ДИВІЗІЯ "ГАЛИЧИНА"
У СОВЄТСЬКІЙ ТА ПОЛЬСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРАХ

Коли і як творилася Дивізія

Проминула 35-та річниця від часу проголошення формування української дивізії "Галичина", якої завданням було стати ще одним звеном у безперервній боротьбі українського народу проти московського окупанта. Тисячі молоді як і старших ветеранів, які поповнили ряди дивізії "Галичина", заманіфестували перед цілим світом, що український народ не задоволений із накиненої Москвою т. зв. "совєтської суверенности" і продовжуватиме боротьбу за свою власну державність аж до успішного кінця. Тому не відстрашила молодих юнаків ані німецька уніформа, яка аж ніяк не захоплювала, ані те, що цю новоформовану українську військову частину, за волею німецького командування, приділено до німецької Зброї СС. Бажання навчитися орудувати модерною зброєю, щоб остаточно вжити її проти свого відвічного ворога, було сильніше від пересторог деяких кіл, що цю зброю дає нам інший ворог, який має супроти України та її народу наміри нічим не кращі від Москви. Беручи зброю до рук, добровольці дивізії "Галичина" розпочали газартну гру, але хіба ж ціле наше життя не є газартною грою? Як би воно не було, але СС Дивізія "Галичина" стала історичним фактом, який зуміли вияснити правильно навіть і союзники Москви у боротьбі з гітлерівською Німеччиною — бритійці та американці. Як відомо, західні альянти дуже строго перевірювали всіх біженців з Совєтського Союзу, чи вони бува не були "коляборантами" Німеччини. І для цього вони і створили т. зв. "Refugee Screening Comission" (Комісія для перевірювання біженців).

З рамени такої Комісії до табору полонених української Дивізії в Ріміні, Італія, прибув бритієць Голдейн Д. Портер, який у своєму рапорті до бритійського уряду ствердив, що дивізійники йшли добровільно до війська тому, що в них була "надія вибороти дійсно незалежну Україну".1

На цьому місці варто було б пригадати перебіг організації української дивізії "Галичина" в 1943 р. Як відомо, офіційне проголошення про формування СС Стрілецької Дивізії "Галичина" відбулося 28 квітня 1943 р., а набір добровольців розпочався у травні. Спершу відбувалася аґітація за добровільним зголошенням до Дивізії, а вслід за тим реєстрація добровольців. Для проведення цілої акції був організований окремий комітет з колишніх старшин УГА під назвою "Військова Управа", головою якої був полк. Альфред Бізанц, галицький німець, колишній полковник Української Галицької Армії, а секретарем сотник УГА Осип Навроцький. Вся ця акція відбувалася з рамени Українського Центрального Комітету, на чолі якого стояв тоді професор Володимир Кубійович.

Тут слід підкреслити, що коли Український Центральний Комітет, при помочі своїх делеґатур по цілій Галичині, пропаґував створення української військової формації, у складі німецької армії та закликав до добровільного зголошення до Дивізії, то деякі політичні середовища виступали проти її формування і навіть вели контр-пропаґанду. До таких опонентів формування дивізії "Галичина", чи взагалі якої-небудь спілки українців із німцями у тому часі належала Організація Українських Націоналістів Самостійників Державників (так тоді називалася ОУН під проводом Степана Бандери). У "Бюлетені Кранового Проводу ОУН СД" ч. ІІ, 1943, на чолі якого стояв тоді Микола Лебедь, появилася передовиця "Довкруги СС Стрілецької дивізії "Галичина", в якій, між іншим, писалося, що Дивізію німці формують на те, щоб "позбавити запілля активного елементу — кинути його на гарматне м'ясо"... та що "це типова колоніяльна частина, щось зовсім подібне до індійських чи новозеляндських дивізій англійської армії". А далі "творення т. зв. галицької дивізії... це в дальшу чергу крок до компромітації української державницької ідеї взагалі".2 Закінчуючи цю передовицю, Крайовий Провід стверджував: "Сьогодні немає жодних сумнівів, що твориться не українська національна, але німецька колоніяльна частина. Відношення українського народу до неї таке, як до всіх попередніх німецьких спроб — себто неґативне (підкреслення — В. В.), бо іншим воно бути не може". Отже, ясно, що Крайовий Провід ОУН СД був проти формування Дивізії "Галичина", а втім М. Лебедь це повторив ще раз у своїй мемуарно-документальній праці "УПА" у 1946 р. "Самостійницька ОУН, — писав Лебедь, — поставилася до тієї акції (тобто до формування дивізії "Галичина" — В. В.) вороже, а свою постанову подала на сторінках своїх підпільних видань".3 Так само недвозначно він підкреслив ще раз, що "...УПА протиставилася рішуче творенню СС дивізії "Галичина" і методам її організаторів та амбітних "вождів", що, мовляв, це новітні Усусуси"...4 Таких заяв з боку ОУН СД (чи як їх популярно називали "бандерівці") було більше й ця настанова була не тільки заявою на папері, але й переводилася у життя пропаґандою проти добровільного зголошення до Дивізії.

В ім'я правди треба ствердити, що вибір для евентуальних добровольців до Дивізії був невеликий, або краще кажучи, вибору не було "йти чи не йти", а радше тільки вибір, куди йти: а) до дивізії "Галичина", як це закликав Український Центральний Комітет (УЦК) на чолі з проф. Володимиром Кубійовичем та Військовою Управою; б) на різні роботи, як наприклад, "Служба Батьківщині", а зокрема до промисловости в Німеччині, де смерть від летунських налетів була не менш можливою, ніж на фронті; в) йти "в зелений гай", тобто до Української Повстанської Армії (УПА), до якої закликали бандерівці; чи в крайньому випадку г) переховатися ще якийсь час тільки на те, щоб з приходом совєтів бути знову мобілізованим до совєтської армії і гинути на фронті "за Сталіна", за "матушку Расєю", цим разом приховану під назвою "совєтської родіни". Іншими словами, це означало б воювати за поворот зненавидженого колгоспного ладу, невільничої праці на фабриках і заводах та терору НКВД, не згадуючи вже про всі інші "благодаті" совєтської диктатури над пролетаріятом. Ця перспектива українській молоді не усміхалася.

Організація Українських Націоналістів під проводом полк. Андрія Мельника, не зайняла виразного становища й погляди членів ПУН були поділені. Деякі, як наприклад, заступник голови ПУН О. Ольжич, був завзятим противником формування Дивізії "Галичина" та взагалі якої-небудь співпраці з німцями. Натомість ген. М. Капустянський уважав, що Дивізія може відіграти корисну ролю у дальшій боротьбі з большевиками.

Проф. В. Кубійович, на ліквідаційному засіданні Військової Управи 28 серпня 1947 р. твердив, що він переговорював у справі Дивізії з членом ПУН полк. Романом Сушком і той "зайняв невтральне становище, відповідаючи: "якби так до нас звернулися і ми творили дивізію, то я, очевидно, ставився б позитивно".5 У висліді поділу думок, ПУН не одобрив творення Дивізії, не пропаґував добровільного зголошення до неї, але й не заборонив своїм членам іти до Дивізії.

На цьому місці годиться підкреслити, що проти формування дивізії виступали також і поляки. Польський екзильний уряд в Лондоні трактував Західню Україну як свою невід'ємну територію, а її мешканців своїми громадянами. У зв'язку з тим делеґат польського екзильного уряду, який перебував потаємно під німецькою окупацією, заповів дуже строгі кари для всіх тих, які голоситимуться до дивізії "Галичина",6 а польські підпільні ячейки в Галичині провадили саботажну акцію, яка цим разом збігалася з настановами польського екзильного та совєтського урядів. Вплив комуністів в Галичині був незначний і вони самостійно не виступали.

Не було однозгідности і серед німецьких окупаційних чинників України відносно творення дивізії "Галичина". "Хоч публічно німецька преса в Генеральній Губернії була прихильно наставлена до Дивізії "Галичина", німецькі урядові кола на східньо-українських землях ставилися до неї з підозрінням. Противники Дивізії "Галичина" з-поміж німецьких кіл, а зокрема ті, які вірили в перемогу німецької зброї, впевняли Гімлера, що українці, діставши зброю, звернуть її проти німців так, як це вони зробили в 1918 р.7

Незважаючи на неґативну поставу до формування Дивізії ОУН СД та радше невтральної ОУН, тобто двох найбільш впливових і одиноко діючих у часі другої світової війни організацій, на день 2 червня 1943 р. з цілої Галичини зголосилося до дивізії "Галичина" 81.999 осіб. З того загального числа поборова комісія прийняла 52.875 осіб, а відкинула, чи з різних причин звільнила — 29.124 особи. Отже, вже хоч би з тих, що були визнані до військової служби, можна було створити не дивізію, а цілий корпус. З того числа ще менше покликано до війська. Американські дослідники стверджують, що заклик Українського Центрального Комітету та Військової Управи — вступати до дивізії "Галичина" — "мав знаменитий відгук: коло 100.000 українців зголосилося добровільно, але менше ніж 30.000 з них прийнято..."8

Хто ж тоді йшов до Дивізії? До Дивізії пішла національнo свідома молодь університетська, із вищих кляс середніх шкіл та селянська молодь, яка не вірила, або послухала тих, що не вірили в "зелений ліс" як силу, спроможну стати на прю одночасно з двома великопотугами: Совєтським Союзом і Німеччиною. До Дивізії пішла молодь, яка хотіла вивчити як слід воєнне ремесло, щоб бути належно приготованою на несподіванки невідомого завтра, яке мало наступити із закінченням війни. Її погляди на методи боротьби за визволення свого народу, мабуть, правильно схопив ідеолог Дивізії сотник Дмитро Паліїв, учасник Визвольних Змагань 1917-1920 рр., і пильний спостерігач тогочасної повстанської боротьби в Україні. Промовляючи до старшин і підстаршин дивізії "Галичина" напередодні її виїзду на фронт у червні 1944 р. та обговорюючи можливості успіху боротьби повстанців у противагу до реґулярного війська, він, між іншим, сказав: "Світ повстанців і партизан дає народові хвилеву ілюзію сили і криє в собі абсолютну безвиглядність перемоги і хаос. Світ Дивізії, отой наш сірий світ, світ мало ефективний, дає надію на перемогу, на ліквідацію хаосу".9

Українська дивізія "Галичина" організувалася українськими чинниками не з вірою в німецьку перемогу, а якраз навпаки, з вірою у перемогу західніх альянтів, які все були проти тоталітарного СССР. (Якщо б воно було інакше, то чого ж тоді УЦК вимагав від німецьких чинників, щоб вони ніколи не кинули Дивізії "Галичина" на західній фронт?) У тому часі ніхто не хотів не то вірити, але навіть припускати, що демократичні західні альянти, а зокрема волелюбні американці, врятують Сталіна із його диктатурою від упадку та ще й віддадуть йому в подарунок цілу південно-східню та центральну Европу.10

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Refugee Screening Comission. Report on Ukrainians in S. E. P. Camp Nr. 374, Italy. Public Archives of Canada. R. G. 26, vol. 147, File 3 43 1 а також О. Сокольський "Рімінські дивізійники в очах Брітанської Комісії". Вісті Комбатанта. ч. 5-6, 1977, стор. 65-68).

[2] "Довкруги СС Стрілецької дивізії "Галичина" — Бюлетень Краєвого Проводу Організації Укр. Націоналістів — С. Д., р. 3,1943. ч. II.

[3] Лебедь, М. УПА. (б. м.) Вид. Прес. Бюра УГВР, 1946, стор. 45.

[4] Там же. стор. 93.

[5] Р. Крохмалюк. Заграва на Сході. Торонто. Братство кол. Вояків І УД УНА, 1978. Документ ч. 43, стор. 278.

[6] Cz. Madajczyk. Polityka III Rzeszy w okupowanej Polsce. Warszawa, Państowe Wydawn. Naukowe, 1970, t. 1, стор. 475.

[7] B. Dmytryshyn. "The Nazis and the SS Division "Galicia" in the American Slavic and East European review", vol. 15, 1951, No. 1, p. 6-7.

[8] Stein, G. The Waffen SS; Hitler's elite guard at war, 1939-1945. Ithaca, N. Y., Cornell Uneversity Press, 1966, p. 185.

[9] Паліїв Д. "Історичні досвіди"; неопублікована доповідь виголошена перед старшинським і підстаршинським корпусом дивізії "Галичина" в червні 1944 р., стор. 12. (З архіву автора).

[10] Р. Крохмалюк, цит. праця, стор. 277-278.

 

Дивізія і совєтська пропаґанда

Дивізія "Галичина" не була продуктом любови чи симпатії українського народу до гітлерівської Німеччини. В 1943 р., по майже двох роках німецької окупації українці, усі без річниці на освіту чи соціяльне походження, мали вже нагоду переконатися, що числити на німецьку приязнь, а тим більше на допомогу у відбудові української державности, аж ніяк не можна. Йшлося радше про вибір меншого із двох лих, щоб якось пережити до кінця війни. Українська дивізія, так само як і ряд інших військових формацій з народів СССР, які вже тоді існували у складі німецьких збройних сил,1 була виявом ненависти й ворожого наставлення до совєтського режиму з його терором, а також з його русифікаційною політикою на неросійських теренах СССР.

Німецько-совєтська війна давала можливість позбутися совєтського режиму й ілюзії на національне визволення. У висліді цього різні цідсовєтські народи творили на німецькому боці свої військові частини для боротьби з большевизмом.

* * *

Факт існування дивізії "Галичина" у часі другої світової війни, як і Українського Визвольного Війська (УВВ)2 й Української Повстанської Армії, були тоді і ще й тепер є дуже невигідні для московської пропаґанди, не тільки назовні, тобто поза СССР, але також і внутрі. До речі, "совєтський уряд ніколи не признався до того, що мільйони совєтських громадян допомагали німцям у боротьбі з СССР".3 Так само, як "ніколи не признався в тому, що мільйони його людей дезертирували з Червоної Армії і воювали проти совєтського режиму".4 I це зовсім зрозуміло, бо й "признатися в тому — означало б обнизити престиж СССР в очах західніх союзників".5 Навіть незадовго до американської інвазії в Нормандії в червні 1944 р., совєтський міністр закордонних справ Вячеслав Молотов запевняв бритійського міністра закордонних справ А. Ідена, що число совєтських громадян, які борються на німецькому боці, "дуже незначне".6

Невигідно признаватися до цього і перед своїми власними громадянами, щоб не обнизити престиж і повагу комуністичного уряду в їх очах.7 Oчевидно, що Сталін не міг признатися до того, що мільйони громадян виступили зі зброєю в руках проти нього, бо це вказувало б, що щось є не в порядку з комуністичною владою і він потрактував цю справу у клясичний спосіб, питомий усім диктаторам, — промовчав так, якби вона зовсім не існувала".8 Менш-більш у той самий спосіб трактується справу дивізії "Галичина" в совєтській історіографії аж по сьогоднішній день.

Збройний виступ проти московського панування в Україні є запереченням совєтських пропаґандивних тверджень про єдність і братерство народів Совєтського Союзу а в тому й українського. Сказати, що в часі другої світової війни воювали проти совєтської армії і Українське Визвольне Військо і Дивізія "Галичина" і Українська Повстанська Армія було б запереченням сучасної большевицької пропаґанди навіть і в підручниках історії. В одному з видань "Історії Української РСР" говориться, що "у роки великої вітчизняної війни український народ, разом з усіма братніми народами, в героїчній боротьбі відстояв честь, свободу і незалежність своєї батьківщини" — СРСР, завоювання соціялізму".9

Літом 1943 р. большевики робили чимало заходів, щоб зірвати формування дивізії "Галичина", щоб відстрашити молодих чоловіків вступати в її ряди. Якраз у тому саме часi, коли проходила реєстрація добровольців, до Галичини прорвався совєтський партизанський загін Сидора Ковпака й наробив чимало переполоху серед населення, а головно в колах німецької адміністрації. Але зірвати набору до Дивізії таки не вдалося.10

"Большевицькі верховоди поважно застановлялися над небезпекою формування українських національних формацій по німецькій стороні, а тому докладали всіх старань, щоб цьому якось перешкодити... зірвати, щоб "її скомпромітувати зовсім",11 — писав М. Курах, який у тому часі пребував у СССР, будучи звільненим з заслання як польський громадянин на підставі умови совєтського уряду з ген. Сікорським.

Незважаючи на те, восени 1943 р. залунала українська пісня у різних вишкільних таборах від Гайделяґру у східній Польщі почавши, через Чехію, Німеччину, Голляндію аж до підніжжя Піренейських гір у Франції. Дивізія "Галичина" була в першій стадії своєї організації і, немає сумніву, що совєтська розвідка про це доносила Москві.

"Українська дивізія "Галичина" завдала чимало клопоту совєтському командуванню, його командирам і політрукам. Внаслідок чого приходилося міняти кличі й саму тактику".12 І так почалися різні протизаходи. 10 жовтня 1943 року президія Верховного Совєта СССР видала указ, яким встановила триступневий орден імені Богдана Хмельницького (I-го, ІІ-го і ІІІ-го степеня) як одне із найвищих відзначень за оборону СССР.13 Це був єдиний орден імені українського державного мужа побіч цілого ряду орденів імені різних російських полководців царських часів, як Кутузова, Суворова, Ушакова, Нахімова, ба навіть новгородського князя із 13-го століття Олександра Невського. До речі, це був також і єдиний орден з-поміж усіх інших неросійських народів СССР.

20 жовтня 1943 р. рішенням совєтської влади введено зміни і в назовництві фронтів. "Воронезький, Степовий, Південно-Західній і Південний фронт — були перейменовані відповідно у І, II, ІІІ і IV — Українські фронти"14 Так перейменувавши совєтські фронти, "большевицькі політруки горланили про те, що... т. зв. Українські фронти це справжній зав'язок української армії, яка остаточно оформиться, коли німецькі захватчики будуть прогнані з України".15

Мало того, в грудні 1943 р. перейменовано партизанський загін С. Ковпака на першу Українську партизанську дивізію імені С. А. Ковпака під командуванням росіянина з гарним українським прізвищем — Петро Вершигора.16

Важко повірити, щоб це все було звичайним збігом обставин. Правда, немалу ролю у тому процесі відігравала наявність Української Повстанської Армії, яка діяла вже більше року, але з повстанськими відділами УПА совєтській пропаґанді було легше боротися, бо вона їх окреслювала назвою "банд", а їх учасників "бандитами".

Щоб переконати у цьому населення, совєтські партизани, як це стверджують очевидці в Україні, пляново доконували різних кримінальних вчинків, подаючи себе за відділи УПА. Це підтверджують також польські і совєтські мемуаристи.

Міколай Куніцький, один із польських партизанських командирів, у своїх споминах "Пам'ятник «Мухи»" описує, як його партизансько-большевицький відділ, перебраний у мундири УПА, палив українські села, вбивав людей, розстрілював, а навіть живих закопував у землю. Серед непоінформованого українського населення все це йшло на рахунок УПА. (Гл. Mikołaj Kunicki. Pamiętnik "Muchy". Wyd. 1, Warszawa, Wydawn. Min-stwa Obrony Narodowej, 1959, str. 437).

Командир совєтського партизанського загону Дмітрій Мєдвєдєв, який "гуляв" у 1944 р. на західньо-українських землях, також згадує у своєму спомині п. н. "Сильные духом", що один із його відділів, під командою Бориса Крутікова, перейшов через Волинь і частину львівської области, подаючи себе за відділи УПА. На доказ того вони носили на шапках тризуби, чим викликали довір'я до себе серед українського населення, але за те мали труднощі з польським підпільним рухом (гл. стор. 389 і далі). Правда, Мєдвєдєв дискретно не згадує про "подвиги" цього совєтського відділу над безборонним українським населенням.

Таке єхидне поступовання часом допомагало большевикам збаламутити навіть і відданих українській справі людей. Щось такого не легко було зробити у відношенні до Дивізії, як реґулярної військової частини. Дуже можливо, що назва "перша Українська партизанська дивізія" була введена у противагу до Української Повстанської Армії, але тут постає питання, чому цей загін не названо "українським" тоді, коли він під командою Ковпака був у т. зв. "карпатському рейді", якого завданням було здеморалізувати й застрашити населення Галичини, щоб її молодь не йшла до Дивізії? Вводячи назву "українські фронти", "українська партизанська дивізія", чи "орден ім. Б. Хмельницького". Кремль намагався викликати ілюзію серед національно настроєних українців, що там по совєтському боці покращало й можливо, що Україна таки буде свобідніша, як тільки закінчиться війна.17 (Тут варто згадати, що із закінченням війни про "1-шу Українську партизанську дивізію" совєтські джерела згадують дуже рідко, а звичайно називають її "партизанська дивізія ім. С. А. Ковпака". Отже, назву "українська" зовсім занехано, як невигідну. Зрештою ця дивізія і так не була українською ані за своїм людським складом, а тим більше за своєю ідеологією).

З уваги на провал усіх цих заходів у совєтській пресі, про Дивізію Галичина зовсім не згадувалося, щоб не інформувати своє населення про українську військову формацію по німецькому боці фронту. Деякі неясні вістки таки продіставалися через фронт навіть і про дивізію "Галичина", але вони спочатку були пов'язані із власовським рухом і щойно взимку 1943-44 рр. Ярослав Галан згадав про Дивізію у своєму циклі статтей-пашквілів на "українських буржуазних націоналістів", друкованих у польському тижневику "Wolna Polska", що його редаґувала в Москві відома польська письменниця-комуністка Ванда Васілевська.18

Із кінцем 1943 року появилася Галанова стаття, щось у роді сатири п. н. "І Кох, і ох...", в якій він накидається на райхскомісара України Еріха Коха, але найгірше на губернатора дистрикту Галичина, д-ра Оттона Вехтера за формування "Галицько-української дивізії СС".

"Той самий Вехтер, про якого раніше навіть і пес не гавкнув, — писав Я. Галан, — раптом став чи не якнайбільш популярною особою у повідомленнях "Німецького інформаційного бюра" (В скороченні НІБито): "губернатор Вехтер вербує добровільних тирольців Сходу", "губернатор Вехтер мобілізує 70 тисяч добровольців", "губернатор Вехтер приймає парад галицьких есесівців", "Галицька чорна дивізія готується переможно вирушити на східній фронт" — такими заголовками годувало влітку своїх консументів НІБито.

Вехтер... витяг з нафталіну старезного австрійського генерала Курмановича, про якого навіть матінка смерть забула; він мобілізував нашвидку пару десятків шпиків греко-католицького віроісповідання та наказав своїм жандармам влаштувати полювання на "добровольців".

Коли здавалося, що все вже готове, губернатор поїхав у Коломию... Тут, на ринку, Вехтер прийняв "парад" зігнаних з усіх усюдів гуцулів, які, його волею, мали врятувати гітлерівську Німеччину від загибелі.

Заради більшого ефекту Вехтер використав режисерський прийом, запозичений з опери "Аїда": його бідолашні "есесівці" дві години обходили навколо ринок, створюючи таким чином видимість, нібито, кажучи словами польського поета — "ім'я їх цілий леґіон".

...Не встиг він ще списати всіх цих новоявлених "тірольців Сходу", як виявилося, що частина їх втекла із зброєю в ліси, частина... просто пішла собі додому, а з тими, що не зуміли завчасно дати чосу, небезпечно було зустрітися віч-на-віч, щоб, чого доброго, вони не зробили з Вехтером того, що він досі залюбки робив з їх батьками і братами, тобто, щоб не повісили його на першому-ліпшому вуличному ліхтарі.

Слава Вехтера притьмарилась...

А "чорна дивізія"? Життя цієї "дивізії" виявилось таким же короткочасним, як і кар'єра її натхненника. Решту своїх "солдатів" Вехтер тишком-нишком вислав у німецьку каторгу, згаданих кілька десятків шпиків мобілізував у жандармерію і відправив наводити "новий порядок" аж у... Норвегію, а демобілізованого "командира" горезвісної дивізії доїдає сьогодні міль..."19

Так писав про формування дивізії "Галичина" Ярослав Галан під кінець 1943. Нам здається, що "публіцистика" Галана не вимагає коментарів.

З таких і подібних "творів" на "тему Дивізії" та "буржуазних націоналістів", — як каже М. Курах, — виходило, що дивізія "Галичина" мала бути зав'язком нової української армії, яка спільно з німцями мала продовжувати війну проти Совєтською Союзу".20

Тому що в Совєтському Союзі люди читають багато чого між рядками і, знаючи як совєтська преса перекручує факти, роблячи із білого — чорне, а з чорного — біле, то совєтська цензура спохватилася, що навіть такі статті роблять пропаґанду українській справі і, зовсім несподівано, урвала дальший друк статтей Галана про український рух по німецькому боці фронту.21

Єдина згадка, що появилася на сторінках української совєтської преси в часі війни була у статті "Жовтоблакитна сволоч мобілізується", надрукована у пресовому органі Політвідділу т.зв. І-го Українського фронту під назвою "За Радянську Україну", який редаґував Микола Бажан.

Хоча совєтський уряд заборонив згадувати про дивізію "Галичина", щоб не інформувати своїх громадян, що робиться по другому боці фронту, то згадувалося про неї в інструкціях для совєтських командирів, на нарадах совєтських політруків, ба навіть на зібраннях політруків і командирів польської 1-ої Піхотної дивізії ім. Т. Косцюшка, яка творилася в СССР менш-більш у тому самому часі, що й дивізія "Галичина".22

При цьому слід завважити, що деякі із цих статтей, які друкувалися в часописі "Вольна Польска", були передруковані у "Творах" Я. Галана, що появилися у трьох томах у 1960 р. у Києві, але тих, які говорили про Дивізію, там не поміщено, хоча всі інші увійшли до циклю п. н. "Війна в ефірі" у другому томі.

Весною 1944 р. військовий вишкіл дивізії "Галичина" був закінчений і дивізія, хоча і в неповному складі (в усіх трьох піхотних полках бракувало третіх куренів) була готова на фронт. Нема сумніву, що совєтська влада, зазнавши невдачі в зірванні формування Дивізії, постановила знищити її в боях на фронті. З бігом обставин німецьке командування кинуло Дивізію "Галичина" в кількості понад 11 тисяч вояків на відтинок першого "Українського фронту" в околиці містечка Броди, якраз у тому місці, яке совєтське командування вибрало на прорив у поході на Львів (другий прорив був заплянований та успішно здійснений у напрямі на Сандомир над Вислою у районі Рави Руської і тому обидва ті наступи відомі у совєтській історіографії як "львівсько-сандомирська наступальна операція 1944"). Про перебіг боїв наступу та їх висліду, мальовничо описує "История великой отечественной войны Советского Союза 1941-1945", том 4, який появився у Москві 1962 р.

На захід від Луцька на Волині через Радивилів, на захід від Тернополя, Бучача, Коломиї і далі аж до Карпат простягався т. зв. "1-ий Український фронт". На цьому відтинку фронту, як це твердять советські історики, німці мали 34 піхотні, 5 танкових й 1 моторизовану дивізії, 2 піхотні бриґади та інші спеціяльні частини. Разом більше як 600.000 війська та 900 танків і панцерних возів, 6.300 гармат і ґранатометів калібру 75 мм і більше, 700 літаків. Найбільша ворожа група — кажуть вони — знаходилася у львівському напрямку на відтинку Броди-Зборів.23

Перед наступом большевиків на цьому ж самому фронті совєтські сили начисляли 80 дивізій (з них 6 кавалерійських), 10 танкових і механізованих корпусів, 4 окремі танкові і механізовані бриґади. Крім того, у склад фронту входив ще й чехословацький армійський корпус. Разом на совєтському боці фронту нараховувалося 843.000 війська, яке диспонувало таким військовим вирядом: 13.900 гармат і ґранатометів калібру 76 мм і більше, 1614 танків і моторизованих артилерійських приладів, 2.806 літаків.24

"Після перегрупування військ на відтинку прориву сконцентровано до 70 відсотків танків та змоторизованих артилерійських приладів. Густота артилерійська виносила від 150 до 250 гармат і ґранатометів на 1 кілометр фронту. На відтинку прориву сконцентровано основні зусилля фронтової авіації. Загальна перевага військ першого Українського фронту над противником була: у людях — 1.4 рази, в гарматах і ґранатометах — 2.2 рази, у танках і змоторизованих артилерійських приладдях — 1.8 рази, а в літаках — 4 рази. На відтинках прориву створено величезну перевагу: в живій силі — майже в п'ять разів, а в гарматах і ґранатометах — 6-7 разів, у танках і змоторизованих приладдях в 3-4 рази".25

"13 липня 1943 року советські війська розпочали наступ у напрямі на Раву Руську, де успішно прорвали фронт і просунулися поза фронт на 8-12 км. Дещо інакше зложилася ситуація у львівському напрямку, де наступ зранку 14 липня розпочали війська середини фронту у складі 60-ої та 38-ої армій, 3-ої ґвардійської і 4-ої танкової армій на відтинку завширшки 14 км. Плянувалося, щоб у ході наступу оточити і знищити вороже скупчення в районі Бродів".26

Тут ніде не згадується про те, що якраз у районі Бродів знаходилася у другій лінії також і українська дивізія "Галичина", але це, що якраз там плянувалося "знищити вороже скупчення" говорить само за себе.

На цьому відтинку совєтам також удалося прорвати лінію на південь від села Колтова, але вдертися на тили фронту їм не вдалося. У висліді того створився т. зв. "колтовський коридор" довжиною 16 км, а шириною близько 4 км. Тут на місце здесяткованої німецької частини німецьке командування кинуло частини дивізії "Галичина", які наспіли там увечері 14 липня. "15 липня большевики посилили свій наступ і "в протязі п'ятьох годин бомбардувальники і штурмовики виконали приблизно 2.000 летунських вилетів. Для їхньої охорони винищувачі виконали близько 1.500 вилетів".27

Большевицькому командуванню здавалося, що перед такою силою повинно було уступити все і прорив повинен завершений бути повністю. Але так воно не сталося і, як це стверджують совстські історики, "під кінець 15 липня на львівському напрямку для наших військ вклалися несприятливі умови. З'єднання 60-ої армії, при співучасті передових відділів 3-ої ґвардійської армії, за два дні боїв просунулися в глибину лише на 8-16 кілометрів".28

Помимо величезної переваги в людях, озброєнні, а що найважливіше, в летунстві (німецького летунства взагалі не було видно в акції й тому совєтські твердження, що "за шість днів від 13 до 19 липня летуни (9-ої ґвардійської) авіадивізії виконали 907 бойових вилетів і в тих вилетах 204 літаки авіадивізії протистоялися 320 літакам противника"29 є величезним перебільшенням щодо числа німецького летунства), то все ж таки большевикам прийшлося дуже дорого заплатити за прорив у районі Колтова. Щойно 19 липня 1944 р. — оперативне повідомлення 1-го Українського фронту звучало: "У висліді бистрого маневру совєтських танкових, кавалерійських і піхотних частин завершено оточення групи німецько-фашистських військ на захід від Бродів. Гітлерівці намагалися вирватися з котла і пробитися на захід. Однак усі їхні намагання перервати перстень оточення були безуспішні. Ворог поніс величезні втрати в людях і в техніці".30 Але й це тільки частиннo відповідає правді, бо, як показала дійсність, перстень оточення дивізія "Галичина" таки прорвала й бодай частиннo вирвалася з нього. Деякі частини зовсім не були в окруженні. Згідно із твердженням деяких польських дослідників, із вояцтва Дивізії, яке вирвалося з окруження під Бродами, близько 4.000 перейшло до УПA.31

"История великой отечественной войны СССР" стверджує, що "чотири дні 60-та армія і частина сил 13-ої армії та інші фронтові з'єднання при підтримці могутніх ударів летунства провадили напружені бої , щоб зліквідувати німецько-фашистівську групу, окружену в районі Бродів. Ворожі війська робили розпачливі намагання вирватися з окруження упівденно-західньому напрямку... Однак... кільце окруження чимраз то більше звужувалося. Набавом ворожа група була розбита на частини і 22 липня повністю рогромлена. У брідському "котлі" найшли свій безславний кінець всі вісім окружених ворожих дивізій противника. В ході боїв знищено більше як 38 тисяч ворожих вояків і старшин, взято в полон 17.175 вояків, а в тому числі командира 13-го армійського корпусу генерала Гавфе і командирів дивізій генералів Лінденмана і Недвіґа".32

Тут варто підкреслити, що ані в "Истории великой отечественной войны" ані у збірній праці Інституту історії Партії ЦК ВЛКСМ п. н. "Українська РСР у Великій вітчизняній війні Радянського Союзу, 1941-1945", яка появилася в трьох томах у Києві в 1969 р., про дивізію "Галичина", як військову одиницю, немає найменшої згадки. Отже, промовчують її існування так якби її зовсім не було.32a

Майор Гайке, шеф штабу дивізії "Галичина" у своїй праці "Sie wollten die Freiheit" (Podzun Verlag, 1974), яка раніше була опублікована в українському перекладі п. н. "Українська дивізія "Галичина", заперечує совєтські чисельні дані, стверджуючи, що "подані числа перебільшені. Згідно з відомостями автора, до ХПІ-го корпусу, крім Української Дивізії, належало ще чотири вермахтівські дивізії, стан яких був досить ослаблений — разом 32-35.000 війська".33 Отже, разом з українською дивізією "Галичина" менше ніж большевики подали вбитими й полоненими. В той же сам час до Дивізії назад повернулося з-під Бродів коло 3.000 вояків, що становить менш-більш четвертину Дивізії. Гайке також твердить, що до німецьких дивізій повернувся з окруження приблизно такий самий відсоток вояків. Коли до цього додати, що деякі польські джерела твердять, що, прорвавшись з окруження під Бродами, коло 4.000 дивізійників перейшло в ряди УПА34 то з цього ясно, що з совєтськими даними щось не в порядку, тим більше, що вони зовсім не згадують про свої втрати, щонайменше в людях.

Погляд В. Д. Гайке підтверджують також і совєтські документи, які знаходяться в районному кабінеті Комуністичної партії у Бродах. Ці документи використали совєтські історики — автори збірника "Львівська Область" (Київ, 1967) і стверджують, що в районі Бродів, в липні 1944 р. "було розгромлене все бродівське угрупування фашистських військ. У цьому угрупуванні була розгромлена дивізія "СС-Галичина". Противник втратив тут убитими 15 тисяч солдат, а 2500 гітлерівських солдат і офіцерів взято в полон".34а З того видно, що для совєтської історіографії не важливе чи на полі бою залишилося вбитими 30 тисяч чи 15 тисяч, а в полон потрапило 17 тисяч чи 2.500 старшин і вояків. В кожному разі перебільшування совєтів у свою користь не мають меж, бо папір усе витримує, але це вказує, що їхні інформації аж ніяк не можна трактувати поважно.

Так само дуже ґрандіозно звучить ствердження, що совєтські війська "захопили 1.100 гармат і мінометів різного калібру, 1.500 автомашин і багато іншої бойової техніки".35 Не входячи в точність цифрових даних відносно "захоплених" гармат і автомашин, вражає те, що совєтські історики "забули" згадати, що всю зброю як і бойову техніку оточені частини німецької армії знищили, не маючи змоги її вивезти. Отже, в дійсності, совєтські війська "захопили" в основному купи грузів, які колись були зброєю і бойовою технікою, але тоді вже не придатною до жодного вжитку. Всі ці перебільшування чи зменшування у користь москалів не є випадковим явищем чи помилкою, але свідомим фальшуванням історії, про що вже була згадка у зв'язку з заподаними совєтськими інформаціями відносно участи німецького летунства та кількости знищених літаків.

Про важливість совєтської перемоги під Бродами може найкраще свідчить те, що коли 18 липня вечером до Кремля наспіла вістка про прорив німецького фронту коло Колтова та окруження 13-го німецького корпусу, в якому була й дивізія "Галичина", на наказ Сталіна "Москва салютувала хоробрим військам 1-го Українського фронту двадцятьма артилерійськими вистрілами з двіста двадцять чотирьох гармат".36 Ба, щобільше, у розділі "Найважливіші дати" згадуваної уже праці Українська РСР у великій вітчизняній війні Радянського Союзу під 1944-им роком є така інформація: "18-22 липня — Війська 1-го Українського фронту оточили і розгромили велике вороже угрупування на захід від міста Броди".37 Один із старшин корпусу ген. Свободa, у своєму спомині пише, що "перебуваючи в Чехословацькому корпусі на теренах Західньої України, совєтська військова влада нас інформувала про існування української дивізії "Галичина". Але вперше про неї вони заговорили щойно після боїв під Бродами, де Дивізія понесла поважні втрати. Тоді москалі трубіли по всіх фронтових відділах, що біля Бродів зліквідовано українську дивізію так, як зліквідовано армію ген. Павлюса під Сталінградом".38 З того всього можна зовсім сміло робити висновок, що дивізія "Галичина" була неабиякою сіллю в оці советського командування.

Очевидно, москалів турбувала не її мілітарна сила, але моральна та політична, що могла від'ємнo вплинути на боєздатність українців-червоноармійців.

Дивізія "Галичина", як і Українська Повстанська Армія, була виявом всенароднього незадоволення московсько-совєтською окупацією України й обі вони заперечували совєтські твердження московської пропаґанди про мирне та братерське співжиття усіх народів у межах СССР.

Вона всюди настирливо твердить, що в боях під Бродами "плече в плече боролися росіяни, українці, білоруси, казахи, грузини, узбеки, солдати інших національностей. Кожний воїн, — твердить їхня пропаґанда, — розумів, що борючись з фашистівськими захватчиками тут на землі України, він відстоював свободу, честь і незалежність своєї совєтської батьківщини, прискорює остаточний розгром ворога".39 Чи можна ще бути більш цинічним? Про те, що позаду вояків усіх тут названих національностей, стояла ще одна лінія фронту політруків, які наганами гнали своїх вояків у бій, ця пропаґанда і зовсім не згадує. Здається, що зайво навіть і згадувати про те, що "свобода" означає у совєтській "батьківщині". Чейже у 1941-1945 рр. ще всі прекрасно пам'ятали штучно витворений Москвою голод в Україні та криваві розправи совєтського режиму з українськими патріотами.

Своєю брехливою пропаґандою большевики намагаються затушкувати всенародній гнів, який виявився в перших днях німецько-советської війни. Большевикам ці факти дуже невигідні, зокрема у їхній лицемірній пропаґанді проти імперіялізму західніх держав, але ще більше невигідно у відношенні і до інших народів СССР, яких совєтська пропаґанда впевняє, що український народ, будучи під німецькою окупацією, боровся за поворот совєтської влади.

Із закінченням війни совєтська пропаґандивна машина звернула всі свої сили, щоб заперечити протисовєтський рух на теренах окупованих німцями, а в тому і в Україні. Коли цього не можна було зробити, тоді применшувала його в очах західнього світу, як і внутрі Совєтського Союзу в очах совєтських громадян. Отже почалося відоме вже фальшування історичних подій. Усіх відданих українській справі людей очорнювано, називано типовими тільки для совєтської лексики епітетами, вихваляючи тільки національну зраду й вислужництво Москві. Перегляд совєтської "історіографії" про дивізію "Галичина" вимагав би багато місця і чимало паперу й тому ми обмежимося до деяких публікацій сімдесятих років, тобто того, що друкується в Совєтській Україні після цілого чверть століття по закінченні другої світової війни. Вся ця безперервна фальсифікація минулого українського народу вказує на те, скільки уваги присвячує совєтська окупаційна влада в Україні, щоб затерти правду про боротьбу українського народу за своє соціяльне і національне визволення. Ось кілька типових прикладів, як совєтські "історики" фальшують історію дивізії "Галичина".

В 1970 р. появилася у Києві праця Сергія Т. Даниленка п. заг. "Дорогою ганьби і зради". В анотації цієї книжки видавництво каже, що це "книга про злочинну діяльність уніятської церкви (тобто Української Греко-Католицької — В. В.) — замаскованого і підступного аванпоста католицизму на Сході, звинувачувальний акт проти українського буржуазного націоналізму. Тут все достовірне: і факти, і прізвища".40 З того виходить, що тут повинна бути тільки правда, але совєтська правда не така сама як в інших народів. В основному книжка звернена проти митрополита Андрія Шептицького, голови Греко-Католицької Церкви та великого мецената й опікуна української культури й науки.

Але в совєтського історика Андрій Шептицький не зовсім такий, яким його знало західньо-українське населення. Згідно з Радянською енциклопедією історії України, митрополит Шептицький "підтримував загарбницькі пляни австро-німецьких імперіялістів щодо України. В 1914-17 рр. інтернований російським командуванням за шпигунську діяльність... Під час Великої вітчизняної війни (тобто під час Другої світової війни) активно співробітничав з німецько-фашистськими окупантами, допомагав грабувати багатства України, вивозити тисячі людей в неволю*

* Ми тут не будемо спростовувати цих безпідставних обвинувачень, бо про це написано вже чимало статтей і монографій.
був одним з організаторів дивізії "СС-Галичина".41 Уявім собі, що читач не знає, що таке було "дивізія СС-Галичина", яка в розумінні совєтського історика — таке велике зло, і він хотів би довідатися про неї дещо більше і докладніше у тій же енциклопедії історії України. Але даремні були б його намагання, бо там немає ані гасла "Дивізія Галичина", ані немає згадки про неї в історичному огляді Галичини, ані під гаслом "Львівсько-сандомирська наступальна операція 1944". Про неї там зовсім промовчано так, якби її взагалі не було. Про немилі совєтам речі — навіть і такі "наукові твори" як енциклопедія, історії України — не згадують. Відповідного гасла, яке вияснювало б це питання, нема взагалі.

Менш-більш із такою самою "об'єктивністю" пише і Даниленко і, так оплюгавлюючи світлу пам'ять великого Митрополита, як і цілий ряд інших українських діячів першої половини двадцятого століття. Даниленко написав також підрозділ "Яничари з дивізії СС "Галичина". Вже самий заголовок вказує на "науковий" підхід автора, а в тексті ось такий "достовірний факт": "Уніятська церква не тільки благословила націоналістів на черговий злочин проти українського народу, а й за наказом свого глави взяла найактивнішу участь у створенні "боєздатного українського війська". Насправді ж навіть серед покидьків суспільства до цього війська провадився примусовий набір. Разом із мобілізованими поліцаями і запроданцями з Прибалтики їх ледве вистачило на одну, і то недоукомплектовану дивізію СС "Галичина".42

На свідка, як те все відбувалося, Даниленко приводить слова о. Г. Костельника, який мав би був сказати, що "якби не допомога наших священиків, єпископів, усієї церкви, УЦК не зміг би набрати жодної чоти цих "добровольців". Молодь ховалася від набору або втікала до лісу. Тих, кого окупаційна влада затримувала, притьмом запирали в касарні, охороняли, щоб вони зразу ж не дезертирували... Поставала загроза: справа створення дивізії може скандально провалитися. Директори середніх шкіл почасти із своєї власної ініціятиви, почасти за наказом зверху позаписували в "добровольці" всіх учнів старших клясів. Але й це не допомагало. Довелося кожному з нас ... віддавати своїх власних дітей на убій. Тяжко про це говорити, але й я сам вимушений був віддати своїх двох синів..."43

Даниленко не каже, звідки він узяв цю цитату, а також не згадує про те, в яких обставинах о. Костельник цю заяву складав і підписував, якщо взагалі підписував. Автор також не згадує докладно про ту молодь, що тікала до лісу, бо й така була, чи вона там приєдналася до совєтських партизанів, щоб відбудовувати тюрму народів СССР, чи до Української Повстанської Армії, якої гаслом була самостійна Україна. Він про це не згадує, бо то незручно. Так само він не згадує про те, що обидва сини о. Костельника, перебуваючи по війні в таборі полонених в Італії, хоча й були "силою батьком записані в добровольці", зовсім не скористали із запросин совєтської репатріяційної комісії, яка мучила дивізійників кілька місяців, щоб вони верталися "на родіну" (тобто на батьківщину).

Закінчуючи свою "Історію дивізії "Галичина", Даниленко каже, що вона була "розторощена в боях" під Бродами і "врятувалася лише незначна купка фашистських яничар-стрільців і офіцерів дивізії, які, опинившись тепер під крилом американської та англійської розвідок, намагаються видати своє запроданство гітлерівським убивцям за "визвольні акції українського народу".44 Чи варто заперечувати Даниленкові, що дивізія "Галичина" зовсім не закінчила свого існування у битві під Бродами? Думаємо, що ні, бо то вказує, що його інформації не є такі вірогідні, як це заявляє видавництво.

У 1973 р. у Видавництві політичної літератури в Києві появився твір-пашквіль на ієрархів українських церков п. н. "Свастика на сутанах", якого автором є якийсь Клим Дмитрук. Як виявилося, це недійсне прізвище, а псевдонім майора КҐБ Климентія Ґальського, поляка із Житомирщини, відомого з цілого ряду незаконних дій щодо мирного населення у районах Львівщини, де він брав участь у мордуванні в'язнів та фабрикував "справи", потрібні для КҐБ.45 I ось цей "історик" сфабрикував працю проти українських ієрархів, в якій присвятив найбільше місця українській католицькій ієрархії на чолі з покійним уже митрополитом Андрієм Шептицьким. Як виходить із цієї "історичної праці" у Дмитрука як і в Даниленка, мабуть,чи не найбільшим гріхом української католицької ієрархії та духовенства було те, що вони прихильно поставилися до організації дивізії "Галичина" в 1943 р. Крім церковної ієрархії дісталося також і всім політичним та суспільно-громадським діячам, як Степан Бандера, Іван Кедрин, Богдан Кравців, проф. Володимир Кубійович, Микола Лебедь, о. д-р Василь Лаба, полк. Андрій Мельник, майор Євген Побігущий та багато інших. Для нього всі вони зрадники і запроданці, найтяжчі вороги українського народу. Десятки тисяч добровольців з української молоді до дивізії "Галичина" до нього не промовляють, бо в нього є своя статистика, яка каже, що "незважаючи на всі зусилля душпастирів вербування добровольців затягується" і "на 5 липня за офіційним звітом Військової Управи "зголосилося лише кількасот колябораціоналістів".46

У Дмитрука, так само, як і в Даниленка, є своя статистика і він зовсім не хоче знати про величаві відправи добровольців до Дивізії в часі першого покликання, у різних окружних містах Галичини, як Чортків, Коломия, Тернопіль і Станиславів, Перемишль та в інших центрах, куди заїжджалися молоді хлопці добровольці та цілими потягами їхали до Львова 16-18 липня 1943 р. і пізніше. Але Дмитрук того не бачив, бо ж його там не було, і зрештою, йому не вигідно було б те бачити, бо це не відповідає вимогам совєтської історіографії та совєтської пропаґанди про віддану лояльність українського народу Сталінові та Совєтському Союзові. Йому треба було побачити якесь маленьке провінційне типове в Галичині жидівське містечко — Щирець на Львівщині, де заледве проживало мало українських родин. Правда, він не каже, що він там був і бачив те, що там діялося; він, згідно з науковою практикою, цитує другого вислужника Богдана Стецишина, кол. провідного члена ОУН СД, який перейшов до большевиків і відкупляв себе брехнею та оплюгавлюванням колишніх своїх товаришів по організації та взагалі всього, що українське. Але повернімо до м. Щирця, яке Дмитрук намагається представити, як приклад, як формувалася дивізія "Галичина", чи пак, як зголошувалися до Дивізії українські добровольці.

"У Щирці, — пише Дмитрук, — для урочистих проводів добровольців у дивізію СС "Галичина" прибули керівники ОУН (? — В. В.), оберcт (полковник) німецької армії та представник губернатора Бізанц. Була мобілізована вся організаційна мережа ОУН (? — В. В.) і УДК, споруджена трибуна для параду, підготовлені гітлерівський і націоналістичний прапори. Але то ж вийшло? З цілого району прибуло аж 12 добровольців, з яких пізніше 7 втекло. Парад по суті зірвався, і мені, каже Стецишин, — довелося червоніти перед Бізанцем, коли він з обуренням кричав: "Ви, українці, є свині, з вами ніколи не можна вести серйозних розмов. Я своєю головою ручив Вехтеру, що наплив добровольців у дивізію буде масовим, а щож виходить? Виходить те, що немає з чого організувати не то дивізії, а батальйону. Передайте мої слова Лебедю..."47 Місто Щирець знаходиться на Львівщині, яка дала 10.909 добровольців до Дивізії, яких 8.790 приймальна комісія визнала за здібних до військової служби.48

Із повище наведеної інформації не зрозуміло, що мав робити в Щирці Б. Стецишин, коли уповноваженим Військової Управи у Щирці був Іван Сенюта. Так само не ясно, що мав робити у Щирці керівник ОУН, яка виступала проти організації Дивізії, а вже зовсім не зрозуміло, що мав у Щирці робити голова Військової Управи в часі "проводів добровольців у дивізію СС Галичина", коли його місце тоді було у центрі, у Львові? А вже зовсім не можливо є вияснити звернення і докором Бізанца до Стецишина, замість до уповноваженого Військової Управи за те, що "парад по суті провалився". Мало того, він ще й каже йому: "передайте мої слова Лебедю". Якщо ж твердження Стецишина правильні, тоді Лебедь міг тільки радіти з того, що пропаґанда ОУН СД, яку він тоді очолював у Галичині, була настільки успішна, що не було з кого "організувати не то дивізії, а батальйону".

Як видно з цього опису, то Дмитрук розраховував на зовсім непоінформованих читачів, бо ж жодних парад ніхто не влаштовував у повітових, а не то районних, містечках. Такі паради відбувалися раз у часі проголошення творення Дивізії 28 квітня 1943 р., а потім прощання добровольців у часі їхнього від'їзду до вишкільних таборів дивізії в днях 16-18 липня. Але це відбувалося тільки в окружних центрах, де звичайно були й вузлові залізничні станції. З цього погляду Щирець аж ніяк не міг, і не був місцем для паради з участю голови Військової Управи полк. Бізанца. Згідно з твердженням Уповноваженого Військової Управи на Львівську округу, інж. Романа Крохмалюка "у Щирці жодної паради з набором (до Дивізії) не було. Набір закінчився протягом двох чи трьох годин і ставало кругло 80 добровольців".48a

Але Дмитрук, аліяс Ґальський, на тому не зупинився, і як фахівець свого діла каже, що "вербувальники ловили молодих людей, саджали їх у військові автомашини і під охороною везли до мобілізаційних комісій".49 Отже, дивізія "Галичина", за словами Дмитрука, не була складена з добровольців, тих, які бажали боротися з московською комуною та кровожадною диктатурою Сталіна і його кліки, але з лояльних совєтських громадян, яких силою затягнено в ряди Дивізії. Однак вже на наступній сторінці Дмитрук зовсім забув за цих силою мобілізованих українських людей і каже, що "створена у складі фашистських військ дивізія СС "Галичина" не мала нічого українського. Очолювані нацистським генералом Фрайтаґом, обмундировані в чорну уніформу СС... дивізійники являли собою отару гітлерівських опричників, перевертнів — лютих ворогів українського народу".50

З даного опису не має певности, чи Дмитрук пише про дивізію "Галичина", бо по-перше, із силою мобілізованих молодих людей до Дивізії на протязі менше одного року вишколу, не могли їх перетворити у "лютих ворогів українського народу" чи "отару гітлерівських опричників", до яких він привик, будучи на службі НКВД-КҐБ. Найкращим прикладом його непоінформованости про дивізію "Галичина" є те, що він не знає навіть про кольор її уніформи, і, мабуть, прочитавши Галана, і собі повторяє його вигадки, що члени Дивізії були "обмундировані в чорну уніформу СС", тоді коли Дивізія мала сіро-зелену уніформу. Дмитрук є також автором пашквілю п. н. "Безбатченки: правда про участь українських буржуазних націоналістів і церковних ієрархів у підготовці нападу фашистської Німеччини на СРСР"51 (Львів, Каменяр, 1974) яка, як це видно з підзаголовку, призначена українським націоналістам та ще раз українським ієрархам, про Дивізію там немає багато матеріялу. Але є тут 12 ілюстрацій фоторепродукцій, з того половина з дивізії "Галичина", дві з леґіону "Ролянд", одна з леґіону "Нахтіґаль" та інші. Серед написів під тими світлинами можна прочитати такі епітети, як "зрадники", "запроданці", "головорізи", "яничари" тощо.

В тридцяту річницю битви під Бродами у Львові появився цитований уже збірник споминів учасників тієї битви п. н. "Бродовский котел, 1944-1974".52 У збірнику знаходиться поверх 30 споминів совєтських старшин і вояків, де між іншим стверджується, що т. зв. "колтовський коридор", через який совєтська армія намагалася продістатися на тил фронту і який 15 липня обороняли частини дивізії "Галичина", "був одним із важчих воєнних доріг, які вели до перемоги".53 У цьому збірнику тут і там згадується і про дивізію "Галичина" ніби ненароком, як наприклад, один із полонених дивізійників заявляє, що, мовляв, "ми уже давно хотіли самі здатися", тобто перейти до совєтів і щойно тепер наспіла відповідна нагода, і тому подібне.54 Але є тут також і короткий нарис історії дивізії "Галичина" кандидата історичних наук В. К. Сульженка п. н.: "Ганебне запроданство і безславний кінець". На самому початку цього нарису автор каже, що "в брідському котлі в числі розбитих фашистівських дивізій знаходилася і славнозвісна 14-та піхотна дивізія "Галичина". Історія її постання — це мерзенний приклад зради своєму народові українських буржуазних націоналістів".

"Верховоди ОУН (Організації Українських Націоналістів) тісно співпрацювали з гітлерівською Німеччиною, вірно служили інтересам третього райху. Вони зі шкіри вилазили, щоб доказати своє запроданство фашистівському режимові".

"До дивізії потягнулися поліцаї, оунівці, куркульські синки, уніятські годованці, пропащі головорізи, убивники й ґвалтівники, які доконували звірських розправ" над совєтськими патріотами. До неї влилися також бандити з батальйону "Нахтіґаль" ("Соловій"), який прославився ще в 1941 р. масовими розстрілами мирного населення міста Львова, випущені з тюрем злочинні елементи. Вся ця нечисть складала кістяк бандитської дивізії".

"Але того всього, як виявилося, було замало, — каже кандидат історичних наук. — Почалося полювання за молоддю. Основними методами вербування "добровольців" було насильство, шантаж, застрашування, обман і підкуп. Для переведення вербункової роботи нацисти створили спеціяльні команди СС і поліційні відділи з українських буржуазних націоналістів. Вербувальники ловили молодих людей, саджали їх до військових автомашин і під охороною поліції везли в мобілізаційні комісії; до родин тих, що відмовилися від насильної мобілізації примінювалися репресії".55

На закінчення цей же "історик" каже, що "Дивізія СС "Галичина" проіснувала всього один тиждень, як військова одиниця. Під ударами совєтських військ вона понесла великі втрати і безладно відступила, очунявшись щойно в брідському котлі. У принагідних боях в районі сіл Гончарівка і Почапи, намагаючись вирватися з оточення 22 липня 1944 р., 14-та піхотна дивізія СС "Галичина", як і інші німецькі дивізії, була розгромлена".56 На цьому Сульженко закінчив історію дивізії "Галичина", щось немов у голлівудських фільмах, де все мусіло мати т. зв. "геппі енд". Таким "геппі енд"-ом для совєтського історика був момент поразки дивізії "Галичина" під Бродами.

Тому що для Сульженка кінець дивізії "Галичина" прийшов у битві під Бродами, він зовсім не згадує про те, що до трьох місяців "розгромлена дивізія "Галичина" була реорганізована в повному складі і цим разом з три-батальйонними полками виступила до боротьби з совєтською партизанкою на теренах Словаччини. Не згадує він також і про те, що ранньою весною вона продовжувала боротьбу з совєтським сателітом на теренах Словінії а потім на совєтському фронті під Ґляйхенберґом та Фельдбахом в Австрії. Про це він не згадує бо йому в даному випадку це не вигідно. Так виглядають совєтські історичні наукові праці.

Весь цей збірник, так як і годиться "совєтській суверенній Українській республіці", хоча й опублікований у старинному українському місті Львові та й українським видавництвом "Каменяр", появився в мові російській, а не в українській і в тій же мові писав і український історик В. К. Сульженко, як і ряд інших учасників тих боїв з дивізією "Галичина" під Бродами, хоча їхні прізвища вказують на їхнє українське походження. У той же сам час колишні учасники дивізії "Галичина" пишуть і друкують свої спомини в українській мові — мові свого народу, навіть будучи поза межами України. Це мабуть і є чи не найкращим наочним доказом, за яку Україну боролася дивізія "Галичина", а за яку стероризовані вояки в рядах совєтської армії. Післявоєнна політика СССР є також найкращим доказом, що так як царська армія ішла на західньо-українські землі, щоб знищити "мазепинство", так і тепер совєтська армія захопила ті землі, щоб знищити "український буржуазний націоналізм" тобто національну свідомість народу, яка верховодам у Кремлі не дозволяє безтурботно панувати на Україні.

При цьому варто підкреслити ще й те, що історик Сульженко зовсім не турбується прийнятими в науці методами, за якими всякі катеґоричні ствердження мусять мати бібліографічну інформацію, щоб заінтересовані читачі могли перевірити правдивість його слів. Сульженко робить ствердження, не подаючи джерел, звідки він черпав такі "цінні" інформації. Виходить, що читач повинен вірити йому на слово.

У 1975 р. появилася у Львові також ніби то наукова праця якогось В. Масловського п. н. "Жовтоблакитна мафія", в якій цей "знавець" пише, що "у квітні 1943 р. Гітлер схвалив створення "самостійного" об'єднання. Як не реклямували місію націоналізму оунівці та уніятські священики, здійснити задум було не легко. Добровольців не було. Тільки погрози та насильна мобілізація дали незначний результат. Дивізію СС "Галичина" довелося докомплектувати карними злочинцями та поліцаями".57 Всякі коментарі тут зайві. Хочемо одначе при тому підкреслити, що на підтвердження своїх обвинувачень, совєтські партійні писарчуки не подали ані одного прикладу, який би вказував, що дивізійники доконали якихось злочинів. А це вони повинні зробити, бо ж вони навіть у Нюрнберзі вимагали видачі полонених дивізійників, як воєнних злочинців. Нам здається, що лайка большевицьких писак на адресу дивізії "Галичина" не є образою для дивізійників, бо вони не чекають похвал від ворогів свого народу. Якщо в "Радянській енциклопедії історії України" про митрополита Шептицького пишуть, що він "співробітничав з німецькими фашистськими окупантами, допомагав грабувати багатства України, вивозити тисячі людей у неволю, був одним з організаторів дивізії "СС-Галичина", то хіба ж можна дивуватися, що у звичайному пашквілі називають членів дивізії "головорізами"? Коли у цій же самій "енциклопедії" говориться, що гетьман І. Мазепа це "зрадник українського народу", а про С. Бандеру, А. Мельника, Є. Коновальця, Павла Скоропадського та багато інших визначних постатей з часів Визвольних змагань та пізніших навіть згадки немає, тоді можна зрозуміти, що собою представляють "наукові" праці даниленків, дмитруків, масловських тощо.

У своїх обвинуваченнях Дивізії "Галичина" совєтські історики-борзописці приписують їй мало що не кожну свою невдачу в Україні а зокрема в Галичині, навіть з тих часів, коли Дивізія ще не існувала взагалі. Ось, наприклад, в збірнику "Івано-Франківська область", що появився у серії "Історія міст і сіл Української РСР" (Київ, 1971) в історичній довідці про Яремче і Делятин Надвірнянського району знаходимо таке "історичне" ствердження:

"Під час Карпатського рейду ковпаківцям довелося вести виснажливі бої з фашистами в околиці Яремче. Щоб закрити партизанам усі виходи з Карпат, німецьке командування зосередило тут 6 полків, 5 спецбатальйонів й інші військові підрозділи, окремі батальйони дивізії "СС-Галичина", танкові й авіяційні частини".58 Про рейд партизанського відділу під командою С. Ковпака в Карпати, який відбувся у червні й липні 1943 р. ми вже згадували в іншому місці, як про один із засобів, який мав перешкодити в вербуванні добровольців до майбутньої дивізії "Галичина". Совєтські історики, всупереч історичним фактам, втроє перебільшили німецькі сили, які виступили проти Ковпака (з двох полків зробили б), поплутали і хронологію, запевняючи, що "батальйони дивізії СС-Галичина" брали участь у поборюванні партизанського відділу Ковпака в Карпатах, хоча в той час, 17 і 19 липня, відбувалися перші покликання на рекрутський вишкіл до дивізії, отже, дивізії ще не було.

* * *

Вслід за совєтськими "істориками" типу Клима Дмитрука правлять теревені і деякі наші заокеанські трубадури московського імперіялізму в Україні, як наприклад Петро Кравчук у Канаді.

У своєму пасквілі на національно-свідому українську іміґрацію п. н. "Правнуки погані; українські націоналісти в Канаді" (Київ, Радянський Письменник, 1960), прикриваючись дуже влучним псевдонімом Марко Терлиця, цей писака назвав один розділ "Воєнні злочинці". Тут він розписується відомим совєтським стилем, використовуючи найвідбірнішу лайку совєтської пропаґанди супроти всіх тих, які збройно виступили проти ненависної московсько-большевицької тиранії, в тому числі і проти дивізії "Галичина".

Він називає дивізію ганебною, а її вояків воєнними злочинцями, не подаючи жодних доказів, де і коли Дивізія як цілість, чи якісь окремі її частини, чи навіть хочби окремі вояки поповнили якісь злочини супроти цивільного населення, де б Дивізія не стояла.

Про правдивість Кравчукових "стверджень" чи не найкраще свідчить його, з дозволу сказати, інфoрмація про генерала Павла Шандрука, головнокомандувача Української Національної Армії весною 1945 року.

— "Хто такий Павло Шандрук? — питає Терлиця-Кравчук і віповідає: — Він білогвардієць. Втік з України в 1920-их роках після встановлення радянської влади. Від 1922 року до вибуху другої світової війни служив офіцером у польській панській армії. Подейкують, що саме він, будучи командиром дивізії, здав її німецьким фашистам. За ці саме заслуги гітлерівці його зробили командиром дивізії "СС Галичина".

— Після того, як радянське військо розбило цю паскудну дивізію під Бродами "герой" Павло Шандрук утік на Захід і опинився аж у славному Берліні".59

Тут дозволимо собі вказати на деякі неточності, якими так обтяжена писанина цього совєтського борзописця у демократичній Канаді. Перше, це те, що ген. Павло Шандрук білоґвардійцем ніколи не був і в Денікіна не служив, ані в іншій біло-московській армії. За часів української державности він був полковником армії УНР і з України зовсім не втікав, а відступив перед московською навалою із зброєю в руках, як годиться вірному синові українського народу, що боровся проти московського ярма. Як еміґрант, він перебував у Польщі до 1936 р. і щойно після цього став контрактовим старшиною польської армії, в рядах якої він воював проти німців, командуючи 18-им полком піхоти. Німці захопили його пораненим у шпиталі і забрали в полон. Якщо б генерал П. Шандрук, "будучи командиром дивізії, здав її німецьким фашистам" — то польський екзильний уряд про це мусів би знати, тим більше, що про це знає Терлиця-Кравчук, і напевно не нагородив би його вже після війни найвищим польським відзначенням Virtuti Militari. Звільнившись з німецького полону, П. Шандрук проживав на польських землях і щойно 17 березня 1945 р. Президія Українського Національного Комітету призначила його головнокомандуючим новосформованої Української Національної Армії, і в такому характері він відвідав у квітні 1945 р. дивізію "Галичина", щоб прийняти присягу вояків у вірній службі Україні, бо власне тоді вона була перейменована на Першу Українську Дивізію Української Національної Армії.60 З цього виникає, що ген. Шандрук командиром Дивізії "Галичина" ніколи не був, як і не міг бути з нею в битві під Бродами у липні 1944 року.

Цю істину зрозуміли навіть і англо-американські історики, студіюючи джерельні матеріяли відносно створення та воєнних дій дивізії "Галичина". Не може зрозуміти тільки Кравчук-Терлиця, який не хоче бачити кривд, заподіяних Москвою українському народові, не хоче зрозуміти патріотичних почуттів української молоді, яка йшла до дивізії "Галичина" чи до Української Повстанської Армії з бажанням визволити свій нарід з-під жорстокого московсько-большевицького панування і сталінського терору. Перекручуючи факти (а в цьому він набив уже руку) Кравчук каже, що "вояки з СС дивізії "Галичина" були гітлерівськими ландскнехтами. Вони були гіршими ніж, наприклад, головорізи з іноземного леґіону, які за франки палили й руйнували неґритянські поселення в Африці".61 ("Ганебна річниця" — Життя і слово, 21 травня 1973). Дмитрукові аліяс Ґальському дивуватися не можна, бож він паплюжить не своє — польське, а наше — українське, але Кравчукові, як українцеві, можна і треба дивуватися, бо він, маючи в розпорядженні різні джерельні матеріяли, як і свідчення учасників тих подій, не потрудився перевірити їх і пише все так, як цього вимагає Москва. Цікаве при тому ще й те, що він ніколи не виступив проти злочинів Москви в Україні ані в часі кривавих масакр за єжовщини в 1936-1938 роках, чи МВД-КҐБ після війни, не кажучи вже про масові розстріли Чека-ҐПУ у 20-их роках. Він ніколи не обвинувачував Москву за її жорстоке так зване "розкуркулювання" українського селянства й насильної колективізації та за три голоди, організовані в Україні за часів совєтської влади (1921-22, 1932-33 та 1946-47), які коштували Україні мільйони жертв і то в першу чергу хліборобів. Він ніколи на засудив практики совєтських концентраційних таборів, примусової праці і тюрем на далекій півночі Росії і Сибіру, де українські громадяни масово вмирали мученицькою смертю з голоду й холоду. Кравчук ніколи не засудив совєтського терору, під час якого був вимордуваний цвіт української інтеліґенції — працівників української освіти й культури в тридцятих роках, совєтський режим і надалі нищить прояви національної свідомости, саджаючи всіх інакше думаючих у тюрми, в доми для божевільних та в концтабори. Він не згадує за десятки тисяч помордованих большевиками українських громадян у Винниці в 1938 р. та літом 1941 р. перед приходом німецької армії у тюрмах Львова, Дрогобича, Дубна, Золочева, Уманя, Станиславова, Чорткова та багатьох інших міст Західньої України. Не виступив він і проти злочинної русифікаційної політики Брежнєва в Україні.

А може він не пише про це з ідеї, вірючи у світле майбутнє безклясового суспільства в СССР? На жаль, факти вказують, що Кравчук поріс капіталістичним салом. Відомий колишній канадський комуніст Іван Коляска у своїй найновішій праці "Розвіяні ілюзії" (The shattered illusion. Torоnto PMA Books, 1979) доказує, що Кравчук виконує свою роботу за добре платні посади та дивіденди з бізнесу, контрольованого совєтським урядом та канадською Комуністичною партією у Канаді.

Він жеж скарбник в управі подорожньої аґенції GLOBE TOURS, член дирекції спілки TARAS Investments, яка є власником кількох бізнесових домів у Торонто, і членом управління підприємства "Українська Книга" і всі вони приносять поважні доходи для його особистої кишені.62 Підсумовуючи це все, доводиться повторити за Коляскою ствердження, що "часом потрібно йти на компроміс в особистих справах для добра нації, але йти на компроміси коштом нації для особистої вигоди — це вже зрада".63 До котрої катеґорії належать з одного боку, ті, що йшли зі зброєю в руках проти ворога України число ОДИН — Москви, тобто члени дивізії "Галичина", УПА та інші і з другого боку ті, які одержують від Москви медалі заслуги та цілком непогані чайові і безплатні прогульки до СССР, хай рішає сам читач.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] а) В 1943 р. у складі німецьких збройних сил існували вже різні військові формації з народів раніше окупованих Совєтським Союзом, ба навіть і російських. Найбільшою чисельно була Русская Освободительная Армия (РОA), яка нараховувала близько 800.000 чоловік, але порозкидуваних малими, не більше батальйона, частинами по всіх фронтах. Військової одиниці вона собою, однак, поза назвою, не творила, її командиром був ген. А. Власов.

б) Найстаршою російською формацією на боці німців був 5-ий полк Донських Козаків, який, як 436 батальйон піхоти Червоної Армії силою 77 офіцерів і 1799 підстаршин і козаків на чолі із своїм командирoм майором I. Н. Кононовом, перейшов до німців ще в серпні 1941 р.

в) Другою щодо числа російською частиною була Русская Освободительная Народная Армия (РОНА) під командою ген. Мєчислава Камінського у силі близько 20.000 чоловік. Її початки також сягають кінця 1941 — початку 1942 року. Пізніше вона дістала назву СС Штурмбриґада і відома вона зі своїх "подвигів" у здушуванні Варшавського повстання в 1944 р.

г) В 1942-43 роках постали одна естонська та дві латвійські дивізії, які, подібно як і дивізія "Галичина", були приділені до зброї СС. Були ще й інші військові формації кавказьких народів, білоруського та середньоазійських. (The Patriotic traitors. London, Heinemann, 1972, стор. 297-310)

[2] Українське Визвольне Військо, у скороченні — УВВ — було також армією подібною до РОА, яке мало свою назву, але не мало ані головного командування і складалося з різних військових та охоронних частин по цілому фронті порозкиданих. Всіх їх нараховували до 180.000 і носили вони звичайну німецьку уніформу, але для відрізнення на лівому рукаві мали щитик блакитного кольору з вигаптованим жовтим тризубом та буквами УВВ. (D. Littiejohn, op. cit., 328)

[3] N. Bethell. The last secret; forcible repatriation to Russia, 1944-1947. London, Deutsch, 1974, p. 3

[4] Ibid., р. 28.

[5] Ibid., р. 3.

[6] Ibid., р. 29.

[7] Ibid., р. 3.

[8] Ibid., стор. 4: але до дивізії "Галичина" у Сталіна були спеціяльні "симпатії". На конференції Великої Трійки в Потсдамі, в липні 1945 р., з поміж усіх формацій, які воювали на німецькому боці протії Совєтів, Сталін вимінив поіменно тільки одну-одиноку Українську дивізію "Галичина" — гл. N. Tolstoy; Victimes of Yalta, стор. 258

[9] Історія Української РСР. Київ, Наукова Думка, 1967, т. 2, стор. 5.

[10] Докладніше гл. Р. Крохмалюк. Заграва на сході. Торонто, Братство кол. Вояків 1. УД УНА, 1978, стор. 57-64.

[11] М. Курах. "Українська дивізія "Галичина" в насвітленні большевицької пропаґанди". — Вісті Братства кол. Вояків 1. УД УНА (Мюнхен), ч. 91. 1958, стор. 71, кол. 1.

[12] Там же, кол. 1.

[13] Радянська енциклопедія історії України. А. Д. Скаба, гол. редактор. Київ, Академія Наук УРСР, 1972, том 1, стор. 1656.

[14] Історія Укр. РСР, т. 2, стор. 498.

[15] Курах, цит.праця, стор. 71, кол.1.

[16] Рад. енцикл. історії України, т. І. стор. 2706.

[17] Курах, там же.

[18] Курах, там же, стор. 69-70

[19] Я. Галан. Твори у трьох томах. Київ, Держ. вид-во України, 1960, т. 2, стор. 336-337.

[20] Курах, цит. праця стор. 69 кол. 3.

[21] Там же, стор. 70 кол 1.

[22] Там же, стор. 70 кол. 1.

[23] "История великой отечественной войны Советского союза 1941-1945" в 4-х томах. Москва, Воєн. изд-во Мин-ва Обороны СССР, 1962, т. 4, стор. 206

[24] Там же, стор. 207

[25] Там же, стор. 208

[26] Там же, стор. 207.

[27] Там же, стор. 212.

[28] Там же.

[29] Там же.

[30] Бродовский котел, 1944-1974. Львів, Каменяр, 1974, стор. (5).

[31] E. Prus. "Utworzenie kolaboracyjnego rządu ukraińskich nacjonalistów i ogloszenej we Lwowe w 1941 r. "samostijnej derżawy" pod protektoratem Trzeciej Rzeszy". "Z dziejów Stosunków polsko-radzieckich: Studia i materiały" (Warszawa) Кsiążka i Wiedza, 197, str. 138.

[32] История вел. отеч. войны. т. 4. стор. 214.

[32а] Хоча в совєтських підручниках про Дивізію "Галичина" не згадується, однак, наявність колишніх дивізійників у вільному світі турбує совєтську владу. Большевикам не подобається те, що Дивізія, і її колишні учасники, користуються пошаною української спільноти і стоять у проводах різних організацій та установ, тому й вони намагаються скомпромітуватн пам'ять про Дивізію. І навіть тепер, 35 років пізніше совєтська пропаґанда все ще накидається на неї брудною лайкою. "Всезнавець" українських справ Клим Дмитрук аліяс Ґальський аж у трьох числах видаваного совєтами тижневика "Вісті з України", призначеного для дезінформації українців у вільному світі інформує своїх читачів "Хто такі дивізійники?". В цій так званій науковій розвідці Дмитрук вживає типову совєтську термінологію "зрадники", "запроданці", "головорізи" й обвинувачує Дивізію в різних злочинах, але не подає жодних конкретних фактів на підтвердження своїх обвинувачень (див. "Вісті з України", ч. 18, 21 і 22 за 1979 рік).

[33] В. Д. Гайке. "Українська дивізія "Галичина". Торонто, Накладом Братства кол. Вояків 1 УД УНА, 1970, стор. 97.

[34] E. Prus. "Utworzenie kolaboracyjnego rządu ukraińskich nacjonalistów..." Z dziejów Stosunków polsko-radzieckich: Studia i materiały, t. 9, str. 138.

[34а] Львівська область. Маланчук В. Ю., голова редколегії. Київ, Гол. Редакція Укр. Рад. Енциклопедії Академії Наук УРСР, 1967. (Історія міст і сіл Української РСР), стор. 125.

[35] Українська РСР у великій вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 рр. т. 3. Київ, Вид-во Політ. Літ-ри України, 1969, стор. 51.

[36] Бродовский котел, стор. 9.

[37] Українська РСР у вел. вітч. війні..., стор. 429.

[38] П. Бабець. "У Чехословацькому корпусі" — Вісті Комбатанта, ч. 4(60) 1972, стор. 50.

[39] Там же, стор. 6-7.

[40] С. Т. Даниленко. "Дорогою ганьби і зради; історична хроніка". Київ, Наукова Думка, 1970, стор. (2).

[41] Рад. енцикл. історії України, том 4, стор. 519а.

[42] Даниленко, цит. праця, стор. 231.

[43] Там же, стор. 232.

[44] Там же, стор. 233.

[45] Український Вісник: самвидавний журнал з України, вид. 6, березень 1972 (передрук). Балтимор, Смолоскип, 1972, стор. 165-166.

[46] К. Дмитрук. Свастика на сутанах. Київ, Вид-во політ. літ-ри, 1973. стор. 201

[47] Дмитрук. Свастика на сутанах, стор. 213.

[48] "Bericht über die Werbeaktion bis 2 Jini 1943 einschliesslich". Архів Військової Управи — Головна Управа Братства кол. Вояків 1. УД УНА.

[48а] Лист Р. Крохмалюка з дня 2 липня 1978. — відповідь на запит автора у справі події в Щирці.

[49] Там же, стор. 215

[50] Там же, стор. 216

[51] К. Дмитрук. Безбатченки. Львів, Каменяр, 1974, світлини між стор. 160-161.

[52] Бродовський котел, стор. 270.

[53] Там же, стор. 72.

[54] Там же, стор. 172.

[55] Там же, стор. 210.

[56] Там же, стор. 212.

[57] В. Масловський. Жовтоблакитна мафія. Львів, Каменяр, 1975, стор.

[58] Івано-Франківська область, Чернов О. О., голова редколегії. (Київ), Гол. Редакція Укр. Рад. Енциклопедії Академії Наук УРСР. (Історія міст і сіл Української РСР), стор. 429. Таке саме ствердження знаходиться також у 2-му томі збірної праці "Українська РСР у великій вітчизняній війні...", на стор. 162.

[59] М. Терлиця. Правнуки погані; українські націоналісти в Канаді. Київ, Радянський Письменник, 1960, стор. 181.

[60] П. Шандрук. Arms of valor. Translated by Roman Olesnicki. New York, R. Speller, 1959, стор. 156-213, а також Р. Крохмалюк. Заграва на сході, стор. 160-178.

[61] П. Кравчук, "Ганебна річниця" в часописі Життя і слово (Торонто) 21 травня 1973.

[62] John Kolasky. The shattered illusion; the history of Ukrainian pro Communist organizations in Canada. Toronto, PMA Books, 1979, стор. 212-214.

[63] Там же, стор. 225.

 

Дивізія "Галичина" в польській літературі

Як воно не дивно, але в польській воєнній літературі дивізія "Галичина" є зображена в не менш чорних красках, ніж у совєтській. Дивно це тому, бо дистрикт Галичина з часів німецької окупації був складовою частиною Генеральної Губернії, яка охоплювала польські центральні землі й тому першоджерел про формування та діяльність дивізії полякам не бракує. Друге, що нас дивує, це те, що польські вчені ще таки не затратили почуття своєї індивідуальности і намагаються бути об'єктивними навіть там, де совєтські вчені одверто перекручують факти й підсувають інтерпретацію таку, якої треба совєтсько-московському імперіялізмові, чи пак, партійній лінії.

Незважаючи на доступність потрібних матеріялів та першоджерел до історії формування дивізії "Галичина", Вєслав Шота, майор Війська Польського та автор довшої розвідки п.н. "Нарис розвитку Організації Українських Націоналістів і Української Повстанської Армії" (Zarys rozwoju Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów i Ukraińskiej Powstańczej Armii), описуючи початки дивізії "Галичина", закидає, що "мельниківці... не тільки співпрацювали з німцями у формуванні СС Стрілецької дивізії "Галичина", але таки організували її".

"На весну 1943 р., — пише Шота, — (мельниківці) розпочали організовувати військові частини, призначені для боротьби з Совєтським Союзом. Шефом вербункового бюра був ген. Курманович, кол. старшина австрійської армії. Вербування, однак, не дало очікуваних вислідів. Добровольців було замало. Зголошувалося, в першу чергу, різного рода шумовиння, злочинці та фанатичні сторонники фашизму. На початку було оголошено, що вербування добровольців триватиме один місяць, але з уваги на мале число кандидатів, більше ніхто не згадував про термін його закінчення. З цих добровольців була зформована т. зв. "Галицька Стрілецька Дивізія СС" (SS Schützen Division "Galizien").1 Коли б п. Шота поцікавився як слід, то він знайшов би у документах, що з самого Краківського дистрикту де знаходилося Засяння і Лемківщина, до дивізії "Галичина" тільки до 2 червня 1943 р. зголосилося 18.999 добровольців, що аж ніяк не вказує, що добровольців було замало, навпаки, їх було більше, як німці сподівалися чи бажали собі.

Дуже поважні закиди дивізії "Галичина" роблять поляки так у Польщі як і деякі з тих, що перебувають у західньому світі. Огляд польських закидів розпічнемо зі ствердження відомого у міжвоєнних роках польського діяча-ґерманофіла Владислава Студніцького, автора праці "Polska za linią Curzona". В ній автор наводить цілий ряд прикладів польськости "кресуф всходніх" і, як виходить з його міркувань, Польща повинна опертися своїми кордонами, якщо вже не на Дніпрі, як це було перед її розбором з кінцем ХVІІІ століття, то що найменше на Збручі, тобто на польських східніх кордонах з перед 1939 р. На його думку, "українці мають слабі підстави на власну державність" і тому їхніми землями можна було б поторгуватися з німцями, віддаючи їм "зємє одзискане" взаміну за привернення "кресуф всходніх" тобто українських і білоруських земель на схід від лінії Керзона. Ввиду того від нього важко було б очікувати безпристрасної оцінки подій з останньої війни. Не забув він і про дивізію "Галичина", яка, за його словами, "озброювала українські банди проти поляків, сама палила польські села, кажучи, що то є відплата за ушкоджений диверсантами міст чи залізницю. Всі ці диверсії українська дивізія СС використовувала до пересади, а потім і сама вона тлумила варшавське повстання".2

Подібні закиди на адресу Дивізії "Галичина" роблять також А. Б. Щесняк у своїй розвідці "Деякі проблеми польсько-українських взаємовідносин в 1939-1947 рр". (Niektóre probłemy stosunków polsko-ukraińskich w latach 1939-1947) та Р. Торжецький у розвідці "Деякі аспекти гітлерівської політики супроти українців, 1940-1944" (Niektóre aspekty hitlerowskiej polityki wobec Ukraińców, 1940-1944), які появилися у збірнику Відділу історії Польсько-Совєтських зв'язків Польської Академії Наук у Варшаві п. н. "Z dziejów stosunków polsko-radzieckich", t. 5, 1969. Обидва вони твердять, що дивізія "Галичина" допомагала відділам УПА "мордувати поляків".

"До протипольської діяльности були заанґажовані різнородні українські елементи, незалежно до якого політичного табору вони належали, бандерівців чи мельниківців. Польські села пацифікували члени ОУН і УПА, українська поліція та відділи дивізії СС-Галичина, зокрема в 1944 р".3 — каже Щесняк. В обох цих розвідках наводяться навіть числа замордованих поляків. Щесняк, наприклад, каже, що "сьогодні трудно окреслити хоча б приблизно, кількість поляків, що впали жертвою українських націоналістів у 1943-1944 роках. Поточні звідомлення влади Делеґатури (представництво польського уряду в краю — В. В.) вичислюють страти в поодиноких районах, але не повністю. Напр. у відношенні до Волині за 1943 р. понад 15.000 жертв; до Східної Малопольщі* до травня 1944 р. - коло 10.000 жертв.

* Malopolska Wschodnia — Східня Малопольща — так поляки називали Галичину.
** Це помилка, повинно б бути "1943" бо в серпні 1944 р. німців у Львові уже не було.
Владислав Студніцький, інтервенюючи у німецької влади у Львові 10 серпня 1944 р.** згадував число 200.000 поляків, яких замордували українці, на що шеф німецької поліції у Львові відповів, то замордовано щонайбільше 100.000. Сам же Щесняк вважав, що "на терені Полісся, Волині, Холмщини та Засяння вимордувано приблизно коло 60-80.000 поляків".4

Як бачимо, розбіжність чисел надто велика, коли порівняти 200.000, яку наводить Студніцький, із цифрою 10.000 для "Малопольські Всходнєй до травня 1944 р". чи 60-80.000, яку подав Щесняк для Полісся, Волині, Холмщини та Засяння разом. Р. Торжецький, у своїй розвідні "Niektóre aspekty hitlerowskiej polityki wobec Ukraińców" згадує цифру Студніцького і губернатора Вехтера, який у відповідь Студніцькому мав сказати "не більше як 50.000", але сам він обмежився до ствердження, що "число (польських) жертв у Галичині ближче не відоме. Варто однак додати, каже Торжецький, що протипольські акції на самій різанині не кінчалися. УПА постановила була голодом змусити польське населення опустити Галичину. Тому що поляки втікали з сіл до міст, рішено було затримати доставу харчових продуктів до міста". Вслід за тим іде ствердження, що "почесне місце в тих акціях занимали також дивізія "Галичина"5 (Підкреслення - В. В.)

Цю інформацію автор взяв, як це він твердить, з Краківських Вістей, з 10 травня 1944 р. ч. 105. Нам видається, що Торжецький або не перевірив сам тих інформацій, або не зрозумів допису у "Краківських Вістях", бо в той час, якщо і був якийсь зв'язок поміж УПА і дивізією "Галичина", то він був нелеґальний і про нього не могло бути жодної згадки у пресі, контрольованій окупаційною цензурою.

Наступна стаття у тому ж збірнику, яку написав Всеволод Волчов, мабуть співробітник з СССР, п. н. "Причинок до становища угрупувань лондонського табору на Люблинщині супроти українського питання" (Przyczynek so satnowiska ugrupowań obozu londyńskiego na Lubelszczynie wobec kwestii ukraińskiej) наводить цілий ряд інформацій, як поляки нищили українців на Холмщині. Між іншим він цитує Н. Грончевського, одного з командантів Армії Людової (конспіраційна військова просовєтська організація), який у своїй праці "Wspomnienia Przepiórki" каже: "З прикрістю мушу ствердити, що на надбужанських землях у мальтретуванню цивільного населення перед вело реакційне підпілля (тобто сторонники лондонського екзильного уряду - В. В.) бо нападя українських націоналістів були рідкісні і їх доконували звичайно кілька або кільканадцяти особові банди, які діставалися на лівий берег Бугу і, звичайно, скоро зникали назад. Використовуючи прецедент, провідники реакційного підпілля на тих теренах організували на велику скалю закроєні виправи, мальтретуючи населення в селах, які замешкували українці. В таких нападах не раз брали участь організовані кількасотособові ватаги, які сіяли страх та знищення, залишаючи за собою сліди невинно пролитої крови"6

Волчов вказує, що тут відігравала велику ролю клясова боротьба, мовляв, сторонники лондонського екзильного уряду не заступали інтересів робітників і селян. Отже всі ті злочини приписує він полякам з Армії Крайової. "Правиця лондонського табору, — каже Волчов, — розпочала збройні виступи проти українців уже в 1943 р., представляючи їх як відплату за протипольські акції ОУН-УПА.Удари АК спрямовано, в першу чергу, проти мирного українського населення..."7

В парі з тим Волчов каже, що "в 1943 р. українські націоналісти приступили до масової терористичної акції супроти польського населення Західньої України та в східніх повітах Люблинщини. Одночасно протипольську акцію провадили, спеціяльно для того спрямовані окупантом на терени Люблинщини, відділи дивізії "СС Галичина", а також української поліції, що залишалася на службі гітлерівської влади".

"В першій половині 1944 р. польсько-українські суперечності ще більше загострилися. Крім частин дивізії "СС Галичина", що пацифікували й тероризували польське населення та станиць української поліції в протипольській акції брали участь також збройні відділи УПА з теренів Західньої України та Ряшівського воєводства".8

Ствердження ці, як видно, дуже загальникові й не підтверджені ані одним конкретним доказом, тобто випадком із заподанням місця і часу такої акції. Волчов каже, що в 1943 р. "відділи "СС Галичина", а також українська поліція провадили збройну протипольску боротьбу на теренах Люблинщини, цебто тоді, коли дивізія "Галичина" ще взагалі як бойова група не існувала. Про дивізію "Галичина" як військову одиницю взагалі не можна говорити в 1943 р. Добровольців, які зголосилися до Дивізії в травні і червні стали покликати до війська щойно в другій половині липня і пізніше й під кінець року тільки перші покликані покінчили свій рекрутський вишкіл і більшість з них виїхала на різні підстаршинські курси. В ім'я правди годиться сказати, що німці, у відміну від москалів, в 1943 р. невишколених вояків на фронт не висилали. Іншими словами, частини, які переходили рекрутський чи підстаршинський вишколи, до "пацифікування й тероризування" польського населення на Люблинщині ще зовсім не надавалися.

Польсько-українські справи обговорює також праця двох згаданих уже повище авторів, а саме Антонія Б. Щесняка та Вєслава З. Шоти п. н. "Дорога до нікуди" (Droga do nikąd), яка появилася в Варшаві в 1973 р. Мабуть тому, що в ній забагато інформацій про діяльність ОУН та УПА, цю працю скоро зняли з книжкового ринку.

Хоча сам заголовок книжки звучить доволі таємничо за те її підзаголовок вказує вже на зміст праці: "Діяльність Організації Українських Націоналістів і її ліквідація в Польщі". Ця доволі обширна праця нараховує 583 сторінки, на яких зібрано дуже багато інформації про ОУН а в тому і про Дивізію, якій присвячено окремий підрозділ п. н. "Дивізія СС "Галичина" та інші мельниківські військово-поліційні формації".9 Крім того згадується про Дивізію ще й в інших розділах. У вступному слові автори кажуть, що "пізнання минулого має служити сучасним потребам народнього виховання. Значення тої загально відомої правди зобов'язує істориків досліджувати і представляти суспільству ті історичні події, які виливали додатньо на розбудову Польщі, як і ті, що кидають тінь на наше минуле. Без сумніву, щодо тих останніх, треба зарахувати польсько-українські взаємовідносини",10 кажуть оба автори. Праця ця побудована на джерельних матеріялах, але, як це твердить Єжи Гальберштадт, який рецензував цю працю, "автори використали ту літературу побіжно, тільки пов'язану з тематикою монографії, яка не все мала наукову вартість".11 З уваги на те, "деякі твердження авторів треба буде справджувати" і тому "ряд стверджень Щесняка та Шоти викликають сумніви".12 Ми вповні погоджуємося з рецензентом.

Перш за все Щесняк і Шота поділяють українське суспільство на дві, а, радше, три катеґорії: а) бандерівці, б) мельниківці, до яких він зачисляє всіх тих, що не погоджувалися з політикою бандерівців. За його клясифікацією весь Український Центральний Комітет у Кракові з усіма його відділами по цілій Галичині, як і Військова Управа це все мельниківці. До третьої — доброї катеґорії — належать комуністи, але про них він згадує найменше.

Тому що автори вийшли із мильного заложення, силою факту вони мусіли прийти і до фальшивих висновків. Хоча оба вони рахуються фахівцями в українських справах, вони не зуміли відповідно посортувати доступні їм інформації, а що найважніше, чого не може переочити жоден історик, не зуміли своїх інформацій сконфронтувати та проаналізувати. Найгірше це видно з того, що вони зовсім нехтують хронологією і показують кота хвостом.

"Весною 1943 р., згідно з концепцією Гітлера, розпочалася організація військової частини, яка мала стати до боротьби проти Совєтського Союзу. Для узгіднення компетенції та вияснення організаційних справ, в лютому 1943 р. В. Кубійович виїхав на конференцію до Берліна. Головою вербункового бюра був ген. Віктор Курманович... Однак вербункова акція не дала сподіваних вислідів, добровольців було не багато. Зголосилися головно авантюрники, кримінальники та фанатичні сторонники фашизму..."

"Крім вербункового бюра, яке виявилося мало активним, німці покликали при уряді Генерального Губернаторства ще і 12-особову Військову Управу з полк. Альфредом Бізанцом, як головою. Його найближчими співробітниками були о. Василь Лаба і проф. Зенон Зелений"13

"Початкове набір до Дивізії СС "Галичина" був на добровільній базі, але щоб приспішити рішення кандидатів, застосовувано різного роду пресію, найчастіше економічну... В той спосіб організатори силою змобілізували коло 100 тисяч осіб. Тому що акція добровільного зголошування прогоріла, мельниківці взялися за більш драстичні методи"

"В багатьох випадках німці примусово забирали українців до війська. Поодинокі села оточувала жандармерія і вилапувала всіх мужчин від 18-45 років, що наприклад було зроблено в Кам'янецькім повіті"14

"Помимо великих труднощів 28 квітня 1943 р. була зформована 14-та стрілецька дивізія СС — 14 SS Schützen Division "Galizien", її командиром став німецький генерал І. Фрайтаґ, шефом штабу майор В. Гайке, а ад'ютантом передвоєнний вождь фашистівського ФНЄ (Фронту Національної Єдности — В. В.) Д. Паліїв. В склад дивізії ввійшли 29, 30 і 31 піхотні полки, запасний полк а також інші підвідділи згідно з приписами для німецької піхотної дивізії".15

Як видно з наведених інформацій, крім Військової Управи було ще якесь інше "вербункове бюро" на чолі з ген. Курмановичем, найближчими співробітниками полк. А. Бізанца були о. В. Лаба та проф. З. Зелений. Дивізія була вже зформована 28 квітня 1943 р. на чолі з ген. І. Фрайтаґом та що вона вже складалася з таких то частин... Автори, якщо йдеться про перше ствердження, не проаналізували своїх інформацій зовсім і зробили з Військової Управи два різні органи. Дату зформування Дивізії пересунули менш-більш на один рік скорше бо помішали її з проголошенням про формування Дивізії, а доконаним фактом була вона щойно під кінець квітня 1944 р.

"На протязі цілого часу війни (?) через ту українську фашистівську формацію перейшло заледве понад 20 тисяч націоналістів, переважно воєнних злочинців, які, вступаючи під кінець війни до гітлерівського війська, намагалися уникнути кари у своїй країні".16

Невже ж поляки дійсно не знають як виглядала акція до дивізії "Галичина"? Знають і про це говорять Щесняк і Шота: "... українські націоналісти подавали, що в ряди Дивізії зголосилося коло 80 тисяч добровольців однак лікарські вербункові комісії, німецька й українська, придержуючись строгих приписів відкинули коло 75 процентів кандидатів на українських есесманів. Але то був тільки ще один гітлерівський пропаґандивний трюк".17

З цього ясно, що автори праці "Дорога до нікуди" пішли повністю совєтським зразком писання історії й намагалися доказати, що до Дивізії пішли самі покидьки суспільства, зрадники і запроданці, не з патріотизму але задля економічних тобто шкурних благ або втікаючи перед заслуженою карою. Але ось дальші міркування польських військових істориків: тому що "від самих початків з'явилися численні дизерції, формування Дивізії відбулося в глибині Райху, що мало б утруднити дизерцію й улегшити "політичну обрібку" новоспечених есесманів. В районі Пусткова коло Дембіци (тобто в Гайделяґрі — В. В.) гітлерівці організували підстаршинську школу для СС "Галичина".18 Невже ж дійсно авторам не відомо, що власне у тому Гайделяґрі відбувався основний вишкіл і щойно по закінченні рекрутського вишколу у таборі коло Пусткова (у Гайделяґрі) добровольців висилали до різних підстаршинських шкіл?

"Вояки дивізії СС "Галичина" носили німецький однострій. До націоналістичних традицій нав'язував їх тільки герб Дивізії — три золоті корони на блакитному полі, окружені левами..."19

Цю інформацію автори дістали з Актів Делеґатури Уряду. З цього самого джерела вони подають інформацію про те, що мовляв Гімлер на візиті частин Дивізії у першій половині травня 1944 р. сказав, що: "Виступати проти поляків, очевидно можна, але згідно з наказом. Поляки, стверджував він, є так само ворогами німців як і українців, але про уживання частин Дивізії до акції може рішати тільки німецька команда".20 В ім'я правди варто підкреслити, що згадана доповідь Гімлера є в архіві Гол. Управи Братства кол. Вояків 1-ої УД УНА, але такого звороту у ній немає.

На закінчення історії дивізії "Галичина" Щесняк і Шота кажуть, що "в червні 1944 Дивізію вжито перший раз як цілість проти реґулярних частин совєтської армії в битві під Бродами, де її розбито. Після реорганізації до кінця війни вона була зайнята на тилах, сповнюючи охоронні та пацифікаційні завдання".21

Як бачимо, кінець дещо подібний як і у В. К. Сульженка, бо хоча Щесняк і Шота не кажуть, що Дивізія була остаточно розбита під Бродами, то все ж таки не подають її дійсного закінчення. Інша справа, що це було поза межами їхньої теми. Подібних невірних тверджень про Дивізію є більше і про них буде згадка при відповідній нагоді.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] W. Szota. "Zarys rozwoju Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów i Ukraińskiej Armii Powstańczej" - Wojskowy przegląd historyczny, Nr. 1, 1963, str. 182.

[2] Ibid., str. 195.

[3] A. Szczesniak. "Niektóre probłemy stosunków polsko-ukraińskich" w Polska Ludowa, materiały i studia, t. 7, str. 71.

[4] Ibid., str. 72.

[5] R. Torzecki. "Niektóre aspekty hitlerowskiej polityki wobec Ukraińców (1940-1944)" w Z dziejów stosunków polsko-radzieckich, t. 5, str. 159-160

[6] "Wspomnienia Przepiórki", цитує w. Woltczew. "Przyczynek do stanowiska ugrupowań obozu londyńskiego" w Z dziejów stosunków polsko-radzieckich, t. 5, str. 164-165

[7] Там же, стор.164. Згідно з повідомленням представника Українського Центрального Комітету в Люблині з дня 22 січня 1944 р., на протязі 1942-1943 рр. в Люблинському дистрикті загинуло з польських рук 500 українців. Найбільше жертв було в Грубeшівщині бо аж 269 осіб, далі йшла Замостеччина - 60. Холмщина - 58, Білгорай-Тарногородщина - 54, в інших повітах - 59. (З архіву УЦК).

[8] Там же, стор. 163.

[9] A. Szczesniak i W. Z. Szota. Droga do nikąd. Dzialalność Oragnizacji Ukraińskich Nacjonalistów i jej likwidacja w Polsce. Warszawa, Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej, 1973, str. 121-130.

[10] Ibid., str. 5.

[11] J. Halberstadt. Antoni B. Szczesniak, Wieslaw Z. Szota. Droga do nikąd. (recenzja) Przegląd historyczny, t. 68, zesz. 4 1977, str. 793.

[12] Ibid.

[13] Szczesniak i Szota, op. cit., str. 122.

[14] Ibid., str. 123.

[15] Ibid., str. 124.

[16] Ibid.

[17] Ibid.

[18] Ibid., str. 125-126.

[19] Ibid., str. 126.

[20] Ibid., str. 128.

[21] Ibid.