізнанні твердив, що "На алеї Шуха стояв відділ Охоронної Поліції (Schutzpolizei), яка, як мені відомо, мала українську допоміжну частину для вартових цілей (скільки їх було — невідомо)".25 Одночасно він стверджує, що "на розі Кошикової вулиці та алеї Рож стояла частина Служби Безпеки в силі приблизно 700 чоловік. до якої належала сотня українців, т. зв. "гівіс" — Hilfswillige".26 3 того видно, що помимо деяких неточностей у деталях, Боркевич і Ґайбель подають менш більш ті самі інформації. Тим часом Вероніка Лозінська, сама родом з Галичини, знаючи добре українську мову, подавала себе за українку і працювала в казармах на алеї Шуха, каже, що там "були переважно росіяни в німецьких мундирах: українців я не виділа".27

Аналізуючи внщенаведені інформації, можна ствердити. що у Варшаві не було ніяких українських військових формацій, а т. зв. "гівіс" (Hilfswillige). тобто допоміжні частини, не були бойовими частинами і їх уживали до різних охоронних та вартівничих обов'язків. (Вони рекрутувалися з таборів совєтських військово-полонених, які голосилися "добровільно", щоб рятуватися від голодової смерти в німецьких таборах). Незважаючи на те, що в Варшаві реґулярних українських військових частин не було, про українців говориться дуже багато у зізнаннях свідків чи учасників варшавського повстання 1944 р. Для прикладу наведемо тільки деякі істотніші місця із зізнань, при чому кожне із них має також і коротку інформацію про свідка — автора того зізнання. Доволі часто прізвища, зокрема, коли свідком була жінка, не подають, щоб не наражати її на неприємності, бо деякі переживання тих жінок були дійсно такі, що про них люди звичайно не радо говорять. Для характеристики попробуємо подати зізнання свідків із різних професій та різних злочинів, доконаних у Варшаві у жорстоких днях серпня і вересня 1944 року.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] G. B. Infield. The Poltava affair. New York, Marcmillan, 1967, стор. 192, а також T. Bor-Komorowski. Armia podziemna. Londyn, Veritas, 1967, стор. 213-214.

[2] Bor-Komorowski. Armia podziemna, стор. 254.

[3] G. B. Infield, op.cit., стор. 194. Поляки намагалися сконтактуватися з совєтами і висилали до них своїх післанців але "всіх польських кур'єрів, яких Головне Командування Крайової Армії висилало, щоб наладнати зв'язки та узгіднити військові дії зі штабом маршала Рокосовського, москалі попросту виарештовували. Деякі з них, як наприклад, майор д-р Альфред Пачковські, вернувся до краю (тобто до Польщі — В. В.) щойно по кількох роках — прямо таки з ляґрів у Воркуті". (Гл. Natalia Naruszewicz. "Zarys historii RPL". zesz. 2. Zeszyty historyczne, zesz. 47, 1979, str. 30)

[4] Kirchmayer. Powstanie warszawskie. Wyd 4. Warszawa, Książka i Wiedza, 1964, str. 246.

[5] Bor-Komorowski, op. cit., стор. 226.

[6] Там же, стор. 226

[7] A. Borkiewicz. Powstanie warszawskie 1944; zarys działań natury wojskowej. Wyd. 2, Warszawa, Pax. 1964, str. 26.

[8] T. Walichowski. U źródeł walk z podziemiem reakcyjnym w Polsce. Warszawa, Książka i Wiedza, 1975, str. 88.

[9] H. von Krannhals, Warschauer Aufstand 1944, Frankfurt am Main, Bernard & Graefe, 1962, str. 126. каже, що в силі 1700 людей; Т. Walichowski, op. cit., str. 87. каже, що силою 2500 людей.

[10] H. von Krannhals, Warschauer Aufstand 1944, p.321.

[11] Ibidem.

[12] Ibidem.

[13] Ibidem, p. 234.

[14] Infield, op. cit., стор. 196

[15] Там же, стор. 189. W. S. Churchill. Triumph and tragedy. Boston, Houghton Mifflin Co., 1953, стор. 134-140.

[16] Walichowski, ор. cit. р. 92.

[17] Ibidem, р. 93.

[18] W. S. Churchill. Triumph and tragedy, p. 136.

[19] Infield, The Poltava Affair, p.198; Bor-Komorowski, op.cit. p. 253

[20] Zbrodnia niemiecka w Warszawie 1944 r. zeznannia, zdjęcia. Opracował Edward Serwański i Irena Trawińtska. Poznań, Wydawnictwo Instytutu Zachodniego, 1946, str. 16.

[21] Zbrodnie okupanta hitlerowskiego na ludności cywilnej w czasie powstania warszawskiego w 1944 roku. (W dokumentach). Wybór i opracowanie Szymon Datner. Warszawa, Wydawnictwo Min. Obrony Narodowej, 1970, str. 7.

[22] K. Wroniszewski. Ochota 1944. Warszawa, Wydawnictwo Min. Obrony Narodowej, 1970, str. 7.

[23] Borkiewicz, op. cit., стор. 27

[24] Ibidem.

[25] Ibidem.

[26] Krannhals, op. cit., стор.265.

[27] Zbrodnie okupanta hitlerowskiego... Dok. 43, стор. 138.

 

Що говорять свідки?

Розпочнемо з дільниці Охота, до якої відноситься протокол ч. 99, в якому автором зізнання є "жінка невідомого прізвища, медична сестра санітарного пункту АК" (тобто Армії Крайової) на Фільтровій вулиці. Вона розповідає про свої власні переживання в часі повстання, а між тим згадує також і про свою зустріч з вояками в німецькій уніформі, яких вона вважає за українців.

"В суботу рано (5 серпня 1944) тишина, погідний день. Прийшла вістка, що йдуть українці. Коло 10-ої години ми побачили через вікно, як на Ченстоховській вулиці випроваджували людей... Пів години пізніше ми почули внизу нашого дому стрілянину, вереск, виття і крик: "Полячкі, виходити". Ми заледве одягнулися в плащі і взяли підручні торби, як наші двері виважено і в них станув українець з крісом у жмені. Перше слово "часи". Ми мусіли віддати годинники... Населення Охоти зігнали на Груєцьку вулицю за містом. Вечором загнали нас на т. зв. Зеленяк, велику площу, оточену високим муром, місце торгівлі яриною. Там ми перебули п'ять днів. В день жарило сонце, а вночі зимно. Брак прикриття. Спалося на голій землі. Але то все блідне в порівнянню з поведінкoю українців. Вони були нашими дійсними володарями. Вночі проходжали поміж нами. вишукуючи молодих дівчат. Погрожуючи револьвером, витягали їх і забирали зі собою до публічної школи, де вони квартирували, а рано відпроваджували їх зганьбленими": Своє зізнання медсестра закінчує таким загальниковим ствердженням: "Взагалі "обозовіско" на Зеленяку — то хаос без жодної організації, над котрим панували тільки українці"1

Читач, який не знає української чи російської мови, готов повірити, що це дійсно був "українець", однак такі слова як "полячкі" чи "часи" вказують, що вояк, який "з крісом у жмені" станув у дверях, не був українцем. Якщоб свідок говорив правду, то той вояк був би назвав поляків "ляхами", що є популярною назвою на Україні, а зокрема на Наддніпрянщині. Зате слово "полячкі" уживають москалі, як згірдливу форму. Так само друге слово "часи", також не українське. Слово "час" чи "часи" в українській мові має таке саме значення, як у польській. Натомість у російській мові це слово означає "годинник", що зрештою підтверджує свідок, кажучи: "Ми мусіли віддати годинники". Якщо всі інші вояки вживали тої самої мови, тоді вони, якщо не були росіянами, то принаймні не були українцями.

Інший свідок з німецьким прізвищем Wohlschläger, років 50, твердив, що "бачив... як українці грабували поляглих (вояків АК, тобто Армії Крайової — В. В.), вибиваючи прикладами крісів золоті зуби зі щок". Далі він заявляв, ще перебуваючи 14 днів у казармах, бачив, як "щодня колоною виходили підпалювачі, що складалися переважно з українців щоб палити вулиці".2

На закінчення, цей же свідок заявляє, що було ще трьох інших військових німців, які бачили ці щоденні екзекуції; при чому один з них мав високу ранґу "штурмбанфюрера", яка відповідає ранзі майора у Вермахті, але ніде нема сказано, що цей старшина, а може і всі ті чотири німці були з відділів СС.

Ці ж німці, заявив цей свідок, були одночасно джерелом його інформації.3 Чи обвинувачення німця, мабуть есесівця, є достовірним джерелом — можна сумніватися. Якщо ж ходить про "колону підпалювачів", про яку він згадував, що складалася переважно з українців, то можемо тільки порекомендувати працю-спомин поляка Тадеуша Клімашевського п. н. "Команда паліїв" ("Verbrennungskommando Warschau", Wyd. 2, Warszawa, Czytelnik,1960, 170 сторін), в якій він зовсім не згадує про українців, але зате твердить, що там були поляки, а між ними і він сам, що були силою притягнені до служби.

Інший 28-літній свідок, за професією переплетник з Варшави, говорив, що будучи на Зеленяку "2 серпня бачив на власні очі, як німецький капраль показав українцеві семилітнього хлопця, що прохожався по площі. Українець узяв хлопця за шию і виніс за дроти, де забив його ударами револьвера в голову. Трупа українець залишив за огорожею.4 Одна із жінок свідків зізнавала, що "на Зеленяку... вночі була постійна стрілянина. То українці стріляли жінок, які оборонялися. Українці стріляли понад наші голови і без перерви, в білий день, насилували жінок на очах усіх. Одну жінку знасилувало 14 українців".5 Інша жінка твердила, що коли її групу провадили на Зеленяк, то на всіх перестанках їх перешукували, "роблячи з ними все, що їм подобалося; витягали жінок, прикладаючи револьвери, а то й ножі... Я бачила, як гонили і шарпали старшу жінку, так около 60 років. Всі ті дикунські вчинки, — закінчила авторитетно вона своє зізнання, — поповнювали українці".6

Одна 23-літня медсестра, розповідаючи про виселення німцями Колонії Сташіца на Охоті 12 серпня 1944 р., каже: "Ми переходили через безконечні українські ревізії, майже "гінекологічні". Українці били прикладами людей, обзивали нецензурними, образливими словами, відбирали все, що їм подобалося (золото, біжутерію, годинники і т. п.)"7

Й. К. Вронішевський, автор праці "Охота 1944" (Ochota 1944), описуючи звірства, які відбувалися першої ночі на Зеленяку, про українців не згадує зовсім, зате стверджує, що на "площі цілу ніч шаліють п'яні роновці"8 (тобто члени РОНА — В. В.). В описі виселення Колонії Сташіца під датою 12 серпня, тобто тої самої події, про яку оповідає медсестра, Вронішевський також не згадує українців. Ось його слова: "Викинених мешканців Колонії, серед яких було багато вчених і мистців, гітлерівці женуть Вавельською вулицею. На площі коло ґімназії імені Словацького затримують. Ескорту перебирають квартируючі ще тут роновці. Вони негайно кидаються до грабежів. Випроваджують молодих жінок. З другого боку площі приглядаються тому з-за огорожі гітлерівці з залоги Фільтрів. Коли плач і крики мучених робляться занадто голосними, товпу успокоюють стрілами з крісів. Падають забиті.

Закінчивши грабунки, роновці (підкреслення — В. В.) гонять людей далі на Зеленяк. Там дальші знущання, потім насильства, вилапування молодих чоловіків, запідозрених в участі в повстанні".8

У збірнику "Злочини гітлерівського окупанта на цивільному населенні в часі варшавського повстання 1944 року" (далі вживатимемо "Зброднє окупанта...") знаходимо ще одне зізнання про цю саму подію в дільниці Охота, лікарки д-р Ірини Жепецької, як подає ще більше інформацій про виконавців злочинів над населенням Колонії Сташіца. (Подаємо тільки те, що доповняє або виправляє попередні повідомлення).

"12 серпня 1944... Вояки Вермахту погнали нас у напрямі площі Нарутовича й на малому сквері при Фільтровій вулиці Вермахт залишився, а нас окружили власовці й погнали до Радового Інституту до вул. Груєцькій на Зеленяк.

Група власовців, що нас перебрала в скверику при Фільтровій вулиці, підлягала ген. Камінському. Д-р Станислав Трояновський, рентґенолог... сам розмовляв з Камінським і зорієнтувався, що власовці є його підвладні. Поміж собою власовці говорили по-російськи (підкреслення — В. В.).

Після переходу нашої групи власовці, зрештою майже всі п'яні, кинулися на нас, як дика орда... Серед насильств, розпучливих криків жертв, розпорювання речей і докладної особистої ревізії для грабункових цілей, нас впроваджено на Зеленяк. Була то велика площа на Груєцькій вулиці, оточена мурами та з вартівничою вежею.10

Авторка зізнання вживає назви "власовці" замість властивої відділам ген. Камінського "роновці" однак не називає своїх грабіжників "українцями". Здається, що не треба підкреслювати, що як власовці, тобто вояки Русской Освободительной Армії, так і роновці — члени бриґади Камінського — Русскої Освободительної Народної Армії, не були українцями. Якщо там і були якісь українці — то це був національнo несвідомий елемент, за який українська громадськість як така не може нести жодної відповідальности так само, як польська громадськість не може нести відповідальности за свого ренеґата генерала Мечислава Камінського.

Але повернімось назад до зізнань свідків. Один з них твердив, що він був арештований 5 серпня на Волі: "В год. 10 рано прийшов відділ СС і українці. Вони нас вигнали з пивниць і пігнали під парк Собєського на Ільриховій; до прохожих стріляли: мою жінку забили на місці, а нашу дитину ранили й вона кликала маму. Небаром прийшов українець і забив мою дволітню дитину як пса. Після того разом з німцем підійшов до мене, станув мені на груди і дивився в очі, Я удавав мертвого. Боячись, щоб мене не забили — я не отворяв очей. Один із вбивників забрав у мене годинник".11

Інший свідок зізнавав, що німці й українці зібрали мешканців одного дому, разом 18 чоловік, вивели їх в город і там українець повбивав їх, кидаючи на них дві ґранати. Свідок, який зізнавав, упав ранений і притаївся. "...лежачи на землі, — каже він, — я бачив... як один українець випровадив 77-літнього старця... запровадив його до місця, де ми лежали і стрілив до нього з револьвера. Старий упав мертвий. Тоді той сам українець випровадив ще чотирьох льокаторів... і недалеко від місця, де я лежав, стрілив по черзі до кожного з них в обличчя і всі вони впали мертві".12

Свідок-жінка з середньою освітою каже, що "на подвір'ю фабрики "Урсус" українці під командою німця в шоломі розстрілювали людей... Як я могла зорієнтуватися і тепер можу оцінити, на подвір'ю фабрики "Урсус" могло бути 5-7.000 трупів. З самого нашого дому привели тут коло 200 осіб (сорок кілька помешкань по чотири особи) і всіх їх знищено".13

У збірці свідчень та зізнань учасників повстання п. н. "Життя у повсталій Варшаві" (Życie w powstańczej Warszawie...) є також твердження, що українці знущалися над поляками. Наприклад, дві молоді зв'язкові, років 18-19, зізнавали, що "Олесівська вулиця мала свою історію зараз на початку (повстання). В днях 4 і 5 серпня доконано там масакри цивільного населення. Українці йшли від дому до дому, зганяли всіх цивілів до пивниць і вкидали там ручні ґранати. В той спосіб спалили цілу вулицю. Ними командував 20-ти річний есесівець Штайн з "Штав-фенказерне" родом з Люксембурґа".14

Поміж свідками, які робили зізнання, деякі ще таки в часі повстання а деякі пізніше, тобто ще за свіжої пам'яті, не бракувало й людей з високою освітою. Ось, наприклад, зізнання ч. 170 зложив науковець Пєткевіч (хресне ім'я не подано), якого разом з дружиною німці заарештували 12 серпня, зізнаючи, між іншим, він каже: "Опісля нас віддали в руки українців і ціла Колонія Сташіца вирушила в похід. По дорозі нас грабували сім разів. Перший раз ми зупинилися коло Дирекції Державних Лісів і тут відібрали від нас годинники. Наступна зупинка була коло Радового Інституту. Переглядали весь баґаж і викидали все на землю. Я нахилився, щоб підняти нотатник, але українці били прикладами по голові тих, що хотіли збирати свої дрібниці. На вулиці Груєцькій ще два рази нас затримували і переводили ревізію. Зокрема взялися за пань. Жінкам розтинали одяг та шукали біжутерії. Якась старша пані мали зашиту брошку в бедрі. Вояк запитав, що то таке. Жінка відповіла, що то її старі кости. Українець повірив і залишив "матушку".15

Великих знущань зазнали також і шпиталі зі своїм медичним персоналом, про що зізнає згадувана вже нами медсестра: "Через десять днів ми сиділи відтяті від світа, слухаючи тільки відгомону вбивств і авантур на вул. Лянґевича, Сендзьовської і Прокураторської, де гуляли українці. Доходили до нас вістки про те, що палили хати з раненими, насилували медсестер, мордували цивільне населення... До нас прибігла одна з медсестер з Лянґевича, куди вломилися українці і під загрозою, що будуть добивати ранених, насилували навіть 18-літніх дівчат".16

Ще більші страхіття описує у своєму спомині-зізнанні 30-літній професійний журналіст А. Спандовський, який у часі повстання перебував у лічниці Дитятка Ісуса, яка, як це він каже, від першого дня повстання була "у вогні боїв", але під німецькою контролею. Коли одного дня "німецька лінія пересунулася, тоді терен лікарні, як "тил" німці передали українцям... Наші сподівання, що нічого гіршого нас не може стрінути, показалися фальшивими, бо в наступних днях ми пережили таке пекло, що цілий другий період затирається в дрібницях, тратить вимір часу, ба навіть почуття реальности".17

Далі він описує грабежі, вбивства й насильства над санітарним персоналом та навіть над жінками пацієнтками. На закінчення свого 20-сторінкового спомину (стор. 186-206) Спандовський робить такий висновок: "Жорстокість українців не мала садистичного характеру. В ній була первісна дикість, яка нагадує часи, коли переможний вождь віддавав своїм воякам здобуте місто на грабіж і для того вся відповідальність за всі вчинки українців спадає на німецьку руку, що керувала тим сліпим мечем".18

Читаючи ці жахливі обвинувачення українців, робиться дивно, що професійний журналіст не зумів довідатися, хто в дійсності ті "українці" були. А може він не хотів того знати?

В усіх цих зізнаннях можна завважити немов би якусь тенденційність — всі злочини приписувати не кому іншому, а українцям. Ми навели тільки деякі з них, щоб зілюструвати різні злочини, але як це вже було завважено, у деяких "українців" мова зовсім не українська, судячи тільки по деяких словах, що їх свідки передали в ориґіналі, як ось "часи" в розумінню годинника, "матушка" чи "полячкі". І то траплялося навіть і в "науковців", як наприклад у Пєткевіча — слово "матушка". Тут же ж знову насувається питання, звідки ті всі свідки, включно з науковцями та журналістами, довідалися, що то були якраз українці. А якщо так, то чому вони вживали російської мови? Ось один 25-річний робітник стверджує, що "на Мурановській вул. до нас підійшли вояки в німецьких мундирах, які мали чорні погони та футряні шапки, які говорили по-російськи. Та група ограбила нас із дорогоцінностей. .. Я бачив також як там крутилися вояки в мундирах німецької армії, які говорили по-російськи й котрі знову грабили приведених людей. Один з українців забрав мені чоботи, віддаючи в заміну свої, що були за малі на мою ногу".19

Можна було б цю мішанину зарахувати на конто того, що робітник, будучи мало освіченим, не надто розбирався на тому, що таке російська мова й чому українець мусів би говорити чужою йому мовою. Але так воно не є, бо таке саме "нерозуміння" трапилося також із лікаркою д-р Малгожатою Бульською, асистенткою-професором Гінекологічної клініки у приміщеннях забудувань Дому о. Бодуена. Вона також стверджує, що "в суботу 12 серпня 1944 р. прийшов відділ "українців"-вояків у німецьких мундирах, які говорили по-російськи та примістилися на подвір'ю Дому Бодуїна і нападали на жінок. 19 серпня клініку перебрала бриґада Камінського".20 Звідки ця професорка знала, що ці вояки, що говорили по-російськи, були українці, вона не пояснила.

Перечитуючи ці зізнання робиться дивно, що ці всі свідки ніколи не ідентифікують цих вояків з їхньою розговірною мовою, але вперто називають їх якраз українцями. І знову, в той час, коли назва "українець" стрічається раз-по-раз, то майже зовсім не стрічається назва "росіяни". Наш подив збільшується ще й тим більше, що деякі сцени насильства над жінками так дуже подібні до насильств російської армії в часі першої світової війни в Галичині, чи совєтської армії на окупованих совєтами теренах Австрії та Німеччини у 1945 р. Ба, що більше, нам здається, що варшав'яни старшого віку, а таких також не бракувало серед свідків, мусіли ще дещо пам'ятати з російської мови а з тим самим повинні були б знати, що російською мовою послуговуються в першу чергу росіяни, а не українці. На жаль, як виходить з усіх цих зізнань, поляки вважали, що не зважаючи ані на мову, а часами навіть на зовнішній вигляд вояків, усі ті що поповнювали злочини у Варшаві — це мусіли бути українці. Та мабуть найбільше вражає те, що незалежно від освіти і професії, як наприклад науковець Пєткевіч, чи журналіст Спандовський, чи звичайний робітник, усі вони доходять до одного і того самого висновку, що всі злочини поповнені у Варшаві були ділом українців. Ось, наприклад, варшавський купець запевняє, що "після бомбардування ЗУС до лікарні св. Станислава прийшов відділ німецьких вояків, зложених переважно з українців, калмиків. Я чув, що в тому часі було знасилувано кількох медсестер... Обслуга танків, які під'їжджали до лікарні, мала відзнаки СС, малинові обвідки на ковнірах. Судячи по їхній мові і поведінці, в мене забрали вони годинник, то були українці".21

З того звідомлення, як і з наведених перед тим , можна робити висновок, що кожний, хто в тих днях у Варшаві говорив по-російськи — той мусів бути українець. Якщо виходити із такого заложення, тоді ціла СС-штурмбриґада Камінського, яка "гуляла" на Охоті, та т. зв. "Козакен-Бріґаде" РОА — ген. Власова, яка "гуляла" на Волі, все це українці.

Ще гіршу характеристику українцям дає інший свідок, який запевняв, що 6 серпня на вулиці Олеандрів українець, побачивши, що непритомний поляк "почав рухатися, вкинув його через вікно до пивниці, яка вже була в вогні".22

Читаєш і моторошно робиться і чомусь, хоч-не-хоч, думається про тих поляків, зокрема молодшого покоління, які сьогодні перечитують про героїчні діла своїх батьків у часі повстання, та довідуються як то жахливо поводилися з ними українці. Чейже з наведених прикладів виходить, що в розумінні поляків-свідків, які зізнавали про свої переживання у Варшаві, українець — це людина, яка поводиться по-дикунськи, яка грабує, насилує і палить живцем. Бракувало ще тільки сказати, що, спікши так поляка на вогні, він, ось той українець, з'їв його, як звичайний людоїд.

У зв'язку з тим насувається дуже настирливе питання: "Чи дійсно ті всі свідки, які зізнавали ще в часі повстання, як також і ті, що зізнавали вже по війні перед судовими комісіями, називали всіх злочинців в німецькій військовій уніформі "українцями"? Чи може вони називали їх дійсними назвами, але ті назви невигідно було тоді вказувати? Мабуть редактори Е. Сервінський та І. Травінська могли б щось більше і докладніше на ту тему сказати, бож вони були і описувачами зізнань. І вони таки дещо сказали, будучи редакторами збірника документів "Збродня нємєцка в Варшавє". У вступному слові вони дають від себе дуже цікаві пояснення, які ми дозволимо собі запитувати.

"Особи, які роблять зізнання чи пишуть свої спомини , вживають найбільш різноманітних термінів на окреслення членів двох німецьких формацій, які брали участь у придушуванні варшавського повстання, під командою зрадників: ген. Власова і Мєчислава Камінського, коменданта бриґади РОНА (Русская Освободительная Народная Армия). Відносно членів тих формацій стрічаємо в зізнаннях такі терміни: "українці", "калмики", "монголи", "власовці", "росіяни" зглядно "чубарики". Сучасного читача така термінологія може ввести в помилку; йдеться тут про звичайних зрадників (власовців), ренеґатів і фашистів (РОНА), які у службі німецькій допустилися особливо страшних злочинів однаково на цивільному населенню як і на повстанцях. Всі повище подані терміни подано так, як в ориґінальних машинописах і, за одним виїмком, значення їх уже не вияснюється у поясненнях до поодиноких зізнань.

При тій нагоді, — продовжує Сервiнський, — треба також вияснити злочинну діяльність німецьких формацій, а саме відділів ген. бриґ. СС Оскара Дірлеванґера, які складалися з німецьких кримінальників та відділів жандармерії і поліції з т. зв. Краю Варти (Вартеланду — тобто з Познанщини) під командуванням вищого коменданта СС і поліції Райнефарта. Повищі ствердження не зменшують очевидно головної відповідальности за німецькі злочини, щодо цивільного населення і на повстанців відділів ген. фон дем Баха — головного коменданта всіх німецьких формацій, які воювали в Варшаві".23

Як бачимо, з цього ствердження — поняття "українець" у наведених зізнаннях не є точно означене і в кількох місцях говориться про німців і "т. зв. українців" (стор. 89-90). На жаль, звітодавці не завдали собі труду, щоб вияснити, що вони розуміли під "т. зв. українцями" а самий протоколянт не звернув також уваги на таку "дрібницю". Не могли вони побачити різниці й поміж українцями а монголами чи калмиками, бо це мабуть не було політично вигідно.

При зізнаннях науковця Пєткевіча, який зізнавав зовсім не по науковому, редактор Е. Сервінський уважав за відповідне ще раз підкреслити, що "українці в інших місцях — в ряді зізнань — калмики, монголи, власовці, росіяни, чубарики — це помилкова термінологія" і відсилає читача до свого вияснення у вступному слові тої ж книжки.24 Коротко кажучи, редактор був свідомий того, що обвинувачення українців не відповідають дійсності і їх не можна винувати за злочини, доконані в часі варшавського повстання в 1944 р.

Але крім стверджень із, так би мовити, повною авторитетністю відносно місця і часу доконаного злочину, не бракує тут також і звичайних поголосок, в яких також обвинувачуються українців. Наприклад, під датою 12 серпня 1944 р. 42-річна урядничка каже, що вийшовши на вулицю, почула вістку, що "на Фільтровій вулиці українці мордують поляків",25 тобто, не хто інший, а таки українці. Отже, навіть неперевірена вістка, яка могла бути навіть і правдивою, що мордують поляків, бож таке діялося по цілій Варшаві, але чи вона мусіла відноситися якраз до українців? При тих усіх страхіттях, які варшав'яни переживали в серпні-вересні 1944 р., не можна забувати, що населення, живучи в постійному страху, могло розповсюджувати й немало неперевірених вісток, бо як відомо "у страха великі очі".

Всі ці документальні збірки були видані здебільша в часах, коли ще не було аналітичних студій про варшавське повстання. Але зовсім не зрозуміло, чому подібні твердження появляються у книжці, виданій у 1974 р. п. н. "Цивільне населення у варшавському повстанню" ("Ludność cywilna w powstaniu warszawskim"), де знову частенько повторюється баєчка про співучасть українців у здушуванні повстання. Але у зізнанні Станіслава Трояновського знаходимо також інформацію про те, що в районі Охоти "діяли російські відділи".26 Та після цього редактор дав свою замітку, що "називання воюючих тут формацій російськими відділами, — подібно як і в багатьох інших зізнаннях, — не зовсім відповідають дійсному станові. На терені Варшави діяли тоді різні формації коляборуючі з III Райхом. В їх склад входили частинно совєтські полонені, які під загрозою неминучої голодової смерти в німецьких таборах чи у висліді інших форм тиску, ввійшли у склад допоміжних формацій".27 Гідне уваги тут є те, що такої інформації не подано про українців, що багато з них були у німецькій уніформі "під тиском".

В дальшому редакційна заввага вичислює формації, які були тоді у Варшаві, а саме: СС-штурмбриґаду Камінського, відділи РОА ген. Власова та інші формації, які німці називали "Остлеґіонами". "Складалися вони, — каже редактор, — з вояків різних національностей, які перейшли на німецьку службу, як наприклад, азербайджанці, туркмени, надволжські татари, а також українці".28

Ця редакторська заввага має дуже апологетичний посмак за те, що свідок ужив фразу "російські відділи". Але редактор чи редактори цю фразу спростовують поясненням, що "в тому випадку автор зізнання говорить про штурмову СС бриґаду Камінського, зложену головно з українських націоналістів"29 (підкреслення — В. В.). Немає тут тільки пояснення, чого українські націоналісти шукали в рядах "Русскої Освободительної Народної Армії", коли вони мали свою Українську Повстанську Армію та дивізію "Галичина".

В 2-му томі тої ж самої збірки документів редактор стверджує, що українці "воювали в часі повстання м. ін. в районі Чернякова (2 сотні), на Охоті (1 сотня), були в поліційних частинах, які стягнено спеціяльним наказом Гімлера вночі з 4 на 5 серпня з Елку (СС-Бриґади Дірлеванґер), а також тих, що від довшого часу стаціонували у варшавських частинах СС і поліції (в силі 1 сотні),30). Далі редактор говорить, що "ці гітлерівські наємники рекрутувалися частинно з націоналістичних коляборантських елементів, частинно з бувших совєтських воєннополонених, звербованих німцями під загрозою неминучої голодової смерти та інших форм тиску".31

Із цього робиться враження, що редактор Мадайчик твердить на підставі певних документів, що це був не хто інший а таки українці. Але вже у наступному параграфі він каже, що "цивільне населення Варшави, ба навіть і самі повстанці не розрізняли національної приналежности вояків тих формацій, уживаючи на загал не докладних, а часто і зовсім помилкових означень "українці" або "калмики".32

У зінаннях свідка Трояновського є також ствердження, що Камінський, який ліквідував варшавське повстання "був тим самим Камінським, який у 1919 р. перебував в українській тюрмі в Кам'янці-Подільському, будучи тоді підхорунжим української армії (Петлюри).33 Отже, СС-Штурмбриґада Камінського, не тільки складалася з українських націоналістів, але й мала командира, який колись служив в українській армії Петлюри, а тим самим також українець. Далі, однак, Трояновський каже, що Камінського роновці (тобто члени РОНА — В. В.) називали "Мєчислав Владіславовіч".34 Але про те, що хресне ім'я Камінського як і його батька, вказує на польске походження, він не згадує.

Цікаву інформацію відносно термінології висловив проф. Зиґмунт Войцеховський у вступному слові збірки зізнань і світлин п. н.: "Збродня нємєцка в Варшавє 1944 р". Між іншим він пише: "Окремий розділ (німецької) перфідної політики проявився у використанні в Варшаві для пацифікації міста м. і. "власовців", тобто тих з-поміж російських полонених, які, зрадивши власну батьківщину, перейшли на німецьку службу. У варшавській термінології їх окреслювано переважно як українців. Ціла відповідальність за використання тих людей спадає на німців, які тим способом хотіли спекти одночасно дві печені: бажали переважну частину ненависти за вбивства у Варшаві скинути на "власовців" з інтенцією закаламутити польсько-російські відносини. Треба однак ствердити, — закінчує Войцеховський, — що варшавська громадськість від початку здавала собі справу з інтенцій та з тої перфідності".35 Мабуть це і є причиною і поясненням, чому так часто стрічається окреслення "українці", а майже зовсім не вживається окреслення "росіяни" чи "російський".

У збірці документів "Зброднє окупанта гітлеровскєґо..." знаходиться така інформація відносно складу частин, які здушували варшавське повстання та залишили по собі найбільш ганебні спомини:

"Бриґада Дірлеванґера складалася виключно з відомих кримінальних злочинців, які прийшли до неї прямо з тюрем та концентраційних таборів. Знаходилися в ній німці, але більшість становили фольксдойчі з різних країн Европи... Бриґада Камінського складалася з елементів ще гірших ніж бриґада Дірлеванґера. Дійсні зізнання свідків з дільниці Охота, де бриґада Камінського оперувала, являють собою описи найбільших жорсткостей, здійснених над цивільним населенням, а зокрема над жінками. Свідки часто називають вояків Камінського "українцями" що не знаходить жоднго підтвердження в національному складі бриґади. Можливо, що окреслення "українці" прийнялося у зв'язку із загальновідомим в Польщі в часі окупації фактом, що в дистрикті Галичина була створена з українських націоналістів спеціяльна дивізія СС, як також різного роду поліційні та охоронні відділи і т. п. ..."36 Полк. Адам Боркевич також заперечує твердження, що, мовляв, бриґада Камінського складалася з українців.37 Отже, не бракує і серед польських дослідників таких, які вповні здають собі справу з того, що приписування українцям злочинів, здійснених бриґадою Камінського не відповідає дійсності. Для прикладу наведемо ще один цікавий випадок з "українцем" жінки, інженера-хеміка за професією, яка каже, що: "За воротами на Зеленяку вилучено із групи особи, які на запит відповіли, що належать до російської національности. Ту групу залишили коло брами, не грабуючи і не вибираючи жінок. Якийсь українець, - каже свідок, — розпочав зі мною говорити і радив мені подаватися за росіянку, інакше зі мною буде біда". (Зброднє окупанта гітлеровскєґо...)38 Читаючи цей спомин чи зінання важко приходиться знову зрозуміти, чому то українець, вояк мав би намовляти польку, щоб вона подавала себе за росіянку. Чому не мав би вояк українець намовляти її подавати себе за українку, тим більше, що з інших документів довідуємося , що українок також німці вилучували з груп і посилали до різних робіт.39 Чому саме жінкам, які подали свою національність, як російську, негайно надано більші права ніж полькам. А чейже ж Німеччина провадила в даному часі війну з москалями і з поляками. Немає сумніву, що якщоб згадані вояки українці дійсно там були, то вони старалися б допомогти своїм — українцям.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Zbrodnia niemiecka w Warszawie, Protokół Nr 99, str. 104-106.

[2] Ibid. Рrotokół Nr 212, str. 174.

[3] Ibid. Рrotokół Nr 212, str. 175.

[4] Ibid. Рrotokół Nr 232, str. 91.

[5] Ibid. Рrotokół Nr 258, str. 87.

[6] Ibid. Рrotokół Nr 52, str. 91.

[7] Ibid. Рrotokół Nr 139, str. 113.

[8] Wroniszewski, op. cit., str. 149.

[9] Ibid. str. 228.

[10] Zbrodnia niemiecka w Warszawie, Рrotokół Nr 25, str. 81.

[11] Ibid. Рrotokół Nr 157, str.42.

[12] Zbrodnie okupanta hitlerowskiego, str. 30-31.

[13] Zbrodnia niemiecka w Warszawie, Рrotokół Nr 63, str. 46.

[14] Życie w powstańczej Warszawie, sierpień-wrzesień 1944; relacje, dokumenty. Opracował Edward Serwiński. Warszawa. Pax, 1965. Relacja Nr 72, str. 170.

[15] Ibid. Relacja Nr 170, str. 75.

[16] Zbrodnia niemiecka w Warszawie, Protokół Nr 139, str. 113.

[17] Ibid. Protokół Nr 502. str. 196.

[18] Ibidem, str. 199.

[19] Zbrodnie okupanta hitlerowskiego. Dok. Nr 72. str. 194.

[20] Ibid. Dok. Nr 69. str. 87.

[21] Ibid. Dok. Nr 86. str 233.

[22] Zbrodnia niemiecka w Warszawie. Protokół 55. str 150.

[23] Ibid. str. 36.

[24] Życie w powstańczej Warszawie, str. 75,

[25] Ibid. str. 291.

[26] Ludnośċ cywilna w powstaniu warszawskim. Pod red. Czesława Madajczyka. Warszawa. Państwowy Instytut Wydawniczy. 1974. Tom l. część l. Protokół 8. str. 237.

[27] Ibid. tom l. część l. Protokół 8. str. 238.

[28] Ibidem.

[29] Ibidem.

[30] Ibid. str. 47.

[31] Ibidem.

[32] Ibidem.

[33] Ibid. str. 243.

[34] Ibidem.

[35] Zbrodnia niemiecka w Warszawie, str. 12.

[36] Zbrodnie okupanta hitlerowskiego, str. 11.

[37] А. Боркевич у своїх редакційних замітках до "Денника Івана Вашенка" стверджує, що Марія Лесінська у своїй статті "Різня Волі" помилково називає вояків РОНА - українцями. - диви Dziennik Iwana Waszenko. Dzieje najnowsze, t. l. zesz. 2. 1947. cтор. 335.

[38] Zbrodnie okupanta hitlerowskiego, str. Dok. Nr 38, str. 107.

[39] Ibid. Dok. Nr 48.

 

Чи здушували українські частини Bаршавське повстання?

Кожна із повище наведених чи цитованих праць являють собою збірники різних документів, а головне свідчень різних свідків, військових як і цивільних, які нераз або не мали критичного способу аналізи подій, яких вони були свідками, або прямо не мали можливости свої власні спостереження сконфронтувати з джерельними матеріялами. Незрозуміле тільки, чому Чеслав Мадайчик, редактор збірника "Цивільне населення у варшавському повстанні" повторював деякі нісенітниці у своїх редакційних замітках, коли він уже мав змогу перевірити чи українці брали участь у здушуванні варшавського повстання у ряді різних публікацій польських авторів, а в тому і праці ген. Є. Кірхмаєра, полк. А. Ю. Боркевича та німця Г. фон Крангальса. До речі, він у багатьох місцях покликається на них і в тому ж самому часі перекручує їхні інформації.1 Такі поступки мабуть важко було б оправдати на базі незнання чи таки непоінформованости.

В тій же самій редакторській замітці, у доповненні до зізнання С. Трояновського, читаємо, що "СС штурмбриґада РОНА була під командою ренеґата полк. Мєчислава Камінського.2 А далі в іншому місці, що "бриґада Камінського — фашистська формація, створена зрадником Мєчиславом Камінським під назвою Русская Освободительная Народная Армія"3 (підкреслення — В. В.). Це важлива інформація, бо стверджуючи, що Камінський ренеґат, тобто поляк з роду, Мадайчик заперечує здогад Трояновського, нібито Камінський був українцем і кол. старшиною Армії УНР. Станіслав Пласкі, редактор квартальника "Дзєє найновше" (Найновіша історія) у своїх замітках до статті "Зізнання фон дем Баха про варшавське повстання" пише, що Камінський народився в 1896 р. у Познані, його мати була німка, а батько поляк, але він сам подавав себе за москаля. По першій світовій війні він залишився у Ленінграді, з вибухом війни був мобілізований як капітан резерви, а в 1942 р. потрапив до німецького полону під Орлом. З полону перейшов на службу до німців.4 Ген. фон дем Бах-Зелевський твердив, що ген. Камінський ривалізував з ген. Власовим, бажаючи стати російським "фюрером". Але поза тим "змістом його життя були жінки і алькоголь".5 З того видно, що ген. М. Камінський не тільки що не був українцем, але й не міг служити в "українській армії Петлюри". Отже, ані він, ані його військо не мало нічого спільного з українцями.

Там само ген.-майор поліції Павль Отто Ґайбель, комендант поліції і відділів СС на варшавський дистрикт, зізнаючи перед судом у жовтні 1948 р., між іншим ствердив, що "так у вартовій поліції, як і в поліції безпеки, були українці т. зв. "гівіс",6 а фон Крангальс запевняє, що "гівіс" зовсім не брали участи у кримінальних злочинах".7

Як це ми вже згадували, Крангальс наводить списки військових частин, які в тому часі стояли у Варшаві, а між ними згадана також "група Шмідта з одним батальйоном азербаджанців під командою Берґмана (Einheit Bergmann). Далі в дужках іде пояснення, що цих азербайджанців, які говорили по-російськи, польські свідки називали "українцями" (підкреслення — В. В.).8

В іншому місці Крангальс, обговорюючи жорстокості, які поляки проявляли у відношенню до німецьких полонених, стверджує, що "деякі полонені в німецькій уніформі, яких уважали за "українців" потрапили там, як допоміжні частини (гівіс) і вони не брали участи у жодних злочинах".9 "Варшавське населення чомусь умовило в себе, — пише Крангальс, — що більшість злочинів, яких зазнало цивільне населення в жахливих днях серпня 1944 р., було ділом "українців" або "калмиків". У багатьох зізнаннях свідків, які записано зараз після повстання, це постійно повторяється. Варшавяни не могли знати, які національності ховалися під німецькими уніформами й вони розрізняли російськомовних осіб в уніформах як "українців" від азіятського вигляду "калмиків". Українські організації в екзилю запротестували проти несправедливих узагальнень й обтяжуванням українського народу злочинами, доконаними в більшості бриґадою Камінського" — підкреслює Крангальс.10

Отже, німецький дослідник також погоджується з тим, що не все, де обвинувачують свідки "українців" — злочини поповнили українці. Але на цьому він не закінчує і стверджує, "що у варшавському повстанню брали участь і дійсні українці: дві сотні під командою полковника Дяченка воювали в районі Чернякова, але в більшості на Повіслю. Так само в уніформі німецької поліції німці привезли відділи з Познаня, в яких були також українці".11 На жаль, автор не подає, в котрому часі ці дві сотні прибули до Варшави, та як довго вони там стояли...

В тому ж самому розділі Крангальс стверджує, що крім українців у відділах поліції, які прибули з Познаня, знаходилися українці також в частинах Охоронної Поліції у Варшаві. Зрештою, це ж був загально відомий факт, що на українських землях німці творили поліційні відділи, які складалися з поляків, а в Польщі були відділи поліції, в яких були українці. Однак, якщо йдеться про Варшаву у 1944 р., то ані Крангальс, ані Кірхмаєр не кажуть, що тут були які-небудь поліційні відділи з самих українців.

Але повернімось до згаданих двох українських сотень під командою Дяченка. Він докладно визначив, де вони оперували, то й не важко довідатись, як вони там поводилися. У збірнику документів "Збродня нємєцка в Варшавє 1944 р". у зізнаннях, які відносяться до дільниць Мокотув — Чернякув — Жолібож взагалі не згадується українців (стор. 124-137). Відносно Повісля, то із сімох зізнань, у двох згадується українців (Прот. ч. 25 і 247) — раз, що українці грабували годинники й перстені, а другий раз, що українці разом з німцями зайшли до опущеного заведення сестер Уршулянок (Стор. 165-173). Третій том збірника "Ludność cywilna w postaniu warszawskim" складається з пресових звідомлень повстанської преси у Варшаві . Переглядаючи сторінку за сторінкою, ми ніде не знаходимо навіть згадки про злочини доконані українськими відділами полк. Дяченка взагалі, а на цивільному населенню зокрема, ані в Чернякові, ані на Повіслю. Тут і там згадується про "українців", але в інших дільницях міста, головно на Охоті та в Середмістю, де оперували частини Камінського і Дірлеванґера, про що вже була мова. За те у першому томі, якого розділи відповідають дільницям Варшави, є чотири спомини-зізнання (стор. 327-547).

З них три спомини з Чернякова, а також сім із восьми документів-зізнань з Повісля зовсім не згадують про українців. Зате є згадка у спомині ч. 3 з Чернякова (стор. 495-496), якого автором є 47-річна Марія Маєвська, книговод з середньою освітою, яка між іншим пише:

"Біля першого костела на Волі німецька сторожа віддала нашу групу (коло сто п'ятдесят осіб) під охорону українців, що були на гітлерівській службі, а сама відійшла. Українці намагалися витягнути з-поміж нас молодих жінок. Я енерґійно станула в їх обороні і тоді українці окружили мене, витягнули зброю і загрозили, що застрілять, якщо я буду вмішуватися в їхні справи. Я відповіла по-російськи, що можуть мене забити, бо мені життя не залежить. Я була щира: мені тоді зовсім не хотілося жити. Вислід моєї відповіді був неочікуваний: вояки опустили зброю і дозволили мені перейти. Наша група була вже далеко; ніхто не завважив, що я зі своєю хворою ногою осталася позаду в темноті, освітленій тільки загравами, фізично й нервово змучена до краю.

Українці, які стояли на варті питалися чи зі мною йдуть багаті люди. Я відповіла, що там, де все спалене, немає багатих. Один із вартових, як я зрозуміла, з їх розмови, зовсім у те не повірив. Запропонували мені спочити на камені і принесли булку, а потім запропонували, що відпровадять мене трохи та понесуть мої клунки. Я догадувалася, що хочуть їх украсти, але ж могли це зробити без труду, відбираючи їх від мене силою. І так я добровільно погодилася, вдаючи, що радо користаю з їх помочі. Себе ж потішала тим, що одягнула на себе три зміни білизни, три літні суконки, дві спідниці та кілька блюзок. По дорозі ми говорили про страхіття війни, яка всіх відділила від родин. Дуже їх зворушила згадка про їх власних матерів та жінок. Коли вони дійшли до кінця свого району, віддали мені клунки з пересторогою, щоб нікому їх у дальшій дорозі не довіряла.

До костела я прибула опівночі і мої приятелі уже не сподівалися мене побачити. Були певні, що вже не живу. На доказ, що я пережила, я показала військовий хліб".12

Це все, що там згадується про українців, які стояли на Повіслю, тобто в тому районі, який визначив для двох сотень українців полк. Дяченка автор німецької студії Ганс фон Крангальс. Так само нічого не згадується про українців у документальній праці — спомині Адама Каски: "Надвислянскі редути" (Nadwislianskie reduty: Czerniaków, Powiśle, Żoliboż), ані в праці Станислава Коморніцького "На барикадах Варшави" (Na barykadach Warszawy; pamiętnyk powstania 1944 r.) В цій останній є окремий розділ п. н. "Черняковска уліца", але там про українців не згадується зовсім.

В 1978 році появилася в Америці цікава публікація в англійській мові п. н. "Нічого тільки честь" (Nothing but honour; the story of the Warsaw Uprising, 1944), автором якої є професор Януш К. Заводни з Каліфорнії. Є це солідна наукова праця, якої характеристику подало видавництво Hoover Institution Press, Stanford, California, кажучи, що автор її "базував своє оповідання майже виключно на першоджерелах. Він простудіював німецькі, совєтські, українські, польські, англійські та американські документи. Деякі з них (зокрема архів Рузвельта) щойно недавно відкрито для дослідників, і вони кидають дещо більше світла на совєтсько-англійськo-американські взаємовідносини в часі 2-ої світової війни" (обгортка книжки). В додатку до того проф. Заводний провів інтерв'ю з великим числом колишніх повстанців, а також з людьми, які мали відношення до політичного аспекту варшавського повстання, а зокрема Джорджом Кеннаном, радником американської амбасади в Москві з часів II світової війни, та генералом Бор-Коморовським, головнокомандуючим польською підпільною Армією Крайовою13 (гл., обгортка книжки, стор. 2). До речі, автор брав також участь у варшавському повстанні і являється мабуть чи не найбільш авторитетною особою у даній ділянці.

Як бачимо з індексу, в цій праці також згадується про українців більше десяти разів, але тільки у двох випадках у зв'язку з варшавськими злочинами, при чому це цитати учасника та очевидця-священика.

В першому випадку він переповідає за Л. Бартельським, автором спомину "Варшавське повстання", що у дільниці Воля "у шпиталі на вул. Плоцка 26, німці, українці і група вояків у німецькій уніформі з опасками на рукавах з написом "GEORGIEN" зайшли до кабінету головного лікаря і застрілили його там разом з іншим лікарем. Хворим вони наказали спорожнити будинок, після чого їх усіх постріляли".14 Насправді ця інформація дуже поплутана бо ж "GEORGIEN" означає "грузини" а не українці і Бартельський виразно стверджує, що їх застрілив німецький офіцер".15

Другий випадок зацитований проф. Заводним, є інтерв'ю, проведене з священиком Ростворовським, який обслуговував ранених і хворих вояків-повстанців у шпиталі на вулиці Длугій: цей священик заявив, що "деякі ранені почали виповзувати зі шпиталя, щоб уникнути розстрілу і двом таким я сам допомагав. Але українці у німецькій уніформі вирвали цих ранених від мене і постріляли їх. Вони повбивали їх пострілами в голови а потім обілляли бензиною тіла і спалили їх".16

Про цю саму подію, яка сталася 2 вересня 1944 р., розповідає також і 32-річна учителька ґімназії Галина Вісьнєвська, яка в часі повстання завідувала всіма шпиталями на Старому Місті Варшави. Вона згадує також і священика Я. Ростворовського, який уділяв причастя всім хворим. Але вона зовсім не згадує про українців, за те говорить про СС-манів, з яких один "добивав на ношах і на землі коло брами і на партері важко ранених". Далі вона також говорить, що у шпиталі появилися "власовці", але про українців згадки у її зізнанню немає.17

Вправді ані Бартельський, ані ксьондз Ростворовський не пояснили по чім вони впізнали, що це були українці, чи по їхній російській мові, чи по скісних очах. Може й тому проф. Заводни, щоб не бути осудженим за односторонність, дав таке своє вияснення у справі українців: "Під час другої світової війни численні ненімецькі групи з Совєтського Союзу добровільно зголошувались служити в німецькій уніформі під німецькою командою. Поміж ними найбільш чисельні були азербайджанці, вірмени, грузини, горці та північні кавказці, татари, туркмени, українці і білоруси. Деякі з цих груп служили в німецькій армії в придушуванні варшавського повстання.

"Поляки гірко обвинувачували українців, зокрема за вбивства цивільного населення і повстанців під час самого повстання, але здається не всі ці обвинувачення обґрунтовані. Це правда, що дві сотні українців боролися з повстанцями у Варшаві на Повіслю, і були інші в німецькій поліції, які стояли у Варшаві ще й перед повстанням. Деякі прийшли в перших днях з німецькою поліцією з Познаня та Люблина. Так само були інформації, що частина під командою капітана СС Шпільке, яка переводила екзекуції, складалася "переважно з українців". Однак, правдою є також і те, що варшавські поляки вже роками вважали українців за німецьких вислужників і гнобителів і тому вони були схильні, всіх не-німців у німецькій уніформі утотожнювали з українцями. Можливо, що й інші національні групи з Совєтського Союзу також здійснювали жорстокості. Бриґади Камінського і Дірлеванґера, частини відповідальні за найбільші злочини в перших тижнях повстання, не складалися з українців". (підкреслення автора).18

У примітці до цієї заяви проф. Заводни пише: "Не оправдуючи звірств, годиться пригадати полякам, що говорячи історично, українська нація як національна група, перейшла таку саму долю як і Польща. Щоб познайомитись з поглядом українців у справі варшавського повстання — дивись Борис Левицький "Українська ліквідація варшавського повстання", Любомир Ортинський "Правда про Українську Дивізію" та Л. Шанковський "Варшавське повстання і українці у світлі документів..."19 із заподанням журналів, у яких вони були друковані. Стільки у найновішій публікації про українців у варшавському повстанні.

Хоча проф. Заводний і згадує, що українці належали до тих, що доволі чисельно "служили в німецькій уніформі", вичисляючи ті частини, які брали участь у придушуванні варшавського повстання (стор. 264-266), він не наводить назви ані однієї української військової формації. Про те, що українці були в поліційних відділах, згадував також і Г. Крангальс і про те вже згадували ми також, й повертати до тих самих питань тут нема потреби. Проф. Я. К. Заводни обходить питання участи чи не участи українців у придушуванні варшавського повстання, а зокрема у злочинах проти цивільного населення, дуже делікатно: він не обвинувачує, але й не заперечує. А все ж таки треба з задоволенням підкреслити, що й він не піддався загальній психозі обвинувачення українців за злочини бриґади Камінського. Дуже важливим фактом тут є ще й те, що проф. Заводни репрезентує до певної міри опінію поляків по цей бік океану, а якщо навіть і ні, то його праця матиме певний вплив на формування думки у молодшого польського покоління а також і молодших студентів історії східньо-центральної Европи.

Тоді, коли на заході справа варшавського повстання й українців від часу до часу появлялася в українській та польській еміґраційній пресі, головним чином, періодичній, в різних інтерпретаціях та опініях, то у Польщі ця справа виглядає більш-менш упорядкованою.

В 1970 р. у Кракові появилася цікава праця п. н. "Польща, якої не знаємо" (Polska, jakiej ne znamy), збірка репортажів про національні меншини в Польщі. Автором цієї праці є Єжи Ловелл, відомий польський публіцист родом з Дрогобича, автор біля трьох десятків різних праць публіцистичного характеру. Праця "Польща, якої не знаємо" побудована доволі ориґінальнo, бо складається вона, можна б сказати, з двох частин: а) листів представників поодиноких національних меншостей (українців, білорусів, литовців), які висловлюють у них до автора свої погляди на проблему їхньої меншини в Польщі та б) відповідь самого автора. Справу українців реферує тут діяч клюбу Українського Суспільнo-Культурного Товариства в Щеціні, Юрій Крилач (в ориґіналі Єжи Крилач).

"Українці в Польщі стурбовані тим, що у споминах колишніх учасників "боротьба з УПА, отже на землях, заселених українцями", — пише Крилач, — українців представляється так, що вони аж ніяк не можуть викликати у нас захоплення. Польський читач, скоріше чи пізніше стрінеться з українцем, до котрого він буде відноситися на базі прочитаного. Дуже то небезпечно з боку польських літераторів та мемуаристів і шкодить нашій спільній справі. (...) Уявіть собі, — пише Крилач, — що в Києві накрутили фільм про банду НСЗ*

* NSZ - Narodne Siłe Zbrojne.
(Народніх Збройних Сил — організованих протикомуністичними чинниками Польщі, які визнавали польський екзильний уряд Міколайчика у Лондоні — В. В.). яка вбиває та палить жінок і дітей у Верховині (українське село на Холмщині — В. В.). Навіть якщо населенню і поясниться, що то роблять фашисти, то в пам'яті пересічного киянина залишиться, що то робили поляки, а не енешетовці (скорочення від НСЗ — В. В.). Зате проти українців "працюють" всі ті, — пише Крилач, — які пишуть свої спомини про варшавське повстання і захлинаються прокльонами українців, які нібито придушували повстання. Я перевірив матеріяли Кірхмаєра та інші, — підкреслює Крилач, — але ніде я не міг знайти, щоб українські частини брали участь у придушуванні повстання. Були власовці (відомо ж — не-українці) з бриґади Камінського, подібне шумовиння Дірлеванґера і ін. Не знаю - чия злочинна рука спричинилася до того, що у світ пішла слава ніби то повстання придушили українці... Варшавське повстання, в історії Польщі то величавий зрив, одинокий того роду в Европі: знаю з якою пошаною оточують поляки живих і не живих героїв повстання, як дуже люблять вони своє місто і якже по-чортівськи мусіли зненавидіти слово "українець", як синонім варварства і вандалізму, який вперто насувається при споминах про варшавське повстання. То мене болить, — пише Крилач, — і в тому власне бачу величезну колоду, що лежить на шляху, який провадить до поєднання обох народів (очевидно не того на плакатах і не того з часописів).

Вияснення того питання (якщо в 100 відсотках можна було б довести, що українці не брали участи у здушуванні повстання) було б правдивим відкриттям".20

У своєму листі Крилач доказує, що не тільки самі українці в часі другої світової війни були ось тим "злим духом", але й поляки поповнили немало злочинів супроти українців. Як приклад він наводить село Верховину на Холмщині, де поляки замордували 197 українців, яких і поховано у спільній братській могилі.21

У відповідь на цього листа Єжи Ловелл дає свої зовсім переконливі вияснення, в оборону розуміється польського боку, а між іншим робить дуже цікаві ствердження. Як видно з цілої праці, "Польща, якої не знаємо" автор цікавиться проблематикою меншин у Польщі і робить у тій ділянці певні досліди, подібно як це робив Крилач у відношенні до українців. І ось частина його відповіді:

"То що відноситься до Варшавського повстання... якщо йдеться про факти, то ви вломлюєтеся у відкриті двері: ніхто ніколи не твердив, що у здушуванні варшавського повстання брали участь з'єднані формації, в роді дивізії СС-Галичина чи хочби відділів української поліції; всі польські джерела (які Ви знаєте) вказують тільки на власовців ("Козакен-Бріґаде") та бриґаду РОНА Камінського; термінологія та є вже усталена й уважається обов'язковою. Одначе правдою є, що безпосередньо в ході повстання варшавяни уживали на означення тих формацій м. і. поняття "українці" — частинно для того, що в дійсності багато з-поміж членів особливо бриґади Камінського були чи також називали себе українцями, а по-друге — самі німці говорили про них "Козаки" або "Українці", що часто зрештою уважалося за синонім. Зізнання, які походять з часів повстання заховують ту термінологію, але редактори з засади додають до неї коментар. Подивіться до недавно виданої книжки під заголовком: "Życie w powstańczej Warszawie zeznania i dokumenty".22

Заключення

Ствердження Ловелла цікаві тим, що це говорить режимний публіцист, хоча деякі його катеґоричні твердження вимагають пояснень і доповнень. Ми вітаємо його твердження, що жодна українська військова чи поліційна частина не брала участи у здушуванні варшавського повстання. Тому що деякі дослідники твердять, що у Варшаві було щонайменше дві українські компанії, створені з колишніх совєтських воєннополонених ("гівіс"), вони не були реґулярним військом а тим більше бойовими частинами.

Хоча є ще й інші свідчення, які ставлять під сумнів це твердження і заперечують українськість тих частин, про що ми згадували у відповідному місці. Незважаючи на те, що їхнім завданням була охорона різних військових чи стратегічних об'єктів, коли хтось із "гівіс" потрапив у часі повстання до повстанців у полон, то його поляки розстрілювали так само, як і членів СС штурмбриґади Камінського, хоча, як це твердить Крангальс, вони не були заанґажовані у жодних кримінальних злочинах.

Занадто сміливо звучить твердження Ловелла, що мовляв, "ніхто ніколи не твердив, що у здушуванні варшавського повстання брали участи з'єднані формації у роді СС-Галичина чи хочби відділів української поліції". Власне, що такі твердження робили і ще роблять деякі мемуаристи у своїх споминах чи зізнаннях. І це якраз вони викликали застереження української громадськости на еміґрації, про що згадує Крангальс,23 ба навіть і в самій Польщі, про що найкраще свідчить лист Ю. Крилача. Ми згідні однак з тим, що польські джерельні праці не обвинувачують українців у придушуванні варшавського повстання 1944 р.

Зовсім інакше виглядає справа з бриґадою РОНА, яка по своїй назві вказує, що вона українською формацією не була. Це. що в ній могли бути українці, щонайменше з походження, того ми не можемо заперечити, але в ній були й поляки, як наприклад, її командир ген. Камінський, якого один із редакторів документальних збірників назвав "ренеґатом". Мабуть були й інші, а в тому можливо, що й сам головнокомандуючий корпусом поборювання повстання, ген. Еріх фон дем Бах-Зелевський, який до 1940 р. називався тільки Зелевський. також з походження поляк, але хіба ж це вистарчає, щоб твердити, що самі поляки здушували варшавське повстання?

Відомий український совєтолог Борис Левицький, у відповідь на численні закиди поляків, що українські військові частини допомагали здушувати варшавське повстання, відповів статтею у паризькому польському журналі "Культура" п. н. "Українці і ліквідація варшавського повстання". Там він наводить цікавий приклад із власного досвіду, як виглядали українці в очах варшавських поляків. "В товаристві мойого варшавського інтеліґента, який оповідав, що його дружину "українці знасилували кільканадцять разів". На моє питання, як він міг пізнати, що це були українці, він дав таку характеристичну відповідь: "Всі вони мали скісні очі".24

Так само інший поважний інтеліґент "професор познанського університету, лікар д-р С. інформував мене, — продовжує Левицький, — що чорний колір мундира відрізняв українських есесів від німецьких".25

Українська спільнота так в Україні як і поза нею, а зокрема та, що живе у межах Польщі, боліє над тим, що співучасниками всіх злочинів, доконаних у Варшаві у серпні-вересні 1944, поляки називають українців, а часом виключно українців, представляючи німців, як більш гуманних. Ніхто з українців не береться твердити, що у Варшаві у той час не було взагалі українців по різних частинах, які там могли потрапити збігом-обставин, як реконвалесценти зі шпиталів, демобілізували всіх і посилали силою військового наказу. Могли бути й українці серед тих. що вчиняли злочини супроти гуманности, так само, як напевно були серед них і поляки, чи радше польське шумовиння, яке все шукає нагоди пограбувати безкарно. Жоден нарід не є вільний від виродків-злочинців і тому всі народи мають тюрми в першу чергу для своїх власних громадян. Однак, із зізнань деяких свідків виходить, що майже всі злочини були доконані українцями, а деякі навіть розпізнавали українців по тому, що "вони поводилися по кримінальному".

Нам видається, що відсилання читачів до редакційного коментаря не цілком оправдує себе, бо чимало людей зовсім не читає вступних слів, а відразу приступає до основного матеріялу, до зізнань, і власне на базі цих зізнань — "по-чортівськи мусіли зненавидіти слово "українець", як синонім варварства і вандалізму", — як це пише Крилач. А це аж ніяк не допомагає порозумінню між поляками й українцями. Між українцями і поляками є стільки старих ураз і болів, які треба б подолати, щоб можна було наладнати порозуміння, як рівний з рівним.

З уваги на те, вигадувати нові урази, чи роздувати малі до розміру великих, — це зовсім не є в інтересах жодного із цих народів. І коли хтось так робить, то це робота ворогів порозуміння між поляками і українцями. На закінчення ми хотіли б пригадати, (власне на базі польських документів) що ще в 1942-43 роках українські націоналісти пропонували порозуміння з поляками,26 на жаль, поляки не могли відмовитися від Галичини та інших західньо-українських земель, наївно сподіваючись, що Сталін їх поверне їм аж до східніх кордонів Польщі в 1939 р. Ми не збираємося оправдувати жодних ексцесів одного народу супроти другого, але сумні події на західньо-українських землях у 1943-1944 рр. були викликані імперіялістичними потягненнями поляків взагалі, а польського екзильного уряду зокрема, який твердо стояв на кордонах Польщі з-перед вересня 1939 р. В цей же сам час українці прямували до своєї власної самостійности і соборности. Отже, поляки, не визнаючи за українцями права на власну державу, намагалися опанувати польською меншістю землі , населені українською більшістю. А чейже відомо, що польське панування на західньо-українських землях у 1919-1939 рр. залишило в пам'яті українців не надто приємні спомини, які так скоро не забуваються і, до речі, навівали страх перед можливістю поновної польської окупації. Отже, так чи інакше, сумні події з 1943-1944 рр. були спровоковані таки самими поляками. Українські ексцеси супроти польської меншості треба було б трактувати, як засіб самооборони перед польським наступом, нехай і тільки теоретичним.

Історія польсько-українських взаємовідносин не знає ані одного випадку, коли б українці напали на корінно польські землі і там поповнили якісь злочини супроти польського населення. Навпаки, всі ексцеси, за які поляки обвинувачують українців, були доконані на землях, де українці становили більшість населення, а поляки намагалися заволодіти ними проти волі більшості. І власне з цієї точки зору, вияснення, що українці не брали участи у придушуванні варшавського повстання, є дуже важливе, бо це була б аґресія українців на польські землі, до яких українці не мали жодних претенсій.

Реaзюмуючи все сказане, доводиться з приємністю ствердити, що заява визначного польського публіциста Є. Ловелла, що українці, як організована група, не мали нічого спільного із здушуванням варшавського повстання, є дуже на часі і корисна для наладнання добросусідських відносин обох слов'янських народів. Одночасно вона, заперечуючи участь українців у здушуванні варшавського повстання, автоматично стверджує, що українці не поповнили жодних злочинів супроти цивільного населення Варшави.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Ludność cywilna w powstaniu warszawskim, tom 2, Dok. Nr. 15, str. 47.

[2] Ibid. t. l. cz. l. str. 238.

[3] Ibid. t. 2. str. 508.

[4] Relacja von dem Bacha o powstaniu warszawskim — Dzieje najnowsze, t. l. 1947. zesz. 2. str. 317.

[5] Ibidem.

[6] Zbrodnie okupanta hitlerowskiego. Dok. 152. str. 421.

[7] H. von Krannhals, op. cit., str. 135.

[8] Ibid. str. 311.

[9] Ibid. str. 135.

[10] Ibidem.

[11] Ibid. str. 318.

[12] Ludnośċ cywilna w powstaniu warszawskim, t. l, cz. l. str. 495-496.

[13] J. K. Zawodny. Nothing but honour. Stanford. Calif., Hoover Institution Press. 1978.

[14] Ibid. стор. 63.

[15] L.M. Bartelski. Powstanie warszawskie. Warszawa, Iskry, 1965. стоp.81.

[16] Zawodny, op. cit., стор. 64.

[17] Zbrodnie okupanta hitlerowskiego..., стор. 213-215.

[18] Zawodny, op. cit., cтор. 67.

[19] Ibid. str. 265.

[20] J. Lovell. Polska, jakiej nie znamy: zbiór reportarzy o mniejszościach narodowych. Kraków. Wydawnictwo Literackie. 1970. str. 61-62.

[21] Ibid. str. 60.

[22] Ibid. str. 70.

[23] Krannhals, op. cit., str.

[24] B. Lewyćkyj. "Ukraińcy a likwidacja Powstania Warszawskiego" w Kultura (Paryz) Nr. 6. Czerwiec 1952. cтоp. 84

[25] Ibidem.

[26] A. Szczesniak. "Niektóre problemy stosunków polsko-ukraińskich w latach 1939-1947" — Polska Ludowa; studia i materialy, t. 7. 1968. str. 59-106.