ДИВІЗІЯ "ГАЛИЧИНА" —
ЗБРОЙНЕ РАМ'Я УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Вступ

З нагоди 20-річчя постання дивізії "Галичина" — 1-ої Української Дивізії УНА, в 1963 році журнал "Сучасність", в Мюнхені передрукував пропаґандивну статтю ОУН(б) "Довкруги СС Стрілецької Дивізії "Галичина" з 1943 р., без жодних коментарів, не зважаючи на те, що в ній були образливі слова та звороти під адресою Дивізії та дивізійників. У відповідь на те була написана стаття-розвідка п. н. "Аналізуймо наше минуле", яка була призначена для журналу "Сучасність", але виглядає, що редактори "Сучасности" не практикують засади "годиться вислухати і другу сторону" й відмовились її опублікувати. У висліді того стаття появилася у Торонтському тижневику "Наша Мета", в чч. 13-20, 27 березня до 19 травня 1965 р. і звідти її передруковуємо без жодних змін.

В 1963 році проминуло два десятки років від часу створення української військові формації під назвою "СС Добровольча Дивізія "Галичина". З цієї нагоди появилася низка дописів та окремі публікації. В цих дописах порушено ряд проблем, зв'язаних із формуванням дивізії "Галичина" в 1943 році, обставини, в яких вона творилася та декілька спогадів, які відображують пройдений шлях цієї формації.

Дописи ці відрізнялись не тільки своїм розміром та підходом до справи, але і вірністю віддачі образу, в якому творилась і діяла дивізія "Галичина". Цікавим явищем є те, що навіть спеціяльно присвячена ювілейна публікація п. н. "Пропам'ятне видання у двадцятиріччя стрілецької дивізії "Галичина" Першої Української Дивізії Української Національної Армії", видана для вшанування цієї річниці заходами й коштом самого Братства колишніх Вояків 1-ої Української Дивізії УНА на терені Північної Америки не помістила нічого, що віддзеркалювало б дійсний стан духа, який спрямував багато тисяч українських юнаків, а також і старших вояків різних армій до дивізії "Галичина". В основному ці дописи, чи взагалі публікації, можна поділити на дві катеґорії: а) особисті спогади учасників Дивізії та б) політичні калькуляції та пертрактації людей чи осіб, що стояли "на вершинах" української політики. Відчувається брак праць, які відслонили б бодай частинку життя дивізії, як цілости. Дотепер, із невідомих причин, ніхто не опублікував нічого такого, що давало б бодай познаки солідної праці-розвідки*.

* Від часу появи цієї розвідки, цей стан змінився на краще, бо появилося декілька споминів, головно на сторінках журналу "Вісті Комбатанта", а також у формі окремих монографій. До важливіших з них належать праці колишнього шефа штабу Дивізії "Галичина" майора В. Д. Гайке в німецькій мові п. н. "Sie wollten die Freiheit" (Dorheim, 1974) та в українському перекладі "Українська дивізія "Галичина" (Торонто, 1973), а також Єв. Загачевського "Белярія-Ріміні-Англія" (Чікаґо, 1968), Р. Лазурка: "На шляхах Европи" (Чікаґо, 1971); 2-е поширене видання збірника "Броди" (Нью-Йорк, 1974). Останньо появився спомин члена Військової Управи Р. Крохмалюка п. н. "Заграва на сході" (Торонто, 1978). Гідною уваги є також розвідка К. Гірняка "Українська Дивізія" Галичина", що друкувалася частинами на сторінках паризького "Українського Слова" в червні-липні 1974 р.
Нема сумніву, що найбільш компетентними чинниками, які повинні б сказати своє слово про ґенезу дивізії "Галичина", є живі ще члени колишньої Військової Управи у Львові, які знають немало позакулісних справ і деталів, що напевно кинули б дещо більше світла на політичне тло, в якому формувалась дивізія. Ми свідомі того, що домовлення, які існували між німецькими окупаційними чинниками, та Українським Центральним Комітетом, не охоплювали цілости проблеми. Німці мали одну мету у формуванні дивізії, а УЦК із Військовою Управою — іншу, свою, та кожна із них виключала одна одну. Коротко кажучи, договорення не йшли по цілій лінії комплексу справ, а тільки по окремих моментах, де інтереси обох сторін збігалися.

Тому, що основна маса молоді, що зголошувалась до дивізії, не була безпосередньо поінформавана про умови, на яких створилась дивізія, вона не була зв'язана у своїй інтерпретації та в практичному підході до німецько-українських домовлень. Перед усіма добровольцями лежало одно завдання — скріпити український дух у своїй дивізійній громаді та бути приготованими на різні непередбачені події, а головне, вивчити нову зброю та нову воєнну техніку. З уваги на це варто було б з'ясувати собі концепцію дивізії як такої, та як її розуміли та інтерпретували ті, що зголошувалися добровільно, а пізніше перебували в рядах цієї дивізії на вишколах, на фронтах, а вкінці в таборах для полонених в Італії та Англії, чи на теренах, окупованих Західніми Аліянтами колишнього III Райху.

Назва Дивізії та її історія

Вважаємо, що на цьому місці не буде зайвим зупинитись на самій назві української військової формації. Ідеться тут не про вибілювання, чи про очорнювання дивізії, але про самий історичний факт, бо від закінчення Другої Світової Війни назвою, або назвами, кожний жонґлював так, як йому було вигідніше.

Починаємо з назви саме тому, що назва має велике значення як для фізичного так і для правного статусу, який мала дивізія "Галичина". А її назва переходила певну еволюцію і має свою власну історію.

В часі набору до дивізії, коли офіційно проводилася пропаґанда зголошуватись до неї (а також неофіційна пропаґанда проти зголошувань), сама назва звучала: "СС Стрілецька Дивізія Галичина" або "Галицька Дивізія".

Коли вже почалась формальна організація дивізії на вишколах ця назва звучала "СС Добровольча Дивізія Галичина", по-німецьки "SS Freiwilliger Division Galizien" і ця назва задержалася у такій формі аж до 27 липня 1944 р. Члени Дивізії — українці — називалися: рядовий — "СС доброволець" а старшини і підстаршини також "СС доброволець" плюс військовий ступінь. По-німецьки це звучало: "SS Freiwilliger — для стрільця та "SS Freiwilliger Hauptsturmführer" для старшини-сотника. У той же сам час члени Дивізії — німці задержували свою первісну назву "SS Schütze" для стрільця та "SS Hauptsturmführer" для сотника. Отже уже у самій назві було доволі виразно вирізнено українців від німців. Крім того наявність душпастирів у Дивізії було чимось нечуваним у німецьких частинах СС.

У серпні 1944 року формально зліквідовано популярно звану серед самих "дивізійників" "першу" дивізію, яка була розбита в окруженню під Бродами та зреорганізовано її в "другу" дивізію, яка вже різнилася не тільки своїм персональним складом, але також змінено дещо і її назву на "14 Waffen Grenadier Division der SS (Galizische Nr. 1)" Ґренадирська Дивізія Зброї СС (Галицька ч. 1.), а для трьох піхотних полків Waffen Grenadier Regiment der SS 29 (Galizische Nr. 1), 30 (Galizische Nr. 2) і 31 (Galizische Nr. 3). Офіційна назва кожного члена Дивізії була Waffen Grenadier для стрільця або Waffen Hauptstumführer для старшини-сотника. Осінню 1944 р. слово Galizische (галицька) у назві Дивізії замінено словом "українська" і так само у назвах поодиноких полків і куренів.

Отже під кінець свого існування дивізія "Галичина", як українська військова формація, була позбавлена всяких формальних прав СС, хоч усе ще була підпорядкована військовій команді групи СС аж до квітня 1945 року. Коротко кажучи, ніхто із німецького командування чи німців взагалі, не трактував членів дивізії "Галичина" як СС-манів, бо такими вони ані де факто, ані де юре, не були. В часі перебування дивізії на фронті в Австрії у квітні 1945 року назва дивізії перейшла корінну зміну. Це був час фрмування Української Національної Армії й дивізія "Галичина" була перейменована на 1-шу Українську Дивізію згаданої Армії, до якої, крім Дивізії, мали входити Українське Визвольне Військо та евентуально Українські Козацькі частини та евакуйовані відділи Української Поліції.

В той час усякі видимі форми приналежности до німецької армії ліквідувалися. Вище командування перебирали українські старшини (командування від сотні вниз завжди в основному було в українських руках), а замість німецького орла полки й курені діставали тризуби. Зрештою, коли йде про зовнішній вигляд вояків дивізії "Галичина", то німця СС-мана можна було негайно відрізнити від українця добровольця. Німці носили на чорних вилогах білий чи срібний знак СС, тоді як Українці мали на тому ж місці білого чи срібного кольору галицького лева, а також на лівому рукаві жовтого кольору лева з трьома коронами на синьому тлі щитика, офіційну відзнаку дивізії "Галичина". При всіх офіційних парадах український синьо-жовтий (чи жовто-синій?) прапор повівав побіч німецького.

Правда, українізація в зовнішньому вигляді не веліла закінчитися перед капітуляцією Німеччини, але сама нова назва була за Дивізією офіційно закріплена й з такою назвою дивізія перейшла (також "добровільно") в полон до Західних Аліянтів.

У цілому світі є прийнята засада, що остання назва, військовий чи науковий ступінь, чи який-небудь титул задержується тоді, як усі попередні відходять до історії. Якщо б так не було, тоді сьогодні ніхто не називав би генералів генералами, а докторів докторами. Не було б в політичному світі держави Ізраїля на Близькому Сході чи Ґани в Африці, а були б все ще назви Бритійський Мандат Ліги Націй — Палестина чи Бритійська Колонія — Золоте Побережжя.

Події, що заіснували в Дивізії в березні та квітні 1945 року визнані були за дійсні навіть чужинецькими дипломатами та науковими дослідниками. Для прикладу вкажемо, що коли 18 червня 1947 року в Нижній Палаті Англійського Парляменту один із послів запитав — скільки колишніх членів СС Дивізії "Галичина" переведено з Італії до Англії, підсекретар стану Гектор Мек-Нил відповів: "З Італії до цієї країни перевезено около 9.000 Українців. Вони були членами І Української Дивізії "Вермахту"1 (підкреслення наше).

І ця заява відповідала правді. В той час, коли Дивізія "добровільно" зголосилась до бритійського командування в Австрії, вона вже не була СС дивізія "Галичина" від вересня 1944 року, ані дивізією зброї СС від квітня 1945 року, вона вже офіційно була Першою Українською Дивізією Української Національної Армії.

Американський учений Олександер Даллин, дослідник німецької політики в окупованих частинах СССР, у своїй книжці "German rule in Russia 1941-45" (Німецьке управління в Росії 1941-45), описуючи формування дивізії, називає її "СС Дивізія "Галичина" (технічно "14 Добровольча Піхотна Дивізія Зброї СС").2 Але, повертаючи до проблеми дивізії весною 1945 року, він уже говорить про Українську Армію й Українську Дивізію (Галицьку).3

Для чужинців це є речі ясні й зрозумілі, але для деяких наших політичних діячів ця засада нехтується, і коли по війні йшла нагінка на СС-манів, тому, що кожного з них Аліянти вважали потенціяльним воєнним злочинцем, цю українську військову формацію остентаційно називають СС Дивізія "Галичина".4

Не менш дивно звучить порада, висловлена "мимоходом", що, "дивізійникам"... "краще було б вернутись до своєї первісної історичної назви "Дивізія СС Галичина" (назва якої ніколи не було вживано в такому порядку — В. В.), яка вславилась боями з большевиками на фронті, аніж носити назву "І Українська Дивізія (неіснуючої) Української Національної Армії.5

Нам видається, що порада та прийшла дещо запізно, щонайменше не цілих 19 років, а хіба ж можна завернути колесо історії? Зрештою, усі так звані "дивізійники" не йшли до Дивізії "Галичина", тому, що вона була у початках свого існування "СС" але тому, що вона була українська.

І жодний Українець не проміняє назви українська на німецьку назву СС. Одначе в щоденному вжитку термін дивізія "Галичина" залишився й надалі і ніхто його не цурається і тому ми будемо вживати його в дальшому ході, але додаток "СС" був нам чужий в 1943-45 роках і тим більше чужий та зайвий сьогодні, 20 років пізніше. Ми не бачимо жодної потреби жалувати за ним і тим більше вживати його.

З ким проти кого?

З нагоди 20-ліття писали не тільки прихильники дивізії, але також і колишні її опоненти. Нема сумніву, що дивізія "Галичина" викликала велике заінтересування в широких кругах не тільки в 1943-45 роках, але ще більше після війни. Впродовж останніх 18 років дивізія "Галичина", як цілість, і її члени, як одиниці, були предметом небувалого зацікавлення так серед своїх, як і серед чужинецьких дослідників. Можна сміло сказати, що жодна німецька дивізія, що пройшла всі фронти, будучи бойовою одиницею впродовж цілих п'яти років і восьми місяців, не викликала стільки заінтересування та зацікавлення, як українська Дивізія "Галичина", що проіснувала не цілих 22 місяці, враховуючи й 11 місяців вишколу.

Чим можна пояснити цю неспівмірність між віком Дивізії "Галичина" та заінтересування нею? Безперечно, що в першу чергу укладом політичних сил Сходу Европи, а може найбільше діяметричною протилежністю інтересів німців з одної сторони та українців з другої. До укладу політичних сил треба без найменшого сумніву зачислити ідеологію націонал-соціялізму з одної сторони, інтернаціонального марксизму на поверхні та московського імперіялізму під серпанком марксизму з другої, між якими знайшовся і діяв український націоналізм. Гітлер у своєму творі "Майн Кампф" виявив недвозначно свої пляни до слов'янського сходу взагалі та до України зокрема. Московський комунізм, ліберальний у теорії та надзвичайно жорстокий у практичному підході, виявив перед Україною та її народом усі таємниці, що її жде в "сім'ї радянських народів". Щойно Хрущов двадцять років пізніше окреслив цей процес як злиття всіх націй СССР в одну совєтську націю, на ділі московську. Коротко кажучи, ані німецька теорія ґерманської вищости із своїм пляном "Дранґ нах Остен", ані московська теорія злиття націй, нічого доброго Україні не віщували двадцять років тому, не віщують і сьогодні. Український нарід прагнув колись і сьогодні — бути суверенним на своїй споконвіку власній території. Але ці прагнення нелегко зреалізувати, перебуваючи в оточенні народів-сусідів, які в своїх розрахунках не бачать ані місця, ані можливості для існування Української Держави. Територію українського народу вони вбачають, подібно як і німці, виключно для своєї власної експансії. Наші сусіди із Заходу — поляки, які повинні б бути нашими природними союзниками в боротьбі проти Московії, а ми їх проти німецької загрози, не можуть пробудитися зо сну, чи може не можуть стати твердо на землю; вони в загальному живуть мріями про Польщу, яку створила Люблинська Унія 1569 року. Польщу "од моржа до моржа", в якій українці, як воно не дивно — також мали б бути тільки польськими наймитами. Зрештою, в ході другої світової війни Польща як держава, перестала існувати скоріше, ніж цього хто-небудь міг сподіватися, бо, поза питомою полякам чваньбою, не було жодної реальної сили й тому вона відпадала з усякої політичної калькуляції. Тим часом, на території України змагалися два потужні противники: Німецький III Райх Гітлера та московська імперія Сталіна під назвою СССР. Перший, цебто Гітлер, убивав українців фізично, другий, Сталін, убивав фізично й душевно. Перший, міг перетягнути до себе на віддану служби Німеччині тільки найгірше суспільне шумовиння, по втраті якого жодне суспільство ще не плакало й не буде плакати. Другий ворог, москалі, винищили мільйони українців фізично, а ще більше мільйонів духово. За роки совєтської влади й терору Москва зуміла виховати в Україні значний відсоток молоді, що була звихнена не тільки як люди, але ще більше як українська людина. Московська влада сама й за посередництвом своїх холуїв-малоросів виховували українську молодь так, що не мало з неї готові були віддати своє життя за ката свого власного й ката своїх батьків, які готові були знищити свою брата українця тільки за те, що він мав свою власну й незалежну думку. Донощицтво стало честю для совєтської людини, а зрада свого народу геройством. Національних героїв представлено українській молоді як зрадників, а зрадників і катів України як героїв. Український нарід стояв (і ще стоїть) перед загрозливою ситуацією, що замість соток, гинули тисячі, а замість тисячів нових, що мали б стати до боротьби і окупантом, ставали тільки сотки. Москва ніколи сльозам не вірила, але вона ніколи за білих царів не була такою жорстокою, такою безоглядною та послідовною у винищуванні українського народу різними можливими й неможливими засобами.

І в часі другої світової війни український нарід стояв перед дуже несприятливим вибором, маючи тільки одну альтернативу: тих, що вбивають тільки тіло, або тих, що вбивають і тіло й духа народу. Український Центральний Комітет, а в слід за ним й всі учасники, члени дивізії "Галичина" вибрали менше зло, а саме німців, що практикували тільки вбивство тіла, бо вбивство тіла зроджує жадобу помсти в живих "сотня поляже, тисяча знову стане до борби". Коли вбивають крім тіла ще й духа, тоді зроджуються нові не месники за всенародню справу, не національні герої, перед якими вічно жевріє вогонь свободи, світло правди й віри в перемогу добра над злом, але національні раби й холуї, для яких найбільшою почестю лизати патинки свого пана, гнути перед ним спину в чотири погибелі та скакати й плазувати перед паном "гаспадіном" чи пак "таваріщем" й "старшим братом". Плазувати так довго, аж поки той із задовленням не підсміхнеться і ласкаво не заплатить ось цьому холуєві хлібом із його ж власної таки комори. Смерть самого тіла це одночасно й духове відродження інших, народження нової сили, яка означає нове життя нових борців нації. Смерть тіла є передумовою воскресення і духа й тіла. Смерть духа — це смерть життя нації, це смерть безжалісна й неминуча, смерть євнухів, про яких ніхто й ніколи не згадає. І тому Український Центральний Комітет під головуванням проф. В. Кубійовича пішов на "коляборацію" і погодився на організування дивізії "Галичина" як складової частини німецької армії, під умовою, що ця дивізія ніколи не буде кинена на західній фронт проти західних аліянтів, але буде завжди на східному фронті проти московських большевиків. Вибір цей був із конечности, а не з любови.

До речі, не буде зайвим згадати, що була ще одна альтернатива, а саме вибір між скрайностями. Можна було й з заложеними руками приглядатись до подій, або взагалі їх не бачити, або друга скрайність, брати за зброю і воювати на два фронти: проти большевиків і проти німців.

Ця друга можливість була здійснена нашим українським підпіллям — Українською Повстанською Армією. Вона подібно, як і дивізія, складалася також бодай у своїх початках із добровольців. Правда, було немало таких, що йшли в підпілля, не маючи змоги жити й працювати у крузі своїх рідних, друзів і знайомих. Через те, що розконспірувались саме тоді, коли треба було задержати якнайбільшу конспірацію. Інші йшли в "зелений гай" з патріотичного обов'язку, з бажання служити великій справі - визволенню свого народу. Одним й другим, які вибрали цей шлях, належиться як найбільше признання, бо життя в підпіллю, в рядах УПА було куди важче, ніж у рядах дивізії "Галичина" й без порівняння більш безвиглядне. Третя група — це були жертви так званої "мобілізації", яка проводилась нерозважно так, немовби в даному моменті остаточно вирішувалась доля — України — "бути, або не бути". Така акція — це вмирання для України ради вмирання, навіть тоді, коли Україна бажала, щоб для неї жити й працювати. Цю акцію без перебільшення можна назвати не самообороною, а радше самовинищенням. Вона давала нагоду обом окупантам ще більш жорстоко розправлятися із безборонним населенням, що мусіло остатися на місцях.

І якраз за цю акцію, яка коштувала Україну далеко більше ніж дивізія "Галичина", повинні відповідати ті, які згадану "мобілізацію" організували. Якщо йдеться про самих учасників УПА, учасників зі зброєю в руках, то для них належиться вислів подиву та велике признання. Це були лицарі абсурду, але це вже лежить поза межами нашої теми.

Серед таких обставин дійшло до сформування дивізії "Галичина", яка в уяві її опонентів була нічим іншим, як "типова кольоніяльна частина"6 німецького імперіялізму в Україні. З цього мало б бути ясно, що дивізія як така йшла допомагати Німеччині поневолювати Україну та мала "знову ввести лінію поділу на галичан і придніпрянців".7 Доволі чудернацькі міркування, але це вже радше справа, яку повинні вияснити теоретики політичної філософії. Ішлося в основному не про воювання з самими собою, але про рятування того, що можна ще було врятувати. В першій світовій війні український нарід мав невеличку українську військову формацію. Леґіон Українських Січових Стрільців, який у слушний момент став ядром великої Української Галицької Армії. В другій світовій війні українці в основному боролися на всіх фронтах центрально-східної Европи, але ніхто про те не знав. Для зовнішного світу це воювали поляки, москалі, румуни, мадяри, німці, тощо. А що станеться, коли II Світова Війна закінчиться подібно як перша? Чи український нарід приготований на те, щоб зустріти, гідно зустріти новий 1918 рік? Німеччина, як це було видно, тріщала в своїх основах. Фронтова лінія пересунулась із Кавказу та з-над Волги аж в Україну по лінії Харків-Полтава. Німецьке питання було вирішене й турбуватись ним не було чого. Але що ж із совєтською тюрмою народів, що ж із ще гіршим тираном, ніж Гітлер, Сталіном? Невже ж західний демократичний світ захоче рятувати червону імперію, щоб тим способом затягати шнур на своїй власній шиї?

Як би там не було, а українцям треба було мати свою українську військову формацію, готову на всякі несподіванки та політичні конюнктури. Вірилося, що Захід ніколи не погодиться на існування, найбільш жорстокої та найбільш нелюдяної тоталітарної держави в історії людства. Але з другої сторони, український нарід знав і знає, що Захід ніколи не був заінтересований в існуванні української держави, а радше в поневоленні українського народу. Ми маємо вже немало доказів, що Захід числиться тільки з силою та з доконаними фактами. По першій світовій війні балтійські держави повставали проти волі Заходу, але залишились існувати, бо зуміли встановити свою владу, заки Захід зумів втрутитись. Дивізія "Галичина" мала бути ядром майбутньої української армії. Вона не організувалась проти Заходу, а проти нашого смертельного ворога — Москви. А дальше, створення дивізії мало на меті скріпити українські позиції в німецьких окупаційних чинників та протиставитись виливам поляків, від яких аж кишіло по всіх урядах та які використовували свої становища на шкоду українського народу.

Дивізія мала служити як чинник для покращання відносин в Галичині, а також положення українських робітників у Німеччині. В даній ситуації українській молоді й так не було можливо залишатися вдома. В леґальному розумінні вибір мусів бути між працею в Німеччині, або працею в "Бавдінсті". Одна й друга можливість були без жадної хоч би теоретичної контролі українських чинників — результат не якогось спільного домовлення, але наказу німецького окупаційного режиму. І тому вибір упав за дивізією "Галичина".

Проголошення набору до дивізії викликало, як можна було сподіватися, відгомін серед широких мас населення. Різниця думок і поглядів на справу дивізії була не тільки очевидна, але й конечна, бо тільки різниця думок допомагає скристалізувати проблему та загострити чуйність і належно обміркувати всі "за" і "проти" творення дивізії. Все це було виявом турботливости про тривожне майбутнє не тільки тих юнаків, що масово зголошувалися до дивізії "Галичина", але також і про самий факт, який напевно мусів мати далекосяглі наслідки можливо й історичного значення.

В той час, як це вже було сказано, не багато українців вірило в "Нову Европу", а зокрема під егідою чи пак з ласки Німеччини. Отже, кінець війни й німецької програної був передбачуваний, але, що цей кінець буде таким, як він був, що англійці й американці дозволять на існування побіч себе найбільш тоталітарного режиму на просторах одної шостої частини земної кулі, зберігаючи непорушною модерну тюрму народів, — цього таки ніхто не сподівався. А вже нікому навіть і на думку не прийшло, що Рузвелт і Черчіл повернуться до забороненого колись урядами їхніх країн торгування невільниками, ба ще більше вільними людьми, яких вони віддадуть в неволю. Розрахунок на те, що на сході Европи повториться ситуація із 1918 року — не оправдався і дивізії "Галичина" не довелось відіграти сподіваної ролі. Але вона відіграла зовсім іншу ролю, не пляновану, ба навіть непередбачену найяснішими ясновидцями.

Творення дивізії "Галичина" в 1943 році було азартною грою, але все-таки цей азарт був далеко менший, ніж поголовне вербування мужчин, бодай в деяких околицях, зокрема молоді до Української Повстанської Армії. Одна й друга мали ту саму мету, одна й друга українські військові формації, які себе не виключали взаємно, а навпаки доповняли, але розглядаючи ці оба факти вже із перспективи часу та проаналізувавши їх, ми мусимо дійти до висновку, що "бандерівська" ідея, "зеленого гаю", як й УЦКівська ідея дивізії "Галичина" були нереальні. Але за це годі обвинувачувати тих чи інших осіб, бо винуватцями були ми всі, а зокрема наш український ідеалізм, який нам завжди стояв туманом перед очима й не дозволяв бачити суто зматеріялізованого заходу Европи та світа, такими, якими вони є, де всякі потягнення робляться не в ім'я ідей, але в ім'я доляра, з холодною калькуляцією на матеріяльний зиск.

Чи Дивізія "Галичина" — колоніяльна частина?

Коли ми сьогодні хотіли б повернути до ґенези дивізії "Галичина" в усіх деталях та доказувати собі взаємно, хто був правий, а хто помилився, тоді ми могли б дійти до дуже незавидного висновку (якщо наш розум візьме верх над серцем і сентиментом), що помилялися ми всі. Не в ідеях, а в засобах, якими ми провадили визвольну боротьбу від 1917 року аж по сьогодні. Це було б одначе дуже ризиковане на майбутнє, бо могло б викликати в нас зневіру до цієї найбільш священної мети. І тому, щоб не попасти в апатію, нам краще проаналізувати значення існування дивізії "Галичина" як чинника й середника в боротьбі за визволення України від московського панування. У даних обставинах, які існували під час другої світової війни, ані дивізія "Галичина", ані УПА не мали й не могли мати можливостей, як це ми не раз без застанови кажемо, визволити Україну й тому немає що про те говорити. Нам краще є проаналізувати — чи існування дивізії "Галичина", як "союзної" частини німецької армії допомогло показати світові, що український народ є проти московсько-большевицького панування в Україні. Чи твердження Вольтера в першій половині вісімнадцятого століття, що Україна завжди змагала до незалежного державного життя, ще відповідає правді, чи може український народ уже так зжився зі своїм ярмом, що навіть готов його обороняти своєю власною кров'ю? Або може поставити справу ще простіше й в дещо зміненому аспекті: чи існування дивізії "Галичина" принесло більше шкоди українському визвольному рухові, чи користі? Доконаних фактів ми вже не змінимо, але ми можемо їх аналізувати і робити деякі висновки. На минулому ми повинні вчитися — як поступати в майбутньому.

Підходити до Дивізії із пересудами та пристрастями з-перед двадцяти років, замикаючи очі на пройдений шлях та на виконану працю дивізією як цілістю це не тільки негарно, але й нечесно. Історії не можна починати від себе, так само, як не можна приписувати собі всі розуми і всі чесноти, а своїм опонентам брак усякого здорового глузду, бо тим себе тільки осмішуємо. Опонент без глузду не є жодним опонентом, бо всі його почини згори призначені на невдачу.

Коли йдеться про дивізію "Галичина", то їй приписують немало різних хиб без подачі документального матеріялу. Дуже часто ці "хиби" були побожними бажаннями деяких опонентів дивізії в 1943 році й ці опоненти сьогодні сприймають колишні їхні передбачування, дарма, що вони не здійснилися, за доконані факти. Безперечно, що таке поступовання є більш ніж нетактовне, вживаючи дуже скромного терміну. Такого нетакту, на нашу думку, допустилася редакція журналу "Сучасність" число 10(34) з жовтня 1963 року, в якому передруковано без жодних коментарів статтю з Бюлетеня число II за 1943 рік (орган краєвого проводу ОУН(б)) під назвою "Довкруги СС стрілецької Дивізії "Галичина".

"Статтю, — як каже редакція у вступному слові, — передруковуємо як документ найновішої історії України.8 Іншими словами редакція вважає, що цей "документ найновішої історії" виявився надзвичайною далекозорістю та політичною вглибленістю його авторів: правильно оцінив ситуацію 1943 року. Дивізія "Галичина", як це говориться в статті, дійсно була "не українська національна, але німецька кольоніяльна частина", до якої "відношення українського народу /має бути/ неґативне, бо іншим воно бути не може".9 Факти одначе доказують, що український нарід ніколи і ніде до дивізії не ставився неґативно. Перебування дивізії на українських теренах у Галичині та в Карпатській Україні, де українське населення радо й щиро вітало українців з Дивізії, є одним і незаперечним доказом, що неґативного відношення між українським народом взагалі та дивізією "Галичина" не було й не могло бути. В часі свого недовгого побуту дивізії на українських землях, українські вояки все ставали в обороні українського населення, поборюючи німецьку зажерливість, а через те входили в конфлікт із німцями. Дивізійників усюди в Україні запрошували в гостину й вітали "чим хата багата". (До речі, гуманна поведінка дивізійників викликала гостинне наставлення не тільки свого українського населення, але навіть і чужинецького, як приміром у Словаччині, чи в Австрії). Отже, про "неґативне відношення українського народу до дивізії" не може бути й мови. Твердження чи пак інструкції авторів згаданої статті в "Бюлетені" (а також і в "Сучасності") були "гласом, вопіющим в пустині" й залишилися не здійсненим бажанням. Сама стаття може послужити, одначе, документом з найновішої історії України короткозорости партійних політиків та їхнього незначного впливу в даній ситуації на українську молодь у Галичині.

Коли візьмемо численні випадки особистих контактів цивільного населення з дивізійниками, а їх було безліч, тоді приязне відношення українського народу до дивізії буде ще більш яскравим. Скільки ж то людей зверталось до знайомих дивізійників, щоб вони написали до них бодай одного листа заадресованого до нього чи до неї і з печаткою "СС фельдпост" та зворотною військовою адресою. Дуже часто вже сама коверта улегшувала можливості видістатися на Захід, й утекти перед большевицькою навалою. Не один із тих, що сьогодні безпечно проживають на Заході, завдячують те виключно своїм знайомствам з бувшими дивізійниками. Про це сьогодні мало або й зовсім не говориться, а все ж таки коли зрахувати б ці поодинокі випадки, то вони представляли б собою доволі поважне й гідне уваги число. Не викликає сумніву, що існування дивізії чимало спричинилось до покращання відносин між українським населенням Галичини та німецькою окупаційною владою. Що ці відносини не були такими, як ми собі цього бажали, то це вже лежало поза межами впливів дивізії, а дуже часто й поза компетенцією представників окупаційної влади. Пояснення цього незавидного стану може кожний знайти в творі "Майн Кампф", якого автором був сам Гітлер. І коли наші деякі політики йшли на співпрацю (чи коляборацію???) ще задовго до вибуху війни, а зокрема німецько-совєтської війни, тоді, коли ще вибір був релятивно більший, ніж у 1943 р. в окупованій німцями Галичині, то це вказує на те, що наші "політики" або не читали згаданого твору, або читали й не розуміли його та через те не зробили належних висновків.

А далі, до погіршення уже так незавидних відносин поміж німцями та українцями Галичини спричинилися теж і деякі безвідповідальні "провідники" на місцях. Найбільш безвідповідальною акцією було безглузде вбивання першого-ліпшого німецького "шуцмана", що приходив в село збирати континґент збіжжя. Хто був бодай короткий час вояком на війні, той знає, що сила такого "шуцмана" була тільки моральна. Він сам уже трясся зі страху за своє життя не менше від того селянина, до якого на подвір'я він заходив. Втрата одного "фріца" в тому чи іншому селі не представляла для німецької армії практично жодної втрати. В заміну за одною "фріца", який часто-густо був напівграмотною людиною, німці розстрілювали десятки українських громадян. "Геройський" вчинок якої ось там закукуріченого молодика коштував українському народові кільканадцять, а то і кількох десятків розстріляних закладників, звичайно найактивніших людей села, повіту чи округи. Коротко не рахуючи їхньої потенційної інтелектуальної вартости, вся втрата була по нашому боці, беручи тільки сухі аритметичні цифри. Коли ми візьмемо ще інтелектуальні спроможності та вартості розстріляних, то наші втрати в боротьбі з німцями були прямо фантастично великі. Правда, не обійшлося тут й без провокацій зі сторони поляків та польських "фольксдойчів", за які ніхто з українців не несе відповідальности, але ці випадки, не без перебільшення, не становили навіть половини загальної кількости. При такій настанові справи не багато могла помогти й дивізія "Галичина".

У противагу дивізії "Галичина" її опоненти висували "зелений гай" - Українську Повстанську Армію. Положення Української Повстанської Армії як це вже було сказане повище, було дуже безнадійне. Там дійсно треба було й великої посвяти й відданости. Кожний із учасників УПА, хто міг зрозуміти політичну ситуацію, ніяк не міг знайти логічного вияснення, за виїмком хіба відомої фрази Лесі Українки: "контра спем сперо", або "вірю в неможливе". Отже, коли в очах деяких наших політиків тільки одинока УПА була виразником волі народу, чи мала дивізія "Галичина" до неї якесь відношення? Логічно, як "кольоніяльна частина", — то вона напевно мусіла виконувати волю "своїх" господарів німців і поборювати УПА. На щастя, як це вже було сказано, дух, яким жила дивізія "Галичина", не визначували ані українські партійні політики, ані вище німецьке командування дивізією. Дух дивізії - це був дух українською народу. УПА й Дивізія, Дивізія й УПА — це діти того самого народу й борці за ті самі ідеали, бо обі вони прямували до одної і тої самої мети. І як воно не дивно, але того неґативного відношення, про яке говориться у згаданій статті, не було навіть між членами цих обох військових формацій. Навпаки, дивізія "Галичина" була постійною базою інструкторів для УПА; після прориву під Бродами в липні 1944 року до УПА перейшло таки чимало військовиків з Дивізії*.

* Сучасний польський дослідник українського націоналіс-тичного руху Едвард Прус у своїй розвідці "Utworzenie kolaboracijnego rządu ukraińskich i nacjonalistów ogłoszenie we Lwowe w 1941 r. 'Samostijnej derżawy'" твердить, що після прориву з окруження під Бродами 4.000 вояків дивізії "Галичина" перейшло до УПА. Гл. Z dziejów stosun-ków polsko-radzieckich; studia i materiały, т. 9, стор. 138.
Коли хтось не бачить нікого й нічого поза УПА для своїх партійних інтересів, той не повинен забувати вкладу старшин, підстаршин і стрільців дивізії "Галичина" в розвиток і скріплення УПА й то не тільки в розумінні людського матеріялу, але також виряду та боєприпасів.10 Закид, мовляв, дивізія "Галичина" стратила тисячі молодих людей у боях у прориві в околицях Броди—Золочів, є нічим іншим, як тільки повторювання втертої фрази, яка є радше продуктом демагогічного вискоку, ніж здорової критичної аналізи фактичного стану. Це правда, що дивізія "Галичина" практично перестала існувати під Бродами, бо із поверх одинадцяти тисяч вояків повернулося тільки близько три тисячі. Але не всі ті, що не повернулися, загинули. Частина з них залишилась серед населення і була пізніше мобілізована большевиками, частина пішла в ряди УПА, частина (мабуть найбільша) попала в большевицький полон і частина загинула. Скільки загинуло, годі сказати, в кожному разі трагедія дивізії під Бродами скріпила ряди УПА та її боєздатність добре вишколеними вояками, підстаршинами й старшинами. Отже втратила Дивізія — скористала УПА.

Хоч дивізія "Галичина" в основному була дивізією добровольців, зокрема коли йдеться про "першу" дивізію, що була розбита під Бродами, то було в ній чимало добровольців, що були ними силою обставин. В 1943-1944 роках дивізія "Галичина" стала свого роду "Запоріжжям", куди зовсім безпечно могли заховатись і ті, що вже не могли вдержатися на поверхні суспільного життя перед "всемогутнім" оком "ґештапо". Вона стала пристановищем усіх тих, що вже раз закуштували благ німецьких "арбайтеляґерів", фабрик, а то й "концтаборів", де смерть та каліцтво були більш певними, ніж на фронті. Коли прийшли трагічні місяці березень-серпень 1944 року й тисячі галицьких родин, а також і наддніпрянських, що в той час уже були в Галичині, почали покидати Рідні Землі перед московською навалою, переконалися, що існування дивізії "Галичина" було корисним явищем і ще раз стала в пригоді. Багато родин та осіб виїхали на Захід, користаючи в міру можливостей із комунікаційних засобів, як тягарові авта та залізниця. Пов'язаність дійсна чи тільки фіктивна із Дивізією була завжди козирем, коли йшлося про відносини із німецькими офіційними чинниками, щоб наладнати транспорт.

Поодиноким воякам Дивізії вдалося поліпшити долю багатьом своїм знайомим чи близьким, будьто на роботах у Німеччині, чи тим, що перебували в таборах полонених із польської чи совєтської армії.

Але невже ж це все оплачувалося, дехто запитається, — коли взяти під увагу те, що українцям пришили тавро німецьких коляборантів? Безперечно, коли хтось уже живе за кордоном у безпечному місці тоді це все не оплачувалося, але тоді, коли цілі родини возом, конем чи пішки чимчикували крізь сніг, слоту, дощ і негоду на Захід, тоді це все оплачувалося, ще й як — оплачувалося. Вартість цього найкраще знали ті втікачі, що мали неприємність попасти в руки червоних партизанів у Словаччині й щойно бойова група дивізії "Галичина" промостила їм шлях у західну Европу,

Але дозвольте коротко про саму вже "коляборацію". Англійські енциклопедичні словники дають таку дефініцію коляборанта: У війні 1939-45 колябораціею називалася зрадлива співпраця з ворогом в окупованих країнах. Той, хто співпрацював — був коляборантом. У цій дефініції є дещо такого, що вимагає уточнення, а саме: а) зрадлива співпраця; б) співпраця з ворогом та в) окупована країна. Отже перш за все: що це є — зрадлива співпраця? Щоб це докладно вияснити, візьмемо за приклад котрусь із атлянтійських країн, наприклад, Голяндію, що була так само окупована німцями, як і Україна. Уявім собі, що один із генералів, що зробив кар'єру в голяндській армії та присягав на вірність соєму монархові (у даному випадку королевій) обороняти інтереси свого народу — з приходом німців, які окупували його країну та запанували над нею, генерал "X" продовжав служити вірно окупантові, виконуючи накази, які приходять не від його генерального штабу, але з німецького "оберкомандо", накази, які поза всяким сумнівом ідуть на шкоду Голяндії, як державі, та голяндському народові. Чи можна було б цього генерала назвати зрадником чи героєм? Він же ж зламав присягу й діяв свідомо на шкоду свого народу. Для кращого з'ясування візьмемо те один приклад. Уявім собі, що старшина "Y" з роду голяндець, але служив у німецькій армії вже довгі роки ще до війни й був здисциплінованим. Після окупації Голяндії німці перекидають його на службу до його рідного краю, де він має нагоду переконатися на власні очі, як німці поводяться та трактують його народ. В ньому починає буритись кров, у міжчасі в Голяндії організується підпілля. Одного гарного дня старшина "Y" покидає німецьку службу та переходить до голяндського підпілля. Як назвати цей акт? Він зложив присягу й зрадив. Технічно це зрада, а розглядаючи цей акт із морального боку, це не була зрада, це був протест проти брутальної поведінки окупанта, якому цей старшина вірно служив за гроші так довго, аж поки інтереси його країни й народу не були нарушені. I тому ця "зрада" не є зрадою, але геройством, бо людина зрікається всіх дотеперішніх заслуг, відзначень й стає в обороні свого народу. Генерал "X" зрадив, бо поставив свою військову кар'єру вище власного народу та пішов на співпрацю з окупантом. Старшина "Y" був героєм, бо він поставив

** Замість абстрактного генерала "X" можна відмітити норвезького дипльомата Відкуна А. Л. Й. Квінслінґа, що пішов на співпрацю з німцями. У противагу Квінслінґові можна поставити замість старшини "Y" — полковника Г. Гріваса з Кипру, який покинув службу в Бритійців й очолив ЕОКА в боротьбі з бритійським кольоніялізмом.
добро свого народу вище своїх власних інтересів**.

Наведений приклад пояснює також термін окупована країна. З нього бачимо ясно, що коляборація, як це її розуміли в часі другої світової війни, охоплює собою також елемент зради рідного краю, народу та національного уряду, але цього елементу із точки погляду українських інтересів у Дивізії не було ніколи. Чи є якась аналогія між коляборацією генерала "X" , як фізичною особою та дивізією "Галичина" як правною особою? Дивізія "Галичина" українського народу не зрадила, а тим самим про коляборацію не може бути мови.

Із згаданої дефініції залишається ще тільки один елемент співпраці з ворогом, яку дивізії можна приписати, але й тут треба обережно. Дивізія "Галичина" була твором взаємного порозуміння між представниками українського народу — Українського Центрального Комітету та представниками окупаційної влади, цебто ворога. Одначе окупація не наступила внаслідок усунення українського національного уряду, а тільки через усунення іншої ворожої влади. З якою метою ця співпраця була наладнана? Чи воювати проти українського уряду, чи проти окупанта, московсько-большевицької влади. З того видно, то жодного українського уряду не було в Україні ані тоді, ані перед тим. В Галичині на місце польської окупаційної влади прийшла большевицька й оба ці уряди польський та большевицький поборювали українські уряди з часів визвольних змагань, завдяки яким вони мусіли еміґрувати. На зміну московсько-большевицькому урядові прийшов німецький окупаційний генерал-губернатор. Кожний із цих трьох виконував владу без згоди господаря Галичини — українського народу. Сентиментів до жодного із цих окупантів у нас не було, бо й не могло бути. Але на протязі років ворожої окупації українці торгувалися, де можна скористати більше, на форумі польською сойму, чи терористичними акціями УВО—ОУН. За посередництвом співпраці в точно визначених межах - як наприклад, дивізія "Галичина" чи збройним наступом як УПА? Під Польщею й під Німеччиною вибір був все ще таки бодай частинно за нами, під московською окупацією вибору взагалі не було. Зрештою, так свої, як і чужинці, що докладно простудіювали справу дивізії "Галичина", ствердили, що вона не була твором ані осіб ані організації, які були б схильні співпрацювати і німцями і метою побудови "Нової Европи" під німецькою егідою. Це стільки із української точки бачення, чи краще зі становища українських інтересів.

Але ще є інша точка бачення, а саме західних аліянтів. Для них усі ті, що воювали по стороні центральних держав, чи проти кого небудь із союзників-аліянтів був коляборантом. Нам не має потреби заходити в дискусію на цю тему, але всеж таки треба ствердити, що інтереси західніх держав ані тоді, ані сьогодні не збігалися з інтересами українського народу. Тому якраз дуже зрадливо є дивитися на події в Україні через аліянтські окуляри. Дивізія "Галичина", як це слушно завважили навіть чужинецькі дослідники, через УЦК мала договір з німцями, що вона, дивізія, має бути вжита тільки на східньому фронті. Вже сама ця клявзуля вказувала й світові, а ще більше німцям, що українці не мають жодного ворожого наставлення до західніх держав і тим самим не мають підстави воювати разом з німцями проти Англії, Франції чи Америки. І коли б Німці були кинули дивізію на західний фронт, вона морально була управнена перейти без бою до аліянтів.

Але дозвольте подивитися на один аспект "коляборації" дивізії з німцями й "неколяборації" УПА. Західні аліянти докладали всіх зусиль, щоб чимскорше покінчити війну, щоб уникнути своїх власних жертв — головно в людях. У зв'язку з цим вони часто стосували випробувану тактику вичікування, щоб совєтська армія могла показати свою вмілість і боєздатність, їм здавалося, що вони використають совєтські жертви для себе, так, як вони це робили на протязі останніх двох століть із царською Росісю. Як відомо, українська дивізія "Галичина" не багато, якщо взагалі заважила на хід подій на східньому фронті. Дії УПА без порівняння наробили москалям більше шкоди в запіллю, ніж дивізія на фронті. І аналізуючи цей факт із аліянтської точки зору, поставимо питання: Хто більше шкодив аліянтам, "коляборація" дивізії "Галичина", чи не-коляборація УПА? Треба бути політичним примітивом, щоб цього не бачити й пришивати дивізії те, чого не було, щоб скріпити популярність УПА.

Ми повинні собі раз на все усвідомити, що вже сама назва українець, чи український для Англії й Америки, це щось непотрібне та шкідливе, щось, що пахне націоналізмом і сепаратизмом, щось, що прямує змінити "статус кво", а тим самим "загрожує" мирові. Західні аліянти були настільки заінтересовані Україною та її змаганнями до незалежного державною життя в 1939-45 роках, як міністер закордонних справ Америки Д. Раск сьогодні. Як тоді всі убожествлювали Росію (таки Росію — не СССР), може послужити той факт, що в Канаді у той час навіть один із вершків Скалистих Гір названо іменем Сталіна.

Коротко кажучи, критика дивізії "Галичина" як коляборанта, як "кольоніяльну частину" й одночасно висувати УПА як правдивого та одинокого борця за Україну, це те саме, що пхати одну руку в вогонь, а другу у воду, що кипить над тим вогнем. Зрештою, хіба ж не "творці" УПА творили "Ролянди" й "Нахтіґалі", які собою не представляли таки жодної мілітарної сили? Хто ж тоді був коляборантом і кольоніяльною частиною? Але й за це їх обвинувачувати не можна. Це був час шукання способів, як використати бодай частинно несприятливі для українців політичні відносини для української визвольної справи. На жаль, конюнктура була по цілій лінії проти українців, і чи ми коляборували б із німцями, французами, англійцями чи американцями, для нас була призначена дуля, так само, як дулю ми дістали за те, що український нарід в основному, що правда під примусом "коляборував" з москалями. Найкращим прикладом нехай нам послужить Польща, колишній союзник Заходу, яка була проти німців і свою здецидованість бути незалежною державою доказувала на всіх фронтах і мимо того вкінці була віддана Москві на поталу. З другої сторони Німеччина, докладніше Західня Німеччина, колишній ворог аліянтів, була відбудована тими самими аліянтами не тільки економічно, але й мілітарно. Що скористала Польща із своєї співпраці з Англією? Москва, яка уможливила вибух другої світової війни, яка допомогла німцям розгромити Польщу, яка зліквідувала балтійські держави, яка напала на маленьку Фінляндію, що тішилась найбільшою популярністю і симпатіями в західно-европейських державах, раптом стала найбільшим приятелем. І цьому приятелеві Рузвелт і Черчіл пожертвували все, що могли, все, що не було їх, усе чуже. Польща, через яку буцімто вибухла війна, бо Англія була зобов'язана додержати слова — ґарантією на непорушність її кордонів, пішла війною на Німеччину (але про те ґарантію кордонів Чехословаччини рік перед тим зовсім зіґноровано), скористала те саме, що Угорщина чи Румунія, які співпрацювали з німцями. Чим пояснити ці карколомні політичні викрутаси? Ясно, що не англійською байкою, що Великобританія пішла війною проти Німеччини, щоб обороняти Польщу, чи, щоб усунути гітлерівську загрозу над світом, бо німецька загроза із своєю ідеологією "іберменшів", чи панівної раси була менше сприятлива для світу й тим самим куди менше загрозлива ніж московська із своєю пролетарською революцією. Німецька загроза існувала в першу чергу для британської імперії. Це була війна за еґоїстичні національні, за імперіялістичні інтереси всіх держав-учасниць війни. І якраз у тому бедламі місця на визвольні рухи, а тим більше на визвольні війни не було й не могло бути. Принцип Вілсона про самовизначення народів був погребаний цими ж таки, західними аліянтами ще у Версалі 1919 року. Українське питання для "свободолюбних" західніх демократів не існувало.

Отже "коляборація", чи "не-коляборація" — Україні перед західними аліянтами нічого ані не пошкодила, ані не помогла. І через те дивізію "Галичина" й Українське Визвольне Військо та Українську Повстанську Армію треба розглядати не з чужої точки бачення, але виключно із українського становища.

Найгірше шкодимо ми собі самі своєю нетерпимістю до інших поглядів, інших думок, а перш за все, передчасним засуджуванням усього того, що роблять наші політичні опоненти. Мабуть, кожний із старших політиків пам'ятає, як у 1939 році й опісля ОУН накинулась на УНДО за те, що воно зложило заяву лояльности польському урядові перед самим вибухом війни із німцями. Всі націоналісти називали це прямо національною зрадою, бо УНДО за їхньою термінологією "здало свої позиції" та через те бідкались вони "як на нас світ тепер буде дивитись". Але сьогодні із перспективи чверть століття ми можемо це потягнення краще зрозуміти. Замість засуджувати діячів УНДО з його головою Василем Мудрим, краще проаналізувати той політичний крок і зробити відповідні висновки. Нам здається, що Мудрий, як віцемаршал польського сойму, і голова УНДО й Української Парляментарної Репрезентації в одній особі, був би зробив багато більше для української визвольної справи, якщо б він був виїхав з польським урядом до Лондону й звідти інформував західний світ про дійсний стан і настрої в Україні, ніж перебуваючи в ДП таборах у Німеччині. Цікавим явищем є те, що сьогодні якраз цим потягненням УНДО хваляться й обороняються навіть деякі націоналісти, що, мовляв, не вся українська політика в міжвоєнний період була зорієнтована тільки на Німеччину.11 З цього можна зробити висновок, що УНДО було праве у своїх діях, не монополізуючи правильности тільки за собою, тоді коли націоналісти вважали, що правильно роблять тільки вони і ніхто більше. І сьогодні, коли із одної націоналістичної організації зродилось декілька й всі вони по традиції претендують на непомильність, тоді вже краще є вірити тому, хто каже, що він може помилитися і помиляється.

Але вернімся до дивізії "Галичина". В квітні 1945 року німці за "коляборацію" із ними роззброїли деякі полки дивізії (напр. 30-ий полк), залишаючи їх малощо не на поталу тітовським партизанам біля Марібору в Словенії. На щастя, чи на нещастя, мадяри не видержали совєтського наступу й фронт недалеко міста Фельдбаху на лінії австро-угорського кордону проломався. Але що не було ким діри залатати, німецьке командування пригадало собі, що є роззброєна українська дивізія недалеко таки від пролому. Колишня дивізія "Галичина" попадає знову на фронт напівозброєна, але вже під назвою Першої Української Дивізії УНА. Одначе сам факт роззброєння дивізії німцями дуже промовистий та вказує на неабияку "коляборацію".

Дехто робить закид, що, мовляв, дивізії треба було перейти до західних аліянтів ще на далеко до кінця війни. Можливо, що це був би добрий крок, але надалеко до кінця війни аліянти були також далеко й дістатися до них через австрійські Альпи й північну Італію було зовсім неможливо. Але уявім собі, що це було можливе й що дивізія так і зробила. Беручи із еґоїстичної точки погляду — для дивізійників це було б корисне, але що тоді зробили б німці із тими тисячами українців, що вже шукали захисту перед большевиками в Німеччині, а серед них і наші критики? Чи може вони думають, що німці зробилися б великими гуманістами й сказали б: "Ви тому невинні, що дивізія зрадила й акт дивізії не має до вас жодного відношення". Якщо так, годі дивізійнпки могли б кричати, що вся українська еміґрація це коляборанти.

Дивізія в полоні й діяспорі

Але нарешті прийшов кінець війни та дивізія попала за дроти до таборів полонених. У переважній більшості до бритійського полону в Белярії, опісля в Ріміні в Італії. Скільки то шуму було створено довкруги дивізії включно з Об'єднаними Націями. І всюди говорилося про українську дивізію тоді, як про всіх утікачів у Німеччині поняття було доволі неясне через їх багатонаціональний склад, що остаточно оформилось у діпівську "націю". Це не буде жодним перебільшенням, коли скажемо, що існування української дивізії "Галичина" за дротами в Італії наробило більше розголосу українській справі, ніж всі інші групи разом. Зорганізований спротив дивізійників у серпні 1945 року проти репатріяційної большевицької комісії показав їх солідарність та вміння стати в своїй обороні. Дивізійники були в Італії за дротами так само, як і сьогодні на волі, одною з найбільш динамічних, найкраще зорганізованих та найбільш надійних груп української спільноти, де вони не були б. Учасники дивізії "Галичина" як група не зрадили й не потоптали українських ідеалів, за які вмирали їхні батьки у Визвольних Змаганнях 1917-1920 роках, чи їхні брати й сестри на всіх фронтах боротьби із окупантами України. Після закінчення війни та звільнення з полону більшість членів ось цієї так званої "кольоніяльної частини" включилась у суспільно-громадський рух, у творчу працю для добра тої справи, за яку вони йшли зі зброєю в руках. І це може послужити як чи не найкращий доказ, що ті, які пішли були в ряди дивізії "Галичина", це не була "тільки горстка діячів у спілці із старими політичними спекулянтами, що віддала себе до диспозиції німецьким імперіялістам",12 з яких була створена "типова кольоніяльна частина, щось зовсім подібне до індійських дивізій англійської армії". Ми поминаємо незнання історії цих індійських дивізій англійської армії, які стали хребтом індійської армії, учасники яких ішли служити за гроші в пошукуванні праці. Учасники дивізії "Галичина" йшли з ідеї: йшли до української частини, а українською вона таки була помимо вищого німецького командного складу чи німецької уніформи й команди.

Нам не вільно забувати при тому, що створення Дивізії "Галичина" було одобрене не тільки переважною частиною визначних постатей українського громадського життя, згуртованих довкруги УЦК, яким зради аж ніяк не можна приписувати: і які виявили себе в конструктивній праці перед війною і по ній. Дальше дивізія чи, докладніше, її вояки йшли із благословенням найбільшого українського авторитету того часу — світлої пам'яті Митрополита Андрея Шептицького. Учасники Дивізії йшли не тільки із глибокого переконання у правильність своїх поступків, але також у згоді із нашою церковною Ієрархією. Невже ж Митрополит Андрей був би дав своє благословення Дивізії і післав би душпастирів до неї, якщо він уважав би її за шкідливу для українських інтересів?

Може комусь це видаватися дивним, що українські націоналісти-революціонери ставляться з такою легковажністю, якщо вже не із зневагою, до бувших дивізійників. З другої сторони, яка велика подібність між поняттям "кольоніяльна частина" з повище згаданої статті та термінологією відомого підсовєтського українського поета Миколи Бажана, який, дослужившись у Москви до чину дипломата, на засіданні Комітету для Соціяльно-Гуманітарних та Культурних Питань при Об'єднаних Націях 1 лютого 1946 року говорив: "Зґерманізовані українські фашисти, що знаходяться в західній Німеччині Австрії та Італії, становлять небезпеку для миру в цілому світі так довго, як довго вони не будуть віддані в руки справедливости".13

Миколі Бажанові ми не дивуємось, він уже не раз плював самому собі в лице, як тільки "старший брат" йому велів це зробити. Зрештою ми не знаємо, чому він так говорив, чи з власної волі, чи з наказу того, що його вислав до Об'єднаних Націй. Але слова "кольоніяльна частина" в 1963 році — повторені були без жодного примусу, з доброї волі редакторів журналу "Сучасність". Ця "відозва" в 1943 році могла мати оправдання в тому, що вона, з одної сторони, була аполідом групової політики та з другої була тільки здогадом чи спекуляцією майбутнього. Іншими словами, відозва чи стаття ставила прогнозу майбутнього, де всякого роду спекуляції є не тільки допущені, але й оправдані.

У 1963 році з нагоди 20-ліття організування дивізії "Галичина" редактори журналу "Сучасність" повинні були подумати двічі, заки рішились передрукувати згадану статтю. У 1943 році вона могла бути на часі, не знаючи ані ходу подій, ані ролі, яку дивізія відограє, але 20 років пізніше її передрук без жодних коментарів — це вже пасквіль на добре ім'я дивізії "Галичина" та її учасників. Навіть групова зарозумілість у свою власну непомильність і нетерпимість до інших поглядів не оправдує цього поступку. Видавці "Сучасности" давно вже відійшли від позицій ОУН(б) в 1943 році і тому було б зовсім логічним зревідувати своє становище й в цьому випадку. З другої сторони, треба признати, що тут бодай проявляється деяка послідовність і з тим самим хоч й неправильна, але принциповість.

Більш карикатурним виглядає становище ОУН(м). В Україні, докладніше в Галичині, в часі формування дивізії ПУН залишив був справу зголошувань до дивізії "Галичина" кожному по своїй волі (мабуть не знали чия візьме). По війні справа раптом стала "неясна", не було наклепів на дивізію, але й не було виразно сказано, що учасники дивізії це також борці за волю України. Один визначний член ПУН, перебуваючи в 1952 році в Канаді, виступив у Торонті у вужчому крузі активу ОУН(м) з доповіддю - переглядом визвольних рухів в Україні під час і по війні. Згадуючи про боротьбу українського народу за своє визволення, згадав навіть про УПА (в той час він уже встиг довідатися, що УПА таки була), але "забув" згадати про дивізію "Галичина". Навіть на вимогу автора з'ясувати становище ПУН до дивізії не дало жодних наслідків.

* Цей стан не змінився і досі. На VII-му ВЗУН в 1970 р. при обговоренні "Заклику до Українського Народу" стверджувалося, що у ВЗУН беруть участь ветерани Визвольних Змагань, "довголітні члени національно-визвольного підпілля, які безперебійно протиставилися поневолювачам українського народу учасники Похідних Груп ОУН і бійці Української Повстанської Армії (УПА), які в часі другої світової війни рясно скропили своєю кров'ю всі закутки української землі". (Україна спільне добро всіх її громадян: матеріяли VII ВЗУН. Париж, Смолоскип, 1971, стор. 117).
Автор цих рядків вніс конкретну пропозицію, щоб листу учасників ВЗУН-у доповнити представниками української дивізії "Галичина", Карпатської Січі, та ін. Але референт "Заклику", який, мабуть, і сам дістався до Німеччини завдяки Дивізії, повернув картку-пропозицію, не піддаючи її навіть під дискусію. На поновне домагання автора він відповів, що він "ніколи на це не погодиться".
Справа все ж ще була "невияснена".*

Найбільшим, мабуть, "нещастям" для дивізії "Галичина" та її членів було те, що вона не була ви твором якоїсь одної політичної групи, а в парі з тим не була жодній групі підпорядкована, хоча заходи у цьому відношенні робилися кількакратно.

Вона була витвором українського народу і помимо своєї офіційної назви "Галичина" вона виключно галицькою не була. Вона була українською духом і національно свідомою одиницею й якраз тому вона єднала у своїх рядах бандерівців із мельниківцями, гетьманців із УНР-івцями, східняків із західняками й православних із католиками, які ніколи зі собою через те не сварилися, але навпаки, жили як брат з братом. І сьогодні колишні вояки дивізії "Галичина" є по всіх українських організаціях, товариствах й установах, їх можна всюди бачити у проводах тих організацій. Не бракує їх на різних відповідальних посадах, у приватних та державних підприємствах, урядах, у виховній системі, почавши від народніх шкіл, кінчаючи університетами. Всі вони пройшли життєву школу в дивізії "Галичина", якої вони не встидаються, а навпаки, об'єднуються у Братстві колишніх Вояків 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії. З другого боку, їх усюди запрошують до співпраці і, не без хвальби, респектують. Трапляється з дивізійниками й інші випадки, не зовсім приємні, але тоді доводиться почути звичайно таку заввагу: "і це зробив дивізійник?" іншими словами, від дивізійника громада очікує чогось більшого і чогось кращого ніж від пересічного громадянина. Якщо всі "колоніяльні частини" організують такий позитивний елемент, тоді нам треба побільше таких "колоніяльних" частин.

Ми радимо усім тим, які ще не зуміли позбутися своїх неоправданих пересудів відносно дивізії "Галичина" та не "вияснили" своєї постави, щоб вони зревідували своє становище, мотивуючись не симпатіями чи антипатіями, але здоровим глуздом, розумом державно думаючих провідників, які вміють об'єднувати довкола себе всіх надійних працівників, а не відштовхувати їх. Передрук деяких статтей з 1943 року, без належної аналізи проблеми не все варто робити. За останніх 20 років багато дечого змінилося, а ще більше вияснилося, і тому переоцінка деяких вартостей є необхідна.

Події з другої світової війни ще свіжі. Кожний з учасників цих подій ще сьогодні бачить перед собою всі обличчя, всі події, всі смутки і радості тих часів. Але останні два десятки років зробили кожного з нас старшими. Всі ми часто бачимо себе сьогодні, якими ми були 20 років тому, часто ми картаємо себе, що зробили таку чи іншу "дурницю" і це добре. Якщо ми хочемо бачити себе тільки ангелами, непомильними мудрецями, далекозорими політиками, й тому шукаємо арґументів, щоб нашу уяву про себе самих скріпити, тоді ми є нічого іншого, як тільки сноби. Життя це боротьба, а "в житті як на довгій ниві" — каже народня мудрість, буває добре, буває й погано. Відкриймо очі й розум, та не залишаймо після себе спотвореного фраґменту з історії визвольного руху так, як деякі політикани, а зокрема більші партійці як українці, намагалися спотворити героїчний образ Визвольних змагань 1917-1920 років. Складення зброї дивізією "Галичина" — першою Українською Дивізією чи Українською Повстанською Армією не звільнило їх членів від обов'язку продовжувати боротьбу, але в іншій формі, за ті ідеали, що ми за них воювали і ще й сьогодні воюємо на всіх відтинках життя нації, як і український народ в Україні. І, правду сказавши, сьогодні ми маємо далеко більше поле для діяльности ніж у рядах дивізії "Галичина". А щонайважніше, це те, що правда по нашому боці, а не на боці наших ворогів. В ім'я цієї правди - єднаймося, шукаймо шляхів порозуміння і співпраці, щоб єдність була не тільки ідеалом, але стала дійсністю. Щоб це осягнути, нам треба розглядати всі справи розумом, а не серцем, нам треба їх глибоко аналізувати а не брати поверхово. Аналізуючи справи з нашого минулого, як і ті, які виникають перед нами кожного дня, ми зуміємо уникнути помилок, які є вислідом легковажности і зарозумілости.

 

Квітень 1964

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Gt. Britain, Parliament, House of Commons, Debates, Vol. 438. London. H.M.S.О., 1947, стор. 1980.

[2] А. Dallin. German rule in Russia 1941-45. London, Macmillan, стор.598.

[3] Там же, стор. 646.

[4] М. Лебедь. УПА — Українська Повстанська Армія. Частина 1: Німецька окупація України, (б. м.). Видання Пресового Бюра УГВР, 1946, стор. 46, 48, 93 та інш.

[5] О. Бойдуник. "Деякі уточнення". Новий Шлях (Вінніпеґ), ч. 38,21 вересня 1963.

[6] "Довкруги СС Стрілецької Дивізії "Галичина" в журналі "Сучасність" ч. 10 (34), жовтень 1963 (Мюнхен), ст. 108.

[7] Там же.

[8] Довкруги СС Стрілецької Дивізії "Галичина" — Сучасність (Мюнхен), ч. 10(34), жовтень 1963, стор. 106.

[9] Там же, стор. 110.

[10] М. Лебедь. УПА. Частина І, стор. 49.

[11] О. Бойдуник. "Деякі уточнення" — Новий Шлях (Вінніпеґ) ч. 37 з 14 вересня 1963 р.

[12] Сучасність, ч. 10(34) 1963, стор. 109.

[13] United Nations, General Assembly. Third Com-tee Official records of the first part of the first session. Summary record of Meetengs, 11 January - 10 February 1946, London, Church House (1946), стор. 15.