Василь Верига

ЇМ ПРИСВЯЧУВАЛА ВЕЛИКА ІДЕЯ

(ДИВІЗІЯ «ГАЛИЧИНА». ЯК ЦЕ БУЛО.)

Постання української стрілецької дивізії «Галичина» вліті 1943 р., коли змагалися на території України брунатна німецька та червона московська імперії, треба розглядати як продовження боротьби українського народу за відновлення свою самостійного державного життя. Українська молодь, зокрема на західноукраїнських землях, вихована на традиціях і леґендах Визвольної війни 1918-1921 років, зазнала на власній шкурі всіх благ чужого панування, коли українська мова, українська церква і навіть культурно-освітня праця заборонялися ворожими окупаціями, заборонялися найбільш елементарні вимоги народу з метою зденаціоналізувати його, тримати в темноті, щоб легше над ним панувати. Тому, що формування дивізії «Галичина» не було одним відірваним фактом, але ще одним звеном боротьби за своє існування, нам треба проаналізувати події, які попереджали її створення...

Перед вибухом Другої світової війни, як почали перевіряти кордони, встановлені Версальським договором, здавалося, що надходить час, коли будуть виправлені кривди й українського народу. Але так воно не сталося, бо український нарід не мав ані одного союзника: всі великі держави не хотіли навіть чути про якесь «українське питання». В такому положенні український нарід, чи пак його провідники, мусіли шукати когось, чи йти з кимось, чиї інтереси, так чи інакше, збігалися б з інтересами українців. Єдині, хто, здавалося, голосив гасла, які найбільше відповідали українцям, були німецькі націонал-соціялісти, які вимагали ревізії кордонів і виступали проти комунізму, проти Совєтського Союзу, найбільш жорстокого поневолювача України. Здавалося, що теза «ворог мого ворога — мій приятель і союзник» знайшла своє практичне застосування. Коли 1941 р. вибухла війна поміж Німеччиною і Совєтським Союзом, весь український нарід був своїми симпатіями на боці Німеччини. Сотні тисяч українців з Червоної Армії йшли добровільно в німецький полон, бажаючи стати до боротьби з Москвою. Українці вірили, що з німецько-московського конфлікту Україна повинна вийти незалежною державою.

Але цей психологічний стан довго не тривав, бо вже на протязі перших шести місяців, тобто до кінця 1941 р., виявилося, що самостійна і соборна українська держава не була в плянах Німеччини. Вона не тільки не дозволила творити українську державу, проголошену 30 червня 1941 р. й організувати українську армію для боротьби з московським большевизмом, але знищила навіть

* За винятком медичного і кількох технічних факультетів у Львові, які пощастило зберегти.
зорганізоване самоурядування, замкнула високі школи в Галичині,* а на всіх інших українських землях — навіть і середні. Крім того, німці розпарцелювали Україну, віддаючи Буковину, Бесарабію та т. зв. Трансністрію Румунії, Мадярщині — Закарпаття, а Галичину прилучили до польського Генерал-Губернаторства. З частини інших українських земель, віддалених від фронтових дій, німці створили т. зв. Райхскомісаріят Україна зі столицею в м. Рівне на західній Волині. Так Німеччина перетворила Україну в свою найбільш експлуатовану колонію, запровадивши в ній терор не менший від московсько-большевицького. Виморювання голодом полонених вояків українців Червоної Армії, які добровільно здалися в полон, вішання і розстріли за найменші провини або таки за провокації, спричинені московсько-большевицькимн диверсантами, викликало реакцію населення України, яке стало організувати відділи самооборони. Творилася Українська Повстанська Армія.

2-го лютого 1943 р. прийшов для німців трагічний Сталінград і почався німецький відступ на цілому фронті, а це означало поворот московсько-большевицької влади з усіма їй притаманними ознаками. І перед українцями постало знову питання: «Що робити?». Саме тоді, в березні 1943 р., німецька адміністрація Галичини пригадала собі про те, що українці були готові взяти зброю до рук для боротьби з большевизмом і звернулася до Українського Центрального Комітету на чолі з проф. Володимиром Кубійовичем з пропозицією творити українську збройну формацію, покищо в силі одної дивізії. Правда, свої пропозиції німці не пов'язували з жодними політичними передумовами, але провідні українські кола прийняли пропозицію з власних ідейних мотивів.

Які ж були ті ідейні мотиви, що вплинули на УЦК підтримати організацію дивізії «Галичина» й до того у складі німецької зброї СС? Перш за все, партизанська боротьба, яка почалася була тоді на Волині, була дуже ризикована і не могла конкурувати з реґулярною армією, зокрема, без підтримки з-зовні, тобто без союзників, які допомагали б зброєю і військовим вирядом. Аналізуючи політичну ситуацію, українські провідні кола, а зокрема ветерани української визвольної боротьби з 1918-1920 р., прийшли до таких висновків: а) Німеччина війни не виграє, але в крайньому випадку вона заключить мир, зберігаючи за собою свої етнографічні терени, а тим самим буде змушена залишити всі окуповані країни, в тому числі й Україну, або б) Німеччина буде продовжувати війну, але під ударами альянтів розпадеться, залишаючи хаос, перш за все у Східній Европі.

У першому випадку українська дивізія «Галичина» стала б збройним завязком української народної армії, якої завданням було б відновити і скріпити незалежну державу, подібно як це було при кінці Першої світової війни з Українськими Січовими Стрільцями. Служба молоді у Дивізії була б доброю нагодою для леґального і солідного її вишколу.

У другому випадку, було очевидним, що українцям треба буде збройної формації, щоб охоронити народ і народне майно перед знищенням та грабунками відступаючих німецьких мародерів, а край — перед можливим хаосом революції. З німцями зроблено було домовлення, що Дивізія воюватиме тільки на східньому фронті проти большевиків і ніколи проти західніх альянтів. Вже хоч би із цього видно, що Дивізія не збиралася воювати за німецьку «Нову Европу», а тільки за інтереси українського народу. Крім того, Військова Управа ухвалила була негайно нав'язати контакт із Західніми Альянтами, щоб у слушний час українська дивізія і всякі інші українські військові частини могли поставити себе в їхнє розпорядження. Отже, українські провідні кола при організації дивізії «Галичина» ані не поділяли політично-програмових ідей німців, ані не збиралися помагати їм у їхніх загарбницьких плянах підбою Европи.

В час творення Дивізії совєти, бажаючи застрашити населення, а зокрема молодь, яка голосилася до Дивізії, вислали в рейд через Волинь і Галичину партизанський загін під командою Сидора Ковпака, а польський екзильний уряд видав через свого представника в краю погрозу українцям як своїм громадянам, щоб вони не вступали до Дивізії. Отже, це також вказує, що нашим ворогам зовсім не подобалася ідея окремої української військової формації, так само як у 1917 р. виступали проти творення українських полків у російській армії, чи поляки у 1914 р. проти формування Леґіону Українських Січових Стрільців. Виходить, що наші вороги добре розуміли вагу українського війська. Тут варто згадати й те, що не всі німці були за формування української військової частини, бо не довіряли українцям. Можливо, тому німці ніколи не кинули Дивізії на західний фронт. В серпні 1944 р. німці перекинули були до Франції 30-ту піхотну дивізію, що складалася з москалів і т. зв. козаків, на боротьбу з французьким підпіллям. У складі цієї дивізії 3-тій курінь першого полку складався з українців; він прибув до Франції 18-го серпня 1944 р., а вже 27 серпня він повністю, у силі 820 старшин, підстаршин і стрільців — перейшов до французького резистансу. Так українці воювали проти західніх альянтів.

Говорячи про дивізію «Галичина», слід підкреслити, що українська молодь голосилася до неї, бо вона мала бути українська, а не тому, що вона була приділена до зброї СС. Перед німцями було поставлене домагання, щоб ця формація мала чисто український характер, але німці від того відмовилися. Спочатку не дозволяли офіційно вживати навіть назви «українська», лише «галицька», але згодом це переборено і Дивізія після битви під Бродами носила формально назву «14 Дивізія Зброї СС (Українська ч. 1)».

Тут одначе виникає питання, чому саме СС? Отже, Дивізію приділено до зброї СС проти волі українців, покликаючись на реґіональний характер дивізійників, то знову ж на міжнародне право, яке не дозволяє творити військових частин у завойованих країнах, а коли ці частини є добровільні — тоді їх підпорядковували Зброї СС, так як і всі інші чужонаціональні частини. Отже, підпорядкування Дивізії Зброї СС було тільки формальним і воно не мало нічого спільного з нацистською ідеологією чи взагалі партійною приналежністю. Дивізія «Галичина» відрізнялася від інших частин СС у декількох аспектах: а) офіційно вона називалася Waffen Grenadier Division der SS, а не SS Grenadier Division, як називалися німецькі дивізії зброї СС. Тут важливо згадати й те, що вояки Дивізії також не мали права носити відзнаки СС, ані називати себе СС і коли німецький старшина — сотник формально називався СС Гауптштурмфюрер, також стрілець називався Ваффен ґренадір, а не СС ґренадір. Крім того, вона мала українські кольори й відзнаку золотого галицького лева на синьому тлі, яку всі вояки українці носили на лівому рукаві, або срібного лева на ковнірі, там де німці мали знак СС, але найважливішим ненімецьким виявом були військові капеляни у Дивізії, яких не було у жодних німецьких частинах.

Деякі документи стверджують, що організатори дивізії «Галичина» сподівалися, що заки всі добровольці перейдуть вишкіл, війна закінчиться і Дивізія служитиме виключно для українських цілей на українських землях. Так одначе не сталося, бо війна протягнулася ще 22 місяці і Дивізія побувала на українських землях, на протибольшевицькому фронті під Бродами, на Словаччині, поборюючи большевицьких партизанів та у Словенії — комуністичних партизанів Тіта.

Хоча Дивізія творилася, можна б сказати, в таких умовинах, як колись Українські Січові Стрільці, але доля їй судилася зовсім інша. Війна закінчилася не так, як сподівалися чи хотіли українці. Замість сподіваного хаосу, на сході Европи запанували москалі, які посунулися ген, аж у Західню Европу. Одначе зовсім несподівано Дивізія відіграла поважну політичну ролю, перебуваючи в таборах полонених, надаючи розголосу українській справі. Через Дивізію про Україну говорилося в Організації Об'єднаних Націй і на нарадах у Потсдамі, де Сталін поіменно назвав Дивізію, якої видачі він вимагав. Отже, із згадкою про Дивізію, говорилось про Україну не ту, «яка об'єдналася навіки з Росією», як це твердить московсько-совєтська пропаґанда, але про ту Україну, яка боролася і бореться за вихід із Совєтського Союзу, яка вимагає своєї незалежности. Постава молодих дивізійників у таборі полонених і згодом аж до сьогодні вказує, що елемент, який пішов до Дивізії «Галичина» — був національнo свідомий, якого не можна підманути побрехеньками. Дивізія «Галичина», що пізніше стала першою Українською Дивізією Української Національної Армії, виправдала своє існування тим, то завдяки їй німецький терор таки дещо зменшився; тим, що німці таки випустили частину українських політичних в'язнів, а також тим, що за плечима Дивізії виїхало з України чимало біженців — політичних еміґрантів, які продовжили боротьбу доступними їм засобами за визволення свого народу.

На закінчення варто зацитувати слова блаженнішого патріярха Йосифа, який з нагоди 40-річчя створення Дивізії писав: «В 1943 р. у складній воєнній ситуації на нашій землі витворилася нова можливість творення наших військових формацій з модерним військовим вишколом, і постала Українська Галицька Дивізія, яка під кінець війни стала основою Української Національної Армії як її перша Дивізія, у склад якої входили вояки з усіх українських земель. Продовжуючи славну традицію Українських Січових Стрільців, на зміну батькам ішли їхні сини, щоб з поміччю св. Юра і Пречистої Матері «підняти червону калину» — символ потоптаної нашої Батьківщини.

Цього року клонимо наші голови перед тими, що в молодечому запалі голосилися добровольцями, щоб здобути для свого народу те, чого століттями не могли здобути для своєї Батьківщини їхні батьки і прадіди...»

 

«Нові дні», 1998 р.