ДИВІЗІЯ "ГАЛИЧИНА" Й ЦИВІЛЬНЕ НАСЕЛЕННЯ

Бойова група Баєрсдорфа

На початку лютого 1944 р. на терени "південно-східньої Люблинщини, тобто на нашу Холмщину, прорвалася зі сходу совєтська 1-ша Українська партизанська дивізія ім. С. Ковпака, під командою пполк. Петра Вершигори. На цих теренах, як уже була згадка, ще з 1943 р. польсько-українськнй конфлікт прибрав зокрема широких розмірів в Грубешівському, Томашівському, та частинно в Білгорайському та Холмському повітах", як це стверджує Волчов у своїй повище згаданій розвідці.1 "Тут ґрасували відділи т. зв. "Армії Крайової" (АК — конспіративна військова організація в Польщі з часів німецької окупації в другій світовій війні, яка була підпорядкована польському екзильному урядові в Лондоні — В. В.) та "Батальйонів Хлопських" (також підпільна військова організація, пізніше підпорядкована команді АК), які мальтретували українські села, роблячи життя українців нестерпним, щоб тим способом змусити їх вибратися якнайшвидше з тих теренів на схід за Буг".2 Коли сюди прибули ще й совєтські партизани, тоді терор супроти українського населення ще більше посилився.

Поява совєтської партизанської дивізії на Холмщині затривожила німців і вони постановили її зліквідувати. У зв'язку з тим німці почали робити протизаходи, організуючи бойові групи із різних військових частин. З кінцем лютого з вояків дивізії "Галичина" була зформована бойова група силою 2.000 старшин і вояків під командою майора Баєрсдорфа і звідти ж її назва "Бойова група Баєрсдорфа" (Kampfgruppe Beyersdorf). Ціла протипартизанська акція на Холмщині тривала від 13 лютого до 27 березня 1944 р., але дивізійна Бойова група прибула в район Холмщини, щойно з кінцем лютого.3

Про події з тих часів цікавим документом є "Денник з окупаційних років Замостеччини 1939-1944" (Dziennik z lat okupacji Zamojszczyny 1939-1944), що його провадив лікар Зиґмунт Клюковскі. Aвтор, уродженець Одеси, свої студії розпочав у Москві а закінчив докторатом з медицини у Кракові. В часі війни був лікарем у російській армії й по революції виїхав до Польщі. Від 1919 аж до 1946 р. працював директором шпиталя коло Замостя, отже не так то погано мусів він бути поінформованим про українців. Редактор згаданого "Дзєнніка" у вступному слові каже, що "Дзєннік з лят окупації..." становить незвичайно вартісне історичне джерело... До найважливіших прикмет Денника належить те, що автор дав у ньому глибоку і високодостовірну аналізу злочинства окупанта проти польського суспільства. Особливо важне є також і те, що в ході писання автор старався бути об'єктивним і якнайбільш осторожним, однаково, в доборі фактів як і в їх оцінці".4 І дійсно, тут можна прочитати не тільки те, що українці мордували поляків, але також і те, як поляки мордували українців, хоча останні все представлені, як месники за заподіяні їм кривди.

Але ми дозволимо собі запитувати декілька інформацій із цього Денника, який видавці так високо оцінили.

Під датою 28 лютого автор Денника записав: "Доходять неясні вістки про Тарногород. Кажуть, що якась українська група повбивала певну кількість поляків, у тому і д-ра Кришкевича, директора епідемічного шпиталя. Мала то бути правдоподібно пімста за вбивство бурмістра Кравса".

"2 березня: Вістка про те, що українці замордували в Тарногороді 4 поляків з-поміж місцевої інтеліґенції, знайшла своє підтвердження. Найбільше враження зробила смерть д-ра Кришкевича, молодого, тридцятькількалітнього лікаря, далекого від всякої політики, відданого виключно своєму шпиталеві та лікарській професії. Ми певні, що з польського боку буде немала відплата.

"В околицях Тарногороду і Йозефова совєтські відділи знову зайняли ряд сіл. Здається, що то якась нова формація посувається у напрямку на Білгорай. Околиці Янова і Красника повністю опановані росіянами. В. Грубешівщині також дуже багато совєтських партизанів...

"4 березня. На терені Тарногороду і Білгораю діє українська СС. То вони забили в Тарногороді кілька поляків (Підкреслення — В. В.)

10 березня. До Звіринця прибули українці СС-си. Сьогодні були вже в селах коло Звіринця. Правдоподібно їх будуть уживати до акції проти "Грома" і "Подкови" (старшини-команданти польського підпілля — В. В.). Очевидно, що селяни є в страху, бо всі добре знаємо, як така акція відбувається, а українці є спеціяльно знані зі своєї жорстокости".5

Це і є остання згадка З. Клюковського про дивізію "Галичина", до кінця його денника, який кінчиться датою 24 липня 1944 р., тобто з хвилиною совєтського "визволення" Замостя й околиці, про жодні жорстокості дивізії "Галичина" не має ані одної згадки. Коли маємо погодитися з твердженням автора передмови, а ми не маємо причини не вірити йому, що обговорюваний денник "становить незвичайно важливе історичне джерело", то можна сміливо твердити, що дивізія "Галичина" чи пак її Бойова група Баєрсдорфа, не поповнила жодного акту жорстокости на польському населенні. Коли б воно було інакше, то автор Дзєнніка, який не забував записати "вістки" переказані іншими, то напевно не забув би записати акти жорстокости, поповнені "українськими есесами". А раз не записав - значить, що їх не було.

На щастя, про побут цієї одинокої частини дивізії "Галичина" на Холмщині маємо також статтю-спомин полк. Романа Долинського, українського старшини дивізії "Галичина" п. н. "Бойова група Баєрсдорфа".

Полк. Долинський був командиром кінно-розвідчого відділу Бойової групи Баєрсдорфа й тому був належно обзнайомлений з її побутом та взагалі діяльністю на Холмщині. Стаття становить собою важливий причинок до історії Дивізії, яких на жаль у нас так мало. У цьому спомині він, між іншим, згадує також про зустріч з молодим лікарем у часі роз'їздів по околиці Тарногороду-Балигороду. Хоча полк. Долинський не подає прізвища того лікаря, то все таки є всі підстави припускати, що мова йде про ту саму особу, яку згадує д-р Клюковський у своєму "Дзенніку..."

"Виїхавши в розвідку, на віддалі яких 7 км. від Тарногороду, я натрапив на першу у цьому рейді на шляху запряжену сани-підводу, що прямувала з сторони Білгораю до Тарногороду, — пише полк. Долинський. — Передова стежа негайно затримала сани, обшукала та чекала, щоб я вилеґітимував. В санях їхав, згідно з посвідками, окружний лікар, поляк-фольксдойчер, шпитальна сестра полька та м'ясар, всі з Білгораю. Лікар їхав ніби на інспекцію шпиталю зі сестрою, а м'ясар правив за візника та мав полагодити справи в кооперації. Мені показалося підозрілим те, що зразу після відвідин партизанської групи, небезпечним тереном та замінованими шляхами ці люди так довільно роз'їжджають. Я пропустив їх, не виказуючи жодного підозріння, але завернув двох кіннотчиків, які польовими стежками мали випередити сани та повідомити заставу, щоб цих людей передали штабові для перевірки... Затриманих прийняв нач. розвідки пор. Я., колишній учасник закарпатських боїв, досвідчений старшина. Зробивши належний обшук затриманих, він знайшов в лікаря підпільну явку (посвідку — В. В.) апробовану штабом Ковпака. Склавши відповідний протокол у присутності ад'ютанта штабу та ще одного старшини, і, керуючись інструкціями воєнного часу, наказав лікаря розстріляти, як шпигуна. Сестру і м'ясаря затримав під вартою, щоб передати їх у Білгораю відповідним чинникам для слідства. Цей сміливий та з воєнного боку цілком оправданий крок пор. Я. наробив чимало клопотів, ускладнень, бо ж розстріляний був фольксдойчер".6

Як виходить із цього спомину то розстріл зовсім не був пімстою за смерть бурмістра чи якогось іншого, як це догадувався Клюковський, але звичайним воєнним актом, застосовуваним до прилапаних на гарячому вчинку шпіонажі. Зрештою польська партизанка, як це цитує Волчов, поводилася ще гірше з українським населенням. Прикладів про відплатні рейди наводить декілька і сам д-р Клюковський у своєму "Дзєнніку..."

Отже, принайменше один випадок, хоча й не зовсім ідентичний у деталях, згаданий д-ром Клюковським, знайшов своє підтвердження і вияснення в описі полк. Р. Долинського.

Описуючи побут Бойової Групи Баєрсдорфа в північно-західній Галичині й на Холмщині, шеф штабу Дивізії майор В. Д. Гайке стверджує, що "до Дивізії дійсно надходили різні повідомлення про погану поведінку вояків бойової групи".7 Причиною цього було те, що "бойову групу послано в околиці, в яких жило чимало польського населення, а то і в чисто польські околиці. Стара ворожнеча між поляками та українцями мусіла тут виявитися. Але треба брати до уваги, що бойовій групі Дивізії, як не німецькій частині, інші німецькі частини приписували багато неслушного або такого, що самі накоїли. У багатьох випадках можна було це безперечно провірити. Приписування Дивізії німецькими частинами різних провин повторювалося також пізніше. Командування Дивізії простежувало всі скарги і, якщо були докази, винних покарано. При цьому виявилося, що Фрайтаґ карав дуже суворо за найменші проступки проти дисципліни й порядку".8

В багатьох польських працях, присвячених подіям воєнних років, та польсько-українським взаємовідносинам, на жаль, не бракує обвинувачень дивізії "Галичина", які не мають жодного обґрунтування. Для прикладу наведемо працю Лєшка Семйона п. н. "Z lat okupacji hitlerowskiej na Lubelszczynie" (Lublin, Wydawn. Lubelskie, 1971), в якій між іншим він пише, що "в грубешівському повіті бушували відділи української поліції та СС Ґаліцієн. 14 березня вони розстріляли 30 мешканців Гоздова а 15 березня — 22 особи в Грубешові".9 Коли там були дві різні формації, як поліція і Дивізія, то вони мусіли мати різні завдання і тільки котрась одна із них могла доконати тих розстрілів, а не обі разом. Але автор зовсім не каже, хто розстрілював, поліція чи дивізійні частини. Взагалі термінологія тут відносно українців не ясна. На наступній сторінці автор пише, що "у східній частині томашівського повіту продовжаються бої з бандерівцями і СС "Галичиною", яких підтримує УПА. Їх ділом, між іншими, є вимордування 1-го квітня населення села Потуржин".10 Як автор розрізнив УПА від "бандерівців" і навпаки та взагалі в чому ця різниця полягала, того він не каже. Дивізію "Галичина" можна було відрізнити не тільки від УПА і "бандерівців", але також і від кожної іншої німецької частини. Кожний дивізійник мав на лівому рукаві малий щитик блакитного кольору з жовтим стоячим на задніх лапах левом посередині та трьома коронами, дві в горішніх рогах щитика, а одна внизу у ногах льва. На чорній лівій петлиці був срібний левик. Але найкращим доказом, що Бойова група Баєрсдорфа не могла поповнити злочину в Потуржині є те, що на 1 квітня на Холмщині не було вже жодних частин Дивізії "Галичина" бо всі вони вже були у вишкільному таборі Нойгаммер (сьогодні Свенюшин), де остаточно формувалася Дивізія, як бойова одиниця. А може ці злочини, про які говорить Лешек Семйон, поповнила українська поліція? Попробуймо це справдити в польських документальних працях.

1965 р. в Інституті Історії Польської Академії Наук появилася праця "Гітлерівський терор в польському селі 1939-1945" (Hitlerowski terror na wsi polskiej 1939-1945; zestawienie większych akcji represyjnych), яка, можна б сказати, є аналізою джерельних польських матеріялів екстермінаційної політики німців у Польщі. "З джерельних польських матеріялів, — говориться у вступному слові до цієї праці, — є переведені в 1945 році Анкети Городських Судів про екзекуції та масові могили. Всі ці анкети судово завірені... Другим джерелом були акти Окружних Комісій Дослідів Німецьких Злочинців як також акти судових процесів проти поодиноких гітлерівських злочинців.11

З уваги на те, що в зізнаннях свідків траплялися недокладності, зокрема у відношенні до числа жертв тощо. Інститут Історії Польської Академії Наук перевів ще свій власний опит, справджуючи всі дані на руках.12 У висліді цього появилася повище згадана праця, яка має 119 сторін таблиць із інформаціями про 769 випадків терору на селі, при чому найбільше їх було в Люблинському воєвідстві (260), в яких згинуло 7.097 осіб.13 На базі усіх тих інформація виглядає, що маємо до діла з солідною працею. Зіставлення усіх випадків злочинів розділено за восвідствами та повітами, в рамках яких вичислюється усі випадки в хронологічному порядку, а датами, числом замордованих із заподанням національности жертв та їх статі. Одночасно подається, під яким претекстом та хто того злочину доконав і звідки інформації ці взято. Крім того є ще солідний покажчик географічних назв, який дозволяє на швидке користування працею.

Редактор видання Ч. Мадайчик у вступному слові каже, що при опрацюванні цієї праці було чимало труднощів, зокрема важко було перевірити обставини. які допровадили не тільки до екзекуції чи пацифікації, але також , які німецькі, формації їх переводили (СС, поліція, військо)... Це було ще й тим трудніше, що багато людей не орієнтувалися в відмінах мундирів і відзнак, які носили СС, Ґестапо, жандармерія, чи частини, т. зв. "Осттруппен" (східні частини, тобто відділи власовців та батальйони Остлеґіону").14 З уваги на те, в таблицях, які подають різні інформації про терористичні акти в Люблинському воєводстві, знаходимо назви "український СС", "українські відділи СС" та "українці на гітлерівській службі". Не зважаючи на недокладність назви, можна було б погодитися з тим, що, коли говориться про "українські частини СС", то мається на увазі частини СС дивізії "Галичина", бо інших українських "есесів" не було.

Але докладніша аналіза каже, що воно не так, бо акти терору, про які говорить наведена праця, відбувалися вже в травні 1942 р., як наприклад в селі Кринички Красноставського району. Тут українські відділи СС мали б були розстріляти за співпрацю з совєтською партизанкою від 15-20 осіб (у тому 5 жінок).15 Отже, приблизно на рік заки проголошено формування дивізії "Галичина" або два роки заки вона була боєздатною. Наведена праця у своєму підзаголовку говорить, що вона являє собою "зіставлення більших репресійних акцій", а під більшими розуміється такі, "які закінчилися розстрілами чи взагалі екзекуціями, що найменше 10 (десять) мешканців даного села,... чи кілька сіл одної громади охоплених одною і тою ж самою пацифікаційною акцією".16

На базі цього ствердження, перевіряємо розстріли про які згадував Лєшек Семйон: Отже ж села Гоздова, де "відділи української поліції та СС Ґаліцієн 14 березня розстріляли 30 мешканців, а 15 березня — 22 особи в Грубешові!" не згадується зовсім. Так само не згадується про село Потуржин у Томашівському повіті, де "бандерівці, СС Галичина та УПА", згідно з Семйоном, мали були вимордувати 1 квітня 1944 р. ціле село. На підставі цього можна твердити, що обвинувачення Л. Семйона на адресу дивізії "Галичина" чи навіть української поліції не витримують критики, або, у крайньому випадку, числа їх перебільшені, тобто не сягяють мінімальної цифри десять жертв.

Цікаво, що навіть фахівець у польсько-українських відносинах з часів другої світової війни, Антоні Щесняк, у своїй розвідці "Деякі проблеми польсько-українських взаємовідносин в 1939-1944 роках" також повторяє ці необґрунтовані твердження відносно Дивізії, що, мовляв, "польські села пацифікували члени ОУН і УПА, українська поліція та відділи дивізії "СС-Галичина", зокрема в 1944 р."17 Повторяє він це обвинувачення і у своїй праці "Дорога до нікуди" і навіть наводить конкретний приклад такого знущання над польським цивільним населенням.

"22 лютого ... (1944) українські фашисти врочисто прощали частини дивізії СС "Галичина" (де? — В. В.) які мали їхати на східній фронт. Однак більшість Дивізії скеровано в район Бродів для ліквідації совєтських партизанських відділів".

"Крім головного завдання фашисти з СС "Галичина" продовжували також і бандерівське діло екстермінації польського населення. Вже 27-го лютого 1944 р. відділ галицьких есесманів перевів пацифікацію польського села Гута Пєняцька коло Бродів. Вони зігнали жінок і дітей до кількох домів, які опісля підпалили, а чоловіків розстріляли в місцевій каплиці. Жертвою морду впало коло 500 поляків".18

Ствердження дуже ляконічне, але яке ж воно важке своїм змістом. Подібне ствердження робить також і Мєчислав Юхнєвіч у своїх двох працях "З організаційно-бойової діяльности Народної Ґвардії у Львівській області" (Z działalności organizacyjno-bojowej Gwardii Ludowej w obwodzie Lwowskim) та "Поляки в совєтському підпільному і партизанському русі 1941-1944" (Polacy w radzieckim ruchu podziemnym i partyzanckim 1941-1944), але він дає дещо більше інформацій про обставини, як до того дійшло. У своїй першій праці він, між іншим, пише, що "Гута Пєняцька, велике польське село (мало 488 постійних мешканців) подібно як і інші польські села в тій околиці, (між ними Гута Верхобузька, і Гута Бродська), розположене в лісах на схід від шосе Золочів-Броди, було добре зорганізоване в сильну самооборонну станцію. На переломі 1943-44 рр. в ній згромадилося польське населення з кільканадцяти навколишніх сіл брідського району (загально біля 1.000 осіб), у яких від 28 лютого до 22 березня українські націоналісти вчинили погроми. Станицею самооборони в Гуті Пєняцькій командував Казімеж Войцеховський і вона була пов'язана з інспекторатом АК у Бродах, співпрацювала із золочівськпм партизанським комуністичним відділом А. Кундіюса та з місцевими групами ҐЛ (Ґвардії Людової), в тому і з брідською бойовою групою Б. Гидзіка. Із січня 1944 р. співпрацювала також з 9-им партизанським батальйоном ім. Чкалова та спеціяльною групою Б. Крутікова. Приєднавши до себе кількадесять людей із самооборони група Крутікова перетворилася у великий партизанський відділ. Самооборона в Гуті Пєняцькій восени і взимку 1943-1944 років відбила кілька наступів сильних банд (?) українських націоналістів. Проте вона не могла опертися німецьким реґулярним військовим частинам".19

Ще більше деталів подає він у своїй другій праці "Поляки в совєтському і партизанському підпільному русі", де він прямо так і стверджує, що "в лютому (1944 р.) в Гуті Пєняцькій перебував совєтський партизанський відділ ім. Чкалова (комендант Б. Коженьовський) з групи С. Малікова, а також і спеціяльна група Бориса Крутікова, яку вислав полк. Мєдвєдєв зі спеціяльним завданням у район Львова. Команда самооборони в Гуті Пєняцькій помогла Крутікову вислати до Львова звідуна та переформувати його групу у партизанський відділ. З самообороною села співпрацювали також і партизанські групи підпоручника Гидзіка ("Чарнеґо") і Яна Куриловіча ("Ришарда"), які підлягали Військовій Раді Західніх областей України".20

Крім того, як це стверджує міністер внутрішніх справ польського екзильного уряду в Лондоні, "Німці на загал... толерували польську самооборону, тут і там навіть давали полякам трохи зброї, амуніції і т. п. Коли мова про українців, то хоч безпляново, хаотично і завжди запізно до них застосовували не раз пацифікації, різні репресії, їх розстрілювали..."21 Отже ж нічого дивного, що ця сама "самооборона в Гуті Пєняцькій відбила восени і зимою 1943-1944 р. кілька сильних атак банд (?) українських націоналістів, — як це стверджує Юхнєвіч.22

Але такий стан не міг довго існувати і німці про це довідалися. У висліді цього "співпраця села з совєтськими партизанами стягнула репресії окупанта. 27 лютого підвідділи української дивізії СС "Галичина" окружили Гуту Пєняцьку, село дощенту спалили а кілька сот його мешканців (в тому дітей, жінок і старців) розстріляли або живцем спалили. Врятувалися тільки ті, які, довідавшись, що зближаються відділи СС, вспіли забігти до лісу, або заховатися в ямах і землянках та в законспірованих пивницях"23

Прочитавши останнє ствердження, робиться враження, що Гута Пєняцька — було мирне, Богу духа винне село, на яке напали "підвідділи української дивізії СС "Галичина" і безжалісно його спалили, а населення вимордували. Невже ж село, яке творило свого роду сильно озброєне совєтсько-польське гніздо, яке могло відстояти кілька атак "українських націоналістів" дало себе так легко вимордувати нехай і військовій частині?

Про події в Гуті Пєняцькій згадує також і "Звідомлення про положення на польських землях" польське екзильне міністерство внутрішніх справ у Лондоні за підписом міністра В. Баначека. В. ч. 12/44 знаходимо таку інформацію:

"На теренах прифронтових діяла дуже справна і підступна Таємна Полева Поліція (Geheime Feld Polizei — GFP), яка у великій мірі стосує провокаційні методи. Провокаційний відділ Т. П. П. переходив 24 лютого коло села Гута Пєняцька, пов. Броди і місцеве населення, думаючи, шо це українська банда (? — В. В.), обстріляло його, від чого впало забитими від 6-8 німців. Дня 27 лютого експедиційна карна Таємна Полева Поліція знищила село дощенту, мордуючи коло 500 осіб".24 Зате уже в 15/44 звідомлення польського екзильного міністерства про ту саму подію в Гуті Пєняцькій згадується вже і про українців, в якому стверджується, що "коли прибули українські СС-мани провести обшук, поляки... обстріляли їх" та що там загинуло понад 500 поляків і врятувалося тільки 49 мешканців села.25 Що сталося з рештою (всіх було близько 1000 осіб) — того ніхто не каже.

Український журналіст Олександер Матла, який від років цікавиться польсько-українською проблематикою та взаємовідносинами у часі другої світової війни, намагався перевірити дані Юхнєвіча та Щесняка-Шоти і шукав поміж колишніми дивізійниками учасників тих подій, зокрема в Гуті Пєняцькій, щоб перевірити польські інформації. У висліді його розшуків, йому вдалося знайти учасників тої події й остаточно він стверджує:

"З оповідань деяких дивізійників членів т. зв. поліційного відділу, який разом з іншими німецькими поліційними частинами наступав на Гуту Пєняцьку, знаємо, що з вежі костела їх засипали кулеметним вогнем. Опір місцевої польсько-совєтської бази був сильний, але вогнемети зробили своє — згоріли костел і будинки, в бою впало жертвою й зовсім невинне цивільне населення. Провокатори — совєтські партизани — "відійшли на заздалегідь приготовані позиції", тобто втекли, довідавшись від своєї розвідки, що до села наближаються поліційні війська, між якими були й частини пізніших вояків Першої дивізії "Галичина"26 (підкреслення — В. В.). Отже, з цього ясно, що жертви в людях і майні село Гута Пєняцька понесла в одвертій боротьбі з військом.

Про Гуту Пєняцьку згадує також і славнозвісний ватажок совєтських партизан Дмітрій Мєдвєдєв, тільки у нього не все гаразд з датами. У своїх споминах п. н. "Сильные духом" він каже, що його група, Крутікова, у склад якої входили "українці, росіяни й поляки" залишила Гуту Пєняцьку 29 лютого. А через три дні село оточили гітлерівці. Вони підпалили Гуту з усіх кінців, спалили до тла всі хати і перебили все населення, за винятком 17 чоловік, які чудом залишилися живими. Ці люди знайшли Крутікова і розповіли йому про нечувану звірячу розправу над селом. Казиміра Войцеховського (команданта самооборони у Гуті Пєняцькій - В. В.)... карателі зв'язали... облили гасом і спалили".27

Прочитавши цю інформацію, не має сумніву, що коли б Гуту Пєняцьку знищили були вояки української дивізії "Галичина" то Мєдвєдєв був би про те докладно поінформований і був би не забув про те згадати у своїх споминах. Якщо там навіть і були якісь українці, про яких згадує О. Матла, то вони мабуть були у незначній кількості, представляли собою тільки допоміжну силу й тому губилися серед німецьких частин.

На увагу заслуговує тут погляд О. Матли, який каже, що "логічне мислення підказує думку, що совєтська розвідувально-терористична група Б. Крутікова залишила Гуту Пєняцьку зовсім свідомо на три дні перед знищенням села, навіть не відійшла далеко, бо ті, що врятувалися, він каже 17 чоловік (а міністер Баначек твердить, що 49 — В. В.) "знайшли Крутікова". Подія зовсім нагадує ситуацію поляків у Варшаві під час повстання і чекання військ Червоної Армії, щоб гітлерівці тотально знищили столицю Польщі та її населення".28

Підсумовуючи все повище наведене, доводиться ствердити, що це не був напад на мирне село, а якраз навпаки, самі мешканці села привітали надходячі частини скорострільним вогнем з вежі костела, а такого "привітання" не терпить жодна військова частина. Друге, що каральні частини, які наскочили на Гуту Пєняцьку, складалися в основному з німців. А вкінці, і це тут найважливіше, що навіть і та українська частина, яка разом з німецькими частинами наступала на село Гуту Пєняцьку, не була тоді частиною дивізії "Галичина", не підпорядковувалася її команді й тому твердження, що, мовляв, дивізія "Галичина" брала участь у пацифікації того села та що вона живцем палила поляків - не відповідає правді.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] W. Wolczew, "Pryczynek do stanowiska ugrupowań — Z dziejów stosunków polsko-radzieckich, t. 5 (1969), str. 161-162. 1944. W. Ziebołow. "Kronika rajdu 1. Ukraińskiej Dywizji Partyzanskiej im. S. Kowpaka" i K. Radziwonzyk. Niemieckie siły zbrojne w okupowanej Polsce" Wojskowy przegląd historyczny, Nr 4, 1960. Wojskowy przegląd historyczny, Nr 4, 1962.

[2] Там же, стор. 165.

[3] Р. Долинський. "Боєва група Баєрсдорфа" — Вісті Братства кол. Вояків, 1 УД УНА (Мюнхен), ч. 3-6 (77-80). 1957. стор. і ч. 7»10 (78-81) 1957, стор. 6-10. На початку цього спомину полк. Долинський помилково подав, що ця група виїхала з табору Гайделяґер в район Холмщини з кінцем січня 1944 р. В дійсності це сталося місяць пізніше бо й т. зв. 1-ша Українська партизанська дивізія ім. С. А. Ковпака появилася на Холмщині щойно з початком лютого 1944.

[4] Z. Klukowski. Dziennik z lat okupacji Zamojszczyny, 1939-1944. Lublin, Lubelska Spółdzielnia Wydawnicza, 1958, str. 10

[5] Там же, стор. 403-404.

[6] Р. Долинський, цит. праця, Вісті, ч. 7-8, 1957. стор. 6.

[7] В. Д. Гайке. Укр. Дивізія, стор. 44.

[8] Там же, стор. 45.

[9] L. Siemion. Z lat oupacji hitlerowskiej na Lubelszczynie. Lublin, Wydawn. Lubelskie, 1971, стор. 287.

[10] Там же, стор. 288.

[11] Cz. Madajczyk. Hitlerowski terror na wsi polskiej 1939-1946. Warszawa, Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1965, str. 6.

[12] Там же, стор. 7.

[13] Там же, стор. 21.

[14] Там же, стор. 8.

[15] Там же, стор. 86.

[16] Там же, стор. 7.

[17] A. Szczesniak. Niektóre probłemy stosunków polsko-ukraińskich w latach 1939-1947. — Polska Ludowa; Studia i materiały, t. 7, 1968, str. 71.

[18] Szczesniak, Antoni. Droga do nikąd. Działalność Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów. Warszawa, Ministerstwo Obrony Narodowej, 1973, str. 127.

[19] M. Juchniewicz. "Z działalności organizacyjno-bojowej Gwardii Ludowej w obwodzie Lwowskim". — Wojskowy przeglad historyczny, r. 13, Nr 4 (48), 1968, str. 153.

[20] M. Juchniewicz. Polacy w radzieckim ruchu podziemnym i partyzanckim 1941-1944. Warszawa, Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej, 1973, str. 328.

[21] Poland. Ministerstwo Spraw Wewnętrznych. Wydzial Spoleczny. Sprawozdanie sytuacyjne z ziem wschodnich, Nr 15/44 kwiecień-maj 1944, str. 27.

[22] Juchniewicz. Z działalnosci organizacyjno-bojowej... WPH. Nr 4, 198, str. l, str. 153.

[23] Ibidem.

[24] Sprawozdanie sytuacyjne z ziem polskich, Nr 12/44 str. 45.

[25] Sprawozdanie sytuacyjne z ziem wschodnich, Nr 15/44. str. 24.

[26] О. Матла. "Справа Гути Пєняцької і джерела" — Вісті Комбатанта, ч. І (93) 1978, стор. 55.

[27] Медведев Д. "Сильные духом". Київ, Рад. Письменник, 1963, стор. 459.

[28] Матла, там же, стор. 60.

 

Дивізія "Галичина" і концентраційні табори

Коли організувалася Українська Дивізія "Галичина" то всюди підкреслювалося, що це буде бойова формація для боротьби на московсько-большевицькому фронті. Це власне і було причиною, що українська молодь в Галичині позитивно відгукнулася на заклик вступати в ряди Дивізії. І такою, до речі, Дивізія була до самого кінця війни. Починаючи від Бойової Групи Баєрсдорфа, що воювала з совєтською партизанською дивізією на Холмщині, через фронтові дії Дивізії на відтинку Броди в липні 1944 р., участь у ліквідації т. зв. "народного" повстання на Словаччині осінню 1944 чи поборювання там совєтської партизанки зимою 1944-45, як і побут на Словенії та на фронті під Фельдбахом в Австрії, все це була боротьба з одним і тим самим ворогом — совєтською Москвою, або їй підлеглими військовими з'єднаннями.

Не зважаючи на це, час від часу, у польських публікаціях, так у Польщі, як і у західніх країнах, стрічаються спомини, в яких деякі польські мемуаристи стверджують, що дивізія "Галичина" виконувала також і поліційно-охоронну службу в німецьких концентраційних таборах. Під цим оглядом цікавий є документ-спомин польського підпільника Владислава Ражмовського під назвою "Акція Треблінка", який появився на сторінках квартальника Інституту Історії Польської Академії Наук, присвяченого історії 20-го століття й тому названого "Dzieje najnowsze".1

Ражмовський був командантом партизанського відділу ОП "Порай", який діяв у районі трьох повітів північно-західнього Підляшшя: Угрів і Соколів на південь від Бугу та Острів Мазовецькнй на правому північному березі Бугу. На стику цих трьох повітів знаходилися німецькі Табори Треблінка I — табір праці для польського населення та Треблінка ІІ — табір для винищування жидів, яких звозили сюди з цілої Европи.

Після здушення жидівського повстання у варшавському ґетто в квітні 1943 р., німці вивезли багато жидів до Треблінки, серед яких було чимало польських підпільників, яких поляки хотіли врятувати від смерти, видіставши їх з табору Треблінка ІІ. В липні 1943 р. доручено Ражмовському перевірити можливості викликання бунту в таборі і при тій нагоді видістати з нього бажаних в'язнів. Перевірення терену Ражмовський доручив своєму підлеглому, але той не був у силі підійти аж під дроти табору II "бо в лісі кружляли численні патрулі СС-українців, (підкреслення — В. В.), які пильнували табору, що був також під наглядом СС та Ґештапо".2

Діставши таку відповідь, Ражмовський вирішив сам ту справу перевірити і при відповідній підготовці дістався аж під самі табори Треблінки І і II, але тут його остерегли, що "він не може підходити за близько, бо його можуть застрілити патрулі СС-Ґаліцієн, які є гірші від німців".3 В його поворотній дорозі "із лісу вийшло двоє українців СС Ґаліцієн, зупинили його та сказали піднести руки вгору. Виконавши їх наказ, я звернувся до них російською мовою, кажучи, що я є урядником і приїхав службово до каменолому. Я завважив, що вони є п'яні".4

Це все, що говориться у згаданому спомині про СС дивізію "Галичина" й на цьому можна було б закінчити, коли б не те, що з наступних речень довідуємося дещо більше про ту "СС Ґаліцієн".

"Я подав їм (тобто українцям — В. В.) і виказку і (службового) листа. Один із них забрав їх від мене, подер і кинув на землю, продовжує Ражмовський. — (Він) сказав мені покинути ровер і йти до лісу. Стягнувши з плеча автомат, крикнув: "Ти шпіон, пайдьош на разстрeлку".

"На моє щастя, німець, що стояв біля огорожі, заінтересувався криками українців, підійшов до нас. Я звернувся до нього по-німецьки, кажучи, що вони п'яні, не респектують німецьких урядників та хочуть мене застрілити без причини, бо я їхав дорогою".

"Німець сказав мені підняти подертий документ і перевірив його. Українцям казав відійти. Мене він відпровадив до огорожі і наказав їхати. Я подякував йому, а він махнув рукою і сказав: "Das sind alle russische Schweine" (то всі є російські свині). Так закінчилася моя прогулька до табору".5

З цього короткого опису видно, що тут щось не в порядку з "СС-Ґаліцієн", бо, як відомо, галичани по-російськи говорити не вміли, а зате знали краще польську мову. Коли навіть Ражмовський звернувся до них російською мовою, то згадані вояки, які мали б були бути з дивізії "Галичина", були б відповіли по-українськи або по-польськи, а не по-російськи. Ба, щонайбільше, навіть німець, який врятував Ражмовського від "разстрелкі", тобто від розстрілу, виразно заявив, що то були "русіше швайне". Але все це Ражмовського не переконало і він вперто вірив, що то були українці та ще й до того з дивізії "СС Галичина". І тому тепер виникає друге питання, хто властиво ці вояки були?

Ражмовський не подає докладної дати цієї зустрічі з вояками "СС Ґаліцієн", але твердить, що це було в липні 1943 р. Дальший хід його спомину кидає дещо світла й на це питання.

"По кількох днях, тобто в липні 1943 р., зголосився до мене Ґродзіцький (один із його підлеглих у партизанському відділі — В. В.) з жидом коло 50 років, який погодився піти до табору, щоб повідомити про плян переведення бунту і вирватися з табору".6

Після докладного обговорення пляну, що і як робити, "ми усталили дату повстання (в таборі) на день 2 серпня 1943 р. в год. 12.00. Той жид мав повідомити своїх товаришів, які видіставшись за браму, матимуть і охорону і провідників на час своєї втечі".7

Нам не мас потреби входити в дальшу розповідь Ражмовського, але хочемо звернути увагу на дві дати, які згадує автор спомину, перша загальникова "в липні 1943 р". та друга — 2 серпня 1943 вказує день, в якім був визначений бунт у таборі Треблінка II. Щоб приготовити чи взагалі зорганізувати бунт у таборі, згаданий жид-доброволець мусів був мати бодай декілька днів, скажім, не менше тижня. Додаючи до того тих "кілька днів", які проминули від часу зустрічі Ражмовського з "українськими есесами", і ще кілька днів до спроби його підлеглого провірити терен довкруги таборів Треблінка, коли його поінформували "достовірні джерела", що "українські СС гірші за німців", тоді ми матимемо не менше як два три тижні, про які йде мова у спомині.

З другого ж боку знаємо, що перші покликання добровольців до дивізії "Галичина" були 17 липня 1943 р., а перший транспорт виїхав до Брна 18 липня зі Львова, а другий 20 липня до Гайделяґру коло Дембіци, отже у зовсім протилежному напрямку від таборів Треблінка. В такому разі зустріч Ражмовського з вояками дивізії "СС Галичина" є звичайною фантазією, бо в той час дивізія "Галичина" ще взагалі не існувала як військова одиниця, ба щобільше, навіть добровольці до дивізії "Галичина" ще не були покликані на рекрутський вишкіл. А втім, сам факт, що ці вояки говорили російською мовою, є також очевидним запереченням того, що це взагалі були українці.

Про те, що дивізію "Галичина" часто обвинувачували у поповненні злочинів, до яких вона була зовсім не причетна, стверджують також і деякі польські дослідники, як наприклад, Анджей Дашкевич у своїй праці п. н. "Рух спротиву у районі Нижнього Бескиду, 1939-1944" (Ruch oporu w regionie Beskidu Niskiego, 1939-1944). Він, між ініним, каже, що польський відділ майора Віноґродзького (псевдо "Корвін") силою коло 150 партизанів у липні 1944 р., оперував на Сяніччині, й коло місцевости Хоцень наскочив на обозну валку дивізії "Галичина", яку супроводжало 18 вояків. У висліді наскоку сім вояків загинуло, а решта втекла. Вслід за тим у містечку Балигороді хтось вимордував 70 поляків і ад'ютант Віноґродзького обвинувачував за це відділ дивізії "Галичина", як відплату за наскок під Хоценем. Дашкевич, одначе, стверджує, що дана масакра в Балигороді не була ділом вояків Дивізії. Далі, як це виходить з праці Дашкевича, поляки вели зачіпну війну проти відділів дивізії "Галичина". Цей же відділ "Корвіна" заатакував відступаючу з-під Золочева колону дивізії СС "Галичина", завдаючи їй страти числом 30 забитих вояків".8 А далі знаходимо вістку що "1 серпня відділ Армії Крайової наскочив коло Риманова на відступаючий відділ дивізії "СС Галичина" та вбив трьох вояків".9 Отже, польські партизани переслідували розбиті під Бродами частини дивізії "Галичина" навіть тоді, коли вони не зачіпали поляків.

Так само не відповідає правді твердження Е. Пруса у його розвідці "Створення колябораційного уряду українських націоналістів та оголошеної у Львові в 1941 р. "самостійної держави" під протекторатом Третього Райху" (Utworzenie kolaboracyjnego rządu ukraińskich nacionalistów... w 1941...), що Дивізія переслідувала цивільне населення. Він, між іншим, пише: "... бандерівці були проти вербування українців до "СС-Ґаліцієн" (що однак не перешкоджало, щоби після її розбиття під Бродами, прийняти коло 4.000 українських есесманів до УПА), яка (Дивізія — В. В.) в не меншій мірі від них (тобто від бандерівців — В. В.) провадила екстремінаційну акцію польського населення на Волині та у Східній Малопольщі".10 Не відповідає це правді тому, що дивізія "Галичина" на Волині ніколи не була. Проти цивільного населення вона ніколи і ніде ніякої акції не переводила, не тільки на Холмщині, де на протязі одного місяця перебувала її Бойова група Баєрсдорфа, чи в Галичині, але навіть на Словаччині, де вона поборювала совєтських партизан Алексея Єґорова, які провадили там диверсійну акцію та допомагали повстанцям-комуністам осінню 1944 р. Так само не роблять дивізії "Галичина" жодних закидів у Юґославії, чи пак на Словенії, де Дивізія воювала з тітовськими партизанами та їхніми совєтськими "дорадниками".

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Wł. Rażmowski. "Akcja Treblinka" — Dzieje najnowsze, Nr. 1, 1969, str. 171.

[2] Там же, стор. 168.

[3] Там же, стор. 169.

[4] Там же, стор. 170.

[5] Там же, стор. 170.

[6] Там же, стор. 170.

[7] Там же, стор. 170.

[8] A Daszkiewicz. Ruch oporu w regionie Beskidu Niskiego, 1939-1944. Warszawa, Wydawnictwo Miniterstwa Obrony Narodowej, 1975, str. 202.

[9] Там же, стор. 202.

[10] E. Prus. Utworzenie kolaboracyjnegop rządu..., str. 138.

 

Варшавське повстання 1944 р. і дивізія "Галичина"

Про те, як українцям приписувано найрізнорідніші злочини, а в тому і Дивізії "Галичина" найкраще видно таки із документів Варшавського повстання в 1944 році. Література про це повстання багатюща і складається вона з різних зізнань очевидців, споминів учасників боротьби, наукових розвідок та й джерельних праць.

Як ми вже згадували, польський політичний діяч Владислав Студніцький запевняв своїх читачів, що дивізія "Галичина" "здушувала варшавське повстання". Так само Александер В. Рудзінський у своїй праці "Денник з варшавського повстання" (Dziennik z powstania warszawskiego, Лондон, 1974) наводить приклад участи частин Дивізії "Галичина" у здушуванні варшавського повстання (Тут треба завважити, що поруч "здушування варшавського повстання" як мілітарної акції військової частини проти варшавських повстанців, одночасно німці проводили також загальну екстермінацію польського населення Варшави. В ім'я правди треба ствердити, що у цьому відношенні майже немає жодних обвинувачень відносно частин Дивізії, але є згадки про членів Дивізії).

У "Дзєнніку..." Рудзінського під датою 19 серпня 1944 р. говориться, що "на Головний Двірець (Варшави — В. В.) прибули українці з дивізії СС Галичина! То жахливе! Невже ж вони хочуть здушити повстання?".1 І це все, до кінця денника немає вже не тільки інформації, як і де Дивізія "здушувала повстання", але немає навіть згадки про Дивізію "Галичина" як таку. Можна догадуватися, що автор Дзєнніка писав не тільки те, що сам бачив, але й те, що йому говорили інші. Хтось йому сказав ту звістку і він її впровадив у свій "Дзєннік...", але тому що нічого більше про Дивізію не чув, тому й нічого не написав.

Про Дивізію "Галичина" згадує також Юзеф К. Вронішевський у своїй праці п. н. "Охота 1944" (Охота — це південна дільниця Варшави), де між іншим є сказано "в будинку Академії Політичних Наук (АНП) на Вавельській вулиці 56, в ґімназії ім. Ю. Словацького і в кількох віллях на вул. Дантишка квартирували перед повстанням сотня СС і сотня українських фашистів з дивізії "СС Галичина" разом понад 300 вояків".2 Тим часом Адам Боркевич, автор праці "Повстання варшавське 1944" у переліку військових частин які стаціонували у Варшаві в часі вибуху повстання, каже, що в будинку Вищої Школи Політичних Наук на Вавельській вулиці дійсно стояв відділ СС у силі 300 вояків, а між ними одна сотня (компанія) українці, але він її не означує як сотню СС дивізії "Галичина".3 З опису цієї сотні у праці Крангальса п. н. "Варта повстання 1944" довідуємося, шо це були т. зв. "гівіс" (Гільфсвілліґе), які рекрутувалися з совєтських воєннополонених, щоб рятуватися від неминучої голодної смерти в таборах.4

Щоб більше до цієї теми не повертатися, хочу ствердити, що перед вибухом повстання 1 серпня 1944 р. жодної сотні дивізії "Галичина" у Варшаві не було, бо з кінцем червня Дивізія у повному своєму бойовому складі виїхала була на фронт під Броди у Галичині, де й була розбита в днях 21-22 липня 1944 р. В парі з тим не відповідає правді й те, що сотня дивізії СС "Галичина" брала участь у ліквідації Вавельської оборонної лінії (в ориґіналі — редути) дня 4 серпня, про що згадує Вронішевський.

"По полудні ситуація змінилася. Каліська лінія (в ориґіналі — редута) переживає довготривалий артилерійський вогонь; оборонці Вавельської відбивають атаки сотні СС Галичина, яку піддержують силами двох сотень свіжо прибулого полку РОНА. Три рази виходили вони в атаку, піддержувані скорострільним вогнем, і три рази повстанці відкинули напасників ґранатами..."

"Після третьої проби атаки припинено. На дорозі лежить кільканадцять забитих. Одного з них, що лежав ближче, повстанці гаком притягнули під свої позиції. Забрали від нього машинову пістолю і документи. Забитий був підстаршиною з дивізії СС "Галичина".5 На жаль автор не подав жодної інформації, на підставі чого їм удалося зідентифікувати, до якої частини належав забитий підстаршина.

Відносно вбитого підстаршини дивізії "Галичина" — то тут можна було б дискутувати, якщоб не дата "4 серпня". Шкода тільки, що автор не подав прізвища цього підстаршини, бо Дивізія дійсно стратила там одного підстаршину, тільки дещо пізніше.

З кінцем червня 1944 р. перед самим від'їздом дивізії "Галичина" на фронт, на відтинок Броди, певна кількість підстаршин була покликана до старшинської школи у Позен-Трескав (коло Познаня). В другій половині серпня командування Дивізії призначило до цієї школи пор. Богдана Підгайного на зв'язкового старшину. Приїхавши до старшинської школи, курсанти-українці його негайно повідомили, що з поміж старшинських кандидатів-українців команда школи вислала 10 осіб, як перекладачів, до німецьких частин у Варшаві, де 1 серпня вибухнуло польське повстання. Пор. Підгайний, не гаючи часу, повідомив про це командування дивізії "Галичина" і сам запротестував проти висилки українських старшинських кандидатів до Варшави перед командуванням школи. Командир школи Brigadenführer Bailoff сказав, що це було зроблено на наказ згори і після протесту командування Дивізії "Галичина" в короткому часі дев'ять із десяти підстаршин повернуло назад до школи. Вони, звітуючи зі свого побуту у Варшаві, заявили, що вони, знаючи польську мову, мали бути перекладачами при власовських частинах, але, приїхавши там, їх задержали при німецькій команді, не знаючи, що з ними робити. В жодній військовій акції вони участи не брали. Десятий підстаршина, який не повернувся до школи, загинув десь на вулицях Варшави від польської кулі, намагаючись продістатися до своїх батьків, які проживали в Варшаві, про долю яких він нічого не чув ще з перед вибуху повстання.6

Про участь дивізії "Галичина" у здушуванні варшавською повстання в 1944 р. згадується декілька разів у збірниках свідчень учасників чи очевидців подій у серпні-вересні 1944 р. у Варшаві, як "Німецький злочин у Варшаві 1944 р". (Zbrodnia niemiecka w Warszawie 1944 r.), "Злочини гітлерівського окупанта на цивільному населенні в часі варшавського повстання 1944 році..." (Zbrodnie okupanta hitlerowskiego na ludności cywilnej...) та інші. Наприклад, лікар-хірург Н. Ф. Барч твердить, що його групу, яка складалася з близько 30 осіб, провадив "відділ українців з відзнакою РОНА під командою офіцера зі зброї СС-Галичина, який говорив по-українськи".7

Цікаво, що навіть ксьондз професор Духовної семінарії Пйотр Томашевський у своєму судовому зізнанні твердив, що 9 або 10 серпня, бачив з вікна будинку Заведення о. Бодуена на Новогродзкій вулиці ч. 75, "екзекуцію двох чоловіків, яких знайшли українці, що були на німецькій службі (СС "Ґаліцієн") в одному з домів на Алеї Єрозолімських, яких вони розстріляли. Ба, щобільше, кілька осіб - вояків - в мундирах СС, наперед познущавшися над ними, стріляли до них одночасно, одні з пістолів, інші з коротких крісів... Я бачив їх перед тим, як їх перепроваджувано до будинку Заведення, в якому перебувала команда "СС Ґаліцієн".8

Подібне свідчення зробив ще й інший польський священик, але жоден з них не подав, по чому вони розпізнавали, що це були вояки "СС-Ґаліцієн". Може по дивізійних відзнаках? Мабуть ні, бо як це можна судити по тодішній польській літературі, питання це дуже туманне. Хоча дивізія "Галичина" формувалася в межах Генеральної Губернії і слід було б очікувати, що поляки мусіли б мати якнайдокладніші інформації про Дивізію, на ділі воно так не є. Згідно з тодішніми польськими пресовими органами "гербом дивізії СС "Галичина" були три золоті корони, оточені львами на блакитному тлі".9 Отже, з цього видно, що це не дивізійні відзнаки.

Крім різних споминів у формі щоденників, зізнань тощо про часи німецької окупації та про варшавське повстання, появилися вже й солідні аналітичні наукові праці. Одною з перших була праця Адама Ю. Боркевича й. н. "Варшавське повстання 1944; нарис військової акції", (Powstanie warszawskie 1944 r.), якої перше видання появилося вже в 1957 р. Автор праці А. Ю. Боркевич був полковником Армії Крайової і в 1943-1944 рр. виконував функцію головного інспектора Військової Служби Охорони Повстання. Будучи сам учасником варшавського повстання, він редаґував повстанський щоденник середмістя Варшави п. н. "Барикади". По війні присвятився науковим дослідам історії польського війська.

Видаючи його працю "Варшавське повстання 1944" видавництво характеризувало її, що "Праця ця є небуденним явищем, її неоціненна вартість полягає передусім у тому, що вона є першим джерельним твором, який містить у собі достовірні дані про варшавське повстання, його перебіг і розміри. Автор книжки з невичерпною витривалістю і докладністю зумів відтворити на підставі тисяч зізнань, споминів, записок та різного рода документів, день за днем, квартал за кварталом — трагедію і велич 63 повстанських днів і ночей... Автора, як це він сам твердить, цікавить перш за все і виключно військовий бік повстання, сам перебіг військових чинностей".10 Іншими словами, це є праця, в якій слід шукати за інформацією, які військові частини стояли у Варшаві та де вони воювали у часі повстання. Тут же ж є і перелік усіх військових частин, які брали участь у варшавському повстанні з польського боку, як і тих, що здушували повстання з німецького боку. У цьому переліку, як і треба було сподіватися, немає ніде ані згадки про дивізію "Галичина". Однак піонерською в науково-дослідному відношенні є праця генерала Армії Крайової в часі війни та повстання Є. Кірхмаєра п. н.: "Powstanie warszawskie".

В її вступному слові говориться, що вона "з усіх відомих праць, присвячених цій темі, що їх написали не марксисти... сягає найглибше до джерел та користується найбільш консеквентне методою історичної аналізи".11 Генерал Єжи Кірхмаєр, історик і публіцист, автор багатьох статтей і праць з ділянки історії військовости. Головні його праці це "Кампанія вжесньова" (2. вид. 1957). "Повстанє варшавскє" (1. вид. 1959) "Кілька заґаднєнь польскіх" (4. вид. 1959) та інші.

Праці обох цих визначних істориків польського війська критика прийняла прихильно й очевидно, тому що вони друкувалися в Польщі, перша двома, а друга чотирма виданнями, вони мусіли мати апробату державної влади. І важливо тут підкреслити те, що жодна з цих праць ніде не згадує про участь українських військових частин у здушуванні варшавською повстання в 1944 р. Обі вони, а зокрема праця Кірхмаєра, подають перелік різних військових частин, які стояли у Варшаві та брали участь у боротьбі, так з польсько-повстанського, як і з німецького боків, але в жодному із цих переліків немає згадки ані про дивізію "Галичина", ані про жодну іншу українську військову формацію.

Не менш цікавою у цьому відношенні є німецька праця Ганса фон Крангальса п. н. "Варшавське повстання 1944" ("Warschauer Aufstand 1944"). Автор її відомий зі своїх перекладів з англійської, французької та польської мов і, пишучи свою працю, був доцентом східньо-німецької Академії в Люненбурґу та членом багатьох наукових товариств. Про його працю видавництво стверджувало, що "він її написав по довголітніх студіях з науковою докладністю, критично використовуючи переглянуті джерела"...12 Тут є також два списки усіх німецьких частин, які перебували у Варшаві, один з кінця липня 1944 р., тобто перед вибухом повстання13 та другий — частин, які брали участь у жахливих розстрілах цивільного населення 5 серпня 1944 р.14 У цих списках немає ані одної української частини, а тим більше дивізії "Галичина". Крангальс наводить тут також зізнання німецького команданта СС і поліції Варшавського дистрикту СС бріґаденфюрера Павля О. Ґайбеля, яке він написав 24 травня 1948 р. у польській тюрмі у Варшаві на Мокотові.15 У цьому зізнанні Ґайбель виявив чимало цікавих деталів з часу його побуту в Варшаві від 3 березня 1944 р. і, між іншим, він заявив, що "йому нічого не відомо про частини СС дивізії "Галичина", щоб такі були у Варшаві.16 Тому що Ґайбель відповідав на наперед приготований йому запитник, то видно, що питання про дивізію "Галичина" прокуратура включила разом з іншими. Інакше Ґайбель не мав би був причини говорити чи писати про те, про що його не питали. Мабуть зайво згадувати, шо коли б якісь частини дивізії "Галичина" були у Варшаві, то він мусів би про них знати.

На закінчення перегляду важливіших голосів польської публіцистики та історичної науки про дивізію "Галичина" та її відношення до варшавського повстання, не можемо проминути ще одної, цим разом публіцистичної праці й. н. "Польща, якої не знаємо" ("Polska, jakiej ne znamy"). Написав її Єжи Ловелл, нар. 1925 р. у Дрогобичі, сьогодні відомий польський публіцист, автор поверх трьох десятків різних публіцистичних творів. Як видно, довірений партії й уряду й тому його заяви не можна судити, як виключно його приватну опінію. І ось у цій же праці він каже, що "ніхто ніколи не твердив, що у здушуванні варшавського повстання брали участь з'єднані формації, в роді дивізії СС-Галичина, чи хочби відділів української поліції; всі польські джерельні праці... вичислюють тільки власовців "Козакен-Бріґаде" та бриґаду РОНА Камінського; така термінологія вже є усталена й уважається обов'язковою" (підкреслення — В. В.).17

Першим, хто виступив проти фальшивих обвинувачень українців в участі здушування варшавського повстання на сторінках польських періодичних видань був Борис Левицький, відомий український публіцист і політичний діяч. Він написав ще в 1952 р. статтю до польського паризького журналу "Культура" п. н. "Українці і ліквідація варшавського повстання", в якій він навів цілий ряд доказів, що польські обвинувачення українців, якщо вже не злобні, то щонайменше є продуктом непоінформованости. Одначе першим, хто виступив в обороні доброго імени дивізії "Галичина", був поручник Дивізії і публіцист у повоєнних роках Любомир Ортинський. Він також в 1952 р. написав до того ж самого польського журналу "Культура" статтю-спростування п. н. "Правда про українську Дивізію". В цій статті він стверджує, що "перший раз він стрінувся з тим обвинуваченням (що Дивізія допомагала здушувати варшавське повстання — В. В.) в таборі полонених в Авербах... де... перебували тисячі українських старшин і вояків 1-ої Дивізії. Тоді то, на моє велике здивування, я довідався від польського офіцера з Вартівничої сотні, яка пильнувала табір, що поляки обвинувачують Дивізію в участі здушування варшавського повстання. Небаром з'явилося кількох офіцерів з польської розвідки, які через кілька днів переслухували в тій справі полонених українців. Зайнялися цею справою також і аліянтські військовики. Їм до диспозиції, крім тисячів старшин і вояків Дивізії, які на допитах зізнавали, були також і архівальний матеріял у формі воєнних денників (Кріґстаґебух) ще й картотека Дивізії. У висліді тих допитів, які тривали поверх півтора року, 1-ша Українська Дивізія була визнана як "Леґіон" і її члени були звільнені. Не підлягає сумніву, — писав Ортинський, — що аліянтські старшини, які вирішували долю Дивізії, були обзнайомлені також із змістом звітів польських військовиків".18

Далі Ортинський подав коротку інформацію-хроніку, де й коли перебувала Українська Дивізія за весь час свого існування і закінчив свою статтю підкресленням, що й американський Конґрес ствердив, що "Дивізія воювала на східньому фронті і не допустилася жодного воєнного злочину". Подібну заяву зробила й женевська централя ІРО (International Refugee Organization) дня 24 жовтня 1951 р., яка рекомендувала всім урядам надати колишнім дивізійникам статус ДП (Displaced Person).19

"Якщо ходить про Дивізію та її контакти з поляками, писав на заключення своєї статті Ортинський, то вони обмежувалися до трикратного переїзду потягом через польську територію зі Львова до вишкільного табору Гайделяґер коло Дембіци, звідти до Нойгамеру і вкінці з Нойгамеру під Броди".21

Реасумуючи повище наведені голоси, зокрема дослідників, які висловлювали свої погляди на базі документів, доводиться ствердити, що закиди нібито дивізія "Галичина" як цілість, чи навіть яка-небудь її частина, брала участь у здушуванні варшавського повстання, чи взагалі в різних злочинах над цивільним населенням, не відповідають історичній правді. Вони не мають жодного документального підтвердження й тому треба її уважати звичайною вигадкою, або, у крайньому випадку, незнанням справи.

На цьому місці варто було б навести маловідомий "діялог" поміж райхсфюрером Гайнріхом Гімлером і сотником дивізії "Галичина" Дмитром Палієвим. Дня 16 травня 1944 р. Гімлер відвідав дивізію "Галичина" у вишкільному таборі "Нойгаммер" і з тієї нагоди виголосив промову до її, у першу чергу українського старшинського корпусу. Нав'язуючи до того, що серед українських старшин і стрільців Дивізії було незадоволення з існуючого стану, Гімлер заявив: "Я знаю також і те, що коли б я вам дав наказ вирізати вашого другого противника - поляків, то я був би у вас найбільш улюбленою людиною".21 На це дав відповідь сот. Паліїв, речник українців, який між іншим сказав: "Нехай мені вільно буде ось тут у вашій присутності, райхсфюрер, заявити, що ми українці не збираємося різати поляків і не тому ми добровільно зголосилися в ряди дивізії "Галичина". Але обсервуючи вашу німецьку політику на Сході Европи, ми ніяк не можемо не завважити як ви, німці, наставляєте нас проти поляків а поляків проти нас. Мені доводиться із прикрістю ствердити, що ваша політика на Сході Европи до добра не веде... Пробачте за неприємне ствердження, але так воно є".22 Можна було б сказати без застережень, що слова Палієва відображали настанову старшинського українського корпусу Дивізії а з тим самим і цілої української дивізії "Галичина". Комусь однак ще й сьогодні залежить на тому, щоб польсько-українські відносини були якнайбільш напружені.

Всяка брехня, коли її постійно повторяти, а зокрема, коли її не можна сконфронтувати з правдою, сприймається слухачами за правду. Щоб польські та совєтські писання про Дивізію не залишились без відповіді, і щоб хтось не подумав, що в тих писаннях все таки щось мусить бути правда, тим більше, що брехня все голосніша за правду, нехай авторові цих рядків буде вільно поділитися власними спостереженнями. Замість опрокидувати закиди, що "дивізію СС "Галичина" довелося докомплектувати карними злочинцями", як це твердять совєтські "історики", наведемо пару прикладів із побуту дивізії "Галичина" на Словаччині осінню 1944 р., інакше кажучи, як ці "карні злочинці" поводилися там та як їх трактувало словацьке населення.

Прийшовши на Словаччину, німці видали наказ, щоб усі партизани верталися домів і все їм буде прощено. Десь під латинське Різдво один такий партизан зголосився до 9-ої сотні 30 полка. Тому що сотенні команданти не мали права на власну руку вирішувати справ повстанців-поворотців, я дістав наказ відставити його до команди батальйону. Iдучи по дорозі, ми розмовляли і ось він мені каже: "Якщо б у батальйоні були українці, то я спокійно їхав би туди, але німців я таки боюся". Я запевнив його, що командант сотні напевно дав йому добру характеристику й тому він нічого не потребує боятися.

Щонайменше так я його потішав і я не помилився. До трьох днів цей молодий "партизан" не більше 25 років, повернувся додому. Вислів його до мене може служити як приклад, що по двох місяцях побуту дивізія здобула собі на Словаччині, на місцях свого постою добру опінію. А може я переоцінюю слова того молодого чоловіка?

В 1973 р. я переїжджав через Словаччину із Польщі до Австрії і задумав відвідати ті місця, в яких стояла наша сотня. Проїхавши до моїх знайомих в містечку Битча, ще з осені 1944, які мене прийняли дуже гостинно, немов рідного брата. В розмові з ними я висловив побажання відвідати могили двох наших стрільців, які там загинули, й один з них Осип Лабовка, 31 жовтня 1944 р. з рук п'яного німця, похований на місцевому цвинтарі у Велькій Битчі, тепер вона не називається Велька, а другий Михайло Грицик, в поході на большевицьких партизан 9 листопада 1944 і похований у селі Вельке Ровне. Я був тоді на його похороні, де брало участь все село, а за домовиною, крім почесної чоти ішли місцеві дівчата у білих сукнях і несли квіти. Похорон відправив наш капелан о. Михайло Ратушинський і місцевий римо-кат. священик. Словаки любили стрільців Дивізії. Я не знав, де цей гріб знаходиться, але коли мій знайомий запровадив мене на цвинтар то він знайшов його без найменшого клопоту так немов би він знав, де його шукати. Признаюсь, що я був зворушений, побачивши гарно впорядкований гріб. Правда, він не мав такого гарного обмурування та мармурового пам'ятника, як усі інші і роби на цьому цвинтарі, але всеж таки видно було, що хтось про ту могилку дбає. Вона була висока на яких дві стопи, боки її порослі травою а на верху споряджена грядочка, на якій були насаджені квіти, айстри і чорнобривці. У головах хрест з дощок, а на білому картоні виписане прізвище покійника. І мимоволі прийшли на думку світлини з Янівською цвинтаря у Львові, де гарно упорядковані могили стрільців, упавших у боротьбі з поляками, перетривали польську окупацію, але зруйновані вандальською рукою совєтського режиму, проти якого вони зовсім не воювали. Не має сумніву, що йшлося про те, щоб знищити пам'ять про тих, що впали в обороні рідного краю, рідної столиці. А ось тут, у чужому краю, чиясь дбайлива рука доглядає могили упавшого вояка чужої частини. Чи це можливе, щоб на протязі трьох десятків років хтось піклувався могилою невідомого їм вояка, якщо б та частина, до якої він належав, залишила по собі погані спогади? А цей молодий вояк загинув у перших днях нашого побуту на Словаччині так, що він ще навіть не мав змоги нав'язати знайомства з місцевим населенням. Це тим більш характеристичне, що дивізійники були там у німецькій уніформі і хоча словаки німців також не любили, нас вони скоро пізнали й відносилися якнайкраще.

З цього цвинтаря я поїхав із моїм провідником до сусіднього села шукати могили упавшого там нашого стрільця. Мені здавалося, що я пізнаю місце його вічного спочинку, тому що сам був на його похороні. Але я помилився. Мій провідник цього цвинтаря не знав, а допитуватися місцевих перших-ліпших людей нам не хотілося. Так мені і не вдалося побачити тої могилки, але проходячи вулицею села, мій провідник стрінув свойого знайомого і став з ним на розмову. Розуміється, що він мене з ним запізнав, кажучи, що це лікар з поблизького містечка. Представляючи мене, він додав, що я тут уже колись був із українською військовою частиною у часі другої світової війни.

— А це з котрих українців, з тих, що були з німцями, чи тих, що прийшли з "русами", — запитав той лікар.

— З тих, що були з німцями, відповів мій провідник.

— О то були добрі хлопці, — сказав лікар і, усміхаючись, стиснув мені руку. Він нічого не говорив про тих українців, що були з "русами", але тон його вказував на те, що він не мав ніяких застережень до тих, що були з німцями.

В розмові з іншими моїми знайомими я запитався, що діялося на Словаччині після нашого відходу з кінцем січня 1945 р., знаючи, що словаки побоювалися приходу мадярів. У відповідь на це я почув, що після нас у ті околиці прийшли частини РОА і, наприклад, у селі Вельке Ровно, де через два тижні стояв якийсь кавалерійський відділ, село стратило 22-ох молодих хлопців, підозрених у саботажі. Хтось підложив саморобну міну під місток над потоком, яка вибухнула у часі, коли через міст проходив невеличкий кінний відділ й одному коневі відірвала задню ногу. За кару вояки РОА забрали 22 молодих хлопців з того кута села і розстріляли їх. Правда, один, тобто 22-ий із жертв терору РОА врятувався із простріленою щокою, надаючи на землю разом з іншими і притаївся, як мертвий.

"Як ви стояли у нас, то ми нічого не боялися, бо ви були як свої, ви нас охороняли перед нападами та грабунками, а ті "руси" з РОА поводилися у нас як варвари" - закінчив свій невеселий спомин мій співрозмовник. Про гуманну поведінку вояків дивізії "Галичина" на Словаччині говорить також і згавдуваний уже нами старшина Чехословацького корпусу, П. Бабець, який між іншим каже, що "в березні 1945 р. корпус зупинився на Словаччині в околиці Св. Мартіна, Вруток, Жіліни, Чадци, та Расця. Коли населення довідалося, що ми українці, розповідали нам, що недавно ще там квартирувала Українська Дивізія, що хлопці гарно співали, з людьми добре обходилися та що боронили їх перед московськими червоними партизанами, які часто нападали на села та відбирали бідному населенню харчі або й останню забирали корову, яка кормила молоком дітей. Здається, що найбільше згадували дівчата і найбільше жаліли, що хлопці мусіли відходити".23

Нам здається, що будь-які додаткові коментарі до цього зайві. Як це ми навели повище, солідні польські історики, чи взагалі дослідники польсько-українських відносин із часів другої світової війни також не обвинувачують дивізії "Галичина" в яких-небудь кримінальних злочинах, хоча всі вони обвинувачують її у коляборації з німцями, але так само українці мають право обвинувачувати поляків за коляборацію з москалями. Та це вже зовсім інша тема. Однак деякі поляки ставляться до Дивізії "Галичина" з пошаною і обороняють її перед неслушними закидами. Щоб не бути голословним, наведемо такий факт: під кінець 1971 р. Товариство бувших Вояків УПА дістало від одного із польських еміґраційних публіцистів листа, в якому автор полемізує на тему видань "Лемківщина в огні" Марії Остромири та "Луна в Бєщадах" Я. Ґергарда, відомого пашквілю про УПА.

На закінчення цього полемічного листа автор каже, що "коли українці хочуть похвалятися своїми воєнними подвигами останньої війни, то сміло можуть виносити попід небеса вояків СС дивізії "Галичина". Той вояк вірив, що повстане Україна і воював по німецькому боці, бився по-геройськи і гинув масово, зокрема в битві під Бродами. Вояк дивізії "Галичина" поводився з цивільним населенням поправно..."24

* * *

Наш огляд совєтських пропаґандивно-аґітаційних матеріялів чи псевдо-наукових "творів" не повний, але він дає більш-менш вірну картину того, що про дивізію "Галичина" — І Українську Дивізію УНА пишуть совєтські "історики". Це що вони не можуть згадувати про Дивізію без люті і лайки в тому немає нічого дивного, бо вони так говорять про усіх своїх противників та опонентів. Лицарський звичай - висловлюватися з пошаною навіть про своїх ворогів, а зокрема про мертвих, для совєтської етики й науки є чужий і не зрозумілий, тому й годі від них чогось кращого сподіватися. Дивізія була створена для боротьби з Москвою і власне тому вона і зміряла своїми ногами й полила своєю кров'ю побоєвища Галичини, Словаччини, Словенії та Австрії, борючись проти совєтсько-московської навали та її союзників — юґослов'янських комуністів. І тому Москву таки добре пекла наявність військової формації у боротьбі з совєтським режимом.

Краще виглядає справа Дивізії "Галичина" в польській науковій літературі, бо польські науковці й дослідники все ще мають більше свободи в наукових дослідах ніж їхні совєтські колеґи. На підставі різних джерельних матеріялів вони дійшли до правди і ствердили, хоч і не все ясно могли вони про це говорити, що обвинувачення дивізії "Галичина" у різних злочинах над цивільним населенням, так само як і закиди, що Дивізія брала участь у здушуванні варшавського повстання 1944 р. не відповідають правді.

Цей факт повинен послужити як приклад, що правда все виходить на верх, якщо її силою не закривати, як це роблять совєтські "історики". Дивізія "Галичина" — 1-ша Українська Дивізія Української Національної Армії гордо держала український самостійницький прапор із гаслом Миколи Міхновського: "Єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатських гір аж по Кавказькі". І вона цього прапору не схилила ані в боях на фронтах ані в таборах полонених, ані не сплямила його своєю поведінкою у відношенні до цивільного населення, де б вона не стояла. Складаючись з патріотичних старшин, підстаршин і стрільців, вихованих на українській національній ідеї — Дивізія була дійсним збройним рам'ям українського народу в боротьбі за його інтереси, за його свободу. Німецька уніформа Дивізії — це випадковість зумовлена специфічними політичними обставинами, яка до речі, не відігравала важливішої ролі. Чейже ж відомо, що не уніформа робить військо свідомим своїх завдань, але виховання дух і віра у справедливість боротьби, у справедливість ідеалів, за які воно готове віддати своє життя. Кому як кому, але воякам дивізії "Галичина" — 1-ої УД УНА — цих чеснот відмовити годі.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] A. W. Rudziński. Dziennik z powstania warszawskiego. Londyn, Oficyna Poetów i Malarzy, 1974, str. 37.

[2] J. K. Wroniszewski. Ochota 1944. (Wyd. 1) Warszawa, Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej,1970, str. 36-37.

[3] A. J. Borkiewicz. Powstanie warszawskie 1944. (Wyd. 2) Warszawa, Fax, 1964, str. 27.

[4] H. von Krannhals. Der Warschauer Aufstand 1944. Frankfurt/M., Bernard & Graefe, 1962, str. 265.

[5] Wroniszewski. Ochota 1944, str. 140-141. Цей самий випадок і за тим самим джерелом наводить також і полк. Боркевич на стор. 108, де він твердить, що "відділ устійнено на підставі документів забитого старшого українського підстаршини". Навіть якщо цей підстаршина був дійсно українець з дивізії "Галичина" — то це ще зовсім не може бути доказом, що цілий відділ був з дивізії "Галичина".

[6] Інтерв'ю з сотн. УД інж. Б. Підгайним, переведене в січні 1978.

[7] Zbrodnie okupanta hitlerowskiego na ludności cywilnej w czasie powstania warszawskiego w 1944 roku. Wybór i opracowanie: Szymon Datner. Warszawa, Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej, 1962, Dok. Nr. 27, str. 85.

[8] Ibid., Dok. Nr. 34, str. 95-96.

[9] W Kraju i na Obczyźnie.. Nr. 7/8, lipiec-sierpień 1943, цитує W. Szota "Zarys rozwoju OUN i UFA" - Wojskowy przegląd historyczny, Nr. 1, 1963 (Warszawa), стор. 182, зам. 72

[10] Borkiewicz, op. cit.

[11] J. Kirchmayer. Powstanie warszawskie. Wyd. 4. Warszawa, Książka i Wiedza, 1964, str. 1.

[12] H. von Krannhals, op. cit., на супер-обкладинці книжки.

[13] Ibid., str. 265.

[14] Ibid., str. 311.

[15] Ibid., str. 262-277.

[16] Ibid., str. 265.

[17] J. Lovell. Polska jakiej ne znamy; zbiór reportazy o mniejszosciach narodowych. Kraków, Wydawnictwo Literackie, 1970, str. 70.

[18] L. Ortynśkyj. "Prawda o Ukrainskiej Dywizji" - Kultura (Paryz), Nr. 11, 1952, str. 109.

[19] Ibidem.

[20] Ibidem.

[21] Rede des Reichsführers SS auf dem Apell des Führerkorps der Galizischen SS Freiw. Infanterie Division in Neuhammer am 16 Маі 1944, стор. 8-9 (неопублікований документ в Архіві Гол. Управи Братства кол. Вояків 1 УД УНА).

[22] Д. Паліїв. "Історичні досвіди": (неопублікована промова в Архіві Гол. Управи Братства кол. Вояків 1 УД УНА цитована вже у біографічній розвідці: В. Верига. "Дмитро Паліїв — воїн і патріот" — Вісті Комбатанта. ч. 5-6 (36-37), 1968, стор. 42.

[23] П. Бабець. "У Чехословацькому корпусі" — Вісті Комбатанта, ч. 4(60), 1972, стор. 50.

[24] Z. Czahorski. Do Towarystwa b. Wojakiw UPA, 140 Bathurst St., Toronto. 28. XI. 1971. стор. 4-5 — (Неопубліковані листи в Архіві Товариства б. Вояків УПА: Кореспонденція. 1971. Ех. 1219)